Звички та їх роль в діяльності людини.Умовно-рефлекторний характер навичок і звичок

Звичка – це потреба здійснювати певні дії. Від умінь і навичок вона відрізняється тим, що являє собою непродуктивний елемент діяльності. На відміну від простої навички звичка може свідомо контролюватися людиною. Від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (негативні звички). Звичка заставляє людину діяти певним чином.  Її фізіологічною основою є утворення в корі великих півкуль головного мозку динамічного стереотипу. Якщо навичка формується у людини шляхом свідомого і багаторазового вправляння, то звичка може утворюватися без будь-яких зусиль з боку особистості. Звички бувають корисні і шкідливі. Вони входять у моральний фонд особистості і утворюють з навичками основу поведінки особистості. На них формуються риси характеру людини.

• Завжди прагнути повідомляти щось таке, що надавало б задоволення і приносило користь.

• Пояснювати учням доцільність вивчення матеріалу, що може викликати інтерес до нього.

• Звертатися скрізь, де можливо, до зовнішніх відчуттів учнів шляхом наочного викладання.

• Перед початком кожної нової роботи зацікавлювати учнів, ставлячи питання щодо попередньої теми, щоб встановити зв’язок уже набутих знань з новим матеріалом.

Надавати учням можливість ставити питання до вчителя про незрозумілі місця і схвалювати тих, хто ставить корисні питання, спонукаючи й інших до старанності. Основні види діяльності людини

Свідома активність людини формується і виявляється в діяльності, яка відбувається в певній системі відносин з іншими людьми. Результати діяльності впливають на світ, що оточує людину, долі інших людей. Діяльність формує особистість людини, яка виражається знову ж таки в діяльності. Життя людини — це постійна зміна різних видів її діяльності. З усієї їх різноманітності три види мають найбільший вплив на розвиток особистості. Це гра, навчання і праця. Генетично змінюючи одна одну, вони співіснують протягом усього життя людини. Гра.

Вона є найпростішим видом діяльності. У грі розпочинається формування людини як особистості, суб'єкта діяльності. Це форма прояву активності дитини. Метою гри є сам процес, а не практичні результати. У психічному розвитку дитини вона є засобом, що дає змогу в доступній формі оволодіти способами діяльності дорослих. Заміщуючи реальні об'єкти певними символами, предметами, дитина імітує діяльність, щоб урешті-решт самій стати її суб'єктом.

У перших іграх помітною є керівна роль дорослого. Він розкриває функціональну роль іграшки. Наслідуючи дії дорослого, дитина починає гратися самостійно. Згодом ініціатива гри переходить до дитини.

З розвитком дитини змінюються також її ігри. Протягом перших двох років життя вона опановує рухи і дії з предметами, що її оточують, — так виникають функціональні ігри. У них дитина відкриває нові, незнайомі їй властивості предметів і способи дій із ними. Важливе значення при цьому має оволодіння мовою.

Складнішими є конструктивні ігри, в яких дитина починає осмислювати значення предметів та їх зв'язки. Функціональні та конструктивні ігри належать до розряду маніпулятивних.

На третьому — четвертому році життя з'являються сюжетно-рольові ігри, за допомогою яких дитина включається в колективні стосунки. У цих іграх, виконуючи певну роль, вона привчається діяти за правилами, що розвиває дисциплінованість, витримку, наполегливість тощо. У грі розвиваються і її психічні властивості. Підбираючи ігри, можна цілеспрямовано впливати на розвиток різних психічних якостей — уваги, сприймання, пам'яті, волі та ін. Сюжетно-рольові ігри полегшують перехід до нового типу ігор — ігор за правилами, де поведінку регламентують уже абстрактні вимоги.

На п'ятому — шостому році, перед вступом дитини до школи, особливо важливими є дидактичні ігри, за допомогою яких дорослі поступово залучають дітей до процесу навчання.

Навчання.

Це активний процес спрямування діяльності й поведінки дитини на опанування нею суспільно-історичного досвіду людства. Його виділення в самостійний вид діяльності відбулося внаслідок ускладнення людської праці, застосування засобів виробництва, що постійно вдосконалювалися, для використання яких було потрібно багато знань, навичок і вмінь. Навчання є підготовкою до трудової діяльності і водночас — провідним видом діяльності школярів, студентів, аспірантів.

Навчання не є простим передаванням знань від учителя до учня. Це процес активного оволодіння знаннями, навичками і вміннями під керівництвом наставника. Навчання повинно мати розвиваючий характер. Повідомляючи учням знання, вчитель має навчати їх спостерігати,порівнювати, аналізувати, виражати свої думки за допомогою мови. Так учні навчаються самостійно мислити і здобувати нові знання.

Життєвий досвід свідчить, що, переходячи від навчання до практичної діяльності, і в науці, і на виробництві людина утримується на рівні вимог часу, якщо вона постійно працює над собою, тобто весь час навчається самотужки.

Праця.

Це вид діяльності, метою якого є створення суспільно корисного продукту. При цьому не суттєво, чи потрібний людині вироблений нею продукт. Важливо, щоб він був потрібний суспільству. Це означає, що цілі діяльності людини визначають не особисті, а суспільні потреби. Отже, трудова діяльність за своєю природою є суспільною: її формують і спрямовують потреби суспільства.

Будь-яка діяльність є суспільною і за своїм характером. Завдяки поділу праці жодна людина не виробляє всього того, що їй потрібно, майже ніколи не бере участі у виробництві продуктів від початку до кінця. Тому потреби людини задовольняються не її власною працею, а працею всього суспільства. Характер їх задоволення визначає система виробничих відносин, що панують у суспільстві.

Отже, виникнення і розвиток різних видів діяльності у людини є складним і тривалим процесом. Перехід від одного виду основної діяльності до іншого зумовлений зміною суспільного становища людини.