Дисиміляція приголосних

[kъt] → [kt] → [хt]: къто → кто → хто. Якщо звукосполучення [kt] стоїть після наголосу, то дисиміляція не відбувається: укр. лікті (← локъти*, рос. локти, блр. локці.

[čьt] → [č't] → [š't]: чьто: чьто → что → што. Відповідно до што пам’ятки староукраїнської мови з ІІ пол.. XVI ст. часто фіксують написання що [шчо]. З XVII ст. написання що часто трапляється поряд із што. Очевидно, што → шчо → шшо → шо.

[čьn] → [č'n] → [š'n]: мhрочьникъ → мірошник, сьрдьчныи → сердешний, ручьникъ → рушник. Проте абсолютна більшість слів української мови дисиміляції в групі [č'n] не знає: нічний, пічний, значний. [kr] → [хr]: крьстъ – хрьщєныє, хрьстить.

Депалаталізація приголосних

Найдавніше втратили пом’якшену вимову губні приголосні, після яких занепадав [ь] у слабкій позиції. Твердо вимовлялися губні української мови в позиції перед [j], перед яким занепав зредукований [ĭ]: здоровъю, зопъеть. У середині слова після занепаду [ь] депалаталізувались передньоязикові приголосні [d’], [t’], [z’], [s’], [n’], [r’]: полотьно → полотно. Не ствердів звук [l], що пояснюється його особливою артикуляцією: сильно — [сил'но]. Перед губними та задньоязиковими приголосні [d'], [t'], [z'], [s'], [n'], [r'] не стверділи: судьба [суд'ба], редька [ред'ка], тьма [т'ма], возьму [воз'му].

18. Наслідки занепаду зредукованих у системі голосних

Перебудова структури складу. Втрата зредукованих [ъ] і [ь] у слабкій позиції спричинилася до виникнення нових законів складоподілу: са - дъ → сад, пра - вь - да → прав - да. У зв’язку з цим у східнослов’янських діалектах розвинулися нові закриті склади, а взагалі занепад слабких зредукованих викликав помітне зменшення кількості складів у слові Чергування [о], [е] з нулем звука. Зредуковані [ъ], [ь] у різних формах того слова або у спільнокореневих словах могли бути і слабкими, і сильними, тому в одній позиції вони зовсім зникали, а в іншій змінювались у секундарні (вторинні* [o], [e]. Внаслідок цього виникло чергування [o], [e] з нулем звука: сон – сна (← сънъ – съна*, праведний – правда (← правьдьныи ← правьда*. Секундарні [o], [e], що чергуються з нулем звука, називають випадними голосними В іменниках мох, лоб, рот, лев, у яких [o], [e] не етимологічні, а секундарні (д.-р. мъхъ, лъбъ, рътъ, львъ*, в українській мові чергування цих голосних з нулем звука відсутнє: мох – моху – мохом ← мъхъ – мъха – мъхъмь. Тобто секундарний голосний розвинувся із зредукованого, що спочатку був у слабкій позиції. Вирішальну рол тут відіграла аналогія форм непрямих відмінків однини до форм називного відмінка (+ наголос) Чергування [о], [е] з нулем звука є одним з морфонологічних засобів словотворення (тьма – темний* та формотворення (сон – сни)

Поява секундарних [о], [е] перед сонорними . У процесі занепаду слабких [ъ] та [ь] на кінці слова після сонорних ці сонорні перебирали на себе компенсаційну звучність і, якщо перед ними стояв ще будь-який приголосний, виділяли після них голосний [о] (після задньоязикових* або [е] (після інших приголосних* – вставні: огнь → огон’, вhтръ → вhтер. В укр. мові: свекор, вузол, вітер, сосон. Внаслідок цього теж розвинулося чергування з нулем звука таких [о], [е], виникнення яких не пов’язане з вокалізацією сильних [ъ], [ь], хоч і зумовлене занепадом зредукованих: вогонь – вогню, вітер – вітру. Подовження голосних [o], [e].Етимологічні [o], [e] зазнали подовження в новому закритому складі, який утворився після занепаду в наступному складі [ъ] та [ь]; таке подовження належить до компенсаційних: витрата голосу, яка припадала на вимову зредукованих, у процесі подальшого їх повного занепаду передавалася на вимову [o] та [e] попереднього складу: волъ → вōл, печь → пēч. Перед складом, у якому занепав зредукований [ъ], подовження [e] одночасно супроводжувалося лабіалізацією, тобто зміною в голосний [ō]: тетъка → т’ōтка, женъка → ж’ōнка.

Розвиток приставних [i], [o]. Приставний [i] розвивався перед сонорними, якщо після сонорних був зредукований [ъ] або [ь] у слабкій позиції: ръжа → іржа, мьгла → імла. Деякі слова з приставним [i] набули в українській мові значення її загальної норми: імла, імлистий, іржа, іржавий, іржати, а в інших – приставний [i] зберігається лише в окремих говорах: ільвів, ірвонути. Приставний [i] зрідка розвивався у прийменнику к ← къ та перед звукосполученням [kl]: ік тому селу, ікло. Приставний [i] міг виникати й не фонетично, а за аналогією перед [s] (за аналогією до [i] в прийменнику / префіксі из*: ис своею, ис тыми, испросимъ. Розвинувся [i] перед початковим [š] у слові ішов (← шьдлъ*, очевидно, за аналогією до іти. Перед сонорними міг розвиватися приставний голосний [o]. Цей голосний відбивають усі сучасні східнослов’янські мови: укр. Овруч – д.-р. Въручии, блр. Орша – д.-р. Ръша.