ВСЕУКРАЇНСКИЙ КОНКУРС УЧНІВСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ

Номінація «Історія України і державотворення»

«Поет Придунав’я Михайло Денисович Василюк»

Учень 10-А класу

ОШ №11

Оглоблін Павло

Вчитель історії

Вищої категорії

Вчитель-методист

Кікова А. М.

Ізмаїл – 2016

ЗМІСТ

І. Вступ.

ІІ. Основна частина

2.1. Біографія, громадська та культурна діяльність М. Д. Василюка.

2.2. Творчий доробок поета.

2.3. Спогади поетів Ізмаїльщини про М. Д. Василюка.

ІІІ. Висновок.

ІV. Список використаної літератури.

V. Додаток.

I. Вступ

Поезія завжди була пов’язана з життям і соціальними та національними визвольними змаганнями народу, виконувала активну громадянську функцію в цій боротьбі. Вона кликала до боротьби, стверджувала віру в перемогу світлих людських ідеалів. Поезія допомагає осмислити художньо-естетичний, пізнавальний і виховний потенціал й відчути неповторність індивідуального стилю письменника. Вона утвердилася завдяки багатьом поетам, як визначне мистецьке явище у духовному житті українського народу.

Одним із таких поетів був Михайло Денисович Василюк (1942 – 1991 рр.), виходець із бідної селянської родини, який рано усвідомив своє призначення – служити народу словом. Це людина, що безмірно любила свій Придунайський край і присвячувала йому свої поезії. Михайло Денисович все життя пропрацював на культурно-просвітницькій ниві, будучи директором Будинків культури у селах Новоселівка, Кислиця, Першотравневе і Міжрейсового клубу моряків Дунайського пароплавства в місті Ізмаїлі. Поет не обмежився культурно-просвітницькою діяльністю: будучи депутатом Ізмаїльської міської Ради, активно виступав за незалежність України, становлення її як соборної демократичної держави, за виключне панування в Україні української мови. Цим та іншим темам письменник присвячував свої вірші, які вражають глибиною думки, мелодійністю, красою. У творчому доробку Михайла Василюка є поезії всіх жанрів лірики: пейзажної, громадянської, інтимної, філософської, хоча дуже часто в одному вірші поєднуються різні жанри.

Завдання нашої роботи:

- дослідження біографії, громадської та культурної діяльності Михайла Василюка, його внеску у розвиток культури рідного краю;

- дослідження поетичного доробку М. Василюка;

- зібрання і систематизація спогадів поетів Ізмаїльщини про М. Василюка.

В нашій роботі ми використали матеріали періодичних видань, спогади дружини Ніни Давидівни та товаришів митця.

II. Основна частина

2.1. Біографія, громадська та культурна діяльність м. Д. Василюка.

“Сплітається життя моє погоже

Гарапником незлічених доріг”

Михайло Денисович Василюк народився 23 лютого 1942 року в селі Лужанка (Казбах) Тарутинського району Одеської області у бідній селянській родині. У 1943 році сім’я Василюків переїхала в село Новоселівку Арцизького району. Тут серед розмаїтої природи зростав майбутній поет, вбираючи в себе всю чарівність оточуючого. Батьки Михайла, переселенці зі Львівщини, привили йому любов до фольклору, а батько ще навчив юнака грати на гармошці й баяні.

У 1949 році Михайло йде до першого класу Новоселі вської школи. Допитливий хлопець вчиться добре, глибоко засвоює зміст причті такого чи вивченого й випереджає шкільну програму, і, як наслідок – закінчує на “відмінно” сім класів. Але далі вчитися він не має змоги: сліпне батько, а згодом, після тяжкої хвороби, вмерла мати, яку за десять качанів кукурудзи, зібраних на полі, засудили до в'язниці. Виснажена тяжким життям, вона вмерла в тридцять два роки. Своє сирітство згадує у віршах «Сором» та «Калачі»:

Я наплакався вволю…

Я стояв біля тину.

Захлинаючись слізьми,

Їв позичений хліб.

Я не кляв свою долю,

Ані прикру годину, –

Просто я був голодний Майже четверо діб!

Михайло, як найстарший, повинен був заробляти на прожиття не тільки собі, а й молодшій сестрі та хворому батьку. Уже з 1957 року він працює поштарем, доставляючи пошту із сусіднього села Делєнів у своє. Інколи йому давали конячину з підводою, а інколи, особливо взимку, юнакові доводилось пішки долати туди й назад по декілька кілометрів. На цей період припадають

перші спроби на ниві літературної творчості. І відразу ж поезії друкуються у районній газеті. Через деякий час він переходить працювати на будівництво в Арциз. Там живе напівголодним, у холодній квартирі. По закінченні будівництва їде в Ухту, де влаштовується у піонерський табір музикантом. Годі ж Михайло Денисович вчиться грати на кобзі та бандурі, піаніно та саксофоні. В опануванні цими інструментами поету допомагали талант від природи і вольовий характер.

Ніжне серце своє

Покладу на долоні бандури.

Віщі струни дзвінкі

Хай, мов жили, наповнює кров,

Хай, співоча вона,

Що з кобзарської вийшла натури,

Що з народу прийшла,

У народ повертається знов!

Повернувшись на батьківщину, Михайло Василюк перейшов працювати помічником режисера на українську студію телебачення міста Арциза, де він живе протягом трьох років.

У цей час формується особистість поета, його становлення як патріота і громадянина. У 1962 році Михайло Васильович приїжджає додому і невдовзі одружується. Працює у Будинку культури села Новоселівка музичним керівником і організовує за короткий час хор. Його праця органічно поєднувалася з літературною діяльністю, бо в поезіях він відображав усе те, що бачив навколо, з чим зустрічавсь кожного дня. Творчість українською мовою не заохочувалася властями, однак Василюк свідомо продовжував трудитися на ниві українського письменства.

Я не хочу далеких доріг,

Я живу у своєму селі,

А коли надоїсть мені тиша,

Я візьму свій баян голосний,

І зійдуться до мене дівчата,

І прийдуть до дівчат парубки,

Й заколишуться в вальсі крилатім

Хвилі пар молодих залюбки.

У своєму селі невгамовний трудівник не зупиняється надовго, і вже на початку 1963 року подружжя Василюків їде в село Кислицю Ізмаїльського району, звідки була родом Ніна Давидівна, дружина Михайла Василюка. Тут талановитий поет закінчив у вечірній школі десять класів, і знову ж таки на “відмінно”. Природа щедро обдарувала М. Василюка – дала йому добре і мужнє серце, хист до музики, неабиякий поетичний талант, здібності до навчання, уміння дарувати себе іншим.

З високими результатами закінчує він навчання в Одеському культпросвітньому училищі, де вчився заочно. Там помітили незвичайну обдарованість та самобутність Михайла Денисовича й дали направлення на навчання в Одеській консерваторії. Незадовго до початку вступних іспитів Михайло Василюк отримав звістку про смерть батька і, покинувши все, поїхав у Новоселівку.

У селі Кислиця він прожив майже три роки, працюючи директором Будинку культури. Організовує чудові вечори, зустрічі, свята, мітинги, на яких обов’язково вистує сам.

У 1966 році йому дали житло у селі Першотравневому Ізмаїльського району. Переїхавши туди, подружжя Василюків живе в цьому селі протягом наступних тринадцяти років. Тут народжуються доньки поета. Це один з найплідніших періодів його життя на культурно-просвітницькій ниві.

У Першотравневому Михайло Денисович працює директором Будинку культури. Енергійна натура, він тягнеться до живого діла, зав’язує контакти з громадськістю, активізує культурно-просвітницьку роботу у селі. Власноруч створює хор «Кобзарська дума», який неодноразово брав участь у конкурсі «Таланти твої, Україно», виступав у райцентрах Одещини, на міжнародних фестивалях «Кобзарські пісні» у Румунії та Болгарії, давав концерти у багатох великих містах України. Репертуар хору Василюк підбирав сам. Це були не тільки народні твори, а й ним самим складені пісні. Згодом хору було присвоєно звання «Народний ансамбль «Кобзарська дума».

Василюк став засновником музично-драматичного театру у Першотравневому, який «гримів» далеко за межами Ізмаїльщини. Він сам грав у п’єсах, і очевидці свідчили, що «це була справжня майстерність перевтілення. В нього не було й натяку на фальшивий пафос чи дешевий комізм. Навпаки, жести, інтонація передавали імпульси зовнішньої поведінки людини. На сцені він всебічно розкривав внутрішній стан особистості». У репертуарі театру були опери П. Гулака-Артемовського, «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» М. Лисенка, а також комедія «Сватання на Гончарівці». Увесь цей час, прожитий у Першотравневому, Михайло Денисович вів зошит, у якому записував ті народні пісні, які не чув раніше. З цими та іншими своїми піснями Кобзар Придунав’я (так називали Михайла Василюка на Ізмаїльщині) виступав як на сільських концертах, організованих здебільшого ним же, так і на сценах великих міст: Одеси, Львова, Чернігова. Разом зі своїм самодіяльним театром Василюк виступав на сцені Одеською оперного театру, що було нагородою за довгу й плідну роботу гуртка.

У 1979 році поета запрошують працювати до Чернігівської філармонії солістом в ансамбль пісні і танцю «Десна», бо завдяки його чудовому баритону, акторським і організаторським здібностям, М. Василюка знали й за межами Придунав’я. В ансамблі він виступав протягом шести місяців. Спочатку, ніби пристосувавшись до нових умов життя, новий соліст із захопленням репетирує та виступає на сцені, але згодом на вузьких вулицях чужого міста поету забриніло слово «чужина». В уяві частіше стали виникати кучеряві верби над синім Дунаєм, вечірні зорі над озером Катлабух, отари овець на схилах круч. Незважаючи на те, що вже закінчили ремонт наданої квартири і що була гарна робота, Михайло Василюк покинув все і поїхав додому, на Ізмаїльщину. Раптовий від’їзд він пояснив одним – тугою за рідним краєм. І справді, він зізнавався, що просто не міг жити без Дунаю, верб над річкою, без тих рідних співучих людей, серед яких прожив усе своє життя.

З Чернігова М.Василюк приїхав у місто Ізмаїл, де розкрив свою багатогранну особистість ще ширше. Він бере участь у конкурсі поетів та композиторів і пише пісню «Вдаримо в струни срібної думи...», яка згодом стала переможницею на обласному і республіканському етапах конкурсу.

В Ізмаїлі Василюк став директором Міжрейсового клубу моряків Дунайського пароплавства. На цій посаді він перебував до кінця свою життя. Невгамовний трудівник організовував численні концерти та вечори, на яких часто сам співав, акомпануючи на кобзі чи бандурі. Нерідко поета-кобзаря запрошували на урочисті свята, на які він не ходив без тієї ж кобзи чи бандури. У нього, так говорили друзі, не виникало питань, як організувати і провести той чи інший масовий культурний вечір: тематичний чи гумористичний. Природа наділила його і тим, і іншим вдосталь. Тонке відчуття народного гумору, дотепного жарту, фольклору супроводжували Михайла все його життя. «Маючи філософський склад мислення, він міг тонко впливати на свої стосунки навіть з потенційними недругами. Пильне око до глибини бачило і відрізняло чітко темне від світлого. Усі ці, воістину унікальні, риси допомагали йому у подальшому житті на посаді керівника клубу Дунайського пароплавства» [2].

В цей час Михайло Василюк виступає пристрасним пропагандистом української мови, фольклору. Він став членом Спілки кобзарів України, брав участь в ансамблі народних інструментів. Як щирий патріот Михайло Денисович стає ініціатором створення сторінки українською мовою «Рідне слово» (до речі, вона існує і сьогодні) у російськомовній газеті «Придунайские вести», а також радіопередачі «Придунай журавлиний». У 1989 році він створює і очолює міське товариство шанувальників української мови ім. Т. Г. Шевченка, яке згодом дістало назву «Просвіта». Товариство ставило собі за мету пропагування української мови серед населення.

У 1990 році цей громадський діяч зацікавлюється політикою. Поет радісно привітав будівництво української державності, відгукнувся на ці події новими творами. Відродження українського життя, сподівання мільйонів на відновлення власної державності вносять певні зміни і в життя Василюка, і в його творчість. Він стає депутатом міської ради. А коли з’явились перші паростки демократії в Україні, Михайло Василюк став лідером у Бессарабії, до чийого голосу уважно прислухались люди, для яких слова «демократія», «незалежність», «самостійність» були ще мало зрозумілими. Повільно, терпляче митець, як міг, робив усе, щоб наша країна стала на ноги, закладав перші камінці у міцний фундамент. Ним захоплювались колеги-депутати, коли він підходив до мікрофона гарним, чистим українським голосом вирішував те чи інше питання. Всі любили його за чесність, порядність, гостроту політичного і аналітичного мислення, дотепний жарт і гумор, людяність. До нього прислухались, хоча публічно виступати він не любив. У цей час він проявляє себе справжнім сином своєї землі.

Цього ж року Михайло Денисович відвіз свою збірку поезій «Віч-на-віч з Дунаєм» у видавництво «Дніпро», але через нестачу коштів книга так і не побачила світ. Власне, для видання збірки районний бюджет виділив 25 тис. карбованців, але ні до Михайла Василюка, ні до видавництва ці гроші так і не дійшли.

Михайло Василюк як пристрасний патріот широко пропагував українську мову, і, за його ж словами, він «схрестив шпаги» з прихильниками двомовності. Його твори на цю тему друкували в одеському періодичному виданні «Чорноморська коммуна». Активно виступаючи за незалежність і соборність України, поет зазнав переслідувань з боку тогочасної влади.

А 11 вересня стався трагічний випадок, що позбавив нас такої самобутньої людини. Тіло Михайла Василюка було поховано на кладовищі міста Ізмаїла.

Після його смерті друзі Михайла Денисовича створили фонд пам'яті поета-кобзаря і поставили собі за мету увічнити нам’ять талановитого самородка — спорудити пам’ятник на могилі і видати збірку поезій.