§5.Пально-мастильні матеріали, їх небезпека та особливості використання.

Класифікація, призначення, характеристика і маркування рідкого палива

Нафтове паливо за призначенням підрозділяється на дві основні групи: моторне, або світле, що застосовується для спалювання в двигунах, і котельно-пічне (котельне, газотурбінне і побутове), яке використовується для топок парових котлів, промислових і побутових пічних установок.

Моторне паливо, залежно від виду двигуна, у свою чергу поділяється на карбюраторне і дизельне, що використовується в двигунах внутрішнього згорання, і паливо для повітряно-реактивних двигунів та ін.

Бензин є одним з основних видів карбюраторного палива. Він являє собою суміш легких ароматичних, нафтенових і парафінових вуглеводнів. До складу бензину входять вуглець (85%) і водень (близько 15%), а також кисень, азот та сірка. Бензин — безбарвна чи трохи жовтувата рідина з характерним запахом, щільністю 0,7 — 0,8 г/см3. Температура його спалаху нижче — 40 °С, застигання — нижче — 60 °С. Бензин застосовується також як розчинник жирів, смол і інших матеріалів. Основну частину бензину одержують прямою перегонкою і каталітичним крекінгом. Властивості автомобільних бензинів характеризуються теплотою згорання, детонаційною стійкістю, фракційним складом, хімічною стабільністю, вмістом сірки й інших шкідливих домішок.

Здатність палива протистояти детонаційному згоранню називається детонаційною стійкістю і характеризується октановим числом. Чим вище октанове число, тим більше може бути стиснута в циліндрі пальна суміш.

Як еталонне паливо прийнята суміш двох вуглеводнів: ізооктану (CgHn), що володіє високими антидетонаційними властивостями, і нормального гептану (С7Ніб), що легко детонує.

Маркування: промисловість випускає автомобільні бензини марок А-80, АИ-92, АИ-95, АИ-98. У марці бензину буква «А» показує, що він автомобільний, а цифра — мінімальне октанове число. У бензинах А-80 октанове число (80) установлено моторним методом, а в бензинах АИ-92, АИ-95 і АИ-98 друга буква «И» показує, що октанове число (92, 95 і 98) установлено дослідницьким методом. Для підвищення детонаційної стійкості в бензини вводять антидетонатори (тетраетилсвинцеві рідини — ТЕС), які дуже отруйні, хімічно активні. Такі бензини називаються етилованими. Вони забарвлюються. Бензин А-80 забарвлються в жовтий колір, АИ-92, АИ-95 — в оранжево-червоний і АИ-98 — в синій. Усі бензини, крім АИ-98, поділяються на літні, призначені для використання в період з 1 квітня по 1 жовтня, а в південних районах — протягом усього року, і зимові, які використовуються в період з 1 жовтня по 1 квітня, а в північних і північно-східних районах — протягом усього року.

Фракційний склад є важливим показником якості бензину та його випаровуваності, тобто здатності переходити з рідкого в газоподібний стан. Від випаровуваності палива залежать утворення пальної суміші, тривалість прогріву і легкість пуску двигуна.

Промисловістю випускаються сезонні (літні і зимові) автомобільні бензини. Для бензину зимового виду температура википання 10% палива має бути не більше 55°С, а літнього виду — не більше 70°С.

Хімічна стабільність характеризується стійкістю бензину до окислювання, смоло- і нагароутворення та інших хімічних змін у двигуні, залежить від фракційного складу і вмісту смол та смоло-утворюючих речовин.

Вміст смол установлюється спеціальними стандартами і для різних марок бензину не повинен перевищувати 7—15 мг/100 мл.

Хімічна стабільність виражається тривалістю індукційного періоду — часу штучного окислювання бензину в спеціальній лабораторній установці і визначається в атмосфері чистого кисню при тиску 0,7 МПа і температурі 100°С.

Для підвищення хімічної стійкості в паливо додають антиокислювачі (деревносмольний, детонафтал й ін.), що підвищують індукційний період окислювання бензину.

Наявність сірки викликає корозію робочих органів двигуна і знижує детонаційну стійкість палива, сприяє утворенню смоли. Чим менший вміст сірки в бензині, тим вища його якість. Наявність сірки визначають випробуванням бензину на корозію відполірованої пластинки з чистої міді. У залежності від марки бензину вміст сірки не повинен бути більше 0,10—0,15%.

Октанове число

Октанове число (ОЧ) - умовний показник, що характеризує здатність палива забезпечити бездетонаційну роботу двигунів із примусовим запаленням. Воно визначається на спеціальних установках шляхом порівняння характеристик горіння випробуваного палива й еталонних сумішей ізооктану з н-гептаном. Випробування протікають у двох режимах: твердому (частота обертання колінвалу 900 хв-1, температура всмоктуваної суміші 149°С, змінний кут випередження запалювання) і м'якому (600 хв-1, температура всмоктуваного повітря 52°С, кут випередження запалювання 13°). Одержують відповідно моторне і дослідницьке октанове числа (ОЧМ і ОЧД). Різниця між ними називається чутливістю і характеризує ступінь придатності бензину до різних умов роботи двигуна. Вважають, що ОЧД краще характеризує бензини при їзді в міських умовах, а ОЧМ -- в умовах високих навантажень і швидкостей. Середнє арифметичне між ОЧД й ОЧМ називають октановим індексом прирівнюють до дорожнього октанового числа, що нормується стандартами деяких країн (наприклад, США) і вказується на бензоколонках як характеристика палива, що продається.

Впровадження каталітичних нейтралізаторів, чутливих до наявності свинцю, привело до необхідності перегляду технічної політики в різних країнах. Були розроблені програми переходу на неетиловані палива. І хоча терміни виконання цих програм неодноразово відкладалися, застосування тетраетилсвинцю підходить до кінця. Сьогодні с США, Австрія й Японія виробляють повністю неетиловані бензини, в інших країнах обсяг їхнього виробництва постійно збільшується.

Проблема вироблення неетилованого бензину зараз вирішується за рахунок модифікації компонентного складу. У товарні бензини додають алкілати, ізомеризати й сполуки, що містять кисень. При цьому одночасно вирішується інші проблеми: зниження тиску насиченої пари бензину, зменшення конденсації бензолу і забезпечення повноти згоряння палива. Альтернативні свинцю органічні антидетонатори й ті, що містять метал, типу екстраліну одержали не таке широке застосування, як ТЕС. Їх використовують на деяких НПЗ, а з деякого часу пропонують власникам автомобілів у якості так званих октан-бустерів, тобто препаратів для корегування октанового числа бензину безпосередньо на місці застосування палива.

Високе октанове число одержується при глибшій конверсії за прохід і звичайно залежить від ступеня стабільності вуглеводнів нафти, спрямованих в зону крекінгу. Так, вихідна сировина з низькою аніліновою точкою і низьким вмістом парафінових вуглеводнів, може дати в результаті крекінг - процесу високооктановий бензин. На будь-якій крекінг - установці висока температура потрібна або для одержання заданої конверсії за прохід при використанні більш стабільної сировини, або для досягнення більшої конверсії при заданій сировині.

Каталітичний реформінг - це процес перетворення низькооктанових бензинів з метою підвищення їх октанового числа або одержання аренів для хімічної переробки.

Для одержання високооктанового бензину як сировину застосовують фракцію 80-180 °С і одержують бензин з октановим числом 80-86. Ароматичні вуглеводні одержують з вузьких фракцій: до 85 °С (бензол), 85-110 °С (толуол) і 110-140 °С (ксилоли).

Усі процеси реформінгу підрозділяють на гідроформінг і платформінг. Гідроформінг проводять з каталізаторами-осидами молібдену, кобальту, хрому і їх сумішей при температурі 480-550 °С і тиску водню 1-2 МПа. Платформінг проводять в присутності платини, нанесеної на оксид алюмінію (0,3-0,7 %), активованої HF чи HCl, при 470-540 °С и тиску водню 1,5-5 МПа. Як носій застосовують також алюмосилікати і цеоліти, а як каталізатори - платино-ренієві комплекси.

У процесі платформінгу відбувається в основному перетворення алканів і нафтенів в арени за рахунок дегідрування шістиланкових нафтенів, ізомеризації циклопентанів у циклогексани з наступним дегідруванням останніх (дегідроізомерізація), дегідроциклізація алканів (каталітична ароматизація).

Дизельне паливо

Дизельне паливо, як і бензин, являє собою суміш парафінових, нафтенових і ароматичних вуглеводів і є продуктом прямої перегонки нафти з додаванням (не більш 20%) компонентів каталітичного крекінгу. Щільність дизельного палива 0,79— 0,97 г/см3, температура спалаху 35—80°С, температура помутніння для літніх сортів не вище -5 °С, а для зимових — від -25 до -30°С. Температура застигання повинна бути на 5—10°С нижча температури помутніння. Дизельне паливо використовується в двигунах, установлених на великовантажних автомобілях, тракторах і дорожніх машинах, на водному і залізничному транспорті, у різних енергетичних установках і випускається двох видів: легке, малов'язке паливо — для швидкохідних дизелів і важке, високов'язке паливо — для тихохідних дизелів.

Дизельне паливо, на відміну від карбюраторного, містить більш важкі фракції вуглеводнів: гасові, газойлезі і солярові, які не схильні до детонації. Фізико-хімічні властивості дизельного палива характеризуються теплотою згорання, займистістю, фракційним складом і температурою спалаху, в'язкістю, температурою помутніння, початку кристалізації і застигання, вмістом сірки й інших шкідливих домішок. Для реактивних авіаційних двигунів як паливо використовується гас і лігроїн прямої перегонки нафти, а також газойлеві фракції дистилятів окремих нафт із продуктами вторинного походження і прямогонні дистиляти.

Один з основних показників якості дизельного палива є загорання, що характеризує здатність палива займатися без джерела запалювання й оцінюється цетановим числом. Цетановим числом називається умовна одиниця, чисельно рівна відсотку (по об'єму) цетану в суміші, що складається з цетану (займистість 100), ос-метилнафталіну, який рівнозначний займистостості 0. Темпера­тура самозапалювання дизельного палива знижується зі збільшенням цетанового числа.

Від фракційного складу дизельного палива залежить якість утворення паливно-повітряної суміші і повнота її згоряння, дим-ність вихлопу й інші показники роботи двигуна, а також температура спалаху пальної суміші при піднесенні вогню. Температура спалаху характеризує вогненебезпечність палива для застосування, транспортування і збереження.

В'язкість є важливою експлуатаційною властивістю і визначає рухливість дизельного палива (тобто опір, який роблять частки рідини одна одній при переміщенні під дією сили), ступінь його розпилення й однорідність пальної суміші. При зниженій в'язкості відбувається надмірне розпилення палива, його підтікання через зазори, знижується тиск упорскування, погіршуються його властивості змащування, при підвищеній в'язкості збільшується опір при русі палива по трубопроводах, погіршуються процеси розпилення і сумішоутворення, паливо цілком не згоряє, підвищуються його витрати. Дизельне паливо звичайно характеризується кінематичною в'язкістю, що становить питомий коефіцієнт внутрішнього тертя рідини. В'язкість дизельного палива залежить від температури і підвищується при її зниженні: у паливах для швидкохідних дизелів вона визначається при 20°С, а для тихохідних — при 50°С. Кінематичну в'язкість установлюють за часом витікання через капіляр віскозиметра заданої кількості палива при температурі 20°С. В'язкість дизельного палива для швидкохідних двигунів 1,8—8,0 мм2/с, а для тихохідних — до 36 мм2/с. У холодну пору року необхідно застосовувати зимові сорти дизельного палива, що мають менші показники в'язкості.

На роботу двигуна при низькій температурі впливають також температура помутніння, початку кристалізації і застигання палива, що залежить від його фракційного складу.

Температурою помутніння називається така температура, при якій паливо втрачає свою форму і однорідність. Це називається процесом кристалізації.

Температура повної втрати рухливості палива є температурою застигання.

Вміст сірки в дизельному паливі завжди вищий, ніж у бензині. Сірка і сірчасті сполуки викликають корозію деталей двигунів, особливо швидкохідних. Корозійна активність дизельного палива залежить також від вмісту водно-розчинних кислот і лугів, кисневих сполук, механічних домішок, води. Для поліпшення властивостей дизельного палива до нього додають присадки, що під­вищують цитанове число, інгібітори корозії, дезактиватори металів й т. ін.

Маркування: у залежності від умов застосування промисловість випускає дизельне паливо трьох марок: Л (літнє) — для експлуатації при температурі навколишнього повітря 0°С і вище; З (зимове) — для експлуатації при температурі навколишнього повітря — 20°С і вище; А (арктичне) — для експлуатації при температурі навколишнього повітря — 50°С і вище. Норма цитанового числа для всіх трьох марок дизельного палива встановлена не менше 40. За вмістом сірки дизельні палива поділяються на види: І — не більше 0,2% і II — не більше 0,5% (для марок А — не більше 0,4%). У маркування палива Л входять вміст сірки і температура спалаху; палива 3 — вміст сірки і температура застигання; палива А — вміст сірки.

Умови зберігання і транспортування рідкого палива

Рідке паливо відвантажується споживачам партіями, які супроводжуються єдиним документом (паспортом) про якість. У документі зазначається: найменування підприємства-постачальника, вид нафтопродукту, марка, номер партії і транспортної одиниці, а також показники якості даної продукції, нормовані встановленим стандартом, і результати випробування даного нафтопродукту. Рідке паливо перевозять усіма видами транспорту: трубопровідним, річковим, залізничним, автомобільним і, в особливих випадках, повітряним. На ємностях ставлять попереджувальні написи: «Вогненебезпечно», «Етиловий бензин» — для світлих нафтопродуктів і «Отрута» — для отрутних нафтопродуктів.

Приймання рідкого палива здійснюється за масою чи зважуванням за об'ємом і щільністю. При відсутності паспорта на паливо, що надійшло, вантажоодержувач зобов'язаний визначити його якість у лабораторії.

Для зберігання палива використовують металеві чи залізобетонні резервуари, горизонтальні чи вертикальні, підземного чи надземного типу. Заповнення резервуару повинно бути максимальним для зменшення витрат на випар. Заправлення повинно здійснюватись тільки закритим способом (через шланг).

Гарантійні терміни зберігання для автомобільного бензину і дизельного палива — 5 років, авіаційного бензину — 2 роки з дня виготовлення, а після закінчення цього терміну варто знову перевірити якість нафтопродукту на відповідність вимогам стандартів. Бензин, мазут та інші рідкі палива є вибухонебезпечними, легкозаймистими пальними рідинами, їхні пари отруйні для людини. Тому в місцях їхнього зберігання потрібно суворе дотримання правил безпеки. До роботи з рідким паливом допускаються тільки особи, що пройшли інструктаж з техніки безпеки. Нафтобази і склади повинні мати справну і безпечну електропроводку й бути обладнані необхідними засобами пожежогасіння, резервуари для зберігання повинні бути заземлені. На їх території категорично забороняється палити, користуватися відкритим вогнем чи інструментом, що дає при ударі іскру. При низьких температурах в'язкість рідкого палива значно зростає, тому перекачування його з ємностей по трубопроводах вимагає підігріву.

Мастильні матеріали

Мастило (рос. (рідинне) масло, (консистентне) смазка; англ. grease, lubricant; нім. Schiermittel n) – жирова речовина (нафтова, синтетична тощо) для змащування поверхонь тертя механізмів і деталей машин; масло.

Змащувальні матеріали - тверді, пластичні, рідкі і газоподібні речовини, використовувані у вузлах тертя автомобільної техніки, індустріальних машин і механізмів для зниження зносу визваного тертям.

Змащувальні матеріали широко застосовуються в сучасній техніці, з метою зменшення тертя в рухомих механізмах (двигуни, підшипники, редуктори, і. т д), і з метою зменшення тертя при механічній обробці конструкційних і інших матеріалів на верстатах(точіння, фрезерування, шліфування і т.д. ).

Залежно від призначення і умов роботи змащувальних матеріалів (мастил), вони бувають твердими (графіт, дісульфід молібдену, іодід кадмію, діселенід вольфраму, нітрід бору гексагональний і т.д. ), напівтвердими, напіврідкими (розплавлені метали, солідоли, консталіни і др), рідкими (автомобільні і інші машинні масла), газоподібними (вуглекислий газ, азот, інертні гази).

Залежно від характеристик матеріалів пари , що треться, для мастила можуть бути використані рідкі (наприклад, мінеральні, напівсинтетичні і синтетичні масла) і тверді (фторопласт, графить, дісульфід молібдену) речовини.

Класифікація олив

Всі рідкі змащувальні матеріали діляться на класи по в’язкості(класифікація SAE для моторних і трансмісійних масел, класифікація ISO VG (viscosity grade) для індустріальних масел), і на групи по рівню експлуатаційних властивостей (класифікації API, ACEA для моторних і трансмісійних масел, класифікація ISO для індустріальних масел.

Класифікація по ГОСТ 17479.1-85 "Позначення нафтопродуктів. Моторні оливи" колишнього СРСР використовується лише виробниками СНД, а у редакції 1999 року - у Росії. Вона об'єднує характеристики в'язкості, якості та застосування по типу двигуна. Основні показники для класифікації моторних олив по ГОСТ - тип двигуна, експлуатаційні умови, форсування двигуна. Часто, як додаток до класифікації, великі виробники вказують клас в'язкості по SAE та рівень якості по API.

Перша літера "М" значить, що олива є Моторною. За основними показниками класифікації моторних олив по ГОСТ їх поділяють на наступні експлуатаційні групи (групи позначають великими літерами):

• А - для нефорсованих двигунів;

• Б - для мало форсованих двигунів;

• В - для середньо форсованих двигунів;

• Г - для сильно форсованих двигунів;

• Д - для сильно форсованих двигунів, що працюють у тяжких умовах;

• Е - для тихохідних дизельних двигунів, що працюють на паливі з високим вмістом сірки (до 3,5%). Оливи цієї групи на тракторах та автомобілях не застосовуються.

Другим показником є тип двигуна, що позначається індексом. Індекс слідує за позначенням експлуатаційної групи:

• 1 - для бензинового двигуна (наприклад, Г₁);

• 2 - для дизельного двигуна (наприклад, Г₂);

• коли олива підходить для дизельного та для бензинового двигуна індекс опускається (наприклад, Г).

У маркуванні олив по ГОСТ після літери призначення оливи (М - моторна), слідує цифровий символ класу в'язкості, чисельне значення якого дорівнює в'язкості оливи (у мм²/с або у сантистоксах (сСт) при температурі 100°С) - 6, 8, 10 і так далі, або 3_з/8, 4_з/6, де буквений індекс "з" вказує, що до оливи додані згущувачі, що збільшують індекс в'язкості оливи (вони також зменшують залежність в'язкості оливи від температури, тобто олива може використовуватися як все сезонна). Далі слідує літера, що позначає експлуатаційну групу (ступінь форсування двигуна, А, Б, В і так далі), з індексом (1 або 2), що вказує тип двигуна (бензин-дизель, відповідно).

Після такого позначення марки оливи у дужках можуть бути додаткові індекси, що характеризують спеціальні властивості, склад або призначення оливи:

• "к" - олива призначена для сильно форсованих дизельних двигунів автомобілів КамАЗ та тракторів К-701;

• "и" - у оливу введені імпортні присадки;

• "т" - олива придатна для трансмісії;

• "м" - малозольна олива (М-8Д(м) та М-10Д(м) - оптимізовані для використання у двигунах з турбонаддувом).

Приклади повного позначення оливи по ГОСТ:

• М-10Г_2(к) - моторна (М) олива, з в'язкістю 10 сСт (10), призначена для сильно форсованих (Г) дизельних (2) двигунів автомобілів КамАЗ та тракторів К-701 (к);

• М-6_з/12Г₁ - моторна (М), все сезонна (6з/12) олива, в'язкість якої підвищена з 6 сСт (6) введенням згущувачів (з) до 12 сСт (12), призначена для сильно форсованих (Г) бензинових (1) двигунів.

У довідкових додатках ГОСТ дає приблизну відповідність класів в'язкості і груп за призначенням й експлуатаційними властивостями викладеними у класифікаторах ГОСТ, SAE та API за умовами й областями застосування моторних олив. Варто підкреслити, що мова не йде про ідентичність, а лише про орієнтовну відповідність. Це пов'язано як з діапазонами класів (груп), так і методами випробувань, що трохи різняться.

По агрегатному стану мастила діляться на:

тверді, напівтверді, напіврідкі, рідкі, газоподібні.

За призначенням діляться на:

Моторні масла - вживані в двигунах внутрішнього згорання.

Трансмісійні і редуктори масла - вживані в різних зубчатих передачах і коробках передач.

Гідравлічні масла - вживані як робоча рідина в гідравлічних системах.

Харчові масла і рідини - вживані в устаткуванні для виробництва харчових продуктів і упаковки, де можливий ризик забруднення продукти змащуючою речовиною.

Індустріальні масла (текстильні, для прокатних станів, гартівні, електроізоляційні, теплоносії і багато інших) - вживані в найрізноманітніших машинах і механізмах з метою змазування, консервації, ущільнення, охолоджування, винесення відходів обробки і ін.

Консистентні (пластичні) мастила - вживані в тих вузлах, в яких конструктивно неможливе застосування рідких змащувальних матеріалів.

Клеї, лаки, фарби, ущільнувальні, обтиральні та теплоізоляційні матеріали

Клей — розчини природних або штучних високомолекулярних сполук, які застосовують для з'єднання матеріалів. З'єднання відбувається внаслідок утворення між склеюваними поверхнями та клейовим прошарком міцних адгезійних зв'язків, обумовлених міжмолекулярною та міжатомною взаємодією. Адгезійні зв'язки посилюються взаємною дифузією атомів матеріалів, що контактують. Для доброго прилягання один з матеріалів — клей — має бути пластичним, а другий — твердим. Клеї являють собою в'язкі рідини або пасти.

Основним компонентом клеїв є високомолекулярна сполука з адгезійними властивостями, до якої можуть додаватися розчинники, затверджувані, каталізатори, пластифікатори, зміцнювані тощо.

Розчинники (спирти, бензин) забезпечують необхідну в'язкість клею, затверджувачі та каталізатори переводять клейовий прошарок із в'язкого у твердий стан, прискорюючи реакції полімеризації або поліконденсації. Пластифікатори покращують прилягання шару клею до склеюваних поверхонь. Зміцнювачі — мінеральні порошки, що зміцнюють клейове з'єднання.

Клейові з'єднання належать до корозійностійких. Склеювати можна різні за природою матеріали (метали, пластмаси, деревину, скло, кераміку або їх поєднання). Головні недоліки таких з'єднань: низька теплостійкість (переважно до 350 °C), відносно невисока міцність і схильність клейового прошарка до старіння.

Клеї поділяють на смоляні і гумові.

Смоляні клеї можуть бути термореактивними і термопластичними. Термореактивні смоли використовують для склеювання силових конструкцій з металів і неметалевих матеріалів. Клеї на основі термопластичних смол мають невисоку міцність, особливо при нагріванні, і використовуються для несилових з'єднань неметалевих матеріалів. До цих клеїв належать фенолокаучукові (ВК-3, ВК-4, ВК-13 та ін), фенолополівінілацеталеві (БФ-2 і БФ-4), фенолокремнійорганічні (ВК-18 і ВК-18М), поліуретанові (ПУ-2, ВК-5, ВК-11,ВК-20), клеї на основі епоксидних смол холодного (Л-4, КЛН-1, ВК-16, ЗПО) та гарячого тверднення (К-153, ФЛ-4С, ВК-1).

Фенолокаучукові клеї добре витримують циклічні навантаження, теплостійкі, водостійкі і можуть використовуватися за різних кліматичних умов для склеювання конструкцій зі склопластиків. Клеї БФ-2 і БФ-4 використовують для склеювання металів, пластмас, кераміки та інших твердих матеріалів. Теплостійкість клейових з'єднань невисока, водостійкість задовільна. Клеї ВК-18 і ВК-18М мають високу вібростійкість, міцність, термостійкість, стійкі до води і тропічного клімату. Вони можуть працювати при температурах 500—600 °С. їх застосовують для склеювання інструментів. Клеї ПУ-2, ВК-5, ВК-11, ВК-20 характеризуються високою вібростійкістю, міцністю, стійкістю до нафтових палив і мастил, тривалий час можуть працювати при температурі 350—400 °С і короткочасно при 800 °C. Клеї на основі епоксидних смол є конструкційними силовими клеями. їх застосовують для склеювання металів, склопластиків, кераміки. Для всіх епоксидних клеїв характерна висока механічна міцність, стійкість до впливу атмосфери, стійкість до палива і мінеральних мастил, високі діелектричні властивості. Однак ці матеріали з часом старіють і окрихчуються.

Гумові клеї, в яких основним плівко утворювачем є каучук, відрізняються високою еластичністю і використовуються для склеювання гуми з гумою або гуми з металом та склом. Гумові клеї — це розчини каучуку або гумових сумішей в органічних розчинниках. До складу клеїв гарячої вулканізації додають вулканізуючий агент. Склеювання проводять при температурі 140—150 °С. З'єднання стає міцним, не поступається міцністю основному матеріалу.

При введенні до складу клейової композиції активаторів і прискорювачів отримують клей, що само вулканізується. Для збільшення адгезії в клей вводять синтетичні смоли (наприклад, клей 88Н). Недоліком клею 88Н є нестійкість клеєного з'єднання до гасу, бензину і мінеральних мастил, але воно стійке до морської води. Високу стійкість до впливу мастил і палива мають клеї 9М-35Ф, ФЕН-1. При з'єднанні теплостійких гум на основі кремнійорганічного каучуку з металом застосовують клеї, до складу яких входять кремнійорганічні смоли (КТ-15, КТ-30). Такі сполуки здатні працювати при температурах від — 60 до + 200—300 °С.

Лакофарбові матеріали використовують для захисту металів від корозії, дерева від загнивання а також в естетичних цілях. Лакофарбові покриття наносять тільки на попередньо підготовлену поверхню.

Перед фарбуванням з поверхні видаляють всі забруднення металевими щітками, шліфувальною шкуркою або розчинником. З погано підготовленою повехнею перший шар покриття зцеплюється слабо, тому фарба спучується і осипається. Міцний звязок металу з покриттям забезпечує грунт. Грунтівка наноситься щіткою або фарборозпилювачем. Товщина грунту близько 0,02 мм. Вирівнюють поверхню шпатлюванням. При місцевому шпатлюванні густу пасту наносять шпателем. Товщина шару шпатлівки не повинна перевищувати 0,5мм (не більше двох шарів). Кожний шар добре просушують, шліфують грубими шліфувальними шкурками і очищують від пилу.

Підготовлені поверхні покривють декількома шарами фарби щіткою або фарборозпилювачем. При любому способі фарбування кожний шар висушують.

Наружні шари при необхідності додатково шліфують, полірують і лакують.

Фарба являє собою суміш лаків або плівкоутворювачів з пігментами.

Лаком називають колоідний розчин одного або декількох плівкоутворювачів в розчинниках і розбавлювачах. У вигляді пігментів застосовують порошкоподібні окиси металів: заліза, цинку, титану і т.п.

Розпізнають два види фарб: емалеві і масляні. В емалевих фарбах плівкоутворювачем служать різномнітні лаки і частково оліфа, в масляних – тільки оліфа. Фарба являється найбільш важливим компонентом в лакофарбовому покритті. Її наносять декількома рівними шарами, товщиною зазвичай 0,675...0,125 мм. При малій товщині шару зменшується стійкість покриття.

Для фарбування пожежних автомобілів використовують емалеві фарби більш як 10 найменувань. Фарбування автомобіля здійснюють нітроцелюлозними (НЦ), меламіналкідними (МЛ), пентафталевими (ПФ), перхлорвініловими (ПХ) емалями і т.п. Ці емалі висихають при кімнатній температурі (МЛ при 130⁰С).

Для фарбування зовнішньої поверхні застосовують емалі червоного кольору МЛ-152, ХВ-110, ПФ-137 і інші. Внутрішні поверхні кабіни, насосного відділення красять емалями світло-сіро-блакитного кольору МЛ-152, сіро-блакитного ПФ-115, срібного ХВ-125 і т.п. Рами і ходову частину фарбують емалями МС-17 і ПФ-115 чорного кольору.

Перед використанням емалі розмішують до потрібної вязкості сольвентом, уайт-спиритом, скіпідаром.

Розділ IX. Охорона праці