3. Форми фінансування підприємств

Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випли­вають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Загальний огляд форм фінансування та їх класифікація:

1. Власний капітал:

Внутрішні джерела фінансування

– реінвестування прибутку

– реструктуризація активів

– внески учасників та засновників → Зовнішні джерела фінансування

Внутрішні джерела фінансування

2. Позичковий капітал:

– забезпечення наступних витрат і платежів

• кредиторська заборгованість за розрахунками

Зовнішні джерела фінансування

– банківські та комерційні кредити

• облігаційні позики

У підприємств можуть бути різні альтернативи залучення капіталу. Звичайно, не можна надати однозначних рекоменда­цій щодо вибору тієї чи іншої форми фінансування. В одних випадках фінансові ресурси слід формувати через збільшення власного капіталу, в інших — на основі залучення додаткових позичок. Для одних підприємств вигіднішою є можливість використовувати внутрішні джерела фінансування, для інших — зовнішні. Фінансовий менеджер під час прийняття рішень що­до вибору найбільш прийнятної форми фінансування повинен скористатися відповідними критеріями.

4. Теорія ризику інвестицій г.Марковіца

Основна концепція Г. Марковіца може бути сформульована так: поведінка учасників ринку капіталу визначається не тільки одержанням очікуваного доходу на свої інвестиції, а й можливим ризиком. Низькодохідні цінні папери за певних обставин для деяких інвесторів можуть бути більш привабливими, ніж високодохідні.

Основною проблемою, яку повинен вирішувати інвес­тор, є досягнення максимального рівня очікуваної дохідності ін­вестицій за певного рівня ризику і скорочення можливого ризику за очікуваної доходності. Мета кожного інвестора – більше доходу за меншого ризику.

Марковіц запропонував концепцію «оптимального» портфеля інвестицій. Сутність цієї концепції полягає в тому, що в портфелі мають міститися, за можливості, цінні папери всіх видів і модифікацій, вони мають бути різними за термінами, а також емітовані корпорація­ми різних галузей і географічного положення. Процес формування оптимального портфеля називається диверсифікацією портфеля.

5. Теорія у. Шарпа

Теорію співвідношення ризику і доходу інвестицій у цінні папери розвиває У.Шарп. Він розділив загальний ризик інвестицій у цінні папери на систематичний та несистематичний, а також розробив модель оцінювання капітальних активів (МОКА).

Ризик систематичний – пов’язаний зі станом фінансового ринку, а цей стан залежить від змін в економіці і фінансах країни і змін у світовій торгівлі, міжнародному русі капіталів, стані валют. Систематичний ризик в економічній літературі на­зивають також недиверсифікованим, або ринковим. Позначається буквою β – бета.

Ризик несистематичний – диверсифікований або портфельний. Інвестор може перебороти несистематичний ризик за допомогою диверсифікації портфеля.

Інвестори прагнуть підібрати такий «асортимент» цінних па­перів, у якому ризик і дохідність збалансовані.

У. Шарп також запропонував модель оцінювання капітальних акти­вів (МОКА), на підставі якої корпорація може визначити ціну капіталу, тобто вартість придбання капіталу, необхідного для ведення підприємницької діяльності.

Портфель складається з множини цінних паперів, кожен з них вносить свою частку в певний ризик і очікуваний дохід, тому ви­никає необхідність визначення ризику і доходу кожного учасника портфеля. Дохідність цінного папера визначається за формулою:

)= ,

Де – очікувана дохідність цінного папера і;

– безризикова процентна ставка;

– очікувана ставка доходу ринкового портфеля;

– коефіцієнт бета (систематичного ризику) за цінним папером і.