Вступ

За сучасних умов зовнішня політика держав значно ускладнилася, і для її вивчення потрібен розвинений теоретико-методологічний комплекс знань та прийомів аналізу та прогнозування. Навчальна дисципліна «Аналіз і прогнозування зовнішньої політики» є нормативна, забезпечує освітньо-кваліфікаційні рівні «спеціаліст» і «маґістр». Навчальний матеріал складений на основі галузевого стандарту вищої освіти з напряму підготовки «Міжнародні відносини».

Мета викладання навчальної дисципліни «Аналіз і прогнозування зовнішньої політики» є надання теоретичних відомостей з аналізу та прогнозування зовнішньої політики, формування у студентів необхідних умінь упровадження аналітичних технологій міжнародної діяльності.

Для реалізації поставленої мети необхідно виконати такі завдання:

- надати студентам необхідний комплекс теоретичних відомостей щодо методів, процедур і техніки аналізу та прогнозування зовнішньої політики на ознайомчо-орієнтовному, понятійно-аналітичному та продуктивно-синтетич-ному рівнях сформованості знань;

- забезпечити формування умінь: під час лекцій – на рівні умінь предметно-розумових; під час практичних (семінарських) занять – на рівні предметно-практичних умінь; під час виконання індивідуальних завдань (контрольних робіт) – на рівні знаково-практичних умінь.

У результаті вивчення дисципліни «Аналіз і прогнозування зовнішньої політики» фахівець повинен знати: теоретико-методологічні засади аналізу та прогнозування зовнішньої політики; галузеву ідентичність, структуру, технологію, прийоми й методи аналізу та прогнозування зовнішньої політики.

Підготовлений фахівець повинен уміти: проектувати аналітичний інструментарій дослідження міжнародної ситуації, зовнішньополітичного процесу; розробляти нові та вдосконалювати існуючі методики аналізу та прогнозування зовнішньої політики; на основі розроблених методик упроваджувати технології аналізу та прогнозування зовнішньої політики; складати інформаційно-аналітичні документи.

У запропонованому навчальному виданні подано теоретичні відомості з навчальної дисципліни «Аналіз і прогнозування зовнішньої політики», які є основою для підготовки до екзамену. Список рекомендованої літератури складається з двох частин: основної літератури, яка є обов’язкова для опрацювання в процесі підготовки до екзамену; додаткової літератури, призначеної для поглибленого вивчення окремих тем. Завдання для самоконтролю можна використовувати й для виконання контрольних робіт.

1. Аналіз і прогнозування зовнішньої політики

як сфера наукової діяльності і навчальна дисципліна

1.1. Становлення і розвиток сфери аналізу

і прогнозування зовнішньої політики

Становлення та розвиток сфери аналізу й прогнозування зовнішньої політики відбувається в контексті становлення та розвитку сфери політичного аналізу й прогнозування.

За критерієм розвитку теоретико-методологічних засад в історії аналізу й прогнозування зовнішньої політики можна виділити такі періоди:

1) передінституціональний період (до XIX ст.), пов’язаний в основному із застосуванням дедуктивного, логіко-філософського і морально-аксіологічного підходів;

2) період академічної інституціоналізації (середина XIX – початок XX ст.), коли на перший план виходять історико-порівняльний і нормативно-інституціональний методи;

3) біхевіоральний період (1950–1970), коли стали активно застосовувати кількісні методи;

4) сучасний, або постбіхевіоральний період (остання чверть XX – початок ХХІ ст.).

Початки аналізу й прогнозування зовнішньої політики сягають іще доби протодержавних утворень, коли стали формуватися особливі функції керування й спеціалізований адміністративний апарат. Спочатку такі «політичні навички» формувалися на базі практичного досвіду, методом проб і помилок, і транслювалися через звичаї й традиції. Пізніше, з ускладненням соціальної організації й підвищенням комплексності державного керування, виникають особливі касти жерців і верстви радників – носіїв знання щодо державного керування (багато в чому тоді таємного й езотеричного).

В античності важливу роль відіграють аксіологічні критерії й оцінки тих чи інших кроків політиків і форм державного життя, які ґрунтуються на панівних цінностях та нормах моральності, що можна побачити в класифікації трьох «правильних» (монархія, аристократія й політія) і трьох «неправильних» (тиранія, олігархія, демократія) форм державного правління, яку розробив Аристотель. Тут також були застосовані індуктивні принципи порівняльної аналітики. Виявляючи загальні й особливі риси відомих йому політичних устроїв, застосовуючи синхронний і діахронний методи, Аристотель аналізує фактичний матеріал створеної за його особистої участі великої серії зі 158 історичних описів грецьких держав-полісів. Під час побудови теоретичних проектів ідеального поліса Аристотель, разом із Платоном й іншими античними філософами, використовує й деякі найпростіші елементи логічного моделювання.

У середні віки радниками при дворах феодальних володарів були переважно духовні особи, але з початком епохи Відродження стала зростати й роль світських «консультантів». У цей період компаративний (порівняльно-історичний) аналіз застосовують для порівняння політичних режимів Англії в XV ст. (Дж. Фортеск’ю) та Франції в XVII ст. (Ш.-Л. Монтеск’є). Найбільш емпірично орієнтованим мислителем середньовіччя вважають Н. Макіавеллі, який блискуче поєднав традиційне моралізування й філософську дедукцію під час побудови моделі держави на основі спостереження й історико-порівняльного аналізу матеріалів з політичного розвитку Італії.

У XIX ст. на перший план виходить якісний порівняльний аналіз, коли з’являються роботи А. де Токвіля й Дж. Мілля, К. Маркса й Ф. Енгельса, у яких проводяться паралелі й порівняння між основними європейськими державами, а також формами правління в Старому й Новому Світі.

Основним методом академічної політичної аналітики стає порівняльно-історичний і правовий аналіз політичних інститутів, який виникає у США в другій половині XIX ст. (Г. Адамі, Д. Берджес). Подібні процеси спостерігають і в Європі (С. Гірке) та Росії (М. Ковалевський). Класики сучасної політології Макс Вебер і Мойсей Острогорський, Гаетано Моска й Вільфредо Парето збирають політичні дані за допомогою в основному історико-порівняльних методів. За способом обґрунтування методологічних положень роботи класиків усе більше набувають емпіричного характеру.

Головний «прорив» у сфері політичного аналізу відбувається в епоху промислової революції. Цей «прорив» був обумовлений не стільки «природним» прогресом соціальних знань, скільки ускладненням громадської організації й державного керування. Виклики епохи, пов’язані з індустріалізацією, урбанізацією, масовими міграціями населення тощо, вимагали більш точних, ніж раніше, рішень у сфері державного керування, що ґрунтувалися б на достовірній економічній і соціальній інформації. Це дало потужний поштовх розвитку емпіричних і статистичних методів аналізу. На рубежі XVIII–XIX ст. у ряді країн проводять перші переписи населення (у США – в 1790 р., в Англії – в 1801 р.). Учених-статистиків починають залучати до урядів як радників з питань соціальної й економічної політики. До кінця XIX ст. теза про те, що традиційна політична аргументація повинна підкріплюватися емпіричними даними, стала домінуючою.

Біхевіоральний період розвитку аналізу й прогнозування зовнішньої політики пов’язаний насамперед із застосуванням нових емпіричних і кількісних методів, запозичених з арсеналів як психології, соціології, економічної науки, так і з математики, кібернетики, географії й навіть медицини. У 1928 р. в США виходить одна з перших робіт із застосування математичних, зокрема статистичних, інструментів (кореляційний і факторний аналіз) у вивченні політики (книга С. Райса «Кількісні методи в політиці»). Місце традиційних прийомів логічної дедукції політичних філософів й описово-історичної індукції інституціоналістів починають займати біхевіоральні методи. З психології й медицини у сферу аналізу й прогнозування зовнішньої політики були інкорпоровані тести й лабораторні експерименти, із соціології – анкетні опитування, інтерв’ю, спостереження, а з математики й статистики – регресійний, кореляційний, факторний та інші види аналізу, а також математичне моделювання й методи теорії ігор. У 1960–1970-х рр. американські вчені на основі комп’ютерних технологій починають активно створювати інформаційні бази політичних даних й експертні системи штучного інтелекту, які ґрунтуються на принципах квантифікації й вимірювання. Але вже наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. у західній аналітиці спостерігається криза біхевіоральної методології. Низка американських політологів (Д. Істон та ін.) виступила за повернення до традиційних політичних методів і моральних норм. Так були сформульовані принципи постбіхевіоральної методології.

У XX ст. починається поступова професіоналізація (а з другої половини ХХ ст. – й інституціоналізація) політичної аналітики. В експертному середовищі, в основному навколо університетів, формується співтовариство професорів, що займаються прикладними соціальними науками, і практикуючих політичних аналітиків, багато з яких також вийшли з університетських кіл. Найбільш наочно цю змичку політичної теорії з державною практикою ілюструє президент США Вудро Вільсон, який починав свою кар’єру як професор політичної науки й державного керування Гарвардського університету. Серед інших університетських професорів, що брали активну участь у державній діяльності, можна згадати Р. Гільфердинга (Німеччина), Й. Шумпетера, О. Бауера (Австрія), Б. Чичеріна, П. Сорокіна (Росія), З. Бжезинського (США).

Протягом XX ст. «законодавцями моди» у сфері аналізу й прогнозування зовнішньої політики виступали США, де попит на аналітичну продукцію органічно поєднувався з пропозицією. Ще в роки «Нового курсу» президента Ф.Д. Рузвельта в країні з’явилося кілька державних агентств, покликаних забезпечувати інтелектуальне обґрунтування окремих напрямків державної політики (Національна рада з планування ресурсів, Федеральна житлова комісія, Адміністрація суспільних робіт та ін.). З початком Другої світової війни різко зростає інтерес до аналітичних розробок у сфері військового планування й керування (так звані дослідження операцій і сітьові плани-графіки), а також військово-політичної пропаганди й маніпулювання суспільною свідомістю.

Найбільш бурхливо сфера аналізу й прогнозування зовнішньої політики стала розвиватися в США в післявоєнний період, що здебільшого було обумовлено ядерним протистоянням із СРСР. У країні починають діяти недержавні аналітичні центри – «мозкові трести» (brain trusts) і «фабрики думки» (think tanks). У 1948 р. була заснована компанія «РЕНД Корпорейшн», яка на початкових етапах свого існування виконувала замовлення від Міністерства військово-повітряних сил на розробку низки оборонних проектів. Пізніше виникли Інститут Брукінгса, Фонд спадщини, Інститут міста та ін. До кінця 1960-х рр. у США утворилася ціла індустрія недержавної аналітики, яка зробила вагомий внесок у створення політико-аналітичного інструментарію. Щоб проілюструвати цю тезу, досить згадати такі аналітичні розробки «РЕНД Корпорейшн», як методика «програмування – планування – бюджетування» (PPBS: «Programming – Planning – Budgeting System»), система групової й ітеративної експертної оцінки Дельфі, а також пакет аналітичних методик «витрати – вигоди» (cost-benefit analysis) і «витрати – ефективність» (cost-effectiveness analysis), що включає набір стандартних інструментів оцінки ефективності політичних програм і рішень, дій та їхніх результатів.

Слабкою стороною цього «аналітикоцентристського руху» (analycentric movement) був яскраво виражений технократизм. До недержавних аналітичних центрів, крім фахівців із соціальних наук, прийшло чимало математиків, спеціалістів із системного аналізу, інженерів, які привнесли в сферу аналізу й прогнозування зовнішньої політики не тільки методи й техніку суворого формалізованого дослідження, але й характерний для них стиль мислення. Поняття «аналіз» технократи витлумачували в буквальному значенні, тобто як декомпозицію, або розбиття цілісного суспільного об’єкта на окремі компоненти. Це означало практично повну відмову від використання в аналітичній роботі ціннісних і моральних орієнтирів, а також ігнорування соціально-політичного середовища управлінської діяльності. У той же час поряд з «аналітикоцентристами-технократами» у професійному співтоваристві працювали «гуманітарії-академіки», які у своїй діяльності акцентували увагу на аксіологічних, етичних орієнтирах політичної діагностики.

Офіційний відлік інституціональної історії аналізу й прогнозування зовнішньої політики в США багато політологів починають із 1951 р., коли вийшла друком колективна робота за редакцією Г. Ласвелла й Д. Лернера – вона дала старт так званому «політико-управлінському руху» (policy movement). У вступній статті до цієї монографії Г. Ласвелл поставив перед згаданим рухом двоєдине завдання: сприяти підвищенню ефективності публічних рішень та одночасно розвивати й впроваджувати в практику демократичні принципи та гуманістичні цінності.

У 1960–1970-х рр. відбувається інституціоналізація аналізу й прогнозування зовнішньої політики як університетської дисципліни. З кінця 1960 рр. спершу в Каліфорнійському (Берклі), а потім і в інших провідних американських університетах створюють спеціалізовані курси й програми з політичного аналізу, починають підготовку маґістрів, докторів за цією спеціальністю. Одночасно набирає сили й інший, не менш важливий процес – перетворення політичного аналізу на особливу професійну сферу. У державних органах федерального, регіонального й муніципального рівнів формуються (або розширюються) аналітичні підрозділи, у їх штатних розписах з’являється стандартна одиниця «аналітик» (analyst). Як відомо, найважливішою складовою інституціоналізації наукової дисципліни є утворення професійного співтовариства, створення спеціалізованих журналів і професійних асоціацій. Цей процес розгортається в США в 1970–1980-х рр. З’являється низка журналів, орієнтованих на політико-управлінську проблематику взагалі й на питання прикладного політичного аналізу зокрема. Це «Policy Sciences», «Policy Studies Journal», «Policy Studies Review», «Journal of Policy Analysis and Management» та ін. Формуються професійні асоціації аналітиків:Організація політико-управлінських досліджень (Policy Studies Organization), яка об’єднує в основному політологів, і міждисциплінарна Асоціація політичного аналізу й менеджменту (Association of Public Policy Analysis and Management), до складу якої входять понад дві тисячі аналітиків й університетських учених.

У Європі процес інституціоналізації сфери політичного аналізу та прогнозування йшов менш бурхливо, ніж у США. Неоднаковими були й темпи його розгортання в окремих країнах. За висновком німецького політолога Х. Воллманна, вони залежали від чотирьох факторів:

1) рівня «попиту» з боку уряду на аналітичну продукцію;

2) історично сформованих в органах державного керування організаційних моделей і регламентів;

3) поглядів і настанов політичної еліти;

4) здатності й готовності співтовариства вчених-суспільствознавців включитися в аналітичну роботу.

У пострадянських країнах становлення політичної аналітики як особливої професійної сфери виглядає досить неоднозначно. З одного боку, спостерігається деякий прогрес: у державних органах з’явилися аналітичні підрозділи, виникло безліч незалежних аналітичних центрів, періодично виходять інформаційно-аналітичні бюлетені, проводяться семінари й «круглі столи». З іншого боку, методологічний рівень і якість прикладних розробок часто досить невисокі.

Останнім часом пострадянським державам довелося пережити низку найгостріших соціально-політичних криз, породжених помилками й прорахунками в процесі прийняття й реалізації державних рішень. Очевидно, що ці прорахунки були багато в чому обумовлені слабкістю інформаційно-аналітичного забезпечення вищих посадових осіб. Багато публічних рішень приймалося – і приймається – імпульсивно й інтуїтивно, без урахування їх середньострокових і довгострокових наслідків. Сфера аналізу й прогнозування зовнішньої політики ще не стала невід’ємним компонентом пострадянської державної практики.

1.2. Теоретико-методологічні засади аналізу і прогнозування зовнішньої політики

Протягом 1950-х рр. з науки про міжнародні відносини виокремлюється і перетворюється на цілісну самостійну прикладну галузь аналіз і прогнозування зовнішньої політики. Ця галузь поставила в центр своєї уваги проблеми рушійних сил, формування та здійснення загальних закономірностей і специфіки зовнішньої політики та / або «поведінки» держав на міжнародній арені.

Для визначення відмінностей між теорією міжнародних відносин та аналізом і прогнозуванням зовнішньої політики необхідно відзначити, що об’єктом останнього напряму є держава як дійова особа системи міждержавних політичних відносин. Аналіз і прогнозування зовнішньої політики визнає, що сучасні міжнародні відносини не зводяться до міждержавних, але саме держава залишається об’єктом досліджень для даної прикладної галузі. Державу ототожнюють з центральним урядом, а її «поведінку» – з діями уряду. Аналіз і прогнозування зовнішньої політики не займається власне вивченням міжнародних відносин, вважаючи їх лише середовищем, у якому діє держава. Якщо теорія міжнародних відносин звертається до зовнішньої щодо держави сфери й прагне пояснити явища, процеси, механізми міжнародного життя, то аналіз і прогнозування зовнішньої політики досліджує лише внутрішню сферу держави з метою виявити причини, рушійні сили й механізми, що обумовлюють певний зміст і форми взаємодії держави із зовнішнім для неї середовищем. В основу аналізу й прогнозування зовнішньої політики було покладено методологію природничих наук, кількісні методи аналізу та ідею міждисциплінарності. Основними напрямками аналізу й прогнозування зовнішньої політики є порівняльні дослідження зовнішньої політики, системний та структурно-функціональний аналіз зовнішньої політики, дослідження зовнішньої політики з позицій загальної і соціальної психології.

Впливовий напрямок досліджень зовнішньої політики – теоретичні побудови школи політичного реалізму, інтелектуальним лідером якої вважають Ганса Мор-гентау. Центральна категорія його вчення – сила як постійна боротьба за владу (у значенні англійського слова power – сила, могутність). Сила характеризує суть будь-якого політичного процесу. Г. Моргентау через категорію сили намагається обґрунтувати політичний детермінізм, тобто детермінізм, породжений безпосередньо самою політикою.

Історію людства американський учений представляє як безперервну боротьбу за владу, яку ведуть усі проти всіх будь-якими можливими засобами й методами. Виділяють два основні постулати теорії реалістів: по-перше, національний інтерес може й повинен бути поставлений вище за всі інші міркування, принципи й норми

міжнародного життя; по-друге, сила є головне знаряддя й критерій успіху зовнішньої політики держави та її престижу на світовій арені.

На думку Г. Моргентау, цілі зовнішньої політики повинні визначатися в термінах національного інтересу й мати підтримку відповідної сили. Учений включає до поняття національної сили такі елементи: 1) географію; 2) природні ресурси; 3) виробничі потужності; 4) військову підготовленість; 5) населення; 6) характер держави; 7) моральний дух держави; 8) мистецтво дипломатії.

Американський дослідник міжнародних відносин Джеймс Розенау – автор «передтеорії» зовнішньої політики – вважає, що зовнішня політика починається з того моменту, коли з конкретного зовнішньополітичного питання або проблеми досягнута згода всередині держави. Він класифікує фактори зовнішньої політики на незалежні (наприклад, фізичний розмір, політична структура, економічний розвиток, національний інтерес, сила ідеології) та залежні (наприклад, тривалість зовнішньополітичної дії) змінні. На думку Дж. Розенау, легко піддаються вимірюванню такі змінні, як потенціал зовнішньополітичних дій (тобто кількість зовнішньополітичних дій, які суспільство здатне розпочати й підтримувати одночасно), напрямок зов-нішньополітичних дій, їх розмах (тобто чи впливають вони на індивідів, групи, держави або регіони), їх стабільність або сталість (тобто чи проявляється в них незмінність цілей), їх вартість (тобто наскільки великих людських і матеріальних ресурсів вони потребують) та зміст (тобто чого вони стосуються: території, статусу, добробуту або ін.).

За Дж. Розенау, існує три основні фази (стадії) зовнішньополітичного процесу. «Первинна фаза» включає діяльність, умови й впливи, які спонукають національних дійових осіб намагатися змінити зовнішню обстановку. «Фаза виконання» скла-дається з дій, умов і впливів, за допомогою яких стимули «первинної фази» трансформуються в цільові дії, спрямовані на зміну об’єктів у зовнішнього оточення. «Фаза відповіді» охоплює відповідні реакції об’єктів, що піддаються впливу.

Конструюючи свій варіант «передтеорії», Дж. Розенау виділяє п’ять вимірів (груп змінних) зовнішньої політики:

- індивідуальні фактори, що включають якості, таланти, досвід політичних діячів, які відрізняють їх зовнішньополітичні рішення від зовнішньополітичних рішень інших політичних діячів;

- рольові фактори, що стосуються зовнішньої поведінки державних діячів, обумовлені виключно ролями, які ці діячі виконують;

- урядові фактори, що стосуються тих аспектів урядової структури, які обмежують, або, навпаки, розширюють діапазон зовнішньополітичних рішень;

- суспільні змінні, які містять у собі неурядові аспекти суспільства, що впливають на його зовнішню поведінку: основні цінності суспільства, ступінь його національної єдності, ступінь промислового розвитку тощо;

- системні змінні, що охоплюють ті аспекти зовнішнього оточення суспільства або будь-яких дій, що відбуваються за кордоном, які впливають на зовнішньополітичні рішення (географічні реалії, ідеологічні виклики з боку потенційних агресорів, стабільність урядів у країнах – об’єктах зовнішньої політики даної держави) тощо.

Спробу створити систематизовану теорію зовнішньої політики держави здійснив професор політичних наук Вашингтонського університету Джордж Мо-дельскі («Теорія зовнішньої політики», 1962), який за методологічну основу обрав соціологічну теорію соціальної дії. У центрі його концепції – політичний діяч як суб’єкт дії, контрольний механізм у центрі зовнішньої політики.

Зовнішньополітичний процес, на думку Дж. Модельскі, складається з чотирьох основних етапів:

1. Формулювання інтересів. Дж. Модельскі рішуче відкидає поняття «національний інтерес» та ставить на його місце інтереси так званого «співтовариства», межі якого водночас вужчі і ширші, ніж кордони держави (вужчі тому, що політичний діяч виражає інтереси аж ніяк не всіх соціальних груп і громадян держави, а ширші тому, що він у той же час виражає інтереси інших держав, груп або індивідів в інших державах). Політичний діяч сам формує своє «співтовариство», яке, за формулою Дж. Модельскі, являє собою теперішній підсумок колишньої політики діяча, його попередніх спроб досягти своїх цілей. Існує три типи інтересів, які політичний діяч мусить ураховувати: вимоги «співтовариства», тобто інтереси, що є результатом досягнення політичним діячем попередніх цілей; вимоги тимчасових «співро-бітників», тобто інтереси, що стосуються досягнення поточних цілей; вимоги ворогів або противників, тобто інтереси, якими нехтують в ім’я майбутніх цілей. У процесі формулювання інтересів політичний діяч ураховує всі вимоги, що мають відношення до його політики.

2. Набуття «сили на вході». Під силою Дж. Модельскі розуміє теперішні засоби співтовариства для досягнення майбутньої бажаної поведінки інших держав. «Сила на вході» – це засоби, які «співтовариство» надає в розпорядження політичного діяча. За своїм джерелом «сила на вході» може бути внутрішня, тобто організована урядом, над якою він має більший контроль, та зовнішня, яка приходить готовою. Машина зовнішньої політики споживає «силу на вході» та перетворює її в «силу на виході».

3. Визначення цілей. Політичний діяч як центральна фігура зовнішньополі-тичного процесу перетворює інтереси свого «співтовариства» на цілі зовнішньої політики. Цілі зовнішньої політики – це завдання зі зміни поведінки інших держав у бажаному для політичного діяча напрямку.

4. Розподіл «сили на виході» відповідно до поставлених перед політиком та «співтовариством» цілями. «Сила на виході» – це сила, яку держава витрачає в процесі здійснення зовнішньої політики (військові операції, допомога іншим державам, міжнародна пропаганда та ін.). Використання її може дати значні переваги, спричинити підтримання існуючих та накопичення нових силових ресурсів або являти собою витрачання силових ресурсів. Про ефективність зовнішньої політики може свідчити зростання обсягу завдань, виконуваних за умов незмінних витрат «сили на виході», або виконання тих самих завдань зі зменшенням витрат.

Виходячи зі структури зовнішньополітичного процесу, політичний діяч може обрати чотири методи впливу на інші держави: вплив на їх інтереси, на їх «силу на вході», на їх цілі та на їх «силу на виході». Зовнішня політика держави може бути змінена, якщо змінено хоча б один з чотирьох елементів цієї політики. Зміни в одному з чотирьох елементів упливають на всі інші елементи зовнішньої політики даної держави та інших держав. Зовнішня політика змінюється внаслідок змін як в одному з чотирьох елементів власної структури, так і в результаті змін в елементах структури зовнішньої політики інших держав.

У центрі уваги представників теорії прийняття політичних рішень перебуває суб’єктивний фактор міжнародної політики. Вони зосередили увагу на відповіді на запитання: як і хто, на основі якої інформації приймає зовнішньополітичні рішення. Постулат даної теорії полягає в тому, що прийняття рішень відбувається в складних умовах функціонування державного механізму та пояснюється взаємодією трьох змінних величин: ролі та взаємовідносини різних органів, надходження до них інформації та дій окремих осіб. У зв’язку з цим під час вивчення сфери компетенції зовнішньополітичних органів обов’язково враховують їх спеціалізацію та розподіл відповідальності, структуру керування, ступінь їх участі в прийнятті рішень; під час вивчення інформації – зосередження основної уваги, відмінності між головною та другорядною інформацією, офіційні та неофіційні канали; у процесі визначення мотивації дій державних діячів – їх стан здоров’я, психологічні риси, здатність до об’єктивного сприйняття, залежність від групових інтересів і суспільних настроїв.

Велике значення має розмежування рівнів формулювання та прийняття рішень. Найбільш поширене виділення п’яти рівнів впливу на прийняття рішень: соціально-економічна еліта, політична та урядова еліта, еліта засобів масової інформації, лідери, що формують громадську думку, а також невелика політично активна частина населення.

Теорія прийняття рішень аналізує сприйняття ситуації як системи. Як метод дослідження теоретики прийняття рішень застосовують системний аналіз, який передбачає насамперед визначення цілей, оцінку значення кожної цілі в системі інших, встановлення послідовності цілей, вибір оптимальних засобів, розрахованих на одержання найбільшого ефекту з найменшими витратами. Також знаходять застосування методи ретроспективного аналізу, імітації конфліктних ситуацій, контент-аналіз.

Представник цього напрямку англійський фахівець Найджел Форвард у праці «Поле держав» виходить з того, що кожна держава оцінює міжнародну ситуацію та приймає рішення на основі шести критеріїв:

1. Збереження національної єдності.

2. Забезпечення національної безпеки.

3. Збереження національної ролі.

4. Створення прецедентів.

5. Збереження репутації.

6. Збереження міжнародного стандарту.

Представники теорії бюрократичного процесу зовнішньої політики, спираючись на теорію бюрократії М. Вебера, визнають, що бюрократії – це не монолітні організації, що раціонально переслідують єдину мету; сучасна бюрократія містить дисфункціональні елементи й підсистеми, які мають протилежні інтереси та функції. Дослідження формальної структури бюрократії вони прагнуть поєднати з дос-лідженням неформальних зв’язків, особистих та групових факторів.

Дж. Дейвіс у праці «Як бюрократія формує зовнішню політику» розглядає всі взаємодії між організаціями, їх керівниками та співробітниками як «ринок мужві-домчого торгу», аналогічний економічному ринку з його поділом на оптову та роздрібну торгівлю. Становище урядових відомств на цьому ринку аналогічне становищу капіталістичної фірми в ситуації монопольної конкуренції, стратегії монополії та державного відомства також виявляються аналогічними. Бюрократична спеціалізація відомств призводить до того, що кожне з них орієнтується на власні вузькі інтереси й для попередження розвалу системи організації в цілому прагне диверсифікувати свою діяльність подібно до того, як це роблять монополії.

Грехем Аллісон на матеріалах Карибської кризи 1962 р. намагався вирішити проблему концептуальної моделі формування зовнішньої політики. Він розробив три такі моделі.

Перша, класична, модель полягає в тому, що зовнішня політика – це результат свідомої та більш-менш цілеспрямованої діяльності внутрішньо єдиного, згуртованого, раціонального актора. Вона спрямована на визначення зовнішньополітичної проблеми в цілому, знаходження стратегічних альтернативних шляхів її вирішення, оцінку їх переваг та недоліків.

Друга модель – це уявлення про зовнішню політику як про результат певного комплексу організаційних процесів, «виходи» урядових організацій. У центрі уваги тут знаходяться внутріорганізаційні процеси. Ця модель спрямована на розгляд формального процесу формування зовнішньої політики та прийнятих при цьому процедур.

Третя модель простежує внутріструктурні відносини та розглядає зовнішню політику як результат політичного торгу між акторами всередині уряду. Учасниками цього торгу керують не просто аргументи на підтримку того чи іншого курсу і не порядок роботи різних установ, а влада й майстерність прибічників та противників даного курсу. Ця модель ставить завдання дослідити неформальні відносини в уряді та його апараті.

На основі останньої моделі Г. Аллісон разом з М. Гальперіним розробив «модель бюрократичної взаємодії», аналіз якої дозволив їм зробити висновок про те, що вплив дій однієї нації на іншу – це результат впливу цих дій на становище або владу гравців іншої нації.