Висновок з питання

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти органів державної влади та місцевого самоврядування, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють економічні й екологічні суспільні відносини у галузі використання та охорони земель і розраховані на багаторазове застосування. Це засіб встановлення нових, зміни або скасування раніше прийнятих земельно-правових норм. Вони є формою вияву і закріплення земельної політики держави як важливого фактора, що впливає на формування і розвиток юридичних інститутів у сфері правового регулювання земельних відносин.

Класифікація джерел земельного права здійснюється за наступними критеріями:

за юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативні акти;

за предметом регулювання джерела підрозділяються на загальні та спеціальні;

за характером правового регулювання джерела поділяються на матеріальні та процесуальні;

за формою законодавчого акта розрізняють кодифіковані джерела й ті, що не є такими;

за юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативні акти.

У теорії права виділяють звичаї як неписані джерела права.

Одним з найважливіших джерел земельного права є договір, зміст якого коригується за згодою його сторін, залежно від певного виду договірних правовідносин.

1.7. Закони як основні джерела земельного права

Конституція - це основний Закон нашої країни, має найвищу юридичну силу, а її норми є юридичними нормами прямої дії. Вони становлять юридичну основу формування і функціонування національної правової системи, а отже є фундаментальними джерелами усіх галузей права, у тому числі й земельного.

Усі конституційні норми, що регулюють відносини, пов'язані з використанням і охороною земель, можна поділити на чотири основні групи:

1) положення, які встановлюють основи правового режиму землі як природного об'єкта і природного ресурсу:

• земля, її надрa, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу (ст. 13);

• земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави;

• право власності на землю гарантується; це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14);

2) положення, що закріплюють право громадян на землю:

• ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності;

• право приватної власності є непорушним;

• примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості;

• кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю;

• використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41);

• громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24);

• іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).

Треба зробити особливий наголос на тому, що, закріплюючи принцип свободи власника щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою, яка йому належить, Конституція чітко визначає її межі, обумовлені гарантіями прав і законних інтересів інших осіб та забезпеченням екологічної безпеки на території нашої країни;

3) положення, які визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання та охорони земель. Вони закріплені у статтях ЗК України, законах, що регламентують загальноправову компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування і не мають чіткої галузевої конкретизації;

4) положення, що закріплюють право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля:

• на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди;

• на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, що не може бути засекречена (ст. 50);

• правосуб'єктність держави у сфері охорони довкілля, тобто її обов'язок забезпечувати екологічну безпеку і підтримувати екологічну рівновагу на території нашої країни (ст. 16);

• обов'язок кожного громадянина не завдавати шкоди природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66);

• відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 41).

У Конституції міститься великий масив інших норм загального характеру, пов'язаних з вирішенням питань використання та охорони земель.

Основними джерелами земельного права також є закони, які можна підрозділити на кодифіковані й ті, що не є такими, а також на загальні та спеціальні. Це означає, що у законах мають бути адекватно врегульовані права та інтереси людини і громадянина у галузі використання і охорони земель, механізм їх забезпечення і захисту.

ЗК України є загальногалузевим кодифікованим актом, що становить основу чинного земельного законодавства, яке його розвиває і доповнює. Тому забезпечення вичерпного регулювання земельних відносин, які виникають на практиці, не є метою ЗК. Значне місце в ньому посідають відсильні норми, хоч більшість норм, що містяться в ньому, є нормами прямої дії.

Головна особливість ЗК полягає в тому, що він є основою системи "супідрядності" норм усіх природноресурсових галузей права, в якій повинні бути виключені суперечності між однаковими за юридичною силою нормативними актами, а кожен вищий елемент мати вищу юридичну силу. Таким чином, Земельний кодекс — це базовий (стрижневий) акт, підґрунтя усієї системи земельно-правових норм.

ЗК складається з десяти розділів, які включають 212 статей. Це комплексний нормативно-правовий акт, що охоплює широке коло норм, які закріплюють основні положення, пов'язані з режимом використання і охорони земель, складом і цільовим призначенням останніх, правами й обов'язками власників землі і землекористувачів. Він регламентує питання набуття і реалізації прав на землю, гарантії цих прав, визначає компетенцію органів управління і контролю у галузі використання і охорони земель, відповідальність за порушення земельного законодавства.

До внутрішньогалузевих кодифікованих актів системи джерел земельного права належать закони "Про плату за землю", "Про оренду землі", «Про охорону земель» та ін. Їх поява була зумовлена тим, що неупорядковане і значною мірою застаріле земельне законодавство не забезпечувало за ринкових умов належної правової регламентації земельних відносин. Внутрішньогалузева кодифікація сприяла систематизації норм, що регулюють окремі інститути земельного права.

Однак доводиться констатувати, що проблема внутрішньогалузевої кодифікації, або кодифікації на рівні окремих інститутів земельного права, не втратила своєї актуальності й нині. Аналіз змісту ЗК свідчить про наявність у ньому низки недоліків. Це стосується обсягів, глибини і системи закріплення земельно-правових норм, що призводить до унеможливлення реалізації більшості з них. Підтвердженням цього є наявність державного плану підготовки нормативно-правових актів, за допомогою яких має забезпечуватися реалізація положень, закріплених у ЗК. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 6-р "Про затвердження плану підготовки проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, що випливають із Земельного кодексу України" передбачалась розробка таких законопроектів: "Про розмежування земель права державної та комунальної власності", "Про державний земельний (іпотечний) банк", "Про оцінку земель", "Про державний земельний кадастр", "Про землеустрій", "Про вилучення земель права приватної власності", "Про державний контроль за використанням та охороною земель", "Про особисте селянське господарство", "Про особливості створення та діяльність іпотечних установ". Частина з них вже прийняті. Триває активне обговорення законопроекту "Про ринок земель".

Необхідність прийняття такої значної кількості законів свідчить про те, що застосування норм ЗК України, як акту прямої дії неможливе без прийняття додаткових нормативно-правових актів. Провідні вчені зазначають, що положення, які визначають зміст таких правових інститутів, як, наприклад, оренда, застава земельних ділянок, плата за них, зафіксовані у ЗК на рівні Основ земельного законодавства і характеризуються відсильним характером правових норм¹⁹. Це може свідчити про недостатньо виважену і чітку систему нового ЗК або про прагнення законодавця стати на шлях внутрішньогалузевої кодифікації земельного законодавства.

Існують також загальні закони комплексного характеру, що характеризуються охопленням великого масиву суспільних відносин, у тому числі земельних. До них належать закони від 7 лютого 1991 р. "Про власність"²⁰ від 10 листопада 1994 р. "Про транспорт"²¹ "Про охорону навколишнього природного середовища", від 20 грудня 1991 р. "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції Закону від 19 червня 2003 р.)²²та ін.

Важливими джерелами земельного права є спеціальні закони. До них можна віднести, наприклад, закони від 16 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд України"²³, від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти"²⁴, від 14 січня 2000 р. "Про меліорацію земель"²⁵ та ін.

Відповідно до Закону України від 18 листопада 1992 р. "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання" (в редакції Закону від 19 грудня 1992 р.) здійснення регулювання відносин у галузі раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища тимчасово (на шість місяців) було передано Кабінету Міністрів. Таким чином, у період з 21 грудня 1992 р. по 21 травня 1993 р. Кабінет Міністрів був наділений повноваженнями видавати нормативно-правові акти у формі декретів, що мали силу законів. Він прийняв низку декретів, деякі з яких є джерелами земельного права й донині, наприклад, декрети від 26 грудня 1992р. "Про приватизацію земельних ділянок" і від 21 січня 1993 р. "Про державне мито" За допомогою прийняття декретів було не тільки оперативно врегульовано відносини, пов'язані з власністю, підприємницькою діяльністю, соціальним і культурним розвитком, державною митною, науково-технічною, кредитно-фінансовою системами, оподаткуванням, державною політикою оплати праці та ціноутворення, а й призупинено в цілому чи в окремих частинах дію кількох законодавчих актів, зокрема, кількох статей ЗК 1992 р.

Висновок з питання

Конституція, як Основний Закон нашої країни, має найвищу юридичну силу, а її норми є юридичними нормами прямої дії. Вони становлять юридичну основу формування і функціонування національної правової системи, а отже є фундаментальним джерелом усіх галузей права, у тому числі й земельного.

Усі конституційні норми, що регулюють відносини, пов'язані з використанням і охороною земель, можна поділити на чотири основні групи:

1) положення, які встановлюють основи правового режиму землі як природного об'єкта і природного ресурсу;

2) положення, що закріплюють право громадян на землю;

3) положення, які визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання та охорони земель;

4) положення, що закріплюють право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Крім конституції основними джерелами земельного права є закони, які розподіляються на кодифіковані й ті, що не є такими, а також на загальні та спеціальні.

ЗК України є загальногалузевим кодифікованим актом, що становить основу чинного земельного законодавства, яке його розвиває і доповнює.

Серед кодифікованих актів існують:

- внутрішньогалузеві кодифіковані акти (Закони України: "Про плату за землю", "Про оренду землі" та ін.);

- закони комплексного характеру, що характеризуються охопленням великого масиву суспільних відносин, у тому числі земельних ("Про транспорт", "Про охорону навколишнього природного середовища").

Важливими джерелами земельного права є спеціальні закони. До них можна віднести закони "Про природно-заповідний фонд України", "Про курорти", "Про меліорацію земель" та ін.