2. Рівні та форми пізнання, їх взаємозв’язок.

Ми розглянули поняття пізнання, його реальні прояви через його різновиди; усе це певною мірою видається нам знайомим та зрозумілим: ми пізнаємо для того, щоб орієнтуватись в дійсності, виправдано планувати свої дії та прогнозовано отримувати потрібні нам результати, сподіваємось, що пізнання буде вести нас до відкриття найперших істин та прояснення таємниць життя. Проте як філософські науки про пізнання, тобто гносеологія та епістемологія, так і певні інші науки, що намагаються осягнути його певні характеристики, стикаються з більш фундаментальним питанням: а чи можливе пізнання взагалі? Чи не є воно формою ілюзії? Платон у свій час створив відомий міф про печеру, в якому зображував людське пізнання як можливість сприймати лише тіні – слабкі та неточні подоби речей. Р.Декарт міркував про те, що якби людьми керував злий демон, що вводив би їх у перебування в світі ілюзій, то ніхто не зміг би навіть запідозрити, що має справу з обманами, а не з реальним станом речей.

Е.Гуссерль у Гьотінгенських лекціях рішуче наголошував на тому, що між речами світу, що складаються з речовини, атомів, молекул, мають певні хімічні та енергетичні характеристики, та тими образами, що знаходяться в мозку людини, немає і не може бути нічого спільного: речі не можна «пересадити» у людську голову. Виходячи за таких міркувань він заперечував окреме існування явищ дійсності та свідомості, що їх фіксує чи відображає: на думку Е.Гуссерля, існує лише нескінченний потік феноменів, а те, що ми називаємо свідомість, є нічим іншим, як способом їх виявлення, їх онтологічною прозорістю. Певною мірою виходить, що речі висвітлюються та проявляються для самих себе, а тому пізнання також не існує.

Ф.Шеллінг, один з видатних представників німецької класичної філософії, вважав, що реальність являє собою результат активності світового інтелекту (розуму), що засвідчує реальність своїх дій їх матеріалізацією, тому весь світ є застиглим інтелектом. За його висловом, «буття є загальмованою свободою». Людина здатна пізнавати світ тільки тому, що її розум за природою є таким само, як і світовий розум, точніше – він є частиною світового розуму. У процесі пізнання людина вивільняє з матеріального наповнення речей ті інтелектуальні форми, на основі яких вони виникли, розречевлює світ. Таким чином пізнання постає як досягнення тотожності між актами світового інтелекту та діями людського розуму. Поза досягненням такої тотожності пізнання буде неможливим, а людина опиниться у світі помилок та ілюзій. Подібні ідеї були присутні і в філософії Г.Гегеля, де зміст Абсолютної ідеї як начала світу переходив у зміст людського суспільно-історичного пізнання.

Напрям некласичної філософії під назвою інтуїтивізм намагався аргументувати думку про те, що буття постає органічним свідомості, воно початково присутнє в свідомості, оскільки «порожня» за змістом свідомість не існує і не можлива, а, з іншої сторони, буття відкривається тільки свідомості. Отже, буття в свідомість тотожні за самою своєю природою, а тому началами пізнання постають ті змісти чи сутності, які свідомість віднаходить в самій собі шляхом інтуїтивного вбрання. Від таких початкових змістів потім розгортається весь зміст знання і пазнання.

Від міркувань І.Канта бере свій початок підхід до пізнання, який наполягає на розрізнянні сприйняття зовнішніх речей та самозаглиблень розуму: у сприйнятті зовнішніх речей людина завжди має справу з феноменами, явищами, які постають синтезом інтелектуальних форм та матеріалу чуттів. Адекватність їх сутності речей виключається, оскільки знання та пізнання конструюються свідомістю, проте у внутрішньому само сприйнятті та самозаглибленні свідомість знаходить в собі «чисті» духовні сутності. У своїх різних виявленнях вони постають основоположеннями для пізнання, тобто орієнтують спрямованість пізнання та постають еталонами для оцінки здобутих пізнавальних результатів. Ці міркування були підхоплені та розвинуті А.Шопенгауером, російським філософом Вол.Соловйовим та ін. Якщо сформулювати їх резюме, то можна сказати, що знання та пізнання завжди є недосконалими, проте внаслідок самої природи людського розуму рухаються в напрямі уточнення та вдосконалення. При тому цей рух до вдосконалення не приводить до адекватності уявлень дійсності, а лише відповідає прагненням  самого розуму. Тобто пізнання є скоріше внутрішньою потребою розуму, ніж ототожненням уявлень з дійсністю.

У психологічних та нейрофізіологічних дослідженнях ХХ ст. Е.Екклз та К.Прибрам для пояснення пізнавальної діяльності людського мозку застосували машинні аналогії. Зокрема, Екллз уподібнив людський мозок приймачу, який культура та соціальні стосунки настроюють на певні рівні і форми приймання загально-космічної інформації. Отже, пізнання є настроюванням та використанням спеціального органу – мозку – для роботи в режимі приймання інформації. К.Прибрам розробив власну концепцію роботи мозку, яку він позначив як «квазі-голографічний спосіб»: структури мозку, на його думку, являють собою щось на зразок складних голографічних пластин, на які спрямовуються лазерні проміні. Внаслідок такого опромінення виникають цілком реалістичні, проте позапросторові зображення дійсності. Лазером в людському мозку керують органічні зв’язки людського організму з чинниками реальності через людські органи чуттів.

Отже, в питанні про те, як можливе пізнання, існує кілька підходів і концепцій, спільним у яких є безумовне визнання необхідності ототожнення внутрішніх процесів мозку з чинниками, властивостями та впливами зовнішнього світу; якщо такого ототожнення немає, то між процесами свідомості та дійсністю виникають розриви, неспівпадіння і, отже, про пізнання вже мова йти не може. Вивчення процесів пізнання, усіх тонкощів та складностей зв’язку свідомості з дійсністю у ХХ ст. змусив науковців звернути увагу на те, що соціально-культурні умови та особливості певним чином позначаються на сприйнятті дійсності. Наприклад, з’ясувалось, що позначення кольорів та їх розрізняння залежать від культурних традицій. У 30 –50-і роки ХХ ст. активно обговорювалась ідея залежності людського чуттєвого сприйняття від соціально-культурних традицій, норм, стереотипів, проводилась думка про своєрідну соціально-культурну обумовленість людського чуттєвого сприйняття. Але при такому підході до пізнання питання про тотожність між утвореннями свідомості та дійсністю фактично знімалось: виходило, що дійсність буде такою, якою її забажають зображувати соціум і культура. У 70-і роки ХХ ст. така ідея була заперечена новими поглибленими дослідженнями людських чуттів. Американський психолог та нейрофізіолог Дж.Гіббсон серією ретельно продуманих експериментів зміг обґрунтувати так звану «екологічну концепцію зорового сприйняття», яка свідчила, що органи чуттів людини (та інших живих істот) процесами еволюції точно припасовані до умов виживання (екологічної ніші) та фіксації життєво важливих елементів середовища. Отже, чуття поєднують особливості функціонування організмів з зовнішніми умовами їх життя, а соціально-культурні чинники нашаровуються на механізми чуттєвого сприйняття та задають їм не зміст сприйнятого, а лише ритм, розмірність,  спрямованість та предметні наголоси у такому змісті. Отже, соціально-культурні чинники працюють на ґрунті та в поєднанні з базовими природними характеристиками людини. Означені предметні спрямування людського сприйняття зумовлені способами людської діяльності, досвідом такої діяльності і саме людська соціально-культурна діяльність постає свого роду трансформатором природного механізму відчуття у предметно визначене людське сприйняття та прийняття дійсності. Отже, людська сенсорика (чутливість) модифікується моторикою (типом дій та операцій), що врешті забезпечує узгодження наданого людині через чуття пізнавального матеріалу з потребами та імперативами людської соціально-культурної життєдіяльності. Пізнання та продукування знання постають внутрішньою органічною складовою людської життєдіяльності і саме протікання останньої може й засвідчити, якою мірою наші розумові конструкції здатні бути наближеними до умов, обставин, чинників людського буття. Таким чином, виправдане розуміння пізнання передбачає не просте та абстрактне співставлення утворень свідомості з фізичною, матеріальною дійсністю, а вивчення того, яким чином впливи такої дійсності входять у взаємини із здатностями людського організму, з умовами та чинниками соціально-культурної діяльності для того, щоб забезпечити не лише людське орієнтування в світі, а й регулювання людських дій в соціально-культурному середовищі. Звідси випливає необхідність філософського аналізу процесу формування знання, виявлення джерел та елементів такого формування.

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають «чистими», бо в своєму функціонуванні вони просякнуті розумом, мисленням, міркуванням. Тобто у людини не існує простого біо-психічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально. За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є «чуттями-теоретиками», бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Тому деякі філософи піддавали сумніву доречність аналізу знання і пізнання на основі вивчення чуттєвого рівня пізнання. Визнаючи їх певну правоту, варто все ж наголосити на тому, що мова не стільки йде про автономні рівні пізнання, скільки про виявлення того, з чого складаються знання та як вони формуються, переходячи в процесі такого формування від непевного та неповного стану до більш завершеного.

Перший, вихідний рівень пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін «перцептивний досвід»): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ – ще не значить її пізнати або зрозуміти), але поза ним пізнання неможливе, оскільки чуття постають єдиним каналом зв’язку вищої інтелектуальної діяльності людини з факторами та чинниками зовнішнього світу. Чуттєвий рівень розглядають принаймні як поштовх до пізнання, як необхідну умову для пробудження інтелектуальної пізнавальної активності.

Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образів речей без посереднього контакту з ними.

Вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з’єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Коли ж ми маємо справу з уявленням, то у ньому дійсність відтворюється далеко не повному, а дещо зміненою у відповідності до значущості для нас її певних елементів та смислових та предметних орієнтацій нашого сприйняття. Тому Г.Гегель вважав уявлення середньою ланкою між чуттям та мисленням. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

– відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.;

– відчуття мінливі, нестійкі, відносні, ситуативні;

– самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого у тому, зо увійшло в поле нашого сприйняття.

Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. При переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об’єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв’язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

поняття – це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи – і окремих унікальних предметів);

судження – це речення, які зв’язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

умовиводи – сукупність речень (суджень), пов’язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивні (рух думки від часткового до загального) та дедуктивні (рух думки від загального до часткового).

Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв’язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів. Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, таким, що здатне відділяти суттєве та необхідне від випадкового. Але воно також має певні недоліки. В основі їх, як не дивно, лежить саме те, що надає абстрактному мисленню переваги: відхід (абстрагування) від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо «стіл», «дерево», то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на «столи» та «дерева» як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тому при розгляді особливостей раціонально-логічного пізнання виникає проблема застосування понять, теорій у реальності; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша — лікувати реальних хворих.

Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання загалом, кожен має переваги, але й недоліки. Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси – подальший – синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах, основним завданням яких постає синтез чуттєвих вражень з положеннями раціонально-логічного мислення:

• досвід – особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і не збігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів, свідома фіксація різноманітних варіантів співвідношень між ними;

• експеримент – дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

• практика – свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

Синтезувальний рівень пізнання надає знанню цілісності, завершення, а тому додає до відчуттів та розумових конструювань смислову єдність знання. Звідси стає зрозумілим, чому людина згідна приймати тільки ті знання, які для неї набувають смислового значення.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі досвідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми, за вже розглянутою схемою, переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів, і т. ін. Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т. ін. Тобто пізнання – це процес. Воно розвивається спиралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності людини у створенні знання і у свідомій організації своїх пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядко­вують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

З огляду на те, що саме формується у знанні на тому чи іншому рівні пізнання, слід розрізняти «знання-що», «знання-як» та «знання-для чого», тобто інформативне знання, діяльно-технологічне та сенсо-утворююче. Слід також пам’ятати, що реального характеру знанню надають ті чи інші його буттєві форми: мова, знаково-символічні утворення, форми його кодування та фіксацій в опосередкованому вигляді (наприклад, інженерні спорудження та при строї та ін.). Саме у таких формах знання постають відкритими та доступними для сприйняття, розуміння та роботи з ними.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловом Дж. Локка: «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті». Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму. Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики — до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процес задіяні суттєві сили людини та її різні інтелектуальні здібності. Через це знання постає як складне утворення, що передбачає і пряме сприйняття дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх складових під смислову цілісність.