4.3. Визначальна роль цілей у творенні державної політики національної безпеки

Україна визначила свої довгострокові національні цілі та пріоритети, що закріплені в Конституції України, інших основоположних документах. Йдеться про Україну як демократичну правову державу з соціально-орієнтованою ринковою економікою та реальним громадянським суспільством, про її євроінтеграційний курс і вступ до НАТО.

Подальша деталізація національних цілей України, конкретизація їх внутрішньої ієрархії є прерогативою доктрин, стратегій та інших державних документів відповідного рівня. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про основи національної безпеки України" основними функціями суб’єктів забезпечення національної безпеки України є вироблення й періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України, доктрин, концепцій, стратегій і програм у сфері національної безпеки, планування і здійснення конкретних заходів щодо протидії та нейтралізації загроз національним інтересам.

Теоретичними засадами визначення національних цілей є «тріада», елементи якої утворюють своєрідний ланцюг,

національні цінності → національні інтереси → національні цілі

А також урахування внутрішньої та зовнішньої обстановки.

Національні цілі – це конкретні цілі, які держава ставить перед собою заради захисту національних інтересів.

Національні цілі мають бути чітко зрозумілими, обґрунтованими та вірно визначеними, помірно амбіційними та спроможними використовувати всі наявні ресурси. Вони є найбільш рухомим елементом тріади.

Залежно від завдань і предмета досліджень основою класифікації цілей міжнародних акторів є різні критерії [29]. Основні (головні) цілі розглядаються з погляду їхньої важливості для існування самого міжнародного актора, тому їх ще називають життєво важливими. Досягнення важливих, а також неосновних (другорядних) цілей не пов’язане зі самозбереженням актора. Невдача щодо їх досягнення не призводить до втрати ним своєї автономності. Якщо оцінюють можливість реалізації, то з цієї позиції розглядають реальні та нереальні цілі. Реальні цілі, зважаючи на можливі терміни їх реалізації, поділяють на короткотермінові, середньотермінові, довготермінові та перспективні. Часовий фактор цілей також визначає їх або постійну, або короткотривалу потребу в арсеналі учасників міжнародних відносин. Прихильники геополітичного підходу розглядають цілі на основі їх просторового поширення: локальні, субрегіональні, регіональні, континентальні, глобальні. Якщо розглядати суспільні відносини, і, відповідно, взаємодію міжнародних акторів, тоді можна з’ясувати такі цілі: військово-політичні, економічні, гуманітарні, соціокультурні тощо.

Нині склалися сприятливі умови для перегляду основних напрямків державної політики з питань національної безпеки України, що потребують приведення всієї системи забезпечення національної безпеки України (сили, засоби, органи, нормативно-правова база їхнього функціонування) у відповідність до реалій внутрішньої і міжнародної ситуації, економічних можливостей держави і рівня готовності держави до змін. Передбачається тривала перебудова всієї політико-правової системи України з тим, щоб вона відповідала захисту громадян незалежно від культурних відмінностей або політичних уподобань.

Очевидно, що національні цілі можуть стати життєздатними та продуктивними тільки за умови, що вони формуються в руслі національних інтересів, на реалізацію та захист яких вони спрямовані.

На рисунку 4.4 показаний розподіл значень критеріїв оцінки пріоритетів національних цінностей та національних інтересів.

Рис 4.4. Розподіл значень критеріїв оцінки пріоритетів національних цінностей та

національних інтересів

Очевидно, що:

• всі критерії мають високі значення балів;

• критерії утворюють два кластери, з яких перший переважно належить ІІІ-

ому квадранту, а другий - цілком ІІ-ому квадранту;

• кількість балів критеріїв інтересів дещо вища за кількість балів критеріїв

цінностей.

Велика кількість балів, що отримали критерії національних інтересів і національних цінностей, свідчить про їхню важливість і взаємозалежність. Дещо вища кількість балів критеріїв інтересів відносно критеріїв цінностей підтверджує, що українське суспільство – це “суспільство ризику”, для якого є природнім тяжіння до акцентування уваги передусім на інтересах, а не на цінностях, коли життєво важливою мотивацією виступають інтереси виживання людей, суспільства та Української держави взагалі.

З іншого боку, перевага інтересів над цінностями призвела до того, що ліберальні принципи, як цілісна самостійна ідеологія і стратегія суспільного розвитку, досі не змогли належним чином закріпитись у нашому суспільстві й допомогти Україні в розв’язанні багатьох її проблем. На практиці тільки окремі з них відіграють вагому роль у свідомості української спільноти. Тому існує реальна загроза того, що лібералізм у тому класичному і посткласичному (неолібералізм) варіантах, що були рушійною силою розвитку західного суспільства впродовж ХІХ-ХХ століть, не зможе повною мірою стати головною рушійною силою сталого та безпечного розвитку України.

Питання про розробку цілей, зокрема в державному управлінні, належить до числа найбільш актуальних і важливих для управлінської теорії та практики, на жаль, до тих із них, методологія яких найменше опрацьована. Так, конкретні та зрозумілі цілі можуть сприяти визначенню напрямку державної політики національної безпеки, окремим її складовим і пов’язаним із ними програмам.

Цілі в управлінні представляють як ідеальний образ (логічну модель) бачення стану суб’єкта або об’єкта управління, сформульований на основі пізнання та врахування їхніх об’єктивних закономірностей і організаційних норм, потреб й інтересів. Цілі є продуктом свідомості, що призводить до того, що в кожній цілі може бути досить різним співвідношення між дійсним та ідеальним. Для розробки цілей для державного управління мають автори виокремлюють наступні системоутворюючі моменти [1].

По-перше, суспільні джерела появи та фіксації цілей державного управління. Цілі для державного управління повинні народжуватися “внизу” - походити від потреб і інтересів людей, об’єднаних у державу. Внутрішній стан суспільства та його проблеми є справжніми й актуальними джерелами формування цілей державного управління.

По-друге, суб’єктивний бік цілепокладання та спричинена цим відносність і прозорість сформульованих цілей державного управління. При обґрунтуванні цілей існують реальні складнощі, котрими не можна знехтувати. Адже будь-яке майбутнє завжди незрозуміле, невідоме, ймовірне, альтернативне, відкрите. Його передбачення доводиться робити на основі інформації про минуле. Все, що здійснилося, стало історією, але що буде, - можна тільки здогадуватися, хоча аналіз окремих тенденцій, закономірностей, однозначних проявів створює передумови для проникнення в майбутнє. Без окреслення майбутнього не можна побудувати приватне життя, не говорячи вже про суспільне, до того ж у рамках держави.

По-третє, ієрархія цілей державного управління, що має значне соціологічне наповнення. Головним для суспільства, в тому числі для державного управління, є створення, підтримка й покращання умов для вільної, спокійної, творчої життєдіяльності людей, налагодження раціональних стосунків між особистістю, суспільством і державою. Тому й ієрархія цілей державного управління побудована на принципі пріоритету потреб й інтересів розвитку суспільства.

Залежно від виникнення та змісту, від більш складної до менш складної похідної та логічної послідовної основні види цілей державного управління утворюють наступну структуру:

суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;

соціальні, що відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємостосунки її елементів, стан і рівень соціального життя людей;

духовні, пов’язані зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, котрими керується суспільство, а в іншому – зі впровадженням духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних цілей;

економічні, що характеризують і стверджують систему економічних відносин, котрі забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей;

виробничі, суть котрих полягає у створенні й підтримці активності тих керованих об’єктів, що відповідають вищенаведеним цілям і сприяють їх реалізації;

організаційні, спрямовані на розв’язання організаційних проблем, суб’єкта та об’єкта державного управління – побудова відповідних функціональних й організаційних структур;

діяльнісно-праксеологічні, що передбачають розподіл і регулювання діяльності конкретних структур, службових і робочих місць;

інформаційні, що забезпечують намічені цілі необхідною, достовірною й адекватною інформацією;

пояснювальні, що потребують відпрацювання знань, мотивів і стимулів, які сприяють практичному здійсненню комплексу цілей державного управління.

По-четверте, побудова самого “дерева” цілей державного управління. Центральним і визначальним “стволом” дерева цілей державного управління є стратегічні цілі, пов’язані з якістю суспільства, його збереженням або перетворенням. Стратегічні цілі розгортаються в оперативні, що фіксують крупні блоки дій щодо досягнення перших, а оперативні – в тактичні, що визначають щоденні та конкретні дії щодо досягнення перших і других цілей.

Побудова “дерева” цілей державного управління на основі та з урахуванням їхніх ієрархій передбачає застосування непростої процедури, причому як до державного управління взагалі, так і до його окремих частин.

Субординація цілей підсилює механізм цілепокладання в державному управлінні. Першочерговою проблемою є досягнення адекватності цілей державного управління потребам й інтересам суспільства, тим цілям, що об’єктивно породжуються керованими об’єктами. Дотримання цих вимог може насправді перетворити цілі державного управління в сфері національної безпеки в потужну силу функціонування держави й розвитку суспільства.

Якщо національні інтереси віддзеркалюють основні потреби держави, то національні цілі стосуються національних інтересів у ширшому розумінні. Очевидно, що спільне між інтересом і ціллю полягає в тому, що вони віддзеркалюють об’єктивну потребу суспільства; відмінність же в тому, що інтерес усвідомлюється, а ціль передбачає суб’єктивну діяльність за допомогою інструментальних державних механізмів [4]. Тому ціль – це інтерес у дії.

Стратегічні цілі національної безпеки – це насамперед бачення перспектив діяльності системи забезпечення національної безпеки. Для того щоб суб’єкти забезпечення національної безпеки виробляли тільки реально досяжні цілі, вчені [8] запропонували контрольний список з десяти питань, які вони можуть ставити час від часу перед суб’єктами забезпечення національної безпеки з приводу національних цілей:

1. Де ви зараз перебуваєте?

2. Де ви хочете перебувати?

3. Що стає вам на заваді?

4. Чого ви потребуєте від інших країн?

5. Що і від кого ви потребуєте в своїй країні?

6. Як досягти множинних цілей?

7. Що ви вважаєте «успіхом»?

8. Чи підлягає успіх кількісному вираженню?

9. За яких умов успіх є випадковим?

10. Цілей не досягнуто. Які ваші дії?

Нині, коли в Україні продовжується складний і водночас активний процес трансформації сектору безпеки, особливо в частині соціально-економічного розвитку, відповідь на ці запитання може дати державна політика національної безпеки. Вона має базуватися на прагматичних макроекономічних цілях і може стати могутнім координуючим засобом на шляху до євроатлантичної інтеграції, що, у свою чергу, передбачає, такі умови членства в НАТО та ЄС, які максимально відповідають національним інтересам держави.

Враховуючи вищенаведене, в загальних рисах такий список макроекономічних цілей формулюється так [27].

У сфері економічної безпеки:

• недопущення надмірної імпортної залежності економіки країни, при якій вона втрачає здатність самостійно існувати;

• наявність резервів, запасів ключових видів економічних ресурсів, що забезпечують функціонування економіки країни і регіонів у надзвичайних ситуаціях;

• обмеження безробіття на рівні, що не викликає соціальних потрясінь;

• попередження наднормативного фізичного і морального старіння, зношування основних засобів виробництва, будівель, споруд, засобів комунікації, житлових об’єктів;

• забезпечення відтворення трудових ресурсів і науково-технічного потенціалу країни;

• забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції і товаровиробників на внутрішніх і світових ринках;

• створення й підтримка умов економічного зростання та прогресивної зміни структури економіки шляхом своєчасного і повного інвестування;

• обмеження тіньового сектору економіки, протидія існуванню кримінального сектору;

У сфері фінансової (бюджетно-податкової) безпеки:

• недопущення зростання зовнішнього та внутрішнього боргу до порогових значень, при яких держава втрачає здатність обслуговувати і повертати борги;

• забезпечення збору податків на рівні, достатньому для формування збалансованого за доходами і витратами державного бюджету;

• формування бездефіцитного або низько дефіцитного державного бюджету, а в умовах наявності значних довгострокових зобов’язань – профіцитного бюджету;

• забезпечення прозорості фінансових потоків на всіх рівнях;

• перевага безготівкових фінансових розрахунків між об’єктами господарювання усіх рівнів, обмеження бартерних враєморозрахунків;

• запобігання відтоку валютних коштів за кордон, який не приносить економічної вигоди державі і не зумовлений реальними потребами дійсних власників коштів;

• підтримка валютного курсу гривні та рівня інфляції у вузьких межах, які зумовлені фінансовою та економічною доцільністю, недопущення необґрунтованого зростання грошової маси в обігу;

• забезпечення банківських гарантій збереження вкладів юридичних і фізичних осіб з боку держави;

• наявність стабілізуючих золотовалютних запасів і резервів Нацбанку;

• обов’язкова державна реєстрація доходів і майна юридичних і фізичних осіб;

• дотримання принципу бюджетного федералізму.

Цілі дотримання екологічної безпеки:

• попередження хижацького використання природних ресурсів;

• недопущення забруднення довкілля (грунтів, води, повітря) вище гранично допустимих норм;

• обов’язкове проведення заходів захисту навколишнього середовища і відтворення його природного стану;

• попередження і ліквідація наслідків екологічних катастроф, зменшення ризику завдання економічних збитків і виникнення загроз життю і здоров’ю людей.

Забезпечення воєнної безпеки і зменшення загроз терористичних актів і їхніх наслідків породжують наступні макроекономічні цілі:

• підтримка на певному рівні воєнної, оборонної економіки, забезпечення її державними бюджетними ресурсами;

• підтримка оборонного потенціалу, засобів цивільної оборони включно, на рівні, достатньому для відвертання найбільш імовірних загроз при одночасній мінімізації потенційно можливих втрат від воєнних і терористичних актів;

• створення засобів для надання відповіді нападаючій стороні і знешкодження терористичних угрупувань незалежно від їхнього місцезнаходження.

Названі цілі тісно перетинаються з цілями забезпечення суспільної безпеки.

Група цілей інноваційного розвитку та підвищення конкурентоспроможності безпосередньо пов’язана з вирішенням значних науково-технічних проблем народногосподарського значення, розвитку економіки в галузі науково-технічного й техніко-технологічного прогресу. Враховуючи розвиток економічних знань, освоєння сучасних досягнень науки, техніки, технології є основою зростання конкурентоспроможності вітчизняних виробників і продукції, яку вони виробляють на внутрішній та зовнішній ринки.

Здійснення державної політики з питань національної безпеки передусім має передбачати визначення пріоритетів цілей та органів державної влади щодо їх досягнення. Без визначення цілі як основи всього процесу її реалізації неможливий поступальний розвиток на шляху ефективного вирішення проблем безпеки життєдіяльності людини, суспільства й держави засобами державних політичних рішень.

Значення оцінки пріоритетів національних цілей з кожним роком зростає. Разом з тим, часто буває важко зробити вибір національних цілей, оскільки майже кожен вибір розчаровує виборців і представників зацікавлених груп. Важливими також є повноваження не тільки робити свій вибір, а й нав’язувати його іншим. Це, в свою чергу, залежить від співвідношення легітимності й доступу до управління реальними важелями впливу. Нарешті, потрібна технічна спроможність вибирати, що, в свою чергу, може поділятися на володіння адекватною інформацією, критеріями визначення, процедурами та механізмами реалізації.

До проблемних аспектів визначення ієрархії цілей відносять такі:

• існує незгода з приводу належних методів виявлення цілей;

• цілі мають люди, а не організації;

• декларовані та реальні цілі можуть відрізнятися;

• навіть декларовані цілі є численними і часто несумісними;

• цілі з часом можуть мінятися;

• існує багато різновидів цілей.

Найпридатнішою моделлю для аналізу сукупності національних

цілей є модель ієрархії цілей [14]. Вона - формалізована система, заснована на матричному численні й теорії графів. Суттєвим чинником, котрий вказує на практичну корисність запропонованої моделі, є те, що вона однаково придатна для вирішення завдань розподілу як енергетичних, матеріальних, так і інформаційних ресурсів.

У графічній інтерпретації стратифікована система національних цілей представляється у вигляді ієрархічно організованої сукупності абстрактних процесів, що взаємодіють за принципом споживання ресурсів, виробництва продуктів та їх розподілу (рис. 4.5). Задля спрощення рисунка індекси об’єктів відповідних рівнів ієрархії не наведені. В такій системі під ресурсом можуть розглядатися як базові (енергетичні, матеріальні, інформаційні) ресурси, так і вироблені процесами нижчих рівнів ієрархії (стосовно даного) продукти. Зберігаючи основні властивості моделі для вирішення різних завдань, модель ієрархії цілей можна модифікувати під конкретну предметну область.

Рис. 4.5. Графічна інтерпретація ієрархічної впорядкованої системи цілей [14]

• Елементи, позначені символом G, реалізують функції розподілу продукту в напрямку вершини ієрархії.

• Елементи, позначені символом A, реалізують функції розподілу продукту в напрямку основи ієрархічної системи (ланцюг зворотного зв’язку за продуктом).

• Елементи, позначені символом U, реалізують функції об’єднання однотипних продуктів і передачі їх у напрямку основи ієрархічної системи (шина-колектор продукції).

• Елементи, позначені як Am та am, відображають окремі цілі (процеси).

Визначення ієрархії стратегічних цілей водночас є завданням вибору прийнятних для кожного окремого випадку засобів їх досягнення, тобто проблемою вироблення тактичних завдань, спрямованих на досягнення стратегічної цілі. І в цьому плані кожен суб’єкт політики зустрічається з так званим парадоксом тактичного плюралізму, сутність якого полягає в тому, що в при реалізації власної стратегії суб’єкти політики зазнають впливу соціальних, економічних, політичних і навіть психологічних чинників, які в сукупності створюють власне кон’юнктуру політики. Суб’єктам політики доводиться вирішувати проблему взаємозв’язку стратегічної цілі, що декларується, способів і засобів її досягнення.

Аналіз встановлення пріоритетів національних цілей стане ефективним у випадку, коли він не спиратиметься на суто механістичний підхід, а перетвориться в діалог між аналітиками і виробниками рішень з питань забезпечення національної безпеки, коли перші надають можливість зробити оптимальний вибір з-поміж критеріїв, варіантів дій і механізмів розподілу ресурсів та інформують про ймовірні наслідки цього вибору.

Нинішня ситуація побудови націй-держав зовсім відмінна від періоду деколонізації 1960-х років. Україна належить до нового типу зон державного будівництва, яке відрізняється тим, що основні події розгортаються в Європі, зайнятій проблемами інтеграції. Сьогоднішній світ більше переймається проблемами глобалізації та регіоналізації. Претензія на суверенітет має шанс бути зрозумілою і прийнятною тільки як стратегія національного розвитку у рамках загального процесу об’єднання. Тому плани системи забезпечення національної безпеки мають робити вагомий акцент на таких питаннях:

• у яких напрямках державної політики з питань національної безпеки ми

діємо?

• якими є наші цілі у межах кожного напрямку політики з питань національ-

ної безпеки ?

Тому у центрі уваги мають бути цілі, які визначені в нормативних документах. Закон України “Про основи національної безпеки” заклав фундамент планування основних напрямків у сфері національної безпеки України. Зокрема, Стаття 8 Закону визначає такі основні напрями державної політики з питань національної безпеки у зовнішньополітичній сфері: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності незалежних держав, а також іншими державами світу.

Вибір національних цілей держави – це вибір пріоритетів на рівні основних напрямів державної діяльності, пріоритетів, які фактично визначають на певний період подальше спрямування всіх її видів, зокрема, державної політики та використання наявних ресурсів, стан розвитку держави, її місце у світі й ставлення до неї інших держав, які утворюють її зовнішнє середовище, і, зрештою, її успішний розвиток і пов’язане з цим майбутнє.

Попри остру полеміку, що ведеться нині в українському суспільстві, ми пропонуємо низку пріоритетів цілей на рівні основних напрямів державної політики з питань національної безпеки. При їх виборі автори керувалися нерівністю Тінбергена [23], яка зазначає, що кількість цілей не має перевищувати кількість використовуваних державою інструментів. У протилежному випадку в держави не вистачить ресурсів щодо реалізації поставлених цілей.

До таких пріоритетів відносяться [11]:

• консолідація українського суспільства на основі європейських цінностей;

• подальша розбудова громадянського суспільства, демократичних інститутів, створення законодавчої бази та механізмів демократичного контролю;

• подолання негативних тенденцій занепаду наукового потенціалу України, надання ефективної державної підтримки розвитку вітчизняного інтелектуального ресурсу;

• створення політико-правових і економічних основ для формування і розвитку середнього класу;

• подолання наслідків економічної кризи, створення сприятливих умов для ефективного функціонування провідних галузей економіки України. Істотне посилення фінансової безпеки держави;

• подолання критичної залежності України від постачання енергоносіїв, стратегічної сировини та матеріалів;

• посилення боротьби з негативними явищами суспільного життя – корупцією, тіньовою економікою тощо;

• посилення участі України в боротьбі із транснаціональною злочинністю;

• поглиблення участі України в заходах світової спільноти в боротьбі з міжнародним тероризмом;

• інтенсифікація участі України в розбудові сучасної архітектури європейської безпеки;

• наближення України до членства в НАТО шляхом виконання вимог “Плану дій щодо набуття членства”;

• посилення провідної ролі України в розбудові регіональних структур безпеки (передусім - Організація за демократію та розвиток (ГУАМ), Співдружність демократичного вибору тощо);

• активна участь України у миротворчій діяльності під егідою міжнародних інституцій з питань безпеки;

• участь у розбудові спільного економічного простору в аспектах, що не перешкоджають європейській інтеграції України та її входженню в світові економічні структури;

• завершення реформування Збройних Сил України;

• розробка науково-технічних організаційних та економічних підвалин формування сучасного військово-промислового комплексу;

• вдосконалення нормативно-правових, економічних та організаційно-управлінських механізмів захисту вітчизняного інформаційного простору. Демонополізація засобів масової інформації;

• викоренення корупції;

• подолання диспропорцій у розвитку регіонів і їх залучення до формування загальнодержавної політики;

• подолання екологічної кризи та пом’якшення наслідків аварії на ЧАЕС.

Якщо вибір зроблено за цими напрямками, то враховуючи їх взаємозалежність, постануть питання з приводу ресурсу, який має розподілятися, та механізму реалізації й посилення пріоритетів. Окрім того, як часто трапляється з більшістю варіантів державної політики [22], цілі пов’язані з низкою проблем, тому досить імовірно, що вони можуть бути непослідовними й навіть неоднозначними. Тому подібні положення повинні містити плани, присвячені далекосяжним цілям.

У цих планах зазначені напрямки не слід розглядати як просту проблему примусових заходів, а тому до процесу їх реалізації слід залучати як тих, хто здійснює політику, так і тих, хто її “замовляє”. І все ж проблемою примусу не можна нехтувати. В такому разі постане проблема неврахування самих пріоритетних напрямків. Існуючі в нашій державі методи розподілу ресурсів та контролю за їх використанням час від часу потребують перегляду у світлі їхньої відповідності обраним пріоритетним напрямкам державної політики з питань національної безпеки.

Загальноприйнятою, хоча іноді й суперечливою, залишається думка про те, що з метою виживання й розквіту держави пріоритет слід віддавати надзвичайним цілям [8]. В особливих випадках суб’єкти забезпечення національної безпеки не тільки можуть, а й зобов’язані вдаватися до креативних і маніпулятивних заходів розв’язання проблем. Попри те, що індивіди чи окремі соціальні групи матимуть конкретні інтереси та цілі, вони можуть і повинні визнавати пріоритет більш масштабних колективних цілей всієї держави. У цьому випадку цілі слугуватимуть показником інтеграції та єдності. До того ж вони можуть діяти як засіб мотивації, оскільки вважається, що групи й індивіди часто одержують задоволення від свого внеску до реалізації великомасштабних організаційних або програмних цілей.

Контроль за реалізацією державної політики з питань національної безпеки та порівняння результатів з нашими сподіваннями відіграють важливу роль. Вони мають бути своєчасним застереженням від невдач і дати змогу скоригувати політику та засоби її впровадження. Проте можливість невдачі треба усвідомлювати з самого початку. Таким чином, якщо невдача оцінюється як неякісне виконання, то можна спробувати поліпшити процес впровадження. А якщо проблеми спричинені неадекватною політикою або несприятливими зовнішніми обставинами, то постане необхідність у коригуванні державної політики з питань національної безпеки та її цілей як нереалістичних. Все це зобов’язує розглядати плани як тимчасові і тому доцільно мати в запасі альтернативні плани в разі виникнення кризових ситуацій.

Кожного разу, коли в практиці програмно-цільового планування та управління виникає потреба концентрації зусиль для розв’язання комплексної проблеми, використовуються методи цільового управління, засновані на ідеї системного аналізу [12]. Їхне практичне застосування наочно довело, що системний підхід і методи дослідження операцій можуть бути пріоритетними для розв’язання більш широкого кола задач, ніж організація воєнних операцій. Методи цільового управління можна використовувати завжди, коли виникає необхідність підвищення ефективності використання наявних ресурсів для досягнення чітко окреслених цілей, у тому числі й національної безпеки.

Для України актуальність своєчасного й точного визначення національних цілей зумовлена не тільки кардинальними змінами, що відбулися останнім часом у світі. Нині їхне змістовне наповнення сприймається українським загалом усе глибше й комплексніше. На зміну характерному для радянського періоду української історії уявленню про воєнну безпеку, яка сприймалася як загроза виникнення війни, державного безпеку, яка трактувалася як безпека державного ладу, приходить більш системне, відповідне сучасним українським і світовим проблемам уявлення про національну безпеку.

Нині за допомогою стратегічних досліджень вирішується велике коло складних і взаємопов’язаних питань безпеки, що суттєво відрізняє існуючу ситуацію від тієї, коли безпека в основному обмежувалась оцінкою “ядерного балансу” та “паритету сил” між США та СРСР. За таких умов стратегічні дослідження будуть й надалі розвиватися як традиційні “воєнні дослідження”, але залучення до них ідеї безпеки розширило не тільки сферу досліджень у цій галузі знань, а й уточнило вимоги щодо формування національних цілей:

• цілі залежать від альтернативних сценаріїв майбутнього, з огляду на різні

припущення щодо поведінки ключових змінних;

• прості цілі з часом можуть стати складними і множинними;

• реальна ціль – віддалитися від декларованої;

• цілі мають бути конкретними й кількісно вираженими, сумісними й такими,

що підтримують одна одну, пов’язуватися в ієрархії, так, що окремі цілі можуть робити внесок до більшої групи цілей, які, в свою чергу, живлять національні цілі;

• не слід вдаватися до пошуку великого числа цілей і виносити їх на розгляд

уряду, оскільки це означало би зростання тиску на політичну систему, причому часто за відсутності ресурсів для задоволення цих вимог, підтримки політичної системи або її спроможності владнати ці питання.

Процес встановлення національних цілей - важливий вид діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки, який можна вдосконалити, надавши йому більшої відкритості, систематичності та реалістичності.

Визнаючи наявність багатьох проблем, маємо підстави для визнання того факту, що елементи тріади: “національні цінності - національні інтереси - національні цілі” є основними рушійними силами системи національної безпеки і такими, що визначають зміст, характер, конфігурацію та спрямованість державної політики національної безпеки.