3. Знання та істина. Сучасні концепції істини та їх критичний аналіз.

Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину пізнання. Це слово є одним з найдавніших у різних культурах і переважно позначає дещо відкрите, явлене або те, що є певним, незаперечним. Отже, від самих ранніх усвідомлень пізнавальної проблематики ставилось питання про різний ступінь довіри до отриманих у пізнанні результатів. Поняттю істини вже в ранніх філософських міркуваннях надавалось дуже важливого значення: наприклад, Платон зводив ідею істини в ранг найперших засад буття. Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності, яке традиційно пов’язують з ім’ям Аристотеля. В його «Метафізиці» істина подається як виправдане ствердження про існування чогось: істину каже той, хто про існуюче каже, що воно існує, а про не існуюче – що воно не існує. В середньовічній філософії від ХІІ ст. врешті стверджується та запроваджується положення про те, що істина є «адекватністю уявленнь речі». Таке розуміння істини отримало назву кореспондентської: воно було і залишається доволі поширеним і в цілому найбільш зрозумілим більшості. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані «ідеальні об'єкти» («ідеальне коло» в геометрії, «ідеальний газ» у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, смислові та ціннісні орієнтири, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності. Пізнаючи об’єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання (піддаємо предметній диференціації), але реально об’єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні «зрізи» певного об’єкта? На це запитання в межах розуміння істини як відповідності знань дійсності навряд чи можлива якась одна переконлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. Їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Нарешті, в наші уявлення про дійсність включаються не лише елементи реальності, а й численні предметні зв’язки між ними, предметні визначення та одиниці, такі, наприклад, як метр, століття, парсек та ін.; вони також є доволі умовними, вигаданими людьми, а не наданами нам у пізнанні самими речами. Значить вони відображають не речі, а певні пізнавальні інтереси та зручності людини. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності не враховує важливих його аспектів, суттєво спрощує реалії пізнання. Тому у перший третині ХХ ст. не спрацювала концепція верифікації, яка концептуально базувалась на кореспондентському розумінні істини.

Спробою обминути згадані складнощі була конвергентна концепція істини, яка передбачала, що знання, особливо наукові, постають не стільки результатом відображення дійсності, скільки її певним конструюванням. Дійсність відображається органами чуттів людини, проте вони не дають знання, а надають лише біологічно важливі життєві орієнтири. Знання починаються лише тоді, коли матеріал чуттів починає оформлюватись людським інтелектом з допомогою форм, що йому притаманні за його природою. Найпершими такими формами постають математичні побудови: пропорції, величини, відношення та ін. На їх ґрунті в подальшому вибудовуються складніші теоретичні конструкції. Отже, знання залежить виключно від успішності та виправданості таких конструкцій, а критерієм такого стану справ будуть не чуття, а їх внутрішня узгодженість та несуперечливість. Отже, когерентна концепція істини – це концепція злагодженості, несуперечливості конструктивного компоненту знання. Проте таке розуміння істини не могло влаштувати повною мірою вдумливих людей та особливо науковців: добре вибудуваною може бути і брехня або помилкові уявлення. Сама лише внутрішня узгодженість інтелектуальних конструювань у знанні недостатня для визнання його істинним, хоча наявність суперечностей може бути реальним свідченням помилок або заблуджень.

Ще однією і доволі поширеною постає конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті). Це також є доволі зрозуміла і практично поширена позиція в розумінні істини: різні люди з різним досвідом життя та інтересами все ж схильні визнати дещо виправданим та безпомилковим; отже, саме так знання і заслуговує іменування істиною. Наочно таке ставлення до істини демонструється в науці: доволі часто у спірних питаннях спираються на те, що більшість науковців визнає доведеним чи виправданим. Ознакою більшої виправданості певних наукових підходів чи ідей вважається також так званий індекс цитування: якщо публікації якогось автора часто цитуються колегами, то вони сприймаються як доволі достовірні. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Прагматична концепція істини передбачає ієрархічну будову знання, тобто наявність в ньому більш важливих та похідних від них компонентів. Найперші опорні моменти знання, на думку прагматиків, базуються на деяких первинних віруваннях, які або підтверджуються досвідом, коли приносять потрібний корисний результат, або спростовуються ним. Всі концепції істини не можуть обминути питання про те, за якими ознаками ми можемо ідентифікувати деякі знання як істину; це питання у гносеології та епістемології позначається як питання про критерій (або критерії) істини. У межах кореспондентської концепції критерієм істини часто вважається емпірична підтверджуваність знань, тобто наполягання на тому, що у спостереженнях за нашими діями ми можемо переконатись, що знання та дійсний стан справ співпадають. Марксистська філософія наполягала на тому, що критерієм істини постає не просто спостереження, а спостереження за практикою і в процесі практики, при тому саме практика, а більш точно – всесвітня практика усього людства і є найвищим критерієм істини. Щоправда, чомусь ніколи серйозно не ставиться питання про те, хто та як зможе охопити цю всесвітню практику, а також про те, як поєднати в такому понятті практику аборигенів Австралії з практикою, наприклад, японських корпорацій. Для когерентної концепції істини її критеріями слугували майже виключно логічні критерії, а прагматичної – успішність певних суспільних дій та проектів. В наш час існує доволі своєрідна концепція, що іменується «умово-істиннісна концепція критеріїв істини»: згідно цієї концепції не існують універсальних критеріїв для визначення істинності тих чи інших знань чи теорій, а тому треба в кожному конкретному випадку визначати, що саме постає в якості умов їх продукування та співвідносити аналізовані знання та теорії з такими умовами. Неважко помітити, що всі концепції істини мають свої досить помітні недоліки. Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і підтвердженою корисністю тих чи інших знань, оскільки й помилкові уявлення можуть інколи бути цілком прийнятними у практиці. Добре внутрішньо злагоджені знання самі по собі не спроможні засвідчити реальність не нереальність якогось явища. Тому в сучасній гносеології продовжуються пошуки переконливих її осмислень та тлумачень. Доволі авторитетною постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, так і абстрактні та ідеальні конструкції, а також досвід, експерименти, практика. У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні інтелектуальні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення. Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як спрямування інтелектуального складника суспільно-історичного життя на вироблення найбільш виправданих засобів людської взаємодії із світом. Проте таким розумінням істини також не можна обмежитись, оскільки неодмінно виникне все те ж питання про підстави довіри тим чи іншим нашим інтелектуальним утворенням. Доволі тривала історія філософіїта науки, як здається багатьом людям, свідчить про неможливість існування істини в людському пізнанні: будь-які знання сприймаються сьогодні як умовні, відносні та історично мінливі. Такому ставленню до істини Г.Гегель колись протиставив переконливе міркування: якщо хтось, на думку філософа, стверджує, що істини не існує, варто спитати таку людину,звідки вона знає, що це так, адже щоб таке стверджувати, треба вже мати уявлення про істину; отже, коли наполягають на тому, що істини не існує, вже претендують на знання того, що таке істина. Що ж у більшості випадків мають на увазі, коли кажуть про істину? – Безумовно, мають на увазі точне, завершене, вичерпне знання: таким і ніяким іншим постає зміст поняття істини. У деяких дослідженнях цього поняття в його слов’янському звучанні стверджується, що слово істина співзвучне слову «є-стина», тобто ствердженню, що дещо справді є і є саме таким. Але міркуючи над словом істина, ми повинні пам’ятати, що йдеться про поняття істини, а не його реальні прояви: ми маємо поняття істини, і воно, як і будь-яке поняття, носить ідеалізований, еталонний характер, тобто фіксує межу, гранично можливий стан певної якості. У будь-якому реальному знанні не присутні уся повнота та досконалість виразу змісту, що в ньому присутній, але присутня та чи інша міра наближення (чи віддалення) від такої повноти. Отже, можемо констатувати: у відношенні до будь-якого реального знання поняття істини виконує роль еталону пізнання; якби у нас не було поняття істини, нам не було би чим вимірювати якість знання, ступінь його достовірності або недостовірності. Як поняття про довершене знання, істина виконує також роль ідеалу пізнання та пізнавальної і життєвої цінності. Саме поняття істини настроює нас на необхідність цінувати кожне наступне уточнення та вдосконалення реальних знань, що в пізнавальному процесі постає як рух у напрямі до істини як такої. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому й ознаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні: чуття (і тільки воно!) засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій у наших реальних взаємодій із світом. Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина – це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина – це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання. Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина – це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій із світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.

Означена вище необхідність відрізняти зміст поняття істини від реального стану справ з знанням, в якому лише окремі елементи можуть відповідати сутності істини позначається у філософії Г.Гегеля та подальшій європейській філософії як відмінність між абсолютною та відносною істиною: абсолютній істині в повному обсязі відповідає лише поняття істини, а також певні незмінні та остаточні дані пізнання та реальних знань; наприклад, те, що Місяць є супутником Землі, що вони мають овальні форми, що притягуються до Сонця та ін., а ті твердження, що відповідають лише певним умовами їх продукування, належать до відносних істин. Наприклад, знання про хімічний склад ґрунту Місяця, про його будову, про те, як він утворився – всі наші сьогоднішні знання такого плану відповідають сучасним засобам та методам пізнання, але разом із суттєвим зрушенням в них однозначно будуть доповнені та скореговані. Отже, виправдані знання, що органічно прив’язані до певних обмежених умов їх отримання, постають відносними істинами, а ті елементи відносних істин, що не спростовуються, а лише підтверджуються розвитком пізнання, є елементами абсолютної істини. Якщо уявити собі нескінченне пізнання, то воно може постати як рух від серії відносних істин до абсолютної, ще раз та з іншої сторони підтверджуючи те, що пізнання є процес. Якщо ми не враховуємо меж виправданості відносних істин або їх не знаємо та намагаємось застосовувати їх за такими межами, наші відносні істини автоматично перетворюються на заблудження, помилки, омани. Наприклад, твердження, що атом є неподільною частинкою речовини є відносною істиною тільки в межах хімічних явищ і процесів, оскільки хімічними засобами він не може бути поділений, але якщо звідси ми зробимо висновок про те, що він не може бути поділений жодними засобами, ми перейдемо від відносної істини до заблудження. Із такого характеру існування відносних істин випливає гегелівська теза про те, що абстрактних, відірваних від умов пізнання істин не існує: істина завжди конкретна.

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:

• у позицію догматизму – перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;

• у позицію релятивізму – перебільшення значення мінливості знань, їх залежності від умов, засобів та обставин пізнання та проголошення усіх знань відносними;

• у позицію утилітаризму – зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;

• у позицію нормативного ставлення до істини – істина недосяжна, проте слід виділяти в пізнанні те, що є найбільш виправданим і приймати його в якості істини.

Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обґрунтування знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні; в останньому випадку йдеться насамперед про наукові знання. Названі визначення знання постають як його якісні характеристики і постають як різні міри наближення конкретного знання до істини. Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння, або, дещо в іншому формулюванні: співпадіння наших очікувань з тим, що ми спостерігаємо. Розрізняють чуттєво-наочну очевидність, логічну та смислову, що очевидно пов’язані з складовими знання і пізнання. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання.  Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших ознак істинності (чуттєвих, логічних, смислових, об’єктивних чи суб’єктивних). Згідно І.Канту, суб’єктивна достовірність знання є вірою, а об’єктивна – знанням. Вважається, що достовірність може бути повною або частковою: повна достовірність ідентична істинності знання, а часткова може перевести достовірність у вірогідність. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або про достовірність. Правильні знання – це знання, що відповідають усталеним нормам або правилам їх вибудовування та використання. Варто відзначити, що правильність стосується не лише відношення знання до дійсності, а й термінології, логіки та граматики, правила яких ми можемо виконувати, а можемо й порушувати. Правдивість, як характеристику знання, окреслимо нижче. В негативному плані якість знання оцінюється через поняття: а) заблудження – коли знання сприймаються як достовірні, хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; як правило заблудження виникає внаслідок поширення знань за виправдані за конкретні межі їх застосування; заблудження – це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки – коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання; в) хиби (хибності) – коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує свій, спеціальний та більш чіткий критерій хибності знання).  Пізнання є органічною складовою людської життєдіяльності. Завдяки пізнанню людина дістає можливість ставитися до дійсності свідомо, зі знанням, оцінювати її, розуміти та збільшувати свої життєві можливості. Але акцентування лише позитивної сторони пізнання було б проявом однобічного підходу до нього. Із глибин історії до нас дійшло свідчення зовсім іншого його сприйняття та оцінки: «Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій мудрості — велика журба. Хто додає знання, додає страждання» (Біблія, Проп., І, 17—18).

Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено також давньогрецькими міфами (зокрема, міфом про царя Едіпа) та відомою ренесансною легендою про доктора Фауста, який у прагненні здобути утаємничені знання продав свою душу дияволу. Французький філософ А. Берґсон пояснював негативні аспекти пізнання його обмеженістю, фрагментарністю, тим, що знання розтинає суцільність буття і тому неминуче його механізує, убиваючи життєвість. Спираючись на виділені основні змістові акценти в понятті пізнання, ми можемо додати, що негативні аспекти пізнання пов’язані також із бажанням з його допомогою володіти реальністю, використовувати пізнане виключно з утилітарними, проте – частковими та обмеженими цілями і намірами. Саме останні моменти дають змогу зрозуміти, чому успіхи пізнанняпризвели до жахливої сучасної екологічної кризи, чому потужним прискорювачем пізнавальної діяльності впродовж останніх століть були військові потреби і розробки в галузі створення зброї масового знищення людей.

Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підводить до думки, що його не можна відривати від цілості людини, що пізнає. Знання може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обізнаності і не зачіпати глибинних інтересів людини. Таке знання легко перетворюється на засіб діяльності і навіть на товар. Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентно зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом «поту і крові». У такому варіанті знання постає пов’язаним із намаганням людини досягти через пізнання найважливішого в житті: самопізнання, вищих життєвих сенсів, життєвого щастя та душевної рівноваги. Таке знання ми вже не можемо протиставляти ні людині, ні суцільності буття. У зв’язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда – це істина, поєднана з життєвою позицією людини, особистісним пошуком, досвідом, життєвими здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.

Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистісну позицію щодо світу і буття.