Лекція 11: «Рухова витривалість і методика її розвитку» план

1. Фізіологічні основи формування рухової витривалості.

2. Поняття про витривалість і її зв'язок із стомленням.

3. Методика розвитку витривалості.

4. Контрольні вправи (тести) для визначення рівня розвитку витривалості

1. Фізіологічні основи формування рухової витривалості

Останнім часом фахівці все частіше звертають увагу на тривожне положення, яке складається у видах спорту, що вимагають витривалості. В програмі літніх олімпійських ігор 38,9% золотих медалей і 41,6% очок приходяться на циклічні види спорту. Якщо врахувати, що витривалість значною мірою визначає досягнення в єдиноборстві, спортивних іграх і багатоборстві, то від неї залежить доля вже 68,6 % золотих медалей і 64,9 % очок. У переважній більшості зимових олімпійських видів спорту успіх визначається виключно витривалістю.

Витривалість необхідна для багатьох форм діяльності людини. Говорять про емоційну, психічну, розумову, м'язову витривалість. В останній виділяють витривалість до вибухових зусиль, статичну і динамічну, швидкісну, силову, дистанційну і ін.

Перш за все «витривалість» – поняття саме по собі абстрактне. Воно набуває конкретного значення лише з урахуванням швидкості рухів або переміщень спортсмена. У відомому тесті Купера критерієм оцінки витривалості виступає швидкість бігу: чим вона вище, тим більша дистанція, яка долається за 12 хв. У спорті не може бути витривалості взагалі, або загальної витривалості. Фізіологічний механізм витривалості спортсмена завжди специфічний. Він формується конкретним руховим режимом, властивим спортивній вправі і повною мірою реалізується тільки в умовах цього режиму.

Важливу роль у розвитку витривалості відіграє перебудова гормонної регуляції м'язової діяльності, здійснюваної симпато-адреналовою і гіпофізарно-адренокортикальною системами. Їх основні функції – мобілізація і вибірковий перерозподіл енергетичних ресурсів організму до переважно навантажуваних органів і тканин, регуляція пластичних процесів і формування структурної основи довготривалого пристосовування організму і напруженої м'язової діяльності. Ці системи визначають місткість резерву пристосовування організму і, отже, оптимальну тривалість сильних (розвиваючих) тренуючих дій і величину відповідних функціональних перебудов (А.А. Віру, 1980, 1993).

З витривалістю звичайно ототожнюють здібність спортсмена до тривалого виконання м'язової роботи. В спортивній літературі можна зустріти характеристики багатьох форм вияву витривалості. Наприклад, виділяють витривалість статичну і динамічну, швидкісну і силову, локальну, регіональну і глобальну, серцевосудинну і м'язову, загальну і спеціальну, емоційну і психічну, ігрову, дистанційну, витривалість до вияву вибухових зусиль і т.ін.

У цьому розділі ми обмежимося розглядом витривалості як фактора, який визначає швидкість циклічних локомоцій. По-перше, це одне із найхарактерніших функціональних призначень витривалості в спорті, яка є в той же час достатньо вичерпним уявленням про її фізіологічні механізми. По-друге, у зв'язку з появою принципово нових відомостей, яке представлене останнім часом фізіологією і біохімією, очевидна необхідність ревізії традиційних поглядів на дистанційну витривалість.