1. Поняття пізнання та його види.

Проблеми пізнання досліджує філософська наука під назвою «гносеологія» (давньогрец. «гносис» – пізнання, «логос» – учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують «епістемологія» (давньогрец. «епістема» – знання, наука; «логос» – учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання. Необхідно зауважити, що гносеологія була більше характерною для позиції класичної філософії; у класичних підходах пізнання розглядалось ззовні, як різновид реальних процесів. Тобто вважалось, що збагнути пізнання можна шляхом спостережень за ним. В історії розвитку пізнавальної проблематики, на думку сучасного американського філософа Р.Рорті, відбувся перехід від позиції онтологізму (ми пізнаємо дійсність правильно, адекватно) через позиції методологізму (пізнання залежить від довершеності методів пізнання) та критицизму (перенесення наголосу з об’єкту пізнання на аналіз внутрішніх людських пізнавальних здібностей) до епістемологізму; остання позиція наполягає на тому, що людина не має прямого доступу до дійсності, що перша реальність, що надана їй у спогляданні – це її власні знання, а все інше стає доступним людині лише тоді, коли набуде форми знання. Не можна не помітити того, що в розумінні пізнання історично відбулось зміщення траєкторії уваги з зовнішнього на внутрішній стан людини. Внаслідок цього епістемологія – це більше явище некласичної філософії; вона вибудовує теорію знання із середини самого пізнавального відношення і наполягає на тому, що пізнання не можна зрозуміти та дослідити ззовні. Проте, як свідчать реальні факти, в сучасних підходах до пізнання не можна просто знехтувати гносеологію, оскільки саме в її межах були вироблені важливі поняття для осмислення пізнання, виділені пізнавальні здібності людини, означені основні позиції щодо осмислення пізнання. В даному розділі враховуються як традиційні для нашої філософії гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов’язані із епістемологією.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати світ? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результати такої взаємодії можуть бути доволі різними: це можуть бути враження, почуття, певні емоції та психологічні стани (наприклад, впевненість). І хоча вони також можуть бути елементами пізнавального процесу, усе ж до пізнання ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальними, ефективними.

В наш час в англомовній філософії переважає та навіть панує певний інструментально-технологічний підхід до пізнання: його подають як вибудовування знаково-символічних структур, різновиди суб’єктивних вірувань, що підлягають фіксації у формалізованих утвореннях. Пізнавати та розуміти в такому випадку означає переводити певний текст А в текст Б. Оскільки таке переведення в наш час краще від людини можуть робити машини, то й пізнання розглядається як суто інформаційний процес. Пізнання визначають як процес отримання інформації, а знання – як певну сукупність інформації. При такому баченні пізнаннявідривається від людини та навіть інколи їй протиставляється. Скажімо, так звана Болонська система в сучасній освіті стурбована тим, як виключити із навчального процесу будь-що суб’єктивне, тобто людське. І освіту при такому підході розуміють як максимально формалізовану форму передавання та засвоєння інформації. Між тим обчислювальні машини, як і будь-які інші допоміжні та корисні пристрої, не мають потреби у пізнанні, пізнавати – це доля людини. Пізнання викликане до буття та зумовлене перш за все тим фактом, що людина, як ми вже відзначали,  в людській спосіб діє у світі не на основі генетичних (вроджених) програм, тому вона залучає у свою життєдіяльність та свої взаємини із світом штучні речі (артефакти), інформація про які відсутня у генетичному коді людини. Звідси випливає, що людина має будувати свої взаємини із світом, з тою дійсністю, з якою вона не пов’язана вітально, генетично, на основі якогось особливого способу, ніж інстинкти, способу, що давав би їй можливість засвоювати будь-яку дійсність, утворювати її образи, виражати її в різноманітних особливих формах, щоб потім мати можливість запускати їх у дію як інструменти власного життєвлашування. Таким способом входження у нові, власне людські взаємини із світом і постає людське пізнання; пізнання постає ланкою, що з’єднує людину і суспільство з дійсністю будь-якого плану та виявлення. Ясно, що для його здійснення людина мобілізує та активізує всі свої здібності, завдатки, усю глибину свого вкорінення у світ, і ясно також, що ні тварини, ні вишукані машини не пізнають у власному смислі слова. Людина підготовлена до універсального входження у пізнавальне відношення із світом всіма своїми здібностями, своєю чуттєвістю, інтелектом, схильністю до суспільної життєдіяльності та ін., у машин для такого роду відношення немає належних онтологічних коренів, немає глибинного контакту із началами цього світу. Отже, технологізація пізнання, що дуже активно пропагується сучасною західною філософією, можливо, відповідає сучасній цивілізаційній ситуації, проте не відповідає природі людини. Пізнання – це людська доля і людська справа, це форма та умова діалогу людини зі світом, а не лише форма прилаштування до її екологічної ніші. Можна стверджувати: тою мірою, якою людина втягнута у власне людський, соціально-історичний процес здійснення своєї життєдіяльності, вона приречена до пізнання, вона змушена і вона буде пізнавати.

Тому поняття пізнання не можна вульгаризувати та зводити до продукування інформації; враховуючи відзначені екзистенційні, антропологічні та соціальні аспекти, слід наголосити, що пізнання включає в свій зміст три основні складові:

1. Процес здобування знань, створення образів, моделей, теорій реальності (це є інформативний або знаттєвий аспект пізнання, у відношенні до якого можна ставити питання «Що?» - що є те, що ми пізнаємо).

2. Прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини, опанувати нею; в наш час пізнання доволі часто розуміється саме через цей його прояв – людина має пізнавати для того, щоби посилити свою могутність, щоб отримати певну користь від того, що пізнала, врешті, щоб отримати прибутки, випередити конкурентів (це є активно-дійовий або вольовий аспект пізнання, до якого можна ставити питання «Як?» - як можна виміряти, використати пізнане, опанувати ним).

3. Бажання досягти найважливішого для людини стану буття, відання та досконалості; як в сиву давнину, так і зараз людину не залишає відчуття того, що здатність пізнавати їй дарована не марно, не випадково, що вона може саме завдяки пізнанню знайти відповіді на найбільш важливі для себе питання (це є смисловий аспект пізнання, що відповідає на питання «Навіщо?», «Для чого?»).

Отже, інформаційний, активно-дійовий та смисловий компонент мають бути присутніми як у пізнанні, так і у знанні, оскільки пізнання формує знання. Якщо позбавити пізнання хоч якоїсь із зазначених складових, воно втратить сенс та свою змістову наповненість. Можна не вагаючись стверджувати, що сучасні численні екологічні проблеми значною мірою зумовлені підходом до пізнання як до засобу опановування дійсністю. Про смисловий аспект знання і пізнання в наш час майже не згадують.

Треба відзначити ще один дуже важливий аспект пізнання, поза яким його розгляд був би не повним: пізнання та його результати мають постати перед нами як певна реальність, отже, вони мають набути певний онтологічний статус. Такого статусу реального явища пізнанню та знанню надають знаково-символічні форми, а у простому варіанті – мова та письмо. Поза використанням мови та знаково-символічних форм не існує надійного та універсального способу фіксувати, зберігати та передавати від людини до людини, від покоління до покоління знання, пізнавальний досвід та пізнавальні методи. Отже, мова має суттєве значення для пізнання, проте – лише разом з його основними змістовими складовими, а не у протиставленні до них.

Особливості пізнавального відношення традиційно розкриваються у філософії через поняття об’єкта та суб’єкта, що постають вихідними поняттями гносеології. Суб’єкт пізнання – це людина як вихідний пункт, джерело життєвої та пізнавальної активності. Людина як суб’єкт пізнання здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та передає їх новим поколінням. Маємо враховувати й те, що якості суб’єкту людина реально набуває лише в суспільстві, засвоюючи людський спосіб діяльності та життя, отже суб’єктом пізнання слід вважати соціалізовану людину, людину як представника суспільства певного типу та рівня розвитку. Об’єкт пізнання – фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб’єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається з інтелектом, що пізнає, фрагмент,  на який спрямована пізнавальна активність суб’єкту. Таке розуміння суб’єкта та об’єкта засвідчує:

- по-перше, що об’єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати також характеру самопізнання;

- по-друге, що суб’єкт та об’єкт співвідносні: об’єкт набуває характеристик саме об’єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об’єкт.

Сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об’єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб’єкта; при тому, якщо враховувати історичний розвиток суспільства та його потреб, об’єкт постає як похідне від суб’єкта (що саме буде об’єктом у ту чи іншу історичну епоху, залежить від розвитку суспільства) і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб’єкта як елемент об’єкта: природа – єдиний об’єкт, а людина як частина природи є елементом об’єкта. Протилежні виявлення суб’єкта та об’єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим обсяг її життєдіяльності (в певний період історії людині відкриваються нові, до того ще небачені об’єкти). Суб’єкт пізнання – це людина із усіма її проявами та прагненнями, включена в культуру та соціалізована.

Отже, хоча найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але якщо ми поставимо «остаточне» запитання: якою може бути найвища мета пізнання? – То, урешті-решт, прийдемо до висновку, що через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв’язання основних проблем нашого життя, оскільки пов’язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути бажаного.

Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичайно, у цьому питанні окреслюються такі гносеологічні позиції:

- гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання, спроможне допомогти людині вирішувати основні питання свого життя);

- агностицизму (принципове заперечення можливості для людини мати виправдані достовірні знання);

- скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності) – позиція утримування від однозначних оцінок пізнання.

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Тому будь-яке знання на тлі нескінченності виглядає немічним, незначним. Але ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Людина наших днів знає про себе саму набагато більше, ніж у минулі епохи. Отже, пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання – це органічний елемент людської життєдіяльності, що рухається від незнання до знання, від неповного та непевного знання до повнішого та надійнішого, від відання туманного, затьмареного – до проясненого. В цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундамен­тальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери безпосередніх вітальних потреб людини, тобто воно в його сьогоднішньому вигляді не постає конче необхідним з точки зору простого збереження життя.

Виникає питання: якою мірою пізнання необхідне людині? Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт? – В інтерпретації цього вислову інколи вдаються до такої аналогії: якщо зобразити обсяг знання у вигляді круга, то коло, що його окреслює, постане як межа між знанням та незнанням. Уявімо собі, що ми суттєво збільшили обсяг знань: коло зросло у площі, але разом із тим зросла й довжина кола, тобто межа знань та незнання. Звідси випливає висновок: чим більше ми знаємо, тим більше ми не знаємо. Окрім того, збільшення знання збільшує і ті питання, які потрапляють у поле нашого зору, отже збільшується й клопіт. Цей приклад засвідчує нам дійсні парадокси знання та пізнання, адже відомо, що у зв’язку із суттєвим зростанням обсягів знання та пізнання в наш час людина змушена вчитись тою чи іншою мірою все життя. Оскільки навчання передбачає засвоєння даних та методів різних наук під впливом тривалого навчання зростає ступінь раціоналізації людського розуму та життя, що приводить до пригнічення чуттєво-емоціональної його складової та до різного роду нервових захворювань.

Ще один парадокс пізнання отримав назву «знання до пізнання»: коли людина щось шукає, то звідки вона знає, що стоїть на шляху до того, чого ще не пізнала? Можна сформулювати цей момент пізнання у загальнішому вигляді: пізнання, кажемо ми, продукує  знання, тобто ми починаємо пізнавати, ще не маючи знання; тоді виникає питання про те, звідки ми знаємо, що отримаємо знання, якщо на початку пізнаннями про це нічого не знаємо? Цей парадокс пізнання Платон, ідучи за Сократом, розв’язував за допомогою припущення, що пізнання – це пригадування, що душа ще до пізнання сповнення знаннями. В наш час гносеологія та епістемологія розглядають даний парадокс на основі розрізняння стихійної та свідомої стадій входження людини у пізнання. Коли людина, народившись, включається в соціально-культурні зв’язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності набуваються майже автоматично. Інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. Такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі. Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси. Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій: а) стихійної, коли людина не замислюється над тим, на який основі складаються її взаємини із світом, як та із чого вибудовується її інтелектуальні процеси; ця стадія є досить консервативною, ситуативною, належним чином не усвідомленою; б) усвідомленої, активно – дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань. Тут передбачається не лише осмислення пізнання, а й критичний його аналіз, відбір засобів та шляхів формування та перевірки знань. Отже, на ранніх етапах життя людина не лише не замислюється над тим, як формуються її сприйняття та образи дійсності, а й не помічає цього, нічого не знає про механізми інтелектуальної діяльності. А коли вона починає таку діяльність помічати, то в її свідомості вже доволі багато чого осіло, відклалось, набуло характеру звичного чи очевидного. Саме такі ранні та стихійно набуті знання й виконують функцію перед-знання, спрямовуючи у подальшому пізнавальну активність.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання, серед яких перш за все фігурують такі:

• життєво-досвідне пізнання – це процес формування знань людини в процесі занурення у звичайний життєвий процес; тут знання формуються переважно стихійно, воно постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо; життєво-досвідне знання і пізнання носять ситуативний характер, є некритичними, доволі консервативними, в них не проводяться виправдані відмінності між суттєвим та другорядним, індивідуалізованим та загальним. Попри такі очевидні недоліки життєво-досвідне пізнання є базовим у відношенні до всіх інших витдів пізнання, пов’язує із життям результати, здобуті в інших видах пізнання;

• наукове пізнання з’являється тоді, коли усвідомлюється роль та важливість знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання; наукове пізнання завжди є предметним, тобто спрямоване на певну реальність, воно є диференційованим за предметами та напрямами, також є не лише добре продуманим, а й краще систематизованим та впорядкованим у порівнянні з іншими видами пізнання, його відрізняє також і прагнення пояснити дійсність та спрогнозувати можливий хід її процесів; в наш час наукове пізнання постає найбільш авторитетним та практично значущим для суспільства і виробництва;

• художньо-мистецьке пізнання передає реальність не відсторонено, а через людське переживання. Воно більше зосереджене не на окресленні дійсності, а на людському ставленні до неї. На відміну від наукового пізнання художнє освоєння дійсності відбувається в образній формі, де присутні емоції, почуття, враження, натхнення, уява та ін. За змістом воно є умовне, тобто не документує дійсність, а перетворює її шляхом продукування образів того, що в адекватній формі не існує, надає простір проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання у порівнянні з наукою постає більш вільним; не стримуючи уяви, воно інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно та життєво; проте художньо-мистецьке пізнання водночас постає унікально фіксованим, неповторним: до художніх творів не можна нічого додати, їх образи не підлягають довільним пристосуванням до ситуацій життя; читач, наприклад, не може прожити життя свого улюбленого героя, бо ситуації реального життя не співпадають із зображеними; мистецтво, скоріше, створює життєвий настрій, ніж наділяє засобами життєвого влаштування; попри все, дуже багато чого із наших уявлень про світ ми отримуємо із художніх творів;

- релігійно-містичне пізнання постає одним з найдавніших; воно часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об’явлення, особливе просвітлення, божественну благодать. Хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо доводить те, що певні екзистенційні ситуації, людські взаємини, суспільно-історичний досвід та навіть відомості про буття у священних текстах подаються з такими тонкощами та глибиною, яких ми не знаходимо за межами таких джерел;

            - екстрасенсивне пізнання (понад-чуттєве), інтерес до якого особливо зріс наприкінці ХХ ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; природа такого пізнання нам невідома, як невідома вона і тим, хто є його носіями; ми можемо тільки констатувати, що так звані екстрасенси, контактери, тобто певні особливі люди мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних та недоступних для більшості людей джерел отримання інформації. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла. Американський соціолог П.Сорокін у свій час відзначив, що існування екстрасенсивних здібностей не підлягає сумніву, проте людей з такими здібностями дуже мало і вони, на думку соціолога, не чинять помітного впливу на суспільні події та хід історії.

Як бачимо, кожний з видів пізнання має як свої переваги, так і свої обмеження; важливо відзначити, що жодний з них не може бути компенсований якимись іншими, а тому означені види пізнання доповнюють одне одного, створюючи єдину та складну панораму пізнавального процесу, в який задіяні як притаманні людини сили та здібності, так і даровані їй загальною ситуацією її перебування в світі, відношенням до духовного начала буття. Всі означені види пізнання виконують певні важливі для людини життєві функції; наявні в історії людства спроби утиснути якийсь вид людського пізнавального відношення на користь інших, зазнавав невдач, що свідчить про спорідненість основних видів пізнання з суттєвими сторонами та складовими людського буття.

Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.