2. Проблема походження людини в її сучасному висвітленні.

Із усіх попередніх окреслень проявів та характеристик людини випливає, що людина, яка для нас є звичною та повсякденною реальністю, насправді постає невичерпною за якостями та проявами, глибоко утаємниченою та незбагненною за суттю. Вона настільки відрізняється від усього іншого в оточуючому нас світі, що хоч якесь усвідомлення цього факту мимоволі породжує питання про походження людини. Наскільки можна про це виправдано судити, таке питання виникло у людей давно, бо воно вже чітко зафіксоване у найдавніших відомих нам міфах (у міфах Шумеру, Індії, Греції та ін.). Значить, людина давно зрозуміла свою унікальність і через це сприймала себе саму не інакше, як через чимось спричинене особливе виникнення, пришестя в цей світ. В наш час людство досить далеко просунулося у осмисленні, окресленні та проясненні цього питання. Проте, можна стверджувати, що питання про походження людини залишається спірним та не проясненим належним чином. Справа в тому, що наука засвідчує як унікальність людини, так і її спорідненість із іншими формами життя та буття. Людина відрізняється від усіх явищ світу цілою низкою унікальних рис, проте її організм складається із тих же хімічних елементів, із яких складаються інші органічні явища та процеси; анатомічно людина має ті ж самі частинки та складові, які мають інші тварини, а з деякими видами мавп ми, можна сказати, анатомічно ідентичні. Але те, що ми окреслили раніше як екзистенціали та сутнісні сили людини, також залишається впертим фактом нашої присутності в цьому світі. Тому людство не припиняє ставити питання: звідки, як та завдяки чому людина має такі унікальні та контрастуючи між собою риси? Звідки людина прийшла та куди крокує? – Досить очевидно, що ті чи інші відповіді на ці питання значною мірою можуть впливати на організацію нашого життя, на нашу поведінку, на соціальні, політичні та правові рішення. Звісно, що філософське осмислення людини не може обминути питання про походження людини.

Серед тих версій походження людини, які пройшли випробовування часу, найбільш відомими є: а) виникнення людини шляхом еволюції форм життя (еволюційна концепція); б) занесення людини (та життя) на Землю із інших світів або планет (інопланетна версія); в) створення людини Богом (богами) чи якимись іншими вищими силами (концепція креаціонізму – створення); г) виникнення людини внаслідок реалізації якоїсь фундаментальної космічної програми (версія антропного принципу в будові Всесвіту); д) виникнення людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природно-космічних процесів (концепція людини як тупикової гілки еволюції). Оригінальною можна вважати сучасну позицію, яка намагається переформулювати питання у такий спосіб: людина існувала на планеті завжди, тільки разом із змінами на ній та через грандіозні катастрофи міняла свої форми життя та виявлення. Ми розглянемо всі ці основні версії, проте відразу зазначимо, що при всіх їх відмінностях вони тяжіють або до еволюціонізму, або до креаціонізму з тими чи іншими нюансами,

Інопланетна версія – мало чого пояснює як в людині, так і в її походженні, оскільки відсуває питання про корені людини у невизначену далечінь: мовляв, десь та колись сформувалися розумні істоти, а потім вони колонізували Всесвіт. В кращому випадку, прийнявши означену версію, ми можемо сподіватись на те, що наші «інопланетні батьки» в якихось фатальних для людства ситуаціях прийдуть нам на допомогу. Але, схоже на те, що історія, в якій вже відбулась низка жахливих подій та катастроф, не дає нам підстав для таких сподівань. Отже, версія інопланетного походження людини майже нічого не додає нам до розуміння та вирішення ситуації нашого буття, хіба що інколи постає підставою для іронічно-критичної самооцінки. Версія дії у Всесвіті антропного принципу формулюється наступним чином: «Життя – це не випадковий спалах у природі, а космічний феномен; розум та матерія виникли на загальній основі, вони є лише різними аспектами єдиної реальності. В світі усе замислено так, щоби змогла з’явитися людина. Вона постає необхідним та суттєвим доповненням природи… Оскільки є людина, то Всесвіт володіє тими властивостями, якими він володіє» (В.Д.Губин, Е.Н.Некрасова. Философская антропология. – М.; СПб., 2000. – С.17). Вперше антропний принцип був сформульований у 1974 р. Б.Картером. У так званому «сильному варіанті» його формулювання висувається теза про те, що усіх константи (сталі величини) та елементи Всесвіту є такими, ніби людина є кінцевою метою їх дії. Отже, сутність даного принципу полягає у принциповій відмові визнати людину випадковим явищем загального світового процесу: все в космосі, в його складових, структурі, співвідношеннях орієнтоване на людину; людина і Всесвіт являють собою дещо органічно єдине. Слід сказати, що антропний принцип має непогане природничо-наукове підкріплення, проте, як і в будь-яких інших питаннях, результати наукових досліджень постають неповними та незавершеними. А це значить, що прийняття цього принципу має базуватись на внутрішньому переконанні в його виправданості, на внутрішньому відчутті його істинності. Окрім того, прийняття антропного принципу самого по собі ще не прояснює ситуацію людського перебування у світі: нехай людина існує в цьому світі невипадково, але чому вона в ньому існує? Яким чином вона з’являється на Землі? Який сенс такого існування? Яким може бути в такому разі людське призначення? – На ці питання в змісті антропного принципу не існує виправданої відповіді, проте не викликає сумніву, що до нього слід ставитись серйозно. Концепція походження людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природних процесів базується, скоріше за все, на психологічному почутті незадоволення людиною, її діями та результатами таких дій: людина – це істота, яка весь час робить помилки, а результати цих помилок кричуще суперечать вимогам розуму. До цього додається й інтуїтивне переконання у тому, що в природі панує гармонія, а в людській спільноті – розбрат та руйнування. Отже, людина існує на основі відхилення від належного. Конкретні аргументи на користь такої концепції є досить різноманітними: так, Ф.Ніцше вважав, що людина від природи не володіє надійними засобами для самозахисту, а тому вона створює такі засоби штучно, через що віддаляється від природи і навіть протистоїть їй. Досить часто висуваються аргументи поганої біологічної пристосованості людини до життя, її непридатності до самостійних життєвих дій тривалий час після народження. Б.Ф.Поршнев, колишній радянський історик та культуролог, намагався аргументувати положення, згідно яким людський тип поведінки був зумовлений збоями в дії тваринних інстинктів в несподіваних ситуаціях. На всі аргументи такого плану слід сказати, по-перше, те, що насправді людина досить непогано пристосована до суто біологічного виживання, і про це свідчать приклади із життя деяких архаїчних людських спільнот (в районі островів Океанії та ін.). По-друге, відсутність у людини від народження готових навичок людської діяльності в світлі вже розглянутих аспектів людської неспеціалізованості, універсальності та свободи слід розглядати як важливий позитивний чинник людського буття, а не навпаки. Нарешті, найважливіша вада даної позиції полягає в тому, що вона акцентує увагу на тому, чому людина не є звичайною твариною, проте не можуть майже нічого сказати на той рахунок, що саме та як робить людину людиною. Адже відхилення від генеральної лінії еволюції зовсім не обов’язково повинні приводити до шедеврів Відродження, до музики Л.Бетховена, вражаючих прикладів людської любові та самопожертви. Проте, не варто відкидати і цей момент – момент принципового виходу людини за межі суто тваринного типу поведінки та життя. Розглянемо, нарешті, найбільш поширені та конкуруючи концепції еволюції та креації. Еволюційна теорія спирається на певний фактичний матеріал, тому її не можна зневажати. Багато науковців посилається на те, що німецький біолог Е.Геккель у ХІХ ст. довів: людський ембріон (зародок) в процесі свого розвитку нагадує ембріони інших живих організмів, що вказує на походження живих видів від єдиного предка та на не випадковість присутності людини як живої істоти в ланцюжку розвитку форм життя. Ч.Дарвін надавав твердженням Е.Геккеля дуже важливого значення, хоча вони були спростовані вже у ХІХ ст. Досить велику кількість свідчень на користь еволюційної теорії зібрала археологія; при цьому еволюціонували і рослинний світ, і світ тварин. Але для засвідчення реальності еволюційних процесів зовсім не обов’язково звертатись до археології, адже певні факти еволюційних змін спостерігаються і зараз; зокрема, яскравим свідченням еволюції постають результати мутацій, зникнення деяких видів тварин та рослин, нарешті, результати селекційної діяльності людини. На користь еволюції свідчать і зміни, що відбуваються в людському суспільстві на протязі відомих історичних епох. В той же час еволюційна теорія не здатна дати задовільних відповідей на цілу низку важливих питань. Якщо еволюцією форм життя рухають боротьба за виживання та пристосування до умов середовища, то чому цей процес відбувався саме в напрямі до людини, адже існують форми життя, значно краще пристосовані до виживання, ніж людина та ніж відомі нам складні види живих істот? Далі, в світі живих організмів діє закон відповідності органів та функцій, який чомусь вже не діє в людині, так само, як не діє з однозначною імперативністю її генетична програма. Нарешті, досить вагомим моментом у неможливості повного прийняття теорії еволюції є її невідповідність даним генетики: з позиції останньої в живому організмі не відбудеться жодних змін без певних змін у генетичному коді, проте саме останній не змінюється шляхом пристосування організмів до змін у середовищі. Отже, якщо може відбуватися якась еволюція, то вона може бути зумовленою лише генетичними змінами, а останні не відбуваються ні довільно, ні стихійно. Окрім того, сучасна наука майже не має у своєму розпорядженні вагомих свідчень на користь припущення про виникнення нових видів. Звідси випливає, що з позиції сучасної генетики хід еволюції повинен кимось та якось спрямовуватись. Сучасна генетика, дешифрувавши генетичний код людини (це відбулося влітку 2000 р.), однозначно стверджує, що така складна інформаційна структура ні в якому разі не могла виникнути випадково або в результаті якогось стихійного природного процесу. Отже теорія еволюції, особливо в її дарвінівському (спрощеному) варіанті не відповідає сучасним знанням про життя та людину. Слід сказати, що це не означає автоматичного відкидання даної теорії; в наш час існують досить складні теорії еволюції (симбіотична, інтегральна), як подають еволюційний процес значно складнішим, з урахуванням сучасних даних різних наук. І все ж, на основні для філософської антропології питання: якими є найперші корені людини, в чому полягає необхідність і виправданість її перебування в цьому світі, які закони природи врешті привели до появи людини на Землі – ці теорії також не дають. Особливим варіантом теорії еволюції можна вважати марксистську концепцію трудового походження людини, згідно якої природний процес підводить віддаленого предка людини до такої межі, від якої така жива істота починає жити і діяти не за рахунок інстинктів та генетичних програм, а за рахунок переходу до виготовлення та використання знарядь праці. Саме таке виготовлення змінює людський організм, перетворюючи, наприклад, звірячу лапу на людську руку. В подальшому прогрес людини і суспільства зумовлюється, з одного боку, розвитком штучних засобів людської життєдіяльності, а, з іншого боку, людськими інтелектуальними здобутками та винаходами. Трудова теорія досить активно використовується сучасною археологією, оскільки саме наявність штучних знарядь праці розглядається тут як одна із вирішальних ознак наближення певних істот до людини. Проте, як вже було зазначено, сучасна генетика не припускає можливість змін в організмі через тренування та пристосування, скажімо, до виконання трудових операцій. Трудова теорія не подає якихось переконливих пояснень людській присутності в світі; Ф.Енгельс в свій час писав, що матерія просто містить в собі потенції до життя та що з тою ж неминучістю, з якою свідоме життя буде знищено на Землі, воно виникне на якихось інших планетах; тобто розумне життя є атрибут матерії. Це значить, що реальним суб’єктом світового процесу постає саме матерія, а людина і суспільство постають проявами її «законотворчої» сили. Відзначимо також і такий цікавий факт: сучасні археологи свідчать, що штучні кам’яні знаряддя праці гіпотетичні пращури людини почали виготовляти біля мільйону років назад, проте більш-менш очевидні та виразні ознаки нового способу життя датуються сотнею тисяч років; дивна виходить ситуація: праця творить людину, проте не впливає на спосіб життя архаїчних предків людини майже мільйон років! Креаціонізм як позиція в питанні про походження людини, навпаки, зосереджує увагу на вирішенні питань про сенс, значення та наслідки людської присутності в світі. В основі креаціонізму лежить впевненість у тому, що людські характеристики не можна логічно та причинно вивести із процесів життя або їх умов та обставин: в людині є дещо принципове вище та кардинально відмінне від означеного. З позиції креаціонізму людський розум, людську особистість, здатність любити, страждати, співчувати, радіти красі аж ніяк не можна звести до властивостей матеріальних або біологічних процесів. Людина створена, в поширеному варіанті – Богом, в інших – найпершими та вищими силами буття, світовим розумом або світовим духом. Саме творенням можна пояснити людські почуття, розумність, особистість; оскільки Бог – це всетотальна індивідуальність, особистість, остільки саме він вкладає ці якості в людину. В людині є елемент духовної тотальності, проте він вміщений у тіло, обмежене простором і часом; саме тому людина еволюціонує, здобуваючи досвід самовипробовування та свідомого руху до єднання із своєю сакральною (священною) причиною. Оскільки у певних версіях креаціонізму людина створена останньою, вона і матеріально вбирає в себе потенції попередніх форм життя, але якісно їх перевершує, в оптимальному варіанті підпорядковуючи матеріальне духовному. Оскільки людина створена від надлишку любові та добра, то її призначення – перебувати в спілкуванні, діалозі із Богом, черпаючи від Нього найвищі почуття єдності із повнотою буття, із вищою красою та гармонією буття, почуття любові та свободи. Отже, згідно креаціонізму, ситуація людини – це ситуація екзистенціального вибору, випробовування та виборювання права на прилучення до найвищого та священного. Як бачимо, концепція креаціонізму багато в чому є продуманою та привабливою. Вона в цілому непогано узгоджується з історичним досвідом людства. Проте вона не має фактичних підтверджень (якщо не вважати таким П’ятикнижжя Мойсеєве): її прихильники вважають, що основне свідчення на користь даної позиції слід шукати в глибинах свого серця та почуття, у внутрішньому відчутті та переживанні життя, в осмисленні ситуації людського буття. Концепція креаціонізму не узгоджується також із даними сучасних геології та археології, вона ніяк не інтерпретує відомості про неодноразові катастрофи на Землі, що приводили до радикальних змін у фауні та флорі; її прихильникам також важко пояснити, як узгоджується священна любов Бога до людини із численними людськими жертвами під час природних катастроф, воєн, епідемій та ін. Певною мірою сумнівною постає у певних версіях креаціонізму мета творення людини: Бог (боги) творить (творять) людей для того, щоб втішити себе самого; інколи – щоб пересвідчитись у власних спроможностях. В шумерській та грецькій міфологіях боги творять людину для того, щоб вона їх ублажала, вихваляла, їм прислуговувала; ясно, що так подана мета творення виглядає наївною та непереконливою. Слід сказати, що наявність конкуруючих підходів до пояснення походження людини стимулює активність інтелектуального пошуку, ретельного добору та перевірки аргументації. З позиції ж змісту скоріше за все виникає потреба у певному поєднінні еволюціонізму та креаціонізму, тобто у прийнятті позиції, згідно якої людина постає органічною складовою загально-космічного процесу, проте самий цей процес варто розуміти та розглядати, як реалізацію тотальних, фундаментальних потенцій буття, космосу. У зв’язку із цим заслуговує на увагу розуміння буття людини та людської історії Г.Гегелем, який вважав, що в людині та історії знаходять своє виявлення найперші, духовні за суттю та матеріальні за формами прояву потенції і властивості буття. Людина постає не просто виявленням, а, так би мовити, авангардом світового процесу, тому її найперше життєве завдання полягає у саморозвитку та самореалізації усіх можливостей, які відкриваються перед нею як можливості подальшого збагачення змісту своєї діяльності. У міркуваннях Г.Гегеля також присутній мотив того, що через людину світ (буття) пізнає себе самого, але відбувається це через збирання крихіток досвіду життя та життєвих проривів багатьох індивідів. Підсумовуючи зміст підрозділу теми в цілому, відзначимо складність та багатоаспектність людини, її унікальну здатність проникати в усі шпаринки буття, переводити всі та всілякі виміри природно-космічного буття в елементи свого зацікавлення, свого творчого натхнення, пізнання, інтелектуального конструювання; недаремно Ж.Батай, відомий французький філософ ХХ ст. назвав людину «розвідником усіх форм сущого». Ми не знаємо достеменно, звідки та чому людина з’явилась на Землі, проте ми можемо точно сказати, що вона перебуває на передньому краї космічних перетворень, ніби успадковуючи творчий потенціал світу та виводячи його на нові межі.