Питання для підготовки до іспиту з історії української державності та культури

1. Предмет, завдання і значення курсу історії української державності та культури. Включае процеси.явища,історичні факти ,закономірності й особливості історичн. Розвітку самоврядування на теренах України в період з давніх даве до наших днів.

2.Методологічна основа вивчення історії української державності та культури. Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть.Джерела і література з історії української державності та культури. Bажливе значення має принцип історичного матеріалізму, який є визначальним для проблеми самосвідомості нації. При вивченні даного курсу слід опиратися на метрологічні принципи, які маємо в працях Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, Б.Лепкого, Л.Курбаса, О.Гончара, М.Рильського ат ін., для яких характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури.

При аналізі розвитку культури не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору, мистецької течії, духовності та їх місця в суспільстві.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять:

- діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, н-д, билин, дум та літописів);Джерела і література

- син хронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні).

У вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи (при співвідношенні культури і суспільних процесів первинні складові к-ри етнічні нац. вторинні соціальні, класові).

Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени к-ри розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

А взагалі при вивченні культури застосовують 2 основних напрями:

1) найпоширеніший – в історичній послідовності;

2) галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і наших днів.

3.Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи “Влесова книга” і “Повість минули літ”, козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури – від славетних “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Слово о полку Ігоревім” – до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.

Наша країна багата на мистецькі пам’ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

3.Джерела і література з історії української державності та культури. Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;

2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань. (літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні тощо).

Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках.

4.Періодизація первісного суспільства.1-хронологічній(стародавній світ.середньовіччя.новій та новітній час)2- за соціально-єкономічними і політичними ознаками (перваісне суспільство ,капіталістичне,соціалістичне,суспільство з переходною єкономікою)3-за періодами становлення і розвітку укр державності( старод доба,княжа.литовська.козатчина і Гетьманщина)…

5.«Неолітична революція».Камяний вік (неоліт).Археолог Чайлд назвав цей період «Неоліт револ.Перехід від присвоюючого господарування (мисливство ,рибальство,збиральництво)до відтворюючого(землеробство,скотарство).Завдяки чому люди створили собібільш сприятливіши умови життя.

6.Трипільська культура. Трипільська культура названа по області відкриття - селу Трипілля, недалеко від Києва. Вікентієм Хвойкою були знайдені в кінці 19 століття перші трипільські поселення тисячолітньої давності.Основними галузями господарства вважалися тоді скотарство і землеробство. Трипільська культура відрізнялася досить високим рівнем розвитку суспільних відносин. Селища трипільців розташовувалися біля води на пологих схилах, прекрасно підходили для землеробства. Складалися вони з глинобитних жител (декількох десятків) з внутрішніми перегородками. Трипільська кераміка в той час займала одне з провідних місць по досконалості розпису, обробки, орнаменту в Європі. Гончарне ремесло досягло тоді дуже високого рівня.

7.Кіммерійці, скіфи, сармати. Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями.Кочові-скотарі, що перейшли до кочового способу життя;  2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті. Скіфське суспільство поділялося на три касти – воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і пастухів). Серед них існувало помітне соціально-економічне розшарування, про що свідчать поховання. До знаті належали військові вожді, царські дружинники. У скіфів були раби, до яких вони ставилися дуже жорстоко. Решту дорослого населення становили воїни, землероби та скотарі – рядові общинники. Скіфський воїн був захищений панцирем або звичайною шкіряною курткою і на голові носив бронзовий шолом. Основною зброєю скіфа був великий складний лук зі стрілами і щит для захисту. У скіфів було розвинуте гончарство. Всім відомий їх глиняний посуд величезного розміру, в якому зберігали воду, зерно, вино та олію.

Знали скіфи і ювелірну справу. Скіфи вірили в потойбічне життя і безсмертя душі. Це породило складний поховальний обряд. Померлих ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею. Сарматські племена були кочовими, тому постійно шукали нових територій і пасовищ, просуваючись на захід. З кінця II ст. до н. е. сармати масово заселяють територію Північного Причорномор’я, після завоювання Скіфії стають могутньою політичною силою в степах краю. У І ст. до н. е. вони вдираються у межі Римської імперії. Грецькі міста-колонії Північного Причорномор’я вимушені були платити їм величезну данину. На території України сармати займали степи між Доном і Дніпром і часто проникали до Південного Бугу та Дунаю.

Основним заняттям сарматських племен було скотарство, полювання, рибальство. Вони розводили стада великої рогатої худоби, отари овець, табуни коней, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу в річках і озерах. Через кочовий спосіб життя мешкали сармати у шатрах, які напинали на дво- або чотириколісні вози. Звичним одягом були довгі просторі штани, шкіряні камізельки, чобітки з м’якої шкіри та шапки. Археологічні знахідки підтверджують, що жінки часто вдягались як чоловіки.

У сарматів були розвинуті ремесла: ковальська справа, прядіння і ткацтво, обробка шкіри і пошиття з неї одягу та взуття, виготовлення кераміки, зброї, прикрас, бронзоливарна справа.

Велика частина сарматів жила осіло. Вони оселилися на рівнинах і в долинах річок – Дону, Дніпра та ін. Основним заняттям цих племен було землеробство.

8.Античні міста-держави Північного Причорномор’я. Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор’я. В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до н. е. й характеризується відносно самостійним життям на еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. — 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор’ї утворилися чотири основних осередки. Перший — це побережжя Дніпро- Бузькогота Березанського лиманів. У другій половині VII ст. до н. е. греки заснували на о. Березань (тоді півострів) поселення Борисфеніду. В першій половині VI а. до н. е. на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман (поблизу сучасного с Парутіно Очаківського району Миколаївської області), вихідці з Мілета заклали Ольвію — згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор’я. Її зручне географічне положення сприяло налагодженню тісних торговельних зв’язків із землеробами Лісостепу та кочовиками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташовувалися міста Ніконій (поблизу сучасного с. Роксолани Одеської області) і Тіра — на західному березі Дністровського лиману, в північній частині нинішнього Білгород-Дністровського (за середньовіччя тут була зведена фортеця). Географічне положення й особливості господарства Тіри обумовлювали її тісні економічні, політичні й культурні зв’язки з Ольвією та Істрією.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут і Херсонес Таврійський (на західній околиці нинішнього Севастополя). Заснували його у 422–421 рр. до н. е. вихідці з Гераклеї Понл’йської. Протягом усієї античної історії Херсонес був великим економічним; політичним, культурним центром, що справляв помітний вплив на розвиток місцевого тавро-скіфського населення. Крім Херсонесу, в цьому районі Криму розташовувалися також міста Керкинітіда (сучасна Євпаторія) і Калос-Лімен.

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор’ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей (нинішня Керч), Феодосія, Фанагорія (поблизу сучасної станиці Сінна на Таманському півострові), Гермонаса (нині станиця Таманська), Горгіппіи (тепер Анапа). Всі вони засновані переважно в VI ст. до н. е. вихідцями з іонійських міст. У V ст. до н. е. ці міста об’єдналися в Боспорську державу, до складу якої увійшли й місцеві племена.

9.Давньослов’янські племена. Писемні згадки про слов’ян. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах предками нинішнього населення України. На початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.  Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.  Східнослов'янських поселень існувало багато, вони будувалися недалеко одне від одного. У центрі зводилися укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Торгівля у східних слов'ян почала розвиватися у VIII ст. Їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів.  Не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру. 

10. Готи, гуни, авари. У III ст. своє панування в Північному Причорномор'ї встановили германські племена готів, утворивши тут Готську державу - Гетику. Столицею держави готів було так зване "Дніпрове місто", яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорозької області). Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332-375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля військову суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша - залишилася на території Кримського півострова.Гуни Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів. Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м'ясом та корінням.

У VI ст. у Північному Причорномор'ї з'явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).

11. Східні слов’яни в І тис. н. е. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах предками нинішнього населення України. На початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.  Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.  Східнослов'янських поселень існувало багато, вони будувалися недалеко одне від одного. У центрі зводилися укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Торгівля у східних слов'ян почала розвиватися у VIII ст. Їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів.  Не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру. 

12. Теорії походження Київської Русі. Писемні джерела, і в тому числі «Повесть временных лет» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов’янської державності з VI ст.Важливим моментом у процесі політичної консолідації польського міжплемінного союзу стало заснування Києва. Розташований у надзвичайно вигідній географічній точці, яка була своєрідним природно-історичним фокусом Східноєвропейської рівнини, він швидко висунувся на позиції головного політичного й соціального центру східних слов’ян. Спираючись на дружини полян — русів, київський князь владарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип’ять, Дніпро), радимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

13.Основні етапи становлення і розквіту Київської Русі. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII — IX ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров’ї склалося державне об’єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Під 862 р. київськими князями у «Повести временньїх лет» згадані Аскольд і Дір, котрі начебто спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгороді на шляху до нього здобули Київ. Ця версія, й досі поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще, 0. 0. Шахма- товим. Проаналізувавши літописні повідомлення, він дійшов висновку, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князювали вони, очевидно, в різний час. Діра згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Значно більше свідчень зберіглося про Аскольда. Фрагментарні записи Никонівського літописного зводу, запозичені з якихось більш ранніх джерел, показують його як визначного державного діяча, проводиря військових походів на Константинополь, печенігів, волзьких булгар.

У 882 р. на київському столі сталася зміна династій. ^^ Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег. Час його князювання (882—912 рр.) характеризувався активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилась не лише на древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена — чудь і мерю.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байер та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов’ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов’янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов’янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

14. Київська Русь за Володимира Великого. Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий піл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов’янських земель, Володимир військовими походами 981— 993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км. Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі.

Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій державі в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію.

15.Київська Русь за Ярослава Мудрого. Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-завойовником (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будівником, князем-просвітителем.

Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним воїном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спрямував у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якісних змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу державного правителя.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030—1031 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку південних рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 місті фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр’єв, названий християнським ім’ям Ярослава, крім того, став і центром православної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий народ мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував – перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньополітична-діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної політики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з добою Володимира збільшилась у сім разів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгороді Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В’ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава/давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити в Києві.

16. Хрещення Русі. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов’ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ’я стало надійним ґрунтом для створення могутньої централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім’ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб’єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв’язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов’язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X — XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави.

Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

17.Феодальна роздробленість Київської Русі. XII—XIII ст. на Русі — період феодальної роздробленості. Її причини корінилися у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Розвиток феодального ладу і його утвердження на всій території Давньоруської держави привели до виділення окремих областей — «земель» — та їхніх центрів, через натуральний, а отже — замкнутий характер феодальних господарств, слабо зв’язаних поміж собою. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення: ставши землевласниками-вотчинниками, дружинники — колишня опора великого князя київського — пройнялися «земськими» інтересами. Вимагаючи служби й матеріальних витрат, влада Києва почала їх обтяжувати.

Водночас посилення феодального гноблення смердів боярами-вотчинниками викликало опір трударів. В умовах розгортання в окремих землях Русі народних виступів — «коромол» — великий князь київський не мав уже змоги забезпечити інтереси феодалів на всій території держави. Удільні князі й бояри створювали апарат влади ближче до своїх вотчин. Роль центру регіональних політичних сил почало відігравати головне місто землі. Тут знаходилася резиденція удільного князя, який в інтересах місцевого боярства дедалі енергійніше домагався відособлення від Києва.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодальною ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Разом з тим втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали міць Давньоруської держави. З цього скористалися зовнішні вороги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав, та ін. їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об’єднання в майбутньому руських земель у єдиній державі.

У процесі роздробленості в середині XII ст. єдина до цього Давньоруська держава розпалася на ряд окремих земель (князівств): Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську. Рязанську, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін.

В них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги — «ми- лостники», котрі разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства, або «волості». Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях — «уділах» — князівства сиділи менші князі — васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з’їзди своєї землі. Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в ряді міст (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло і надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром-митрополією в тому ж Києві.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові уторилися боярські республіки, із інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя справляло боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

У період феодальної роздрібненості вперше в Київському літопису (1187 р.) з’являється назва «Україна». Деякі історики та філологи виводять назву цього слова від «окраїна», маючи на увазі, що Україна — менша частина Росії, тим більше, що пізніше в офіційних документах російського самодержавства з’являється термін «Малоросія». Але уже сам той факт, що слово «Україна» ми знаходимо ще у 1187 році, тобто в той час, коли ще не існувало великої Російської держави, по відношенню до якої Україна могла бути окраїною, заперечує подібне припущення. Більш вірогідно, що слово «Україна» вживалось у значенні «край», «країна». Саме так пояснює походження цього слова і М. Грушевський. До речі слід сказати, що на протязі ще тривалого часу та держава, яка склалася з центром у Москві і зараз називається Росією, мала офіційну назву Московське царство або Московія.

18.Культура Київської Русі. Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Візантією — спадкоємицею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи. Безперечно, вплив ззовні, особливо з боку Візантії, позитивно позначався на розвиткові Русі, але досягнення європейських культур потрапляли на Русі в добре підготовлений грунт.

На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність.

З часів Володимира Святославича у Києві, Новгороді та інших великих містах відкривалися школи грамоти, у яких вчилися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, старших дружинників, духовенства. «Повесть временных лет» повідомляє, що Ярослав Мудрий «прийде к Новгороду, собра от старости поповых детей 300 учити книгам». Крім державних шкіл, на Русі практикувалося й приватне навчання. Так, Феодосій Печерський дістав освіту в невеличкому Курську, де навчався в «єдиного учителя» та, за словами Нестора, швидко осягнув усі «граматики».

Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, а також у князівських дворах засновувалися бібліотеки. Ярослав Мудрий створив бібліотеку Софії Київської, його син Святослав наповнив книгами комори свого палацу.

При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладалися з іноземних мов книги — здебільшого церковні, але й філософські та юридичні трактати, твори, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії.

На базі монастирських бібліотек розвинулися вітчизняні літописання, література. У Софії Київській був укладений перший давньоруський літописний звід 1037—1039 рр., написане й проголошене митрополитом Іларіоном славнозвісне «Слово о законе и благодати», створений «Изборник» 1073 р. — фактично перша давньоруська енциклопедія. У Печерському монастирі наприкінці XI — на початку XII ст. працював один із провідних літописців того часу Нестор — автор «По вести временных лет». Славу видатного публіциста мав у XII ст. Володимир Мономах, перу якого наловить широко відоме «Поучение» дітям. Вершиною давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім», у якому З особливою силою прозвучала ідея єдності Русі.

Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість — епічні пісні, перекази, билини В них відображалися важливі історичні події та явища, прославлялися захисники вітчизни від іноземних загарбників.

На Русі розвивалася й музична культура, котра сягала своїм корінням в глибоку язичницьку старовину. Музика, пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт музично-театрального мистецтв засвідчують знахідки гудків, гусел, а також фрески Софії Київської і із зображеннями оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі.

Разом із християнством на Русь прийшла і монументальна культова архітектура. Величні православні храми виражали уяву сучасників досконалістю архітектурних форм і пишното внутрішнього оздоблення.

Високого рівня в Київській Русі досягло декоративно-прикладне мистецтво. Орнаментальні композиції, чимало елементів яких походили ще з язичницької давнини, вживалися мри оздобленні предметів побуту, зброї, металевого посуду, прикрас, особливою декоративністю відзначалися твори художнього ремесла, виготовлені в техніці черні, наприклад срібні окуття рогів тура (курган Чорна могила в Чернігові), срібні широкі пластинчасті браслети-наручі, прикрашені сюжетним орнаментом, зображеннями фантастичних звірів і птахів.

Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода та інших міст виявили велику кількість виробів з різьбленого дерева. Різьбою по дереву прикрашалися фасади зрубових будівель, човни, судна, сани тощо. Далеко за межами Київської Русі були знані давньоруські різьбярі по кістці, Вони виготовляли скриньки, образки, держаки для ножів і дзеркал, шахи, шашки та ін.

19. Боротьба руських князівств із монголо-татарами. На той час, коли Київська держава розпалася на окремі самостійні землі — князівства, в Центральній Азії склалася нова могутня Монгольська держава. 1206 р. її об'єднання завершив хан Темучин (його називають Чингісханом, тобто великим ханом). Створення ним централізованої системи державного устрою та боєздатного війська давало можливість завойовувати нові території сусідніх народів. Протягом першої чверті XIII ст. монголи здійснили масштабні завоювання в Китаї, Середній Азії та Закавказзі, після чого опинилися біля кордонів Русі. Для організації відсічі загарбникам було створено об'єднане русько-половецьке військо, в якому взяли участь багато руських князів із своїми дружинами. Та через незгоду між князями під час походу у битві на річці Калка 1223 р. руське військо зазнало нищівної поразки, яка відкрила монголо-татарам шлях на Русь. Переслідуючи руські дружини до Дніпра, далі загарбники йти не наважилися через великі втрати, що завдали їм русичі. Після смерті Чингісхана (1227) його спадкоємці знову вирішили здійснити похід на Русь, який розпочався 1237 р., очолений ханом Батиєм. 1237—1238 рр. Батиєва орда спустошила землі князівств Південно-Східної Русі. 1239 р. монголо-татари рушили на князівства Південно-Західної Русі. Вони дощенту зруйнували Переяславську і Чернігівську землю. Восени 1240 р. був обложений і Київ, який був узятий після кількаденного штурму 7 грудня. Залишаючи за собою згарища і руїни, військо Батия розорило Волинську і Галицьку землю, вторглося в межі Польщі, Угорщини й Чехії. Знекровлені Руські землі опинились під владою монгольської держави – Золотої Орди. Поневолене населення було обкладено численними податками, мусило відбувати виснажливі повинності, нещадно грабувалися селяни і ремісники, молодь забирали в рабство. Золотоординські хани перетворили місцевих князів та бояр на своїх слухняних васалів, намагаючись увічнити роздрібненість Русі. Кожен князь мусив їздити в Орду, щоб отримати з рук хана ярлик (грамоту з дозволом) на право управління своїми землями. Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська земля увійшли до одного з західних улусів (провінції) Золотої Орди. Там постійно кочувала татарська орда, готова в будь-який час до збройного нападу. У Києві правив золотоординський намісник-баскак, який контролював місцеву владу, відав збиранням данини і обліком населення. Формально визнавши владу хана, відносну незалежність продовжувало зберігати лише Галицько-Волинське князівство. Золотоординське панування стало тяжким випробуванням для руських земель.

20.Галицько-Волинське князівство. Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров’я — Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно Та політично занепадають. Монгольська навала посилила та по’глибила руйнівні процеси в цьому регіоні.

Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання — Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька

Iетап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Яешка Білого.

IIетап (1205—1238) тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерною рисою державного життя у цей час була енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

IIIетап (1238—1264) — об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).

На початку монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства. У тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов’язок князя полягав лише в наданні хану допоміжних зброй­них формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздат­ності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам’яними стіна­ми; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро- суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено заручинами сина Данила — Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію — протягом 1255 — 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

IVетап (1264—1323) — стабільність та піднесення.

Vетап (1323—1340) — поступовий занепад.

21.Данило Галицький. Син засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславича Данило народився на початку ХІІІ ст. і після смерті батька у 1205 р. пройшов важкий шлях борні з непокірним боярством та іноземною агресією. Лише наприкінці 1230-х років він остаточно повернув собі батькові володіння й навіть поширив свій політичний контроль на Київ. Саме його воєвода Дмитро організував оборону міста у 1240 р. — хай і не зміг врятувати від ворога  давньоруську столицю. Самий Данило Романович повернувся додому тоді, коли ворожі орди вже забралися із західноруських земель до Угорщини і Польщі. На рідній землі він побачив смерть, руїни і згарища. З покори вийшла навіть та частина волинських бояр, що становила його опору в боротьбі за відновлення батьківського князівства. 

  князь був людиною високих політичних, державних і військових здібностей, діячем високого польоту. В умовах ворожого оточення, не маючи достатньої опори на Русі, він вів запеклу сорокарічну боротьбу з боярською опозицією й довів її до переможного фіналу, відновивши централізоване Галицько-Волинське велике князівство. Данило докладав титанічних зусиль до консолідації земель Південно-Західної Русі. Він підніс авторитет князівства в середньовічному світі.

Однією з головних заслуг галицько-волинського великого князя була та, що він продемонстрував усьому світові можливість успішної боротьби з Ордою, завдавши кілька поразок орді Куремси. Йому не пощастило скинути вороже ярмо, бо надто сильними виявились завойовники, надто роз'єднаною — Русь. Для визволення від Орди тоді ще не склались об'єктивно-історичні умови.

Разом із тим централізоване Галицько-Волинське князівство, відновлене 1245 р. Данилом Романовичем і, здавалось, доволі міцне, як показали наступні по його смерті події, трималось в основному на енергії й авторитеті цього князя. Його смерть призвела до розпаду цього політичного організму.

22.Культура Галицько-Волинського князівства. Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійськогокитаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиціїруської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культуразахідноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.

23.Входження українських земель до складу Литовської держави. У XIV ст. Волинь і Наддніпрянщина, тобто велика частина сучасної України, перейшли під владу Великого князівства Литовського. Це сталося після того, коли перестала існувати Галицько-Волинська держава, яка до 1340 р„ тобто до смерті останнього з роду Романовичів, князя Юрія II, залишилась останнім оплотом української державності.

Литовська держава виникла в XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом і Галицько-Волинським князівством. Литовські племена ще з давніх часів своїми нападами завдали багато лиха українським та білоруським землям, а тому з ними вели жорстоку боротьбу київські та галицько-волинські князі. У результаті цього литовці змушені були піддатися впливу вищої політичної культури сусідніх держав. Тому вони прийняли як зразок для себе державну організацію сусідів, основи християнства, наблизились до побуту і культурного життя України і Білорусії. Українська мова стала мовою литовської аристократії.

Першим великим князем литовським став Міндовг (1230—1263). Один із наступників Міндовга великий князь Гедимін (1316—1341) завершив приєднання західноукраїнських (білоруських) земель, розпочате його попередниками, які використали ослаблення Давньоруської держави. Після цього Гедимін приступив до приєднання південно-західних, тобто українських земель.

Під владою Литви у другій половині XIV ст. опинилась велика територія — майже половина колишньої Київської держави.

Як бачимо, доля українського народу складалася після падіння Київської та Галицько-Волинської держав нелегко. Пояснюється це, перш за все, невигідним у військово-політичному відношенні положенням України. Знаходячись у центрі Європи між великими і сильними монархіями, українські землі з усіх боків притягали до себе апетити загарбників. Саме цим, а не «відсталістю» і «нездатністю» українців пояснюється те, що доля української державності, як і доля народу була такою трагічною. І минуло багато часу, коли лише в 1945 р. після повернення Закарпаття до складу України народ її возз’єднався. І хоч Україна до недавнього часу не мала своєї державності, це возз’єднання стало територіальною основою для будівництва власної держави.

Як уже відзначалось, більша частина території України ввійшла до складу Литовського князівства, а давньоруська, тобто в значній мірі українська мова стала державною, якою писалися офіційні документи. Чимало норм права, назви посад, системи адміністрації були сприйняті в Литві з Київського і Галицько-Волинського князівств. Частина литовських князів і бояр розмовляла давньоруською мовою, яка разом з православною релігією мала привілейоване становище.

Слід відзначити, що литовські князі здобули ці землі май- иел°) же без боротьби. Населення не чинило їм опору, прихильно зустрічаючи нову владу. Це пояснюється тим, що Литва вела боротьбу з монголо-татарами і своїми військовими силами могла захистити Україну від монгольської навали, що було найважливішою життєвою потребою народу. Крім того, литовські князі здобули собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: майже всі були православної віри, були пройняті традиціями старої української культури, поважали місцеві звичаї. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо» — під таким лозунгом проходило становлення нової влади. У народу України лишилися його господарські установи, правові форми і традиції. На перший погляд могло б навіть здатися, що Литовська держава — це є продовження давньої української державності.

Таке враження ще більше посилюється у зв’язку з тим, що держава називалась Литовсько-Руським князівством. Якщо вживати сучасні терміни, то це князівство являло собою феодальну, поліетнічну, литовсько-русько-українсько-білоруську державу і елементами федеративного устрою і певною автономією українських та білоруських земель. У цій державі українцям і білорусам, порівнюючи з народом, який попав у залежність до монголо-татар, жилося непогано.

Але в дійсності Литва внесла значні зміни в устрій нашого краю. Перш за все, князівство Литовське відрізнялося від Київської держави тим, що в ньому вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва не розпалась на окремі князівства, а залишалась єдиною. Великий князь мав майже необмежену владу — молодші князі були лише виконавцями його волі.

24.Загарбання українських земель Польщею в ХІV–ХVІ ст.  У 1340 р. та 1349 р. унаслідок походів польського короля Казимира ІІІ Галичинаопиняється у складі Польського королівства. У результаті боротьби між Польщею, Литвою та Угорщиною остаточно Галичина була приєднана до Польського королівства в1387 р.

У 1434 р. на землях Галичини створювалося окреме Руське воєводство, на яке поширювалося загальне польське право та католицизм. У 1434 р. було приєднано до Польського королівства західне Поділля, на території якого створено Подільське воєводство.

У 1434 р. був виданий привілей польського короля Владислава ІІІ, згідно з яким місцева українська православна шляхта зрівнювалася в правах із польською католицькою.

Після смерті у 1377 р. Ольгерда великим князем литовським став один з його синів — Ягайло. Але проти нього виступили його брати й інші родичі. Велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили в боротьбі з німецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою і Польщею,

14 серпня 1385 р. недалеко від Вільно у замку Крево Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою Ягайло одержав польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав приєднати до Польщі литовські і українські землі, прийняти католицтво і охрестити все литовське населення. Унія призвела до значного погіршення становища українців.

Польські магнати скористались уніс ю насамперед для оволодіння Галичиною. У 13 87 році Польща за вирішальною участі литовсько-українських військ на чолі з князем Вітовтом відвоювала в Угорщини галицькі землі й закріпила їх за собою.

25.Кревська унія. 14 серпня 1385 р. в литовському місті Крево була укладена унія між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Кревська унія 1385 року — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, проголошувався польським королем. Причини Кревської унії: • у часи князювання в Литві Ягайла для неї та Польського королівства посилилася загроза з боку Тевтонського ордену, що примусило обидві держави зблизитися і укласти державно-політичний союз; • прагнення Ягайла знайти підтримку в боротьбі за владу з князем Вітовтом; • прагнення Польщі мирним шляхом через унію з Литвою підпорядкувати українські землі. Основні умови Кревської унії: • Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою і стати польським королем і правителем Литви; • Ягайло зобов’язувався прийняти разом з язичниками Литви хрещення за католицьким обрядом; • Польща і Литва утворювали єдину державу; • Литва мала передати Польщі всі будь-коли захоплені руські землі. Наслідки Кревської унії. • унія викликала опір литовського боярства, підтриманого частиною руської знаті, очолив боротьбу князь Вітовт. Два останні пункти державно-політичного союзу фактично не були втілені у життя. У 1392 р. він був визнаний довічним правителем Великого князівства Литовського (князював до 1430 р.); dovidka.biz.ua • початок роздачі українських земель польським феодалам, поширення католицизму; • у 1434 р. Польща із земель Галичини створила Руське воєводство, тоді ж до Польщі було приєднано західне Поділля і створене Подільське воєводство, існувало також Белзьке воєводство; • 15 липня 1410 р. відбулася вирішальна битва військ Тевтонського ордену з об’єднаною польсько-литовською армією, у складі якої було чимало українських і білоруських вояків. Німецькі лицарі були розгромлені, згодом вони навіть визнали васальну залежність від Польщі

26.Люблінська унія. Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адміністрація та судочинство.

1 липня 1569 р. було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати — 0. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали привілеї та православна віра. Підтиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «…ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (зрівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егоїстичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричнини у Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, прогресуючої втрати національних традицій та культури.

27.Берестейська унія. З  моменту розколу християнства 1054 р, на православну та католицьку гілки ідея унії (об’єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ’ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об’єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею.унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для ОДНИХ це шлях до привілеїв і посад, для других — зрівняння в правах з поляками, для третіх — прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православ’я був один — різке звуження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з’їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький; турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. Папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова — мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестейську унію, вона спочатку об’єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства — спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи.

28.Українські землі в сфері інтересів Москви та Кримського ханства в ХV–ХVІ ст. Феодальна верхівка Криму використовувала дипломатичні відносини з іншими країнами як джерело особистого збагачення, постійно вимагаючи від уряду тієї чи іншої держави данини – так званої казни, або поминок (сплачування грішми, коштовностями, дорогим хутром та ін.). Прагнучи запобігти спустошливим татарським набігам, уряди сусідніх країн намагалися підтримувати мирні дипломатичні відносини з Кримським ханством, що обов’язково супроводжувалися підношенням поминок ханові, членам його родини і його оточення.

Очевидно, від цих ярликів, як прояв вдячності, беруть початок щорічні грошові винагороди та подарунки кримським ханам, які надсилалися від великого князя литовського, польського короля та московського царя. Але в середні віки поминки набрали форми відкупу або підкупу щодо татарських нападів. Часто заради отримання поминки від сусіда керівництво ханату застосовувало методи шантажу.Проте система умиротворення ненажерливих кримських феодалів не приносила бажаних наслідків.

Дипломатичні переговори ханський двір вів під ознакою безмежної користі і вимагав, все більших поминок. Ці переговори супроводжувалися приниженням і образами послів, а часто і відвертими знущаннями над ними. Кримські хани, приймаючи коштовні дарунки, постійно вимагали більше. Навіть видаючи договірні грамоти з підтвердженням обіцянок про мирні відносини, татари все одно продовжували нищівні набіги на східнослов’янські і, зокрема, на українські землі. Вся територія України була об’єктом цих спустошливих набігів татарських орд.

У досліджуваний період Україна перебувала в досить скрутному становищі, зумовленому, в першу чергу, відсутністю власної держави і розпорошенням її земель серед кількох країн. Найбільший масив українських земель перебував у складі Великого Князівства Литовського, яке з початку XVI ст. знаходилося в персональній унії з Польським королівством. Такий союз вимагав координації і спеціалізації дипломатичних акцій обох держав в політичних відносинах з Кримським ханством. З ним ВКЛ традиційно підтримувало самостійні зносини, представляючи водночас й інтереси Корони. В такий спосіб захищалися інтереси і тих українських земель, що знаходилися у складі Польщі. Відносини з Кримом вимагали від ВКЛ, що знаходилося в стані тривалої та виснажливої війни з Московським великим князівством, значного напруження сил.

Специфікою відносин з Кримом було те, що починаючи з 80-х рр. XV ст., ханат проводив щодо українських земель Литовсько-Руської держави політику широкомасштабної експансії, розорення і знелюднення значного обширу степової та лісостепової зон. У такий спосіб владна еліта Кримського ханства намагалася ліквідувати результати кампаній ВКЛ другої половини XIV ст., юридично оформлених жалуваними ярликами і повернути колись втрачені державою кочовиків південноукраїнські території. Вже з самого початку Кримське ханство фактично взяло під свій контроль степову частину Правобережжя й для закріплення свого успіху збудувало в пониззі Дніпра ряд фортець.

Причини агресивності Кримського ханства слід шукати як у особливостях соціально-економічного устрою, так і в політичній лінії його правителів. Екстенсивне за своїм характером кочове скотарство, що у першій половині XVI ст. становило основу господарства держави, було малопродуктивним і перебувало у значній залежності від розмірів площ пасовищ і врожаю кормів. Слабко розвинуте землеробство не могло забезпечити внутрішній ринок достатньою кількістю продуктів сільського господарства, в першу чергу хлібом.

Через це кримці залежали від постійного надходження капіталу з зовні. Відтак степовики намагалися захопити якнайбільше територій для пасовищ, а також воєнну здобич, передусім, полонених, яких можна було вигідно продати на зовнішніх ринках (т. з. ясир), та встановити контроль над торгівельними шляхами. Крім того, Гіреї вважали себе законними спадкоємцями золотоординських правителів, а отже, і територій, які охоплювала ця колись могутня країна.

Таким чином, економічні фактори, примножені зазіханнями Гіреїв на золотоординський спадок, і зумовили ту політичну лінію, яку вело Кримське ханство з останньої третини ХV ст., – боротьба з Великою Ордою, захоплення українського степу і лісостепу та встановлення контролю над стратегічно важливими торговими шляхами, що йшли через Україну. Такі плани могли бути здійснені тільки через конфронтацію з ВКЛ. При цьому ситуація для цієї країни ускладнювалася тим фактором, що столиця ВКЛ Вільно була розташована далеко на півночі, а це унеможливлювало повноцінний контроль над ситуацією на півдні з боку уряду. Тому великий дипломатичний і воєнний тягар був покладений урядом саме на українське населення і місцеву адміністрацію відповідно.

Населення України обслуговувало два великі дипломатичні шляхи на Крим - з Вільно через Київ і Черкаси та з Кракова через Луцьк, Житомир і Черкаси. Населення прилеглих міст і сіл забезпечувало послів і гінців, як кримських, так і литовських, засобами пересування, харчовими припасами і житлом (т. з. стації). Воєннозобов’язані стани України мусили охороняти посольські валки, а то й супроводжувати литовсько-руських послів до Криму та перебувати там з ними, що могло тривати 2-3 роки.

За давньою традицією адміністрація Київського воєводства мала право вступати в обмежені певними функціями дипломатичні зносини з ханствами Східної Європи, що, в свою чергу, зумовило існування у Києві регіонального дипломатичного центру з власним штатом перекладачів, писарів, гінців тощо. Великокнязівські намісники, як правило, призначалися в регіональні центри України з числа місцевої шляхти, що добре розумілася на місцевій специфіці і була зацікавлена в якнайкращому оберіганні своїх володінь, прав і пільг.У зв’язку з систематичними нападами кримських чамбулів, для урядів ВКЛ і Корони Польської особливого значення набувало питання про забезпечення південного прикордоння достатньою воєнною силою. Тому реалії часу – катастрофічний стан, в якому опинилося ВКЛ в останній третині ХV – на початку ХVІ ст. внаслідок cкоординованого наступу Московського великого князівства і Кримського ханства

29.Феномен виникнення козацтва. Проблеми виникнення і функціонування українського козацтва коментували чимало польських істориків пізнішого часу. Зокрема, цим питанням предметно займався Михайло Грабовський, який відстоював заслуги польського елементу в справі колонізації й оборони України. Козаччина, на Середньому Подніпров'ї, на його думку, виросла й розвинулася на грунті політичної свободи, релігійної толерантності з польського боку й браку адміністративного та панського гніту над українським народом. Пізніше він висловлював думку, що козацькі повстання, - це звичайні бунти селян. Австрійський вчений Г. Штекль дещо пізніше в своїй роботі "Про походження козацтва" доводить, що українське козацтво - це не що інше, як продукт переходу так званих татарських козаків на службу до російського та литовського уряду, тобто українське козацтво є породженням татарського елементу. 

30.Запорозька Січ. На думку відомого українського історика Д. Яворницького, перша Запорозька Січ з’явилась на о. Хортиця, який знаходиться в межах сучасного міста Запоріжжя, а її засновником був канівський староста Дмитро Вишневецький (1553–1557). В майбутньому під впливом подій природного, але здебільшого політичного характеру, козаки кілька разів міняли місцезнаходження свого центру, який виконував роль столиці на козацькій території За даними Д. Яворницького, всього відомо вісім Січей, п’ять з них на території теперішньої Дніпропетровської, одна (Хортицька) в Запорізькій і дві (Олешківська і Кам’янська) на території Херсонської областей.

Чисельність козаків на Січі коливалась в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, але рідко перевищувала 15—20 тисяч. Загальна кількість населення на землях, які контролювали запорожці, становила більше 100 тисяч. Переважна маса козаків проживала на так званих зимівниках-хуторах із двох-трьох хат і господарських будівель. Таке господарство ґрунтувалось на особистій вільнонайманій праці, воно було основою економіки Запорожжя і було на той час найбільш продуктивним. Практично вже з самого початку козацтво формувалося як категорія людей, що виходила за рамки феодальної епохи.

Треба перш за все відмітити такі риси політичної організації Запорозької Січі, як відсутність кріпацтва, формальну рівність усіх членів козацької громади, право брати участь у військових радах, які були вищими органами влади.

Створила Запорозька Січ і свою власну символіку — так звані клейноди. До клейнодів належали: корогва (прапор) — переважно малинового кольору, бунчук, булава, печатка, герб, на якому було зображено козака,з мушкетом і шаблею. Офіційно державне утворення українських козаків називалось «Низове військо Запорозьке». Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман.

31.Морські та сухопутні походи запорозького козацтва. Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореаліза-ції. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.

Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини і Кримського ханства: а) служила південно-східним прикордонним захисним форпостом укр. земель, до проникнення в котрі турецькі і татарські війська змушені були спочатку зіткнутися з запорізьким козацтвом; б) козаки і самі завдавали удари - спускаючись по Днепру на своїх швидкохідних великих човнах , неодноразово завдавали удари по татарських гарнізонах Криму, захоплювали в Чорному морі турецькі галери і т.п.

Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією метою козаки будували флотилії з 40—80 чайок — довгих, вузьких і неглибоких човнів, у кожному з яких могло вміститися близько 60 чоловік. Прослизнувши повз оттоманські форти у гирлі Дніпра, вони атакували татарські й турецькі укріплення на Чорноморському узбережжі. Перший такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Січі, коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні роки козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну славу, адже в ті часи Оттоманська імперія була наймогутнішою державою світу.Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. У 1606 р. козаки спустошили Варну — найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі, у 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було пограбовано Кілію, Ізмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії. А в 1615 р. проникли в Константинопольську гавань,спалили її, а потім утекли. У 1620 р. козаки повторили цю акцію. Раніше, у 1616 р.,вони здобули Кафу — ринок рабів у Криму — і звільнили тисячі невільників. Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші.

32.Петро Сагайдачний. Петро Конашевич-Сагайдачний — український полководець, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. Біографія Сагайдачного скорочено Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний народився бл. 1582, Кульчиці в православній родині (тепер село Самбірського району Львівської області). 1589–1592 років здобував початкову освіту у Самборі. З 1592 по 1598 роки навчався в Острозькій академії. Після випуску Сагайдачний переїхав до Львова, згодом — до Києва, де працював домашнім вчителем, також помічником київського земського судді. Під час навчання в Острозькій школі Сагайдачний визначався із приєднанням до запорожців. Змалку навчався військової справи, вмів стріляти з лука, був високоосвіченою, інтелігентною, глибоко релігійною людиною. Брав участь в Молдавській і Лівонської кампаніях 1600-1603 рр. Вже в ранні часи свого перебування на Січі Сагайдачний проявив свої таланти військового лідера, козаки обрали його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі. У період між 1605 і 1610 Сагайдачний стає на чолі Січі кошовим отаманом. На Запорозькій Січі він мав величезний авторитет. Його організаторські здібності добре проявилися в першу чергу у вишколі запорожців та створенні регулярних частин війська. Залізна дисципліна, яку всіляко підтримував Петро Сагайдачний, зробили свою справу досить швидко. Військо стало якісно найкращим в Європі. Надзвичайну сміливість козаки тепер стали поєднувати із тактичними та стратегічними факторами військового мистецтва. Османська імперія страждала від походів Сагайдачного, особливо нападів з моря. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами. У лютому 1615 року Конашевич вже був впливовим козацьким полковником, що мав у своєму підпорядкуванні загін чисельністю до 3000 козаків. А вже 1616 року Гетьманом Війська Запорозького було проголошено Сагайдачного. У 1616 році відбувся історичний похід на Кафу, турецьку твердиню в Криму з найбільшим в імперії ринком рабів. Річ Посполита рахувалася з козаками вперше за довгу історію існування Січі. Сагайдачний прихильно ставився до ідеї посилення України, однак поки-що у складі Польщі. Адже початок ХVІ століття позначився продовженням агресивної зовнішньої політики поляками та турками. На початку квітня 1617 року королевич Владислав вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів Михайло Романов. Сагайдачний і старшина, сподіваючись заслужити у польсько-шляхетського уряду розширення власних прав та прав заможного козацтва, з частиною козацького війська взяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 року на Москву. Поляки дійшли до Москви, але згодом було украдено Деулінське перемир’я 1618. Владислав відмовився від прав на московський престол, за що Польщі відійшли Смоленська і Чернігівсько-Сіверська землі. Відмова Сагайдачного від морських походів проти турків викликала невдоволення серед широких верств козацтва. Приблизно наприкінці травня 1619 року Сагайдачного позбавляють влади та обирають запорозьким гетьманом Дмитра Барабаша. Проте вже на початку липня Конашевич-Сагайдачний повернув собі гетьманську булаву. Але згодом козаки, незадоволені його командуванням, позбавляють його влади, а новим гетьманом обрано Якова Бородавку. Сагайдачний очолював реєстрових козаків,допоки у 1621 році йому не випала нагода знову зявитися на політичній арені. Сагайдачний скинув Неродича Бородавку — керівника нереєстрових козаків з гетьманства, зайнявши натомість його місце. Згодом Сагайдачний та очолюване ним козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Могутня турецька армія у кількості 300 тис.чол. була фактично розгромлена 40-тисячним військом козаків на чолі з Сагайдачним. Навіть сеймовий комісар польської армії магнат Якуб Собеський мусив визнати: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки». Петро Сагайдачний проявив себе в цій війні як неперевершений військовий стратег і тактик. 10 квітня (20 квітня) 1622 року Петро Сагайдачний помер внаслідок вогнепального поранення руки, яке отримав під час битви під Хотином.

33.Козацько-селянські повстання наприкінці ХVІ – на поч. ХVІІ ст. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту , енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання К. Косинського (1591 —1593) — перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592—1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавсь-ке і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський . Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки. Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка (козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595—1596 pp. Родом з Галичини). Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких налічувалося понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 — на початку 1596 pp. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові.

Урядом Польщі було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського.

В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки.

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї.

На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями.

Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офіційна влада для придушення козацько-селянського руху відправила на Київщину 1625 р. 30-тисячне військо С. Конецпольського. Проти шляхти виступили об'єднані сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М. Жмайла і гетьманську булаву передано представнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укладено компромісну мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис, а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи в українських землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.

Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників — старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжя. Дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

34.Культура України у литовсько-польську добу. Друга половина XVI ст. (особливо його остання чверть) — початок XVII ст. — це час пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності зв’язку поколінь, історичного обов’язку сприйняти й зберегти предковічні духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обрядовість, батьківську віру — тобто все те, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури,, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю.

Культурне відродження на Україні відбувалося у надзвичайно складних умовах — переважна частина українських земель протягом XIV—XVI ст. перебувала у складі іноземних держав (Литви, Польщі та ін.). Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-духовним — принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне сповідання. Католицизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців. Віра в ті часи була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини до тієї або іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу. Не випадково в умовах протистояння двох різновидностей християнської релігії в Україні православна релігія здебільшого іменувалася як «руська» (тобто українська) віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Відданість православ’ю виключала польського підданця з громадського і суспільного життя. Він позбавлявся економічних і політичних привілеїв, не мав можливості захищати себе перед судом; православних ремісників навіть звільняли в ряді міст із цехів. Таким чином, релігійні мотиви тісно перепліталися з економічними, політичними, становими, а також культурними інтересами.

Піднесення суспільно-політичного життя. Братства. Культурне піднесення на Україні значно посилюється в останній чверті XVI — на початку XVII ст. з появою братств — громадських православних організацій міського населення. Просвітництво як ідеологія «третього стану» утверджується в Україні саме через братства. Прогресивні сили, що гуртувалися навколо них, рішуче вступали у боротьбу за розвиток вітчизняної культури, вбачаючи в цьому запоруку визволення народу від соціального, національного та релігійного гніту. Найстарішим і найвпливовішим було Львівське братство (виникло в 1439 р.), коштом якого утримувалися школа, шпиталь, друкарня, бібліотека. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке, Галицьке, Кам’янець-Подільське, Красноставське, Самбірське, Київське, Луцьке, Шаргородське, Немирівське, Вінницьке та інші братства. Вони засновували друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчителів та неімущих учнів, надавали кращим учням допомогу для продовження навчання за кордоном тощо.

Полемічна література. Особливе місце серед українських 1І(Іл5) видань займала полемічна література, яка виникла у 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму — ідеологічної зброї польсько-шляхетських поневолювачів. Хоча літературна полеміка велася у царині релігійної ідеології, вона мала гостру соціальну й політичну спрямованість. Найяскравішими полемістами тієї доби були Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Іван (Іов) Борецький, Захарія Копистенський, Стефан і Лаврентій Зизанії та інші, котрих по праву можна ставити в один ряд із провідними західноєвропейськими письменниками і філософами гуманістично-ренесансного напряму. За своєю суттю світогляд українських полемістів був аналогічним реформаційному світогляду на Заході, однак виник він на національному ґрунті в рамках християнсько-православних принципів.

Вістря полемічних творів було спрямоване проти соціальних та ідейних основ католицизму. Полемісти спростовували претензії римських пап на духовне й світське главенство в християнському світі як не доведені «святим письмом», розвінчували дії церковно-католицької ієрархії, утиски та розбої, дискримінацію православних, її моральний занепад. Полемісти поділяли реформаційні ідеї демократизації церкви, обстоювали соборне (колективне) управління представниками всіх станів справами церкви. У полеміці з церковними магнатами визрівала гуманістично-демократична ідея рівності всіх людей від природи і перед богом. Українські полемісти надзвичайно високо цінували свободу совісті, вважаючи її найважливішою ознакою вільної людини.

У1576 р. в Острозі — старовинному культурному центрі Волині — виник культурно-освітній осередок, що складався з письменників, учених, знавців книговидавничої справи, освітніх діячів. Його засновником був князь В.-К. Острозький — представник старовинного українського православного роду. Людина патріотичних переконань, князь згуртував у своєму маєтку однодумців. їхня мета полягала у відродженні та розвитку національної культури й освіти, вихованні свідомих захисників національних інтересів вітчизни в умовах наступу католицизму та унії. Складовою частиною культурно-освітнього осередку стала школа, заснована не пізніше 1578 р. Вона поклала початок новому етапові в розвитку шкільної освіти на Україні. Старі слов’янські й греко-візантійські традиції поєднувалися в ній з надбанням тогочасної європейської шкільної освіти. Велика увага приділялася слов’янській і грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Тобто це була шкільна програма, яка передбачала початков

35.Причини, характер, завдання, рушійні сили Української національної революції ХVІІ ст. (1648–1676 рр.). У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 р. у 2,5 рази збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринки, ц не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов’язані процеси — зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні в цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Справді, влада пана була безмежною — він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які перебували в приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки — чинш (по 20—30 грошів з «диму»), церковну десятину та ін. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю».

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою.

Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб’єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу.

Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:

I етап (лютий 1648 — серпень 1657 р.) — найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 — червень 1663 р. ) — громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 р. ) — боротьба за возз'єднання Української держави.

36.Періодизація Української національної революції ХVІІ ст. (1648–1676 рр.). Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:

I етап (лютий 1648 — серпень 1657 р.) — найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 — червень 1663 р. ) — громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 р. ) — боротьба за возз'єднання Української держави.

37.Українська козацька держава. Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-гетьманської Держави - Війська Запорозького (1648 - 1764). У всіх галузях державного будівництва - у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає, як державний діяч великого формату.

Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648- 1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. У короткий термін і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава мала всі риси державності і характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування.

Козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки: політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, власне військо, активну зовнішню політику.

Політична влада на звільнених територіях України та Запорожжя перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв'язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав себе "самодержцем руським", посол Венеції говорив про нього як про "справжнього государя", а керівник англійської революції Олівер Кромвель називав його "імператором запорозьких козаків".

Що стосується території, то спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорозької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії українського народу. Підчас Національно-визвольної війни території, які були під владою козаків, значно розширилися. І хоч за українсько-польськими договорами цього періоду визволені території переходили з рук у руки.

Політико-адміністративний устрій.

На всій території, яку зайняла козацька армія, були знищені органи влади Речі Посполитої. Замість них започатковано полково-сотенну систему, яка виникла ще на Запорозькій Січі. На місцях керували сотенний та полковий уряди. Полковий уряд складався з полковника та його урядовців. Сотенний уряд складався із сотника та його помічників. На вершині козацької ієрархії стояв гетьманський уряд (гетьман та його помічники, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані).

Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у най важливіших - отаманам. Більшістю міст керували городові отамани, що обиралися, а селами - сільські отамани.

Найвищим органом влади залишалася генеральна (військова) рада, яка розв'язувала політичні, військові та господарські питання.

Право, суд та судочинство. На звільнених від Речі Посполитої територіях не діяло польське судочинство. Використовувалися юридичні норми звичаєвого та козацького права, магдебурзького права тощо. Зберегли силу й Литовські статути, які захищали інтереси української шляхти та козацької старшини. Усі види польського гніту були ліквідовані, скасовано суворі покарання за протиправні вчинки проти королівської влади та магнатів, шляхти, католицького духовенства. Установлювалися покарання за зраду українському народові, за відмову надати допомогу в битвах, непокору та шкоду, заподіяну козацькій старшині.

Відбулася певна зміна судової влади. Із зростанням ролі й авторитету гетьмана під час Національно-визвольної війни до нього перейшли найвищі судові функції. Гетьманські та полковницькі універсали, рішення козацьких рад визначали правовий характер відносин в Україні.

Фінансова система та податки. Відомий український історик В. Антонович зазначав, що Б. Хмельницький мав блискуче фінансове обдаровання, він обстоював правильну податкову систему, ніколи не знав, що таке брак грошей, у нього завжди була готова наперед платня для війська.

Український гетьман увів до обігу власну монету, яку карбували в Чигирині. На одному боці цієї монети була зображена шабля, на іншому викарбуване ім'я гетьмана. З часів Національно-визвольної війни при гетьмані запроваджено посаду генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів гетьманської держави, за розподіл натуральних і грошових податків, установлював мито та ін. Систему податків і повинностей установлювали й регулювали універсали Богдана Хмельницького.

Соціальна структура населення. В умовах визволення України з-під магнатсько-шляхетського гніту поступово складалася нова соціальна структура держави. У Гетьманщині визначалося п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство, селянство. Стани поділялися на окремі соціальні групи, які розрізнялися правовим та економічним становищем. До привілейованої групи належали: українська шляхта, козацька старшина, найвище православне духовенство, міська знать. їм значно поступалися в правах і соціальному становищі рядові козаки, міська біднота, селянство. В умовах Національно-визвольної війни козацтво отримувало помітну підтримку та увагу з боку Богдана Хмельницького. Щоб розширити соціальну базу Гетьманщини, він надав право селянам переходити в козацький чи міщанський стан.

Гетьманщина Б. Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Україна підтримувала постійні дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдовським князівством. Українську державу визнали Венеція, Волощина, Швеція та інші країни. Усі інтриги польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію Гетьманщини від європейського світу, зазнали провалу. Українська держава мала і свою символіку: прапор малинового кольору і герб, на якому було зображено козака з мушкетом і шаблею. За роки Національно-визвольної війни Україна Б. Хмельницького постала перед усім світом як суверенна, незалежна держава

38.Богдан Хмельницький. Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) — гетьман України, творець Української держави. Місцем народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти (по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського ханства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 р. на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під час національно-визвольних змагань виявив себе як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

39.Основні причини поразки, особливості, наслідки і значення Української національної революції ХVІІ ст. (1648–1676 рр.). Національно-визвольна війна завершилася для української нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за досягнення політичної самостійності вона заплатила неймовірно високу ціну. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 65—70 % всього населення України, яке на 1648 р.сягало 4—5 млн осіб. Страхітливих руйнувань зазнали міста й села; надзвичайно великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — негатив революції.

Позитивне її значення як найбільшої битви в історії української нації за незалежність ми вбачаємо в тому, що вона:

— привела до створення (вперше після загибелі в 40-х рр. XIV ст. Українського королівства) національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

— зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

— відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;

— стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;

— зумовила закріплення за витвореною державою назви "Україна" й започаткувала зміну назви "руський народ" на означення "український народ";

— пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної держави;

— суттєво збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

— протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань (навіть матеріали Генерального опису 1765—1769 рр. зафіксували численні факти, коли селянські й козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікувалися як "свої власні", "свої жилі");

— служила каталізатором розвитку (переважно в Лівобережній Україні) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%), територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створенню суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

40.Україна за гетьманування Івана Мазепи. Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир’я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало не виважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708).

Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена низкою пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади — царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар’єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута. Домігшись аудієнції в царя щедрими дарами, демонстрацією покори, охаянням його попередніх патронів, гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя.

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об’єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, «бунчукових товаришів».

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемога діставалась Карлу XII і його ставленику Станіславу Лещинському, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію.

41.Конституція Пилипа Орлика. У жовтні 1709 р. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар’єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природному розуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І. Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція.

Характерною рисою Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. Спрямований на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державної структури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цією метою планувалося її збирати тричі на рік — на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Надзвичайно важливими були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційних вольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортець московських» і від «московської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувалася підтримка гетьмана, який до того ж брав зобов’язання «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу надані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).

Одним із основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї соціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям військовим і посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити повноцінну українську державність. Вже 1711 р., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом, він вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьман на вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, на думку Д. Дорошенка, надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави».

42.Культура України у XVIII ст. Українська революція 1648—1676 рр., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва наклали помітний відбиток на розвиток української культури.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою — одна школа припадала на 2,5 тис. осіб, але вже,через сто років у цьому регіоні (Харківщина) одна школа припадатиме на 4,3 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрівні дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Україні запровадити обов’язкову освіту. Зокрема, у 1760—1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військової справи. Ця ініціатива була підтримана гетьманом, і невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кількість письменних серед населення.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в українських землях діяло 13 друкарень у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін. Провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерської лаври,яка тільки 1760 р. надрукувала 2 тис. букварів. У західному регіоні найпотужнішою була львівська друкарня А. Піллера, яка до 1800 р. видала понад 250 книжок іноземними мовами, а 1776 р. видрукувала першу газету в Україні — французькою мовою вийшла «Львівська газета».

Культурний процес в українських землях наприкінці XVII — XVIII ст. значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. Незабаром у мовну політику вніс корективи і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади підтиском влади поступово перейшли на російську мову.

Філософська традиція цього періоду була репрезентована плеядою українських вчених-мислителів — С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Серед них і Г. Сковорода.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — мислитель, письменник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із козацького роду. В 1734—1753 рр. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В1741—1744 рр. був співаком придворної капели в Петербурзі. У 1745 р. з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 р. деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, Поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посідає місце домашнього вчителя до 1758 р. У1759—1768 рр. викладав у Харківському колегіумі. У 1768 р. був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні більш ніж 25 років житгя Сковорода мандрував Слобожанщиною,

Г. Сковорода визнавав вічність матерії, об’єктивність і реальність природи, її постійний розвиток. Його погляди на суспільство базувалися на ідеях просвітництва — критиці соціальної нерівності, звеличенні трудящої людини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г. Сковорода виклав у творах «Сад божественных песней» (1756) та «Басни Харьковскія» (1774).

Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була першим твором нової української літератури, написаним народною мовою, її джерела — народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Певні зміни у XVII — XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту найяскравіші зірки Дмитро Бортнянський (1751—1825), Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808).

43.Наступ на українську автономію. Остаточне скасування української державності у ХVІІІ ст. Після заключення “Вічного миру” політика Москви щодо України обернулася «Коломацькими статтями» (1687р), що застерігали Україну від порушення умов цього миру. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за геть­манським урядом крім московських військових залог у Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі мала постати залога і в гетьманській столиці — Батурині.Це припало на час гетьманування Івана Степановича Мазепи.

При новому гетьмані І. Скоропадському (1708—1722 рр.) Петро І як свого особистого представника призначає вірного мі­ністра, якому дає, крім явної, ще й таємну інструкцію. В таємній інструкції міністру Ізмайлову доручається пильно стежити за геть­маном і козацькою верхівкою.

Потім цар скасовує порядок виборності полковників і старшини й замінює його призначенням, сам призначає полковників — переважно з росіян. Цілій низці російських генералів і вельмож роздає українські землі й маєтності.

Живе тіло української людності знесилюється відрядженням тисяч козаків на будівництво каналів навколо Ладозького озера, між Волгою і Доном, військових укріплень на Каспії, на Кавказі, до військових кампаній Росії. Від третини до половини з відряджених, як правило, не поверталося додому, а гинуло на будівництвах чи війнах.

Значного утиску і розорення за часів Петра І зазнала українська торгівля — з одного боку, через занепад господарств, на яких не було кому працювати, з другого, через всілякі обмеження торго­вельних шляхів і митних правил. Практично припинився вивіз товарів у Західну Європу, значно обмежувався імпорт товарів в Україну. Метою царизму було зруйнування українського економічного орга­нізму і перетворення його на колоніальний придаток імперії.

Справжнім наступом на українську автономію було запровад­ження в 1722 р. російської державної структури в Україні — Малоросійської колегії. Дехто з дослідників вважає, що із запро­вадженням Малоросійської колегії царизм остаточно ліквідував автономію України, яка стала одним з регіонів Росії з обмеженим правом самоврядування,

Вона фактично прибрала до своїх рук, як і планував Петро І, управління Гетьманщиною. До неї переходять владні прерогативи у сферах політико-адміністративної влади, фі­нансів і судочинства, а потім дорадчими органами при ній стають і вищі державні органи України в період міжгетьманства — Генераль­на старшина і Генеральна військова канцелярія.

Діяльність Малоросійської колегії фактично започаткувала ос­новні напрямки остаточної ліквідації автономії і Гетьманщини в Україні.

Коли в 1723 р. після смерті гетьмана І. Скоропадського новий гетьман Павло Полуботок подав цареві петицію про те, щоб Україні справедливо повернули традиційні права в адміністрації в суді, які обіцяли боронити царські урядовці, він був кинутий до Петропавлівської фортеці.

Не менш суворий режим щодо України підтримувала і дружина Петра Катерина І. Ситуація дещо змінилася з приходом до влади Петра II.

В 1727 р. уряд нового царя, зважаючи на зростаючу напру­женість у російсько-турецькнх відносинах і підготовку нової війни та прагнучи залучити на свій бік козацьку старшину, ліквідував Малоросійську колегію і дозволив обрати нового гетьмана. Ним став визначний український військовий І політичний діяч Данило Апостол (1727—1734 рр.). За гетьманування Апостола було відновлене право призначати Генеральну військову канцелярію та полковників, проведено ряд управлінських та соціально-економічних реформ, реорганізацію фінансової системи на користь України, заборонено російським дворянам купувати українські землі, зменшено до шести кількість російських полків в Україні тощо.

44.Приєднання південноукраїнських земель до Росії у ХVІІІ ст. Занепад старих форм українського життя і початок нового періоду українського національного відродження збіглися зі значними територіальними змінами у Центральній та Східній Європі. Поки європейці перебували під враженням французької революції, три потужні монархії тогочасної Європи нищили державність слабших країн-сусідів. Спершу Російська імперія остаточно зруйнувала Гетьманщину (1781 р.), потім, приєднавши внаслідок російсько-турецьких війн Південну Україну, знищила державу татарського народу – Кримське ханство (1783 р.). Тоді ж унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795 рр.) Австрія, Пруссія та Росія розподілили між собою землі Речі Посполитої. Українськими землями заволоділи Австрійська імперія (Східна Галичина) і Російська імперія (Правобережжя). Скориставшись слабкістю Османської імперії після її поразки в російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., Австрія захопила також Буковину.

Внаслідок цих подій склався територіальний устрій, який без істотних змін існував упродовж більш як ста років. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що складало близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося приблизно 15% українських земель, а саме – Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Росії, називалися Наддніпрянською Україною, а підвладні Австрії – західноукраїнськими землями.

 Таким чином, можна зробити висновок, що активна зовнішня політика російського самодержавства сприяла звільненню українських земель від загрози татарсько-турецької агресії, заселенню південних українських земель, об'єднанню Лівобережної та Правобережної України. Але з іншого боку, колоніальна політика царизму привела до ліквідації української державності і перетворила її на провінції чужих держав — Росії та Австро-Угорщини.

Поділи Речі Посполитої

І поділ (1772 р.)

Австрія захопила Галичину, Прусія приєднала узбережжя Балтійського моря. До Росії відійшла частина Білорусії

П поділ (1793 р.)

Прусія захопила центральні польські землі. Росія приєднала Правобережну Україну і частину білоруських земель

III поділ (1795 р.)

До Росії було приєднано Західну Волинь,

Білорусію, Литву, частину Латвії, Австрія і Прусія захопили інші території Речі Посполитої

45.Правобережні та західноукраїнські землі у ХVІІІ ст. Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над населенням. Магнати мали також свої власні війська. Таке внутріполітичне становище в країні призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією. Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захопленіАвстро-Угорщиною. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї. Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу. Отже, в результаті Української національної революції 1648—1676 pp. під проводом Б. Хмельницького було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена Українська Козацька Республіка. Однак під час Руїни українському народові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається руйнування молодої гетьманської держави, втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель перебувала у складі Російської імперії, а Галичина, Закарпаття та Буковина — у складі Австро-Угорщини.

46.Україна в складі Російської імперії в першій пол. ХІХ ст. На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління. Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.

47.Суспільно-політичні рухи та національне відродження в Україні в складі Російської імперії в першій пол. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське братство. Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища. Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків. За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасників тощо. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці XVIII — на початку XIX ст. все більше зростаючий спротив. Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький, етнограф-фольклорист П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда. Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них походила з дрібномаєткових дворян. У контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського (за складом більшості учасників, а за змістом — переважно культурно-просвітницького| етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького — уже достатньо політизованого. Програмні вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні державні перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно слов'янськими) країнами. Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок СІЛА або Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор  (або сейм). 

48.Західноукраїнські землі у складі Австрійської монархії в першій пол. ХІХ ст. У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в "Королівство Галіції та Лодомерії" (Володимерії). Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно "королівство" поділялося на 19 округів, якими керували окружні старости. 

До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, а також частина Сяноцького і Перемишльського. Окремий округ становила Буковина з центром у Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.

Адміністрацію "королівства" очолював губернатор, якого призначав імператор, з резиденцією в Львові. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, в якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духівництва. 

Під владою Австрійської монархії у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття, яке було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва і складалося з 4 комітатів (жуп): Березького, Мармароського, Угочанського та Ужанського. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.Західноукраїнські землі займали територію понад 70 тис. кв. км, на якій наприкінці XVIII — на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. осіб, у тому числі українців 2,4 млн. осіб (70% всього населення), поляків — 600 тис. осіб, євреїв — 300 тис. осіб. 

Монархія Габсбургів, в якій на близько 8 млн. австрійських німців припадало 17 млн. ненімецького, переважно слов'янського населення, на початку XIX ст. була однією з економічно відсталих держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська бюрократія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським поміщикам, і з їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, асимілювати українське населення, разом з тим польські шляхтичі в Галичині прагнули його полонізувати, румунські поміщики на Буковині — румунізувати, а угорські в Закарпатті — мадяризувати.

Австрійський абсолютизм, захищаючи інтереси великих землевласників, намагався зберегти непорушним кріпосницький лад, тим самим стримував буржуазний розвиток країни. Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель. Намагаючись перетворити їх на ринок збуту  готової продукції й джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток західних провінцій, уряд гальмував тут розвиток економіки і, передусім, промисловості. 

49.Революція 1848–1849 рр. і її вплив на західноукраїнські землі. На поч. 1848 р. у деяких європейських країнах почалися буржуазно-демократичні революції. їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси походить назва революції — "Весна народів". Не залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня з'явилися перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.

Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольному руху в Східній Галичині. Зважаючи на настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким скасування панщини на галицьких землях сталося майже на 5 місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років. Поміщиків звільняли від будь-яких обов'язків щодо своїх колишніх підданих. Та під час проведення реформи не було впорядковано права на володіння лісами і випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств.

Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією. Український селянин нарешті ставав господарем на своїй землі, у ньому поступово пробуджувався потяг до громадського та національного життя.

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали петицію до цісаря з низкою демократичних вимог. Зокрема, про введення української мови у народних і вищих школах; видання державних законів українською мовою, У результаті дальшого розвитку революції в Галичині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл, українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Г. Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією. Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками.

Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди, передусім через вимогу українців про поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу.

Яскравою сторінкою революційної доби була участь галицького робітництва, у листопадовому збройному повстанні 1848 р. у Львові. Воно назрівало протягом тривалого часу, та сили були нерівні. Повстання зазнало поразки.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селян, які намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики, очолив депутат австрійського рейхсрату Л. Кобилиця. Він закликав їх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сто-рожинецької округ.

Ідеї "Весни народів" знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, дедалі більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було скасовано. Уряд повернувся до давньої системи централізовано-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду.

Незважаючи на поразку, революція 1848— 1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним зі здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

50.Буржуазні реформи 60 – 70-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії. У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Вступивши на престол в момент кризи старої системи, пробудження суспільного думки, яка вимагала реформ, Олександр ІІ зумів це зрозуміти і почав шукати нові рішення і нових людей.

Відміна кріпосного права

Судова реформа

Військова реформа

Земська реформа

Освітня, фінансова та цензурна реформи

51.Національний і суспільно-політичні рухи в Україні в складі Російської імперії в другій пол. ХІХ ст. Друга половина ХІХ ст. як у Європі, так і в Україні характеризувалася організаційним оформленням і виробленням ідейних основ визвольних рухів, що зародились у першій половині ХІХ ст. Кожен європейський визвольний рух розв’язував завдання, що стоять перед ним, у трьох головних напрямах: національному, загальнодемократичному та соціальному. Діячів і напрями, що зводять вирішення всіх проблем до здобуття національної незалежності, називають націоналістами. Для послідовного демократа (тоді їх було прийнято називати лібералами) всі питання розв’язуються з вирішенням проблем прав і свобод людини. Діячі й напрями, що обстоювали принципи соціальної справедливості, називалися соціалістами, соціалістичними.

Боротьба за розв’язання цього спільного завдання збалансовувала ці течії, змушувала їх знаходити спільну мову. Проте це правило було вірним для більш або менш сформованих державних націй. Для бездержавних націй зосередження на соціальних проблемах або демократичних свободах часто вело до відриву від національних проблем, долучання їхніх діячів до загальноімперського руху. З іншого боку, зосередження на суто національних питаннях за відсутності національної самосвідомості звужувало соціальну базу руху і відривало його від народу. Отож, перед українським рухом стояла проблема виробити збалансовану у трьох площинах політичну платформу, що була б прийнятною для всіх прошарків українського суспільства. Крім того, слід було віднайти і організаційну форму руху. Над вирішенням цих завдань і працювали діячі українського руху протягом другої половини ХІХ ст. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург. Тут мешкало чимало українців і сюди, після відбуття покарань, дозволили повернутися і навіть обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку. Прагнучи якомога більше прислужитися свому народу, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популярізацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах. З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініціативою Білозерського почала видавати журнал “Основа” (1861-1862). Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відрождувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України. Сумління цих людей мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і саме тому їх необхідно зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова «холоп» – образлива назва польських панів на адресу українських селян)

На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів`я, звичаї та обряди. На межі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського уніерситету, серед яких були П.Чубинський, М.Драгоманов, утвоили нове товариство «Українська громада», яке у 1862 р. нараховувало 200 членів. Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

На початку 90-х рр. ХІХ ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. І. Міхновський, С. М. Шелест, А. П. Кучинський та ін. Цей гурток мав тісні стосунки з провідними діячами українського руху. З цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне “Братство тарасівців”.

Першим прилюдним виступом “Братства” стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. У промові стверджувалося: українці є окрема нація; як кожна нація, українці потребують національної волі для “праці і поступу”; повна автономія України (на той час на це гасло не відважувався ніхто);

51. Відродження українського національного руху наприкінці 50 – на початку 60-х рр.

Українська громада Петербурга Наприкінці 50-х рр. відбувається відродження українського національного руху. Поштовхом до цього відродження стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки скасування кріпацтва. Одним із центрів відродження національного руху стала столиця Російської імперії Петербург, в якому мешкала чимала українська громада. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Ґалаґанів П.Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури.У ній друкувалися твори П.Куліша, І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Вовчка та ін. Куліш спробував започаткувати видання альманаху «Хата» (1858 р.). Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла проголошенню амністії членам Кирило-Мефодіївського братства, які в 1857 р. приїхали із заслання до Петербурга.Їм навіть дозволили обійняти високі посади: Костомаров став професором Петербурзького університету, Шевченко – академіком Академії мистецтв, Білозерський – чиновником однієї зі столичних канцелярій. Новий міністр освіти, українець родом Є.П.Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Т.Шевченка, підтримав клопотання Білозерського про відкриття в Петербурзі журналу «Основа». Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народові, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Окрім колишніх кирило-мефодіївців, до першої громади увійшли правник О.Ф.Кістяківський, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок Д.С.Каменецький, письменник М.Стороженко, друзі Т.Шевченка брати Лазаревські.

Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Вони збиралися на квартирі інженера Ф.І.Черненка або М.Костомарова. Шевченко приходив на зібрання дуже рідко, Куліш – досить часто. Але ця неформальна спільнота стала прикладом до наслідування і до розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Вже 1861 р. з’явилися громади в Києві, перегодом у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі. Полем діяльності для громад стали недільні школи, що існували в 1859–1862 рр., наукові установи та видавнича справа. Редакційний та авторський склад «Основи» вирізнявся строкатістю. Редакторами були Білозерський, Костомаров, Куліш, секретарем редакції – Кістяківський. Вони організували в журналі представництво всіх українських громад, хоч самі в жодну з них не входили. Київську громаду в журналі представляли В.Антонович, Т.Рильський, Б.Познанський, П.Житецький та ін.; полтавську – О.Конинський, В.Кулик, П.Кузьменко, В.Лобода; харківську – В.Гнилосиров; чернігівську – Л.Глібов, С.Ніс, А.Вербицький та ін. Авторський колектив налічував понад 70 імен.

52.Західноукраїнські землі в другій пол. ХІХ ст. Наприкінці XVIII ст., у результаті трьох поділів Польщі (1772,1793, 1795) між Австрією, Прусією та Росією західноукраїнські землі на довгі роки були відірвані від більшої частини України, знаходячись у складі Австрійської імперії. У 40-ві роки XIX ст. населення Східної Галичини (сучасні Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області) досягло майже 5 млн чол. Серед них — 2,3 млн українців, близько 2,1 млн поляків, 130 тис. німців, тобто характерною особливістю цього краю стала багатонаціональність.

Якщо порівняти становище Західної і Східної України у XIX ст.,то слід відзначити, що економічний рівень розвитку був вищий на тих землях, які ввійшли до складу Росії. Тут же, у порівнянні із Заходом, був дещо вищий рівень життя населення. Але в політичному відношенні українці, що знаходились під владою Австрії, були в кращому становищі. На відмінну від російських властей, які протягом всього XIX століття намагались витравити із свідомості українців національні почуття і русифікувати, не визнавали їх за народ із своєю мовою і культурою, правителі Австрії розуміли, що це їм не під силу. Тому, хоч українці на підвладній Австрії території зазнавали утисків, але мали українські школи, літературу, їм дозволялось використовувати національну символіку.

Більшість землі знаходилась у власності поміщиків, а основна маса населення — селяни — виконували панщину та інші повинності. Життя галицького та буковинського селянства проходило в злиднях. Тому цілком закономірно, що частішають прояви різних форм класової боротьби — скарги, втечі, підпали, але найбільш масовою формою протесту була відмова виконувати різні повинності.

Все більше доведених до відчаю селян стають на шлях збройної боротьби. Найбільшим виступом у Східній Галичині вважається заворушення у 1838 році на Чортківщині.

Героїчної сторінкою в історії селян Буковини стало у 1843 році постання під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

На Закарпатті протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 селянських виступів.

Свого найвищого піднесення селянський рух набув напередодні революції 1848 року.

У 1848 році в ряді країн Європи спалахнули буржуазні революції, які охопили і Австрійську імперію.

Під тиском селянських вимог, які підтримала інтелігенція, австрійський цісар Фердінанд вимушений був видати маніфест, згідно з яким аграрна реформа на українських землях починалася раніше, ніж в інших провінціях. Селяни одержали особисту свободу, ліквідувалась панщина. Але разом з тим, відтепер позбавлялись права користування лісами, пасовищами та іншими необхідними для ведення господарства угіддями. Крім того, селяни повинні були сплатити поміщикам великий викуп, як винагороду за своє звільнення.

Та в цілому реформа, безумовно, мала прогресивне значення. Зробивши селян власниками землі, вона розбудила в них нові почуття і потяг до політики, науки і культури.

Це знайшло свій вияв під час виборів до рейхстагу — нижньої палати австрійського парламенту. На той час значна частина селян ще не позбулась монархічних ілюзій і багато з них взагалі не взяли участі у цій кампанії. Та все їж із 100 виділених у рейхстазі місць для депуталв Галичини 25 зайняли українці. На щось подібне не могли сподіватись українці східних районів, тому що в Російській імперії ще залишалось кріпацтво, а парламенту не було взагалі.

Значні досягнення отримали українці, що проживали на території Австрійської монархії, в культурній та політичній сферах. При Львівському університеті було утворено кафедру української мови, відкривались українські школи, почала виходити газета «Зоря Галицька». Завдяки зусиллям інтелігенції у Львові з’явилась політична організація українства — Головна Руська Рада. Вона поділялася на спеціальні підрозділи, що займались освітою, селянськими справами, фінансами. Рада домагалась від австрійського уряду поділити Галичину на українську і польську частини.

Отже, перша половина XIX ст. ознаменувалась для населення західноукраїнських земель цілим рядом важливих економічних та політичних подій, які суттєво вплинули на хід їх подальшого розвитку.

53.Культура України у ХІХ ст. У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз’єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі.

До скасування кріпацтва освіта народних мас перебувала на низькому рівні. Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.

Царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (превага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Ріпіельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 р., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів.

У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях. По-перше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. По-друге, ця ж реформа бодай формально запроваджувала обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. По- третє, наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, — до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким. Зокрема, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині — 75%.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик 0. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-х роках процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859 — 1914), протягом 1863—1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.

54.Соціально-економічний і політичний розвиток України на поч. ХХ ст. Після реформи 1861 р. економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в промисловості. Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. Економічний розвиток України мав низку особливостей. По-перше, темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам'яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі. По-друге, в Україні існувала нерівномірність розвитку окремих регіонів. Найвищим цей рівень був на Півдні України. Значно відставало Правобережжя; у південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво. По-третє, розвиток економіки та культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва. По-четверте, Україна не була окремим, само стійним економічним регіоном, а входила до складу загальноімперської економічної системи.

Деякі основні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії. Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося в Донецько-Криворізькому районі, де значна кіль кість шахт, рудників, заводів належала іноземцям.

Особливістю важкої індустрії Донбасу було комбінування металургійних підприємств із вугільними, коксовими, залізорудними, хімічними. Такі комбінати виявилися набагато вигіднішими в господарському відношенні. При цьому ключові позиції (як базові підприємства) займали не кам'яновугільні, а металургійні або машинобудівні заводи. На початку століття в Україні з'являються перші монополії — синдикати «Продуголь», «Предмет», «Продруда», які концентрують у своїх руках значну части ну виробництва з окремих галузей і отримують надприбутки за рахунок високих цін, котрі вони могли диктувати.

У сільському господарстві України на початку століття відбувалася боротьба двох тенденцій: американського (фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького) шляхів роз витку. Розвиток економіки супроводжувався посиленням експлуатації робітників і селян, погіршенням становища значної маси населення. Тяжке соціальне становище, політичне безправ'я, національний гніт призвели до активізації робітничого, селянського та національно-визвольного рухів.

Значно посилився й селянський рух. У ряді повітів Харківської та Полтавської губерній у 1902 р. спалахують збройні виступи:

Активізувалося й студентство. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава влаштовувалися збори, де висувалися вимоги академічних свобод.

Розвивався національний рух. Викладачі вузів, демократична інтелігенція виступали проти переслідувань української мови.

Активізація суспільно-політичних рухів сприяла утворенню перших політичних партій в Україні. У 1891 р. було засновано таємне товариство «Братство тарасівців», куди входили представники молодої інтелігенції з Києва, Харкова, Одеси, Полтави. Ідеологами й лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко й Михайло Коцюбинський. У їхній програмі містили ся вимоги широкої політичної автономії України, захист прав українського народу. Члени товариства критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість. Товариство проіснувало до 1898 р.

Політичну лінію «Братства тарасівців» продовжила Революційна Українська партія (РУП). Вона була створена у 1900 р. у Харкові. Метою партії була боротьба за національні права та соціальну революцію, захист інтересів перш за все селянства. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо стратегії і тактики її діяльності і це спричинило її розкол.

У 1902 р. з РУП вийшла група М. Міхновського, яка засну вала Українську народну партію (УНП), що виступала з гаслом «Україна для українців».

У 1904 р. від РУП відділилася група М. Меленівського, яка вважала, що треба об'єднатися з російською соціал-демократією. Ця група стала називатися «Спілка». Та частина РУП, що за лишилася, перейменувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), лідерами якої були В. Винниченко, С. Петлюра. Вони виступали за демократизацію суспільного ладу, автономію України, конфіскацію великої земельної власності.

Крім цього, в Україні в 1904 р. були створені ліберально-буржуазні партії: Українська радикальна партія (УРП)Українська демократична партія (УДП), У 1905 р. ці партії об'єдналися і створили Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що виступала за конституційну монархію, автономію України, земельну реформу.

Українські партії розподілялись на дві групи щодо перспектив політичного розвитку України:

1) автономія України у федеративній Росії;

Я) самостійність України.

Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали загальноросійські партії. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), що виникла у 1898 p., в 1903 р. розкололась на більшовиків і меншовиків. Лідером більшовиків став В. І. Ульянов (Ленін). Ідеологія РСДРП: капіталізм — антагоністичне суспільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції. Головна революційна сила — пролетаріат, головне зло — приватна власність.

Партія соціалістів-революціонерів (ПСР — есери) виникла на зламі століть (лідери В. Чернов, в Україні — Д. Дорошенко). Основну революційну силу есери бачили в селянстві; вони широко використовували терор проти представників влади.

Конституційно-демократична партія, або Партія народної волі (кадети) була утворена у 1905 р. (лідер — П. Мілкжов, вчений-історик). Кадети виступали за конституційно-парламентську монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Україні її підтримувала в основному інтелігенція.

«Союз 17 октября» (октябристи) — партія великої і середньої буржуазії — виступала за збереження існуючого ладу, єдиної і неподільної Росії (лідер — О. Гучков). У 1905 р. виник «Союз Русского Народа» — реакційна, чорносотенна організація, яка виступала з шовіністичних позицій, проти революційного і національного рухів. її члени брали активну участь у єврейських погромах і вбивствах революціонерів і ліберальних діячів.

55.Україна в роки Російської революції 1905–1907 рр. Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер.

Причини революції:невирішеність аграрного питання;самодержавство, відсутність демократичних свобод;колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.

9 січня 1905 р. за наказом царя було розстріляно робітничу демонстрацію у Санкт-Петербурзі. Загинуло близько тисячі чоловік. У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які відбулися в 64 з 91 повітів 9 українських губерній.

У червні виступи населення перекинулись і на армію, останню опору режиму. 14 червня повстали матроси броненосця "Потьомкін".

На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. Прагнучи придушити його, уряд запровадив військовий стан у багатьох містах, в тому числі Києві і Харкові. Університети було закрито, на фабрики і заводи введено поліцію і війська.

Голова уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальній реформі. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи - недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої Державної думи (парламенту). Цей маніфест вніс розкол у революційний табір: прихильники ліберальних поглядів вважали революцію завершеною і закликали до розбудови демократичних завоювань революції. Радикально настроєні політичні сили закликали до подальшого поглиблення революції і повалення самодержавства.

Революція 1905-1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада". Її видавцем був Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.

Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Українці прийняли активну участь у виборах до І та ІІ Державних дум. У І Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у ІІ - 47.

У грудні 1905 р. у Донбасі відбулось збройне повстання, яке було швидко придушено. У 1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зрештою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

56.Україна в 1907–1914 рр. Після поразки революції 1905–1907 рр. по всій країні встановився режим, що одержав назву столипінський за ім’ям голови царської Ради міністрів П. А. Столипіна. Він характеризувався: 1) розпуском II Державної думи, яка виявила непослух царю, і виданням 3 червня 1907 р. нового виборчого закону, у якому ще більше обмежувалися права робітників, селян, неросійських народів. Так був здійснений третьочервневий державний переворот. За новим виборчим законом виборчі права мали тільки 15 % населення країни. Вибори до III Державної думи, проведені влітку та восени 1907 р., дали царизму очікуваний результат: Дума стала «слухняною». Від України обрано 111 делегатів: 64 поміщики, 13 священиків, 20 селян; 2) лавіруванням уряду Столипіна між різними класами, що одержало назву бонапартизму. У складі III Думи був блок поміщиків із верхівкою торгово-промислової буржуазії. Відповідно в III Думі було дві більшості: правооктябристська й октябристсько-кадетська. Уряд Столипіна балансував між цими таборами; 3) наступом на революційні сили, на права робітників, селян та їхні партії; царський уряд розгромив робітничі організації, профспілки, закривав робітничі газети й журнали; 4) насадженням ідеології великодержавного шовінізму й посиленням національного гніту. В Україні царизм переслідував українську мову та культуру, забороняв видання українських газет, журналів, художньої літератури. Царська влада закривала українські клуби й гуртки. Було закрито культосвітнє товариство «Просвіта», циркуляр Столипіна 1910 р. забороняв «інородцям» створювати товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

57.Столипінська реформа. Столипінська аграрна реформа в Україні Причини реформи 1. Прагнення царизму відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі й закріпити в них приватновласницькі настрої. 2. Усвідомлення правлячими колами необхідності прискорення розвитку капіталізму в селі американським шляхом, того, що селянська громада є гальмом на цьому шляху. 3. Прагнення ліквідувати аграрну перенаселеність в європейській частині країни шляхом переселення найбільш революційної й вибухонебезпечної частини селян у східні райони Росії. Заходи Столипіна 1. Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам дозволялося виходити з громади й закріплювати землю у приватну власність. Тим самим руйнувалося громадське землеволодіння. 2. Створення на селі хутірського й відрубного господарства. 3. Проведення переселенської політики. Хід реформи в Україні: здійснення реформи було покладено на губернські та волосні землевпорядні комісії. 1. В Україні з 1906  до 1915 рр. із громади вийшли 468 тис. дворів, або 30 % від загальної кількості громадських земель. Причому на Правобережжі та в Полтавській губернії громадське землеволодіння зникло зовсім. 2. У ході формування хутірських і відрубних господарств Столипін хотів створити міцну мережу заможних селян-хазяїв, які б стали опорою держави на селі. Однак досягти поставленої мети не вдалося. В Україні до початку 1916 р. було створено 440 тис. хутірських і відрубних господарств, або 13 % від загальної кількості. 3. Для надання допомоги селянам в організації хутірського господарства був створений Селянський поземельний банк, який скуповував поміщицькі землі й продавав їх селянам. 4. У ході проведення переселенської політики Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру. З тих, що виїхали туди в 1906–1912 рр., близько 1 млн. — з України. Підсумки реформи: 1. Столипінська аграрна реформа була після скасування кріпосного права в 1861 р. наступним кроком на шляху перетворення феодальної монархії на буржуазну. 2. Вона прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі. 3. Однак в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставлених цілей, оскільки реформа не встигла (зокрема й через загибель ініціатора реформи в 1911 р. в Києві в результаті теракту) зруйнувати економічну основу феодальних відносин — поміщицьке землеволодіння.

58.Перша світова війна і Україна. З початком Першої світової війни український народ був втягнутий у бойові дії на фронті. Більше 4,5 млн. українців Російської імперії були мобілізовані в російську армію і понад 300 тис. українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття – в армію Австро-Угорську. На землях Західної України відбувались важкі і тривалі бойові операції.

Російське військове командування створило Південно-Західний фронт. Перед російськими військами стояло завдання – оточити і знищити австро-угорську армію у Східній Галичині.

Їм протистояли Галицький австро-угорських фронт, який мав 1-у, 2-у, 3-ю і 4-у армії. Австро-угорське командування згідно з оперативним планом ставило за мету розгромити російську армію.

Першою почала бойові дії австро-угорська армія, перейшовши р. Збруч на схід. Але російські армії – 3-я (командуючий генерал М. Рузьський) з району Дубна і 8-а (командуючий генерал О. Брусилов) з району Проскурова (нині Хмельницьк) розгорнули успішний наступ на Тернопіль, Львів і Галич, змусивши австро-угорські війська до відступу.

Успіх російської армії у Галицькій битві забезпечив її контроль над всією Східною Галичиною і майже всією Північною Буковиною. На кінець 1914 р. стало очевидним, що план німецького генштабу блискавичної (тримісячної) переможної війни зазнав краху. Це сталося тому, що Німеччина із союзниками змушена була вести війну на двох фронтах – Західному і Східному, але й Антанта, навіть за таких несподівано сприятливих умов, не домоглася перемоги. На обох фронтах почалася позиційна війна.

У 1915 р. російське командування планувало наступ на Берлін та Будапешт, хоча військово-матеріальних ресурсів для таких амбітних цілей явно не вистачало. Розпочавши наступ, російська армія лише змогла примусити капітулювати 9 березня 1915 р. фортецю Перемишль: у полон потрапили 120 тис. солдатів та захоплено 900 гармат.

Тим часом Німеччина та Австро-Угорщина підготували наступ своїх армій у Галичині. 18 квітня 1915 р. почався так званий Горлицький прорив німецької армії. Німцям вдалося створити подвійну перевагу у живій силі і шестикратну перевагу в артилерії. Російські війська почали відступати. 21 травня вони залишили Перемишль, 9 червня німецько-австро-угорські війська оволоділи Львовом. До кінця червня 1915 р. російська армія залишила майже усю Галичину (крім 8 східних повітів) та Північну Буковину. Під німецькою окупацією опинились також 5 повітів Волині.

У жовтні 1915 р. територією України Східний фронт проходив по лінії Чернівці – Тернопіль – Дубно. Проте Росія, навіть попри важку поразку її армії, з війни не вийшла. Це означало, що Німеччина не досягла головної мети воєнної кампанії 1915 р. Війна знову набрала позиційного характеру.

У 1916 р. лінія Південно-Західного фронту тяглась на480 км від Пінська в Білорусії до румунського кордону. Російська армія налічувала 714 тис. солдатів та офіцерів, 1770 легких і 168 важких гармат. Їм протистояла австро-угорська армія, що мала 475 тис. солдатів і офіцерів, 1300 легких і 545 важких гармат.

Наприкінці 1915 р. російське військове командування, щоб залучити на свій бік у війні Румунію, вдалося до енергійного масованого наступу в Буковині. У грудні 1915 р. на р. Дністер у районі сіл Топорівці – Саранче – Бояни спалахнули так звані «Різдвяні бої», які переросли у «новорічну битву», що тривала до 15 січня 1916 р. У цих боях росіяни втратили понад 70 тис. убитими й пораненими, не здобувши успіху. Такі великі втрати спричинені тим, що тоді уперше на Східному фронті австро-угорські війська застосували отруйні гази. Як відомо, хімічну зброю на Західному фронті вперше використали німці у квітні 1915 р. в районі Іпра.

Навесні 1916 р. генерал Олексій Брусилов, новий командуючий Південно-Західним фронтом, почав наступ своїх військ по всьому фронту, які прорвали оборону австрійських військ. У ході так званого «Брусиловського прориву» росіяни 25 травня оволоділи Луцьком, в червні – Чернівцями. У Галичині лінія фронту проходила по лінії Золочів – Бережани – Галич – Станіславів (нині Івано-Франківськ).

Втрати австро-угорської армії становили майже 500 тис. солдатів, з них полоненими – 400 тис. Німці знову, перекинувши свої війська із Західного фронту на Східний, врятували ситуацію. Тоді ж, у серпні 1916 р., у війну проти Німеччини вступила Румунія, і знову почалась позиційна війна, уже третя з початку війни.

Таким чином, територією Західної України проходила південна частина Східного фронту, де упродовж 1914-1916 рр. відбувалися жорстокі бойові дії. Серед загиблих, поранених і полонених у ході баїв з обох боків було чимало українців. Зазнала великої руйнації територія і значних збитків населення краю, деякі села були стерті з лиця землі. При цьому помітної військової переваги не досягла жодна з воюючих сторін. Війна набирала ознак позиційної. Невдоволення війною українців, що воювали в російській армії, наростало.

59.Створення Української Центральної Ради. Початок Української революції 1917–1921 рр. Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.

Основні напрямки політичної програми УЦР

• Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.

• Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки.

• Співпраця з Тимчасовим урядом.

• Надання національним меншинам рівних політичних прав

Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.

Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів.

1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна — вільній Росії», «Автономію — Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок — «Вісті з Центральної Ради».

На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу.

21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників — В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган — Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу.

Трансформація Української Центральної Ради

Відчувши широку підтримку громадськості, зокрема з боку військових, Центральна Рада розпочала упорядкування відносин з Тимчасовим урядом. Протягом травня-червня 1917 р. у Петрограді проходили переговори між делегацією Центральної Ради, Тимчасовим урядом і Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів. Українська делегація подала Декларацію Української Центральної Ради з вимогами автономії для України.

Остаточному рішенню Тимчасового уряду з українського питання передував візит О. Керенського до Києва та його зустріч з М. Грушевським, але успіху цей візит не мав. На початку червня 1917 р. Тимчасовий уряд визначився з відповіддю. Вимоги Центральної Ради було відхилено. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу.

У цій ситуації було вирішено вдатися до самостійного декларування автономії в Універсалі — документі-зверненні до українського народу. За часи діяльності Центральної Ради нею було видано чотири Універсали .

60.Універсали Української Центральної Ради.

Номер універсалу	Дата прийняття	Умови
Перший	10 (23) червня1917	Декларував проголошення автономії України у складі Росії; визначав, що головним джерелом влади в країні єукраїнський народ.
Другий	3 (16) липня1917	Був певним кроком назад, компромісом із Тимчасовим урядом. Проголошував, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії.
Третій	7 (20) листопада1917	Проголосив Українську Народну Республіку: Україна не відокремлювалася повністю від Росії, але вся влада належала тільки Центральній Раді та Генеральному Секретаріату
Четвертий	9 (22) січня 1918	Декларував незалежність України. УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу».

61.Проголошення незалежності Української Народної Республіки. Незалежність і суверенітет УНР були проголошені Українською Центральною Радою в IV Універсалі. цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державоюукраїнського народу». Українська Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками».

Основними передумовами проголошення незалежності УНР були:

- віковічні прагнення українського народу до свободи і незалежності;

- традиції національно-визвольної боротьби;

- довготривала антиукраїнська політика імперського центру;

- руйнівні наслідки Першої світової війни для України;

- наступ більшовицьких військ на Україну, якій розпочався в грудні 1917 р., позбавив керівництво Центральної Ради ілюзій щодо можливості перетворення Росії в демократичнуфедеративну республіку й автономії України у складі такої республіки;

- зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР у мирній конференції щодо припинення воєнних дій на фронтах Першої світової війни; така участь ставала реальною тільки в тому разі, коли Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави;

- тільки як незалежна держава, як суб'єкт міжнародного права УНР могла сподіватися на міжнародну допомогу, у тому числі воєнну, для захисту від агресії ззовні, зокрема від московсько-більшовицької інтервенції.

62.Брестський мирний договір. Окупація України країнами Четверного союзу. Берестейський мир або Брест-Литовська мирна угода — мирний договір між Російською Федеративною Радянською Республікою (рос. Российской Федеративной Советской Республикой ) та Центральними державами, підписаний 3 березня 1918 року в Бресті-Литовському представниками Радянської Росії з одного боку та Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії — з іншого. 

Угода зафіксувала поразку та вихід Росії з Першої світової війни.

 Німеччина взяла на себе зобов'язання перед Росією не втручатися у стосунки між більшовицьким урядом і окремими областями Росії. 

Росія, підписавши мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпущено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки. Вигнані з України більшовики знайшли притулок у Росії.

 Протягом лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські війська окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ як безкорисливу дружню допомогу і заявила про незмінність своєї політики, проголошеної Третім і Четвертим Універсалами. 

Але сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними й ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний режим, військова адміністрація "наводила порядок" за своїм сценарієм. Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю в здійсненні соціально-економічних перетворень. 

63.Українська гетьманська держава 1918 р. Павла Скоропадського, який функціонував з 29 квітня до 14 грудня 1918 р. У сучасній науковій і довідковій літературі визначення “Українська Держава” і “Гетьманат Павла Скоропадського” вживаються як синонімічні. Проте остання використовується частіше, оскільки офіційна назва асоціюється з більш широким поняттям “українська держава”, “українська державність”, включаючи й Українську Народну Республіку.

Українська Держава постала в результаті інспірованого німецьким військовим командуванням перевороту, в якому публічну сторону акції було відведено генералові П. Скоропадському і його прихильникам. 

Скоропадський видав два основоположних документи: “Грамота до всього українського народу” і “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Грамотою П. Скоропадський оголосив себе гетьманом і пояснив головні мотиви таких дій — загроза нової катастрофи і категоричні домагання трудових мас збудувати таку державу, яка б забезпечила населенню “спокій, закон і можливість творчої праці”. Центральна Рада і земельні комітети розпускалися, міністри УНР та їх заступники звільнялися. Гетьманат П. Скоропадського — це авторитарно-бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницького органу влади, поєднанням в уряді виконавчих і законодавчих функцій, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. 

Поразка Четверного союзу у світовій війні значно ускладнила міжнародне становище Української Держави. Намагаючись утримати владу, П. Скоропадський шукав підтримки в Антанти, під тиском якої проголосив федерацію з небільшовицькою Росією, фактично відмовившись від суверенітету України. Очолене Директорією повстання проти гетьманського режиму привело у грудні 1918 р. до відречення гетьмана від влади і падіння Української Держави.

64.Утворення та діяльність Західноукраїнської Народної Республіки. Восени 1918 р. внаслідок глибоких соціально-економічних,політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європи з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західно-українська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республіка (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і словенців (1 грудня, з 1929 р. Югославія) та інші. Таким чином, ЗУНР стала одним з перших державних утворень, що виникли на уламках так званої «клаптикової» Австро-Угорської імперії. Цьому передували важливі подій, котріпотребують хоча б короткого аналізу.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженнямпарламенту. Головою Національної Ради було обрано Є. Петрушевича.

19 жовтня було проголошено про створення з українських територій Австро-Угорської імперії Української держави, правда, у складі монархії, з якою галицькі політики старшої генерації не наважились порвати зв'язки. Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доляЗахідноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні, до якого виїхала делегація Української Національної Ради. Вони сподівалися на легітимну передачу їм влади з ласки імператора. Тим часом у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка мала прибути до Львова 1 листопада, щоб перебрати владу в Галичині до рук Польщі. За цих умов гаяння часу з боку українців могло обернутися катастрофою. Тому у ніч з 31 жовтня на 1 листопада на чолі з сотником УСС Д. Вітовським влада у Львові була взята. Операція проведена блискавично і без кровопролиття. Було заарештовано намісника і міського коменданта, взяті під контроль всі державні установи, казарми й інші важливі об'єкти, над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. У складі українських військових сил, які перебрали владу над двохсот тисячним Львовом, було всього близько 2,5 тис. чоловік.

Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де говорилося про утвореннянезалежної Української держави, у якій «віднині народ є… господарем своєї землі».

9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави Західно-українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. км2 з 6 млн. населення (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв та інші). Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехословаччина. Таким чином, ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн. населення.

У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К. Левицького.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: назва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. В цьому законі закріплювались верховенство і суверенність народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, прапором – синьо-жовтий, гімном – пісня “Вже воскресла Україна” (“Ще не вмерла Україна”).

Владу виявилось легше завоювати, ніж втримати. Польські керівні кола не змирилися з утворенням ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з перемінним успіхом, та у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з січня 1919 р. до Станіслава. 22 січня 1919 р. у Києві на Софіївській площі було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль, справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої з північного сходу Червоної армії. В той же час армія ЗУНР УГА вела бої з переважаючою у бойовій силі і техніці польською армією. 16-18 липня 1919 р. УГА перейшла р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину під польською окупацією.

Отже, героїчна спроба українського народу здобути свободу, побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу,залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і організацію судів» (16 листопада 1918 р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918 р.), «Про виконання громадських прав і обов'язків» (8 квітня 1919 р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919 р.), «Закон провибори до однопалатного сейму ЗО УНР» (16 квітня 1919 р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 квітня 1919 р.) тощо.

Слід погодитися з думкою історика І. Лисяка-Рудницького, що значення ЗУНР полягає в тому, що «Галичина 1918–1919 років – єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку».

65.Директорія УНР. Акт злуки УНР і ЗУНР. Прихід Директорії до влади у грудні 1918 р. започаткував нову добу в розвитку національно-демократичної революції - добу Директорії УНР.

У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.

Боротьбу за владу в Україні за підтримки Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Політика ЗУНР