82. Стратегія економічного розвитку: сутність, види та етапи формування.

Стратегія економічного розвитку - це довгостроковий план, що складається з системи послідовних дій та запроваджується для досягнення стратегічної мети, яка відповідає пріоритетам підприємства та є основою для її ефективного функціонування та розвитку. Розвиток є результатом реалізації стратегії, і одночасно стратегія є інструментом забезпечення розвитку.

У залежності від об’єкту призначення, розрізняють: 

• стратегію економічного розвитку підприємства (або організації); 

• стратегію економічного розвитку галузі; 

• стратегію економічного розвитку регіону; 

• стратегію економічного розвитку країни; 

• стратегію економічного розвитку інтеграційного блоку. 

Стратегія підприємства – це систематичний майбутній розвиток середовища та підприємництва, що включає формування місії, довгострокових цілей для найбільш ефективного використання стратегічних ресурсів задля майбутньої прибутковості 

Об’єднані спільними цілями та сферою діяльності підприємства представляють окрему галузь економіки країни. Стратегія розвитку галузі може бути визначена як комплекс рішень, спрямованих на визначення перспектив, пріоритетів і напрямів розвитку галузі, формування та ефективне використання потенціалу, забезпечення динамічного і сталого розвитку галузі. 

Зосередження підприємств різних галузей господарства на окремій території та результати їхньої діяльності формують економіку регіону. Стратегія економічного розвитку регіонів представляє собою систему заходів, спрямованих на реалізацію довгострокових завдань соціально-економічного розвитку держави з урахуванням раціональної участі регіонів у вирішенні цих завдань, що визначаються реальними передумовами та обмеженнями їхнього розвитку. 

Стратегію економічного розвитку країни можна визначити як економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети – соціально-економічний розвиток. 

У результаті поглиблення економічних інтеграційних взаємозв’язків між країнами утворюються міжнародні інтеграційні блоки або об’єднання. Інтеграційне об’єднання створюють стратегію економічного розвитку на основі спільних цілей держав, викладаючи цілі, задачі, пріоритети та заходи у документі, що є програмою розвитку об’єднання.

83. Економічні стратегії розвинутих країн.

Економічні стратегії країни значною мірою ґрунтуються на мо¬делі економічного розвитку, притаманній даній країні. Спільним у моделях розвинутих держав є те, що механізмом їх дії є розвинута економіка ринкового типу. Відрізняються вони деякими рисами економічних відносин, що ґрунтуються на національних традиціях або виходять з конкретної соціально-політичної ситуації всередині країни. 

Залежно від домінуючих тенденцій світового чи національного економічного розвитку моделі зближуються за своїм змістом. У групі розвинутих країн визначаються такі моделі: ліберальна, корпоративістська та соціально-ринкова. 

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, менше - Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур у механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняно з іншими країнами. Це надає гнучкості поведінки в ситуаціях, коли економічна кон'юнктура вимагає оперативного скорочення персоналу. Стосунки між підприємцем та робітником будуються насамперед, на професійних якостях робітника: кваліфікації, освіті, сумлінній праці. 

Корпоративістська модель передбачає активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин і високий рівень соці¬ального партнерства між робітниками й роботодавцями. Ця модель має два різновиди: демократичний корпоративізм та ієрархічний корпоративізм. 

Модель демократичного корпоративізму найбільш поширена в скандинавських країнах, особливо в Швеції. Сильні профспілки здійснюють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним встановлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгодженням з профспілкою. 

Ієрархічний корпоративізм притаманний Японії, тому він одержав ще назву японської моделі. Її характерною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює в життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність у країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема методами податкової політики. Іншою характерною рисою японської моделі є система довічного найму працівників. 

Соціально-ринкова модель розвитку найхарактерніша для Німеччини. Важливою її рисою є підтримка малозабезпечених верств населення й взагалі тих, хто має потребу в соціальній підтримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, безробітні, іммігранти.