50. Суцільна колективізація сільського господарства. Голод 1932-1933 рр.

Колективізація (1929 – 1931 рр.) потрібна була для того, щоб виробляти хліб в потрібній кількості (скільки потребувала держава) - щоб продавати, а отримані гроші – на індустріалізацію. Щоб мати хліб, потрібно було позбавити селян землі й обладнання. Передбачалось, що колективізація буде повільною, поміркованою. Але насправді в 1928 р. – трапилась хлібозаготівельна криза, і тоді в 1929 р. було вирішено прискорти колективізацію. Було примусово загнано в колгоспи 65% господарств. У 1930 р. – знову хвиля колективізації: за рік розкуркулено 200000 господарств. 99% колективізовано. Тепер вони господарства поділяються на Радгоспи та Колгоспи (колективна власність селян, які були позбавлені власного виділу). Колгоспники жили за рахунок присадибної ділянки. В 1932 р. – Закон «про охорону соціалістичної власності» - про 3 колоски. За крадіжку спільного майна – різні рівні покарання. Було запроваджено паспорти (селяни їх не отримали і опинилиьс прикріпленими до землі). Були створені МТС. Наслідки колективізації: - Руйнація продуктивних сил на селф - Закріпачення селянства - Людські втрати внаслідок голоду й репресій.

Голодомор 1932-1933 рр.

Причини: - Завищені плани заготівлі хліба; - Вилучення всього посівного фонду на державні поставки – Безгосподарність у колгоспах, неякісна обробка зернових культур, загибель частини посівів – Введення в дію «закону про п’ять колосків» - Конфіскація продовольчих і посівних приватних запасів селян, подвірні обшуки селянських господарств – Репресії та фізичне знищення місцевого керівництва за «злісне саботування» виконання плану хлібозаготівлі – Заборона ввозити і вивозити продовольство з території України – Заборона доставки в українські райони. Лише в січні 19333 р. було скасовано продрозкладку. Держава допомогла створити бригади, за якими закріплювались земельні ділянки, худоба, дозволялось брати кредити на господарство. Наслідки: - Смертність населення, особливо дітей і старців; численні випадки канібалізму, трупоїдства, хвороби; вимирання сіл, заборона селянам просування до міст; переселення сімей з інших республік СРСР на обезлюднілі землі – Остаточно зламаний опір селян впровадженню колгоспної системи – Від 3 до 5 млн померлих від голоду.

51. Культурний розвиток України у 20-ті роки. Політика українізації.

Культурний розвиток України у 20-і роки - один з феноменів української історії. Адже країна пережила найважчу війну, втратила багатьох видатних вчених, письменників в наслідок їх загибелі чи еміграції, мала відновлювати абсолютно зруйновану економіку. Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Майстрами української культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які, розвиваючи національну культуру, вбачали певну альтернативу незалежності, яку не вдалося досягти. В умовах НЕПу та внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Але розвиткові культури сприяли також негативні фактори: зневажливе ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. Стара та художня інтеліґенція не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтеліґенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Таким чином, культура України переживає справжній злет, як висловився історик О. Субтельний, “багатогранний спалах творчої енергії ”, внаслідок впливу на неї як позитивних, так і негативних факторів. Розвиток культури в період НЕПу часто називають «золотим часом української культури».

Початком українізації вважають вихід декрету РНК УССР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ».

Перед місцевим апаратом ставились вимоги, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації дістав назву українізації.

Мета політики «коренізаціі»:

- Залучення до партії та державного апарату представників неросійських народів;

- Вивчення місцевої мови радянськими службовцями;

- Сприяння культурному та соціальному розвитку різних народів.

У 1923 р. головою РНК УССР став Влас Чубар. А у 1925 р. Посаду голови ЦККП (б) У зайняв Лазар Каганович. Слухняний “сталінець”, який був готовий втілювати в життя українізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти. Микола Скорик - наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилась, долався опір шовіністично налаштованих студентів, які виступали проти української мови, долалась нестача вчителів з української мови. З 1925 р. відбулась посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка українців у КП (б) У зросла. Якщо у 1924 р. їх налічувалось 16 %, у 1925 р. - 25 %; у 1930 - 43 %, а у 1933 р.- 60 %.

Центром українізації став наркомат освіти, його очолив Микола Скрипник (1927 р.). Українська освіта завдячувала успіхами його діяльнності. У 1929 р. навчання проводилось українською мовою у 80 % шкіл, понад 70 % технікумів і 30 % інститутів. У процесі українізації велика увага приділялась створенню умов для розвитку національних меншин. Так, у жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Соціалістичну Радянську республіку, столицею якого стало місто Балта. Якщо у 1922 р. Республіка мала до десятка україномовних газет і журналів, то у 1933 р. їх було - 373. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив селян, що тікали від колективізації. Російська бюрократична верхівка чинила опір українізації. Вже у другій половині 20-х рр. українізація зазнала перших ударів.

Слід відзначити, що в рамках проведення політики коренізації, було оголошено українізацію і національних меншин України, створення національних районів та сільрад.

1928 – згортання політики українізації. У РКП(б) тепер інші завдання – індустріалізація та колективізація.