2.3. Спогади поетів Ізмаїльщини про м. Д. Василюка.

За своє коротке життя Михайло Василюк спромігся зробити те, на що комусь не вистачило би і ста років життя. Змалку він вбирав у себе колорит рідного краю, його фольклор, народні традиції, які збагатили його талановиту душу, стали основою його творчого фундаменту. Згодом бачене перетворилося і гармонізувалося у його весільних виступах троїстих музик, де народна пісня і мудра бессарабська музика переплелися у веселих народних гуляннях [1].

М. Панько

Мені часто доводилось спілкуватись з Михайлом по роботі, коли я працював керівником культзакладу консервного заводу. Завжди я відчував лікоть товариша, який у будь-яку мить міг підтримати чи допомогти. Він був самобутнью, філософською, творчою людиною. Любив свободу мислення та вчинків. Гостро реагував на несправедливість, що відбувалась на його очах в ставленні до людини, за що його поважали ті, хто йшов разом з ним тяжкою життєвою дорогою.

Для мене було невеличким святом, коли, знаходячись у сесійній залі і сидячи поруч, Михайло відкривав свій дипломат, виймав звідти свіжі, написані вночі вірші. Тематика була різноманітна. Писав про все, що бентежило його бунтівну душу, – любов до рідної землі, односельців, християнську віру у вічне, бурхливу політичну повінь [2].

М. Овсієнко

Не помилюсь, якщо скажу, що Михайло Василюк був для нашого краю своєрідним земним самородком, кожна грань якого світилась яскравою зіркою. Тільки через деякий час ми зрозуміли, ким він для нас був, як його нам зараз не вистачає, як збідніла без нього наша земля, пригадуючи його талановиту душу і божественний дар життєвої глибокої філософії. Спасибі йому за це! [3]. В. Кобилінський

Михайло Василюк виливав на папір те, що переповнювало його душу. Любов до своєї рідної землі немислима без любові до інших народів та їх культур, Михайло Денисович послідовно сповідував справжній інтернаціоналізм, який не мав нічого спільного з тенденцією нівелювання мови і традицій кожної нації чи народності... Він дбав, щоб молодь виховувалась у патріотичному дусі, а українці були свідомими, чесними і працьовитими людьми, справжніми громадянами і відданими патріотами. [4]

В. Шевченко

З болем у душі згадую свого колегу по роботі в міській Раді у1990 році - М. Василюка. Це був відвертий, небайдужий, щирий українець, його мова чарувала всіх присутніх у залі і радіослухачів сесій, виступав із своїми пропозиціями виключно державною мовою. На той час він один із 140 депутатів володів нею. Його виборці вірили йому, шанували за принциповість, чесність і обов’язкове виконання їх наказів, жив він за кодексом честі...

Вдячні виборці - це міра роботи депутата. Михайло Денисович показував мені їх святкові вітання, в яких вони бажали своєму депутату здоров’я, щастя, довголіття... “Нехай береже Вас Господь Бог!”. Проте не зберіг Бог таку чудову людину. [5]

О. Петрушина

М. Василюк користувався авторитетом і повагою в Ізмаїльчан. Кили його було обрано депутатом міської Ради, він рішуче захищав інтереси людини, активно відстоював право корінного населення міста мати свої українські школи, газети, культурні заклади. Здавалося, що ця енергійна людина працювала без відпусток і вихідних... [6]

О. Лебеденко

Керівником хору був Михайло Денисович Василюк. Він сам прослуховував і підбирав голоси, запрошував у хор тих, чиї здібності встигав помітити в полі, на святах. Кілька раз на рік усе село збиралось у Будинку культури на свята, на яких обов'язково виступав Василюк. Михайло Денисович був простим з людьми, швидко зближався відкритими, добрими, яким був і сам. [7]

Л. Остапенко

У лютому 1991 року після засідання літературного об'єднання, на якому сердечно вітали Михайла Василюка з 49 днем народження, ми повільно йшли по проспекту Суворова. Дійшли до історичного дуба, зупинились. Михайло почав читати вірші. В чорному капелюсі і плащі, трохи втомлений, читав тихо. Голова літоб’єднання і я (нас було троє) слухали зачаровано. На дзвіниці собору дзвони відмірювали час: 1, 2, 3... 12 ночі. Ніхто не думав тоді, що це був його останній День народження. [8]

Т. Кібкало

Буде і літо, і зима,

А тебе нема, нема,

Ой немає і не буде,

Розкриває туга груди.

Змовкла пісня солов’я,

Змовкла пісня, стихла кобза,

Незабутній рідний образ –

Промінь світла на стіні.

Бо і вдень, і серед ночі,

То веселі, мудрі очі

В душу дивляться мені.

Т. Кібкало