1. Мета курсу “Історія держави і права України” — сприяти поглибленню знань майбутніх юристів про історичні підвалини українського державо і правотворення, на основі узагальнення й аналізу досвіду минулого допомогти збагнути сутність нової системи права в державі, в якій має утвердитися верховенство закону.

Сучасна історико-правова наука прагне подолати однобічність в оцінках і висвітленні минулого. Лише за таких умов вона буде наукою, а не “політикою, спрямованою в минуле”. Відхилення від історичної правди небезпечне тим, що воно volens nolens слугує соціальному протистоянню.

Предметом історії держави і права України є пізнання загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права в конкретних історичних умовах України. Дослідження державно-правових явищ ґрунтується на їх науковій систематизації та періодизації в хронологічній послідовності. Розглядаючи в рамках одного предмета два соціальних феномени — державу й право, історія держави і права України виходить з того, що політичні й правові явища тісно взаємопов’язані у своєму історичному розвитку. Досвід минулого переконливо свідчить: політичні відносини як складова соціальних відносин суспільства стимулюють вдосконалення правових норм.

Водночас як самостійний об’єкт вона має досліджувати державно-правові явища в історичному розрізі. Це зокрема:

 організація і діяльність органів державної влади, центрального та місцевого управління, судочинства;

 джерела національного права, кодифікації, еволюція галузей права, зміст найважливіших юридичних інститутів та норм (право власності, злочин, кара та ін.);

 взаємозв’язки державних органів та правових інститутів.

Історія держави і права України має свою методологію, яка визначає основні підходи, принципи та методи вивчення історико - правових явищ. Стратегію історико - правових досліджень визначають філософсько-світоглядні підходи: ідеалістичне або матеріалістичне розуміння історії державно-правового розвитку, яке відповідно поєднується з метафізичним чи діалектичним методами пізнання.

Наукове вивчення історико-правової дійсності передбачає врахування принципів історико-правових досліджень, тобто основних правил, яких потрібно дотримуватися при вивченні явищ і подій в історії державно-правового розвитку України. Серед найважливіших принципів історико-правової науки вирізняють такі:

 принцип історизму — передбачає вивчення державно - правових явищ відповідно до конкретно-історичних обставин. Історичний аналіз держави і права неможливий поза часовими вимірами;

 принцип об’єктивності — означає опору на державно-правові факти в їхньому об’єктивному (справжньому) змісті, з урахуванням як позитивних, так і негативних проявів;

 принцип системності — дає можливість розглядати історію держави і права як розвиток складної цілісної державно-правової системи;

 принцип соціального підходу — передбачає вивчення історії державно-правого розвитку з урахуванням інтересів народу, загальнолюдської моралі. Аналізуючи державно-правові явища й події, потрібно співвідносити інтереси класові й вузькогрупові із загальнолюдськими.

Отже, науковості і достовірності у висвітленні історії держави і права України можна досягти лише за умови дотримання всіх принципів і методів пізнання.

Історія держави і права України — одна з базових юридичних наук і навчальних дисциплін історико- теоретичного напряму. Вона вивчає об’єктивні закони й закономірності державно-правового розвитку нашої Вітчизни від найдавніших часів до сьогодення. Як одна з фундаментальних державно-правових дисциплін, що вивчає правові аспекти суспільного життя, вона тісно пов’язана з теорією держави і права, використовує розроблені нею узагальнення і понятійний апарат, а також дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень.

Як і кожна наука, історія держави і права України має певні завдання:

 пізнання та пояснення історії державно-правового розвитку в Україні;

 визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико - правових явищ;

 формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє.

Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому. Історико-правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, сприяє уникненню повторення помилок.

Методологія та періодизація курсу «Історії держави і права України».

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предмета історії держави і права України. Як один з елементів суспільного життя право розвивається разом із суспільством. Правові відносини, інститути, норми різних етапів розвитку українського суспільства являють собою своєрідний комплекс правових приписів, властивий для певного часу, але в подальшому замінений іншими правовими приписами. Іноді вони дещо випереджають розвиток суспільного ладу і прискорюють його еволюцію, іноді, навпаки, відстаючи від розвитку суспільства, гальмують цей розвиток. У сучасній історико-правовій науці подано різні підходи до періодизації.

Професор Л. Окіншевич у своїх курсах з історії українського права (Український Вільний університет, Мюнхен) застосував поділ його на епохи: 1) феодальну (Х–ХV ст.); 2) станової держави (ХVІ — середина ХІХ ст.); 3) модерної держави. Позитивним аспектом такої схеми є відповідність її аналогічним етапам в історичному розвитку інших європейських націй, складовою яких є й український народ. Такий підхід дає підстави застосовувати історико-порівняльний метод зокрема у дослідженнях правових норм за певними аналогічними історичними етапами.

Розглянуті, а також інші варіанти періодизації поглиблюють вивчення державно-правового розвитку України.

Вивчення загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права у конкретних історичних умовах України дає підстави запропонувати таку періодизацію курсу:

I. Початок державно-правового розвитку на теренах України (середина І тис. до н. е. — середина І тис. н. е.). Закладений появою найдавніших рабовласницьких державних утворень у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. В цих державних утвореннях проживали не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й пращури слов’ян. Передові для тих часів грецькі й римські політичні та правові інститути, соціально-економічні й культурні надбання впливали на розвиток ранньослов’янського населення Середньої Наддніпрянщини.

II. Період давньоруської держави й права (VІ — середина ХІV ст.). Пов’язаний з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Саме тоді виникла давньоруська правова система, було створено видатну пам’ятку права Русі - України — Руську правду. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько-Волинське князівство.

III. Литовсько-руська держава і право (друга половина ХІV — середина ХVІ ст.).

I V. Козацька держава і право. В умовах соціального, національного і релігійного гніту центром боротьби за волю українського народу, головним чинником державотворення стає Запорозька Січ -військово-демократична форма української державності. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право. В результаті перемоги українського народу в національно-визвольній війні 1648–1654 рр. постала козацька держава — Гетьманщина (середина ХVІІ — друга третина ХVІІІ ст.). Входження за Березневою угодою 1654 р. до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження і ліквідацію її автономії. До основних джерел права належать гетьманські статті — конституції Гетьманської держави.

V. Проте царський уряд дедалі більше обмежував дію гетьманського законодавства. Не дістала законодавчого оформлення й спроба кодифікації українського права.

VI. Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель визначалися їхнім входженням до складу Російської та Австро-Угорської імперій і поширенням на них дії російського та австрійського права (ХVІІІ — початок ХХ ст.).

VII. Період відродження української національної держави і права (1917–1921 рр.). Внаслідок військово-політичної боротьби відбувається багатодержавність розвитку України. В цей період виникає національне українське законодавство.

VIII. Період становлення і розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. — як союзної радянської республіки у складі СРСР (1917– 1991 рр.). Виникає і діє радянське право, в якому домінує загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити кілька етапів з характерними для них закономірностями державно-правового розвитку.

IX. Період розбудови та розвитку сучасної Української держави і права, який розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними державно-правовими подіями стали Всенародний референдум 1 грудня 1991 р. та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

Пропонована періодизація ґрунтується на розумінні права, основним джерелом якого у його найдосконалішому вигляді — писаному законодавстві — є влада, що репрезентує державу.

2. Виникнення Скіфської держави. Суспільно-політичний устрій Скіфії. Право Скіфського державного утворення.

Вони вторглися сюди у VIII-VII ст. до н. е. зі Сходу й асимілювали кіммерійців. Так з'явилося велике, але слабо централізоване поліетнічне (прото) державне утворення - Велика Скіфія, територію якої населяли чимало прийшлих та місцевих племен і союзи племен, які перебували на різних щаблях суспільно-економічного розвитку.

Основу держави становили три племінні союзи, кожен із яких мав свого царя і свою територію. Панівними були царські скіфи. Від них залежали скіфи-орачі, або ратаї, і скіфи-кочовики. В основі залежності найвірогідніше лежали відносини данництва, сперті на військовий примус. Форма і ступінь підпорядкованості (кількість данини, участь у спільних воєнних акціях), як припускають учені, залежали від мовної та родової спорідненості. Наука не знає ступеня інтеграції місцевих хліборобських племен у складі політичного об'єднання скіфів. Не виключено, що вони не виходили за рамки звичайних данницьких відносин центру й периферії. Але хоч би якими були форми політичних взаємин населення Лісостепу зі степовими скіфами, безсумнівною залишається його державно-політична організаційна структура. Це засвідчують гігантські городища, окремі з яких (як Більське на Полтавщині) сягали кількох тисяч гектарів.

Процес державотворення в Скіфії, який супроводжувався посиленням, соціальної диференціації, встановленням більш тісних зв'язків між окремими племенами, зростанням військової могутності (перемога над військами перського царя Дарія І у VI ст. до н. е.), завершився у IV ст. до н. е., коли племінні союзи скіфів було об'єднано на короткий час Атеєм. Поразка скіфського війська 339 р. до н. е. у битві з македонцями й загибель Атея призвели до занепаду могутності Скіфської держави. Після III ст. до н. е. скіфи втрачали своє панівне становище в українських степах. Осередки скіфських племен зберігалися лише в Нижньому Подніпров'ї та Криму як Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфський. Мала Скіфія, що впродовж своєї історії зазнавала сильного впливу еллінізму, досягла розквіту в середині її ст. до н. е., трохи згодом потрапила в остаточну залежність від Боспорського царства і проіснувала до кінця III ст. н. е.

Соціальну структуру скіфського суспільства становили дві основні групи: аристократична верхівка, де провідне становище посідали царська сім'я, військові, жерці, родоплемінна знать і пригноблену групу, серед якої найчисленніша верства - общинники (платили данину, відбували військову службу, виконували різні повинності). Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби (головне джерело рабства - воєнний полон).

За формою державного правління Скіфія була монархією. Під впливом процесів класоутворення та торгово-економічних, військових і політичних відносин зі своїми сусідами Скіфія перетворилась у рабовласницьку державу на чолі із царем. Останні користувалися спадковою, сильною деспотичною владою. Скіфські царі обожнювалися.

Через те влада скіфського царя була частково обмежена інститутами родового ладу, головно радою скіфів (скіфських племен) і народними зборами всіх воїнів. Навколо скіфського царя утворювався апарат управління, який складався з найближчих родичів правителя і його особистих слуг, переважно військовиків. Скіфія поділялася на округи (ломи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями. Однак виникнення державного апарату не поклало край родовій організації, пережитки якої були особливо помітними на прикладі місцевого управління. Тут зберігалися свої старійшини і вожді, які стояли на чолі військових підрозділів.

Панівним джерелом права Скіфії було звичаєве право, а також правові норми, встановлені царською владою. Цар, як верховний власник усієї землі, встановлював порядок користування пасовищами. Правовій регламентації підлягали данницькі та зобов'язальні відносини (міна, купівля-продаж, дарування та ін.). Договори скріплювалися присягою. Серед злочинів, які каралися смертю, були злочини проти царя (замах, непокора) і неправдива присяга.

Після занепаду Великої Скіфської держави більш ніж на пів-тисячоліття головним чинником на півдні Східної Європи стали сарматські племена, які кочували на схід від Дону.

Суспільний устрій Скіфського державного утворення

У скіфо-сарматському політичному об'єднанні панували міцні рабовласницькі відносини з пережитками первіснообщинного ладу. Основи родоплемінної структури в скіфському суспільстві підривали посилення ролі приватної власності, майнове розшарування. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, котрих вважали "найблагороднішими, що володіли найбільшим майном", і про скіфську бідноту "найнижчого походження".

З-поміж землеробів і скотарів виокремилася панівна верхівка, до якої належали царська родина, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті торговці. Саме в її руках було зосереджено основні статки. Джерелом швидкого збагачення були грабіжницькі війни. З часом дедалі більшої ваги набула експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток давала також торгівля з грецькими містами Північного Причорномор'я.

Найчисельнішу верству населення становили вільні общинники, які були зобов'язані нести військову службу, платити данину, виконувати різноманітні повинності. Серед них у найтяжчому соціальному становищі перебувало осіле населення (так звані скіфи-орачі), які сплачували велику данину вирощеною продукцією і грошима.

Відособленою соціальною верствою, яка мала істотні привілеї й переваги, були жерці. Як і в державах Стародавнього Сходу, вони не тільки відправляли релігійні культи, а й відігравали провідну роль у державному житті, бо нерідко обіймали високі державні посади.

На найнижчому шаблі скіфської соціальної піраміди були раби. Оскільки скіфсько-сарматське політичне об'єднання формувалося під впливом грецької колонізації з притаманним грецьким полісам класичним рабством, то у скіфів рабовласництво теж мало класичну форму з певними елементами патріархальності. Так, рабів не визнавали суб'єктами права і вважали річчю господаря. Рабами ставали полонені, боржники, діти, народжені рабинями.

Державний устрій Скіфії

Скіфське царство можна назвати кочовою імперією із сильними рабовласницькими тенденціями. За формою правління то був один із різновидів деспотичної рабовласницької монархії.

Главою держави був цар, необмежена влада якого передавалася у спадок. Окрім суто світських повноважень, він виконував жрецькі функції як хранитель успадкованих від предків реліквій. Йому також належала найвища судова влада. Цареві віддавали велику шану за життя і після смерті. Геродот розповідає, як скіфи ховали своїх правителів.

Навколо царя формувався апарат державного правління, який не мав чіткої структури й усталеної форми. До його складу входили найближчі родичі і слуги можновладця, воєначальники.

У Скіфії існував і демократичний орган - народні збори (збори воїнів). На них обговорювали важливі питання державного життя. Цар не був зобов'язаний у своїх діях керуватися ухвалами народних зборів, але він нерідко прислухався до їх думки. З посиленням царської влади роль зборів поступово зійшла нанівець.

Дорадчим органом при правителеві була царська рада, куди входили найвпливовіші помічники царя, представники знаті, військова еліта.

Поява державного апарату не знищила родової організації остаточно, її пережитки тривалий час давалися взнаки, особливо в місцевому управлінні, де й далі верховодили місцеві вожді та впливові старійшини.

Право Скіфського державного утворення

Головним джерелом права у Скіфській державі був звичай. Санкціонований нею, він набув характеру звичаєвого права. Скіфія не мала писемності, тому й норми звичаєвого права не було зафіксовано. Також джерелом права стають правила, установлені царською владою. Загальнодержавної системи права у скіфів не існувало, деякі групи населення жили за власними правилами (наприклад, племінні союзи таврів у Криму).

Норми права захищали державну владу, життя, майно, привілеї царської сім'ї. Верховна власність на землю належала цареві, який запроваджував правила користування пасовиськами, орними землями, іншими угіддями. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, хатнє начиння, рабів, зброю, знаряддя праці тощо.

Зобов'язальне право регулювало відносини купівлі-продажу, обміну дарування, договірні. Зазвичай договори скріплювали клятвою

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Родовід ішов по чоловічій лінії. Дружина перебувала під владою чоловіка й не мала жодних прав на власність чи спадщину. По смерті чоловіка вона ставала власністю спадкоємця або переходила як майно у спадщину до брата померлого. Звичним явищем було багатоженство, і старша жінка мала привілейоване становище.

У спадковому праві панував мінорат (по смерті батька його нерухоме майно успадковував молодший син). Старших синів при одруженні наділяли часткою рухомого майна.

Кримінальне право тільки почало зароджуватися. Пережитком родоплемінних часів була кровна помста. Найстрашнішими вважали злочини проти царя, замах на життя правителя, непокору царському наказові, за які однозначно карали на смерть. Жорстоко переслідували нехтування законами, звичаями предків, лжеприсягання. Порушення клятви, за уявленням скіфів, могло спричинити хворобу царя, тому винного зазвичай страчували.

Чіткої системи покарань не існувало. Суддя сам призначав міру, серед яких найбільше практикували смертну кару, вигнання за межі держави, відрубування правої руки.

3. Виникнення на території Північного Причорномор’я грецьких міст- держав. Суспільно-політичний устрій грецьких рабовласницьких міст-колоній. Правова система.

Колонізація Північного Причорноморя була частиною так званої Великої грецької колонізації VIII-VI ст.до н.е. Греки- завойовники північно-причорноморських поселень були мало-заможними та безземельними землеробами. Грецька колонізація мала переважно аграрний характерНайдавніше поселення на Березанському півострові. Інші міста – колонії (Ольвія ,Феодосія,Пантикапей,Керкінтіда ,Тіра,Херсонес)Колонії, як і метрополії , були рабовласницькими полісами, але політично від неих не залежали, в цьому і виражалась їх державність.Вони підтримували з метрополіями соц-економічні стосунки, укладаючи угоди в торгівлі,надавали громадянам рівні права,мали з ними єдині культи й літочислення. Грецькі міста також мали розвинену економіку,ремісниче виробництво,землеробство,рибальство. Торгівельні стосунки з кочівниками та місцевими племенами відбувалися на обмінній основі, мали високу культуру.

Суспільний лад в грецьких рабовласницьких полісах Північного Причорномор’я.

Панівною моделлю соціального, економічного і політичного устрою суспільства була полісна, за якою організовувалося життя в материнській Греції. Вона полягала в існуванні єдиного комплексу, до якого входили місто як центр культури, політичного життя, ремесла, торгівлі, та прилегла сільська округа (хора) як осередок землеробства. За твердженням Арістотеля, поліс виник задля потреб життя, але існував для добра людей і був на той час найвищою формою соціальної справедливості. Платон писав, що лише в полісі можна було повною мірою задовольнити матеріальні й духовні потреби людини. Найвищими цінностями тут вважали заняття землеробством, дотримання традицій предків і вшановування божеств - покровителів міста і його громадян.

В умовах полісу сформувалося станово-класове громадянське суспільство, а саме союз власників-домогосподарів. Для них справою честі та громадянським обов'язком була участь у політичному житті поліса. Цей привілей надавали за правом народження лише громадянам міста (грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки). Жінки вважалися вільними, але не мали політичних прав. Переважна більшість громадян були купцями, ремісниками, землеробами, котрі працею заробляли на життя, а політичною діяльністю займалися у вільний час. Соціальні відносини між громадянами будувалися на засадах політичної рівноправності людей, хоча за майновою ознакою суспільство було далеко не однорідним. Лише громадяни користувалися політичними правами, могли обіймати державні посади. Із настанням повноліття і набуваючи громадянських прав у повному обсязі, грек присягав на вірність своїй державі.

Другим за чисельністю станом були осілі чужоземці (метеки). Вони жили у полісах постійно, але політичних прав не мали. І лише за великі заслуги перед общиною поліса чужоземцю могли надати прав, як у громадян.

Експлуатували переважно рабів. їхню працю використовували в ремісничому виробництві, на солеварнях, у домашньому, частково і в сільському господарстві. Багато рабів працювало на Херсонеських клерах (державних земельних ділянках площею у 25-30 га), на малопридатних для землеробства кам'янистих грунтах. Значний зиск давав експорт рабів до материкової Греції.

Право грецьких рабовласницьких міст-держав Північного Причорномор’я

В основу права грецьких міст-колоній було покладено правову систему афінської рабовласницької демократії. Певною мірою на правовому розвитку міст позначилися звичаї місцевих племен, які перебували у сфері впливу грецьких держав або жили по сусідству з ними.

Основними джерелами права було звичаєве право, закони народних зборів, декрети ради міста, розпорядження колегій посадових осіб. Законодавчому процесу греки приділяли особливу увагу. Проект нормативного акта розробляла спеціальна комісія юристів. Потім його передавали до ради міста, а після її ухвали виносили на затвердження народних зборів. Підготовлений проект закону мав бути юридично відшліфованим, оскільки ні рада міста, ні народні збори не могли вносити до нього зміни чи доповнення. Вони голосуванням приймали чи не приймали законопроект. Ухвалений документ видавали від імені ради і народу.

Правовій регламентації підлягали передусім майнові відносини, оскільки приватна власність набула в полісах широкого розповсюдження, їх об'єктами були земля, худоба, раби, будівлі, рухоме майно господарського призначення тощо.

Достатньо розвинутим було зобов'язальне право. Жвава зовнішня торгівля, вагома роль купецтва в економіці міст зумовили появу договорів позики, дарування, поклажі, успадкування, купівлі-продажу тощо. За загальним правилом, важливі угоди укладали при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, які тут-таки брали податок на торговельну угоду. Сплату податків контролювали агораноми. Набули поширення оренда землі й застосування вільнонайманої праці - рідкісне явище у материковій Греції.

Бідність джерел заважає простежити класифікацію злочинів і застосування покарань. Відомо, що тяжким злочином вважали правопорушення, які зачіпали інтереси держави, а відтак - і всієї грецької общини поліса. До таких належали спроби повалення демократичного ладу, змови, розголошення державної таємниці, надання допомоги ворогові. Перебувала під захистом приватна власність. Покараннями, що їх застосовували до вільних людей, були смертна кара, конфіскація майна, штраф. Рабів здебільшого піддавали тілесним покаранням або страті. Покарання здійснювали публічно і, передусім, із метою залякування.

4. Боспорське царство, його суспільно-політичний лад і право. Якщо вести мову про загальні тенденції політичного розвитку грецьких полісів, то Боспорське царство було винятком, оскільки тут сформувалася монархічна форма правління, притаманна пізньоантичному періоду. Назва "Боспор" походить від грецького найменування Керченської протоки. Держава зародилася у V-IV ст. до н. е. на основі об'єднання кількох грецьких міст-полісів (Фанагорії, Гермонеси, Теодосії та ін.) і приєднання територій племен, які ще не мали державності. Охоплювала територію Керченського і Таманського півостровів, південного узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Політичним центром царства був Пантікапей (сучасна Керч).

Найбільшого розквіту держава досягає в IV-III ст. до н. е., після чого поступово занепадає. Країна зазнає руйнівної фінансової кризи, загострюються класові суперечності, спалахують повстання рабів. Після глибоких струсів Боспорське царство так і не змогло піднестися. Впродовж І ст. до н. е. воно потрапляло в залежність то від понтійського царя Мітрідата IV, то від Риму. У середині III ст. н. е. на нього нападають готські племена, внаслідок чого було знищено чимало дрібних поселень, а великі міста розорено і зруйновано. Останнього удару по країні завдали гуни. Кочові орди гунів і підвладних їм племен вторглися в царство в останній чверті IV ст. і вчинили жахливий погром. Державу було зруйновано вщент, а у VI ст. вона ввійшла до складу Візантійської імперії.

Суспільний устрій

В основі класового поділу в державі був розкол на рабовласників і рабів, вільних жителів і невільників. Панівний клас складався з правителів з їхнім численним оточенням, чиновників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних ділянок, ремісничих майстерень, воєначальників. Серед цієї еліти було чимало вихідців зі скіфської знаті, які опанували грецьку мову, прийняли культуру, звичаї й перетворилися на таких самих рабовласників, як і грецькі аристократи. Ця рабовласницько-купецька знать, поліетнічна за складом, відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

У державі жили також вільні громадяни середнього чи навіть досить низького достатку, які не мали рабів і жили за рахунок власної праці. Певну частку населення становили чужоземці й вільні ссляни-общинники (пелати). Останні були головними платниками натуральних податків за право користування землею і несли основний тягар повинностей на користь держави й місцевої знаті. До того ж селяни були зобов'язані служити в ополченні. Військовим спорядженням, в тому числі бойовими кіньми, забезпечували себе самі.

Найнижчу сходинку соціальної піраміди займали раби (державні та приватні). Працю державних рабів використовували здебільшого на будівництві споруд державного значення та міських укріплень. Приватні раби допомагали у домашньому господарстві та при вирощуванні сільськогосподарської продукції на продаж.

Новим явищем соціального життя Боспору в римський період стала поява вільновідпущеників. Більшість документів засвідчує підпорядкування колишніх рабів єврейській общині. Вихід із рабства міг відбутися у тому випадку, якщо вільновідпущеник зобов'язувався стати іудеєм.

Державний устрій

За своїм історичним типом Боспорське царство протягом своєї історії було рабовласницькою державою. Але її державний устрій змінювався. Спочатку царство було союзом грецьких полісів, кожен із яких був певною мірою самостійним у внутрішніх справах. Але вже на межі нової ери боспорські царі стають одноосібними правителями ("царями царів").

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, розпорядником всіх матеріальних і людських ресурсів країни. У його руках зосереджується верховна влада, командування військом, судові та навіть жрецькі функції. Правителям виявляють величезну шану, вони стають володарями величезних земельних угідь, найбагатшими торговцями, власниками майстерень і промислів

Центром державного правління й осередком чиновницького апарату був палац боспорського правителя. Утім тут заправляли глава палацу (дворецький) і особистий царський секретар, який складав тексти царських розпоряджень і був хранителем царської (великої) печатки. Було багато інших чиновників: охоронець скарбниці, начальник фінансів, охоронець казни, придворні чини, управителі провінцій. Зв'язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечували спеціальні чиновники за дорученням монарха під керівництвом головного перекладача. Численними були й військові посади.

Право

Про правову систему Боспорського царства збереглося чи не найменше відомостей. Уявлення про її особливості та джерела можна скласти з права міст-колоній, що увійшли до складу царства, права Скіфо-Сарматської держави та римського права. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони і декрети грецьких міст-полісів, закони царів.

Переважно правові норми, очевидно, захищали державну і приватну власність на рабів, землю, основні знаряддя і засоби виробництва. Правовій регламентації підлягав порядок сплати податків та виконання повинностей вільних селян-общинників за користування землею, що перебувала у державній власності або належала на правах приватної власності місцевим аристократам чи храмам.

Найтяжчими злочинами вважали змову та замах на життя царя чи когось із його родини, повстання, державну зраду, зносини з ворогами країни. За ці порушення винного карали на смерть із конфіскацією майна. Переслідували також злочини проти особи та власності.

Таким чином, терени сучасної України віддавна були унікальним регіоном, де сходилися різні племена й народи. Тут пролягала межа між світом осілих землеробських культур, що заклали підвалини європейської цивілізації, та степовим азійським світом. Українські степи Північного Причорномор'я за період залізної доби стали ареною виникнення перших державних утворень.

5. Перші союзи племен і інші переддержавні утворення у східних слов’ян (VІ – ІХ ст.). Передумови утворення давньоруської держави. Дискусії про її походження. Основні етапи розвитку Київської держави.

Початок українському державотворенню поклали союзи (об'єднання) східнослов'янських племен, хоча предки українців цього часу ще не цілком диференціювалися з комплексу східнослов'янського етнополітичного масиву. Сучасна наука трактує такі утворення, як перед -, або протодержави.

Основними елементами державності протодержавних міжплемінних об'єднань східних слов'ян на кшталт Антського були територія та поділ населення за територіальною ознакою. Це був союз осіб і родів (сімей), що жили на одному місці, пов'язані не кровною єдністю, а насамперед зв'язками економічними й територіальними. Елементом тогочасної слов'янської державності був також прообраз апарату для стягування данини та органи публічної влади, вождь, рада старійшин, народні збори (віче), народне ополчення. Правління було громадським. Попри великий вплив вождів -родоначальників, вони не володіли монархічною владою, а вища політична влада зосереджувалась у руках народних зборів - віча.

Наступна стадія формування української державності припала на VI-VII ст. її основним змістом стала трансформація союзів племен у племінні княжіння. Останні були, власне, союзами об'єднаних однією династією кількох племен і більш відомі нам як "літописні племена" - поляни, дуліби, дреговичі, сіверяни тощо. У Східній Європі таких племінних угруповань зафіксовано близько півтора десятка.

Окремі дослідники (Я. Толочко) вважають, що на Русі племінні княжіння стали межею переростання протодержавного періоду в державний і започаткували руську державність. У рамках племінних княжінь складались окремі елементи державної структури Русі, які остаточно оформились у пізніші часи. Зокрема: а) на чолі племінних княжінь стояли князі; б) складався інститут спадкоємницької князівської влади; в) могутність і влада зверхників племінних княжінь ґрунтувалася на розгалуженій системі укріплених поселень - градів. Гради були центрами політичного й торгового життя; г) княжіння мали свою визначену територію; д) у племінних княжіннях зберігалась особлива десяткова військова організація територіально-адміністративної структури.

е) кожне з княжінь було окремою етносоціальною групою з властивими тільки їй елементами матеріальної культури, побуту й звичаїв.

На VIII-IX ст. у процесі формування державності у східних слов'ян припала якісно нова стадія. Головний її зміст полягав у підкоренні одних племінних княжінь іншими. Однією з причин цього явища стала нерівномірність розвитку процесу феодалізації східнослов'янського суспільства, яка зумовлювала одночасне співіснування різних за територіальними розмірами і ступенем соціально-політичної організації державних утворень. У цей час виникають кілька ранньодержавних утворень - північне з центром у Новгороді, де жили ільменські словени, та південне з центром у полянському граді Києві.

Зародження державності у східних слов'ян почалося зі створення союзів племен. До них входило до 10 племен, які населяли значну територію. Союз мав назву однієї зі складових або певного регіону. Формою організації правління була "військова демократія". Такі союзи створювали для грабіжницьких військових походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військового ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльності князь спирався на військову дружину, витісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин.

Військову силу союзу становили всі боєздатні чоловіки, з-поміж яких вирізнялися професійні воїни, котрі постійно брали участь у походах, набували військової майстерності у гуртувалися навколо ватажка (князя). Відтак виникає професійне військо - князівська дружина, яка стає надійною опорою влади правителя. На відміну від військового ополчення, князівську дружину об'єднували не родові чи територіальні зв'язки, а служба, спільні майнові та військові інтереси, відданість князеві. Цей прошарок швидко збагачувався, отримуючи більшу частку військової здобичі. Зрозуміло, дружинники були чи не найбільше зацікавлені у міцності й непохитності влади князя.

Із часом у соціально-політичній організації племінного союзу відбуваються суттєві зміни. Замість давнішніх структур родоплемінної організації на перше місце виходять військо, князівська дружина, князь.

Таким чином, упродовж VII-VIII ст. органи родоплемінного самоврядування поступово перетворюються на політичні структури влади у племінних союзах. "Військова демократія" переросла у військово-ієрархічне правління - княжіння. Це було яскравим показником завершення оформлення державного ладу, важливою ознакою якого стала поява особливої, несумісної з інтересами і волею населення, відокремленої від нього публічної влади.

Новостворена влада сформувала свій апарат правління, спиралася на військову силу і поширювала вплив на певну територію. Військовий ватажок із виборної особи став князем-правителем, який міг передавати владу в спадок, набувши політичних, адміністративних і судових повноважень. Близьке оточення князя перетворилося на його радників, помічників і намісників у регіонах. Князівська дружина зробилася військовою силою для виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави.

Розпочинається наступний етап історії східних слов'ян: утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств під назвою "Русь".

У VIII ст. задля умов боротьби з кочівниками у Середньому Подніпров'ї об'єдналися кілька князівств у союз союзів племен, який зберіг за собою назву одного з них - Русь. Про неї згадується в іноземних джерелах, зокрема у візантійських і арабських хроніках. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої військові дружини чи скликало народне ополчення.

На північному заході східнослов'янського масиву племен сформувався подібний до придніпровського Дулібо-Волинський союз племен, який у військовому і економічному відношенні був слабкішим, ніж об'єднання Русь. До того ж на його землі постійно зазіхали могутніші сусідні держави. Приблизно на межі VIII-IX ст. придніпровський союз Русь приєднує до себе більшу частину земель Дулібо-Волинського союзу, в результаті чого утворюється обширне об'єднання - Руська земля. Його з повним правом можна вже назвати державою, яка мала визначену територію, однорідний етнонаціональний склад населення, органи влади та управління, данницькі відносини, військо тощо.

У північній частиш східнослов'янського ареалу існувало об'єднання ільменських слов'ян (словенів, кривичів) й окремих неслов'янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Розрізнені територіально, не маючи спільного етнонаціонального кореня, північні племена не змогли зорганізуватися політично, не мали сильного війська. Загроза поневолення з боку сусідів спонукала їх запросити на службу варягів, ватажки яких здобули прихильність серед місцевого населення. Це стало однією з причин того, що, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і попросили князювати варягів. Так виникло державне утворення Новгородська земля.

Завершальний етап формування Давньоруської державності - об'єднання придніпровського державного утворення Руська земля з Новгородською землею в єдину державу з політичним центром у Києві у 882 р.

Таким чином, виникнення Давньоруської держави стало результатом соціально-економічного і політичного розвитку східних слов'ян і було обумовлене такими факторами:

а) територіальна, етнічна, релігійна і культурна спільність східних слов'ян;

б) тісні економічні зв'язки всередині східнослов'янського масиву;

в) спільне прагнення наших пращурів до об'єднання зусиль у боротьбі з ворогами, передусім із кочівниками з Дикого степу.

У генезисі Давньоруської держави можна розрізнити чотири основні етапи. Перший пов'язаний з утворенням союзів слов'янських племен (князівств), серед яких наймогутнішим виявився придніпровський союз Русь. Другий етап - розширення меж придніпровського племінного союзу за рахунок приєднання земель Дулібо-Волинського союзу племен. Третій етап - формування південного (Руська земля) та північного (Новгородська земля) ранньофеодальних державних утворень. І, нарешті, четвертий етап формування Київської Русі, пов'язаний з об'єднанням двох державницьких центрів у єдину державу з політичним центром у Києві.

6. Державний лад Київської Русі (кінець ІХ – початок ХІІ ст.).

Київська Русь склалася в формі ранньофеодальної монархії. На вершині державної влади стояв Великий князь. До органів влади належали також боярська рада (рада при князі), віче.

Великий князь

Ним міг бути тільки член родини Володимира Великого. За весь час існування Київської Русі був лише один випадок, коли в Галичі на княжий стіл сів не член цього роду, а боярин Владислав Кормильчич. У розумінні населення того часу Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав прав на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності, соборності Руської землі. Київська Русь не мала чітко визначеного спадкового права. Спочатку Великий князь правив з допомогою синів, які повністю підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть йшла боротьба двох принципів спадкування: по черзі всіх братів (від старшого до молодшого), а потім по черзі синів старшого брата або тільки по лінії старших синів.

Компетенція та влада князя були необмежені і залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Перш за все князь був воєначальником, йому належала ініціатива походів і їхня організація. Князь очолював адміністрацію і суд. Він повинен був "володеть и судить". Він мав право приймати нові закони, змінювати старі.

Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і обирати митрополита.

Боярська рада

Боярська рада, а спочатку—рада дружини князя, була невід'ємною частиною княжої управи. Радитися з дружиною, а пізніше — з боярами, було моральним обов'язком князя. У своєму "Поученії..." Мономах вказує на наради з боярами як на постійні, щоденні. Незважаючи на це боярські ради не стали державним органом, з чітко окресленим складом, компетенцією, функціями.

Віче

Являло собою орган влади, який зберігся з часів родоплемінного ладу. З посиленням влади князя віча завмирають і лише тоді, коли влада київських князів занепадає, знову прокидаються. У Києві першу звістку про віче подає літопис 1024 року: переможець Ярослава, Мстислав, не сів на київський стіл, бо кияни в особі віча його не побажали.

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або відмови. Обраний населенням князь мусив укласти з вічем "ряд". Зміст таких "рядів" до нас не дійшов. Треба гадати, що то був договір князя з вічем, де вказувалися обов'язки князя перед населенням.

Віче в Київській Русі не набуло таких форм, як у Новгороді чи Пскові. Воно не мало визначеної компетенції, порядку скликання.

Участь в вічах брали голови родин. Отже, можна зробити висновок, що ні боярська рада, ні віче в Україні не набули парламентських форм, не перетворилися в постійні державні органи.

Органи управління

Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Довгий час існувала десятинна система (тисяцькі, соцькі, десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові і інші функції. З часом її витісняє двірцево-вотчинна система управління.

Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чітким. Літописи згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні та судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки.

Органом самоуправління була верв — сільська територіальна община. Місцева адміністрація "кормилася" за рахунок підлеглого населення.

Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово набувають імунітету і звільняються від князівської юрисдикції. Населення цих вотчин стає повністю підвладним боярам-власникам.

Церква

Церква має, в першу чергу, піклуватись про душі віруючих, про виховання їх в дусі вчення Христового, про наближення їх до Христа, про єднання їх з Христом. Держава повинна дбати про лад та мир в суспільстві, захищати права та свободи кожного з його членів, дбати про матеріальний добробут громадян.

Різняться Церква і держава і обсягом своєї діяльності. Держава обмежується територією, а Церква є вселенською. Нарешті, є різниця і в способі впливу на своїх членів. Держава часто вживає примусових методів, тоді як Церква має діяти тільки шляхом переконання і власного прикладу.

Але це не значить, що між Церквою і державою немає ніякого зв'язку

А коли державна влада, як сказано в Святому Письмі, є від Бога, то між Церквою і державою мусить бути співробітництво.

Відомості про організацію першої Церкви в Україні дуже скупі. Патріарх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Русі єпископа. Тепер ми з впевненістю можемо стверджувати, що Володимир 14 серпня 988 року не хрестив Русь, а тільки проголосив християнство єдиною державною релігією. Християнство поширювалось в Україні з часів Андрія Первозваного. Інша справа, що протягом майже ста років українська митрополія очолювалась греками, яких посилав Константинопольський патріарх, без узгодження з київськими князями.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тільки перебували в духовній залежності від патріарха, а й вся їхня територія підпорядковувалась візантійському цареві. Але так було тільки теоретично, бо на практиці такої залежності бути не могло: Візантії бракувало реальної сили, щоб привести це в життя.

Єпископів, як правило, призначав князь. При Ізяславі II собор єпископів вдруге самостійно в 1147 р. обрав митрополитом Клима Смолятича. Отже, ми бачимо прагнення Київської Русі до автономної Церкви.

Православ'я XI—XII ст. у своїй масі не було вороже настроєне проти інших релігій. Постійні торгові стосунки з іноземцями — варягами, німцями, уграми, поляками, арабами, іудеями — сприяли толерантності у релігійних питаннях. Так, у XII ст. ірландські купці заснував и в Києві костьол св. Діви.

7. Судова система та особливості судового процесу Київської Русі (кінець ІХ – початок ХІІ ст.).

Важливими рисами судово-адміністративного устрою Київської Русі були, по-перше, поділ судочинства на два відомства - світське й церковне, а по-друге,- невідокремленість суду від адміністрації.

У Київській Русі серед судів розрізняли: державні (князівські), церковні, вотчинні (боярські) та громадські (вервні).

У Києво-Руській державі уявлення про вищий справедливий (із можливих на землі) суд пов'язувалося з владою князя. Установлені князем для суддів норми - це і є правда або справедливий суд (саме таке значення вкладалося в це давньоруське слово). Князь володів усіма правами вищого судді і за реальними повноваженнями, і за уявленнями давньоруського суспільства.

Судова влада належала до основних прерогатив князівської влади, а обов'язок судити громадян уважався головним його обов'язком. Судові функції князь здійснював у стольному місті, номінально для всіх жителів (за окремими винятками, наприклад, "церковні люди").

Передовсім, князь судив своїх васалів, дружинників, бояр, які не були підсудні місцевим судам. До князя зверталися також люди, незадоволені судом місцевих суддів. Судочинство здійснювалося князем спільно з боярами на княжому дворі. Існував також об'їзд-ний суд князя.

Державними судами на місцях були посадники у містах і волосте л і у селах. Окрім того, князь міг призначати своїх урядовців для розгляду тієї чи іншої судової справи, які, проте, не мали самостійної судової компетенції. Найважливішим урядовцем із судовою владою був княжий тіун (тивун).

Х ристиянство на Русі привело до встановлення церковних судів. На відміну від канонічного права, за яким протиправні дії каралися накладенням єпитимії, постів і молитов, давньоруське церковне право ввело систему грошових штрафів на користь єпископа. Церковній юрисдикції піддягали люди, котрі безпосередньо були пов'язані з церквою (ігумени, монахи, священики, дяки та їхні сім'ї), а також ті, хто проживав при церквах і монастирях (каліки, жебраки, хворі, церковні лікарі тощо), мешканці сіл і міст, які належали церкві. Крім того, церква мала широкі судові права й щодо іншого населення. Вона мала право розглядати справи про розлучення, двоєженство, зґвалтування, нецерковні форми брання шлюбу, шлюб із близькими родичами, про спадщину між дітьми, справи про чародійство, марновірство, єресь тощо.

У своїй діяльності церковні суди керувалися Церковними уставами, а також пристосованими до місцевих умов візантійськими

"Номоканонами", що їх на Русі називали "Кормчими книгами". За підпалення церква накладала покаяння і штраф 100 гривень, за двоєженство - єпископу 40 гривень, за блуд із черницею - 100 гривень, за умикання дочки боярина - 5 гривень дівці за сором і 5 гривень єпископу. Для порівняння зазначимо, що раб коштував 5 гривень, а кінь - дві-три гривні.

Громадський суд діяв із найдавніших часів, спершу як єдиний судовий орган, згодом поряд із державними (князівськими) судами. Основним видом цього суду був вервний суд (верв - давньоруська община, також судово-адміністративна одиниця, члени якої були пов'язані круговою порукою.

До його складу входили "судні мужі" - представники родоплемінної знаті. Компетенцією цього суду був захист власності, зокрема недоторканності земельних меж. Громадські суди розглядали дрібні злочини й проступки селян-смердів. За "Руською правдою", на громаду також покладалося судове провадження, їй слід було дотримуватися вказівок про те, що вважати караним, і який штраф призначати. Очевидно, законодавець передбачав, що громадський суд ведеться традиційним, добре відомим порядком, і тільки спеціально визначена особа ("ємець", він же шетельник") збирала та обліковувала штрафи, що йшли на користь князя. Грошима ("Руська правда" називала їх "кунами") було не тільки срібло, а, головно, хутряні шкурки. Ємець збирав установлену кількість шкурок або срібних монет, упаковував їх в особливі мішки, запечатував дерев'яною печаткою, мітив мішки (звідси "метельник") і готував усе це до приїзду князівського уповноваженого зі збирання судових штрафів - вирника. За участь у цій процедурі, за "Руською правдою", і метельниковіємцю, і вирникові належала певна частка штрафу, що стягувалася зі злочинця або громади.

Громадські суди були найнижчою судовою інстанцією в судоустрої Києво-Руської держави. На їхні рішення можна було поскаржитися до княжих судів.

Окрім державного, церковного та громадського судів, на території Київської Русі існували ще й вотчинні (боярські) суди. Бояри, які отримували від князя хрестоцілувальну грамоту, мали право у своїх вотчинах самі здійснювати судові функції над залежним населенням (холопами, закупами). Останні також користувались правами оскарження рішення феодала до княжого суду.

Отже, система суду, як і вся система органів влади та управління в Київській державі, забезпечувала владу феодалам, захищала їхні права, майнові та особисті інтереси.

8. Суспільний лад Київської Русі (кінець ІХ – початок ХІІ ст.). Правове становище окремих груп залежного населення.

Все населення Київської Русі ділиться натри категорії: вільні, невільні та напіввільні люди.

Верхівку вільних людей становили князь та його дружина (княжі мужі). З-поміж них князь вибирав воєвод та інших урядовців. Спочатку правовий статус "княжих мужів" відрізнявся від земської верхівки — родовитої, знатної, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві групи злилися в одну — боярство. Бояри брали участь у боярських радах князя, у вічі, в адміністрації, де посідали вищі посади.

Боярство ділилося на різні групи. Всі вони були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися більш суворо. Так, за Руською правдою, життя бояр охоронялось подвійною вірою (віра — кримінальний штраф за вбивство вільної людини). За церковним уставом Ярослава, честь дружин і дочок бояр захищалась штрафом у 5 гривен золота, а простих людей — в 1 гривну срібла. Бояри за відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей спадкувати не могли. Бояри також були звільнені від сплати податків.

Боярство не було замкненою кастою. За певні заслуги в боярство міг попасти смерд і навіть чужинець—варяг, половець та ін.

У Київській землі боярство не відокремлювалось від купців, від міської еліти. З часом в містах утворюється патриціат, який був більш зв'язаний з містом, ніж з особою князя. Цікаво, що переважна частина міських патриціїв була з євреїв.

Українські міста, особливо Київ, переживали гострий процес боротьби як з князівською владою, так і міським патриціатом. Так, лихварство Святополка та лихоїмства міського патриціату привело в 1113 році до повстання в Києві. Після смерті Святополка кияни пограбували двір тисяцького Путяти та двори євреїв-патриціїв.

До вільних людей належало також духовенство, яке становило окрему групу населення і ділилося на чорне і біле. На цей час значну роль в державі відігравало чорне духовенство — ченці. В монастирях жили і працювали кращі вчені (Нестор, Іларіон, Никон), лікарі (Агапіт), художники (Алімпій), які вели літописи, переписували книги, організовували різні школи. Перше місце серед монастирів України належало Києво-Печерському. Він став зразком для інших монастирів і мав великий моральний вплив на князів і все суспільство.

До білого духовенства належали церковники: священики, диякони, дяки, паламарі, причетники. Кількість білого духовенства була дуже великою. В Києві на початку XI ст. було 400 церков.

Християнство в У країн і-Русі мало великі успіхи, і це ще раз дає підставу вважати, що його коріння тут сягали значно глибше доби Володимира.

Про інтерес до духовних питань в Київській Русі свідчить "Поученіє дітям" Володимира Мономаха. Він повчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

Середню групу вільних людей давали міста. Жителі міст юридично були вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично вони залежали від феодальної верхівки.

Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Вони володіли землею і худобою. Смерди складали більшу частину населення Київської Русі, платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати по спадщині своє майно синам. Руська правда охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти боярина. В XI І—XIІІ ст. по всій Україні - Русі поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Зростає група смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись при цьому вільними.

Напіввільні люди. В Київській Русі існувала досить численна група напіввільних людей — закупів. Так називали смердів, які з різних причин тимчасово втрачали свою волю, але могли її знову здобути. Смерд брав у борг "купу", до якої могли належати гроші, зерно, скотина, і до того часу, поки він не поверне цю "купу", був закупом. Закуп міг мати власне господарство, двір, майно, а міг жити на землі того, хто давав йому "купу", і працювати на цій землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав, як за злочин проти вільного. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись в суд, і тоді пан ніс відповідальність. Спроба продажу закупа в холопи звільняла його від боргу, а пан платив за це великий штраф. У випадку крадіжки, здійсненої закупом, або його втечі, він перетворювався на холопа.

Невільні люди називались спочатку челяддю, а потім холопами. Спочатку цим терміном називали осіб чоловічої статі (хлопець — холопець — холоп), а потім невільних людей взагалі.

Основними джерелами холопства були:

— полон на війні;

— шлюб з невільним;

— народження від холопів;

— продаж при свідках;

— продаж збанкрутілого купця;

— втеча або крадіжка, здійснена закупом.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг стати вільним: якщо він викупився на волю, якщо хазяїн звільнив його. Жінка-холопка, якщо хазяїн її зґвалтує, після його смерті діставала волю з її дітьми. Холоп фактично не мав ніяких прав. За злочин, заподіяний холопові, відшкодування отримував хазяїн. За злочин, здійсненний холопом, ніс відповідальність хазяїн. Холоп не міг мати своєї власності, він сам був власністю. З поширенням християнства становище холопів покращало. Церква закликала до пом'якшення в ставленні до холопів, радила відпускати їх на волю на "спомин душі". Такі холопи переходили в категорію ізгоїв.

До ізгоїв відносили людей, які з різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В церковному уставі Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. Головна маса ізгоїв у Київській Русі походила з холопів, які дістали волю від хазяїв.

9. Характеристика джерел права Київської Русі. «Руська правда» – видатна пам’ятка давньоруського права.

Становлення давньоруського права - тривалий історичний процес, який поділяють на два етапи. Перший можна умовно назвати передісторією права, який збігається з передісторією Руської держави. Формування права на цій стадії (VI-IX ст.) означилося пануванням звичаєвого права, більшість норм якого мала казуїстичний характер. Правовий розвиток на другому етапі представлено у вигляді писаного права. УIX -X ст. завершується перехід від звичаєвого (усного) права до писаного, що його розвивала правотворчість держави.

Найдавнішим джерелом права було звичаєве право. В умовах первісного суспільства поведінку людей регулювали звичаї. З виникненням держави панівні верстви почали пристосовувати звичаї до своїх інтересів, санкціонували та застосовували їх примусово силою державних органів. Так виникло звичаєве право, яке тривалий час мало силу правового джерела в Україні. Деякі дослідники схильні вважати, що з появою писемних джерел права правові звичаї утратили чинність. Насправді вони міцно вкоренилися в суспільні відносини, продовжували їх регулювати й надалі. Прикладом цього є регулювання на підставі звичаїв кримінального та до певної міри цивільного судочинства в общинних (копних) судах.

Система норм звичаєвого права існувала в усній формі, тому значна частина звичаїв, на жаль, не дійшла до нас, оскільки не була зафіксована ні у збірниках права, ні у літописах. Деякі норми звичаєвого права збереглися у Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції Руської Правди. Про них згадується також в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст.

Другим джерелом права були русько-візантійські договори 911, 944 та 971 рр. Це міжнародно-правові акти, в яких відображено норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. Тут зафіксовані норми кримінального, цивільного права, визначені права та привілеї феодалів. У договорах також містяться норми, запозичені з усного звичаєвого права.

Багата візантійська культура, яка у X-XI ст. переживала ренесанс, помітно позначилася на нашій державі. Вплив візантійського права на давньоруське був незначний. Це випливає з Руської Правди як збірника норм староруського, зокрема звичаєвого, права. Слов'янські консервативні звичаї не сприймали чужих норм.

Правова система Київської Русі на момент активізації її стосунків з Візантією була майже сформована на засадах традицій власного звичаєвого права. Яскравою особливістю правової системи Давньоруської держави були, зокрема, санкції у кримінальному праві (відсутність смертної кари, широке застосування грошових стягнень тощо). Натомість візантійське право характеризувалося суворішими санкціями, включаючи смертну кару і тілесні покарання. Саме з цих причин на території Київської Русі була неможлива рецепція візантійського кримінального права. Статті Руської Правди просякнуті гуманізмом, що дає підстави визначити її переваги порівняно з європейськими "варварськими правдами" того історичного періоду.

У формуванні права Київської Русі певну роль відігравала судова діяльність князів. Вона сприяла, з одного боку, трансформації старих звичаїв у норми права, а з іншого - створенню нових правових норм (посилання на судовий прецедент знаходимо у Руській Правді, ст. 2 Просторової редакції).

У X ст. з'являється князівське законодавство. Особливого значення набувають статути (устави) Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які запровадили важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Церковні статути були покликані встановити правові засади відносин держави і церкви, світської та духовної влади, визначити правовий статус духовенства та юрисдикцію церкви.

Устав Володимира Великого з'явився у 995-996 рр. у вигляді грамоти, яка визнавала право церкви на застосування норм церковного законодавства. Пізніше документ було доповнено рядом статей. Зокрема тут фіксується факт хрещення Русі, відображаються договірні відносини між княжою і церковною владою; визначається місце церковної організації в державі; забезпечується право "десятини", тобто відрахувань десятої частини доходів від надходжень: княжих, торговельних, митних, судових.

Духовенство і підлеглі йому церковні люди звільнялися від юрисдикції світського суду (іншими словами, їм надавали судовий імунітет). Княжим урядовцям заборонялося втручатися у церковні справи.

До компетенції церковних судів належали всі справи про розлучення, подружню зраду, викрадення дівчат або чужих дружин, зґвалтування, майнові спори між подружжям, чаклунство, крадіжки, пошкодження або знищення церковного майна, руйнування могил, образу особи лайкою, покусання під час бійки.

Міри покарання, окреслені в статуті, здебільшого обмежувалися грошовими стягненнями та церковними покаяннями.

Устав князя Ярослава Мудрого становив наступний етап письмового оформлення правового становища давньоруської церкви. Його князь склав із митрополитом Іларіоном у 1051-1054 рр

Устав спрямований проти язичницьких шлюбних звичаїв викрадення дівчини з метою укладення шлюбу. Передбачаються суворі грошові покарання за зґвалтування жінок (від 30 гривень1 за простолюдинку до 1,6 кг золота за бояриню).

Забороняли розривати шлюб без провини одного з подружжя.

Було встановлено санкції за народження позашлюбної дитини, за позашлюбні статеві стосунки, за такі ж стосунки між родичами, свояками, з іновірцями, блуд із черницею, скотолозтво, побиття дружиною чоловіка, бійку між жінками, наклеп на чужу дружину, непокору батьківській волі. Окремі статті містили вказівки на злочинні дії ченців, попів і попівн (блуд, пияцтво, зв'язок з іновірцями тощо).

Відлучення від церкви і прокляття загрожувало тому, хто втручався у справи церковних судів. Уважали злочинами, які мав розглядати церковний суд, споживання кінського чи ведмежого м'яса, а також м'яса задушених тварин і птиці.

Закон руський (або Устав руський). Посилання на це джерело знаходимо в русько-візантійських договорах 911 і 944 рр. Отже, він існував задовго до появи Руської Правди (правда, невідомо, в якому вигляді - усному чи письмовому). Найхарактернішими ознаками цього джерела є:

- поступовий відхід від поширеної в дофеодальному і ранньофеодальному суспільстві кровної помсти і запровадження віри (або полувіри) - грошового штрафу на користь князя та головщини - на користь потерпілої сторони;

- початок заміни покарання за принципом тал іону матеріальним відшкодуванням спричинених збитків;

- наявність чітко визначених санкцій за скоєні злочини.

Найімовірніше, Закон руський не був наслідком законодавчої діяльності київських князів, а становив письмове зведення звичаєвого права русичів (на зразок Законів XII Таблиць у Давньому Римі).

Із запровадженням християнства і перетворенням його на державну релігію велику роль відіграє канонічне право. У цій сфері значного поширення набуває візантійське право та його джерела - Закон судний людям (переробка деяких візантійських та єврейських законів); Номоканони (на Русі їх називали Кормчими книгами - юридичні збірники, що містили як церковні правила, так і настанови римських і візантійських імператорів стосовно церкви); Еклога (офіційне законодавче зведення візантійського права VIII ст.); Прохірон (своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантії); Книги законні (переклад візантійських законів).

Біблія як джерело канонічного права. Сумніву, що Біблія є пам'яткою світової історії та культури, немає. Але ж вона є і багатющим джерелом публічного і приватного права, звичаїв багатьох народів, криє у своїх сторінках віковічну людську мудрість.

Біблія - стародавня пам'ятка писемності, зібрання різних за формою і змістом релігійних та світських книг, написаних упродовж десятків століть починаючи з XII ст. до н. е. і закінчуючи II ст. н. е. Вона складається із Старого та Нового Заповітів. Останній містить в собі чотири Євангелія - від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана; Діяння святих апостолів і Послання апостола Павла та ін. Тут зібрано формально закріплені звичаї багатьох народів світу. Біблія є одним із перших писаних зведень правил поведінки людей у соціально неоднорідному суспільстві.

У багатьох конституціях сучасних держав міститься вказівка, що судді при здійсненні правосуддя є незалежними і підкоряються лише закону. Проте судді, які ухвалюють несправедливі рішення, пише Біблія, підлягають осуду: "Суддя був, що Бога не боявся і людей не соромився" (Євангеліє від св. Луки). У Новому Заповіті засуджуються донощики, брехливі свідки: "Не клянись неправдиво" (Євангеліє від св. Матвія); "Бо не можемо ми не казати про те, що бачили і чули", - сказано у Діяннях святих апостолів.

У кодифікаціях права багатьох країн ідеться про презумпцію невинуватості. Така думка є і в Діяннях святих апостолів: "Хіба дозволено бичувати громадянина римського, та ще й не засудженого?". Біблія пропонує не доводити справу до суду, якщо можна вирішити спірні питання самостійно: "30 своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти, щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислужникові тебе не передав, і щоб тебе до в'язниці не вкинули" (Євангеліє від св. Матвія). Це положення сьогодні закріплене у статтях про мирову угоду.

Вагоме місце в Біблії посідають засади приватного права, там визначено основні види цивільних договорів - купівлі-продажу, дарування, пожертви, підряду, управління майном, позики: "Хто просить у тебе - то дай, а хто хоче позичити - не відвертайся" (Євангеліє від св. Матвія).

У Новому Заповіті закладено основи торговельного права, згідно з яким покупець має право перевірити якість товару і вимагати відшкодування збитку за неякісну річ: "Я купив собі п'ять пар волів й іду спробувати їх" (Євангеліє від св. Луки). Укладений між сторонами договір повинен мати реальні можливості для виконання, оскільки "не збирають фіг із тернини, винограду ж на глоду не нарвуть" (Євангеліє від св. Луки).

На сторінках Біблії знаходимо положення щодо сімейного права: "Поважай батька свого та матір" (Послання св. апостола Павла до ефесян); "Чоловік повинен надавати жінці належну повагу, як і жінка чоловіку" (Перше послання св. апостола Павла до коринтян).

Найважливішою пам'яткою права Давньоруської держави є Руська Правда, яка зберегла значення впродовж століть після загибелі держави, в якій створена. Ця пам'ятка права має значення не лише як правове джерело Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства країни (подібно до Салічної правди Франкського королівства чи капітуляріїв франкських правителів).

Історія Руської Правди досить непроста. її походження, час появи найдавнішої частини ще повністю не досліджено. Переважна більшість учених пов'язують її з іменем Ярослава Мудрого. Суперечливим залишається питання про місце видання найдавнішої частини - Новгород чи Київ.

Оригінал Руської Правди не зберігся. Однак відомо, що сини князя Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили і змінили первісний текст, створивши так звану Правду Ярославичів. Сьогодні відомо 106 списків цієї пам'ятки права, що збереглися у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Списки - це тексти Руської Правди, переписані, певно, місцевою адміністрацією, суддями один до одного. їх прийнято поділяти на три редакції - Коротка, Розширена (Просторова) та Скорочена. Кожна з них відбиває певні етапи розвитку феодалізму та регулювання відносин у них.

Коротка редакція є найдавнішою (XI ст.) і охоплює суспільні відносини ранньофеодального періоду. Тут зберігається, хоча і з певними обмеженнями, інститут кровної помсти. Предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь знаті, її сімей і майна. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.

Розширена редакція є пам'яткою розвиненого феодалізму. Створена за князювання Володимира Мономаха та його синів, включає в себе перероблені та доповнені норми Короткої редакції. Чітко проглядається захист засобами права феодальної власності на землю. Закріплено безправ'я холопів. Визначено майнові та особисті обмеження деяких категорій населення держави.

Скорочена редакція була створена на основі попередніх редакцій у другій половині XII ст.

10.Основні риси цивільного права за «Руською Правдою».

У Руській Правді не існувало терміну для визначення права власності. Однак ст. 13 Короткої редакції дає змогу стверджувати, що вона вже відрізняла право власності від права володіння, оскільки визначала порядок повернення власником собі знайденого ним свого майна, що перебувало у володінні іншої особи.

Пізніше законодавець говорить по суті про неправомірне володіння (ст. 44 Просторової редакції), вимагаючи від володільця не тільки повернути річ власнику, а й сплатити компенсацію за користування нею.

Охорона приватної власності - одне із призначень Руської Правди. Так, відповідно до ст. 71 Просторової редакції, знищення знака власності на бортьових деревах тягне за собою більший штраф (12 гривень), ніж за крадіжку худоби із хліва (3 гривні і 30 кун - ст. 41 Просторової редакції). Високий штраф означав, перш за все, захист власне принципу приватної власності, на який здійснив замах правопорушник.

У Руській Правді відображено процес посилення охорони приватної власності Так, якщо в Короткій редакції величина штрафу залежала від виду та кількості вкраденої худоби, то в ст. 41 Просторової редакції - від місця скоєння злочину (із закритого приміщення тощо).

У цій пам'ятці права містяться статті, які охороняють феодальну власність, зокрема на землю. Так, ст. 72 Просторової редакції встановлює досить високий штраф (12 гривень) за порушення межових знаків. Захоплювати общинну землю і ставити на ній свій межовий знак безкарно не можна.

Зобов’язальне право, зміст і форма договорів Київської Русі.

Було досить розвинутим, що свідчило про панування приватної власності. Існували два види зобов'язань.

o Зобов'язання із спричинення шкоди. Закуп, який допустив крадіжку коня свого господаря, мав повернути його вартість (ст. 58 Просторової редакції).

o Зобов'язання із договорів. Невиконання стороною деяких зобов'язань тягло за собою не лише майнове відшкодування, а й, за певних обставин, давало потерпілій стороні право на продаж винного у рабство (статті 54-55 Просторової редакції).

Договори ("ряди") укладали на торгах усно у присутності свідків або митника. Здебільшого то були: а) договори купівлі-продажу (статті 37-39 Просторової редакції); ст. 110 - про продаж себе у рабство; б) договори позики, які охоплювали кредитні операції з грішми, продуктами та речами; в) договори особистого найму; г) договори поклажі.

Договори позики були найурегульованішими. Коли позика становила суму понад 3 гривні, при укладені такого договору потрібні були свідки (послухи).

Боржники мали сплачувати значні відсотки ("рези" - для грошей; "присоп" - для зерна; "наставу" - у разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження щодо сплати лише для довгострокової позики - щороку 50% суми боргу (ст. 51 Просторової редакції), але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150% боргу), зобов'язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаним (ст. 53 Просторової редакції).

Право Київської Русі детально регламентувало банкрутство, яке поділяли на три види: 1) банкрутство "без вини" (стихійне лихо, бандитський напад). Тут давали відстрочку на повернення боргу; 2) винне банкрутство, коли купець "проп'є або програє" чужий товар.

Сімейно-шлюбне право Київської Русі

За дохристиянських часів вони базувалися на нормах звичаєвого права, яке продовжувало діяти і після хрещення Русі. Мало місце викрадення наречених, багатоженство (до хрещення Володимир Великий мав п'ятьох дружин і кілька сотень наложниць).

Із прийняттям християнства запанувала моногамія, не схвалювалися розлучення, мали місце безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки. Із візантійського права запозичено норму, що передбачала досить низький шлюбний вік: 12-13 років для дівчат і 14-15 років для хлопців.

Для чинності шлюбу потрібна була згода молодих і батьків, а також відсутність близьких кровноспоріднених зв'язків. Не допускався третій шлюб.

Питаннями розлучення опікувалася церква, яка в дуже рідкісних випадках допускала розірвання шлюбу.

В Київській Русі виникло в результаті появи й розвитку приватної власності. Право на спадщину мали лише члени сім'ї. Спадкодавець не міг передати своє майно чужій людині. Якщо він це зробив, або ж не було членів сім'ї, спадщина переходила князю (державі) як представникові публічної влади.

Успадковували за заповітом і згідно із "законом" (звичаєм) Заповіт укладався переважно усно. Писана форма вживалася рідко. Право залишати заповіт - "ряд" міг батько або мати щодо своїх дітей, і чоловік - на "виділ" - своїй дружині. Удова мала право на частину майна. У противному випадку вона мала спадкувати разом із дітьми (синами). Мати свою частину майна могла переділити між своїми дітьми або ж віддати комусь одному із синів і навіть дочок. У випадку смерті матері без відповідного розпорядження (заповіту) спадщину отримували син або дочка, при яких жила мати і які доглядали ЇЇ. Незаконні діти (від рабині) позбавлялися права спадкування. Окрім дітей, у спадщині заповідач, зазвичай, не обминав і церкву, виділяючи їй частку ("на душу померлого").

"Руська правда" гарантувала право успадкування майна. Але для залежних від князя селян - смердів воно було обмеженим і розповсюджувалося тільки на синів (майбутніх орачів і воїнів), незаміжні дочки мали право лише на посаг.

11.Основні риси кримінального права Київської Русі: поняття і види злочинів, мета і система покарань.

Злочин називався "обидою" (образою), під якою розуміли будь-яке порушення суспільного спокою - завдання потерпілому фізичного, матеріального чи морального збитку. Водночас право не розрізняло кримінальне правопорушення від цивільного.

Об'єктами злочинної дії були особа, майно, мораль. Об'єктивна сторона злочину ще була виражена недостатньо: відомі лише замах на злочин та скоєний злочин.

Суб'єктами злочину не могли бути невільники (ст. 46 Просторової редакції). Вони були власністю господарів, які несли матеріальну відповідальність за їхні неправомірні вчинки. Однак це не виключало застосування до рабів засобів фізичного впливу: побиття чи піддавання фізичним тортурам.

Руська Правда передбачає співучасть, наприклад, при скоєнні крадіжки (ст. 40 Короткої редакції і ст. 43 Просторової редакції). Усі співучасники в такому разі несли однакову відповідальність.

Руська Правда містила також норми, що стосувалися суб'єктивних сторін злочинної дії. Вона розрізняла вбивство огнищанина "в об йду" (ст. 19 Короткої редакції) та вбивство огнищанина "в розбої"; убивство людини "на пиру" (ст. 6 Просторової редакції) та вбивство навмисне (ст. 7 Просторової редакції).

Злочини проти особи поділяли на такі види:

- убивство. Про нього йдеться у багатьох статтях Короткої редакції і Просторової редакції;

- каліцтво, рани, побої (ст. 4 Короткої редакції). Серед них найбільшою образою були завдання ударів палицею, жердиною, піхвами меча, тупим його боком. За таке накладали великий штраф. Тут ідеться про посилений захист честі представників панівного класу;

- образа людини дією: витягти перед нею меча, штовхнути, вирвати вуса чи бороду.

Майнові злочини. Серед них найтяжчим вважали розбій. Багато говориться про крадіжку ("татьбу") (ст. 13 Короткої редакції, ст. 43 Просторової редакції). Небезпечним злочином був підпал току або двору (ст. 83 Просторової редакції). Злочинним діянням було протизаконне користування чужим майном: самовільна їзда на чужому коні, переховування холопів (ст. 32 Просторової редакції), привласнення загублених коня, одягу, зброї.

Покарання. їх метою була відплата та відшкодування заподіяних збитків. Кримінальне право, як право-привілей, відкрито проголошувало становий характер покарання.

Найдавнішою формою була помста злочинцеві з боку потерпілого чи його родичів. За часів Руської Правди помсту спочатку обмежують (ст. 1 Просторової редакції та Короткої редакції), а потім скасовують зовсім (ст. 2 Просторової редакції).

Переважним видом покарання були грошові стягнення із злочинця. Вони складалися з двох частин: штрафу (надходив князеві) та компенсації (п отримувала потерпіла сторона).

Руська Правда не знала смертної кари, хоча літописні джерела, а також Києво-Печерський патерик повідомляли про її застосування у формі повішення, утоплення, спалення. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя чи були звинувачені у державних злочинах, були настільки звичною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про них.

Серед грошових стягнень тяжкою формою була віра - грошовий штраф, що його стягували на користь князя за вбивство вільної людини. Він дорівнював 40 гривням. Подвійну віру - 80 гривень - слід було платити за вбивство "княжих мужів" (статті 19,22 Короткої редакції та ст. З Просторової редакції).

Родичам убитого видавали грошову компенсацію - головництво, сума якої дорівнювала вірі.

Полувіру (20 гривень) сплачували за вбивство жінки або заподіяння каліцтва чоловікові (виколювання очей, відрубування руки чи ноги, відрізання носа).

Дика віра - складчина членів общини, яку виплачували у двох випадках: неумисного вбивства під час сварки чи на бенкеті; відмови общини видати злочинця чи вжити заходів із його розшуку на території общини.

Існувало жорстке правило: хто не міг сплатити стягнення, що надходили до князівської скарбниці, ставав невільником; а хто взагалі був не в змозі сплатити штраф, - того карали смертю.

Іноді штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства становили від 5 до 12 гривень.

Передбачався і такий вид покарання, як продаж - грошовий штраф, що надходив до скарбниці князя за скоєння деяких злочинів проти особи і майна. Суми були чітко встановлені: 12 гривень за тяжкі злочини, за інші - від 1 до 3 гривень. Продаж супроводжувався митом на користь судових агентів (20% від суми продаж). Потерпіла сторона при цьому отримувала грошову компенсацію - урок.

Найвищою мірою покарання, за Руською Правдою, був потік та розграбування. Вона передбачала конфіскацію майна злочинця ("розграбування") та вигнання його із сім'єю з общини (віддання "на потік"), що ставило їх на межу загибелі. Було можливе й обернення їх на невільників.

Смертна кара, тілесні покарання та каліцтва не були властивими найдавнішій системі нашого права. Як пережиток додержавних часів існував самосуд, проте його обмежували деякі умовності. Так, злодія могли скарати на смерть лише тоді, коли схоплять уночі на місці злочину. Однак якщо "його впіймають і затримають до світанку, то слід було вести на князівський двір. А коли вб'ють, а люди бачили злодія зв'язаним, то винні сплачують 12 гривень".

Власну систему покарань мала церква. Вона накладала їх за злочини, котрі підпадали під церковну юрисдикцію. Види покарань: епітимії (церковні покаяння); штрафи від 1 до 5 гривень золотом; калічництва (за богохульство відрізали язика чи виколювали очі); ув'язнення у монастирських підвалах.

12.Феодальна роздробленість Київської Русі: причини, періодизація, наслідки. Зміни в державно-правових інститутах Русі на етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII ст. – початок XIV ст.).

13.Формування Галицько-Волинського князівства. Особливості організації державної влади Галицько-Волинського князівства. Правова система Галицько-Волинської держави. Суд і процес.

Державний лад Галицько-Волинського князівства.

Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче, але їхня роль у житті держави була іншою, ніж у Київській Русі.

Князю, який стояв на чолі держави, належала верховна влада. Він мав право приймати законодавчі акти, право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь видавав грамоти про передачу спадку, про наділення своїх васалів землею, хрестоцілувальні грамоти, грамоти про пожалування посадами тощо. Однак ця законодавча творчість не була всеохоплюючою, до того ж законодавчу владу князів часто не визнавали бояри. Князь мав верховну судову владу, хоча не завжди міг її здійснити. Якщо князь досягав відповідної домовленості з боярами, судова влада повністю зосереджувалася в його руках. У разі незгоди судова влада фактично переходила до боярської аристократії.

Васали князя разом із посадою отримували й право суду в межах свого володіння. У боярських вотчинах всі судові повноваження перебували в руках бояр. І хоча на місцях засновувалися князівські судові органи, куди князь направляв своїх тіунів, вони не могли протистояти судовій владі бояр. Князь очолював військову організацію, через уповноважених ним осіб збиралися податки, чеканилась монета, здійснювалося керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими країнами.

Спираючись на військову силу, князь прагнув зберегти своє верховенство й у сфері державного управління. Він призначав посадових осіб (тисяцьких, воєвод, посадників) у містах і волостях свого домену, наділяючи їх земельними володіннями на умові служби. Крім того, князь намагався впорядкувати також фінансово-адміністративну систему, оскільки в цей час ще не було розмежування між загальнодержавними і князівськими доходами.

Основна форма правління

Основною формою правління в Галицько-Волинській землі була ранньофеодальна монархія, однак тут мала місце й така форма правління, як дуумвірат.

Так, із 1245 р. і до смерті Данила Галицького він правив разом із братом Васильком, який володів більшою частиною Волині.

У кінці XIII ст. з'явилась можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), але чвари між ними не дозволили реалізувати її. Сини князя Юрія — Андрій та Лев спільно виступали в зовнішньополітичних питаннях. У грамоті 1316 р. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини і Володимирії". Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували Папа Римський та правителі європейських держав.

Проте зосередити всю державну владу в своїх руках великим князям так і не вдалося. В цьому їм чинило перепони заможне боярство, особливо галицьке. Великий князь вимушений був допускати бояр до управління державою. І хоча великий князь в окремі періоди був необмеженим правителем , фактично він залежав від боярської аристократії, яка всіляко намагалась обмежити його владу.

Деякі князі вели рішучу боротьбу проти крамольного боярства. Так, Данило Галицький застосовував проти таких бояр навіть каральні дії: багатьох стратив, у багатьох конфіскував землі, які роздавав новому, служивому боярству.

Проте боярська аристократія підтримувала владу великого князя, оскільки він був виразником її соціальних інтересів, захисником її земельних володінь. В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки знижувалось, що князі не могли зробити ані кроку без згоди з боярством. Все це дозволяє зробити висновок, що в Галицько-Волинській землі існувала така форма правління, як монархія, обмежена впливом аристократичного боярства.

Боярська рада

Боярська рада як постійний державний інститут діяла в Галицько-Волинському князівстві вже в першій половині XIV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, головним чином, представники боярської аристократі], галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя. А в період князівства Юрія-Болеслава боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші державні документи підписувались великим князем тільки спільно з боярами. В окремі періоди вся повнота влади в князівстві належала боярам. Так, у Галичині під час князювання малого Данила Галицького "вокняжився" боярин Володислав Кормильчич. А з 1340 по 1349 р. державою правив Дмитро Дедько, також представник боярської аристократії.

Не будучи формально вищим органом влади, боярська рада до XIV ст. фактично керувала князівством. Із XIV ст. вона стає офіційним органом влади, без згоди якого князь не міг видати жодного державного акта.

Віче

Як і в інших землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві діяло віче, але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь. Так, Данило Галицький під час боротьби за Галичину скликав віче в Галичі Й запитав, чи може розраховувати на допомогу населення. Іноді віче збиралося стихійно. Це було в тих випадках, коли Галицько-Волинській землі загрожувала небезпека з боку зовнішніх ворогів.

Розвинене центральне та місцеве управління в Галицько-Волинській землі склалося раніше, ніж в інших землях Русі. Це була система двірцево-вотчинного управління. Тут швидше проходить процес формування двірцевих чинів. Літописи зберегли відомості про чини двірського канцлера і стольника.

Центральною фігурою серед цих чинів був двірський. Він управляв князівським двором і стояв на чолі апарату управління, перш за все, господарством князівського домену. Від імені князя двірський часто здійснював судочинство, був "суддею князівського двору" і в цій якості входив до Боярської ради. В його обов'язки входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства.

Серед інших чинів в літописах згадується канцлер (печатник). Він відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами за їхнім складанням, засвідчував князівські документи.

Серед чинів Галицько-Волинського князівства літописи називають стольника, який відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь. Літописи згадують також оружника, який відповідав за князівське військо, отроків, які супроводжували князя у військових походах, та деякі інші чини.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розвинена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі і посадники, яких призначав князь. В їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада. Вони мали право збирати з населення данину та різні податки, що складали важливу частину князівських доходів.

Територія Галицько-Волинського князівства поділялась на воєводства з воєводами на чолі, а ті, в свою чергу, — на волості, управління якими здійснювали волостелі. І воєвод, і волостелів призначав князь. В межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи та волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спирались при виконанні обов'язків з управління підвладною територією. Місцеве управління будувалося за системою "кормління". В сільських общинах управління здійснювали виборні старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації.

Отже, в Галицько-Волинському князівстві існувала розвинена система центрального та місцевого управління, яка надійно виконувала свої функції.

31. Правова система Галицько-Волинської держави.

Суд і процес

У XII - першій половині XIII ст. у Галицько-Волинській державі діяла система права, засади якого сформувалися ще в ранньофеодальний період. За змістом і призначенням вони збігаються з правилами, зафіксованими в нормах Руської Правди. Але в процесі еволюції суспільно-економічних відносин застарілі правові положення було переглянуто.

Конкретні зміни (порівняно із законодавством Київської Русі) такі: посилення ролі юридичних актів за рахунок збільшення кола об'єктів феодального господарства, що отримували правовий захист; відтворення у праві соціального становища певних верств, перш за все феодально залежного населення; зміцнення основ феодального права-привілею; посилення впливу на законодавство місцевих особливостей, що надавало йому партикулярного характеру.

Слід зазначити, що попри більш-менш помітні регіональні відмінності, встановлені правила співжиття були подібні та спадкоємні до давньоруського права. Враховуючи те, що право є консервативнішим за державні структури, загальні принципи, інститути та форми регулювання суспільних відносин зберігалися впродовж тривалого часу. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла ознаки державного і правового устрою, притаманні Давньоруській державі.

До нашого часу не дійшли пам'ятки права цього періоду.

Регулювання питань права власності на майно та земельні володіння, укладення угод і договорів здійснювали за нормами Руської Правди. Чинними були також норми церковних статутів князів Володимира і Ярослава, але вони зазнали деяких змін, зокрема щодо посилення санкцій, установлених на основі принципів феодального права-привілею.

Серед поодиноких документів юридичного характеру, створених за доби Галицько-Волинської держави, чільне місце посідають чотири правові пам'ятки. Різні за часом появи, змістом і характером, вони містять цінні відомості про правове життя на цій землі після ординського завоювання. Так, збереглася Грамота князя Івана Ростиславича (1134 р.), що розкривала економічні зв'язки Галицького князівства з іноземними купцями, зокрема болгарськими, чеськими та угорськими, та регламентувала правове становище останніх під час їх перебування на руських землях. У ній зазначалося, що болгарські купці звільнялися від сплати мита, коли привозили до Малого Галича товари "на заказ". Якщо до іншого міста - пільга не діяла. При торгівлі "на склад" (зі складу) мито сплачували тільки в Малому Галичі, а в інших містах - ні.

"Рукописання" (або заповіт князя Володимира Васильковича), датований 1287 р., засвідчує існування права успадкування феодального землеволодіння, порядку передачі князями права експлуатації феодально залежного населення. Також "Рукописання" приділяє значну увагу організації управління селами та містами. У ньому йдеться і про куплене землеволодіння, що дає підстави говорити про існування такого способу набуття феодальної власності, як купівля-продаж.

Статутна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Даниловича (кінець XIII ст.) регулювала розміри та форми феодальних повинностей міського населення на користь князя. Певною мірою вона висвітлює соціально-економічні умови Південно-Західної Русі.

Вагоме значення мали юридичні документи XIV ст. - грамоти, договори, доручення тощо. Здебільшого їх було присвячено упорядкуванню окремих інститутів права власності та зобов'язального права. Зокрема в них визначено правила дарування нерухомої власності (землі, садиб, млинів тощо). Звичайними явищами були договір купівлі-продажу рухомого майна, договір обміну, заповіту нерухомої власності. Нерідко право власності на майно, придбане за якоюсь угодою, підтверджувалося спеціальною князівською грамотою.

Норми кримінального права передбачали широке коло покарань: смертну кару, конфіскацію майна, вигнання, штрафи. Щоправда, в літописах говориться, що ці міри застосовували до представників привілейованих станів. Однак немає сумніву, що такі самі покарання стосувалися феодально залежного населення, причому в значно ширших масштабах.

Певним чином вплинуло на розвиток галицьких установ та інститутів права західноєвропейське феодальне право. За правління Данила Галицького вперше починає діяти магдебурзьке право, на основі якого здійснювали самоврядування у містах. Воно поширювалося, головним чином, на німецьких колоністів, запрошених жити до галицьких князівств. Проте самоврядування, базоване на його нормах, було обмеженим, застосовувалося далеко не в повному обсязі.

Здебільшого православне населення було позбавлене можливості брати участь у діяльності органів місцевого самоврядування. Обмежували і його права на ремесла, торгівлю. Через це городяни-русини переважно пасивно сприймали запровадження права на самоврядування, а нерідко чинили опір такому нововведенню.

Суд та процес

Судові функції в Галицько-Волинській землі не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають великі землевласники. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.

Процес мав змагальний характер і ті самі елементи, що й у Київській Русі.

Важливою частиною державної системи Галицько-Волинського князівства було військо. Перш за все, воно використовувалося для боротьби з зовнішніми агресорами. Протягом всього часу існування українська держава мусила вести постійні війни з близьким и сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою. Іноді військо використовувалося для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з'являтись на чолі своїх загонів. Деякі з князів користувалися послугами загонів іноземних найманців.

14.Особливості литовського проникнення в Україну та правове положення українських земель у складі Великого князівства Литовського. Загарбання українських земель Польським королівством. Утворення Речі Посполитої. Положення українських земель у складі Польського королівства та Речі Посполитої.

Феодальна роздробленість і монголо-татарська навала призвели до політичного занепаду земель Південно-Західної Русі (України).

Основна ж частина політично роз'єднаних українських земель на середину XIV ст. опинилися під владою Польського королівства (Галичина, частина Західної Волині, Західне Поділля (від 1430 р.) та, особливо, Великого князівства Литовського (Середнє Подніпров'я, Поділля, Волинь).

Наслідки підпадання переважної більшості українських земель під владу Польщі та Литви в історії українського державотворення виявляли себе неоднозначно. Короткий період окремішнього правового статусу Галичини у складі Польщі ("доба руського права") завершився урівненням прав місцевих бояр із польською шляхтою (1434 p.), запровадженням польського права та адміністративно-політичного устрою. Цей процес супроводжувався витрученням українців з урядових установ і масовою полонізацією населення, що засвідчило остаточну втрату українськими землями автономії та перетворення їх у звичайні провінції Польщі. Натомість визнання влади великого князя литовського не призвело до погіршення становища українського населення. Мало того, таке об'єднання земель стало чи не винятковим прикладом, коли українці (за тодішньою термінологією - "руські") упродовж тривалого часу мали вільні умови для розвитку в державі, яка, власне, характером стала Литовсько-Руською.

Становлення та особливості розвитку

Державно-правовий розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) від середини XIV до середини XVI ст. характеризувався двома визначальними особливостями.

Перша зумовлювалася характером входження земель Центральної та Північної України до складу ВКЛ. В історичній науці щодо цієї проблеми позначилися два основні підходи. Представники державницької школи ІД. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та ін.) всіляко акцентували на автономності українських та білоруських земель у складі ВКЛ, інші (переважно історики радянської доби) широко вживали терміни "загарбання", "поневолення" або, слідом за М. Грушевським, "окупація"), відсуваючи на другий план численні зразки збереження місцевих державотворчих традицій. Останні дослідження (Ф. Шабульдо, О. Русина) доводять, що входження українських земель до складу Литовської держави у своїй основі мало визвольну мотивацію. Синьоводська битва (1362 р.) та інші дії Ольгердовичів були системою заздалегідь спланованого великомасштабного наступу Литви на підвладні Золотій Орді землі Русі з метою їх політичного об'єднання.

Литовську експансію в Україну під кутом зору способів реалізації історики та юристи однозначно не трактують. Ситуація, коли у відносинах сторін майже не було ознак протистояння, відобразилася на механізмі утворення держави. Він відзначався поєднанням елементів завоювання руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин.

Фактично від часу входження українських земель до складу ВКЛ останнє тривалий час розвивалося на основі традицій руської державності. Це простежувалось насамперед у самій державній організації, суспільному ладі та, особливо, в законодавстві

По-перше, литовці фактично зберігали стару систему управління - удільні князівства, в яких, однак, руська князівська династія змінилася на литовську. На зламі Х^-ХУ ст. знову піднісся Київ як адміністративний, культурний та релігійний центр у Середній Наддніпрянщині. Він відігравав помітну роль у розкладі політичних сил на теренах усієї Східної Європи. Відомо, що в Києві почали карбувати власну монету. Історик М. Брайчевський навіть уважав за можливе називати час правління в Києві Володимира Ольгердовича, його сина Олелька та онука Симеона другим українським королівством (1362-1471 рр.).

По-друге, структура адміністрації литовського князя розбудовувалась за руським зразком.

По-третє, руське боярство переходило на службу до Литви. Наукові дослідження (#. Яковенко) показують, що українська еліта аж до початку XVII ст. ще діяла як "живий соціальний організм", Виразник інтересів Русі-України, "стабільний консервант звичаїв і традицій".

По-четверте, литовці запозичили руський досвід військової організації, спорудження фортець.

По-п'яте, литовці налагодили руську систему оподаткування. Нарешті, розширилася сфера впливу руського православ'я на терени Литовської держави. "Руська правда" утвердилася державною правовою основою, а руська (староукраїнська чи старобілоруська) мова визнавалась офіційною державною мовою.

Етнічні литовці, які становили лише десяту частину населення новоствореної держави, намагаючись утримати під своїм контролем інкорпоровані українські землі, послідовно дотримувалися правила: "старого не ламати, а нового не вводити". Однак процес асиміляції литовців не завершився. Йому перешкодила друга визначальна особливість державно-правового розвитку українських земель у складі ВКЛ, що зумовлювалася взаємовідносинами між Литвою та Польщею. Спільна для обох держав воєнна загроза з боку сусідніх - тевтонського ордену й Московського князівства - привели спершу (кінець XIV ст.) до політичного зближення, згодом (перша половина XV ст.) - до перетворення Литви у васально-залежну від Польщі державу, а від середини XVI ст. - до політичного об'єднання і створення конфедеративної польсько-литовської держави - Речі Посполитої. Цей тривалий у часі процес отримував юридичне оформлення через укладення між двома державами політичних угод (уній) - Кревської (1385 р.), Городельської (1413 р.) і Люблінської (1569 р.).

Відповідно до першої унії, великий князь литовський Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став королем Польщі. Він зобов'язався приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі, сприяти поширенню католицизму й перетворенню його на державну релігію на новоприєднаних "польських" територіях. Кревська унія відкривала шлях до розширення польської експансії на етнічні українські землі. Друга унія урівняла в правах польську та литовську шляхту і започаткувала широкий наступ на автономні права українських земель. У найбільших удільних князівствах - Волинському, Київському, Подільському і Новгород-Сіверському - замість князів почали правити великокнязівські намісники, а впродовж другої половини XV ст. в Україні взагалі було скасовано поділ на князівства й запозичено польський адміністративно-територіальний поділ на воєводства-повіти. Люблінська унія, що завершила політичне об'єднання Польщі та Литви, мала для України сумнозвісні наслідки. Українські землі, що увійшли до складу польської частини держави, стали об'єктом інтенсивних інтеграційних процесів у соціально-економічній (поширення та утвердження кріпацтва) і культурній (експансія католицизму) сферах. Це викликало посилення соціального й національного гноблення в Україні та піднесення національно-визвольної боротьби українського народу.

Етапи зближення Литви й Польщі. Правова основа появи Речі Посполитої

Зміст Кревської (1385) і Городельської (1413) уній, покажіть правові наслідки цих документів для українських земель.

Для литовсько-руської держави зростання московського князівства було великою загрозою. Збільшується тиск Польші на Литву. Перш за все польшу приваблюють українські землі. Правлячі кола польші починають переговори з великим князем Ягайло, пропонуючи йому руку королеви Ядвіги і сподіваючись таким чином отримати вплив на Велике князівство литовське.

1385 – Кревська унія. Згідно з якою Ягайло мусив перевести Литву на латинську абетку, вжити заходів. Щоб повернути втрачені Литвою і польшею землі, повернути Польші землі, що були коли-небудь втрачені, звільнити полонених, прилучити землі литовські і руські до Польської корони. В наслідок цього у 1387 році до Польші приєднуються Галичина і Поділля. Останнє після протистояння польши і Литви тевтонському ордену, перейшло знову до литви (1410р.).

Негативне значення мала й Городельська унія 1413 року, яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла ув польсько-литовське суспільство розлом на релігійному грунті; унія забезпечувала права тільки католиків, ставлячи їх вище православних, що призвело до загострення відносин між ними. Образи православних штовхають іх до відносин з Московю, яка в той час рахувалась з силою Литовської держави.

Юридична основа утворення Речі Посполитої

У 16 ст. на політичній арені з’являється нова сила – шляхетство, інтереси якого були спрямовані на об’єднання Польщі і Литви. Щляхта Литви прагнула прагнула обмежити магнатів і домогтися привілеїв, якими користувалась польська шляхта. Цим прагненням скористалася аольська правляча верхівка, що мріяла приєднати до Польші Литовські та руські землі.

1 липня 1569 року, не дивлячись на конфлікти і небажання шукати компроміси, була все ж таки підписана Люблянська Унія, згідно з якою Корона (Полдьша) й Велике князівство Литовське об’єднуються в одну державу – Річ посполиту. За умовами унії. Обрався спільний король, який одночасно проголошувався великим князем. Сейми могли бути тільки об’єднаними (польсько-литовськими). Спільною була грошова система, Польська та литовська шляхти могли володіти землями в обох частинах держави.

Наслідки Люблянської унії біли негативними для України. Більшість земель відійшли до польші, за великим князівством литовським залишалось лише Берестейське воєводство та Пінщина. Деякі землі відійшли до Молдови. Угорщини, москви.

Україна зазнала найбільших втрат від Любянської унії: національному життю і нац..традиціям було завдано тяжкого удару.

Зміст і значення Берестейскої унії (1596 р.)

У XVIст. католицька Церква підпорядкувала питання вірувань своїм економічним та політичним інтересам. Унія Церков розглядається Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднання православної Церкви до католицької з обов’язковим твердженням верховенства римського папи та визнання католицьких догматів єдиною істинними. Йшлося не про обї’днання на рівних засадах, а про приєднання східної православної Церкви до західної. Страх перед вибухом народного гніву (через посилення кріпосного права та загострення соціальних конфліктів) був причиною стримання переходу верхівки української шляхти та духовенства у католицизм. Тоді у Речі Посполитій було вирішено створити спеціально для українського народу уніатську Церкву – перехідну ланку до повного панування католицизму на українських землях, зберігаючи при тому обряди православ’я , церковнослав’янську ову і календар, визнаючи при цьому зверхність ватикану. Ініціатива укладення унії походила від православної сторони. В червні 1595 року за ініціативою єпископа Львовського Гедеона Балабана було вирішено підписати унію. Наприкінці 1595 її офіційно було признанано.

Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, шляхта, що прийняла унію, одержувала право займати держ посади нарівні з католицькою шляхтою.

Те, що розпочалося як намір здійснити об’єднання християнської пастви, закінчиося розколом: тепер існувало три церкви – католицька, уніатська і православна.

Лише у зо-х роках 17 ст. з’явилися «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали існування православної церкви.

Положення українських земель у складі Польського королівства та Речі Посполитої.

Експансія Польщі на українські землі у першій половині XIV ст. призвела до того, що в середині XIV ст. Галичина і Холмщина були підпорядковані польському впливові, а в 1387 р. їх остаточно включено до складу коронних земель.

Згодом до Польщі відійшли Західна Волинь і Західне Поділля. У 1434 р. всі ці регіони було перетворено на Руське воєводство - одну з адміністративних одиниць Королівства Польського. Невдовзі відбулася реорганізація адміністративно-територіального устрою держави, її було поділено на Велику Польщу (п'ять воєводств) і Малу Польщу (приєднані українські етнічні території).

Офіційне зрівняння руських князівств із коронними польськими землями фактично означало їх анексію.

Злиття двох держав (Польщі та Литви) у Річ Посполиту (Республіку) у 1569 р. відкрило польським експансіоністам широкий доступ до володіння українськими землями. Це торкнулося Київщини, Волині, Поділля, що відійшли до Польщі. Правда, на Люблінському сеймі українська делегація неодноразово порушувала питання про можливість уведення України як третього суб'єкта до складу новоствореної держави, але до цієї думки мало хто прислухався.

З утворенням Речі Посполитої на порядок денний постало питання про об'єднання католицької та православних церков у єдиній державі. Це було спричинене, по-перше, утворенням двоєдиної держави Речі Посполитої та необхідністю зміцнення її внутрішньої єдності. По-друге, конче необхідно було покласти край зазіханням із боку Московського царства, яке повсякчас претендувало на всі колишні землі Давньоруської держави. Доти Московія відвоювала собі Чернігівщину, Новгород-Сіверщину та Стародубщину. Постала потреба відвернути православне населення України від впливу єдиновірної Московії.

Підготовка до укладення унії відбувалася за суворої конспірації. Патріотично налаштовані українські магнати (в тому числі Костянтин Острозький) пропонували здійснити канонічно рівноправне об'єднання двох церков зі збереженням православного обряду та порозуміння зі східними патріархами (московськими). Інша частина магнатів та духовенства були за перехід православних парафій під владу Пали Римського.

У вересні 1595 р. король Сигізмунд III видав універсал, яким повідомив своїх підданців про об'єднання православних із католиками і відрядив до Рима релігійну делегацію. На аудієнції в Папи єпископи присягнули на вірність йому, а він, зі свого боку, дав офіційну згоду на унію

15.Порядок формування і структура державного апарату Великого князівства Литовського

За формою правління Литовсько-Руська держава попервах була ранньофеодальною, а з часом трансформувалась у станово-представницьку монархію. Ця обставина зумовлювала відповідну еволюцію інститутів влади (князь, рада, сейм) та управління (центральне й місцеве) ВКЛ.

Органи державної влади

На чолі Литовсько-Руської держави стояв великий князь литовський, представник династії Гедиміновичів. Він концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу й судову владу, був військовим зверхником, оголошував війну та укладав мир, провадив дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Влада великого князя литовського набувалася через призначення: за життя князь-батько призначав когось із синів (не обов'язково старшого сина) своїм спадкоємцем.

Від середини XV ст. влада великого князя послаблювалася, натомість посилювалася значення ради при князеві (панів-ради). До її складу входили окремі удільні князі, бояри, намісники, духовні ієрархи та вищі урядовці. З дорадчого органу рада, обмеживши й переділивши атрибути князя, перетворилася на носія влади. Від 1440 р. на раді вже обирали великого князя литовського. Влада князя стала ще більш обмеженою наприкінці XV - на початку XVI ст., коли було остаточно узаконено склад і компетенцію панів-ради, і вона стала (разом із князем) суб'єктом законодавчої ініціативи. За відсутності великого князя рада мала право чинити суд, провадити мобілізацію, вести зносини з іншими державами. Натомість князь мав погоджувати з радою раніше здійснювані одноосібно дії: призначення урядовців, судочинство, фінансові справи, прийняття законів тощо.

З ослабленням князівської влади пов'язується виникнення ще однієї владної структури - сейму. Як орган влади сейм еволюціонував паралельно з обмеженням влади князів і поступовим долученням до політичного життя країни військово-служивого боярства - шляхти. Уже впродовж XV ст. по окремих землях ВКЛ збиралися шляхетські з'їзди - сеймики, на яких обговорювалися найбільш актуальні питання внутрішньої та зовнішньої політики (унії Литви з Польщею, обрання князя тощо). Особливо протягом першої половини XVI ст. сеймики на представницькій основі (уперше юридично встановлювалося представництво шляхти - по дві особи від кожного повіту - в Литовськім статуті 1566 р.) формували загальнодержавний сейм. Із входженням до складу сейму ради його називали вальним (загальним). Фактично як орган державної влади вальний сейм функціонував від початку XVI ст. (уперше в такій якості зібрався 1507 p.), а юридично визнаний таким Литовським статутом 1566 р.

До виняткової компетенції загальнодержавного (вального) сейму належали оголошення війни, встановлення військових податків і військової повинності, обрання великого князя. Окрім того, сейми приймали закони. Чіткого розмежування компетенції сейму, ради та інших органів не існувало. Тому сейми, крім законодавчої, іноді виконували й адміністративно-розпорядчі, навіть судові, функції.

Органи державного управління

У ВКЛ функціонували як розвинені інститути з чітким поділом на центральне та місцеве управління.

Центральний управлінський апарат, що підпорядковувався великому князеві, складався з чотирьох адміністрацій на чолі із земськими маршалком, канцлером, підскарбієм і гетьманом.

Н айважливішою після князя особою в державі був маршалок. Він за відсутності князя керував радою, приймав іноземних послів тощо. Канцлер як керівник великокнязівської канцелярії затверджував печаткою всі нормативні акти. Підскарбій завідував фінансовими справами, головно стежив за сплатою податків. Гетьман був найвищим військовим урядовцем, який стежив за комплектуванням армії. Його повноваження особливо зростали в період оголошення військового збору. Тоді вся місцева адміністрація переходила в підпорядкування гетьмана.

Місцеве управління в Литовсько-Руській державі, попри неодноразові зміни, завжди трималося на основоположному принципі тимчасового держання земельної власності з обов'язковою умовою відбування військової служби.

У перші декілька десятків років литовсько-руської державності ВКЛ складалося з удільних князівств на чолі з удільними князями, нащадками родів Рюриковичів і Гедиміновичів. У межах свого уділу вони зосереджували у своїх руках владу, аналогічну великому князеві, і підпорядковувалися останньому як васали сюзеренові.

Упродовж першої половини XV ст. інститут удільних князів трансформувався у призначуваних князем намісників земель, які зосереджували у своїх руках адміністративно-судові та військові функціїІГоловним обов'язком і відповідальністю намісника була організація військової служби. Він роздавав шляхті маєтки за службу і позбавляв землеволодіння. Під час війни намісник очолював військо своєї землі. Намісникам підпорядковувалися керівники волостей - державці, які, окрім адміністративно-судових і військових, мали фінансово-економічні функції. Останні полягали у повноваженнях державця управляти державним доменом з усім господарством і збирати податки.

Під польським впливом у XVI ст. ВКЛ було переділено на воєводства й повіти, в які фактично перетворювалися колишні землі й волості. Відповідно воєводство очолював призначуваний великим князем воєвода, а повії обраний місцевою шляхтою староста. Його князь тільки затверджував на посаді.

Дослідники (М Чубатий) зазначають, що в період ВКЛ інститути державного управління, особливо центрального, функціонували на засадах відокремлення публічних функцій урядовців (на користь держави) від приватних (на користь князя). Ця особливість суттєво відрізняла їх від двірцево-вотчинного управління Києво-Руської держави. Призначення на посаду, згідно із законодавством ВКЛ було довічним. Звільнення з посади могло відбуватися тільки з призначенням на нову, більш високу посаду або на суді за вчинення злочину. Втрата посади автоматично тягла за собою втрату честі, позаяк обіймати державні посади могли тільки особи, що володіли шляхетською гідністю.

16.Державний лад Польського королівства та Речі Посполитої.

Державний устрій Речі Посполитої сформувався вже в перші роки її існування. Значний вплив на його розвиток справили Генріхові артикули, ухвалені сеймом з огляду на обрання королем держави ревного католика, учасника Варфоломіївської ночі (масового фізичного знищення протестантів у Франції), французького принца Генріха Валуа у 1572 р. Не пробувши і шести місяців королем Речі Посполитої, він повернувся до Парижа, де посів порожній французький престол.

Приймаючи польську корону, Генріх Валуа зобов'язався:

o не вирішувати питань війни і миру і не скликати народного ополчення (посполитого рушення) без згоди на те сенату;

o оголосити Річ Посполиту дворянською республікою на чолі з виборним королем;

o визнати вільні вибори глави держави і не втручатися в них;

o скасувати будь-яке успадкування престолу;

o скликати кожні два роки сейм, який тривав два тижні. При королі постійно перебувала рада із 16 сенаторів.

У разі невиконання правителем узятих на себе зобов'язань шляхта мала право відмовитися покоритися королю.

Найвища влада в державі належала центральним органам Речі Посполитої: королю, королівській раді та сейму.

Король. У державі йому належала виконавча влада. Будь-який закон, прийнятий сенатом, мав затвердити король. Кандидатом на престол могла бути будь-яка особа католицького віросповідання з-поміж польської знаті, котра знала польське право. Без згоди сейму король не міг виїздити за кордон. Мав особисту охорону (до 800 осіб), яку утримував власним коштом. Діям короля не надавали права успадкування престолу (але вони могли бути обрані правителями, обіймати посади в уряді та сеймі).

Королівська рада - постійно діючий орган влади, який сформувався в середині XIV ст. До її складу входили найвищі урядовці: коронний канцлер, надвірний маршал, коронний підскарбій, воєвода, каштеляни, католицькі єпископи.

Сейм (Вальний сейм) утворився у XV ст. До його складу входили члени королівської ради і депутати від шляхти. Це й обумовило його поділ на дві палати: сенат і посольська зборня.

Членів сенату призначав король, цей статус присвоювався довічно. Тому сенатори в Польщі (140 осіб) не залежали від того, кого оберуть королем. Роль сенату в державному житті була досить значною, оскільки сюди входила еліта держави, її майнова верхівка. Сенатори не голосували, а по черзі висловлювали свій погляд, після чого король або канцлер формулювали загальну думку сенаторів ("конклюзію").

Посольська зборня (170 осіб) складалася з послів від земської шляхти. Кожен її депутат мав право законодавчої ініціативи й цілковитого вето. Зловживання правом вето інколи призводило до того, що сейми не могли розпочати роботу.

Вальний сейм скликали щороку, він вирішував найважливіші питання державного життя: ухвалював закони, встановлював розміри та нові види податків, скликав посполите рушення, надавав шляхетство, укладав міжнародні договори та ін. Постанови сейму називали конституціями.

Як уже зазначалося, українські землі, що входили до Речі Посполитої, називали Малою Польщею. Вона поділялася на воєводства (кожне очолював воєвода, який мав військові, адміністративні та судові повноваження). Воєводства дробилися на повіти на чолі з каштелянами. Органами місцевого самоврядування були шляхетські повітові сеймики.

Низовою ланкою адміністративного управління були волосні та сільські органи, очолювані відповідно волосними і сільськими старостами.

17.Правове становище основних соціальних груп населення в литовсько- польську добу.

Магнати. За своїм походженням вони були українцями, литовцями і поляками, але разом вони становили польську політичну еліту. За постановами сейму та королівськими універсалами магнати отримали величезні землеволодіння на Волині, Брацлавщині, Київщині та Лівобережній Україні. Тут створювали великі латифундії, де практично безконтрольно господарювали управителі (зокрема й українці за походженням), а також орендарі-євреї.

Правове становище магнатів дістало оформлення у привілеях 1492-го і 1506 рр. Після Люблінської унії у становому середовищі магнатів-землевласників виник найвищий прошарок - сенатори (депутати сейму). З ними узгоджував свою діяльність король. Кожні 2 роки сенат призначав зі свого складу 16 сенаторів-резидентів при главі держави.

Магнати мали право видавати правові акти, чинність яких поширювалася на всіх їхніх підданців (типовий приклад партикуляризму феодального права).

Із середніх та дрібних феодалів сформувалася шляхта. Тільки осілий шляхтич був єдиним повноправним громадянином Польщі. Втратити шляхетство він міг або за рішенням суду, або в разі переїзду до міста, аби зайнятися ремеслом чи торгівлею. В Речі Посполитій шляхта становила майже 10% населення, що було найвищим показником у Європі.

У Галичині 1425,1430 та 1433 рр. на українську шляхту поширювалися привілеї польського права, а привілей 1434 р. остаточно зрівняв її у правах із поляками.

Після реформ 50-60-х років XVI ст. політична роль шляхти в державі посилилася, що призвело до встановлення так званого режиму шляхетської демократи. Його суть полягала в тому, що: шляхетство передавалося у спадок; право надавати особі шляхетське звання мав лише сейм; шляхта звільнялася від сплати мита; встановлювалися підвищені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича; присягу шляхтича в суді вважали незаперечним доказом.

Духовенство. Поділялося на римо-католицьке, греко-католицьке і православне. Православна церква втратила привілейоване становище і цілком підпала під владу і свавілля адміністрації. Священики на правах держання мали землю, їх утримували парафіяни. Православним заборонялося мати приватну власність.

Але таке становище існувало лише до 1434 р., доки православних священиків було частково зрівняно у правах із католиками. їм надавалося право приватної власності, було скасовано будь-які покарання без рішення суду, їх звільнили від обов'язкового податку худобою. Та остаточного паритету в правах православні священнослужителі досягли тільки напередодні Люблінської унії.

Міщани. Порівнянні із міщанами у західноєвропейських державах у Польщі вони мали значно меншу політичну вагу. Показником цього є те, що вони не були представлені в сеймі як окремий суспільний прошарок (у Західній Європі утворювали окрему палату в станово-представницьких установах).

Міським жителям заборонялося мати у приватній власності землю, обіймати державні пости, їм обмежували доступ до високих церковних посад. Загалом правове становище міщан залежало від статусу міста (королівського, приватного чи самоврядного), а також від роду занять і майнового стану.

Міщани були основними платниками податків і виконували повинності на користь держави і міста. Хоча магдебурзьке право передбачало рівність усіх громадян міста перед законом, фактично міськими справами опікувався місцевий патриціат, який складався переважно з поляків, німців та євреїв.

Селяни (кметі) ставали дедалі одноріднішою масою. За Третім Литовським статутом, селянин, котрий прожив на землі феодала 10 років, робився кріпаком. Феодал дістав право розшукувати і повертати селян-утікачів протягом 10 років.

Панщина досягала шести днів на тиждень. Крім того, селяни сплачували десятину на користь церкви, а галицьких кметі в, до того ж, обкладали податком на користь скарбниці.

Судочинство над селянином здійснював власник-феодал. Смерть кметя оцінювали вчетверо дешевше, ніж шляхтича. Головщину за його вбивство ділили між родичами (3/4) та паном (1/4).

Щодо кріпосного права зазначимо, що в Польщі воно було узаконене постановою Петриківського сейму 1496 р., а в Речі Посполитій - фактично запроваджене Третім Литовським статутом 1588 р.

Козацтво виникло як реакція на посилення кріпацтва,' утиски національних і релігійних прав українського народу. Однією з його груп було низове козацтво, яке сформувалося стихійно із селян-утікачів, що поселялися у безлюдних степах біля нижньої течії Дніпра і Південного Бугу. Вони вважали себе вільними людьми і порівняно із селянами-кріпаками були куди заможніші. Суспільною організацією козацтва була "громада", яка базувалася на демократичних принципах.

Другою верствою козацтва було реєстрове козацтво, що складалося із прийнятих на державну службу козаків, яких заносили до окремого списку (реєстру). Чисельність їх була невеликою, її постійно змінював польський уряд. Реєстрових козаків звільняли від юрисдикції польської адміністрації, вони підлягали виключній юрисдикції реєстрового війська. На чолі реєстровців стояв гетьман, якого призначав польський король. За службу вони отримували грошове жалування і деякі привілеї (право на землю, на промисли і торгівлю, звільнення від податків).

18.Магдебурзьке право на Україні (виникнення, суть, принципи та застосування).

Норми цього права регулювали управління містом, суспільно-правові відносини, порядок суда та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгівлі.

За магдебурзьким правом міста звільнялись від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських станів — купців, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів міського самоврядування, ним регулювалися питання оцінки й успадкування майна.

Коли ж прийшло магдебурзьке право в міста України? Раніше інших це право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок(1339), Львів ( 1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494-1497). Міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI — XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).

Магдебурзьке право в містах України діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді книг міського права польських юристів Павла Щербича "Saxon seu prawa polski majdebursky nazywajce Speculum Saxonum" та Барташа Троїцького " Porzdek sudowy spraw miejskich prawa majdeburskiego". Ці книги відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел — збірників "Speculum Saxonum" ("Саксонське дзеркало") і "Вайхбільд".

Декілька слів про так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке широко застосовувалося в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право — різновид міського права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич в 1646 році.

Треба підкреслити, що в українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування. А. Кістяковеький підкреслював, що "магдебурзьке право терпіло зміни від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і заміняли його".

Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом.

До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші — це війт, бурмістри, радці, лавникита магістратський писар, молодші — комісар або межувальник, городничий та возний.

Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупляють спадкові війтівства, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при виборах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладнення в життя українських міст, де більша частина населення була православною. В кращому випадку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жодної посади і навіть мешкати вони могли тільки в певній частині міста на Руській вулиці. Так само було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.

Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку входили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік зі свого середовища бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і семеро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Підсудності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю.

Процес у містах із магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним.

Судочинство велося польською або латинською мовою.

У загальному бюрократичному апараті міста певні функції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручення суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком в місті.

Жителі міст, які користувались правом на самоврядування, були юридично вільними, несли загальнодержавні повинності і ті, які визначала міська влада.

Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право побудови будинку для магістрату і право держати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. В тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гостинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок та млин. Всі доходи поступали в міську скриню, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які д а вал о магдебурзьке право, було право складу. В силу цього права купці, які привозили товари В місто, повинні були продавати їх тільки в цьому місті і тільки оптом.

Отже, купівля-продаж уроздріб була монополією місцевих купців.

Ярмарки та торги, що влаштовувались у містах, з одного боку, служили економічному розвитку міст, з другого — служили збагаченню міщан. Кількість ярмарок у містах вказувалась у грамотах на самоврядування.

Зробимо деякі висновки. Протягом ХІV—ХVІст. магдебурзьке право поширилось на всій Правобережній та в частині Лівобережної України. У своїй основі воно було знаряддям католизації та полонізації українського населення, оскільки правом на самоврядування могли користуватись тільки католики. Магдебурзьке право ніколи не застосовувалося в містах України в повному обсязі. Діяла та його частина, яка регламентувала систему органів самоврядування. Щодо правних книг, якими користувалися в містах України, то в них мало що було від німецького права. Міста використовували звичайно форму магдебурзького права, але не його зміст. На першому етапі свого існування магдебурзьке право відіграло дещо прогресивну роль в економічному розвитку України.

19.Система судоустрою на українських землях в литовсько-польську добу.

Система судоустрою на українських землях Великого князівства Литовського.

Створення системи місцевих судів надало певної єдності всій судовій системі. Земський, гродський (замковий) і підкоморський суди були місцевими судами для шляхти.

Згідно з принципом - "старовини не рушити, а новини не заводити" до кінця XIV ст. суд Великого князя майже нічим не відрізнявся від суду княжої доби. Вся повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від свого імені вони передавали справи судочинства посадовим особам - воєводам, намісникам, державцям, старостам, тіунам. Удільні князі підлягали лише суду Великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та сільські громади мали власні суди. Окремо існував церковний суд.

Із кінця XIV ст. судова система в державі набуває іншої структури. Відтоді розпочався інтенсивний процес проникнення в українські землі західноєвропейського і польського права, а відтак - зазнав помітних змін і судоустрій.

Найвищою судовою інстанцією став великокнязівський суд (його ще називали господарський суд, тобто "суд господаря", правителя держави), який мав необмежену компетенцію щодо підсудності справ. Зрозуміло, він розглядав найважливіші справи, а також ті, що їх князь сам обирав до свого провадження. Суд був одноосібним.

Паралельно з великокнязівським існував суд панів-ради, проте він так і не сформувався як самостійна судова установа. Працював спільно з князем. За відсутності останнього здійснював судочинство колегіально. Збирався двічі на рік. Йому були підсудні всі справи, що надходили на розгляд Великого князя, зокрема скарги на князівських урядовців.

Обласні (регіональні) суди належали намісникам Великого князя. Судочинство в них здійснювали одноосібно. Пізніше судові повноваження передали старостам та воєводам.

З-поміж судів Литовсько-Руської держави були доменіальні - одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням. Юридичною підставою для діяльності таких установ була відповідна грамота Великого князя, надана феодалу. Згодом діяльність доменіальних судів узаконив Привілей 1457 р. А Судебник Великого князя Казимира 1468 р. урегулював їх компетенцію.

Існували ще громадські суди селян та міщан, що дістали назву копких судів (на засідання люди сходилися "копою", тобто гуртом). Це - найдавніші й досить авторитетні суди, а тому навіть Третій Литовський статут, ухвалений в Речі Посполитій після ліквідації української державності, висловився за їх збереження. Копний суд базувався на нормах звичаєвого права, і його юрисдикції підлягало все населення окопного" округу. Зрозуміло, пани та шляхта не підлягали компетенції таких "хлопських" судів, і ті стали суто селянськими судами, що проіснували в Україні до початку минулого століття.

Копний суд розглядав майже всі кримінальні та цивільні справи, що виникали на території його впливу.

У середині XVI ст. державні суди в Литовсько-Руській державі було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовилися від права здійснювати власне судочинство в межах своїх маєтностей. Тому за рішенням Великого князя запровадили земські (або виборні) суди та гродські (або замкові) суди.

Земські шляхетські суди (їх іще називали шляхетськими трибуналами) виниклим в усіх повітах і складалися із судді, підсудка і писаря. їх обирала шляхта, а затверджував правитель держави. Проводили засідання тричі на рік тривалістю два тижні

. Такі суди судили шляхтичів за все, за винятком тяжких кримінальних діянь (наїзд на сусіднє володіння, вбивство, розбій, зґвалтування).

Гродські суди були одноосібними (судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода). За дотриманням формальностей судового процесу стежив замковий суддя. Судові книги вів писар. Гродські суди розглядали переважно кримінальні справи, а їх підсудності підлягали шляхтичі, міщани й селяни. Апелювати на вироки цього суду теж можна було до суду Великого князя.

Відповідно до Другого Литовського статуту в кожному повіті утворювалися підкоморські суди, котрі розглядали земельні страви. До їх складу входив підкоморський суддя, призначений Великим князем, та його заступник - коморник.

На початку XVI ст. з'являється суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Великого князя. Він діяв згідно з особливим дорученням правителя.

Оформився також маршалківський суд - роз'їзний суд із найважливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів. Він де в чому був подібний до англійських судів "загального права", які сформувалися на основі діяльності роз'їзних королівських судів.

Судочинство на місцевому рівні здійснювалося у такий спосіб. Населення утворювало певного роду союз мешканців, покликаний оборонятися від злочинних елементів і боротися зі злочинами. Коли хтось ставав свідком або жертвою злочину, ініціював скликання копи (віча всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили з'явитися самі або прислати своїх представників), аби та вчинила слідство і суд.

Судовий процес спочатку мав змагальну форму. Судоговоріння розпочиналося із заслуховування скарги потерпілого. Представники сторін називалися речниками або прокураторами. Якщо відповідач не з'являвся на суд, рішення могли прийняти заочно (згідно з Першим Литовським статутом). За Другим Литовським статутом - тільки після триразової неявки. У разі неявки до суду з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг порушити справу і без скарги потерпілого. У XVI ст., окрім змагального процесу, з'являються елементи слідчо-розшукового процесу із застосуванням тортур.

К опний суд поєднував слідчі та судові функції. Він мав повноваження присуду до сплати штрафу, відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари. Також практикував умовне засудження

Доказами вини в судах були: власне зізнання (при цьому допускалося "виривання" такого зізнання тортурами), показання свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного з боку "добрих людей".

Система судоустрою на українських землях Польського королівства та Речі Посполитої.

20.Характеристика джерел права в литовсько-польську добу. Статути Великого князівства Литовського як джерела права.

21.Основні риси цивільного права в литовсько-польський період.

Право власності в литовсько-польську добу.

Головним правовим інститутом цивільного права було право власності, норми якого забезпечували переваги та привілеї вищих суспільних верств. Об'єктами власності були маєтки із залежними селянами, орні землі, сіножаті, озера та річки, продукти сільськогосподарського й ремісничого виробництва, будівлі, худоба тощо.

Існував поділ майна на рухоме і нерухоме. До останнього належало все, що стосувалося землеволодіння.

У нормах права головну увагу приділено регулюванню феодальної земельної власності. Залежно від способу набуття маєтки поділялися на: вотчини (одержані в спадщину родові володіння); маєтки вислужені або одержані у користування на певних умовах; маєтки куплені. Лише власники останніх могли розпоряджатися ними на свій розсуд, решту було обмежено у праві володіння та розпорядження.

Шляхетську земельну власність усіх видів вважали недоторканною. Однак це правило було відносне: а) підданців, що втекли до "землі ворожої", мали за державних злочинців, а відтак їхні маєтки переходили до держави. Діти таких осіб втрачали право на успадкування нерухомого майна; 6) права володіти батьківськими землями позбавляли дівчат, котрі вийшли заміж без згоди батьків або одружилися з іноземцями.

Правовою основою феодального землеволодіння була відповідна грамота, або володіння набували за давністю часу (10 років). Право володіти землею, як правило, передбачало обов'язок відбувати військову службу.

. Зобов’язальне право в литовсько-польський період.

Стосувалося переважно договірних відносин: обміну, дарування, купівлі-продажу. Закон визначав форму і порядок укладання договорів, установлював термін позовної давності (5, 10 років), умови припинення зобов'язань та їх успадкування.

Усі угоди укладали, як правило, в присутності свідків, нерідко - з виконанням певних обрядів. Так, свідки (контрагенти) розбивали руки сторін при потиску. Виставляли могорич (частування). Іноді складали присягу. Мала місце застава.

Письмова форма була обов'язковою при укладенні договору позики на суму понад 10 кіп. Ще суворіші вимоги висували до укладення угод щодо землеволодіння.

Сімейно-шлюбне право в литовсько-польський період.

Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за Статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків — 18. Згодом III Статут знову зменшив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих у шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. В ст. 1 розд. IV Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1 /3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.

Розмір і порядок видачі приданого були передбачені ст. 7 і 9 розд. IV того ж Статуту. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і вена. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось вено.

Спадкове право в литовсько-польську добу.

Докладну регламентацію дістало спадкове право. Існували три види успадкування: за законом, за заповітом і на основі звичаю. Право закріплювало загальне положення: діти ставали спадкоємцями батьківського майна.

Одержувати спадщину могли як дочки, так і сини.

Позбавляли права на спадщину: дівчат, котрі вийшли заміж проти волі батьків; удів-шляхтянок, які без згоди родичів побралися із простолюдинами; незаконнонароджених дітей; дітей державних злочинців.

Розрізняли вспадкування батьківського і материнського майна. Батьківська спадщина і нерухоме майно, а також коштовності та рухоме майно переходили лише до синів. Дочки не отримували батьківського майна. Материнське майно розподіляли між дітьми порівну.

Свобода заповіту поширювалася переважно на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не була родинною власністю.

22.Кримінальне право. Характерні риси процесуального права в литовсько-польський період.

Кримінально-правові норми мали відверто станово-класовий характер. Посиленими санкціями захищалися життя, майно, честь і гідність шляхтича: "Коли б люди простого стану, чи будуть вони нашими, господарськими або князівськими, або панськими, землянськими або люди тяглові, вбили шляхтича чи шляхтянку, то... мають бути всі на горло скарані" (арт. 39 Статуту).

Поняття злочину змінювалося в процесі розвитку держави. Спочатку під злочином розуміли завдану особі фізичну, моральну чи матеріальну "кривду".

Суб'єктами злочинних дій вважали як вільних, так і феодально залежних осіб із 14-16-річного віку.

Законодавство і судова практика розрізняли умисну вину і необережність. Не передбачали кримінальну відповідальність за випадкове заподіяння шкоди (розд. 11, арт. 23). Чітко розрізняли умисел і необережність, замах та завершений злочин, детально регламентували співучасть у скоєнні злочину. Були також відомі такі інститути, як необхідна оборона та крайня необхідність.

Найтяжчим злочином вважали образу або злочинний замах на життя та здоров'я короля (арт. 4-5).

Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворога, виказування державної таємниці, заколот, допомога ворогам держави тощо.

Небезпечними вважали злочини проти порядку управління (фальсифікування державних документів, печаток, фальшивомонетництво, підробка ювелірних виробів) (арт. 16-17), злочини проти релігії та церкви (богохульство, чаклунство, віровідступництво).

До злочинів проти особи належали вбивство у різних формах, образа, заподіяння тілесних ушкоджень (арт. 9).

Злочинами проти власності вважали крадіжку, підпал, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Окремо розглядали пограбування (відкритий напад із метою заволодіння майном) та розбій - (умисний напад на чужий будинок, маєток, замок, двір). При вбивстві за таких обставин усіх учасників незалежно від їхньої ролі карали на смерть.

Злочинами проти сім'ї та моралі вважали одруження проти волі, двоєженство, звідництво, зґвалтування тощо.

Для визначення покарання Литовський статут застосовує терміни "кара", "страта". Метою покарання були: ізоляція злочинця від суспільства, відшкодування потерпілому завданих збитків, поповнення державної скарбниці й заподіяння злочинцеві моральної та фізичної шкоди.

Найтяжчим покаранням вважали смертну кару, яку передбачали за державні злочини, вбивство, розбій та ін. Литовський статут розрізняв просту смертну кару (повішення, відрубування голови) та кваліфіковану (спалювання, закопування живцем у землю, четвертування (розд. 11, арт. 9,16); садіння на палю (розд. 11, арт. 17). Існували й інші види страти. Наприклад, за таємне вбивство шляхтича із засідки, скоєне простолюдином, останній "різними суворими муками з цього світу зганявся" (розд. 11, арт. 17).

Стосовно державних злочинців діяв принцип об'єктивної осудності. Так, у разі державної зради, в якій звинувачували батька, його дорослих синів, котрі знали про батьківський злочин, страчували і позбавляли честі.

До тілесних покарань належали болючі (побиття батогами, киями, різками) та калічницькі. їх застосовували переважно до непривілейованих верств.

Мало місце і покарання за принципом таліонц (розд. 11, арт. 27, 28, 36,37).

Покарання тюремним ув'язненням дістало значне поширення у другій половині XVI ст. (розд. 11, арт. 29). Засуджених за особливо тяжкі злочини утримували "у замку нашому Віденському". Тривалість ув'язнення була від шести тижнів до одного року і шести тижнів. Мали місце й інші терміни: три, 20 тижнів, чверть року, півроку. Зазвичай в'язень сидів доти, доки не сплачував визначений штраф чи не компенсував заподіяну шкоду.

Особливим каральним заходом, який застосовували тільки до привілейованих, було "виволання" - публічне оголошення вироку. Воно призводило до громадянської

смерті засудженого: така людина переставала існувати для закону, вона втрачала шляхетство, права на майно, мусила переховуватися за кордоном, бо в разі впіймання її належало вбити.

Щоправда, у XVI ст. виволання замінили на "опалу" - позбавлення громадянських прав і видворення за межі держави. Але при цьому честь особа зберігала.

Позбавлення честі та привілеїв (прав) - міра покарання лише для шляхти, яку застосовували переважно як додаткову кару. Наприклад, за державну зраду на додачу передбачалося, що злочинець "почтивость тратит" (розд. 1, арт. 3). Справу про позбавлення честі розглядав сейм (розд. 1,арт. 28).

Поширеними були майнові покарання (часто - як додаткові). Скажімо, за примусове одруження з дівчиною чоловіка страчували, а третину його майна передавали потерпілій стороні (розд. 11, арт. 13).

Система майнових покарань охоплювала: конфіскацію всього або частини майна, головщину, відшкодування збитків, нав'язку. В окремих випадках, наприклад за образу господаря, могли конфіскувати всю маєтність (розд. 1, арт. 3; розд. 2, арт. 10).

Литовський статут вимагав, аби при визначенні покарання суд ураховував всі нюанси справи. Неповні докази або такі, що викликали сумнів, слід було розглядати на користь обвинуваченого (розд. 14, арт. 3).

Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагальний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони - потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найтяжчих злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто виявлялися риси розшунового процесу.

Загалом обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа та від станової належності сторін. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати, що перебували при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. Без адвокатів не обходився майже жодний судовий процес, бо головну роль на ньому відігравала "розмова сторін", як тоді називалася процедура словесних змагань сторін.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їхні намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті "два шляхтича віри годні".

23.Виникнення українського козацтва. Причини, джерела, час, територія. Формування станових ознак українського козацтва та боротьба за правове утвердження.

Козацтво -давнє побутове явище, що виникненням завдячує сусідству українського народу з кочовим хижацьким степом. Воно стало наслідком постійної боротьби народу з набігами кочівників. "Козак" - слово тюркського походження (які "казан", "базар", "сарай", "караван" тощо), яке з'явилося в українському лексиконі у 90-х роках XV ст. Половці називали козаками тих, хто ніс сторожову службу.

Але в Україні термін "козак" почали вживати на означення окремого соціального стану. Козаками вважали людей, вільних від кріпацтва, тих, хто не лише господарював, а й повсякчас був готовий боронити рідну землю. "Запорозькими" козаків стали іменувати, бо ті селилися за дніпровськими порогами, на притоках Дніпра і Південного Бугу.

Однією з головних причин утворення козацтва були утиски з боку феодалів. Після Люблінської унії на землях України запанував колоніальний польський режим. Саме польська влада з її панщиною, звичаями і традиціями адміністративного управління, законодавчими нормами і нетерпимим релігійним світоглядом несвідомо сприяла породженню ворожої для себе сили в особі українського, а потім і запорозького козацтва.

Передумови появи козацтва були політичні, економічні, соціальні та релігійні.

До утворення нового прошарку на теренах України спонукала турецько-татарська агресія, яка за середньовічних часів становила смертельну небезпеку для багатьох слов'янських народів. Після розпаду Золотої Орди у середині XV ст. виник ряд ханств і орд, зокрема у 1449 р. - Кримське ханство, яке володіло степовими землями Північного Причорномор'я і Приазов'я. У 1475 р. турки завоювали Крим, і кримський хан визнав себе васалом Туреччини. Після цього становище України значно погіршилося. Об'єднані турецько-татарські загони вчиняли спустошувальні набіги на українські землі. Це поставило під загрозу існування українського народу як етносу. Польська держава не могла і не виявляла особливого бажання захистити українських "хлопів" ("бидло"), а українська політична і майнова еліта вся перейшла на бік завойовників. Відтак народ мусив захищати себе сам. Обставини стимулювали козаків об'єднувати зусилля, створювати укріплення, так звані засіки (січі), і зі зброєю в руках боронити свої свободу і життя.

У південних степових районах із XV ст. населення було доволі строкате із соціальної точки зору. Тут жили люди вільні від кріпацтва і не обмежені правовими нормами феодальної держави. Більше того, козацтво не приймало звичних для феодальних країн Середньовіччя суспільно-політичних умов і правових засад.

На відміну від подібних формацій того часу в інших регіонах (таборити в Чехії - XV ст., граничари у Хорватії, донське козацтво в Московській державі), українське козацтво еволюціонувало до найвищої форми соціально-політичної організації - створення власної держави, якою стала Козацька республіка.

Козацтво розвивалося на широкій соціальній основі. Серед нього були селяни, міщани, феодали, духовенство. Запорозька Січ стала прихистком для всіх, хто виступав проти соціального і національного гніту, хто над усе цінував волю. Крім українців, що становили переважну більшість, тут було багато росіян, білорусів, литовців, грузинів. Потрапляли також італійці, французи й навіть араби. Козак був людиною іншого, волелюбного соціально-політичного світогляду та інакшої психології. Така соціальна верства не вписувалася в рамки феодальної суспільної організації.

У 50-х роках XVI ст. козацтво як окремий стан створило свою військово-політичну організацію - Запорозьку Січ. Вона істотно вплинула на подальшу еволюцію козацтва, дала суспільству добрих організаторів, впливових політичних діячів, талановитих воєначальників. Україну як Козацьку християнську республіку (К. Маркс) визнали суб'єктом міжнародних відносин.

На відміну від своїх сучасників (і до певної міри антиподів) - українських феодалів та української шляхти, котрі вже подолали довгий шлях до свого утвердження як правлячої еліти, перебуваючи при владі у власній державі (Київська Русь, Галицько-Волинська та Литовсько-Руська держави), козацтво як суспільний клас було молодим, але з великим потенціалом.

У конкретно-історичних умовах середини XVI ст. воно перехопило естафету державницької традиції, яке перервала інкорпорація українських земель Литвою та Польщею. Вперше державотворча функція перейшла до представників народу.

Сьогодні можна вести дискусії довкола теорії, історії держави і права, співвідносити їх зі специфікою державотворчості часів Запорозької Січі. Наприклад, це державне утворення не мало всіх ознак держави (у Запорозькій Січі не було громадянства, в ній не існувало як таких економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власної монети, великих міст як центрів політичного життя, ремесла і торгівлі). Навіть за часів найвищого розвою чисельність її населення не перевищувала 100 тисяч осіб. Такі факти.

Але ніхто не заперечить того, що Запорозька Січ унаслідок історичних обставин перетворилася на життєздатний політичний організм, який виконував функції держави нашого народу. Це - цілий період в історії державності України.

Державотворча практика в Україні, пов'язана з існуванням Запорозької Січі, не обмежується періодом із середини XVI - першої половини XVII ст. Січ і далі існувала як окреме державне утворення одночасно з феодальною Українською Гетьманською державою, створеною Б. Хмельницьким, аж до кінця XVIII ст.

Аналізуючи роль і місце Козацької республіки в історії державності нашого народу, не слід залишати поза увагою роль козацтва, козацького ідеалу в розвитку структури українського суспільства. У свідомості селянина, простого виробника, кріпака закріпилося уявлення про козака як людину, вільну від усіх (крім військового) обов'язків перед паном і державою. Козаки мали особливі імунітетні права, особисту свободу, могли володіти землею, були непідсудні польському суду.

Селянин-хлібороб не бажав відриватися від землі, сім'ї, власного господарства і займатися небезпечним козацьким ремеслом. Але його притягували козацькі привілеї, і він прагнув їх здобути. З кінця XVI ст. таке явище набуло загальноукраїнського розмаху. Широкі верстви населення боролися за права та привілеї силою зброї, здіймали повстання.

24.Запорозька Січ – «козацька християнська республіка». Заснування Січі та місця її подальшого розташування. Основні етапи її політичної історії.

Центром зосередження козацтва стало Запорожжя, куди стікалися значні маси втікачів з українських земель Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Саме тут, на численних островах, у болотистій місцевості можна було знайти захист від кріпосників і переслідувачів.

Не менш важливим джерелом українського козацтва, крім утікачів, були ухідники — ватаги козаків, що влітку осідали в гирлах річок, вдавалися до полювання, рибальства, бортництва, чумацької справи. На зиму більша частина ухідників поверталася до своїх домівок, де продавала здобуте за літо.

Від тих і інших степове життя вимагало великого завзяття, мужності, а подекуди й відваги. Промислами займалися найбільш підприємливі та енергійні люди, готові переборювати будь-яку небезпеку, зокрема — боронитися від набігів кримських татар. Це змушувало козаків об'єднувати зусилля, створювати укріплення, що називалися засіками, і зі зброєю в руках захищати свою свободу, відбиватися від татарської навали. Сама назва «січ» походить від слова «сікти», тобто зводити укріплення з порубаного дерева. З часом розрізнені січі об'єднувалися в єдину військово-політичну організацію, що називалася Запорозькою Січчю.

Запорозька Січ стала притулком для всіх, хто протестував проти соціального і національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, незважаючи на національність чи соціальне походження. Крім українців, що становили переважну більшість, були багато росіян, білорусів, литовців і грузинів. Потрапляли на Січ італійці, французи, навіть араби.

До наших днів не збереглося достовірних свідчень про місце закладення першої козацької Січі. Проте історична пам'ять народу пов'язує будівництво першої фортифікаційної споруди на острові Хортиця з іменем Дмитра Вишневецького (1556 р.) — волинського магната, який зібрав для боротьби з татарами кілька сотень своїх земляків. Саме Дмитра Вишневецького історична традиція називає засновником Запорозької Січі.

У подальшому військовий центр Січі — кіш переходив з місця на місце, змінюючи своє розташування впродовж майже 250 років вісім разів. Коли 1775 р. Запорозьку Січ було ліквідовано Катериною II, частина козаків перенесла Січ у гирло Дунаю, де вона існувала впродовж 1775—1828 рр. під назвою Задунайська Січ.

Політичний устрій

Землі Запорозької Січі займали майже всю територію нинішньої Кіровоградщини, всю Дніпропетровщину, на Миколаївщині — лівий берег Бугу, частини Херсонської, Запорозької, Донецької та Харківської областей. За свідченнями сучасників, Вольності (володіння) запорозьких козаків становили близько 87 тис. квадратних кілометрів. Отже, запорожці контролювали простір, що дорівнював територіям нинішніх Болгарії, Португалії та Угорщини. Населення Запорожжя в останній рік його існування за офіційними підрахунками становило близько 120 тис. чол., із них козаків-січовиків — 15 тис.

Територіально Вольності запорозьких козаків спершу поділялися на вісім, а до середини XVIII ст. на десять паланок, із яких три містилися на правому березі Дніпра, а сім — на лівому. Паланка являла собою певну територіальну одиницю поза межами козацького Низу. Кожна з паланок мала свій адміністративний центр — містечко, селище чи село, в якому розташовувався орган управління — паланкова адміністрація. їй підпорядковувалися лише хутори посполитих (селян) та одружених козаків.

Заможні козаки освоювали територію паланки та закладали зимівники і слободи — своєрідні спостережні пункти, які слугували першим рубежем оборони від турецьких набігів із півдня. Саме козацькі зимівники повідомляли Запорозьку Січ про небезпеку наближення ворожих загонів, попереджали про необхідність підготовки до організації відсічі нападника.

Зимівники та слободи лише формально підпорядковувались адміністрації Запорозької Січі. Фактично ж вони мали значну автономію, а їх залежність визначалася припискою господаря до одного з козацьких куренів.

Січ ставала притулком для будь-кого, без різниці національності. За переказами, козаком міг стати будь-хто, якщо вмів перехреститися. Вважалося, що в такий спосіб претендент на покозачення зрікався своєї віри і ставав православним християнином. Згідно з реєстром 500 низових козаків за 1581 р., українці та білоруси становили 83% особового складу, поляки — 10%, решту — росіяни, німці, татари.1

Запорозька Січ мала більшість ознак державності: територію, населення та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати державою не можна. Як інші держави, вона не мала свого громадянства. Спершу козаки були підданими Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою, московського царя. В неї не існувало повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі кам'яних будівель. Навіть за часів найвищого розвитку населення Запорожжя не перевищувало 100 тис. осіб. Але фактично від часу заснування до повної ліквідації Запорозька Січ зберігала свій автономний статус.

Політичний устрій Запорозької Січі базувався на принципах козацької демократії. Йдеться про народовладдя в межах одного суспільного стану — козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли обирати, бути обраними, мали право обіймати військові, адміністративні, судові посади. У Запорозькій Січі хоча й перебували особи, що не належали до козацького стану, вони не були ані рабами, ані кріпаками. Майнова нерівність існувала, але мала лише економічний, а не юридичний характер. Багатші не мали права-привілею над біднішими. Різниці між дуками (козацька аристократія) і голотою (плебсом) у правовому аспекті не існувало. Товариство обходилося без привілеїв, усі були рівними. Частина голоти мешкала в самій Січі, в курені, перебувала на утриманні коша, працюючи в паланках і зимівниках. Взаємини регулювалися не нормами писаного права, а звичаєвим правом військового товариства. Козацька правосвідомість забезпечувалася повагою до традицій та заборон, які мали силу закону.

Як зазначалося вище, за правовим статусом усі козаки були рівними між собою. Однак за соціальним становищем між ними існувало істотне розшарування. Д

Отже, козаки поділялися на низових, або запорозьких, реєстрових, а також тих, що жили у прикордонних містах і не мали певного офіційного статусу.

За формою правління Запорозьку Січ відносять до типу демократичної республіки. Саме так визначив державний устрій Січі посол Венеціанської республіки Альберто Віміні, який 1650 р. перебував в Україні. Органом прямої демократії виступала козацька рада. Вона не була представницьким органом, як у Західній Європі. В ухваленні законів та управлінні справами безпосередню участь брали всі члени Війська Запорозького, тобто весь козацький стан. Раді належала вся повнота законодавчої та адміністративної влади. Вона ухвалювала закони, виносила рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, контролювала діяльність урядовців. Раду могли скликати гетьман, митрополит, а у воєнний час — просте козацтво і навіть сторонні особи. Вона збиралася залежно від ситуації в різних місцях. Загальновійськова велика рада збиралася щорічно на початку січня — на свято Хрещення Господнього (Водохреще). Обговорення справ і ухвалення рішень мали такі етапи: після вислуховування пропозицій кошового чи гетьмана розташовувались у два кола: одне складалося зі старшин, а друге — з «черні», яка вимагала одностайного вирішення справи і силою змушувала приєднатися до рішення більшості.1

Виконавча влада на Запорожжі належала кошу, тобто обраним на козацькій раді посадовцям. Усього була 21 посада, на яких перебувало по декілька урядовців одного звання. Наприклад, курінних отаманів було 38 (за кількістю куренів), гармашів (артилеристи) — 8, канцеляристів — 20, полкових писарів — 9. Загалом у владних структурах Запорозької Січі перебувало 120 осіб командно-адміністративного персоналу. Найвище становище в апараті управління мали військові начальники, а надто кошовий отаман. За сучасною термінологією він був главою Запорозької республіки, головнокомандувачем збройних сил і військовим комендантом Січі. Кошові отамани, як і решта управлінців, щорічно вибиралися на козацькій раді, знімалися з посад або продовжували на наступний термін їх обіймати.

При кошовому отамані діяла група радців — дорадчий орган, до складу якого на довічних засадах входили козацькі старійшини — авторитетна військова та курінна старійшина у відставці.

До складу військових начальників також входили:

— Військовий суддя — друга посадова особа на Запорожжі. Він здійснював суд над козаками, призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошового отамана.

Військовий писар керував канцелярією, вів листування від імені усього Війська Запорозького.

Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку на Січі, стежив за поповненням продовольчих запасів війська, організовував виконання судових рішень, провадив дізнання щодо вчинених злочинів як на Січі, так і на територіях паланок.

Окрім перелічених посадовців, статус військової старшини мали й курінні отамани — обрані керівники військових підрозділів, що називалися куренями.

Середню ланку виконавчої адміністрації становили військові чиновники, на яких покладались обов'язки допомоги військовій старшині у здійсненні управління козацьким військом. З-поміж них вирізнявся довбуш, який не лише збирав козаків на раду, а й мав бути присутнім під час виконання судових вироків. До його компетенції також належала організація стягнення податків і торговельного мита. Своєю чергою військовий пушкар відав козацькою артилерією, йому підпорядковувалася військова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача. Кантаржей наглядав за дотриманням еталону мір і ваг на всій території Запорожжя.

Остання ланка козацької адміністрації складалася з похідної та паланкової старшини. Похідний полковник був командиром значного військового угруповання, що називалося полком. Окрім нього, до складу полкової старшини входили полкові осавул та писар.

Саме Запорозька Січ очолила селянсько-повстанський рух проти Речі Посполитої. Однак результатом масових виступів селян і козаків під проводом К. Косинського, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, П. Гуні стало хіба що збільшення козацького реєстру.

25.Система органів влади та управління на Запорозькій Січі.

Політичний устрій

За формою правління Запорозька Січ належить до демократичних республік. Вона стала ідеалом республікансько-демократичного устрою і для тогочасних правителів, і для нащадків. Органом прямої демократії була козацька рада, яка виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Під час роботи козацьких рад (на Водохреще, Великдень і Покрову) відкритим демократичним способом висували кандидатури на посади, їх обговорювали і більшістю голосів обирали.

У Раді міг брати участь будь-хто з козаків. На ній ухвалювали закони, вирішували питання війни і миру, організації військових походів, покарання злочинців, розподілу господарських угідь тощо. Вона контролювала діяльність урядовців.

Виконавча влада належала кошу, тобто обраним на один рік на козацькій раді посадовцям (кошовому отаману і старшині). Загалом у владних структурах Січі перебувало 120 осіб командно-адміністративного персоналу, з яких 21 особу вважали високопосадовцем.

Найвище становище в апараті управління мав кошовий отаман. За сучасною термінологією, він був главою держави, головнокомандувачем війська та військовим комендантом Січі як військового табору. У воєнний час кошовий ставав верховним головнокомандувачем і діяв як повновладний диктатор. При ньому була група радників, яка утворювала дорадчий орган, що складався з колишніх посадовців, які пішли у відставку.

СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ У ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

Державний устрій Запорізької Січі, як незалежної та демократичної держави, можна вважати основою у формуванні майбутньої української держави. Утім таке суспільство не можна вважати повністю демократичним, адже соціальне розшарування визначало політичну приналежність козаків.

Запорізька Січ поділялась на військову та територіальну, відповідно до якої будувалось управління. Як військо громада поділялась на 38 куренів, а територіально - на паланки. Державну владу на Січі реалізовували виконавча, законодавча та судова гілки. Функції законодавчого органу виконувала загальна або, як її частіше називали, військова козацька рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Інколи ради проводились від куренів або виключно були старшинськими. Зібрання козаків за їх власною ініціативою називалось чернецькою радою. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік, обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання міжнародного характеру. Нерідко козацька рада виступала і як вища судова інстанція.

Питаннями військового характеру займалась виконавча влада, яку представляли кошовий отаман і старшина. До військової старшини належали:

•1. Кошовий отаман, який очолював цивільну, військову та духовну (релігійну) владу на Січі. Обов'язки отамана зводились до затвердження обраних військовою радою посадових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, установлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. За всієї повноти влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором у мирний час. Його влада обмежувалась трьома умовами: звітом після закінчення строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді, і нарешті, самою військовою радою.

•2. Військовий суддя, що чинив суд на Січі й у разі необхідності заміщав кошового отамана. Суддя керувався козацьким правом і традиціями, розглядав кримінальні й цивільні справи. Найскладніші справи він передавав кошовому отаманові або військовій раді.

•3. Військовий писар, який очолював Січову канцелярію, періодично доповідав про рішення старшини на раді і сповіщав учасників процесу.

•4. Військовий осавул, що відповідав за прикордонну службу, охорону шляхів, проводив слідство та виконував вироки суду. Помічником осавула був військовий довбиш, що прилюдно оголошував судові рішення старшини і всього війська на місці страти або на військовій раді.

•5. Військовий обозний, який очолював артилерійську та фортифікаційну службу на Січі.

•6. Військовий хорунжий - зберігав у Військовій Скарбниці основні клейноди Січі.

Крім обраної військової старшини існували й посади військових службовців, до який належали: військовий довбиш (відав полковими литаврами), військовий пушкар (завідував усією запорізькою артилерією та військовою в'язницею), військовий тлумач (виконував обов'язки перекладача, проводив військову розвідку), військовий кантаржій (охороняв військові міри та ваги), військовий шафар (збирав мито на переправах через річки Дніпро, Буг), військовий булавничий (зберігав булаву як символ влади кошового отамана), військовий чауш (виконував функцію посланника), отаман січової школи.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вищою за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі у своїх паланках. Похідну старшину становили полковник, осавул і писар. Паланкову старшину становили полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. Їхня влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Влада паланкового полковника у межах його паланки була значною: він фактично виконував функції кошового отамана в межах паланки [2, с.234].

Складною у Запорізькій Січі була і судова система, найвищим органом якої поставала Генеральна рада, очолювана гетьманом. Крім того, судова гілка влади складалась з:

Генерального суду (два генеральні судді та судові службовці);

полкових рад, очолюваних полковниками;

полкових судів (полковий суддя, полковий писар та судові службовці);

сотенних рад, очолюваних сотниками;

сотенних судів (сотенний суддя, сотенний писар та судові службовці);

копних судів в містечках, селах.

Таким чином, козацьку державу можна вважати першою державою на території сучасної України, де проявились риси демократії та релігійності. Саме у Запорізькій Січі вперше було відмінено кріпосне право та феодальну власність на землю.

Адміністрація Січі мала три ланки управлінців:

 а) військові начальники (кошовий отаман, військовий суддя та військовий отаман);

 б) військові чиновники (булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, кантаржей);

 в) похідна старшина (полковник, осавул, писар) та паланкова старшина (паланковий полковник, осавул і писар).

Досить впливовими на Січі були курінні отамани, що очолювали окремі структурні ланки товариства. Варто зазначити, що саме отамани були тими елементами суспільної організації, які виникли передусім. Отамани стояли на чолі розрізнених загонів-ватаг, які з часом - у процесі консолідації козацтва та ускладнення функцій - створили організацію, відому під назвою Запорозька Січ. Зазвичай курені були своєрідними об'єднаннями земляків, а тому й назву куреню давали від місцевості, звідки прибули більшість членів курінної громади (Канівський, Іванівський, Дерев'янківський, Титарівський). Курінного отамана обирали на сходці куреня, його кандидатура не потребувала підтвердження на загальній козацькій раді (колі) чи кошового отамана. Курінних дуже шанували, їх слухалися, "як батька свого".

Уся адміністрація Запорозької Січі разом із козаками формально підлягала владі Речі Посполитої. Однак фактично вона діяла як незалежна у відносинах з іншими державами. Наприкінці XVI ст. Січ налагодила тісні контакти з Туреччиною, Угорщиною, Австрією, Московським царством, ставши таким чином суб'єктом міжнародного права.

26.Загальна характеристика звичаєвого права запорозьких козаків. Основні риси цивільного права Запорозької Січі.

Джерела права. Якщо на території України на той час діяли різні правові джерела (Руська Правда, Литовські статути, акти королівської та царської влади, магдебурзьке право тощо), то в Січі передусім чинним було звичаєве (козацьке) право - сукупність правових звичаїв, які утворилися та стихійно утвердилися без будь-якої санкції у сфері козацьких суспільних відносин. Наявність у козацтва права визнавав польський уряд.

Вагомим джерелом козацького права були постанови та ухвали органів влади Запорозької Січі (козацької ради, кошового отамана, судових органів). До певної міри тут застосовували норми канонічного права, а також окремі фрагменти й витяги з джерел феодального права.

Правову систему Запорозької Січі характеризує, по-перше, те, що вона існувала в усній формі. Дослідники пояснюють це такими причинами:

а) козацька община сформувалася за своєрідних умов, мала недостатній життєвий, історичний досвід, щоб урегулювати свої відносини за допомогою писаних норм;

б) військово-територіальний устрій держави заважав фіксувати норми у письмовій формі;

в) унаслідок своєї малописьменності козацтво не могло створити якихось оригінальних правових форм, відмінних від традиційних норм феодального права середньовічної Європи;

г) козаки уникали писаних законів, побоюючись, що вони обмежать їхні права і вольності.

Другою характерною рисою права Запорозької Січі було те, що правові норми регулювали переважно майнові відносини і стосувалися головним чином кримінального права. Це пояснюється тим, що серед строкатого населення Січі особі важливо було перш за все захистити себе і своє майно. Саме тому за такий злочин, як крадіжка, застосовували не штраф чи тілесні покарання, а нерідко смертну кару.

Третьою рисою права була наявність у козацтва правових норм, котрі передбачали "умовляння" злочинців покинути свій промисел і дотримуватися закону. Це пояснюється намаганням суспільства якось пом'якшити деякі жорсткі норми, не карати на смерть, якщо без цього можна було обійтися.

Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. Це право виникло й оформилось у процесі еволюції" господарсько-побутових відносин людей та спиралося на діючі "давні" норми поведінки. Цими нормами поведінки були "права та звичаї" Війська Запорізького, які офіційно не були санкціоновані державною владою, проте регулювали всі суспільні відносини, що виникали в Запоріжжі. Сукупність цих "прав та звичаїв", обов'язкових до виконання, становила звичаєве право. Його норми відображалися в окремих вчинках людей, їх уявленні про честь, справедливість, обов'язок у тому розумінні, яке панувало серед населення на цьому етапі суспільного розвитку. Звідси випливало, що творцем звичаїв, які переростали в норми звичаєвого права, був безпосередньо народ. Серед таких звичаїв можна назвати: привселюдне водіння населеним пунктом злодія з підвішеною на шиї вкраденою річчю; сплата "перейму" (винагороди) хазяїном скотини, яка відстала віл череди, особі, яка її знайшла і повернула хазяїну; спалення жінки, звинуваченої в лихому чаклунстві; виставляння позивачем могоричу свідкам, так зване свідочне, та ін.

27.Основні риси кримінального права Запорозької Січі.

З-поміж цивільно-правових відносин запорожці визнавали право першої позики, право договору між товаришами, право давності володіння. Норми цивільного права стосувалися і таких аспектів, як безпідставна грошова претензія, несплата боргу, вирішення обопільних претензій на майно, відшкодування збитків, перевищення норми пролажу товарів на Січі.

Кримінальне право багато в чому відрізнялося від загальноприйнятих тоді норм феодального права.

Найтяжчими злочинами вважали вбивство козаком свого товариша; побої, заподіяні козаком козаку у тверезому чи нетверезому стані (образа честі); крадіжка у товариша і переховування краденого. При цьому, коли крадіжку цінної речі (коня, зброї) підтверджували два свідки, на винного чекала страта.

До злочинів за "козацьким правом" належали:

• а) зв'язок із жінками і содомський гріх - внаслідок того, що закон забороняв січовим козакам брати шлюб;

• б) образа жінки, коли козак поведеться "не по пристойності", тобто збезчестить її. Вважали, що такий злочин призводить до "обезславлення всього війська запорозького". При цьому важливо зазначити: якщо у традиційному феодальному праві це належало до злочинів проти особи чи порушень моральних засад суспільства, то на Січі образу жінки вважали злочином державного характеру;

• в) зухвальство стосовно представників влади. Така дія була неприпустима щодо людей (чиновників) при виконанні ними службових обов'язків. Це розцінювали як злочин проти порядку управління;

• г) насилля в Запорожжі та християнських поселеннях, коли козак відбирав у товариша коня, худобу чи інше майно;

• ґ) дезертирство. Таким вважали не лише втечу з поля бою, а і самовільне відлучення козака у степ під час військового походу;

• д) гайдамацтво, тобто крадіжка речей, майна, худоби у мирних жителів українських, польських чи татарських поселень, а також у купців і мандрівників;

• е) приведення на Січ жінки, зокрема матері, сестри чи доньки;

• є) пияцтво під час походу, за яке передбачали суворе покарання аж до смертної кари. Особливо пильнували козаків під час морських походів.

Покарання були розмаїті, залежали від характеру злочину. До них належали:

• приковування ланцюгами до ганебного стовпа посеред площі (за крадіжку, перед тим, як стратити злочинця);

• -ув'язнення злочинця у пушкарні, закутого в ланцюги. Сюди садовили іноді "під чесний караул" іноземців, запідозрених у скоєнні злочину, до кінця розслідування справи;

• прив'язування до гармати на площі - за образу керівництва Січі, або за вбивство людини, яка не належала до запорозької общини, або за грошовий борг. Боржника приковували доти, доки він сам не віддасть боргу або хтось не поручиться за нього. Це покарання застосовували і до злодіїв чи вбивць;

• садіння на дерев'яну кобилу і приковування до неї ланцюгами за шию - за злодійство (ганебне покарання);

• побиття батогами. Застосовували рідко. А частіше - дерев'яними киями під шибеницею за злодійство і гайдамацтво;

• калічницькі покарання. їх практикували нечасто. При цьому ламали ноги (за завдання ножових ран у п'яному чи тверезому вигляді). За велику провину такого характеру переламували руку і ногу;

• конфіскація майна - за самовільне перевищення такси на норму продажу товарів, продуктів та горілчаних виробів;

• побиття різками. Застосовували у поодиноких випадках у паланках (ганебне покарання);

• дуель і поєдинок - у разі сварки;

• смертна кара. Найстрашнішим було закопування злочинця живцем у землю разом з убитим ним товаришем. Правда, коли вбивця був "добрий воїн, хоробрий козак", йому присуджували сплатити січовому товариству грошовий штраф.

Найпопулярнішим видом смертної кари було забивання киями біля ганебного стовпа (запозичено в монголів). Його застосовували за крадіжку і переховування крадених речей, перелюб, содомський гріх, завдання побоїв, насилля та дезертирство.

У засудженого до страти злочинця (коли він був козаком-запорожцем) конфісковували майно на користь всього військового товариства. У паланках конфіскатом розпоряджалися інакше. Його ділили так: деяку худобу передавали на потреби війська і паланкової старшини; третину худоби та рухоме майно залишали дружині й дітям засудженого.

Вішали на шибениці або на залізному гакові за велику крадіжку або рецидивне злодійство. За переказами, такого покарання можна було уникнути, коли якась дівчина погоджувалася вийти за злочинця заміж. Знімати труп із шибениці забороняли під страхом смерті.

Застосовували садіння на палю (так звана стовпова смерть).

Спеціальних виконавців судових вироків на Січі не існувало. Це було ганебним для козака. Тому вирок приводив до виконання інший злочинець, засуджений до смертної кари козацьким судом.

28.Судовий устрій та судочинство на Запорозькій Січі.

У судовому процесі запорозькі судді керувалися "козацьким правом" і власною мудрістю. Але це не означало, що судовий розгляд супроводжувався свавіллям і нескінченною тяганиною. Суд був відкритим, його контролювало усе козацьке товариство і керівництво Січі.

Найпоширенішою формою судового процесу був змагальний процес. Обидві сторони перед суддями словесно викладали суть справи, після чого судді ухвалювали усне рішення, яке підлягало негайному виконанню. Такий простий і швидкий суд мав місце на Січі як військовій одиниці держави.

У паланках процес був інакший. Обидві сторони приходили до паланкового судді і викладали суть справи і обопільні претензії. Якщо відповідач погоджувався з претензіями позивача, суддя відряджав козаків для освідчення розміру заподіяної шкоди. Після цього ухвалював рішення.

Якщо позивач не погоджувався з вироком, то розпочиналася друга стадія судочинства - обох відсилали на Січ на суд курінного отамана (кожна паланка була приписана до певного куреня). Тут суддею був курінний отаман, який вислуховував сторони і ухвалював присуд.

Коли ж і тут не вдавалося дійти згоди, сторони разом із курінним отаманом вирушали до Генерального судді Січі. Вислухавши вирок паланкового і курінного судів, Генеральний суддя ухвалював рішення у справі. Якщо і його не визнавали, то всі четверо (сторони, курінний отаман і Генеральний суддя) ішли до кошового отамана, який виносив остаточний присуд, приєднуючись до судового рішення паланкового, курінного чи Генерального судів.

Демократизм судочинства полягав у тому, що позивач чи відповідач і тут мав право висловити свою незгоду. В такому разі за наказом кошового отамана за впертість його били киями, доки не погоджувався з рішенням суду.

Іншою формою судочинства був слідчо-розшуковий процес. Уповноважені на це особи проводили слідчі дії, практикувалося попереднє ув'язнення, дозволялися тортури та побиття на допиті.

Стосовно всіх злочинців на Січі допускалася амністія - порука всього війська запорозького, духовних осіб, особливо якщо це була людина заслужена і шанована.

30.Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Формування території та механізму держави в період національно- визвольної війни. Переяславська рада та юридичне оформлення приєднання Лівобережної України до Росії.

Однією з головних передумов визрівання в Україні революції, що вибухнула з початком 1648 р., стали стрімкі процеси розвитку козацтва упродовж другої половини XVI - першої половини XVII ст. Воно неймовірно зросло кількісно, усвідомило себе виразником національно-релігійних інтересів українського народу, його волі до відродження власної державності. Козацькі ідеали та норми життя (загальної вольності, права на володіння своєю землею, на правосуддя, самоврядування та ін.) все більше поширюються й вкорінюються у свідомості населення українських воєводств. Інтенсивне зростання фільваркового господарства польських магнатів і шляхти, збільшення панщини і поширення кріпацтва викликали у селянства Подніпров'я наростаючий спротив, бажання боронити свою волю від польських колонізаторів. Національне, соціальне і релігійне гноблення, якого зазнавав український народ із боку польської феодальної держави, особливо її магнатів і шляхти, стало нестерпним, загрожувало існуванню українського народу, його національному розвитку. Подорожуючи Україною, французький інженер Г. Боплан був вражений: тут селяни перебувають у становищі гіршому, ніж гребці на галерах, пани живуть як у раю, а селяни в чистилищі.

Першими піднялися на повстання козаки-так звані "виписчики". У 1591-1593 рр. їх очолив К. Косинський, а у І594-1596 рр. - С.Наливайко. Найбільш масовим було селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр. під проводом Я. Остряниці. Жорстокі репресії польської влади змусили козаків визнати постанови "Ординації" 1638 р., за якої козацький реєстр був зменшений до 6 000 чол., старшинами призначались польські шляхтичі. Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини, діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами. Для Речі Посполитої настало десятиліття оманливого "золотого спокою".

Проте народний гнів українців продовжував жевріти і на початку 1648 р. вибухнув новим козацьким повстанням. Козаки домагалися поновлення усіх прав і вольностей козацтва. "...Усе, що живо, піднялося в козацтво...", - свідчив Самовидець. "В Україні відбувався збір цілого народу на війну. Порожніли хутори, села, міста... Презирство і глузування очікували людей, які не брали участі в повстанні", - писав М. Костомаров. Повсталі тепер прагнули відстояти своє право на свободу, на власну державність.

На осінь 1647 р. справою підготовки чергового козацького повстання опікувалися козацькі ватажки - Богдан Хмельницький, Федір Вишняк, Кіндрат Бурляй, Богдан Топига, Філон Джеджалій, Максим Кривоніс, Іван Ганжа та інші. Для чигиринського сотника Хмельницького настрої суспільного невдоволення були особливо зрозумілими й близькими, адже саме в цей час чигиринський підстароста намагається відібрати хутір у козацького сотника, робить спробу його фізичного знищення. Хмельницький разом із невеликим загоном своїх однодумців у січні 1648 р. подався на Запоріжжя. 9(19) лютого козацька рада обрала його гетьманом.

Б. Хмельницький розгортає активну роботу через своїх посланців з роз'яснення населенню України і Дону мети та завдання козацького повстання, з організації війська повсталих. Перші ж козацькі перемоги над каральною польською армією під Жовтими Водами та Корсунем у травні 1648 р. гучним відлунням прокотилося не лише по всій Україні, а й Польщею та Європою. Міщани та селяни почали масово йти до війська Хмельницького, поповнюючи його сили. Повстання палало вже по всьому Правобережжю й Лівобережжю, перекинулось на Волинь та Поділля, втягуючи у свій вир всі стани та соціальні верстви українського суспільства. Повстання переростало в Національну революцію.

Прагнучи вигнати польських магнатів із території України, Б. Хмельницький заявляв: "Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ, а що перше я воював за шкоду й кривду свою, тепер буду воювати за нашу православну віру... А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: "Сидіть, мовчіть, ляхи! Всіх тузів ваших, князів туди зажену, а будуть і за Віслою кричати, знайду я їх і там напевно..."".

Отже, гетьман чітко формулює право українського народу на створення власної держави, його соборність, звільнення етнічних земель України від іноземного панування, релігійного гніту. Збереглися відомості про те, що Хмельницький розглядав козацьку Україну як спадкоємицю Київської Русі та волів створення Української держави по тих кордонах, "як володіли благочестиві великі князі". Таким чином, вперше в історії вітчизняної суспільно-політичної думки було сформульовано національну державну ідею, що стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних десятиліть і століть: вона передбачала створення незалежної Української держави в етнічних межах України.

Національна революція в Україні спиралась передусім на широкі соціальні інтереси її учасників. Козацька старшина прагнула примножити свої права, зміцнити панівне становище, адже в умовах польського панування вона була змушена віддавати частину прибутків магнатам та польським державцям. Трудящі маси України - залежні селяни, міські низи - прагнули національного і соціального визволення з-під гніту як польських феодалів, так і українських. Соціальний протест переростав у Селянську війну. Значна частина її учасників бажали здобути козацького імунітету і масово йшли в козаки. Проте спільна боротьба проти іноземного панування об'єднувала повсталих, сприяла консолідації національних сил України. Цікаво, що соціальні цілі української революції були близькими й трудящому люду Польщі. Зокрема, антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 р. скликання посполитого рушення проти України.

Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він обрав єдино правильний шлях Національної революції через соціальний компроміс у суспільстві: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захисту інтересів старшини і шляхти. У такий спосіб він пом'якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави.

Переяславська рада та юридичне оформлення приєднання України до Росії (сер. ХVII ст.).

Комбінація сил проти Польщі могла бути різною. Але найреальнішим був союз із Московією, яка мала власні рахунки з Польщею і за допомогою козацького війська сподівалася вирішити свої територіальні проблеми.

Від самого початку Визвольної війни Московія офіційно не висловлювала свого ставлення до України, посідаючи позицію "стороннього спостерігача". Єдине, чого зміг домогтися Б. Хмельницький, - це визнання Московією свого нейтралітету в українсько-польській війні. Крім того, Москва відкрила кордони для українських біженців. Однак цим "добрим жестом" мало хто скористався, оскільки залишати Україну і йти під російське кріпосне право особливо не наважувалися. Також донським козакам не забороняли воювати на боці українців.

Країни постійно обмінювалися делегаціями, але у 1651 р. Земський собор не дав згоди на союз з Україною.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада. На ній козацька старшина склала усну присягу московському цареві на вірнопідданство. Водночас московська делегація заприсяглася від імені царя зберегти за Україною її права та захищати від ворога.

Така форма міждержавних стосунків у вигляді взаємної присяги була типовою для тих часів. Вона була прийнятною для Московії, але не влаштовувала українське керівництво. Проблема в тому, що, по-перше, Б. Хмельницький і старшина не були певні, що усна домовленість матиме силу і виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що російська делегація присяги не склала. По-друге, усний договір не задовольняв українське керівництво за змістом, бо стосувався лише загальних положень входження України під протекторат Московії. По-третє, Україна бажала отримати від Московії негайну і реальну військову допомогу у війні проти Польщі.

Усі ці обставини змусили українську старшину взятися до складання письмового договору. Проект мав 23 статті й базувався на усних Переяславських домовленостях і Зборівському українсько-польському договорі. За умови дотримання цих статей Україна зобов'язувалася ввійти під покровительство Москви і сплачувати данину на знак такого підданства.

Російська сторона скоротила кількість статей до 11, хоча загалом їх зміст не зазнав змін. Кожну статтю супроводжували укази царя і Боярської думи ("цар указал и бояре при говорили", - так починалися укази).

27 березня 1654 р. статті договору (Березневі статті) було передано послам Б. Хмельницького. Також - "Жалувану грамоту царя до Війська Запорозького" та "Жалувану грамоту козацькій старшині". З точки зору міжнародного права укази царя під статтями Б. Хмельницького і "Жалувані грамоти" були ратифікаційними актами.

Правовий статус України за Березневими статтями

Українсько-московський договір 1654 р. був основним юридичним актом, який визначав правові відносини між державами на тривалий період. Його слід розглядати як двосторонній акт виявлення волі двох країн, рівноправних за статусом. У Переяславі не було ні "возз'єднання", ні "приєднання", ні "входження" України до складу Московської держави. Це був звичайний військово-політичний союз держав. Його умови передбачали, що:

1) зберігалася недоторканність суспільно-політичного устрою України, її адміністративної та судової систем;

2) главою України залишався виборний гетьман. Але царя потрібно було сповіщати про результати виборів. Окрім того, гетьман мав скласти присягу на вірнопідданство цареві й отримати від нього клейноди;

3) у зовнішніх відносинах Україна зберігала суверенітет. Вона повинна була лише повідомляти Москву про зв'язки з іншими державами. Але без санкції царя не могла вести переговорів із Польщею та Туреччиною;

4) Україна здобула право мати власне військо у 60 тисяч реєстрових козаків;

5) Україна зобов'язувалася сплачувати податки до царської скарбниці (це була своєрідна плата за військову допомогу). Але фінансова адміністрація не залежала від царя;

6) підтверджувалися права та вольності українських магнатів і шляхти (спадкові права на землі, прибутки з них, на платню посадовим особам, на суд та ін.);

7) Московія пообіцяла захищати Україну від зазіхань із боку Польщі. З цією метою в Києві має бути військова залога російських військ на чолі з воєводою. Але вони не втручатимуться у внутрішні справи України.

Отже, українсько-московський договір був своєрідним компромісом, де кожна сторона мала на меті своє: Україна - військовий союз проти Речі Посполитої; Московія - вирішення територіальних питань і поступове включення України до свого складу.

Україна уклала союз із Московією на принципах не так протекторату, як конфедерації. Між державами існував кордон, митниці. Договір не торкався територіальних питань. Обмеження суверенітету України було своєрідною платою за надання їй військової допомоги у війні проти Польщі. Саме українські правителі (а не договір 1654 р.) винні у втраті Україною суверенітету впродовж другої половини XVII- XVIII ст.

Новоутворена українська держава середини XVII ст. мала всі риси державності. На визволених етнічних українських землях важелі політичної влади опинилися в руках козацької старшини - нової генерації місцевої еліти на чолі з гетьманом. Отже, виникла політична влада як перша ознака держави.

Друга ознака - територія. Вже в 1648 р. після Корсунської битви Б. Хмельницький заявив про намір створити окрему державу. її межі згодом визначалися залежно від перебігу історичних подій. Територіальне ядро українського етносу - Середнє Подніпров'я - перебувало в центрі держави.

Сформувався новий політико-адміністративний устрій. Замість воєводств і повітів було запроваджено полки та сотні. Виникло нове правління в особі старшинського уряду. Магістрати й ратуші отримали право на самоврядування.

Сформувалися український суд і система судочинства, фінансова мережа й податки. В Україні карбували власну монету із зображенням меча й ім'ям Б. Хмельницького. Існувала спеціальна посадова особа - підскарбій (міністр фінансів), яка відповідала за стан фінансів, розподіл грошових і натуральних податків, мита тощо.

Збройні сили держави були самостійними (незалежними від інших урядів), часто добровільними військовими формуваннями. їм були притаманні елементи самоуправління. Військо мало не елітарний, а загальностановий характер. Після 1654 р. воно становило автономну частину російської армії. Планам Б. Хмельницького створити мобільну регулярну армію на західноєвропейський зразок не судилося збутися.

Соціальна структура населення зазнала суттєвих змін. Після Визвольної війни козацтво набуло привілейованого статусу (право власності на землю, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті тощо). Відбулися зрушення у станових розмежуваннях, вони зробилися нечіткими, а іноді - символічними.

Держава стала суб'єктом міжнародного права. її визнали сусідні країни, а також Венеція, Валахія, Швеція тощо.

Щодо переходу України на становище протегованої російським царем держави варто зазначити, що за тих часів зовнішні підтримка й допомога були вкрай необхідними. Але наявність в Україні автономних прав, закріплених Березневими статтями, не могла бути тривалою. У складі монархічної, абсолютистської Росії Українська держава з властивими їй демократичними республіканськими традиціями була практично позбавлена перспектив розвитку. Рано чи пізно її політичні інституції мали вступити у протиріччя із загальноімперськими порядками. Цей процес тривав десятиліттями і завершився лише на початку 80-х років XVIII ст.

Після укладення союзу з Московією Б. Хмельницький зосереджує увагу на питанні возз'єднання з Козацькою Україною західноукраїнських земель. Улітку 1654 р. йому повідомили, що домогтися нейтралітету кримського хана у війні проти Польщі не вдасться. Відтак Україна почала активно готуватися дати відсіч Польщі та Криму. На прохання Б. Хмельницького передислокувати російські війська в Україну з білоруських та смоленських земель Московія не дала згоди. Це було перше серйозне порушення Березневих статей московською стороною.

У серпні 1655 р. під Кам'янець-Подільським Хмельницький приймає шведське посольство, від якого довідується про початок війни Швеції проти Речі Посполитої. Під час переговорів було досягнуто домовленості про розподіл сфер впливу України та Швеції: етнічні українські землі залишаються за Гетьманською державою, а шведи не перетнуть Вісли.

Однак через легкі перемоги шведської армії над поляками шведський король відмовився від союзу з Б. Хмельницьким. Більше того, від гетьмана вимагали зняти облогу Львова і залишити західноукраїнські землі.

Московія, стурбована успіхами Швеції у Прибалтиці, без відома України наприкінці 1655 р. уклала перемир'я з Польщею, а 1656 р. оголосила війну Швеції.

За непростих обставин 27 липня 1657 р. Україна зосталася ще й без гетьмана. Вона втратила енергійного і талановитого вождя, з ініціативи і під проводом якого визволилася з-під чужоземного панування і створила незалежну державу - вперше від княжих часів.

Аби не допустити міжусобиць у боротьбі за гетьманську булаву, Б. Хмельницький перед смертю запропонував проголосити гетьманом свого сина Юрія (старший син Тиміш загинув у Молдавії). Гетьманування Ю. Хмельницького тривало лише місяць. У свої 16 років він не зміг дати раду складній внутрішній і ще складнішій зовнішньополітичній ситуації. 23 серпня 1657 р. Юрій зрікся влади, а старшинська рада 26 серпня обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського - досвідченого, поміркованого політика, котрий добре розумів, у якому становищі перебуває гетьманська Україна.

Московія сприйняла цей вибір негативно, і цар не затвердив І. Виговського на гетьманську посаду. Принагідно зазначимо, що на той час санкція московського царя на гетьманство не була обов'язковою. Московський уряд лише сповіщали про вибори та їх результати, після чого проводили формальну процедуру складання присяги новим гетьманом на вірнопідданство Москві й отримання з рук московського царя козацьких клейнодів.

В Україні запанував політичний хаос. Розпочали боротьбу за владу політичні угрупування проросійської, прошведської, протурецької та пропольської спрямованості. Кожне з них намагалося посадити на гетьманське крісло свого ставленика. Очевидно, саме тоді з'явилося відоме прислів'я: "Де два українці - там три гетьмани".

Намагаючись приборкати безвладдя і політичне сум'яття, І. Виговський домагається скликання у лютому 1658 р. у Переяславі козацької ради, яка підтримала його кандидатуру на гетьманську булаву. Це мусив визнати і царський посол в Україні. На противагу гетьману сформувалася сильна опозиція, куди ввійшли запорожці, ображені, що їх не запросили на вибори, кілька полковників, які мріяли про гетьманську посаду. Дійшло до того, що проти гетьмана зчинили збройне повстання, яке стало провісником тривалої громадянської війни (так званої "Руїни").

У середовищі політичної еліти в Україні сформувалися два основні крила - пропольське і промосковське. Чимало української старшини та шляхти вчилося і служило при польському дворі, було виховане на засадах політичної свободи і шляхетської демократії. Вони з острахом дивилися на російське вірнопідданство царю та азійський деспотизм, де навіть найвпливовіших і найродовитіших бояр вважали "холопами царськими" і де ніхто й гадки не мав про якесь "свободомисліє" чи спротив царській волі. Прикладом для пропольської шляхти був польський демократизм і майже цілковита шляхетська свобода.

Та й у самій Польщі за роки національно-визвольної війни українського народу з'явилася нова генерація політиків, які розуміли згубність і недалекоглядність попередніх керівників держави щодо України і були готові до нових форм міждержавних стосунків.

В Україні частина старшини, полковників і шляхти стояла за Московію. Особливо ревно обстоювали союз із Московським царством рядові козаки, селянство і міщани, які боялися поновлення соціального, національного і релігійного гніту з боку Польщі.

Гетьман чудово розумів, що де-факто Переяславську угоду розірвано внаслідок докорінних розбіжностей між інтересами Московської та Козацької держав. Він мусив віднайти нові шляхи легітимізації Української держави. Династії, яка б вела свій родовід від князів Рюриковичів, Україна не мала. Довелося шукати серед сусідів таку собі "парасольку" в особі монарха, котрий би міг узяти Україну під свій протекторат і при тому не дуже втручатися у внутрішні справи країни. Звідси, власне, й зовнішньополітичні пошуки у трикутнику Річ Посполита - Оттоманська Порта - Московія.

Москва вже проявила своє азійське єство, відмовившись ще у Переяславі зафіксувати рівні договірні стосунки з Козацькою державою, а на додачу підбурила полтавського полковника Мартина Пушкаря на повстання проти Виговського. З Туреччиною стосунки було налагодити складно, хоча, на думку сучасного французького дослідника А. Безансона, саме турецький протекторат щонайкраще посприяв би усталенню української нації й незалежної держави.

Тому достатньо закономірним видається розрив Козацькою державою стосунків з Московією і підписання 16 вересня 1658 р. Гадяцької угоди. Це був договір про створення міждержавного об'єднання - унії між Україною (в документі її названо "Великим князівством Руським"), Польщею і Литвою.

Українська держава складалася з воєводств Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Чернігівського та Руського (Галичини).

Державна влада належала обраному козаками і затвердженому королем гетьманові. Іншою владною інституцією мали стати вільно обрані Національні збори, куди увійшли би представники вищих суспільних станів. За Українською державою визнавали право мати власну скарбницю, монетний двір у Києві, судовий трибунал, 60-тисячне реєстрове військо та 10-тисячну найману армію.

Договір підтверджував давні козацькі вольності та привілеї. Зокрема козаки не підлягали цивільному суду і перебували під юрисдикцією гетьмана. Православних урівнювали у правах із католиками, а митрополит Київський та ще п'ять єпископів отримували місця в сенаті. Церковна унія мала бути скасована.

Федеративну державу мав очолити король, обраний на загальному сеймі за участю представників трьох народів, що засвідчувало як демократизм нової федерації, так і рівноправність держав-націй у ній.

Таким чином, Галицький договір передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох по суті самостійних держав Польщі, Литви та України. Він був досить вигідним для останньої з точки зору захисту її державності та демократизації суспільного життя. Щоправда, реалізований договір не був, залишившись пам'яткою конституційно-державницької думки в Україні.

Російсько-польське перемир'я, укладене за спиною України-Гетьманщини у Вільно 1656 р., стало брутальним порушенням умов російсько-українського договору 1654 р. Тиск із боку Москви на українську державу особливо посилився по смерті Б. Хмельницького, коли через об'єктивні причини значно погіршилося її внутрішнє і зовнішнє становище. Особливо небезпечним було те, що Москва дедалі активніше підтримувала за спиною законного українського уряду і легітимного гетьмана Виговського опозицію, яку очолювали авантюристи й політичні демагоги кошові отамани Яків Барабаш та Іван Безпалий, полтавський полковник Мартин Пушкар. Московські воєводи дедалі нахабніше втручалися у внутрішньо-українські справи, ігноруючи волю гетьмана. Урешті підбурювана ззовні опозиція взялася до зброї, і Виговському не залишалося нічого, як застосувати силу.

Російсько-українська війна набувала дедалі більших масштабів. На кордоні зосередилося чимале царське військо, яке здійснювало рейди вглиб України, а потім перейшло у відкритий наступ. Послів від гетьмана Виговського, які вимагали від царя не втручатися в українські справи, заарештували. Невдовзі в Україну вторглось стотисячне російське військо. 16 квітня 1659 р. передові російські загони підійшли до стін гетьманської столиці - Конотопа. Почалася тривала облога міста.

Успішна оборона Конотопа дала змогу Виговському виграти час і зібрати численне українське військо (близько 60 тисяч вояків). Гетьман домігся й того, що кримський хан Мухамед Гірей IV вирушив йому на підмогу. Внаслідок Конотопської битви1 на полі бою полягло майже 30 тисяч царського війська і 10 тисяч українсько-татарських вояків. Як зазначав класик російської офіційної історіографії С. Соловйов, "цвіт московської кінноти, який відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день"2.

Виговський швидко очистив від загарбників територію Гетьманщини і готував наступ на Москву. Але невдовзі мусив відмовитися від свого наміру. Причиною стало загострення громадянської війни в Україні, повстання в тилу і похід запорожців під проводом кошового Івана Сірка на Крим, що змусило хана повернути на батьківщину. Українське суспільство не було тоді єдиним. Далися взнаки і століття бездержавності, й анархія, існування всіляких опозицій. Не бажаючи нищення батьківщини, Виговський дедалі більше схиляється до відмови від гетьманської булави.

Перемога над московськими військами не привела, на жаль, до згуртування політичних сил в Україні. Проти гетьмана готували нову змову. Українська політична еліта примудрилася перетворити перемогу не просто на поразку - на катастрофу. Першого удару завдав Варшавський сейм, що урізав права Козацької держави до рівня, який установив Зборівський договір 1649 р. Іншими словами, польська шляхта відмовилася визнати українців рівними до себе. Другий удар стався через випадковість - у безглуздій прикордонній сутичці гине великий канцлер Князівства Руського Ю. Немирич - автор Гадяцької угоди і палкий прихильник унії трьох держав, один із найзнатніших магнатів Речі Посполитої, людина, яка здобула блискучу європейську освіту. Третього удару - в спину І. Виговському - завдали підбурювані Москвою повстання, що спалахнули в Україні.

У вересні 1659 р., через рік після Гадяча, під містечком Германівкою на Київщині зібралася козацька чорна рада, на якій прибічники Москви висунули гетьману безпрограшне звинувачення: мовляв, той "запродав Україну ляхам". І воно спрацювало. На місце скинутого з посади І. Виговського (за його відсутності) знову обрали Ю. Хмельницького. Виговський виїхав у Польщу, де став сенатором.

Міжусобні війни в Україні, "Руїна" роз'єднали державу і народ. Із цього не могли не скористатися сусідні країни. У 1667 р. Московія за спиною України уклала з Польщею Андрусівське перемир'я, яке розкололо територію держави на дві половини, підпорядкувавши їх іноземним країнам. У 1686 р. таке становище було закріплене "вічним миром". Лівобережну Україну з Києвом із другої половини XVII ст. іменують Малоросією (інша назва - Гетьманщина).

31.Зміни принципів, форм і методів у діяльності військово- адміністративного апарату влади і управління Україною в другій половині ХVII – кінця ХVIIІ ст.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Визвольна війна 1648—1654 рр. свідчила про пробудження української нації, про її прагнення до самостійного життя, до відродження національної державності. Ця державність охоплює, як правило, всі або частину етнографічних земель: Українська державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнічних українських землях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, — руського народу.

Головними ознаками держави в їхньому класичному вигляді є: єдиний територіальний простір, на якому здійснюється господарче життя; наявність особливої групи людей — апарату управління, який виконує різноманітні загально-соціальні функції, але в необхідних випадках має можливість здійснити державний примус, виконувати функції публічної влади; єдина система податків і фінансів.

До цих ознак слід додати мовну єдність народу, єдину систему оборони та зовнішню політику; наявність прав особи, які охороняються державою.

У сукупності ці ознаки характеризують державу, тобто їх наявність в соціальній організації суспільства свідчить, що це суспільство державно організоване. Ось чому не може існувати держава, яка не має цих ознак або має їх обмежений набір.

Розглянемо більш детально наявність перелічених ознак на прикладі української державності, яка відроджувалася вході Визвольної війни.

Адміністративно-територіальна організація

Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою. Вже починаючи з літа 1648 р., полки та сотні як територіальні одиниці включають до себе все населення, що проживало в їхніх межах, і на нього розповсюджується влада полкових та сотенних урядів. До 1654 р. звільнена територія охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну частину земель на Півдні (приблизно 200 тис. кв. км).

Отже, на час укладення українсько-російського договору 1654р. Україна була незалежною державою, що мала свою державно організовану територію.

Березневі статті 1654 р. юридично затвердили цей факт.

Органи влади та управління

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. В цьому проявився зв'язок між органами державної влади, які формувалися, і військово-адміністративним ладом Запорізької Січі, і відбивалось те, що національно-державне самовизначення України здійснювалось в умовах збройної боротьби.

До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона обирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь у ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — у Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадний орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів.

Зміни в державному устрої

Верховенство влади й управління в Українській Гетьманській державі належало гетьманові. Б. Хмельницький зробив спробу зробити цю посаду спадковою. Цього прагнули також гетьмани Іван Самойлович, Іван Мазепа, але старшина була категорично проти.

Гетьмана обирала загальновійськова (козацька) рада, в якій могли брати участь усі козаки. Зрозуміло, практично це було не завжди можливо. Тому частіше гетьмана обирала старшинська рада, до якої входили збори генеральної старшини, полковники й сотники. Іноді на гетьмана садовила "чорна рада" (рада генеральної старшини з представниками інших верств та станів суспільства).

Усі гетьмани мали присягти на вірність російському цареві.

Термін правління гетьмана не був визначений. Попервах його з посади могла усунути козацька чи старшинська рада. Згодом відставка гетьмана здійснювалася за вказівкою Москви.

Гетьман володів законодавчою, виконавчою та судовою владою. Особисто розпоряджався землею. В його руках перебували державні фінанси (його особисті й державні кошти не розрізняли). Він був головнокомандувачем, відав міжнародними відносинами.

Посаду гетьмана скасували 1764 р.

Генеральний уряд. Його представляла рада генеральної старшини (старшинська рада), яка збиралася кілька разів на рік для вирішення найважливіших питань державного життя (обрання гетьмана, генеральної старшини, оголошення війни чи укладення миру тощо).

За відсутності гетьмана генеральний уряд перебирав на себе функції верховної влади в Україні. Згодом (у 1720 р.) він перетворюється на військову канцелярію (три особи від української сторони, три - від Росії). Ліквідований разом з інститутом гетьманства 1764 р.

Полковий уряд складався з полкової старшини і полковника, яких спочатку обирала полкова козацька рада. Згодом виборність полковників та полкового уряду скасовують. їх призначав гетьман, а потім - російські урядовці. Посада полковника стає фактично довічною.

У 1783 р. полково-сотенне управління скасовують.

32.Зміни у суспільних відносинах України-Гетьманщини в другій половині XVII – кінця XVIII cт.

Зміни в суспільному устрої

Протягом десятиліть після 1654 р. Московія-Росія прагнула підпорядкувати собі господарство України, примусити її обслуговувати потреби Московії й урешті - перетворити на аграрно-сировинний придаток Росії. Та попри все, звільнення українських земель з-під польського впливу справило позитивний вплив на їх економічний розвиток: послаблено визискування ресурсів українських земель; збільшено кількість вільних виробників; скорочено магнатсько-шляхетські землеволодіння; послаблено феодальну експлуатацію селянства, зокрема ліквідовано кріпосне право.

Феодальний клас. Його утворювала переважно козацька старшина. Кожен обраний на урядову посаду отримував шляхетство. Відтоді беруть початок українські магнатсько-шляхетські династії - Апостоли, Горлянки, Кочубеї, Галагани та ін. їхній статус і маєтності стають спадковими. Шляхтичі підлягали юрисдикції лише гетьмана та генерального судді.

Відбулася консолідація української шляхти і козацької старшини. Російський уряд почав надавати українським феодалам титул дворянина. Наприкінці XVI на всіх українських феодалів поширилася дія "Грамоти про вольності дворянські" (1785 р.).

Духовенство. За договорами 1654 р. православну церкву поновлювали у її правах. Це було підтверджено царським урядом. За автономії української православної церкви правовий статус духовенства визначав гетьманський уряд. Але вже з другої половини XVIII ст. цим опікувався Духовний Синод Росії.

Посполиті селяни. Це - основна маса українського населення. Вони були вільними і підлягали козацькій адміністрації. Чимало селян - учасників Визвольної війни - домоглися утворення вільних військових сіл. Вони не відбували панщину у феодала і мали право переходити в козаки (записуватися до реєстру).

Але наприкінці XVIII ст. становище посполитих селян погіршується. Зростають податки (рента феодалові за землю, податки у скарбницю, на утримання війська, зокрема російського, на утримання адміністрації тощо). Але найтяжчою повинністю була панщина. Універсал гетьмана Івана Мазепи (1701 р.) установлював панщину у два дні на тиждень. На Правобережжі за польського панування вона була чотири-шість днів). Згодом і в Гетьманській державі вона стала такою ж. Зростає кількість повинностей (подвірна, постоєва, шляхова). Але власне кріпосне право, пов'язане із забороною переходу до іншого феодала, було запроваджено лише 1783 р.

Реєстрове козацтво. Сюди належали всі, хто служив у гетьманському війську. Це була досить заможна верства, оскільки служба була безоплатною, але небезпечною, тяжкою і потребувала коштів.

Реєстрові козаки були власниками землі, яку відібрали у польської шляхти під час Визвольної війни. Підлягали лише своїй, козацькій адміністрації. Звільнялися від податків, військових постоїв. Мали привілеї у торгівлі горілкою. Приналежність до реєстрового козацтва у спадок не передавалася.

У XVIII ст. відбувається розшарування реєстровців на категорії:

а) заможні козаки утворюють групу "виборних", тобто повноправних, їх заносили до списків по сотнях, і за ними зберігалися всі козацькі права і вольності;

б) "підпомічники". Не мали власного багатого господарства. Вони виконували такі самі повинності, що й селяни, але вдвічі менші за обсягом.

Забезпечували виборних усім необхідним для військової служби. У кожного виборного було по два-три підпомічники;

г) "підсусідки" (батраки, наймити). Сюди належали збіднілі козаки, селяни, міщани. Вони не мали майна. Жили у господарствах виборних і підпомічників. Закон дозволяв їм переходити у стан підпомічників чи виборних.

33.Обмеження і повна ліквідація української державності в другій половині XVII – кінця XVIII cт. Етапи ліквідації царатом автономії України.

За царювання Петра І Українська держава ще більше обмежується в автономії. У 1706 році за указом царя козацьке військо переходить під командування Москви. Петро І примушував козаків брати участь у всіх війнах, які він проводив. Військові походи, примусові роботи забирали життя багатьох українців.

Петро І завдав нищівний удар по економіці України, фактично скасувавши вільну торгівлю. Він почав проводити колоніальну політику і стосовно культури України. Окремим указом 1709 року були заборонені українська мова, національне книгодрукування. У 1720 р. Петро І видав указ київському губернатору князю Голіцину, щоб "...в усіх монастирях, які залишаються в Російській державі, оглянути і забрати давні жалувані грамоти та інші куртіозні листи оригінальні, а також книги історичні, рукописні й друковані".

За царювання Петра І Україна зробила останню спробу відновити державну самостійність. Ця спроба пов'язана з іменем Івана Мазепи, який за двадцятирічне гетьманування доклав багато зусиль, щоб вивести Україну з "руїни", припинити тут політичне безладдя.

Як палкий патріот України, Мазепа, удаючи лояльне ставлення до царя, плекав надію на визволення України і створення самостійної Української держави. Петро І в той час мав намір замінити козацтво рекрутчиною, а Україну перетворити у невід'ємну частину Росії. Скориставшись шведсько-російською війною, Мазепа за підтримки генеральної старшини і більшості полковників уклав із шведським королем угоду, за якою "Україна з обох сторін Дніпра з Військо м Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння". Угода гарантувала також абсолютне невтручання будь-якої держави у внутрішні справи України, недоторканність її кордонів.

Розгром шведських військ під Полтавою в 1709 році перекреслив намагання Івана Мазепи звільнити Україну. З частиною вірних козаків він змушений був рятувати себе і своїх прибічників за Дунаєм в турецьких володіннях, де невдовзі і помер.

У1710 році на старшинській рад і в Бендерах гетьманом у вигнанні було обрано Пилипа Орлика, який багато зробив для утвердження ідеї незалежної, самостійної України. Зокрема, за Його участю у 1710 році була підготовлена та прийнята Конституція Української держави.

Ще у 1708 році, після переходу Мазепи набік Карла XII, гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Скоропадського. Після його смерті, у 1722 році, Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Гетьманство було відновлено після смерті Петра І у 1727 році. Царський уряд пішов на цей крок, щоб мати підтримку з боку козацької старшини у зв'язку із загостренням російсько-турецьких відносин.

Обраний гетьманом Данило Апостол був видатним державним та військовим діячем. 22 серпня 1728 року Данило Апостол звернувся до царського уряду з проханням затвердити "гетьманські статті". У відповідь на це він отримав "Решительные статьи", в яких зовсім не згадувалося про договір України з Москвою 1654 року. Ці статті мали форму наказу царського уряду гетьманові. В цілому статейні пункти Данила Апостола були витримані в дусі ствердження автономії української державності. Росія відповідала на них цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності.

Після смерті Данила Апостола гетьманство знову ліквідується. Для управління справами України було створено II Малоросійську колегію, яка дістала назву "Правління гетьманського уряду".

Нищення автономії України та її пограбування ще більше посилюється за царювання Анни Іоаннівни в часи "біроновщини". Гетьманство знову, і уже в останній раз, відновлюється при Єлизаветі Петрівні, яка в 1747 році видала царську грамоту про обрання гетьмана. Ним у 1750 році було обрано нікому не відомого 22-річного сільського хлопця Кирила Розумово кого. Настала пора останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави. За Розумовського в Україні було проведено ряд реформ: соціальну, військову, судова тощо. У 1762 році на російський престол вступила Катерина II. Вона послідовно проводила принцип централізації управління і поспішила скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку" скасоване гетьманство. Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і поставила вимогу "добровільно" зректися гетьманства, що він і зробив. Йшов 1764 рік — час, коли Російська імперія остаточно перетворила Україну в декілька адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії.

34.Організація судової влади в Україні-Гетьманщині (друга половина ХVII – кінець ХVIIІ ст.).

У договорі 1654 року була зафіксована вимога України "підтвердити права і вольності наші військові, які з віків мало Військо Запорізьке, що своїми правами судилося". Правосуддя в той час вважалося однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорізьке надавало йому великої ваги. "Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх, щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити". Отже, в договорі була занотована теза про цілковиту незалежність України від царського уряду у сфері судочинства.

Внаслідок Визвольної війни польська судова система в Україні була скасована. Йдеться про шляхетсько-станові суди: земські — в цивільних справах, гродські — в кримінальних та підкоморські — в земельних. Всі суди в своїй діяльності керувалися Статутом 1588 року. В містах продовжувало діяти магдебурзьке право.

Після створення Української держави судова система складалася з Генерального суду, полкових, сотенних та громадських (сільських) судів.

Вищим судовим органом був Генеральний суд. До нього входили генеральні судді (в різні часи три, два, один) і генеральна старшина.

На початку Визвольної війни Генеральний суд діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості. З часом він перетворюється у вищу апеляційну інстанцію. Як вища інстанція Генеральний суд здійснював нагляд за нижчими судами, посилав до них своїх представників для участі в окремих судових засіданнях. Генеральний суд припинив своє існування у 1786 році.

Найбільшу кількість справ розглядали полкові суди, їх очолювали полкові судді, проте головували тут полковники. Полкові суди розглядали кримінальні та цивільні справи.

Полкові суди були судами другої інстанції по відношенню до сотенних судів, які очолювали сотники. До них входили також отаман, міський писар, осавул та хорунжий. Ці суди часто діяли разом з міськими (ратушними) судами, але у 1730 році їх було відокремлено. Повністю вони були ліквідовані у 1763 році.

Громадські, або сільські, суди були спільними для селян і козаків, але їхні справи розглядали окремо. До складу цих судів входили війт та представники від селян і козаків.

Як ми уже підкреслювали, в ратушних містах суди, починаючи з другої половини XVII ст., попадають під вплив полкової та сотенної адміністрації. Самостійність зберегли тільки суди у магістратських містах.

Окрім названих судів, в Україні існували церковні, цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

35.Джерела права України-Гетьманщини. Кодифікація права на українських землях у ХVІІІ ст. Причини кодифікації.

Березневі статті 1654 року підтвердили непорушність прав і вольностей України. Таким чином, правова система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись.

Головним чинником цієї системи було звичаєве право. До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо.

Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини.

До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна.

З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися в дію акти загальноросійського значення.

Не треба скидати з рахунку і той факт, що майже відразу на Лівобережній Україні було відновлено дію Статуту 1588 року та збірників магдебурзького права. Законність цих джерел права була підтверджена Березневими статтями 1654 року, а пізніше — універсалом гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, "Саксону" та "Порядку". Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову, і знову безуспішно.

У Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після поділів Польщі до складу Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права, Статут 1588 року, магдебурзьке право та поточне законодавство Речі Посполитої.

Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

Після смерті Івана Мазепи у 1710 році гетьманом було обрано генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів XVII-XVIII ст., самовідданий український патріот, який усе життя присвятив боротьбі за незалежність України. Його діяльність як гетьмана проходила в еміграції. Вдень виборів П. Орлика 5 квітня 1710 року в Бендерах було підписано договір під назвою "Конституція прав і свободи Запорозького Війська" (Пакти я конституції законів та вольностей Війська Запорозького). Його зміст свідчив про наміри та впевненість укладачів повернутися з еміграції на батьківщину, де договір отримає юридичну силу для всієї України. На час складання договір був цілком реалістичним, а не теоретичним проектом, яким він став пізніше, коли повернення гетьмана П. Орлика в Україну стало неможливим. Історичне значення договору перш за все в тому, що він був першим конституційним актом в Україні.

Договір має чітку систему. Відкривається він релігійною формулою, характерною для важливих державних актів того часу "...во ім'я Отца і Сина і Святого Духа, во ім'я Трої'ці Святої славимої". Далі Йде цікава фраза, яка вказує, що договір мав тимчасове значення: "...нехай станеться на вскопомную Войська Запорожського славу и памятку". Вслід за цим йде вступ і 16 пунктів договору. Перші шість пунктів мають загальнодержавне значення: про релігію (п. 1), про територію та кордони (п. 2), про відносини з Кримом (на які П. Орлик покладав великі надії) (п. 3), про Запорізьку Січ (п.4,5). Пункти з б по 16 говорять виключно про українську державність. Основний їхній зміст — незалежність України від Польщі та Москви. Передбачалося створення козацького парламенту, який мав скликатися тричі нарік. Крім генеральної старшини, до нього мали входити представники від Запорізької Січі та по одному представникові від полків.

36.Головні риси розвитку цивільного права України-Гетьманщини: право власності, зобов’язальне право, спадкове право, сімейне право.

Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця, було право власності на землю.

У роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти переходить у казну Війська Запорізького і набуває статусу державних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті, православній Церкві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Чинне законодавство знало дві форми власності на землю: вотчина та рангові маєтності (землі). Вотчина, або "суспільне володіння", являла собою володіння на правах повної власності. Ця земельна власність могла бути об'єктом купівлі, продажу, успадкування, обміну тощо. Рангові володіння отримували особи на період їх державної або військової служби.

Після Визвольної війни рантові володіння поступово витісняють вотчини, але з середини XVIІІ ст. спостерігається зворотний процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIІІ ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові козаки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єктом власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січ і, несли інші повинності.

Найповніше норми цивільного права розроблено у Зводі "Права, за якими судиться малоросійський народ". Цивільне право регулюється тут у 11 розділах. Система цивільного права поділялася на дві частини: загальну та спеціальну. Загальну частину, що торкалася всіх суспільних відносин у Гетьманщині, становили норми про суб'єкти об'єкти цивільного права, позовну давність тощо. Спеціальна частина складалася з таких інститутів, як речове право, зобов'язувальне право, спадкове право, сімейне право.

Суб'єктами цивільно-правових відносин у Гетьманщині були як окремі особи, так і їх об'єднання. Об'єктами цивільного права були права, речі, а в деяких випадках і люди (які втратили незалежність).

Право власності у Зводі було головним речовим правом і розумілося як право володіти, користуватися, передавати, дарувати, відписувати, міняти і заставляти майно відповідно до власної волі та потреб.

У Гетьманщині існували три форми власності: загальнодержавна (загальновійськова), індивідуальна (приватна) та громадська (колективна). Слід підкреслити, що інститут права власності у 3 воді досяг досить високого рівня, що свідчило про розвинутий характер соціально-економічних відносин України в першій половині XVIII ст.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. За Зводом зобов'язання — це право на майно особи, яке не виконало договору або завдало шкоди. Головним способом припинення зобов'язання було Його виконання. У Зводі було розроблено правила виконання зобов'язань та визначено відповідальність за їх порушення. Правовими способами захисту зобов'язань були завдаток, застава і порука. Договір був основною правовою формою, з допомогою якої здійснювались товарообіг і господарське життя України. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Система договорів була розроблена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Так, купівля та продаж землі затверджувалися гетьманськими універсалами або указами царя.

37.Основні риси розвитку кримінального права України-Гетьманщини: поняття і види злочинів; мета і система покарань.

Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, мало над-становий, демократичний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.

Суб'єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-річного віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини.

Психічне захворювання не звільняло від відповідальності, але враховувалось судом як обставина, що пом'якшувала вину.

Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. З часів царювання Петра І до державних злочинів стали відносити посягання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя тощо.

До злочинів проти православної віри належали: богохульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо.

Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби.

Серед службових злочинів особливо небезпечними вважалися казнокрадство та хабарництво.

До злочинів проти порядку управління та суду належали фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Важкими злочинами були: вбивство батьків, службової особи, дитини.

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, розбій тощо. Крадіжка поділялася на просту та кваліфіковану, вчинену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі. Суворо каралося приведення на територію Січі жінки. Покаранню підлягав козак, який "порочил женщину по пристойности".

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIІІ ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання голови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, колесування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на калічні та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.

На Запоріжжі існувало таке покарання, як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстроково, без права надання йому притулку та захисту. Перед нами приклад однієї з найдавніших норм звичаєвого права, що в Київській Русі носила назву "потікта пограбування".

У другій половині XVIІ ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув'язнення — від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: "до покори". Широко використовувалися ганебні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку".

Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, дівчаток—до ІЗ років, хлопчиків —до 16 років, старих людей.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

На українських землях, що залишилися під зверхністю Польщі, існувала та система злочинів і покарань, що і в попередній період. її визначали Статут 1588 року та поточне польсько-шляхетське законодавство.

38.Процесуальне право України-Гетьманщини.

В Україні продовжували існувати дві форми процесу - змагальний і слідчий (інквізиційний) процес. Останньому підлягали справи з тяжких злочинів. Такі дії в судових документах називалися "шлякування", "розшук", "інквізиція". Сторонами процесу виступали позивач і відповідач. У другій половині XVII ст. домінує обвинувально-змагальний процес. Чіткого поділу на цивільний і кримінальний процес не було, хоча у практиці кінця XVII ст. такий поділ уже намітився. Усі мешканці України з досягненням певного віку вважалися правоздатними. Недієздатними за чинним правом визнавалися малолітні діти, марнотрати, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків або опікунів.

Позови та інші заяви, як правило, викладались усно. Дізнання, попереднє слідство провадив сам позивач або потерпілий за сприяння родичів, громадськості. Суд здебільшого був гласним, відкритим. Судочинство було усним, обов'язково фіксувалося у протоколах, які підписувалися членами суду. У процесуальних діях активну участь брали зацікавлені сторони, а також громадськість. Процес провадився українською мовою, але допускалося використання польської, російської та латинської.

Суди всіх інстанцій мали свободу широкого вибору порядку ведення процесу. Судова практика другої половини XVII ст. знала часті відступи судців від писаних процесуальних норм, що свідчить про великий вплив на судочинство звичаєвого права. Про широку компетенцію судів свідчить і той факт, що смертний вирок міг винести сотенний суд. Так само вирок полкового суду не вимагав затвердження вищим судом.

У процесі дізнання і судового слідства з кримінальних справ для одержання достовірних показань обвинуваченого, а інколи й свідків застосовувалися тортури у вигляді так званої "муки". Судовий процес завершувала судова постанова - "декрет". Сторони, незадоволені вироком чи рішенням суду, мали право на подання апеляційної скарги до вищого суду.

Суди не відокремлювалися від адміністрації й виконували певні функції адміністративних органів і поліції, нотаріату. Серед функцій суду, що ґрунтувалася на нормах звичаєвого права, слід назвати примирливу. Особи, які мали одна до одної претензії, для припинення спору з метою примирення могли звернутися до суду з так званою "угодою", "добровільним прощенням". Суд без порушення справи приймав документ про примирення, вписував його в актову книгу, встановлював "заруку" (штраф за порушення миру) і плату за послугу. Така процедура дозволяла уникати тривалих, виснажливих судових процесів, які розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували адміністрацію й суд.

Таким чином, у результаті Національної революції і Визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом Б. Хмельницького уперше в історії українського народу була створена національна держава, яка одержала міжнародне визнання. Період незалежної Української держави виявився коротким і завершився Переяславською радою 1654 р. Перехід України під протекторат російського царя призвів до звуження компетенції і значення демократичних державних інституцій. Були перекреслені і близькі перспективи становлення представницької демократії в Україні, трансформації генеральних і старшинських рад у вищий представницький орган - двопалатний парламент на зразок польського чи угорського. І все ж республіканська форма правління з виборним гетьманом, здобутою особистою свободою, козацькою армією, правовою системою ще понад сто років протистояли наступу російського самодержавства. їх руйнація - це й наслідок протиборства і чвар старшинсько-шляхетських угруповань та їх зарубіжних союзників (Росії, Польщі, Туреччини), громадянської війни (1658-1663 рр.), поділу території на дві частини-Правобережну й Лівобережну Україну. Юридично це було оформлено у 1667 р. Андрусівським перемир'ям та договором про довічний мир у 1686 р. - Правобережна Україна опинилася під Польщею, Лівобережна - під протекторатом Росії.

Розчленування єдиної Української держави породило поліцентризм, багатовладдя, проте гетьманат на Лівобережжі зберігався і після 1676 р., що є переконливим доказом стійкості, життєздатності Української держави. Річ Посполита, Росія і Туреччина також змушені були рахуватися з цим у своїх відносинах з Україною.

Адміністративно-політичний устрій Слобідської України ХVІІ – ХVІІІ ст.

Адміністративно-політичний статус Слобідської України (Слобожанщини) у межах Російської держави вирізнявся певною своєрідністю укладу. Це пояснювалося особливостями освоєння вільних земель Слобожанщини, колонізація якої здійснювалася від середини XVII ст. під охороною московських військових укріплень як українцями, так і росіянами. Останні від самого початку заселення Слобожанщини становили значний відсоток її населення як "службово-ратні люди" (пушкарі, стрільці, засічні сторожі, "діти боярські"). "Служилі люди" з росіян (їх іще називали однодворцями) будували й заселяли спільно з українцями оборонні "лінії", що зводилися царським урядом для захисту південно-східних земель від нападів кримських татар. Найбільше росіян у Слобожанщині проживало в її східній частині та в Харкові. З часом із цих людей формувалось ядро місцевої адміністрації, що постійно поповнювалося новими переселенцями з Росії та слугувало опорою імперської політики в краї.

Українське заселення Слобожанщини стало результатом соціального протесту проти кріпосницько-панщизняних порядків, що мали місце на тодішніх українських землях у складі Речі Посполитої. До Слобожанщини переселялися представники всіх соціальних прошарків українського суспільства: приходили козаки, міщани, селяни й духовенство. У підданство Російської держави вступало тоді чимало українських повстанських загонів разом зі своїми отаманами. Наприклад, 1638 р. прийшло до Бєлгорода разом із Я. Остряницею одразу 865 осіб із сім'ями та господарством (Д. Багалій). Окрім господарського освоєння необжитих земель, на українських поселенців покладалася функція захисту від татарської експансії. Усе це в підсумку обумовило певні особливості в адміністративно-територіальному устрої Слобожанщини, який на середину XVII ст. набув форм козацько-старшинського управління, в загальних питаннях підпорядкованого бєлгородському воєводі, а через нього - Бєлгородському столу Розрядного приказу в Москві. Військову службу тут несли виборні (рангові, реєстрові) козаки, а утримання козацького війська покладалося на сім'ї підпомічників (не виставляли козаків на службу).

У другій половині XVII ст. царський уряд сформував слобідські козацькі полки: Острогозький (1652-1658 рр.), Сумський (1652-1658), Охтирський (1655-1658 рр.), Харківський (1659-1660 рр.) та Балаклійський (1669-1670 рр.). Останній проіснував лише сім років: 1677 р. його приєднали до Харківського полку. Своєю чергою, з Харківського виокремився Ізюмський полк (1685 р.). З утворенням слобідських козацьких полків у регіоні виникли й полкові канцелярії. До компетенції останніх входили військові, адміністративно-господарські, фінансові та судові справи на території полку. Правовою основою існування козацьких полків у Слобожанщині стало надання їм московськими царями жалуваних грамот, документів, де обумовлювалося надання адміністративного козацького укладу та право вільної займанщини земель. Останнє вважають головним привілеєм слобожан, бо на ньому ґрунтувалося все право земельної власності у Слобідській Україні (Ц. кагал Ні). Отож, на кінець XVII ст. Слобожанщина поділялася на п'ять козацьких полків, що становили військові та адміністративно-територіальні одиниці.

На чолі полкового уряду стояли полковник і полкова старшина. Слобідський козацький полковник зосереджував у своїх руках величезні повноваження у військових та адміністративних справах полку. Він затверджував судові постанови у кримінальних і цивільних справах, роздавав козакам вільні землі та мав пріоритетне право займанщини для себе вільних земель. Видавав універсали за власним підписом і печаткою. Особливістю устрою Слобожанщини, на відміну від Гетьманщини, було те, що полковника й старшину обирала на пожиттєво саме старшина, а не все товариство. Це фактично привело до встановлення у Слобідській Україні звичаю певної спадковості полковництва в тому самому роді. Причини цього явища криються в особливих умовах заселення краю: полковники були переважно осадниками та провідниками переселенських груп, які приходили на нові землі; вони мали великий авторитет і фактичну владу як посередники між населенням і царським урядом, тож цей авторитет переходив на їхніх нащадків. У діяльність полкового управління царські воєводи в містах звичайно не втручалися. Однак кандидатури на посади полковників обов'язково погоджувалися з бєлгородським воєводою.

До складу полкової старшини входили шість осіб: полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі. Другою після полковника особою в полку був обозний, який відав полковою артилерією та обороною, порядкував справами ради старшини (полкової ради) і заступав полковника без права видання універсалів. Суддя відав судовими цивільними справами у полковій ратуші. Полкові писарі були секретарями в ратуші - один у військових, а другий у цивільних справах. Осавул був помічником полковника у суто військових справах. Хорунжий відав полковою музикою та оберігав корогву. Уся полкова старшина збиралася для військових справ на очолювану полковником раду старшини (полкову раду), в якій усі старшини мали по одному голосу, а полковник - два.

В адміністративно-територіальному аспекті кожен полк поділявся на сотні з центром у містечку, де перебувало правління й проживала сотенна старшина на чолі з сотником. Сотника обирала полкова старшина, а він сам уже добирав собі сотенну старшину - отамана, осавула, писаря та хорунжого. Владі сотника підпорядковувалося населення сіл. У сотенній управі (ратуші) отаман, суддя й писарі порядкували цивільними справами, а осавул і хорунжий допомагали сотникові у військових справах.

Політика поступової ліквідації прав і вольностей слобідських козацьких полків у сфері місцевої адміністрації, суду та поліції проводилася практично протягом усього періоду їх існування. Однак активізація цих процесів припала на період формування абсолютистської монархії в Росії. Приміром, уже 1719 р. всі судові та кримінальні справи Слобожанщини було вилучено з компетенції полковників і передано у відання бєлгородської канцелярії Київської губернії. Відтоді полковників і сотників у слобідські козацькі полки затверджували або взагалі призначали царські урядовці. У лютому 1723 р. було оголошено царський указ про обов'язкове призначення росіян на посади полковників слобідських полків.

З метою подальшого обмеження наявних форм військового та адміністративно-територіального устрою, а в підсумку - і повної його ліквідації царський уряд створив свої адміністративні установи. Зокрема, було створено Комісію по слобідських полках (1763 р.) на чолі із секундант-майором Є. Щербині ним, на яку покладалося завдання підготовки цілковитої ліквідації полкового устрою на Слобожанщині. Це було зроблено з утворенням Слобідсько-Української губернії (липень 1765 р.) із центром у Харкові. Відтоді більшість заможних козаків переводилась у гусари, а інші - в селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини й дворянський статус. Головним виконавчим органом краю стала губернська канцелярія, що відала адміністративно-господарськими, фінансовими, судовими та військовими справами. Замість полкових канцелярій запроваджувались провінційні канцелярії (існували до 1787 р.) з переважно адміністративно-поліційними функціями. А з утворенням адміністративного інституту повітового (городового) воєводи (М Єрошкін) і комісарських правлінь як дрібніших органів поліції та суду відбулась остаточна ліквідація наявних будь-коли відмінностей в організації адміністративної та судово-поліційної діяльності на цих землях.

40.Етнічні українські землі у складі Російської імперії. Адміністративно- територіальний устрій України (початок ХІХ – початок ХХ ст.)

41.Державний устрій на українських землях у складі Російської імперії (ХІХ ст.).

42.Суспільний устрій на українських землях у складі Російської імперії (ХІХ ст.).

43.Судова система в підросійській Україні у першій половині ХІХ ст.

44.Джерела та основні риси права в підросійській Україні (ХІХ ст.).

45.Селянська реформа 1861 року, її правове оформлення та особливості в Україні. Зміни в суспільному устрої України після селянської реформи.

46.Поліція в структурі державного механізму. Поліцейська реформа.

47.Судова реформа 1864 р. та її особливості в Україні.

Судова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічно досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. За історичним значенням її можна порівняти хіба що з скасуванням кріпосного права. Хоча цивільне і кримінальне право не реформувалось, нова і інституцій на і процесуальна структура системи судочинства являла собою розрив з попередньою правовою традицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції і судової практики західноєвропейських країн, головним чином Франції та Великобританії. Судові статути, обнародувані 20 листопада 1864 року, і нове процесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежних судів, де засідали професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишалось тільки право помилування. Публічність і гласність судових засідань, принцип змагальності сторін, введення суду присяжних і адвокатури — все це створило важливі гарантії демократичних судових процесів. Була також проведена реорганізація прокуратури та введена адвокатура.

Ефективність судової реформи значно зменшувалась тим, що вона зберегла інститут станових судів для інородців, комерційні суди, а також суди військові і духовні. Реформа містила багаторазові застереження та обмеження. Незважаючи на це, царизм проводив судову реформу дуже повільно, особливо в Україні.

Відповідно до реформи в Україні передбачалося створення загальних судів. Останні були створені тільки в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. В інших губерніях України було дозволено створення лише місцевих судів, та й то через декілька років після оголошення змісту реформи, наприклад, у Чернігівській губернії—з 1869 року, в Київській і Подільській — з 187 І року. При цьому склад місцевих судів у Київській, Волинській і Подільській губерніях не обирався, а призначався міністром юстиції.

Особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вона відбувалась тут майже паралельно з введенням у дію законів, які обмежували або скасовували значну частину її прогресивних положень. У післяреформені роки в судову реформу було внесено більш ніж 700 змін та поправок. Суд присяжних був позбавлений розгляду справ про пресу і політичні злочини. Частина друга Положення про земських дільничних начальників ліквідувала інститут мирових суддів. У сільській місцевості цим займались земські начальники, в містах — міські судді, в повітах — повітові члени окружних судів. На початку XX ст. витрати на утримання судової системи значно збільшуються. Штати окружних судів і судових палат доповнюються новими судовими і слідчими посадами. 3 1906 року в Україні почали діяти воєнно-польові суди, введення яких було вимушеним кроком держави у відповідь на терор лівацьких організацій. Тільки за вісім місяців з серпня 1906 року цими судами було винесено 1100 смертних вироків.

Наступні зміни в судову систему вносяться в роки першої світової війни. Воєнно-судовий устав було доповнено розділом "Про суд у воєнний час", в якому говорилося, що в районі воєнних дій і в місцевостях, переведених на воєнний стан, воєнно-судова влада належить воєнним судам. При надзвичайних обставинах у районах воєнних дій і місцевостях, де вводився воєнний стан, запроваджувались воєнно-польові суди. В Положенні про них повністю відтворені норми Положення про воєнно-польові суди 1906 року.

48.Реформи місцевого самоврядування (друга половина ХІХ ст.).

Реформи місцевого самоврядування - земську і міську - можна назвати другими за важливістю після селянської реформи 1861 р Йдеться про реформи, за допомогою яких в російські умови впроваджувалися деякі елементи конституційного ладу. Таким чином, в Росії створення органів самоврядування набагато передувало конституції.

Пристрій земського самоврядування диктувалося потребами капіталістичного розвитку країни: розвитком землеробства, промисловості, торгівлі, шляхів сполучення, зростанням народонаселення. Колишня адміністрація вже не справлялася з виникаючими проблемами: непридатністю шляхів сполучення, систематичними неврожаями, низькою агрокультури, відмінком худоби, майже суцільний неписьменністю населення. Капіталізм вимагав серйозного поліпшення місцевого господарства при розвитку внутрішнього ринку. Нові органи місцевого управління були покликані вирішувати такі питання.

У 1864 р було введено місцеве самоврядування - земство. Кожні три роки представники різних станів обирали гласних депутатів у повітове земське зібрання, а воно посилало голосних в губернські збори. Зборів формували виконавчі органи - повітові і губернські земські управи. Земствам надавалося право наймати службовців і отримувати від населення обов'язкові збори, або податки, розміри яких встановлювалися залежно від цінності майна або від величини доходу. Губернатори здійснювали нагляд за законністю земських рішень і стверджували голів земських управ. Тільки губернатор міг накласти вето на постанову зборів. Фактично земства не мали реальною владою. Вони розглядалися як установа не державне, а суспільне, якому належало займатися місцевими господарськими питаннями (господарство, торгівля, шляхи сполучення, освіта тощо).

У ході буржуазних реформ 60-70-х рр. XIX ст. були створені лише місцеві представницькі органи, повністю позбавлені політичних функцій і спрямовані виключно на задоволення місцевих економічних і культурно-господарських інтересів. Проте земства відіграли значну роль у суспільному розвитку пореформеної Росії та формуванні традицій російського парламентаризму.

В основу діяльності органів місцевого самоврядування лягла не ідея децентралізації державного суверенітету, або, іншими словами, поділу влади, а концепція, яка різко протиставляє суспільство державі. З цієї концепції випливало, що втручання держави в суспільну сферу являє собою шкідливе явище. Вважалося природним, що ті питання, які виникали, повинні вирішуватися силами суспільства, а не бюрократії. Тому земства стали тими органами, де прогресивні сили намагалися організуватися і працювати на ліберальне розвиток Росії. Їх значення важко переоцінити: уперше в російській історії було втілено прагнення суспільства до самостійної діяльності у власних інтересах.

Створення земств грунтувалося на буржуазних принципах виборності, самоврядування, незалежності від адміністрації та всестановості. Доведена до логічного кінця знизу доверху станової ієрархії реформа місцевого самоврядування означала б введення в Росії представницького правління, тобто обмеження самодержавної влади, а значить, докорінну перебудову політичної системи. Земство могло послужити основою побудови майбутньої російської державності, забезпечити раціональне розвиток економіки, стати щаблем до подолання політичної і громадянської нерівності в Росії. Але цього не сталося: земська система не була створена на рівні волості, з одного боку, і на верхньому рівні, де її повинен був вінчати загальноросійський парламент, - з іншого. Ось чому земства представляли собою як би "будинок без фундаменту і даху". Незавершеність земського самоврядування неминуче відривала його від найбільш нагальних потреб місцевого населення і позбавляла можливості діяти як єдине ціле, представляти інтереси всього населення Росії.

Крім того, самодержавство постаралося обмежити компетенцію земств місцевими питаннями: школою, медициною, поштою, благоустроєм доріг, місцевим господарством, благодійністю, статистикою. Уряд також штучно створювало чисельна перевага дворян у складі земств, а головами земських зборів ставали ватажкидворянства (глави станових дворянських органів). Введення земств обмежувалося і територіально: воно поширювалося тільки на 34 губернії європейської Росії, західні ж території залишилися без місцевого самоврядування. Припинялися контакти між земствами на рівні губерній. Самодержавство побоювався того, земства зіграють роль політичної опозиції, що виражала прагнення населення заходу імперії до незалежності.

І все ж у суспільстві оптимістично дивилися на можливості земства і його перспективи. Зародження місцевого самоврядування багато в чому перетворило життя російського села. До служби за наймом в земських зборах і управах притягувався широке коло російської демократичної інтелігенції. Тисячі ентузіастів прагнули послужити народові своєю працею, своїми знаннями, і земство надало їм таку можливість. Вперше в історії Росії в селах з'явилися кваліфіковані лікарі, вчителі, агрономи, ветеринари, працями земських статистиків була створена ясна картина господарському житті країни.

Земства стали поступкою самодержавства буржуазному розвитку, який вимагав децентралізації місцевого самоврядування, вони висловлювали ідею буржуазного лібералізму. Земська реформа стала безпосереднім продовженням селянської реформи, вона доповнювала її в області адміністративної, вводячи буржуазно-правове начало в суспільні відносини. Навіть в урізаному вигляді воно представляло небезпеку для самодержавства, залишаючись єдиним інститутом самодержавної Росії, заснованому на виборності і всестановості.

У 1870 р за подобою земського було створено міське самоврядування. Населення 509 міст отримало право кожні чотири роки обирати міську думу, яка формувала міську управу. Керував думою і управою міський голова. До виборів допускалися всі стани, але високий майновий ценз сильно обмежував коло виборців. Зокрема, в Москві в нього входило лише 3,4% населення.

49.Зміни у державному устрої України у складі Російської імперії на початку ХХ ст.

Імперська політика визначала систему державного управління та зміни, які відбувалися в ній протягом XIX—початку XX ст. Так, тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної системи привела до ліквідації навіть згадки про автономію України.

Введений в Україні механізм політичного управління було побудовано таким чином, щоб максимально забезпечити впровадження в життя імперської політики відносно інших народів.

У першій половині XIX ст. було завершено перетворення намісництву губернії та створення місцевого апарату управління на зразок губерній центральної Росії. Намісництва були ліквідовані відповідно до указу Павла І "Про новий поділ держави на губернії" від 12 грудня 1796 року. В 1803 році кількість українських губерній виросла до дев'яти.

У першій половині XIX ст. самодержавство продовжувало проводити в Україні перебудову системи управління за російським зразком. У царських указах підкреслювалась обов'язковість для губерній України загальнодержавного управління і загального з іншими губерніями імперії їхнього правового становища.

Центральне управління Україною здійснювали безпосередньо імператор і створені в 1802—1811 роках міністерство внутрішніх справ і ті галузеві міністерства, які мали свої органи в системі місцевого управління України. Адміністративний апарат на місцях очолювався в кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатором, а в губерніях був репрезентований губернаторами і адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Генерал-губернаторами і губернаторами в Україні, як правило, були вищі військові чини.

Система губернського управління складалася з губернатора, губернського правління та губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського присутствія, присутствія поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору.

Губернське державне управління здійснювалось при участі станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Він був створений у першій половині XIX ст. по всій Україні, за винятком Криму. Система повітового управління, головну роль в якій відіграв земський суд, включала повітове казначейство і митні установи, повітове правління державних маєтностей та ін. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку і здійснював правосуддя. Система повітових установ увінчувалась повітовим предводителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які вибирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.

Треба підкреслити, що в XIX — на початку XX ст. самодержавство репрезентувало собою диктатуру дворянства всіх національностей. Проводячи політику зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів, царат розширював компетенцію головних посадових осіб у системі місцевого управління — генерал-губернаторів і губернаторів. У другій половині XIX ст. їхня компетенція розширилася за рахунок надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Прикладом може бути Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою 1881 року, яке надало генерал-губернаторам право проголошення місцевості у стані посиленої охорони. В такій місцевості поліція і жандармерія отримали право арешту підозрілих осіб і проведення обшуку в будь-який час і в будь-якому місці.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Головним їхнім результатом було введення органів місцевого самоврядування. Так, селянська реформа 1861 року ввела громадське селянське управління. Земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили всестанові органи земського і, відповідно, городового управління в повітах, губерніях, містах.

Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду. Волосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв грошові оброки і повинності.

Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами — мировим посередникам, повітовим мировим з'їздам і губернським у селянських справах присутствієм, але й поміщикам. Так, право скликання сільського сходу належало і мировому посереднику, і місцевому поміщику.

Земська реформа була проведена тільки в шести з дев'яти українських губерній (Харківській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській), У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році.

Відповідно до реформи в губерніях і повітах створювались виборні земські установи, які складалися з земських зборів і земської управи як виконавчого органу. Члени повітових земських зборів обиралися на трьох виборчих з'їздах: повітових землевласників, міських виборців і виборців від сільських громад. У результаті перших виборів у повітові земства Лівобережної України дворяни складали 41,7 відсотка в числі обраних, духовенство — 6,5, купці —10,4, селяни — 38,4 відсотка. Губернські земські збори формувались шляхом виборів їхніми повітовими земськими зборами із свого складу.

Земства не мали виконавчої влади і в більшості свої постанови могли провести в життя тільки через адміністративно-поліцейські органи. Сфера діяльності нових органів всестанового самоврядування була обмежена господарсько-культурними справами: освітою, охороною здоров'я, торгівлею, будівництвом та ін.

Аналогічний зміст мала міська реформа 1870 року. Спочатку її дія була поширена на Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон. На інші міста України "Міське положення" поширюється в кінці 70-х років. Відповідно до реформи в містах України створюються органи міського самоврядування — міські думи і міські управи. Члени міської думи (гласні) вибирались на зборах міст. Міська дума вибирала міську управу в складі голови і не менш як двох членів. По своїй компетенції міське самоврядування майже не відрізнялось від земського.

Початок новим змінам в державному ладі Російської імперії поклала буржуазно-демократична революція 1905—1907 років. Реформи, проведені царатом за період з 17 жовтня 1905 року до кінця квітня 1906 року, мали вимушений характер, оскільки потрібно було негайно погасити соціальний вибух. 6 серпня 1905 року проголошується маніфест: "Про затвердження Державної думи" і приймається Положення про вибори в Державну думу. Закон від 6 серпня 1905 року про вибори у першу думу реалізовано не було, оскільки він був бойкотований більшовицькими організаціями.

Маніцзест декларував створення Державної думи як законодавчого органу на основі загального виборчого права, а також введення громадянських свобод. З часом, в умовах спаду революції, приймається ряд актів, які обмежують положення маніфесту. Серед них Закон про вибори Державної думи від 11 грудня 1905 року, Положення про Державну думу від 23 лютого 1906 року, Положення про Державну раду від 24 лютого 1906 року. Основні закони Російської імперії від 23 квітня 1906 року.

Вибори до першої Державної думи відбувалися в умовах військових репресій, арештів. Ліві партії знову бойкотували вибори. Від України до думи було обрано 102 депутати з 448.

У першій Думі була створена Українська парламентська громада, в яку ввійшли 45 депутатів. Громада мала свій друкований орган — "Украинский вестник". її політичною платформою була автономія України.

У другій Державній думі також була українська громада, що мала 47 членів і видавала часопис — "Рідна справа — вісті з думи". Громада домагалась автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі, суді та Церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах.

Новий виборчий закон від 3 червня 1907 року називали державним переворотом. Він надав пільги великим землевласникам і зменшив число депутатів від селян та робітників. У Полтавській губернії, наприклад, на 117 вибраних великих землевласників селян було тільки 38. Незважаючи на це, українське питання досить гостро стояло в третій Державній думі. У 1908 році 37 депутатів внесли проект про українську мову навчання у початкових школах, В 1909 році було поставлене питання про українську мову в судах України. У 1913 році ряд депутатів звертав увагу на свавілля адміністрації в Україні. Але з жодного з цих питань третя дума не прийняла рішення. Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене права посилати представників у четверту Державну думу. Не було вже й української громади, а тому для запровадження української мови в школах України в думі не було більшості, в той час коли навіть малі народи Кавказу отримали рідну мову навчання в школах.

Отже, "українське питання" в думах ще раз показало реакційний шовіністичний характер політичного строю Росії. Про яку автономію на початку XX ст. можна було говорити, якщо навіть назви "Україна" та "український народ" були офіційно заборонені.

50.Захоплення західноукраїнських земель Австрією. Органи урядової адміністрації на західноукраїнських землях наприкінці ХVІІІ – у середині ХІХ ст.

На початку XIX ст. на західноукраїнських землях панувала австрійська система управління. Очолював край призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалось губернське присутствіє. Галичина поділялася на циркули (округи) з окружними старостами на чолі.

У містах були створені магістрати в складі бурмістра і радників, які призначались урядом.

Антидемократична Конституція від 4 березня 1849 року проголосила Австрію неподільною монархією з загальними фінансами, єдиною митною системою і військовою організацією. Для управління окремими провінціями (вони отримали назву коронних країв) імператор призначав намісників. Для Галичини у вересні 1850 року, як і для інших австрійських провінцій, була прийнята крайова конституція, яка передбачала поділ краю на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський). Створення цих округів передбачало поділ населення натри групи за національною ознакою. Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським та українським і Станіславський—з українським населенням. Але ця система управління у зв'язку зі скасуванням конституції так і не була введена вдію.

У1849 році замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління на чолі з крайовим президентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим главою краю. Поряд з намісництвом, як центральним органом краю, існували місцеві органи — повітові старости, які в своїй діяльності підпорядковувалися намісникам. Повітові старости мали широкі повноваження при вирішенні різних господарчо-адміністративних питань. Вони здійснювали функції нагляду над товариствами, об'єднаннями преси і органами місцевого самоврядування. Аналогічні функції в міських і сільських громадах виконували бурмістри і войти, які були підпорядковані повітовим старостам.

На відміну від Галичини і Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини була поділена на 71 жупу (область). На початок XX ст. закарпатські землі складалися з 4 жуп. Влада в жупах належала наджупанам і під-жупанам, які збирали податі та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їхня автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління з старостами на чолі.

Поряд з центральними урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. В1861 році імператор створив галицький і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Вся діяльність сеймів підпорядковувалася центральній владі. Імператору належало право скликання та розпуску сеймів, призначення нових виборів.

У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку повітів, міст, сіл, рішення яких вимагали затвердження їх сеймом. Повсякденний нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.

У 1862 році приймається загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на Його підставі в 1866 році був опублікований галицький крайовий закон про громади. Цим законом були створені правові основи самоуправління в Галичині. Відповідно до них затверджувались повітові громади (гміни), які територіально співпадали з адміністративними повітами. Органами повітової громади була повітова рада—як керівний і повітовий комітет—виконавчий орган місцевої влади. Головою повітового комітету був повітовий староста, який вступав на посаду тільки після затвердження імператором.

У другій половині XIX ст. була проведена реформа органів міського самоврядування. 14 жовтня 1870 року затверджується статут для Львова, який діяв тут до 1933 року. В Австрії такі статути були надані 33 містам, у тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з наведеними статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат.

51.Утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії. Загальнодержавні органи влади і місцевого управління в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Центральне управління здійснювали імператор і органи які перебували при його особі.важлива роль у системі центрального управління українськими землями належала міністерству внутрішніх справ і галузевим міністерствам що малт органи в системі місцевого управління.місцеве управліннч очолювали генерал-губернатори та губернатори які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністративну поліцейську наглядову судову владу.у розпорядженні генерал-губернаторів перебували розташовані на відповідній території війська які використовувались для придушення народних повстань.система повітового управління головна роль у якій належала земському суду включала повітові казначейства,правління державних маєтностей,митні установи.до системи місцевого управління належали і станові органи – губернські і повітові дворянські зібрання на чолі з предводителями дворянства.управління у містах здійснювалось поліцейськими ораганами.

52.Суспільний лад на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – початку ХХ ст.

Панівною верствою в західноукраїнських землях були поміщики та духовенство. Але й усередині цих станів рівності не було. Найбільш привілейованими були австрійські поміщики, за якими йшли угорські, румунські та польські, а замикали цей стан українські поміщики. Більше привілеїв, ніж православне, мало католицьке і уніатське духовенство. В руках поміщиків і Церкви було зосереджено 44 відсотки західноукраїнських земель.

До панівної верстви належала також торговельна верхівка міст.

До залежної верстви населення належали селянство та більша частина міщанства. Селянство західноукраїнських земель у першій половині XIX ст. було в основному закріпачене. Поміщики мали повну владу над сільською громадою і селянами. Хоча поміщик за своїм бажанням не міг позбавити селянина його наділу, проте селянин був лише "державцем", а не власником цього наділу. Він жив і працював на землі, відробляв за це панщину, сплачував податки державі, але не міг продати свій наділ, поділити його і передати своїм спадкоємцям.

Аграрна реформа 1848 року мала свої позитивні І негативні наслідки. З одного боку, вона звільнила селян від кріпосної залежності і скасувала панщину за викуп, з іншого боку — ліквідувала сервітутне право, позбавила селян права користування громадськими землями (головним чином, лісами та пасовищами), захопленими раніше поміщиками, а тепер проголошеними їхньою повною власністю. Багато безземельних і малоземельних селян були звільнені без землі і попали в кабальну залежність від поміщиків.

Хоча в другій половині XIX ст. панівним станом на західноукраїнських землях залишались поміщики, розвиток капіталізму привів до посилення ролі буржуазії. Вона також не була однорідною, а поділялася на промислову, банківську і сільську. Найбільш сильною в економічному відношенні була сільська буржуазія.

У результаті розвитку капіталізму на західноукраїнських землях більш інтенсивно, ніж раніше, формується робітничий клас. Його основу складають безземельні селяни та дрібні ремісники. На 700 фабриках і заводах Західної України працювало біля 700 тис. робітників.

53.Джерела та система права на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – початку ХХ ст.

На початку XIX ст. на західноукраїнських землях повністю утверджується австрійська система права. Галичина стає місцем апробації нових австрійських законів. Цивільний кодекс 1797 року, який було запроваджено в Галичині, став базою для подальшого вдосконалення цивільного законодавства. З 1 січня 1812 року на всій території Австрії був введений у дію новий Цивільний кодекс. Джерелами кодексу були пандектне право, Прусське цивільне уложення 1794 року і провінціальне право деяких австрійських земель. Він складався з 1502 статей і поділявся на три частини. У вступі (ст. 1—14) викладені загальні міркування про цивільний закон, перша частина (ст. 15—284) присвячена особистим правам, друга (ст. 285—1341) — речовим доказам і в третій (ст. 1342—1502) подані постанови, що стосуються особистих і речових прав.

Оскільки цей кодекс був компромісом буржуазного і феодального права, то з розвитком капіталістичних відносин його норми вже не відповідали історичним умовам. У зв'язку з цим в 1904 році була створена комісія для перегляду кодексу. Робота просувалася повільно, були розроблені лише проекти змін і доповнень, які в зв'язку з початком першої світової війни так і не були затверджені.

З деякими змінами цивільний кодекс продовжував діяти на західноукраїнських землях і після їхнього включення в 1921 році до складу Польщі.

Але в 1933 році був затверджений обширний за своїм обсягом польський Кодекс зобов'язань, який припинив дію значної частини австрійського Цивільного кодексу 1811 року.

Ще до проведення кодифікації права в Австрії в 1763 році був затверджений Кодекс вексельного права. Він мав 53 статті, в яких, головним чином, регулювалися питання кредиту. В 1765 році чинність цього кодексу було поширено на Галичину.

Після скасування в Австрії кріпосного права відбувається пожвавлення як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі, у зв'язку з чим виникла гостра потреба в розробці торгового кодексу, який і було прийнято в 1862 році.

Ще підчас підготовки цивільного кодексу комісія працювала над створенням цивільно-процесуального кодексу. Його було прийнято в 1781 році, а в 1784 році він став чинним і в Галичині. Через деякий час до цивільно-процесуального кодексу були внесені зміни і доповнення і в 1796 році дію нового варіанта кодексу було поширено на Західну, а в 1807 році—на Східну Галичину. В переважній більшості австрійських земель продовжував діяти кодекс 1781 року. В 1825 році був розроблений проект нового цивільно-процесуального кодексу, але Його не було затверджено. Пізніше з цього проекту були введені в дію окремі положення (адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року та ін.). Новий цивільно- процесуальний кодекс було затверджено в 1895 році і введено в дію в 1898 році Кодекс складався з шести частин, які в свою чергу розпадалися на 607 статей. Він був досить прогресивним і базувався на буржуазно-демократичних принципах судочинства: усності, гласності та змагальності. Доповненням до кодексу було досить об'ємне (402 статті) Положення про екзекуції 1896 року, в якому детально регулювався порядок виконання судових рішень у цивільних справах і судових вироках в кримінальних справах.

Робота над кодифікацією кримінального права розпочалася в другій половині XVIІІ ст. У1768 році приймається кримінальний кодекс. Він складався з двох частин, де перша регулювала процесуальне, а друга — матеріальне право. Процес із кримінальних справ мав інквізиційний характер а сама система покарань була дуже жорстокою. Цей кодекс діяв у Галичини частині матеріального права, а з 1774 року і в частині процесуального права. В 1787 році приймається новий кримінальний кодекс, який містив положення, характерні для буржуазного права.

Так, скасовувалася смертна кара. її могли застосовувати лише надзвичайні суди. Вперше злочини поділялися на політичні, розгляд яких був компетенцією адміністративних органів, і кримінальні, що розглядалися судами. В1790 році як експеримент був запроваджений у Західній, а в 1797 році —у Східній Галичині кримінальний кодекс, який підготував австрійський юрист Зонненфельд. В 1808 році цей кодекс з незначними змінами проголошується чинним для всієї Австрії. Він складався з двох частин. Перша регулювала злочини, друга — тяжкі проступки. Кожна з частин, у свою чергу, поділялася на два розділи, один з яких обіймав норми кримінального матеріального права, а другий — норми процесу. В 1852 році видається нова редакція цього кодексу, який діяв у Галичині аж до введення там у 1932 році польського кримінального кодексу.

Кримінальний кодекс 1852 року відмовився від поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки і запровадив поділ на злочини (ст. 1—232) і проступки (ст. 233—532). Знову вводилася смертна кара, широко використовувалося тюремне ув'язнення. За проступки кодекс передбачав грошові стягнення, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживання в певній місцевості та ін. Тілесні покарання були офіційно скасовані законом від 15 листопада 1867 року, але в Галичині продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 року, стаття одинадцята якого поряд з арештом передбачала биття палками. В 1855 році кримінальний кодекс був доповнений військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини.

На кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер монархії. Кримінальний кодекс 1852 року діяв тільки в Австрії, Галичині та Буковині. В Угорщині в 1879 році приймається свій кримінальний кодекс, який поширює свою чинність і на Закарпаття.

Частина кримінального кодексу 1803 року, яка регулювала кримінальний процес, діяла до 1853 року. В тому ж році був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував гласність, але не допускав будь-якої участі громадськості в процесі. Більше того, ще в 1852 році більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 року суперечив основним буржуазно-демократичним принципам і в 1869 році його було доповнено законом про суди присяжних, а в 1873 році приймається новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс складався з 27 розділів, які поділялися на 494 статті. Він запроваджував усність і гласність процесу, суд присяжних, проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішніми переконаннями суддів. У 1912 році вводиться в дію військовий кримінально-процесуальний кодекс.

54.Судово-прокурорські органи на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

У першій половині XIX ст. судова система на західноукраїнських землях залишилася без змін. Всі суди поділялися на шляхетські, духовні та міські. Шляхетськими судами першої інстанції були земські та гродські суди. Для духовенства існували єпископські суди, для городян - магістратські там, де було чинним магдебурзьке право. Селяни були підсудні домішальним судам. Поміщики мали судову владу як над сільськими громадами, так і над селянами. Посередником між поміщиком і громадою був війт, якого призначав поміщик з трьох кандидатів. Війт і присяжні з селян розглядали всі цивільні спори. Судом другої інстанції для домініальних судів був комітетський суд.

Зміни в системі державного механізму в середині XIX ст. торкнулися і системи судів. Відповідно до австрійського Положення про суд 1849 року судова влада відокремлювалась від законодавчої і об'являлася незалежною. Станові суди були замінені загальними судовими установами для всіх станів. Вводились повітові, повітові колегіальні, окружні суди і Вищий крайовий суд у Львові для всієї Галичини і Буковини. Вищою судовою Інстанцією в державі були Верховний судовий і касаційний трибунал.

Крім загальних судів в Австрії, Галичині і Буковині, існували спеціальні суди: військові, промислові і комерційні. Справи про злочини, за які передбачалось покарання більше ніж на п'ять років ув'язнення, розглядалися в крайових судах. Утворювались суди присяжних (мужів довіри), а для розгляду дрібних цивільних справ — мирові суди. Присяжними і мировими суддями могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

У 1850 році в Австрії була запроваджена прокуратура. За австрійським законодавством суд підпорядковувався прокуратурі. В крайові та окружні суди вволилися посади державних прокурорів. При Вищому крайовому суді у Львові та Верховному судовому і касаційному трибуналі запроваджувалися посади генерального прокурора. Інститут адвокатури в західноукраїнських землях було затверджено ще в 1781 році.

55.Утворення Центральної Ради. Державне будівництво в період діяльності Центральної Ради.

Після лютневих подій в Петрограді центром, навколо якого згуртувались національно-патріотичні сили України, стала Українська Центральна рада.

На першому етапі Центральна рада, за словами М. Грушевського, була "Тимчасовим Українським Урядом" і фактично зосередила в собі функції і законодавчої, і виконавчої влади. Спочатку вона формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Планувалося, що Центральна рада припинить своє існування після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Всеукраїнський національний конгрес, що відбувся 17—21 квітня в Києві, санкціонував статус Центральної ради, як вищого територіального органу влади в Україні. Конгрес прийняв рішення, згідно з яким Центральна рада мала розвиватися як національний парламент. Формою роботи Центральної ради були пленуми. Одним з перших документів, що юридично закріпляв статус Центральної ради, був "Наказ Українській Центральній раді" від 5 травня 1917 року. В Наказі говорилося, що робота Центральної ради мала проводитися через її Загальні Збори та Комітет ради. Загальні збори поділялися на звичайні (чергові)—скликалися раз на місяць і визначали головні напрямки діяльності Ради і надзвичайні —їх скли кал и в разі нагальної необхідності. Загальні збори працювали посесійно. Комітет Центральної ради був постійно діючим органом, до складу якого входила Президія Ради і комісії.

Фактично, Комітет здійснював законодавчі функції в період між Загальними зборами.

12 липня Центральна рада видала постанову, яка більш детально регламентувала компетенцію Комітету, або Малої ради, як його згодом називали. Згідно з постановою Комітет визначався як постійно діючий орган, що скликав чергові Загальні збори, поповнював склад Генерального Секретаріату і, взагалі, вирішував всі "негайні справи". Чергові засідання Малої ради відбувалися раз на тиждень, а надзвичайні — "по потребі". Для прийняття законодавчого акта необхідна була присутність не менше як двох третин загальної кількості членів Малої ради. 25 листопада 1917 року приймається Закон про утримання Центральної ради за державний кошт, 16 квітня 1918 року— закон, який гарантував недоторканність членів Центральної ради. 9 квітня 1918 року Центральна рала затвердила Закон про право безмитного одержання книжок та інших видань бібліотекою Центральної ради.

Свої рішення Центральна рала приймала у вигляді універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.

Згідно з І Універсалом 28 червня 1917 року було створено перший український уряд — Генеральний секретаріат.

В документах того періоду він характеризувався як виконавчий комітет Центральної ради (Декларація Генерального секретаріату від 10 липня 1917 року), відповідальний перед Центральною радою орган (II Універсал), "правительство" (III Універсал). За IV Універсалом Генеральний секретаріат було перетворено на Раду Народних Міністрів. Генеральний секретаріат складався з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі. Кількість генеральних секретарств то зменшувалась (до 8), то зростала (до 14). До першого складу Генерального секретаріату входило дев'ять осіб: В. Винниченко — голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк — генеральний писар, X. Барановський—генеральний секретар фінансів, С. Єфремов — генеральний секретар міжнаціональних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, Б. Мартос — генеральний секретар земельних справ, В. Садовський — генеральний секретар судових справ, І. Стешенко — генеральний секретар освіти та М. Стасюк — генеральний секретар харчових справ. Після проголошення першої декларації Генерального секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович—генеральний секретар у справах шляхів, О. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стебницький—статс-секретар у справах України при Тимчасовому уряді. Крім того, лишилися незаповненими дві нові вакансії — генерального секретаря праці й генерального секретаря торгу та промисловості.

З утворенням Генерального секретаріату було покладено початок процесу розмежування законодавчої і виконавчої влад.

29 липня 1917 року Мала рада затвердила Статут Генерального секретаріату, який М. Грушевський назвав "першою Конституцією України". Статут визначав взаємини між Генеральним секретаріатом і Малою радою, порядок діяльності уряду, законодавчу процедуру тощо. Генеральний секретаріат був підзвітним Малій раді.

Після компромісних рішень Центральної ради на переговорному процесі з Тимчасовим урядом Росії в серпні 1917 року дію Статуту було замінено на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретарству від 4 серпня 1917 року. Інструкція обмежувала діяльність українського уряду як територіально (його юрисдикція поширювалася тільки на п'ять губерній -Волинську, Київську, Подільську, Полтавську і Чернігівську так і функціонально — кількість генеральних секретарств з 14 було зменшено до 9.

За час свого існування Генеральний секретаріат провів понад 30 засідань, на яких було розглянуто біля 100 питань внутрішньої і зовнішньої політики. Найбільш часто заслуховувалися питання фінансової політики. Генеральний секретаріат підготував проекти постанов Пленуму Центральної ради про введення українського прогресивно-прибуткового оподаткування у розмірі 25 відсотків загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25 відсотків одноденного заробітку.

На засіданнях Генерального Секретаріату розглядалися питання судоустрою, військового будівництва тощо. Особливе місце займали питання зовнішньої політики.

Чимало зусиль уряду потребували організаційні питання, які розглядалися майже на кожному його засіданні. Звертався Генеральний секретаріат і до питань дисципліни. Коли запізнення на його засідання стали хронічним явищем, уряд 15 вересня 1917 року приймає постанову, що встановлювала штрафи: по одному карбованцю за кожну хвилину запізнення.

12 жовтня 1917 року Генеральний секретаріат розробив і затвердив Декларацію, яка розширила його повноваження, обмежені інструкцією Тимчасового уряду. Уточнювалася компетенція секретарств і Генерального секретаріату в цілому. Свої рішення Генеральний секретаріат приймав у формі декларацій, постанов, інструкцій. Офіційним органом уряду був "Вісник Генерального секретаріату".

56.Судова система УНР доби Центральної Ради.

На перших порах після революції в Україні продовжують діяти суди, запроваджені в Російській імперії ще судовою реформою 1864 року. Основна форма судової організації—окружна юстиція — залишалася без змін.

На території України діяли такі судові органи: дільничі мирові суди, з'їзди мирових суддів, окружні суди, що створювалися один на кілька повітів. За ними йшли, як апеляційні інстанції, судові палати. Найвищою судовою інстанцією вважався Правительствуючий сенату Петербурзі. Крім цих судів, в Україні діяли також селянські волосні суди, верхні волосні суди тощо. Відразу ж після Лютневої революції було запроваджено посаду адміністративних суддів у повітах і особливі адміністративні відділи при окружних судах. Створюються різні тимчасові судові органи, революційні трибунали тощо. Формально ця судова система збереглася в Україні і після приходу до влади Центральної ради.

13— 14 червня 1918 року у Києві відбувся з'їзд українських юристів, який прийняв рішення про необхідність "творення і застосування українського права згідно даних науки, життя і правосвідомості". Судочинство повинно було вестись "на мові того народу, серед якого суд відбувається". Судові та нотаріальні посади повинні були займати українці або особи, що володіють українською мовою та знають місцеві умови. З'їзд створив комісію для складання словника української правової термінології і комісію для видання всіх чинних нормативних актів українською мовою. Центральній раді запропоновано зробити українську судову систему, незалежну віл російської, та створити для керівництва нею як найвищу судову інстанцію Вищий крайовий суд, а для проведення реформи судової системи створити на місцях інститут судових комісарів.

Програмні цілі Центральної ради щодо судової реформи знайшли відображення в III Універсалі: "Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідно духові народу".

Організацію проведення судової реформи було покладено на Генеральне секретарство судових справ. 23 листопада 1917 року Мала рада затвердила законопроект, згідно з яким "Суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки".

Генеральне секретарство судових справ на чолі з М.Ткаченком розгорнуло активну діяльність по реформуванню судової системи. До вироблення нової української правової основи, вказувало секретарство, судам належить керуватися крім наявних законів "колективною волею свідомого народу", "революційними ідеалами соціальної справедливості" тощо. Така тенденція у судочинстві мало чим відрізнялася від більшовицької програми реформування судочинства. Разом з тим Генеральний секретар секретарства судових справ вказував на необхідність побудови в Україні правової держави, "організації правового устрою".

1б грудня 1917 року Центральна рада затверджує підготовлений Генеральним секретарством судових справ законопроект про утворення (до скликання Всеукраїнських Установчих зборів) тимчасового Генерального суду.

Відповідно до ст. 1 Закону Генеральний суд складався з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного. Він був вищою судовою інстанцією в Україні й здійснював нагляд над усіма судовими установами і діяльністю працівників судових органів.

Судді Генерального суду, яких було 15 осіб, отримували звання генеральних суддів. Вони обиралися Центральною радою за поданням Генерального секретаріату судових справ на термін до прийняття Конституції УНР. Знову ж таки, про половинчастість реформи говорило те, що їх повноваження визначалися дореволюційним царським законодавством. Ст. З

Закону прямо підкреслювала, що всі рішення колишнього Сенату прийняті до створення Генерального суду, "правосильні і обов'язкові для судових установ України". Генеральний суд виступав як касаційна інстанція у справах нагляду над судовими установами, посадовими особами судового відомства, а також виконував функції "головного військового суду".

16 грудня 1917 року приймається Закон "Про заведення апеляційних судів". Передбачалося створення трьох апеляційних судів: Київського, Харківського і Одеського, компетенція яких поширювалася на навколишні губернії. Апеляційний суд складався з голови, заступника і декількох суддів. Непослідовність реформування позначилася і тут: повноваження і організація апеляційних судів майже не відрізнялася від повноважень і організації дореволюційних судових палат. 23 грудня 1917 року на розвиток попереднього приймається Закон "Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів, за яким усі судді обиралися Центральною радою на три роки більшістю в 3/5 голосів. Освітній ценз при цьому не мав значення. При апеляційних судах були затверджені посади старших прокурорів і прокурорів, їх призначав Генеральний секретар судових справ. Слід відзначити, що Харківський і Одеський апеляційні суди так і не були створені.

14 лютого 1918 року запроваджуються посади головних губернських військових комендантів, які отримували право створення революційних військових судів для оперативного розгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбій. Відразу ж після розгляду справи такий суд розформовувався. До його складу входили професійний суддя, два представники від громадськості і чотири — за призначенням військового коменданта. У розгляді справи мали право приймати участь захисник, приватний обвинувач і приватний позивач. Дізнання в справі проводили слідчі, що призначалися губернським або повітовим військовими комендантами. Ці суди розглядали справи як військових, так і цивільних осіб. "Інструкція Військовому революційному суду" була затверджена наприкінці квітня 1918 року.

Карні справи і проступки військовослужбовців розглядали Київський та Одеський військові суди, а згодом вищі військові суди у Києві та Катеринославі і 17 штабних судів — у Харкові, Полтаві, Одесі тощо.

Після проведення адміністративно-територіальної реформи робиться чергова спроба реформування судової системи. В березні 1918 року було підготовлено проект Закону "Про організацію судів Республіки по землях", який так і залишився на папері. Ще на початку березня Центральна рада ліквідувала селянські волосні і верхні сільські суди, а в кінці місяця видала постанову, згідно з якою у місцевостях, де члені в м и рови х судів не було обрано чи затверджено, справи могли розглядатися мировими суддями одноособово.

На початку січня 1918 року Центральна рада приймає Закон "Про упорядження прокураторського нагляду на Україні". Створювалася прокураторія Генерального Суду, яка підпорядковувалася ще й Генеральному секретарству судових справ. Очолював прокуратуру Старший прокурор, який призначався Генеральним секретарством судових справ. Подвійна підпорядкованість негативно впливала на діяльність прокуратури.

Треба підкреслити, що судова реформа, не дивлячись на всі зусилля Центральної ради, не була проведена до кінця. Ті судові органи, що існували, здебільшого діяли незадовільно. Бракувало кваліфікованих, патріотично налаштованих кадрів, оскільки їх переважна більшість була росіянами або русифікованими українцями, які вороже ставились до української влади і не бажали співпрацювати з нею.

57.Законотворча діяльність Центральної Ради. Конституція УНР від 29 квітня 1918 р., її структура, основні положення.

Відразу ж після проголошення І Універсалу Центральна рада приступила до організації роботи зі створення Конституції України (Статуту автономної України).

24 червня 1917 року була затверджена "Інструкція, на основі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України". До складу Комісії було обрано 100 осіб, які представляли всі національності, що проживали в Україні. Очолив конституційну комісію М. Грушевський. За IV Універсалом Конституцію мали ухвалити Всеукраїнські Установчі збори, та за іронією долі її прийняла Центральна рада в останній день свого існування. Сталося це 29 квітня 1918 року.

Конституція мала під-назву: "Статут про державний устрій, права і вольності УНР". Вона складалася з 8 розділів і 85 статей: І розділ — Загальні постанови; II розділ — Права громадян України; III розділ — Органи влади Української Народної Республіки; IV розділ — Всенародні збори Української Народної Республіки; V розділ — Про Раду Народних Міністрів Української Республіки; VI розділ — Суд Української Народної Республіки; VII розділ — Національні союзи; VIII розділ — Про тимчасове припинення громадянських свобод.

У розділі "Загальні постанови" підкреслювалося, що Українська Народна Республіка — держава "суверенна, самостійна і ні від кого не залежна", а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст. 3).

Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України—єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. "Не порушуючи єдиної своєї власті, — підкреслюється у ст. 5, — УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування". Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право "на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах".

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадян.

Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки.

Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20-річного віку. "Ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, — вказувалося у ст. 11 Конституції, — право УНР не знає".

У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах — незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканність особи, житла, таємниця листування. Порушення цих прав допускалося тільки правомочними державними органами у випадках, передбачених законом.

Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не були кримінальним злочином. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування.

На території УНР скасовувались смертна кара, тілесні покарання таті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась (як покарання) конфіскація майна.

Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не мали права голосувати і бути обраними тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.

У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про виші органи державної влади, управління й судові органи.

Основу побудови вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвищу законодавчу владу, згідно з Конституцією, мали Всенародні Збори, виконавчу - Рада Народних Міністрів, судову — Генеральний суд.

Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи — громад (сільських і міських), волостей, земель.

Парламент країни — Всенародні Збори — мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: один депутат від 100 тис. жителів терміном на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, вводилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так звані товариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовував і очолював роботу парламенту, виконував "усі чинності, зв'язані з представництвом Республіки" (ст. 35).

Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості 100 тис. осіб

58.УНР після Брестського миру. Припинення діяльності Центральної Ради. Причини падіння та історичне значення.

Згідно з Брестським миром усі чотири держави центрального блоку визнали незалежність і самостійність України, яка стала повнокровним суб'єктом міжнародного права. Західні межі УНР було встановлено по довоєнних кордонах Росії та Австро-Угорщини. Кордон з Польщею дещо згодом мала визначити спеціальна змішана комісія "на основі етнографічних відносин і бажань людности" . За збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини в боротьбі проти агресії Радянської Росії УНР зобов'язувалася поставити їм до липня 1918р. значну кількість "хліборобських і промислових лишок", зокрема 1 млн т збіжжя, круп, м'яса. Інші пункти договору встановлювали дипломатичні відносини між молодою УНР і державами центрального блоку, регулювали обмін військовополоненими, повернення інтернованих цивільних осіб. Сторони взаємно відмовлялися від сплати контрибуцій.

Окрему таємну статтю Брестського миру було укладено між УНР та Австро-Угорщиною. Остання зобов'язувалася поділити Галичину на польську й українську частини і об'єднати українську Галичину з Буковиною в один "коронний край". Проте згодом Австро-Угорщина анулювала цю угоду.

Підписання Брестського миру застало уряд УНР на Волині, яку українські війська визволяли від більшовицьких інтервентів. Центральній Раді необхідна була військова допомога Німеччини й Австро-Угорщини. 12 лютого 1918 р. уряд звернувся з відповідним проханням до цих країн. Через кілька днів на територію УНР увійшла могутня австро-німецька армія — понад 460 тис. чол.

Розпуск Центральної Ради

Центральна Рада ліквідувала всі заходи і розпорядження радянської влади, зокрема відновила право власності на фабрики, заводи, транспорт, банки. Цим були задоволені як українські підприємці, так і німецька адміністрація. Але їх не влаштовувало те , що українська влада залишила в силі закон про соціалізацію землі, згідно з яким селяни вже навесні мали починати ділити землю поміщиків. Міський пролетаріат, який підтримував більшовиків, був проти Центральної Ради . Сільський пролетаріат, бачачи, що його землі вже обсів німецький окупант, також був незадоволений її політикою. Заможне селянство ставилося вороже до Центральної Ради через закон про соціалізацію землі. Поміщики, інші великі землевласники, яким українська влада перешкоджала в експлуатації незаможних верств, теж не підтримували Центральну Раду . Не в усьому розуміли М. Гру шевського навіть українські демократи. Віддати владу чужинцям означало загубити національні здобутки. У цьому була трагедія Центральної Ради . Німецька військова адміністрація все більше втручалася у внутрішні справи України. Це призвело до гострих конфліктів між нею і Центральною Радою .

28 квітня 1918 p., коли Центральна Рада обговорювала накази головнокомандувача німецьких військ фельдмаршала Г.Ейхгорна, до будинку Педагогічного музею, де вона засідала, увірвалися німецькі солдати й арештували двох міністрів. Наступного дня Центральна Рада зібралася на останнє, як виявилося, засідання, на якому ухвалила Конституцію УНР , змінила земельний закон і обрала М. Гру шевського Президентом України. Після цього Центральну Раду , яка не зробила навіть спроби опору, розігнали німецькі війська.

59.Передумови та юридичне оформлення гетьманського перевороту. Проголошення Української Держави. Організація державної влади та управління Гетьманату.

24,04,1918- Таємна нарада у генерала Гренера

• П.Скоропадський представив свою програму

• Генерал Гренер визначив умови на яких німці погоджувалися на переворот

Причини гетьманського перевороту

-криза соц. Політики УЦР і несприйняття цієї політики поміщиками і промисловцями;

-втрата авторитету УЦР серед населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжності між укр. Партіями.

Суть перевороту: ств.нову модель укр.держави шляхом зміни демократичної форми держ.правління на авторитарну, здатну зупинити радикалізацію.

Держ. Переворот

-29,04,1918р.-всеукраїн. З’їзд хліборобів(700 делегатів від 3 млн.населення);

-захоплення урядових закладів УЦР;

-за військову операцію відповідав генерал-майор Дашкевич-Горбатський.

Юр. Оформлення гетьм. перевороту

29,04,1918- Грамота до укр. Народу, Закон про тимчасовий держ. Устрій;

-державу очолює гетьман;

Держ. Управл. Здійснюється урядом;

-контроль над судочинством здійсн. Генеральним судом;

Поновлювався адм.-терит. Поділ на губернії, повіти, волості.

-форма правління – монархія

-валюта –карбованець

-столиця-київ.

60.Судова та правоохоронна система Української Держави.

8,05,1918-гетьманом на посаду Мінвстра судових справ був призначений – М. Чубинський

Генеральний суд

Вищий суд УкР. (23,04-23,08,1918):

Департаменти: цивіл.; кримін, адмініс.

Судді призначалися гетьманом

Вища судова інстанція з 01,09,18р.-

Державний Сенат:

• Адмінн.- генерал. суддя 19 сенаторів

• Цивіл.-генр.суддя, 15 сенаторів

• Кримін.ггенерал.судддя 11 сенаторів

• Загальні зібрання сенату.

Судова система

Комерційний суд

Військові суди

Окружні суди: цивіл. крим. адмін.

Мирові судді(дрібні цивіл справи)

Зїзд мирових суддів (нагляд за мировими суддями)

Менш реформованою в Українській державі була система прокуратури. Відповідно до Закону "Про Державний Сенат" функції Генерального прокурора виконував Міністр юстиції. Посади прокурора і товариша прокурора були введені при кожному з трьох генеральних судів і при Загальному Зібранні Державного Сенату.

18 травня 1918 року приймається Закон про Державну варту. Під виглядом "державної варти" відроджувалася поліція. Державна варта підпорядковувалася старостам. На рівні губернії варту очолював помічник-інспектор Державної варти, а на рівні повіту — начальник повітової Державної варти. За законом один вартовий мав припадати на 400 осіб населення.

62.Встановлення влади Директорії. Організація державної влади й територіальний устрій в період правління Директорії УНР.

05,1918- Утв. Укр. Національно-держ. Союзу (ундс)на чолі з Ніковським

08,1918 Укр. націонал. союз (УНС)-координаційний осередок укр.політ. партії. проф.та культ. організацій, опозиційних до управління гетьмана П.Скороп.

11,09,1918- Унс очолив в,Виниченко

Склад: УСДРП,УПСР,УПСФ,УПСС, селянська спілка.

У ніч з 14,11,18-засідання УНС:

• ств. тимчасовий орган – Директорія

• ухвалено план повстання

• головний штаб – Біла Церква

Склад Директорії:

• В.Виниченко-голова (14,12,18-13,02,19)

• С петлюра-головний отаман Директорії(13,02,19-10,11,20)

• Ф. Швець-15,11,19р.-виїхав за кордон, передав владу Петлюрі.

• П.Андрієвський – 4,05,19 вийшов зі складу Директорії

• А.Макаренко

15,11,18 – відозва Директорії до народу УКР.

16,11,18- активні дії

17,11,18-січовики зайняли білу церкву, Фастів

18,11,18- бій під Мотовилівкою(поразка гетьмана)

14,12,18- Скоропадський відрікся від влади

17,12,18-гетьмана об’явлено поза законом;

19.12,18-Директорія на чолі з Петлюрою вступила до Києва

26,12,18---Декларація Директорії - перший програмний документ (преамбула, 11розділів) Основні положення:

• скасув. гетьманату

• влада в УНР належить трудовому народу;

• передача законодавч. влади Трудовому Конгресу;

• Директорія тимчасова влада.

63.Законодавство Директорії.

16 травня 1918 року Міністерство праці розповсюдило циркуляр "Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної ради", за якими всі акти трудового законодавства, "якщо вони не скасовані Урядом Української Держави", зберігають свою чинність.

До позитивного доробку гетьманської адміністрації слід віднести те, що з перших днів свого існування вона встановила правові основи законотворчого процесу. В "Законах про тимчасовий державний устрій України" підкреслювалося, що прийнятий закон вступає в силу "від часу, призначеного для того в самім законі", а скасувати закон можна було тільки силою іншого закону.

Право готувати законопроекти отримували відповідні міністерства. Законопроект передавався на обговорення до Ради Міністрів, а отримував чинність після затвердження Гетьманом.

2 червня 1918 року приймається Закон "Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів". Закон встановлював компетенцію Ради Міністрів в процесі законотворчості. Керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і на Державного секретаря, який особисто подавав законопроекти до Ради Міністрів.

64.Судова система та правоохоронні органи Директорії.

2,01,19Р. – ЗАКОН ПРО поновлення діял. Генерал. суду під назвою – Найвищий Суд

24,02,1919-поновл. апеляційні суди засновані УЦР

13,02,1919р.- з.»про вибориі призначення мирових суддів»

Держ. сенат

Найвищий Суд (не діяв)

Судові палати-Київський апеляц. суд.

Окружні суди