3. Вихідні засади людського способу буття

Сутнісною основою буття людини постає діяльність як специфічний прояв людської активності. Фундаментальна особливість людської діяльності виявляється насамперед у тому, що з її допомогою людинапереводить властивості,  параметри, якості природно-космічних процесів у складники власної життєдіяльності і навпаки – людські потреби, наміри та виміри – у реальні фізичні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі – із її особливим життєвим універсумом. Унаслідок того сама людська діяльність постає як своєрідно перетворений космічний процес, в якому, за висловом Г.Гегеля, проявляється хитрість людського розуму: людина на основі пізнання спрямовує частину природи на її саму, отримуючи від того потрібні собі результати. Своєю чергою, природні процеси, проходячи через горнило людської діяльності, вперше виявляють свої якості та властивості, набувають виразних окреслень у своїх предметних характеристиках. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних елементів і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності; те ж саме можна сказати і про численні фізичні якості речей, виявлених людиною на основі діяльності у своїх взаєминах із світом.

Як звичайно, виділяють три основні види людської діяльності:

1. Матеріальна (практична), що пов’язана з перетворенням природи, із подоланням опору природного матеріалу, з дією з об’єктами; цей вид діяльності не лише забезпечує людство умовами та засобами життя, а й постає своєрідним показником її можливостей і досягнень.

2. Духовна, що  пов’язана з усвідомленням, знанням, мисленням та створенням понять, ідей, різного роду інтелектуальних моделей дійсності. Духовна діяльність, як ми відзначали у попередніх темах, носить ідеальний характер: вона здійснюється в умовному просторі людського розумового споглядання і продукує ті еталонні форми, що виконують роль еталонів та систем відліку для людського орієнтування в дійсності та для оцінки її різних явищ.

3. Духовно-практична – пов'язана із створенням особливих символічних форм, що фіксують вищі сенси та цінності людини (філософія, релігія, мистецтво). Найважливішою особливістю духовно-практичної діяльності є те, що її предмети за межами її сфери втрачають свій онтологічний статус: так, клаптик тканини, що постає для певної релігії святинею, за межами цієї релігії є зовсім ні для чого не придатним; для людини, яка далека від мистецтва, якісь незавершені малюнки можуть бути всього лише зіпсованим папером, а для обізнаної – геніальним ескізом, та ін. Відомий випадок, коли на ринку в Туреччині рибалка продавав рибу, загортаючи її в аркуші давнього християнського манускрипту, а у новелі індійського письменника Нараяна старий селянин використовував уламок давньої статуї в якості стовпчика для прив’язування кози.

Усі означені форми людської діяльності виконують в житті людини та в суспільній історії надзвичайно важливу роль: матеріальна діяльність забезпечує задоволення базових потреб людини (в їжі, теплі, енергії), а також вводить в сферу людського життєвого простору нові природні явища і процеси, що згодом пізнаються та використовуються людством для свого розвитку. Пізнання та творче перетворення природних явищ опосередковується духовною діяльністю і без неї просто неможливі, а сфера духовно-практичної діяльності, окрім того, що вона засвідчує рівень та форми людського самовиявлення та самоосмислення, продукує такі стратегічні орієнтири для світу людського буття, що спрямовують тою чи іншою мірою всі людські дій. Тому означені форми людської діяльності утворюють певну внутрішню єдність, взаємно доповнюючи та стимулюючи одна одну.

Усім цим формам притаманні ті фундаментальні характеристики, котрі окреслюють людську діяльність як таку:

• людська діяльність має переважно перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина, створюючи культуру, змінює природу; можна у певному сенсі сказати й так, що людське пристосування існує у формі перетворення; якщо чомусь процеси перетворення природи гальмуються або консервуються, то суспільство може бути стабільним лише обмежений час за рахунок досягнутого балансу між ним і природою, але такий баланс врешті порушується або людьми, або природою;

• людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована), а тому вона наділяє свої продукти певними функціями, певним призначенням: якщо у відношенні природно-космічних явищ ми доволі часто не можемо ставити питання «Для чого?» (Для чого Місяць? Для чого скелі?), то, навпаки, кумедно виглядає ситуація, коли якась людина демонструє якійсь свій виріб, але нічого не може сказати у відповідь саме на це питання;

• людська діяльність предметна, тобто вона ніби вилучає з природно-космічної цілості властивості, якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання; доцільно зроблені артефакти людської історії як правило базуються на використанні тих чи інших предметних властивостей природи, як-от деревини, металів та ін.;

• людська діяльність в основному та переважно є діяльністю з використанням штучних засобів праці, штучно розроблених та винайдених технологій, артефактів культури; у свій час Б.Франклін назвав людину твариною, що виробляє знаряддя, і це значною мірою так, оскільки штучні засоби небувалою мірою збільшують людські діяльні можливості, дозволяють людині проникати туди, куди природним чином їй потрапити неможливо (наприклад, під воду, у космос), передають енергію людської дії на великі відстані та ін. людські штучні засоби діяльності існують тільки тому, що людина змогла виявити, виділити та використати ті сили і властивості, що існували у прихованому вигляді в природі, надати їм нового впорядкування, призначення, спрямування;

• людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постає наче «візитною карткою» людства певного рівня розвитку та певної культури;

• людська діяльність соціальне організована, тобто передбачає людські об'єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями та навичками, історичну естафету; як ми відзначали раніше, навички людської діяльності не успадковуються генетично, оскільки штучні засоби праці, технології перетворення природи не складають частини людського організму, а у генетичному коді людини зафіксована інформація про будову людського організму; тому поза соціальністю, поза організацією людської суспільної співпраці зберегти та передати досвід власне людської діяльності просто неможливо; в історії існує багато прикладів того, як були втрачені ті чи інші навички діяльності, технології, вміння та ін.;

• людська діяльність свідома, тобто духовно зумовлена; поза свідомістю неможливе пізнання, неможлива така організація людських взаємодій, що дозволяють розвивати та поширювати як досвід діяльності, так і її результати;

• людська діяльність лише тоді набуває розвиненого вигляду, коли вона переростає у самодіяльність, тобто у свідоме культивування форм самої діяльності.

Доти, доки людина діє у відповідь на тиск зовнішніх чинників, діяльність залишається значною мірою випадковою, несистематичною і тому – не власне людською. Лише тоді, коли людина усвідомлює свою діяльність як свою силу, перевагу, як основу змістової повноти свого життя і починає спеціально її розвивати та вдосконалювати, діяльність стає власне людською. Тому, коли дехто, намагаючись максимально зблизити людей та тварин, стверджує, що тварини також можуть робити дещо штучне, наприклад, будувати гнізда, греблі та ін., то забувається одна, принципово важлива відмінність: тварини роблять це одноманітно, із століття в століяття, із покоління в покоління; тут діє задана програма, і тому в них немає історії, а людина, завдяки свідомості, здатна саму діяльність зробити спеціальним предметом самої ж діяльності, змінювати її, розвивати, вдосконалювати (завдяки чому існує нескінченна кількість різних напрямів людської діяльності). Це і є діяльність як самодіяльність, тобто діяльність, спрямована на свій власний розвиток та вдосконалення. У цьому сенсі метою людини може бути вдосконалення у певних видах діяльності заради них самих, а не задля якогось прагматичного результату. Звідси випливає людська потреба (і життєва цінність) в самовираженні через певні види діяльності.

На основі діяльності встановлюються людські взаємини із світом, навколо процесів діяльності обертаються основні складові людського суспільного життя: культура, наука, політика, духовне життя, суспільне управління. Саме в колі таких явищ і процесів людина набуває своїх особливих якостей і досягає певного рівня самоусвідомлення, яке, як неважко зрозуміти, передбачає виявлення того, чим людина відрізняється від усього іншого.  В сучасній філософії окрім окреслення особливостей людського становища в світі використовуються поняття екзистенціали людського буття та сутнісні сили людини. Термін «екзистенціали» походить від вже відомого нам слова «екзистенція»; останнє, як ми пам’ятаємо, в антропологічних напрямах сучасної філософії набуло статусу позначення особливостей людського існування, а термін екзистенціал означає:

• те, поза чим немає людини як людини;

• те, чого немає у світі без людини, тобто саме те, що людина вносить у світ своїм способом буття.

До основних екзистенціалів людського буття на основі міркувань філософії XX ст. можна віднести:

1. не пряме, безпосереднє, тобто природне, а опосередковане культурою, знанням, усвідомленням ставлення до дійсності, у тому числі – й дійсності самої людини; це позначають інколи як відпадіння, відлучення людини від цілісного буття, як закинутість у світ, саме тому, що людина опиняється на певній дистанції від дійсності та будь-яка дійсність не надається їй в адекватному виразі та виявленні;

2. трансцендування (дослівно – вихід за межі, процесування через щось) – неприлучення людини ні до чого остаточно і назавжди, постійний вихід людини за всі та всілякі межі існуючого; цей екзистенціали інколи подають як принципова незавершеність людини, її ексцентричність та непереборна самосуперечливість;

3. свобода, або незапрограмованість, наявність можливості вибору типу дій та поведінки; свобода передбачає й те, що у людини немає єдиного та остаточного кореня буття;

4. індивідуація: у природних процесах будь-які окремі явища завжди вплетені в певні системи взаємодій і не мають власного автономного статусу буття; у людському ж бутті, навпаки, на перший план виходять людська індивідуальність, унікальність та неповторність; тут багатство розвитку індивідуальності стає умовою розвитку людства;

5. принципова всеєдність людського початку буття – завдяки свідомості, розумінню, спілкуванню людина усвідомлює себе часткою людства: «обираючи себе, я завжди створюю всезагальне. Я створюю його, розуміючи проект будь-якої іншої людини, до якої б епохи вона не належала» (Ж-П.Сартр). Яскраво ту ж саму думку висловив Джон Донн (англ. поет XVI - XVII ст.): «Немає людини, яка була б, наче Острів, сам по собі; кожна людина є часткою Материка, частиною Суходолу; і якщо хвиля знесе в море берегову скелю, зменшиться Європа..., смерть кожної людини зменшує і мене, бо я є у єдності з усім людством, а тому ніколи не питай, по кому подзвін: він – по тобі»;

6. перебування (буття) «на межі», цей важливий екзистенціал людського буття ніби інтегрує усі інші, бо фіксує проблематичність, неузасадненість, але водночас і рухливість, динамізм та діалогизм людського існування. На думку М.Аббаньяно, М.Бубера, П.Тілліха, М.Шеллера, людське буття характеризується прилученням до принципово відмінних, за суттю – альтернативних сфер сущого: біологічного та соціального, матеріального та духовного, статичного та динамічного, кінцевого та нескінченного та ін.; через це людині притаманне ведення своєрідного діалогу із Богом, Космосом, іншою людиною, світовими глибинами, із самою собою, тощо.

В цілому становище людини у світі можна передати умовно як перебування на перехресті двох нескінченностей: з одного її боку лежить нескінченність Космосу, Всесвіту, а, з іншого, – нескінченність її культуротворення та власних проявів, і людина переводить одну нескінченність у іншу. На людині світ ніби фокусується, але водночас і трансформується, виходячи в людську історію, де приховані сили та властивості природи набувають своєї яскравості, розмаїтості та виявлення. Людина існує на перехресті одвічних світових або буттєвих альтернатив: духу і тіла, неба і землі, одиничності та всезагальності, ницості та величі, свободи та необхідності. Кричуща суперечливість, несумісність даних альтернатив утворює своєрідне «силове поле» людського буття, надаючи йому внутрішньої напруженості. Але водночас вони вводять людину у стан одвічного сперечання із самою собою: людині хотілося би перебувати у незаперечній повноті та цілісності, тобто мати водночас і земне, і небесне, і скороминуще і вічне, але це неможливо, тобто неможливо це поєднати у якійсь простий спосіб. І все ж історія кожного людського життя подає нам варіант (образ) вирішення даних суперечностей та певне поєднання названих альтернатив. Коли людина організує своє життя осмислено, вона не може їх обминути, а намагається зробити реальні кроки для їх певного поєднання. Такі дії людини, які постають спрямованими саме на поєднання найперших альтернатив людського життя у певний спосіб, як правило, називають життєвими вчинками. Тому вчинки – це не які завгодно дії, а лише ті, які вводять людину у ситуацію кардинального життєвого вибору, у саме осереддя людського життя, постаючи його своєрідними «вузловими пунктами».

Такий характер життєвих проявів людини – її суперечливість та перебування на перехрещенні життєвих альтернатив – зумовлює непереборний інтерес до будь-якого людського життя, оскільки любе людське життя демонструє те, якою може бути людина, що з нею може статися та до яких наслідків привести. Таким ретельним відслідковуванням людських життів та життєвих доль переважно займається мистецтво: завдяки прилученню до мистецтва ми дізнаємось про людські різноманітні долі, про певні повороти у людському житті, про людські життєві можливості та ін. При цьому через переживання змісту мистецьких творів ми ніби проживаємо низку життів, хоча нам даровано лише одне життя. Така невичерпність, різноманітність та незбагненність проявів людського життя породжує в людях бажання максимально подовжувати життя у надії побачити щось таке, у чому з’явиться його розгадка.

При дослідженні людської діяльності в її структурі виділяють: а) операції, спрямовані на вирішення певних часткових завдань; б) дії, спрямовані до конкретної мети, та в) власне діяльність, що пов’язана із мотивами або сенсами. Вчинки людини постають своєрідними «атомами» людської діяльності, оскільки «замикають» її дії на найперші життєві сенси. Життєвим завданням людини постає її самотворення, самоздійснення, самовираження через розвиток форм діяльності, культури, соціальних відносин та ін. При тому, звичайно, людина використовує свої якості, здібності, завдатки. Л.Фейєрбах, представник німецької класичної філософії, виділив такі її так звані «сутнісні сили»: «Якими постають відмінні ознаки істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття». Під сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом. Цілком очевидним є те, що Л.Фейєрбах виділив справді ті суттєво важливі здібності людини, що включаються у процеси людської життєдіяльності, творення культури та історії. Розум підносить людину не лише над світом, а й її власним егоїзмом, воля надає їй можливість спрямовувати свої зусилля далеко за межі органічних життєвих потреб, чуття забарвлюють та роблять інтимно близькими людині будь-які явища буття. У сучасному окресленні сутнісні сили людини виглядають дещо ширше, оскільки до названих Л.Фейєрбахом додають ще й людську тілесність, мову і комунікацію. Людська тілесність постає досить унікальною, надзвичайно складною, такою, що концентрує в собі майже всі відомі нам природно-космічні якості: саме через людську тілесність природні якості не тільки стають доступними людині, а й постають у своїх яскравих проявах, так що ми маємо підстави стверджувати, що тільки в людському сприйнятті кольори починають набувати повноти спектральних проявів, запахи – шаленної варіативності, смаки – реакцій, та ін. Людська тілесність має надзвичайну пластичність, високий ступінь саморегуляції та ін. Людські почуття, як про це свідчать сьогодні спеціальні дослідження, завжди предметно навантажені та до певної міри інтелектуалізовані. Через це вони, по-перше, сягають найвищих почуттів, таких, як любов, самовідданість, страх, ненависть, надія та ін. Такого роду почуття, по-друге, здатні бути провідними чинниками людської поведінки, що можуть значно перевершувати усякі інші, в тому числі – інстинкт самозбереження. Людське розуміння підносить людина над усім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу, перебувати, нарешті, на дистанції у відношенні до всякої реальності. Воля наділяє людину унікальними у світі живого здатностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті, на певних діях, що можуть не мати безпосереднього вітального (життєвого) значення, а також можуть знаходитись на величезній просторовій та часовій відстані від людини. Існує дещо перебільшений, але і певною мірою виправданий афоризм: «Не можна, але якщо сильно воліти, то можна». Мова і комунікація невіддільні одне від одного. Сучасні дослідження доводять, що можливість мовної діяльності закладена в людину генетично, проте актуалізується така здатність лише в соціумі. Мова, як вже йшлося, постає унікальним та універсальним способом входження людини у взаємини із світом, буттям. Комунікація постає реалізацією мови, але також і формою забезпечення єдності людини із усіма складовими її життєдіяльності.