Агіографічна про­за

Досить активною у другій половині XVII – на початку XVIII ст. була ще традиція житійної літератури, агіогра­фічної прози. Опрацьовуються й пере­писуються давні відомі житія. У 1661 р. в Києві вперше було надру­ковано «Києво-Печерський патерик», що став настільною книгою освіченого гро­мадянства.

Укладаються збірки про легенд і розповідей про чудеса святих, церков, ікон. Серед них: «Небо новое» (Львів, 1665), «Скарбниця потребная» (Чернігів, 1670) та «Софія-Мудрість» (Чернігів, 1686) Іоаникія Галя-товського, «Руно орошеноє» (Чернігів, 1683) Димитрія Туптала. Житія часто переростають у барокові повісті.

Завершує давню українську агіогра­фічну традицію «Книга житій святих» Димитрія Туптала (Ростовсько-го), видана в чотирьох то­мах (Київ, 1689–1705). З різних дже­рел автор зібрав і опрацював усі житія свя­тих, визнаних православною церквою. До житій святих він підійшов як письмен­ник. У бароковому стилі він ре-тельно опрацьовував сюжети, дбаючи про їх цікавість і морально-дидактичний ха­рактер. У відредагованому й зрусифіко­ваному вигляді книга Димитрія Туптала кілька разів перевидава-лася у XIX–XX ст. і користува-лася великою популярністю.

Ораторсько-учитель­на про­за

Друга половина XVII–XVIII ст. – час вищого розвитку української оратор­сько-учительної прози. Україн-ське проповідництво продовжувало традиції ораторсько-проповідницького мистецтва Київської Русі та пері-оду XIII – першої половини XVII ст. Воно роз­робило теорію складання й виголошен­ня церковних пропові-дей.

Проповіді виголошува­лися, як правило, у церкві після літургії, але вони мали не стільки суто куль­тове, як ужиткове значення. Проповід­ник не лише тлумачив обрану тему з це­рковної історії чи з якоїсь нагоди, а й пристосовував цю тему до подій що-денного життя, повчав своїх слухачів, за­стерігав від лихих вчинків. Укладалися учительні євангелія та учительні збірни­ки, в яких тлумачилися події біблійної історії. У ці пропо-віді як ілюстрації по­трапляв і суто літературний матеріал. Церковна проповідь була поліфункціональною, ви-конувала просвітни­цькі, естетичні завдання.

Провідні українські письменники другої половини XVII—XVIII ст. були і загально-визнаними проповід-никами, кот­рі у своїх проповідях, окрім їх прямого при­значення, розвивали комплекс філософ­ських, соціаль-них, педагогічних, есте­тичних ідей. Пись-менниками-проповідниками були Лазар Баранович, Іоаникій Галя-товський, Антоній Радивиловський, Варлаам Ясинський, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Георгій Кониський та ін. Їхні численні проповіді були частково видані окремими книгами, а в більшості відомі у ру-кописах, мають і літерату­рне значення, оскільки автори опрацьо­вували ту чи іншу тему в художній фор­мі, вкладаючи у проповідь свої ідеї, вно­сили у них запозичений з різних джерел літературний матеріал.

Прикладом оратор­сько-учительної прози цього часу є трактат Іоа­никія Галятовського «Наука албо способ зложеня казаня», доданий до книги його проповідей «Ключ разуменія» (Київ, 1659; Львів, 1665), що надовго став підручником проповідницько-учительного мистецтва. Серед творів цього жанру – «Меч духовний» (Київ, 1666) і «Труби словес проповідних» (Київ, 1674) Лазаря Барановича, «Огородок Марії Бого-родиці» (Київ, 1676) і «Вінець Христов» (Київ, 1688) Антонія Радивиловського.

Барокова проповідь стала значним досяг­ненням української художньої прози XVII–XVIII ст. З кінця XVIII ст. ораторсько-учительна проза занепадає, перед проповіддю вже ставляться інші за­вдання, вона втрачає свої попередні ви­сокі ідейно-мистецькі якості й опиня­ється за межами нових літературних жанрів.