26. Історія етимологічних *[і] та *[ы].

У давньоукраїнській мові послідовно розрізнялися фонеми /і/ – /у/ (ы*: мы (Н.в.* – ми (Д.в.*; пытати – питати) Злиття давніх [і] та [у] в одному голосному з усіх східнослов’янських мов властиве лише українській. Більшість учених вважали, що ствердіння приголосного перед [і] зумовила зближення й злиття його з [у]. Наслідки зближення звуків [i] та [y] відбивають змішуванням літер и та ы пам’ятки ІІ пол. ХІ – ХІІ ст.: псалтира, годыны, рибы. Процес пересування етимологічного [і] в напрямку до сучасного [и] розпочався ще з другої половини XI ст., але закінчився не раніше кінця XII – початку XIII ст. Пересування давнього [у] в напрямку до [и] й остаточне його злиття з цим голосним відбулося трохи пізніше, найімовірніше – у XIII ст.

Депалаталізація приголосних перед [е].

Найімовірніше спочатку перед [е] почали депалаталізуватись давні напівпом’якшені приголосні: [с’естра], [м’ету] → [сестра], [мету]. Пізніше зазнали ствердіння пом'якшені приголосні, що стояли перед [е]: [мор’е], [пол’е] → [море], [поле]. Період депалаталізації обмежують кінцем XII – першою половиною XIII ст. Завершився цей процес до кінця ХІІІ ст.

27. Перехід [о], [е] в [і].

Подовжених [о], [е], що розвинулися з етимологічних [о], [е] українська мова не зберегла. В переважній частині її говорів вживається [і]. Проте деяким говорам властиві інші відповідники цих голосних. У пвн.-укр. говорах у наголошеній позиції вживаються дифтонги різного типу – [іе], [уо], [уе], [уи], [уі]: піеч, ш’іес’т’, але осен’, камен’; вуоз, куон’, куен’. На підставі рефлексів [ō], [ē] у цих говорах, а також і в деяких пд.-зх. припускають, що еволюція [ō], [ē] в [і] відбувалася через стадію їх дифтонгізації. Перед складом з [ь]: [ē] > [іе] > [і]: [п’ечь] > [п’ēч’] > [п’іеч’] > [п’іч].

Перед складом з [ъ]: [ē] > [ÿо] > [ÿи] > [ÿі] > [і]: [с'елъ] > [с'ēл] > [с'ÿол] > [с'ÿил] > [с' ÿіл] > [с'іл]; [ō] > [уо] > [уе] > [уи] > [уі] > [і]: вōзъ >

Фонетична закономірність зміни [о], [е] в [і] в новому закритому складі ускладнювалася в українській мові деякими додатковими умовами. Зміна [ō], [ē] в [і] зумовила розширення функціональних можливостей нової фонемb /і/ в українській мові й відповідного звуження в ній функціонування давніх фонем /о/, /е/.

28. Перехід [е] в [о] після шиплячих та [j].

Перехід [e] → [o] (кін. X – І пол. XI ст.* відбувався після шиплячих приголосних, якщо у наступному складі стояв споконвічно твердий приголосний: жен'итис" – женатыи → жонатий. Після [j]: его → його. Це явище поширилося на [e] ← [ь]: жьлтыи → желтыи → жовтий. Зміна [е] на [о] після шиплячих та [j] ускладнилась в українській мові впливом граматичної аналогії, зокрема у таких формах: 1* перед м’яким приголосним у Д. й М. в. одн. іменників жін. роду на -а: щоці, бджолі; 2* у Р. та О. в. одн. прикметників жін. роду, у відповідних формах числівників та займенників: свіжої, першої, нашої; свіжою, першою, нашою тощо. Вплив аналогії може не тільки викликати перехід [е] в [о] при відсутності для цього фонетичних умов, а й загальмувати такий перехід, напр.: 1* у дієсловах І ос. множини: можемо, кажемо; 2* у дієслівних формах шептати, чесати, щезати, жену, шепчу, чешу; 3* у пасивних дієприкметниках типу печений, кручений, освоєний, озброєний та ін. Зберігається [е] після шиплячих та [j] у книжних та іншомовних словах: жезл, жертва, ковчег, жест, жетон, шеф, шеврон, чек, чемодан.