Біхевіоризм та не біхевіоризм

Основні два сторіччя розвиток психології тісно пов’язаний з досягненнями філософської думки та успіхами природничих наук.

Біхевіоризм. Предметом психології виступає – поведінка як сукупність реакцій організму, обумовлена його спілкуванням зі стимулами середовища, до якої він адаптується. Засновник напрямку – Дж. Уотсон. Внесок цього напряму полягав у різному розширенні досліджуваної психологією галузі. Вона відтепер включала доступні зовнішньому об»єктивному спостереженню , незалежні від свідомості стимул – реактивні відносини. Біхевіоризм запровадив у науковий апарат психології категорію дії в якості не тільки внутрішньої, духовної (як старих часів) , але і зовнішньої, тілесної реальності.

( І. Сеченов, І. Павлов ). Філософія прагматизму спричинила появу в американській психології Біхевіоризму, або науки про поведінку ( Д. Уотсон ). Німецькі психологи М. Вертхеймер, В. Келлер, К. Левін на основі спеціальних досліджень висунули ідею структурної психології, стосовно якої було визнання первинності приматів структури, цілісних утворень, які визначають властивості та функції окремих частин, що входять до цілісної психічної діяльності.

Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології. Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реакцій організму на стимули, що діють на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного відбору фізичних рухів як реакцій на стимули. Основне у поведінці є навички. Мислення біхевіористи зводять до мови та мовних навичок. Провідним у навчанні вони вважають дресирування, під час якого набуваються необхідні навички; при цьому усвідомлення мети, змісту та процесу навчання недооцінюють.

Необіхевіорізм — напрям в американській психології, що виник в 30-х рр. ХХ ст Сприйнявши головний постулат біхевіорізма про те, що предмет психології — об’єктивно спостережувані реакції організму на стимул-реакції зовнішнього середовища, необіхевіорізм доповнив його поняттям змінних проміжних як чинників, службовців посредующим ланкою між дією стимул-реакцій і у відповідь м’язовими рухами. Слідуючи методології операціоналізма, необіхевіорізм вважав, що вміст вказаного поняття (що позначав «спостережені» пізнавальні і мотиваційні компоненти поведінки) виявляється в лабораторних експериментах по ознаках, визначуваних за допомогою операцій дослідника. Необіхевіорізм свідчив про кризу «класичного» біхевіорізма, нездібного пояснити цілісність і доцільність поведінки, його регуліруємость інформацією про навколишній світ і залежність від потреб організму. Використовуючи ідеї гештальтпсихологиі і фрейдизму, (Е. Ч. Толмен), а також Павловського вчення про вищу нервову діяльність (До. Л. Халл), Н. прагнув здолати обмеженість вихідної біхевіорістськой доктрини, зберігши, проте, її основну установку на біологізацію людської психіки.

Формула біхевіоризму була чіткою і однозначною: стимул - реакція. Питання про ті процеси, які відбуваються в організмі та психічному устрої між стимулом і реакцією, не брали до уваги.

В основі такої позиції - упереджена філософія позитивізму: переконання в тому, що для наукового факту характерна безпосередня спостережливість. Як зовнішній стимул, так і реакція були доступні для спостереження кожному, незалежно від його теоретичної позиції. Тому зв´язок «стимул - реакція» є, відповідно до радикального біхевіоризму, непорушною опорою психології як точної науки.