Основні теоретичні принципи вітчизняної психології Методи сучасної психології

Метод— шлях наукового пізнання, засіб, за допомогою якого пізнається предмет науки. Специфіка психічної реальності потребує розроблення і застосування спеціальних методів її пізнання, що втілювали б вимоги об'єктивності, системності й генетичного підходу. Класифікація методів психології.

На основі аналізу особливостей усіх методів дослідження, які використовуються в психології, Б. Ананьєв розподілив їх на чотири групи.

1. Організаційні методи. До цієї групи належать порівняльний, лонгітюдний і комплексний.

Порівняльний метод, який іноді ще називають методом поперечних зрізів, реалізується шляхом зіставлення результатів дослідження окремих індивідів або груп.

Лонгітюдний (англ. lomgitude — довгота) метод застосовують при вивченні результатів багаторазових обстежень тих самих осіб протягом тривалого часу.

Комплексний метод доречний тоді, коли те саме психічне явище вивчають різними засобами або навіть у різних науках.

2. Емпіричні методи. Сюди зараховують спостереження і самоспостереження, експеримент, тест, бесіду, анкету, інтерв'ю, аналіз продуктів діяльності, соціометрію та ін.

3. Кількісний і якісний методи оброблення даних. Кількісні методи — це визначення середніх величин якостей, що досліджуються, і мір їх розсіювання; визначення коефіцієнтів кореляції; факторний аналіз; побудова графіків, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез зібраних даних, їх порівняння й узагальнення.

4. Інтерпретаційні методи. Цю групу утворюють генетичний і структурний методи. Генетичний метод дає змогу інтерпретувати весь оброблений матеріал дослідження в характеристиках розвитку з виділенням етапів, стадій, критичних моментів тощо. Структурний метод є засобом встановлення структурних зв'язків між якостями особистості, що є предметом аналізу.

Біхевіоризм та не біхевіоризм

Основні два сторіччя розвиток психології тісно пов’язаний з досягненнями філософської думки та успіхами природничих наук.

Біхевіоризм. Предметом психології виступає – поведінка як сукупність реакцій організму, обумовлена його спілкуванням зі стимулами середовища, до якої він адаптується. Засновник напрямку – Дж. Уотсон. Внесок цього напряму полягав у різному розширенні досліджуваної психологією галузі. Вона відтепер включала доступні зовнішньому об»єктивному спостереженню , незалежні від свідомості стимул – реактивні відносини. Біхевіоризм запровадив у науковий апарат психології категорію дії в якості не тільки внутрішньої, духовної (як старих часів) , але і зовнішньої, тілесної реальності.

( І. Сеченов, І. Павлов ). Філософія прагматизму спричинила появу в американській психології Біхевіоризму, або науки про поведінку ( Д. Уотсон ). Німецькі психологи М. Вертхеймер, В. Келлер, К. Левін на основі спеціальних досліджень висунули ідею структурної психології, стосовно якої було визнання первинності приматів структури, цілісних утворень, які визначають властивості та функції окремих частин, що входять до цілісної психічної діяльності.

Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології. Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реакцій організму на стимули, що діють на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного відбору фізичних рухів як реакцій на стимули. Основне у поведінці є навички. Мислення біхевіористи зводять до мови та мовних навичок. Провідним у навчанні вони вважають дресирування, під час якого набуваються необхідні навички; при цьому усвідомлення мети, змісту та процесу навчання недооцінюють.

Необіхевіорізм — напрям в американській психології, що виник в 30-х рр. ХХ ст Сприйнявши головний постулат біхевіорізма про те, що предмет психології — об’єктивно спостережувані реакції організму на стимул-реакції зовнішнього середовища, необіхевіорізм доповнив його поняттям змінних проміжних як чинників, службовців посредующим ланкою між дією стимул-реакцій і у відповідь м’язовими рухами. Слідуючи методології операціоналізма, необіхевіорізм вважав, що вміст вказаного поняття (що позначав «спостережені» пізнавальні і мотиваційні компоненти поведінки) виявляється в лабораторних експериментах по ознаках, визначуваних за допомогою операцій дослідника. Необіхевіорізм свідчив про кризу «класичного» біхевіорізма, нездібного пояснити цілісність і доцільність поведінки, його регуліруємость інформацією про навколишній світ і залежність від потреб організму. Використовуючи ідеї гештальтпсихологиі і фрейдизму, (Е. Ч. Толмен), а також Павловського вчення про вищу нервову діяльність (До. Л. Халл), Н. прагнув здолати обмеженість вихідної біхевіорістськой доктрини, зберігши, проте, її основну установку на біологізацію людської психіки.

Формула біхевіоризму була чіткою і однозначною: стимул - реакція. Питання про ті процеси, які відбуваються в організмі та психічному устрої між стимулом і реакцією, не брали до уваги.

В основі такої позиції - упереджена філософія позитивізму: переконання в тому, що для наукового факту характерна безпосередня спостережливість. Як зовнішній стимул, так і реакція були доступні для спостереження кожному, незалежно від його теоретичної позиції. Тому зв´язок «стимул - реакція» є, відповідно до радикального біхевіоризму, непорушною опорою психології як точної науки.