4.2. Негативний вплив рекреації на лісові насадження

 

2.1 Поняття про рекреаційне навантаження

 

Рекреаційна діяльність людини всебічно впливає на лісові насаджен­ня. Але головним фактором впливу є ходіння по лісі, в результаті якого витоптується живий надґрунтовий покрив, самосів і підріст, порушується лісова підстилка, ущільнюється ґрунт. Відвідуваність рекреаційних об'єктів називають рекреаційним навантаженням. Надмірна відвідува­ність може призвести до порушення зв'язків між компонентами лісу, втра­ти стійкості (стабільності) лісового насадження, до повного його розладу.

Поки що немає єдиної міри рекреаційного навантаження. Найбільш розповсюдженою одиницею виміру є люд*год^-1*га або близькою до неї люд*га^-1. Тобто більшість дослідників рекреаційного впливу на ліс оцінює його за кількістю людей, що прогулюються за одиницю часу на площі в 1 га в середньому за сезон. Але в різних географічних районах три­валість сезонів — різна, до того ж не враховується навантаження в зимо­вий період, а воно може становити 1/3 від загального. Отже все це ускладнює порівняння навантажень в різних рослинних зонах. У біль­шості країн рекреаційне навантаження вимірюється як люд*год*га^-1 Для більшості рослинних зон України тривалість рекреаційного сезону встановлена з 1 травня до 15 жовтня, що складає 165 днів. В серед­ньому денна тривалість становить 5-7 годин, тобто за сезон лежить в межах 825-1150 (в середньому 1000) годин.

За результатами численних досліджень опрацьовані нормативи рекреаційних навантажень для різних об'єктів. Так, В. Т. Школаєнко (1976) пропонує рекреаційні навантаження встановлювати, виходячи з потенційної можливості самовідновлення природних ландшафтів. Вони становлять для лісу 3-5, а для лісопарку 10-20 люд*га^-1. В. П. Чижова (1977) розрахувала граничнодопустимі навантаження для ялин­ників Підмосков'я — 15, а для березняків — 20-30 люд*га^-1.

2.2 Вплив рекреації на лісових тварин

 

Із усіх компонентів лісу найбільш вразливим до дії рекреації є тваринний світ. Присутність людей у лісі викликає міграцію та зникнення крупних ссавців та птахів. Зростання рекреаційного навантаження спричиняє зникнення і інших тварин. Причиною зникнення тварин пе­редусім є фактор турбування. Види тварин, які залишаються, втрачають відчуття страху перед людиною. Крім того, масовий збір плодів, ягід, зникнення окремих видів із надґрунтового покриву, зрідження підліску і тому подібне позбавляє тварин їжі, необхідного маскування та укриття, місць гніздування. Зрідження підліску зменшує чисельність славки-чорноголовки, дрозда, а витоптування надґрунтового покриву та порушення лісової підстилки призводять до зникнення корисних для лісу землерийок. Дослідження у Підмосков'ї показали, що в рекреацій­них лісах зникли більше половини видів тварин, а щільність тих, що залишились, набагато зменшилась. Особливо негативно рекреація впливає на хижаків - куницю, норку, тхора та ін. Зникає лисиця.

Розповсюджені випадки знищення людиною гадюк, вужів, порушення гнізд хижих птахів, що дуже шкідливо для лісу. Шкода посилюється розповсюдженням бродячих кішок, собак.

У рекреаційних лісах зменшується чисельність мурав'їв. Як пра­вило, мурав'ї залишаються в стиглих насадженнях, у першу чергу - у хвойних деревостанах.

Зі збільшенням рекреаційного навантаження зростає чисельність мікрофауни, але за рахунок ентомошкідників.

Всі ці негативні зміни в рекреаційних лісах потребують цілого ряду заходів, які прийнято називати біотехнічними. Саме у такий спосіб можливе зменшення негативного впливу людини на тваринний світ.

2.3 Зміна живого надґрунтового покриву під впливом рекреації

 

Найбільш вразливим до рекреації після тваринного світу вважа­ється живий надґрунтовий покрив. При незначному рекреаційному навантаженні зберігаються навіть такі чутливі до нього види, як кон­валія, герань лісова, чина весняна та ін. Зникнення надто вразливих рослин не знижує якості відпочинку, тому допустима рекреаційна ємність визначається за схоронністю надґрунтового покриву в цілому. Встановлено, що в процесі рекреації у першу чергу пошкоджуються декоративні види та види з красивими квітками.

Стійкість рослин з живого покриву визначається станом стебел — чи вони еластичні, чи ламкі; глибиною кореневої системи та положенням вузла кущіння у злаків і здатністю витримувати ущільнення ґрунту; швидкістю регенерації; висотою рослин і ін. Серед надґрунтового покриву найменш стійкими є лишайники, потім — мохи. У хвойних насадженнях після зникнення квасениці, веснівки, герані лісової та ін. можуть посилено розвиватися рослини узлісся: буквиця лікарська, вероніка дібровна, фіалки, суниці, лугові види тощо. При сильному рекреаційному навантаженні у ліс проникають придорожні види: подорожник великий, конюшина біла, кульбаба, які утворюють куртинно-галявинний комплекс. У березняках розповсюджуються світлолюбні трав'яні рослини.

У дібровах з посиленням рекреаційного навантаження зменшується кількість медунки лікарської, зеленчука жовтого, а зростає кількість яглиці та осоки волосистої і гравілату. Зникають повністю такі види, як копитняк європейський, а з'являються лугові рослини: грястиця збірна, конюшина червона та ін. В найбільш порушених рекреацією місцях надґрунтовий покрив за різноманітністю видів досягає мінімуму. Яглиці стає менше, а переважають нещільно кущові злаки: грястиця збірна, перлівка і ін. Травостій стає низькорослим, збільшується доля тонконогу однорічного, конюшини повзучої, кульбаби осінньої.

А. С. Тихонов (1983) наводить ряд стійкості трав'яних рослин до витоптування у порядку їх зниження. Найбільш нестійкі — переліска благородна, чина весняна, конвалія, а найбільш стійкі — рослини відкритих місць — тонконіг однорічний, кульбаба осіння, суріпка, щавлик та ін.

2.4 Вплив рекреації на ґрунт

 

Рекреаційне навантаження на ліс призводить до порушення лісової підстилки, зменшення її запасів та висушення. Це призводить до відмирання деяких рослин, які розвивають кореневу систему саме в лісовій підстилці. Все це впливає негативно на біокругообіг поживних речовин через його порушення в ланці лісової підстилки. Врешті-решт порушення лісової підстилки призводить до зменшення надходження органічних речовин до поверхневого горизонту ґрунту, зменшує його глибину і в цілому знижує родючість ґрунту.

Поряд із порушенням та ущільненням підстилки рекреаційне наван­таження призводить до ущільнення мінеральної частини ґрунту до гли­бини 5 — 15 см, а на стежках — набагато глибше. При високому рекреацій­ному навантаженні об'ємна маса ґрунту зростає в 1,5 і більше разів, а на стежках та утоптаних галявинах — в 2-4 рази і до 10 разів.

Якщо лісові рослини нормально розвиваються при щільності ґрунту в 0,8-1,0 г*см^-3, то при її величині в 1,12-1,20 г*см^-3 багато з них погано ростуть та випадають з насадження, це стосується і дерев. Так, за даними досліджень Г. А. Полякової (1979), об'ємна маса ґрунту в непорушених рекреацією лісах була 0,85-0,88 г*см^-3, а на стежках вона виявилась більшою вдвічі. Встановлено, що сосна зазнає пригнічення при величині об'ємної маси ґрунту 1,13-1,20 г*см^-3; береза — при 1,02- 1,25 г*см^-3; липа — при 1,22-1,44 г*см^-3. Типові рослини з надґрунто­вого покриву нормально розвиваються при об'ємній масі ґрунту 0,8- 0.9 г*см^-3, а її збільшення призводить до їх заміни іншими рослинами.

Ступінь витоптування ґрунту також визначається його твердістю (опором до розклинювання) або несучою здатністю ґрунту. Цей показник стану ґрунту встановлюється набагато простіше, ніж об'ємна маса, наприклад, щільноміром Голубєва. Встановлено (Н. С. Казанська, 1977), що поверхневий шар ґрунту змінюється від непорушеного до повністю порушеного стану в межах 2,4-69,0 кгс*см^-2 (0,24-6,90 МПа). За даними І. Л. Трапідо (1974), у березняку, який не мав рекреаційного наванта­ження, твердість ґрунту була 6 кгс-см², а в деградованому вона стано­вила біля стовбурів дерев 8-10 кгс*см^-2, на витоптаних ділянках -18- 20 кгс*см^-2, а на стежках без рослинності - до 50 кгс*см^-2.

Ущільнення ґрунту негативно впливає на його структуру, знижує шпаруватість, погіршує водопроникливість, утруднює надходження кисню до коріння рослин, уповільнює життєдіяльність мікроорганізмів. Ці негативні зміни окремі види рослин переносять по-різному. Збільшення рекреаційного навантаження призводить до погіршення плодоношення дерев, що в свою чергу негативно впливає на хід відновлювальних процесів у лісі. Так, у сосняках процес поновлення не гальмується, коли витоптана площа становить не більше 10%. При її розмірах у 30-50% сходи з'являються рідше, до кінця літа, як правило, гинуть, а підріст, що залишається, помітно старіє. Така ж картина спостерігається і в ялинниках.

В лісопарках часто спостерігається суховершинність дерев, зменшення розмірів крони. Причиною цього є ущільнення поверхневого шару ґрунту. Так, у сосни на глибині 0-10 см знаходиться понад 60%, а на глибині 0-30 см — біля 90% коріння, тому ущільнення ґрунту перешкоджає подальшому росту і оновленню фізіологічно активної частини кореневої системи дерев, тобто призводить до її скорочення. Крім цього, у зріджених деревостанах буйно розростається трав'яна рослинність, яка знижує потенціальні можливості кореневого живлення дерев. Згідно з існуючим законом балансування життєдіяльності кореневої системи, деревини (заболоні) стовбура та асиміляційного апарату дерева відбувається зменшення крони до певних розмірів, яка за продуктивністю її функціонування не відповідає продуктивності кореневої системи. Зниження продуктивності функціонування кореневої системи у період посухи призводить до активного скидання, наприклад, у сосни не тільки чотирирічної, трьохрічної, але і частково двох- та однорічної хвої. Це ще раз підкреслює наявність виключно тісного зв'язку у функціонуванні кореневої системи та асиміляційного апарату.

Викладену закономірність потрібно враховувати при проведенні лісогосподарських заходів.

У дібровах збільшення рекреаційного навантаження в кінцевому результаті призводить до зміни типового надфунтового покриву на лугові та галявинні види, які більш конкурентоздатні.

Посилення рекреаційного навантаження сприяє зміні сосни та ялини на березу і осику.

2.5 Деградація деревостанів під дією рекреації

 

Найбільш стійким серед компонентів лісу до рекреаційного навантаження є деревостан. Встановлено наступний ряд деревних порід за їх стійкістю до рекреації: дуб, в'яз, липа, клен звичайний, ясен, береза, осика, вільха чорна, сосна і ялина. Але навіть дуб при утворенні дернини, при порушенні волого-повітряного режиму ґрунту утворює поверхневу кореневу систему, що має коріння на глибині всього 6-7 см, через що терпить від конкуренції злакової рослинності. В ре­зультаті цього в дібровах спочатку випадають із деревостану граб та інші супутники дуба. Деревостан із багатоярусного перетворюється в одноярусний, а при повноті 0,5 (за зімкнутістю пологу) на деревах дуба з'являються "водяні пагони", дерева починають суховершинити та відмирати. У безсніжні зими ґрунт промерзає глибше, що призводить до відмирання коріння, а це викликає масове усихання дерев під впливом шкідників та хвороб. У рекреаційних лісах під впливом надмірного навантаження на 10-15 днів раніше скидають листя супут­ники дуба, чим намагаються зменшити шкідливий вплив посухи.

Як відповідна реакція на пониження життєздатності дерев — спостерігається зменшення заселеності коріння мікоризоутворюючими грибами. Цей процес іде помітніше у осики і менш помітно у берези та сосни. Саме тому втрата стійкості осикового деревостану спостері­гається при повному витоптуванні на 30-40% площі, тоді як у березняках та сосняках - при 60-75%.

У приміських лісах до негативної дії рекреаційного навантаження додається забруднення атмосфери і більш чутливими до нього виявляються хвойні породи, у яких поступово притуплюється приріст у висоту, крони стають більш ажурними, хвоя укорочується, зменшується приріст стовбурів у товщину.

Ущільнення ґрунту призводить до зменшення кількості кореневих волосків, відмирання коріння, що в свою чергу зменшує площу живлення дерев у 3-4 рази. Ослаблення дерев супроводжується заселенням їх стовбуровими шкідниками, особливо короїдами. На ослаблених деревах сосни, осики поселяється опеньок, який викликає суховерхість, а згодом і відмирання дерев. Шкоду від надмірного рекреаційного навантаження приносить і соснова губка, яка уражує деревостани середнього та старшого віку. На деревах дуба, берези, липи збільшується ураження справжнім та несправжнім трутовиком. Але в цілому дорослі деревостани при однаковому рівні рекреаційного навантаження виявляються більш стійкими, ніж молодняки та середньовікові.

У 60-70-х рр. XX ст. з'явилися публікації, автори яких пропонували класифікувати лісові насадження в залежності від різного ступеню антропогенного впливу на них. З'явився термін "дигресія" — від лат. digressio, що означає відхилення, у нашому смислі — порушення лісу.

Більшість дослідників виділяли п'ять фаз (стадій) дигресії (Л. В. Крестьяшина, 1985; Г. А. Полякова, 1980; С. А. Диренков, 1983; Л. П. Рисін,1983; А. С. Тихонов, 1983). В ті роки не було єдиного діагнос­тичного підходу до встановлення фаз дигресії. Деякі автори пропону­вали виділяти менше стадій, наприклад, Е.А.Решас та Є. Є. Палішкіс (1983)- три: слабку, середню та сильну, а Л. В. Крестьяшина та ін. (1993) — чотири: нульову, першу, другу та третю.

Оскільки надґрунтовий покрив є індикатором змін у лісовому насадженні під впливом рекреації, його і потрібно брати, поряд з част­кою стежок, щоб установити фазу дигресії лісостану. Такий підхід у Л .П. Рисіна (1983) та А.С.Тихонова (1983), за яким виділяють наступні фази:

1. Надґрунтовий покрив представлений типовими лісовими видами рослин, стежки відсутні. А. С. Тихонов першу фазу називає "відсутністю дигресії", бо деревостан — цілком здоровий.

2.   У складі надґрунтового покриву з'являються лугові види трав та бур'яни, стежки займають до 10% площі. Як правило, зникають ефемероїди. У дібровах випадають із II ярусу клен, липа, через що більше розстається підлісок. Рекреаційне навантаження лежить в межах 2-10 люд год*га^-1.

3.   Типовий для даних лісорослинних умов надґрунтовий покрив зберігається на 50-60% площі ділянки, а решту площі займають лугово-лісові види та бур'яни, стежки - до 20-30% площі. На 5-30% площі покрив витоптаний повністю і у цих місцях відмічається усихання дерев, але їх кількість не перевищує 10%. Зімкнутість пологу знижується до 0,6-0,7, тому із надґрунтового покриву зникають тіньолюби - копитень європейський, вороняче око і т.п.

Рекреаційне навантаження досягає 10-30 люд*год*га^-1, а з його зростанням настає четверта фаза дигресії. Третя фаза вважається критичною. При ній лісостан може ще самостійно виправитись завдяки регулюванню рекреаційного навантаження.

4.   Для цієї фази характерна деградація лісостану, тобто припи­няється процес поновлення, підлісок зріджений, а зімкнутість його пологу не перевищує 0,2.

У покрові переважають лугові види. Більшість дерев суховерхі, заселені стовбуровими шкідниками, багато дерев сухостійні. Здорові дерева складають не більше 50%, зімкнутість їх пологу становить від 0,7 до 0,4. Лісова рослинність та підстилка зберігається лише в куртинах підросту, підліску та навколо дерев. Переважають стежки, витоптані галя­вини. Утворюється деградований тип лісу з невисокою естетичною якістю.

5.   Зімкнутість пологу деревостану менше 0,4. По суті — площа ділян­ки не є лісопокритою. Типові лісові види зберігаються на 5-10% площі.



2.6 Основні заходи щодо підвищення стійкості рекреаційних лісів

 

Вітчизняний та зарубіжний досвід свідчить про те, що стійкість рекреаційних лісів може забезпечуватись системою заходів, які можна об'єднати в дві групи:

— організаційні;

— господарські.

Основу організаційної групи становить виховна робота з населен­ням, яка ставить за мету довести до свідомості кожної людини необхідну регламентацію поведінки у лісі.

Вирішальним же для збереження і підвищення стійкості рекреаційних лісів є своєчасне проведення лісогосподарських заходів. При цьому потрібно постійно вивчати рекреаційні потреби відпочиваючих, щоб не допускати стихійного скупчення людей. Це досягається доцільним роз­міщенням автостоянок, в тому числі і платних. Для зменшення скупчення людей потрібно створювати відповідну сітку стежок, враховуючи при цьому і стихійно створені у напрямках до комфортних ділянок. Якраз цей захід найактивніше впливає на регулювання потоку відвідувачів. Прогулянкові маршрути різної протяжності потрібно закільцьовувати, щоб відпочиваючі поверталися не по одному і тому ж шляху і не боялися заблукатися. Біля водойм потрібно передбачити місця для встановлення наметів, виставляти щити з інформацією тощо.

При формуванні складу деревостанів потрібно обмежувати кіль­кість екзотів, щоб не порушувалися риси місцевої природи. Формування складу деревостану рубками — основний захід у рекреаційних лісах. Саме ним досягається у відповідних лісорослинних умовах створення другого ярусу деревостанів, підліску тощо.

У рекреаційних лісах зростає роль протипожежних та біотехнічних заходів, що спрямовані на збільшення чисельності мурав'їв, корисних лісових тварин.

Головне в лісогосподарських заходах — не допустити катастрофіч­ного порушення деревостанів.



Лекція 3. ЛІСОВІ ТА ЛІСОПАРКОВІ ЛАНДШАФТИ ЗЕЛЕНИХ ЗОН

 

3.1 Поняття про ландшафт лісовий та лісопарковий ландшафт

 

Г. Ф. Морозов розумів ліс як явище географічне, а М. О. Ткаченко — автор першого капітального підручника "Общее лесоводство" — як "елемент географічного ландшафту". Ландшафт — від нім. Landschaft — назва будь-якого природного територіального комплексу. Ландшафт — зовнішній облік якої-небудь території, він об'єднує місцевість з одна­ковим зовнішнім виглядом. Вживається як класифікаційна одиниця при фізико-географічному районуванні. Ландшафтознавство як наука сформувалося на початку XX ст. В Українській енциклопедії лісівництва (1999) дається наступне тлумачення ландшафту географічного. Це — повний природний комплекс, що відповідає територіально певному фізико-географічному району. Він займає певну частину території, яка є однорідною за геологічною будовою, однотипним рельєфом, гідрокліматичними умовами, однаковими ґрунтами і біоценотичними факторами, відзначається оригінальною морфологічною структурою. Йому притаманні характерні особливості обміну речовин, інші природні процеси. Географічний ландшафт є об'єктом господарювання, а це потребує диференційованого підходу, щоб забезпечити охорону його компонентів та морфологічних одиниць.

Розрізняють ландшафти культурні, тобто змінені людиною з метою задоволення певних своїх потреб. До цієї групи ландшафтів відносяться і ті, що створюються для потреб рекреації: лісопарки, парки тощо. На відміну від культурних ландшафтів природні ландшафти — не пере­творені діяльністю людини, а формувалися в залежності від клімату, ґрунтово-гідрологічних умов місцевості. Вони здатні саморозвиватися, мають характерний біокругообіг речовин і вологи тощо. В Україні виділено 132 види природних ландшафтів. Крім того, розрізняють ще поняття "пейзаж".

Пейзаж — від французького paysage — місцевість — реальний вигляд якої-небудь місцевості.

У лісах рекреаційного призначення, приміських лісах потрібно перш за все вбачати певну сукупність елементарних лісових ландшафтів, тобто лісових насаджень, які займають більший чи менший простір і мають певний зовнішній вигляд. Господарство в рекреаційних лісах так і ведеться, щоб максимально використати естетичні, гігієнічні та захисні властивості лісу. У тому випадку, коли вирощування деревини відступає на друге місце, а на перше місце виходить використання естетичних та гігієнічних властивостей лісу, таке господарство (госпо­дарювання) називається лісопарковим. Лісові ландшафти при лісопар­ковому господарстві є основним об'єктом для проведення різних заходів, спрямованих на їх поліпшення з точки зору структурної форми.

Поліпшений лісовий ландшафт, якому надана певна структурна форма, має назву лісопаркового ландшафту. Якщо лісові ландшафти діагностуються за біологічними та екологічними ознаками, то лісопаркові — за ландшафтно-архітектурними.



3.2 Естетичні та гігієнічні властивості темнохвойних та світлохвойних лісів

 

В основі естетичних властивостей лісових насаджень лежать декоративні якості дерев та кущів, їх просторове розміщення, а також певне поєднання з відкритими поверхнями, що повинно враховуватись при веденні господарства в лісопаркових частинах зелених зон. Основ­ним едифікатором (ландшафтоутворювачем) виступають деревні породи, які формують лісостан. Від них залежить будова лісостану (ярусність) та зовнішній вигляд.

В залежності від едифікатора розрізняють ландшафти хвойного лісу з підрозділом їх на темнохвойні та світлохвойні, ландшафти листяного лісу з поділом їх на ландшафти широколистяного та дрібнолистяного лісу, а також ландшафти мішаного хвойно-листяного лісу. На зовнішній вигляд ландшафтів впливають типи лісу, походження та інші лісівницько-таксаційні особливості. Зовнішній вигляд ландшафту змінюється з віком.

Кожному з названих ландшафтів притаманні свої естетичні та гігієнічні особливості. Ландшафти хвойного лісу (крім модринових) ціняться високо за їх вічнозелене забарвлення. Особливо рельєфно вони вирізняються на фоні снігу взимку. У літній період хвойні ландшафти часто виступають фоном для груп дерев листяних порід, особливо при контрастному забарвленні, наприклад, береза на фоні ялинового лісу.

У гігієнічному відношенні хвойні ландшафти кращі, ніж листяні, вони краще захищають місто від вітру, пилу, в більшій мірі впливають на різкі коливання температури повітря.

Ландшафти темнохвойних лісів утворюються ялиною, ялицею, а за межами України — сибірською кедровою сосною тощо. Через високу тіньовитривалість названих деревних порід темнохвойні ландшафти відрізняються значною зімкнутістю пологу, через що під нього проникає мало світла. Тому в цих ландшафтах завжди сутінок, і в поєднанні з сірим забарвленням стовбурів дерев це викликає дещо невеселий настрій у відвідувачів. Разом з тим гостроверха форма крон у ялини та ялиці підкреслює закінчену регулярність ландшафту. Саме темно-зелене забарвлення та гостроверхість крон використовуються для створення контрасту між лісовими ландшафтами, збагачують їх кольо­рову гаму. Ландшафти темнохвойного лісу дуже корисні для оформлен­ня узлісь та побудови панорам віддаленого плану.

Темнохвойні ліси мають як горизонтальну (одновікові), так і вертикальну (різновікові) зімкнутість. Влітку в цих лісах є відчуття прохолоди, бо температура повітря значно нижча від температури відкритого простору, а вологість — значно вища. Взимку темнохвойні ліси краще від інших захищають від вітру. Темнохвойним ландшафтам притаманна різко виражена "лісова тиша", яка заспокоює відвідувачів, а геометричність форм зовнішнього вигляду дисциплінує їх.

Ландшафти світлохвойних лісів найчастіше представлені сосня­ками. Вони, як і ландшафти темнохвойних лісів, особливо привабливі взимку при сніговому покриві. В той же час, на відміну від темнохвойних ландшафтів, світлохвойні багато дечим відрізняються. Завдяки світло­любності сосняки ростуть при більш рідкому стоянні дерев, під їх полог попадає набагато більше світла, тому вони більш сонячні та світлі. Невисока зімкнутість деревного пологу та зріджене розміщення дерев дозволяють бачити ліс на більшу відстань, розрізняючи елементи рельєфу, нижчі частини стовбурів, підлісок тощо.

Сосняки відмінні своїми декоративними якостями — оранжевим забарвленням верхньої частини стовбурів та товстих гілок, яке гармоніює з зеленою хвоєю, а в безхмарні дні — з голубим небом.

Молоді соснові насадження часто перегущені і не мають високої естетичної цінності через одноманітний вигляд. В стиглому ж віці сосняки створюють воістину монументальну картину лісу, підкреслю­ючи всю могутність його природи.

Значне прогрівання повітря та ґрунту під пологом, достатня провітрюваність створюють у сосняках так званий температурний комфорт, який потрібен при відпочинку в лісі. До того ж повітря в сосновому лісі насичене смолистими речовинами, має свій неповторний аромат, викликаючи у людей глибоке дихання, що підсилює циркуляцію крові, активізує обмін речовин в організмі.

Завдяки великій кількості тепла і світла у світлохвойному лісі ство­рюється життєрадісний настрій і в цілому ці ландшафти стимулююче діють на психоемоціональний стан людини. Тому світлохвойні ландшафти відвідуються частіше, ніж темнохвойні. Обмеження відвідування стосується людей з хворобами серця і судин.



3.3 Естетичні та гігієнічні властивості листяних та мішаних хвойно-листяних лісів

 

Розрізняють ландшафти широколистяних та дрібнолистяних лісів.

На відміну від хвойних ландшафтів широколистяні мають більш різноманітній склад деревостанів, підліску і живого надґрунтового покриву. Забарвлення крон у них більш різноманітне, а також різно­манітніший габітус дерев окремих деревних порід. У широколистяних лісах різко виражена сезонна мінливість забарвлення, що призводить до зміни аспектів, тобто зміни зовнішнього вигляду рослинного угруповання. Наприклад, щорічно можна спостерігати зміну аспектів у Голосіївському лісі м. Києва: весняний аспект, коли більшість дерев ще не мають листя, а трав'яний надґрунтовий покрив представлений квітуючими видами; літній аспект, коли дерева повністю покриті розвиненим листям і кожна порода має свої відтінки в його забарвленні, а в надґрунтовому покриві квітують типові для дібров рослини; осінній аспект, коли наступає фаза пожовтіння листя, причому кожна деревна порода має своєрідне забарвлення, а в надґрунтовому покриві - відмерлі рослини, що згодом покриваються опавшим листям; зимовий аспект-дерева голі, все внизу покрив сніг.

Завдяки різноманітному складу деревних порід ландшафти широ­колистяних лісів відрізняються складною будовою, утворюють лісостани зі значною зімкнутістю, яка в стиглому віці дещо зменшується. Типовими широколистяними ландшафтами є діброви, в яких дуб росте сумісно з багатьма супутніми породами: липою, кленами, а на правобережжі України — грабом.

Ландшафти широколистяних лісів тінисті, але не дивлячись на це, особливо з віком, під їх полог все ж таки проникає достатня кількість світла, що утворює багату гру світла і тіні. У стиглому віці дерева дуба досягають великих розмірів за висотою і шириною крони, що створює величну картину лісу. Широколистяні ліси мають гігієнічний вплив на людей лише у вегетаційний період, а взимку їх оздоровчий вплив значно понижується. Вони здатні у значній мірі знижувати силу вітру, затримувати пил, ослабляти дію шкідливих газів, виділяти фітонциди. Психоемоціональний вплив на людей — дуже різноманітний.

Ландшафти дрібнолистяних лісів не відрізняються великою різноманітністю будови, зовнішнім виглядом дерев, забарвленням листя тощо, але мають і свої переваги. Найчастіше приваблюють людей березові ліси. Ажурні крони дерев пропускають під полог багато світла, що викликає певну гру світла і тіні, а також розростання надґрунтового покриву з трав'яних рослин. Білий колір стовбурів вдало гармоніює з зеленим забарвленням листя і трави, викликаючи у людей життєрадіс­ний настрій. У стиглому віці березові гаї уособлюють собою зразки величі лісу. Добре розвинений надґрунтовий покрив, формуючи зелений фон для білих стовбурів дерев, створює привабливість такого ландшафту. Цінні в естетичному відношенні ділянки березових наса­джень порослевого походження, на яких дерева розміщені часто у вигляді куща. Особливо привабливі березові ліси восени, коли листя стає золотисто-жовтим. У цю пору ландшафти березових лісів — неповторні. Березові ліси із берези повислої діють на організм людини заспокійливо саме плакучою формою крон дерев. Вони мають високу фітонцидність.

Ландшафти осикових лісів привабливими бувають лише в осінню пору, коли листя перед опаданням стає багряно-червоним, створюючи сильний декоративний ефект. В інші пори року осичники є монотонними через сіре забарвлення стовбурів. Густа крона створює багато тіні і не дозволяє нормально розвиватись надґрунтовому покриву.

Малодекоративні також і сіровільхові ліси, причиною чого є густі крони та сіре забарвлення стовбурів. Дещо більш декоративні чорновільхові ліси, особливо при груповому розміщенні дерев на перезволожених ділянках.

Ландшафти хвойно-листяних лісів мають неабиякі якості, котрі залежать від співвідношення та видового складу хвойних і листяних порід. Найбільш розповсюджені сосново-березові та ялиново-березові ліси. Домішки осики, як правило, знижують естетичні якості мішаних ландшафтів. Для підвищення цінності мішаних хвойно-листяних ландшафтів деревні породи змішують нерівномірно, щоб провідна порода становила не менше половини кількості дерев. В іншому випадку мішане насадження буде невиразним в естетичному відношенні.

Змішування деревних порід з різним кольором листя та хвої підсилює привабливість ландшафту. Взагалі ефект мішаного ландшафту проявляється швидше, ніж однопородного. Наявність у складі деревостану хвойних порід підсилює гігієнічні властивості мішаних ландшафтів порівняно з листяними, бо хвойні породи їх проявляють протягом усього року.



3.4 Класифікація лісопаркових ландшафтів

 

У лісах рекреаційного призначення одне з суттєвих місць займає ландшафтний фактор завдяки позитивному впливу на стан здоров'я, самопочуття людей.

При веденні господарства в лісопаркових госпчастинах зелених зон доводиться окремі їх площі перетворювати в лісопарки, тобто більш пристосовані об'єкти для масового відпочинку людей. При цьому за основу композицій беруться існуючі, як правило, природного походження лісостани. Саме на їх основі і створюються необхідні пейзажі, близькі за своїм виглядом до природних ландшафтів даного фізико-географічного району. У лісопаркових ландшафтах розрізняють пейзажі далеких, середніх та коротких перспектив.

Потрібно уяснити собі, що поняття "ландшафт" — узагальнююче. Його утворює комплекс різноманітних пейзажів, тобто спеціально сформо­ваних і розкритих з певних точок перспектив, які в найбільшій мірі найбільш повно характеризують властивий для даної території лісопарковий ландшафт. Іноді вживають вираз "аспект" стосовно лісопаркових, та й лісових об'єктів. Цей вираз означає точку зору, з якої розглядається предмет, явище тощо. У біології, в тому числі і в лісівництві, аспект — це зовнішній вигляд рослинного угруповання, наприклад, зовнішній вид трав'яного покриву в лісі (про що уже йшла мова).

На основі багатьох досліджень, проведених у лісопарках, І.Д. Родічкін рекомендує для лісопарків України три основні категорії ланд­шафтів:

I             — ландшафт закритих просторів (закритий);

II            — ландшафт напіввідкритих просторів (напіввідкритий);

III            — ландшафт відкритих просторів (відкритий).

Існують більш детальні класифікації, наприклад, з поділом ландшафтів на більш дрібні елементи. Так, ландшафти закритого простору поділяють на Іа — деревостани горизонтальної, а Іб — вертикальної зімкнутості.

Іа — одноярусні деревостани з горизонтальною зімкнутістю пологу 0,6 і вище, чисті та мішані, переважно одновікові з рівномірним розміщенням дерев на площі. Проглядуваність (прозірність) у закритих ландшафтах не перевищує 20 м. Проглядуваність — це відстань, з якої фахівець може по окоренковій частині стовбура дерева визначити деревну породу. Ефект пейзажу в таких насадженнях починає сприйматися тільки з IV — V класів віку, а в більш молодому віці вони одноманітні і невиразні.

Іб — різновікові 2-х і більше ярусні деревостани з врахуванням ярусу підросту та підліску висотою понад 1,5 м, переважно мішані, іноді — чисті з кількох поколінь, з груповим розміщенням дерев. Зімкнутість пологу по горизонталі — 0,6 і вище.

Найбільш декоративні мішані високопродуктивні лісостани з куртинним розміщенням дерев. Саме групове розміщення дерев у поєднанні з окремими "вікнами" сприяє розчленованості лісового пологу та підвищеному освітленню периферійних дерев у групах, що забезпечує краще охвоєння або покриття листям їх крон, більшу протяжність крон по стовбуру до зрілого віку. Привабливість такого ландшафту підсилюється різним забарвленням листя, хвої різних порід та контрастом між темними групами дерев і світлими "вікнами", дрібними галявинами.

1 в — загущені молодняки до 20-річного віку.

Ландшафти напіввідкритого простору поділяють на 2а, 26 та 2в.

2а — одновікові деревостани з рівномірним розміщенням дерев при зімкнутості пологу 0,3 - 0,5 з рідким підростом та підліском висотою до 1,5 м або без підліску та підросту.

2б — насадження з груповим або куртинним розміщенням дерев, як чисті, так і мішані, з повнотою 0,3-0,5, а в групах 0,6-0,7. Групи мають вільну конфігурацію крайок, розділені галявинами, які сполучуються між собою і розмір яких в середньому дорівнює одній — двом висотам деревостану. Розмір груп (куртин) становить 30-100 м². Периферійні дерева в групах, як правило, мають низько опущені крони, а біля них розміщується узлісся з кущів. На полянах, галявинах добре розвинений надфунтовий покрив.

2в — молодняки висотою понад 1,5 м з зімкнутістю пологу 0,5-0,4, а в куртинах і групах — 0,7-1,0. Пейзаж відрізняється великою контраст­ністю темних груп і світлих галявин, барвистістю листя та хвої крон, надфунтового покриву та також непоганою перспективою. Декоративні властивості проявляються з молодого віку дерев, утворюючи високий естетичний ефект.

Відкритого типу ландшафти поділяють на 3а; 3б і 3в.

За — рідини та ділянки з одиничними деревами, наявністю рідкого поновлення дерев та кущів різної висоти. Рівномірно розміщені по площі дерева мають добре розвинені широкі крони. Найбільш декоративні старі дерева на фоні трав'яного покриву. Можлива наявність куртин молодого підросту дерев та кущів. Декоративні якості проявляються приблизно з III класу віку.

3б — ділянки з поновленням лісу висотою до 1,5 м, незалежно від густоти. Декоративність лугу, полян, галявин і інших відкритих просторів з одиничними деревами та дрібними групами кущів визначається рельєфом, конфігурацією та живописністю узлісь і трав'яного покриву. Якщо деревна рослинність представлена цінними декоративними породами, ландшафт може перейти до 2в, а його декоративність може проявлятися з II класу віку.

Зв — ділянки без деревної рослинності.

Декоративність полян, сіножатей, лугів та інших відкритих просторів без дерев та кущів визначається аналогічно ландшафту 36.

Відкритого простору ландшафти часто представлені водоймами - озерами, ставками, які часто використовують як центри лісопаркових композицій, формування пейзажів різних перспектив. Наявність водойм обумовлює і специфічний мікроклімат окремих частин лісопарку.

Взагалі у відкритого простору ландшафтах, які утворилися типами лугів, галявин або полян, водних просторів, долин річок чи струмків можна вичленити пейзажі коротких перспектив, коли глибина простору становить до 150 м, середніх перспектив з глибиною простору від 150 до 400 м та далеких перспектив з глибиною простору понад 400 м.

Існують і інші класифікації лісопаркових і паркових ландшафтів, наприклад, класифікація Л. І. Рубцова, яка поділяє ландшафти на лісові, паркові, лугові та альпійські (високогірні).

Класифікація лісопаркових ландшафтів має велике значення, оскільки всі заходи щодо формування та реконструкції лісопарків на основі лісів зелених зон (лісопаркових госпчастин) проводяться у повній відповідності з цільовим призначенням формування типу лісопаркового ландшафту в будь-якій частині лісопарку. Тип ландшафту визначає характер рубок та посадок, ступінь заповнення площі деревами та кущами, їх просторове розміщення, будову деревостанів, їх породний склад тощо.

Напіввідкриті простори у вигляді галявин, що сполучуються з сосново-листяними деревостанами із зімкнутістю крон 0,3, характери­зується значною швидкістю вітру, відносно високою температурою ґрунту та досить високою іонізацією повітря з перевагою негативних легких іонів та незначною бактеріальною зараженістю повітря.

Ландшафти закритих просторів широколистяних лісів не відпо­відають вимогам масового відпочинку і не тільки через декоративні якості (відсутність прозору, мала прохідність і т. п.), але і внаслідок недостатньої циркуляції повітря, незначної інсоляції тощо. В санітарно — гігієнічному відношенні більш сприятливі ландшафти закритих просторів дрібнолистяних, соснових та сосново-листяних насаджень.

Окрім сказаного, розмежування лісопаркового ландшафту на окремі категорії враховує не тільки лісогосподарські заходи, але й індивідуальні запити відвідувачів. Останні повинні мати можливість у спекотні дні знайти затінені, але добре провітрювані місяця, а в прохолодну погоду — захищені від вітру галявини. При однаковій погоді частина відвідувачів для відпочинку вибирають залиті сонцем відкриті елементи ландшафту, а інші — тінисті і т.п.

Співвідношення окремих категорій ландшафтів у лісопарку залежить не тільки від естетичних якостей, але і від мікрокліматичних та санітарно-гігієнічних особливостей. Так, для відкритих просторів з середньою глибиною прозору (150-400 м) властиві невелика швидкість вітру та інтенсивна інсоляція, що в цілому призводить до підвищеного нагріву поверхні. Тому такі ландшафти використовують для відпочинку навесні, восени та в пасмурну погоду влітку.

Невеликі відкриті простори з глибиною прозору до 150 м також мають невелику швидкість вітру і високу інсоляцію, а звідси — високу

температуру ґрунту. Галявини малих розмірів з підліском у деревостані добре захищені від вітру, достатньо прогріті, а тому є улюбленим місцем



Лекція 4. ЗАСТОСУВАННЯ РУБОК У НАСАДЖЕННЯХ СТИГЛОГО ВІКУ

 

4.1 Поняття про рубки лісу. Класифікація рубок

 

При веденні організованого господарства в лісі доводиться з якою-небудь метою зрубувати дерева. Це здійснюється різними інструмен­тами - сокирою, пилкою або спеціальними механізмами — бензопилкою, кущорізом тощо. Обов'язковим вважається видалення зрубаних дерев до шляхів транспорту. Цей процес іменується рубкою лісу. В переважній більшості рубка лісу ведеться заради отримання деревини, тобто здійснюється заготівля деревини. Це відбувається при головному користуванні лісом, а рубка іменується головною або рубкою головного користування. Така рубка проводиться в стиглих або перестійних деревостанах. Головна мета її — отримання технічно стиглої деревини. Іноді при головній рубці вирішується питання про заміну старих, часто розладнаних лісостанів більш господарськоцінними або з кращими захисними властивостями.

Крім головних рубок, при лісовирощуванні застосовують так звані рубки, пов'язані з веденням лісового господарства та інші рубки догляду за лісом. Ці рубки мають виховне значення, оскільки вони спрямовані на забезпечення кращих умов росту головних порід у насадженнях і проводяться майже протягом усього періоду життя лісостанів від молодого до пристигаючого віку. В процесі рубок догляду отримують деревину, кількість якої в Україні становить близько 40% від загальної кількості.

Широко практикуються санітарні рубки, в процесі яких вирубуються уражені хворобами, засохлі дерева, деревина яких не втратила технічних якостей.

В ряді випадків доводиться застосовувати так звані інші рубки, наприклад, при розчищенні від деревної рослинності сіножатей, розширенні просік, прорубуванні трас для будівництва доріг, ліній електропередачі, газо- та нафтопроводів тощо.

При виправленні малоцінних молодняків та невдалих лісових культур застосовують реконструктивні рубки. Вони, як правило, супроводжуються лісокультурними заходами — введенням цінних та швидкорослих порід, після чого вдається покращити стан і породний склад насадження. Врешті реконструктивні рубки підвищують повноту і цінність деревостану.

В лісах рекреаційного призначення, окрім перелічених рубок, проводяться рубки формування ландшафтів або ландшафтні рубки. Їх мета — поліпшення лісових ландшафтів та підвищення стійкості до рекреаційного навантаження при масовому відвідуванні лісу людьми з метою відпочинку.

В окремих об'єктах — парках, скверах ведуться рубки, які забезпе­чують їх стійкість і естетику.

З рубками лісу пов'язані певні терміни. Так, якщо в рубку відведена якась ділянка лісу, то її називають лісосікою. Вона в натурі відме­жовується від сусідніх насаджень візирами. Якщо рубка суцільна, тобто при ній зрубуються усі дерева на лісосіці, то зрубана ділянка називається вирубкою або зрубом. В тому випадку, коли на лісосіці зрубують лише частину дерев, після проведення рубки вважають, що насадження пройдене рубкою.

4.2 Поняття про спосіб головної рубки. Класифікація способів головних рубок

 

Рубка стиглого лісу, особливо при суцільному вирубуванні дерево­стану, активно впливає на природу самого лісу, викликаючи негативні наслідки. Різко змінюється світловий і тепловий режим, зволоження ґрунту і т.п. Це викликає певні зміни в надґрунтовому покритті — типові лісові рослини поступаються луговим, бур'янам. Швидко розкладається лісова підстилка, погіршуються гідрологічні умови та втрачаються водоохоронні, захисні та інші корисні властивості лісу.

Саме тому, починаючи з XVIII століття, лісоводи намагалися розробити певну систему рубок лісу, застосування якої зменшувало б негативний вплив на ліс. Вже в ті далекі часи було помічено, що безсистемна рубка лісу призводить до безсистемного розміщення молодих насаджень, а це викликає певні незручності при веденні господарства у лісі. Тому лісоводи зробили висновок про доцільність чіткої організації головних рубок.

За більш як двохвіковий термін застосування головних рубок поступово склалося поняття про спосіб рубки. Причому лісівницьке поняття способу рубки відрізняється від чисто експлуатаційного.

Під способом рубки в лісівництві розуміють певний порядок вирубування насаджень або їх частини на відведеній площі за певний час, що нерозривно пов'язано з поновленням лісу.

До будь-якого способу головної рубки є лісівницькі та лісоексплу­атаційні вимоги, а саме:

а) лісівницькі вимоги:

— полегшення поновлення лісу після рубки;

— збереження в непорушеному стані сусідніх насаджень;

— збереження корисних функцій лісу.

б) лісоексплуатаційні вимоги:

— забезпечення умов для застосування на лісосіці сучасних лісозаготівельних механізмів і машин;

— здешевлення заготівлі деревини.

Перші і другі вимоги іноді вступають у протиріччя між собою. В за­лежності від умов ( категорія лісів і т. п.) перевага надається одним або іншим. Враховуючи негативний вплив головної рубки на природу лісу, його поновлення, лісоводи багатьох країн намагалися знайти такий спосіб рубки, який зменшив би цей вплив та забезпечив би успішне поновлення лісу після рубки. Ставилася мета проведення рубки стиглого лісу таким способом, щоб у процесі рубки або в короткий термін після її проведення забезпечувалася поява молодого покоління лісу.

Поява численних способів головних рубок викликала необхідність їх систематизації та класифікації. Нині діюча класифікація способів головних рубок об'єднує близькі за характером рубки способи в системи. Між собою системи відрізняються терміном проведення рубки, характером поновлення лісу, повнотою зрубування деревостану тощо.

Чітко оформились три системи головних рубок:

— вибіркові рубки;

— суцільні рубки;

— поступові рубки;

Сучасна класифікація способів головних рубок наведена в табл.4.1.

 

Таблиця

Спрощена класифікація способів головних рубок

 

Система рубок	Спосіб рубки
Вибіркові рубки	Підневільно-вибірковий Підшуковий Добровільно-вибірковий
Суцільні рубки	Суцільно-лісосічний з різною шириною лісосіки Вузько-лісосічний механізований
Поступові рубки	Рівномірно-поступові Нерівномірно-поступові



4.3 Вибіркові рубки. Загальна характеристика та теоретичне їх обґрунтування

 

Вибірковою називають таку рубку, при якій в насадженні періодично вирубують частину дерев певного віку, розмірів, якості, або за їх станом.

Головною особливістю вибіркової рубки є те, що площа, на якій вона проводиться, завжди покрита лісом з зімкнутістю крон не менше 0,4-0,5. Ось чому при вибірковій рубці ліс ніколи не втрачає своїх захисних функцій. Вибіркові рубки завжди вважались сприятливими для поновлення ялини, ялиці, бука.

Вибіркові рубки з'явилися раніше інших систем рубок стиглого лісу. Людей найчастіше цікавили в лісі ті дерева, з яких можна було отримати грубі сортименти для якихось потреб. Найчастіше вибирали такі дерева не поодиноко, а там, де вони росли групою. Після їх вирубування в полозі лісу утворювалося "вікно", а під ним згодом з'являвся підріст, який і забезпечував поновлення лісу.

З часом при веденні вибіркових рубок стали дотримуватись певних правил. Так, часто лісову дачу, масив розділяли на 10 частин і щорічно вели рубку лише в одній якійсь частині.

Спроба підвести під вибіркові рубки теоретичну основу належить німецькому вченому Еттельду. Він вважав всі незаймані ліси різновіковими, а в них найтовстіші дерева — найстарішими, а тонкі - наймолодшими. Тому вирубування найтовстіших дерев буцімто призводило до омолодження лісостану. Звідси — вибіркові рубки в різновікових лісостанах не допускали старіння і відмирання дерев та створювали умови для омолодження лісостанів. Вважалось, що вибіркові рубки цілком відповідають природі лісу. В багатьох випадках так воно і було. Але не завжди.

Вже в кінці XIX ст. теорія абсолютної різновіковості незайманих лісів була поставлена під сумнів. Вибіркові рубки в лісах Європейської Півночі часто наближалися до суцільних: вибираючи усі ділові дерева — на площі не залишалося достатньої кількості тонких.

4.4 Добровільно-вибіркові рубки

 

Добровільно-вибіркові рубки сформувались в лісах, де велось інтенсивне господарство, а також в гірських лісах на крутих схилах, де

особливо обережно слід відноситись до рубок, щоб ліс не втратив водоохоронних захисних властивостей.

При добровільно-вибіркових рубках вирубують дерева за лісівницькими міркуваннями, а саме: фаутні та з дефектами стовбура, перестійні дерева, відстаючі в рості та їм подібні. Якщо узагальнити підхід до вибірки дерев, то їх можна поділити на такі групи:

— дерева, які повинні бути зрубані з метою оздоровлення насадження;

— дерева, які ослабили приріст;

— дерева, які перешкоджають росту молодого покоління лісу;

— найбільш стиглі дерева;

— частину дерев небажаних порід.

Поряд з забезпеченням належного санітарного стану добровільно-вибіркові рубки дозволяють своєчасно використати найбільш грубу і цінну деревину.

Практика виробила два види добровільно-вибіркових рубок: слабкої та сильної інтенсивності. При слабкій інтенсивності в кожен з прийомів рубки вирубується 10-15% запасу, рубку повторюють через 5-10 років. Такий варіант рубки доцільно застосовувати в лісах особливо-захисного призначення. При рубках сильної інтенсивності в перші два прийоми вибирають 15-35% запасу, але інтервал між ними повинен бути 15-30 років. Якщо така рубка дозволила омолодити деревостан, то потім проводиться рубка слабкої інтенсивності. Другий варіант добровільно-вибіркової рубки доцільно застосовувати в різновікових деревостанах.

При будь-якому із варіантів рубки після проведення прийому зімкнутість пологу насадження не повинна знижуватися нижче 0,6, бо це може викликати ерозію на виражених формах рельєфу, порушити водорегулюючі властивості лісу. При надмірному доступі світла під пологом буйно розростається трав'яна рослинність, підлісок, а це призводить до погіршення поновлення лісу.

Добровільно-вибірковими рубками можна покращувати естетич­ний вид лісових ландшафтів, що важливо при веденні господарства в приміських лісах.

Широкомасштабне застосування добровільно-вибіркових рубок стримується більш складною технологією їх проведення. Але значна частина українських лісів повинна експлуатуватись саме цими рубками. Особливо це стосується крутих схилів Карпат.



4.5 Особливості та відмінні риси поступових рубок

 

При поступових рубках деревостан вирубують повністю, але не одразу, не за короткий строк, а за 2, 3, 4 і більше прийомів протягом 5-40 років. В процесі рубки повинно появитися і сформуватись молоде покоління лісу.

Поступові рубки виникли в Німеччині в кінці XVIII ст. як противага суцільним рубкам. Обґрунтував поступові рубки Г. Л. Гартіг, який склав 10 "генеральних" правил. Оскільки Гартіг був прихильником дуже обережного втручання рубкою в лісостан, то такі рубки називали "темними", тобто такими, що мало порушують деревний полог.

Пізніше німецький лісовод Г. Котта запропонував більш активні рубки, які стали називати "світлими". Німецький лісовод Пфейль замінив правила Гартіга і Котти на свої, які зводились до принципу рубки "все в залежності від обставин", тобто розв'язувались руки лісовода.

Поступові рубки добре себе показали в гірських букових лісах. Призначення дерев до рубки може бути різним. В одних випадках — більш-менш рівномірним на площі лісосіки, в інших — групами більшої чи меншої величини. Звідси і назва рубок: рівномірні та нерівномірні, при вирубці більших за розміром груп-улоговинні, бо замість "вікна" в полозі утворювалася "улоговина".

Рубки також поділяють на короткотермінові — якщо рубка ведеться впродовж не більше 20 років, і довготермінові — якщо більше 20 років.

Для поступових рубок встановлюються наступні організаційно-технічні показники:

1.   Число прийомів рубки.

2.   Частка запасу, яка вибирається за кожен з прийомів.

3.   Проміжки часу між прийомами - періоди очікування.

4.   Загальний строк рубки або період поновлення.

5.   Характер рубки дерев по площі - рівномірний чи нерівномірний.

Класичні рівномірно-поступові рубки, запропоновані в кінці XVIII ст. Г. Л. Гартігом, передбачали 4 прийоми: підготовчий, засівний, освіт­лювальний та очисний.

В сучасний період в перший прийом рубки здійснюється техноло­гічне облаштування площі лісосіки для кращого застосування механіз­мів і машин. На практиці частіше застосовують спрощені поступові рубки.

Спрощені рівномірно-поступові рубки. Спрощені 2-3-прийомні поступові рубки хоч і зародилися в Німеччині, але широкого застосування набули в Росії. їх пропагували Д. М. Кравчинський, Н. К. Генко. В Україні активним дослідником цих рубок був проф. Є. В. Алексєєв. Є. В. Алексєєв застосував двохприйомні поступові рубки в лісах Волині — з початку XX ст. і до 1917 р. Після першого прийому забезпечувалося поновлення сосни, але при остаточному прийомі рубки іноді його знищували до 90%.

В сосняках Вище-Дубечанського лісництва поступові рубки проводив проф. Д. І. Товстоліс.

Детальні узагальнення поступових рубок зробив Є. В. Алексєєв у своїй роботі "Семеннолесосечные рубки" (1927). Він вважав, що рівномірно-поступові рубки можуть давати позитивні результати в усіх типах сосняків Полісся, крім сухих та свіжих борів, а іноді і суборів. Він притримувався триприйомних, а іноді і двохприйомних рубок, рубку рекомендував вести при наявності снігового покриву. Є. В. Алексєєв вважав обов'язковим заходи сприяння поновленню сосни. Але в рівнинних лісах України поступові рубки так і не набули широких виробничих масштабів.

Групово-вибіркові рубки. Групово-вибіркові рубки суттєво відрізняються від рівномірно-поступових. По-перше, при цих рубках характер вирубки дерев на площі лісосіки нерівномірний, дерева вирубують групами. По-друге, строк рубки розтягується до 40-50 років. За такий довгий термін поновлення лісу іде протягом кількох насіннєвих років, а молоде покоління на місці материнського лісу буде різновіковим чи умовно-різновіковим.

Групово-вибіркові рубки зародилися в гірських лісах Баварії в середині XIX століття. Появу рубок викликала строкатість ґрунтових умов в цих лісах: глибокі ґрунти чергуються з мілкими, недорозвине­ними. Тому і характер деревостану на невеликих площах лісу може різко відрізнятись, ліс часто — строкатий. В таких умовах у насадженні спостерігається і різний ступінь стиглості: поряд з групами перестійних дерев можуть бути групи пристигаючих і т. п. Саме такі обставини дозволили Карпу Гайєру запропонувати певну систему проведення рубки, а Губер у 80-ті роки впровадив рубки в практику ведення господарства. Пізніше групово-вибіркові рубки розповсюдилися у Швейцарії, Франції, Англії, а їх варіанти — в Росії.

Рубки починають з підшукування груп підросту, який найчастіше з'являється в вікнах пологу. Підбирають 5-6 груп на 1 га. Якщо таких груп не знаходять, то підшукують найбільш ширококронні дерева, які після рубки і утворюють "вікна" в полозі. У перший прийом вирубують дерева, які ростуть серед груп підросту або затінюють його. Це сприяє кращому доступу світла, підріст починає рости активніше. Рубку проводять так, щоб дерева не падали на підріст (звалюють на стіну лісу). При відсутності підросту, вирубуючи ширококронні дерева, викликають появу галявинок. Якщо їх площа лежить в межах 50-300 м², то їх називають "групами". Якщо ж площа становить 0,05-1,00 га, то — "уло­говинами". В останньому випадку і рубки іменують "улоговинними".

Створивши "вікна" в полозі, у наступний прийом вирубують частину дерев в смугах навколо них шириною 20 м. Утворюються навколо групи підросту "кільця". Це збільшує потік світла, зберігає підріст від заморозків. Через 6-10 років, після насіннєвого року, деревостан в "кільцях" зріджується або зовсім вирубується. Одночасно навколо першого кільця проводиться зрідження деревостану в смузі такої ж ширини. З появою підросту такі кільця зріджуються і групи розширюються. У добре зволожених умовах кільця мають круглу форму, а в свіжих - їх потрібно робити в формі еліпса, з напрямом довгої осі зі сходу на захід.

Групово-вибіркові рубки краще підходять для тіньовитривалих порід.

Г. Л. Тяшкевич на основі свого досвіду та узагальнюючи досвід В. З. Гулісашвілі, М. М. Горшеніна, П. І. Молоткова, прийшла до висновку, що групово-вибіркові рубки найкраще підходять для букових лісів Карпат. Краще вести 3-4-прийомні рубки з початковим діаметром вікон в 25-30 м. А. Й. Швиденко вважає за доцільне їх застосовувати в чистих і мішаних ялицевих насадженнях.

Групово-вибіркові рубки мають такі ж організаційно-технічні показники, як і рівномірно-поступові. Крім них ще вводяться: первинна площа або діаметр вікон, ширина смуг навколо вікон.

Для світлолюбних порід вікна повинні бути більшими, ніж для тіньовитривалих. На крутих схилах — менші, ніж на покатих.

Групово-вибіркові рубки практикувалися в букових та дубових лісах України, але в дібровах вони позитивних результатів не дали. Причиною є те, що, наприклад, в Тростянецьких дібровах потрібен копіткий догляд за дубовим підростом, бо інакше природне поновлення гине.

Оцінка рівномірно-поступових рубок. Однозначної оцінки посту­повим рубкам дати не можна, бо їм властиві як позитивні, так і негативні риси. Ще в минулому лісівників Росії, України рубки зацікавили через можливість їх застосування в сосняках. Практика показала, що рівномірно-поступові рубки ефективні в більшості типів соснових лісів, але в більш багатих умовах потрібен цілий комплекс заходів по сприянню природному поновленню сосни. В рівнинних умовах поступові триприйомні рубки потрібно проводити при повнотах, які вищі за 0,8, а при нижчих повнотах — двохприйомні. Поступові рубки забезпечують отримання більшої кількості грубих сортиментів, скорочують термін понов­лення лісу, призводять до менших пошкоджень ґрунту механізмами. В цілому рівномірно-поступові рубки мають такі позитивні риси:

1. Дають можливість рівномірному засіванню площі навіть важким насінням. 2.Сприяють нормальному перебігу процесу поновлення лісу за рахунок створення кращих мікроумов. 3. Забезпечують збереження захисних функцій лісу. 4. Збільшують вихід крупних сортиментів за рахунок світлового приросту. 5. Скорочують термін вирощування стиглих насаджень.

Недоліки рубок:

1. Складність технології проведення рубок. 2. Пошкодження дерев та підросту в процесі рубки. 3. Труднощі в проведенні рубки в насадженнях вітровальних порід. 4. Ускладнення поновлення лісу в багатих типах лісорослинних умов. 5. Збільшення витрат на 20-25% в порівнянні з суцільними рубками.

Як бачимо, недоліки носять суто виробничий характер. Потрібно думати, як їх уникнути.

Поступові рубки, особливо групово-вибіркові, доцільно застосо­вувати у лісах рекреаційного призначення.

Оцінюючи нерівномірні поступові рубки, необхідно відмітити наступні позитивні їх риси.

1.   Вони краще інших способів рубки враховують строкатість лісорослинних умов на невеликих площах і особливості деревостану, дають можливість врахувати різну екологію деревних порід в мішаних лісостанах і, особливо, відповідають біології бука.

2.   Прискорюють настання стиглості деревостанів за рахунок використання попереднього та супутнього поновлення.

3.   Забезпечують збереження водорегулюючих, ґрунтозахисних функцій.

Негативні сторони:

1.   Ускладнюють використання сучасних механізмів та машин.

2.   Не завжди забезпечують високу якість деревини.

3.   На мілких, недорозвинених ґрунтах можуть викликати вітровал.

4.   При розширенні площі груп можливе задерніння поверхні ґрунту.



4.6 Заходи по сприянню природному поновленню лісу

 

Труднощі природного поновлення лісу в сучасний період. На відміну від інших природних ресурсів — ліси мають здатність поновлюватись власним шляхом. Тисячоліття ліс ріс на одному і тому ж місті, старші його покоління зникали, з'являлися молоді, старіли і — процес ішов циклічно. Молоді покоління з'являлися у процесі заміни старих, тобто закономірно, але були і відхилення. Часто на ліс нападали шкідники, він гинув, а потім відроджувався знову. У хвойних лісах, окрім шкідників, виникали пожежі, які знищували ліс, але він знову відтворювався. При цих процесах часто відбувалися зміни деревних порід.

Коли люди стали вести в лісі цілеспрямоване господарство, яке завжди було пов'язане з рубками, процес природного поновлення став змінюватись, часто не на користь лісу, та і не на користь людям. Було запропоновано багато способів рубок лісу, які в тій чи іншій мірі забезпечували поновлення, якщо рубки проводились грамотно.

В післявоєнний період для відбудови порушеного війною народного господарства у нашій країні значно виросли потреби в деревині. На процеси поновлення при лісозаготівлях стали звертати менше уваги, тому ліси, які поновлювались, виявились менш цінними через зміну порід. Цей процес торкнувся і лісів України. У Поліссі на місці сосняків з'явилися березняки та осичники, в Лісостепу — замість дібров з головною породою дубом — менш цінні насадження з перевагою супутників дуба та другорядних порід. Потрібні були великі зусилля лісоводів, щоб виправити помилки. Особливо важко стало поновлювати ліс з часу переходу на механізовані лісозаготівлі. Але ж клімат у нас майже не змінився! Погодні умови ідуть з такою ж періодичністю, як і рані­ше. А поновлення лісу ускладнюється. Тепер ще додалася відсутність коштів.

Лісоводи повинні завжди пам'ятати, що при природному поновленні лісу діють могутні сили Природи, їх уміло потрібно використовувати. Природне поновлення — більш економне, воно скорочує період лісовирощування на 10-15 років. В ряді випадків дає більш стійкі насадження.

Заходи сприяння природному поновленню лісу. Заходами сприяння природному поновленню лісу прийнято вважати такі дії, які спрямовані на появу самосіву та підросту деревних порід або на збільшення їх кількості, збереження, що забезпечить заміну стиглих насаджень при їх рубці молодим поколінням лісу.

Поновлення лісу розділяють на попереднє, супутнє і наступне, воно залежить від ряду умов:

а) наявності достатньої кількості доброякісного насіння;

б) наявності сприятливих умов для проростання насіння;

в) забезпечення збереження самосіву і підросту.

Тому лісовод повинен при рубках лісу забезпечити певними заходами:

1. Засівання площі вирубок; 2. Укорінення сходів, що з'явилися, ліквідацію конкуренції іншої рослинності. 3. Високе збереження само­сіву та підросту.

Забезпечення перших двох умов особливої складності не викликає, якщо орієнтація ведеться на попереднє поновлення. Хоча завжди потрібно враховувати комплекс факторів, які впливають на появу та розвиток сходів і самосіву під пологом лісу.

Що стосується третьої умови — збереження самосіву та підросту — вона виконується на практиці з великими труднощами, особливо при застосуванні на лісозаготівлях важкої техніки.

При наступному поновленні лісу забезпечуються ті ж вимоги до появи, збереження самосіву і підросту.

В умовах України в наші часи вирубки поновлюються або штучно - створенням лісових культур, або комбіновано — садінням чи сівбою голов­ної породи та використанням природного поновлення інших порід. В ряді випадків вирубки листяних порід поновлюються вегетативним шляхом.

Весь комплекс заходів сприяння природному поновленню лісу можна поділити на дві групи:

1.   Самостійні лісогосподарські заходи.

2.   Супутні рубки стиглого лісу.

До першої групи відносять: а) спеціальний обробіток ґрунту; б) до­гляд за підростом цінних порід; в) огорожу площі з природним понов­ленням; г) заборону випасу худоби; д) найпростіші культури в місцях, де не відбулося природне поновлення лісу.

До другої групи відносять: а) застосування певного способу рубки; б) сезон проведення рубки; в) застосування відповідної технології, яка б забезпечила високу збереженість підросту; г) залишення на площі вирубки джерел засівання; д) обробіток поверхні ґрунту в процесі трелювання деревини; с) очистка місць рубок.

В кожному конкретному випадку потрібно вибирати ті чи інші заходи сприяння природному поновленню.

Коротко зупинимося на спеціальних заходах по сприянню поновленню лісу.

Розпушування поверхні ґрунту проводять як під пологом лісу, так і на вирубках. Під пологом це потрібно робити за 2-3 роки до рубки. Добре себе зарекомендували тракторні агрегати з дисковими важкими боронами, а також з дисковими культиваторами та покривоздирачами і фрезами. При розпушуванні потрібно добиватися перемішування лісової підстилки з ґрунтом, тому не завжди досить одного проходу агрегата, а потрібний 2-3-кратний обробіток поверхні ґрунту.

У ряді випадків розпушування поверхні ґрунту дисковими зна­ряддями не дає належного ефекту, тому застосовують плуги (наприклад — ПКЛ-70) і роблять ними борозни. Так поступають, коли під пологом є задерніння, або потрібно утворити мікропідвищення для появи на ньому сходів.

При спеціальному обробітку ґрунту завжди потрібно враховувати тип лісорослинних умов. Також враховуються біологічні особливості породи та екологічні умови. В свіжих умовах для появи самосіву іноді досить оголити поверхню ґрунту; в вологих — потрібно розпушувати лісову підстилку та моховий покрив, частково їх видаливши, а в сирих умовах — потрібно утворити мікропідвищення (гребні борозен). Спеціальне розпушування поверхні ґрунту слід проводити перед випаданням насіння (восени або пізно влітку), іноді, якщо дозволяють умови, обробіток поверхні ґрунту проводять і навесні, загортаючи насіння, що випало раніше. Дуже ранній обробіток ґрунту восени, влітку може не дати ефекту, бо буде на ньому опад, проросте трава.

Спеціальний догляд за підростом цінних порід найчастіше зводиться до ліквідації конкуренції, заглушення його іншою рослинністю. Проводять обламування гілок та верхівок другорядних порід, обкошування спеціальними знаряддями - кісками, обминання рослинності навколо підросту тощо.

Із другої групи заходів ми зупинимося лише на деяких. Сезон рубки враховується обов'язково, бо він впливає і на появу сходів головної породи, і на стан поновлення другорядних порід. Найчастіше звертається увага на другорядні породи — березу, осику.

Якщо рубка суцільна і на вирубці буде штучне поновлення головної породи, то потрібно зменшити конкуренцію другорядних порід. Річ в тім, що вони при зимовій рубці за вегетативний період можуть дати поросль висотою до 1,5 і більше метрів. Підготовка ґрунту під лісові культури в таких умовах, та ще коли поросль густа, - дужа складна. До того ж - ці породи будуть заглушувати посаджені сіянці. В таких випадках потрібно головну рубку проводити влітку.

Якщо в дібровах орієнтація ведеться на порослеве поновлення, то рубку краще проводити взимку, тоді поросль зможе до кінця вегетаційного періоду здерев'яніти і не буде ушкоджена морозами.

Обробіток поверхні ґрунту при трелюванні деревини буде сприяти поновленню тоді, коли не буде надмірних ушкоджень ґрунту, здирання його до підґрунтя, а буде лише переміщування підстилки з ґрунтом.

Не можна шаблонно застосовувати заходи сприяння поновленню, а потрібно враховувати породу, тип лісорослинних умов, поверхні ґрунту.

Заходи сприяння поновленню сосни. В умовах Українського Полісся сосна успішно поновлюється природно в таких лісорослинних умовах: А₃; А_2-3; А₂-В₂; АВ_2-3; В₂_₃ (бідний варіант), тобто у відносно бідних умовах на переході від свіжих до вологих умов. Процес поновлення сосни в більш багатих, більш вологих, як і в сухих умовах — досить складний, на нього вести орієнтацію не можна.

Як правило, практикують розпушування поверхні ґрунту смугами через 4-5 м у квітні, як тільки зійде сніг. Можна цю роботу проводити і пізньої осені, але поверхня обробленого ґрунту за зиму буде дещо прикрита опадом. Іноді практикують проведення борозен (коли є дернина).

Обов'язково забороняється випас худоби. При можливості - ділянки з поновленням огороджують, щоб не заходила худоба.

У лісах рекреаційного призначення заходи сприяння поновленню супроводжують вирубування стиглих дерев, тобто звільнюються місцями.

Заходи сприяння поновленню дуба. Заходи сприяння поновленню дуба у дібровах повинні бути найбільш повними та широкими. Це можна планувати у свіжих, вологих умовах та в заплавних лісах. Якщо передбачається врожай жолудів, то проводять ранньої осені розпушу­вання поверхні ґрунту (до опадання жолудів) - смугами через 5-6 м. Рубки потрібно проводити через 2-3 роки після появи самосіву.

Якщо врожаї недостатньо рясні, то практикується шпигування ґрунту жолудями рядами через 6-8 м один від одного також за 2-3 роки до рубки. У лісах рекреаційного призначення підсів жолудів доцільно робити так, щоб сходи переросли у біогрупу підросту, тобто місцями.

Потрібно враховувати наявність дикого кабана, який з'їдає весь урожай жолудів, тому необхідні охоронні заходи проти нього.

Після появи підросту потрібен за ним догляд: обминання навколо дубків іншої рослинності, викошування тощо.

4.7 Очистка місць рубок

 

Лісівницьке значення очистки місць рубок. В процесі рубок лісу на лісосіках з'являються так звані порубкові залишки: гілля, вершинки, кора, листя, хвоя, а в деяких випадках і тонкомірні дерева. За даними В. П. Тимофєєва (1951), на кожному гектарі лісосік в середньому порубкові залишки становлять 1000 скл. м³, що в сирому стані дорів­нює приблизно 50 т. В зоні інтенсивного ведення лісового господарства на порубкові залишки припадає 20% загальної маси, або до 50% стовбурної маси. Тобто на порубкові залишки припадає значна кількість зрубаної деревини, яка нагромаджується на лісосіках. Трохи більше залишків нагромаджується при рубці хвойних лісостанів і менше — при рубці листяних. Раніше (до 70-х pp. XX ст.) значна частина порубкових залишків використовувались населенням на паливо, але у наш час не використовується.

Порубкові залишки не тільки заважають проведенню лісосічних робіт, трелюванню деревини, але і після їх закінчення ускладнюють поновлення лісу, заважають підготовці ґрунту під садіння сіянців, догляду за ними і т. і. У хвойних лісах залишення порубкових залишок на місцях рубок призводить до підвищення пожежної небезпеки і виникнення лісових пожеж. Ось чому порубкові залишки повинні бути або прибрані з площі і використані, або приведені в такий стан, коли вони не будуть заважати процесу поновлення лісу, а, навпаки, будуть йому сприяти. Видалення порубкових залишків або приведення їх в такий стан, коли вони не будуть заважати лісосічним роботам і поновленню лісу, прийнято називати очисткою місць рубок.

Очистка місць рубок входить до складу лісозаготівельних робіт, але вона є також дуже важливим лісівницьким заходом, від якого залежить успіх поновлення лісу, протипожежний і санітарний стан лісових насаджень.

Оскільки очистка місць рубок є трудомісткою операцією, на яку тратиться до 5% коштів, що передбачаються на заготівлю деревини, то лісозаготівельники виконують цю роботу без всякого бажання. З боку працівників лісового господарства повинен бути постійний контроль за станом очистки місць рубок.

Проф. М. О. Ткаченко ще в 1919 році відмічав велике значення очистки місць рубок для поновлення лісу. Він вважав, що очистку потрібно проводити так, щоб вона сприяла появі сходів, їх закріпленню, щоб молоде покоління лісу росло якомога краще.

Гілля, вершинки, хвоя, листя — наймолодші частини дерев, тому вони містять в собі найбільше поживних речовин. За даними В. П. Тимофєєва (1951), зольність порубкових залишків становить від 4,4 до 4,7% (відносно абсолютно сухої їх маси). Ось чому спалювання лісосічних відходів хвойних порід дає в середньому 1 т золи на кожному гектарі лісосіки. Зола ж містить до 6% сполук калію, 2,5% фосфору і до 35% вапна. Тобто спалювання порубкових залишків призводить до швидкого звільнення великої кількості поживних речовин, які будуть діяти як внесені добрива.

Якщо порубкові залишки спалювати в купах, то при їх горінні поверхневий шар ґрунту буде нагріватись, а це викличе збільшення в ньому сполук азоту. До того ж — знижується загальна кислотність ґрунтового розчину, збільшується насиченість ґрунту основами. Все це наближає середовище до нейтральної реакції, що йде на користь рослинності. Під дією підвищеної температури в ґрунті змінюється хід мікробіологічних процесів, складні органічні сполуки розкладаються на більш прості — доступні лісовим рослинам. З'являються при цьому процеси нітрифікації, яких в лісі практично не спостерігається. На місцях спалювання залишків поселяються азотолюбні рослини — зніт (іван-чай), малина, які супроводять самосів деревних порід. В цілому обпалена поверхня ґрунту має в 5 разів більше самосіву деревних порід. Правильно проведена очистка місць рубок затримує процес задерніння.

Порубкові залишки є сприятливим середовищем для розмноження стовбурних шкідників. Розмножившись на залишках, шкідники можуть переходити у деревостан.

Таким чином, очистка місць рубок переслідує такі цілі: 1. Ліквідацію захаращення, яке призводить до підвищення пожежної небезпеки та погіршення санітарного стану лісових насаджень; 2. Забезпечення нормативної роботи при лісозаготівлях, поновленні лісу; 3. Покращання фізичних, фізико — хімічних та мікробіологічних властивостей ґрунту, що забезпечує покращання процесу поновлення лісу; 4. Використання лісосічних відходів на паливо та інші народногосподарські цілі.

Остання мета — поки що не реалізовується в достатній мірі, не дивлячись на те, що є багато розробок, які дозволяють майже повністю використовувати лісосічні відходи.

Способи очистки місць рубок. Очистка може проводитись як одно­часно з заготівельними роботами, так і після їх закінчення. Практика виробила чимало способів очистки, які можна об'єднати в три групи: 1) вогневі способи; 2) безвогневі способи; 3) комбіновані способи.

До першої групи входять спалювання залишків в купах або в бункерах на нижньому складі.

До другої групи відносять:

а) укладання залишків на трелювальні волоки і вминання їх тракторами в фунт (для зміцнення волоків); б) розкидання подрібнених залишків по площі; в) збір порубкових залишків та укладання їх в кучі з метою подальшого перегнивання; г) укладання залишків у вали (в гірських умовах); д) збір залишків для подальшої реалізації або використання для переробки;

Комбінована очистка поєднує способи вогневі з іншими.

Найбільш розповсюджена поки що вогнева очистка лісосік в кучах. Вона дозволена в зимовий період, пізньої осені та ранньої весни з 15.09 до 15.05. При спалюванні залишків в кучах потрібне дозування вогню, щоб не викликати негативних явищ. Доза визначається величиною кучі, станом порубкових залишків (наскільки вони підсохли, чи зовсім сирі), є сніговий покрив чи його немає та ін. Поверхня фунту повинна обпа­люватися так, щоб зникла трав'яна, особливо — злакова рослинність. Це дасть змогу поселитись деревній рослинності.

Якщо спалювання залишків проводиться без снігового покриву, то на суглинкових ґрунтах краще мати 150-200 куч на 1 га. На супіщаних, піщаних — 100-120, а в листяних лісах — до 80 куч на 1 га. Розмір куч повинен бути 1,5x2,5x1,2-1,7 (висота - 1,2-1,7).

Техніка спалювання взимку наступна: ущільнюється невеликий майданчик снігового покриву, на ній із сухих гілок, смолистих скалок тощо розводиться багаття, а в нього, коли воно розгориться, кидають сирі порубкові залишки. Під час спалювання кучі потрібно ущільнювати, підправляти, щоб згоряння було повним.

Взимку, коли іде сніг, залишки потрібно спалювати в той самий день, інакше їх засипле снігом. При неможливості провести очистку в установлений термін — практикується доочистка — як правило, з настанням осінньої дощової погоди.

В період літніх заготівель спалювати залишки заборонено, крім тих випадків, коли дерева вивозять з кронами на нижній склад і там спалюють залишки в спеціальних бункерах або котлованах.

На лісосіках з залишеним підростом, при складних способах руб­ки - кучі потрібно розміщувати на відстані не менше 4 м від куртин підросту.

Вогнева очистка суцільним палом — заборонена.

В сирих та мокрих умовах з важкими ґрунтами вогнева очистка призводить до заболочування. Краще тут застосовувати укладання залишків у кучі для перегнивання. На мікропідвищеннях спочатку укладають більш товсті залишки, а на них — тонші. Діаметр куч повинен бути 1,5 м, а їх висота — 0,5 м. Відстань між кучами 3-4 м. Після перегнивання на цих кучах поселяється підріст.

На схилах до 30° — порубкові залишки доцільно розкидати по площі. Це зменшує змив ґрунту. Але краще порубкові залишки укладати в вали, які розміщують по горизонталях. Ширина таких валів — 1,0-1,5 м, а висота -1,0 м. Відстань між валами 5-10 м. Через 40-50 м вала потрібно робити розриви в 2-3 м. В промоїни укладають більш крупні залишки, роблячи мулофільтри. Це припиняє розмив ґрунту.

В сухих борах доцільніше залишки подрібнювати і розкидати по площі. Це в деякій мірі підвищує пожежну небезпеку. З іншого боку — така очистка мульчує поверхню ґрунту і зменшує випаровування води. При перегниванні залишків бідний ґрунт збагачується органічними речовинами.

При сучасній традиційній технології лісозаготівель, яка передбачає трелювання хлистів по волоках тракторами, на нестійких ґрунтах порубкові залишки укладають на волоки і вминають гусеницями в ґрунт. Це дозволяє збільшити навантаження на волок без шкідливого впливу на ґрунт — в 2 і більше разів. Особливо такий спосіб очистки бажаний на вологих та сирих ґрунтах і, хоча дещо погіршуються фізичні власти­вості, в той же час ґрунт збагачується органікою.

І все ж таки найдоцільніше використовувати порубкові залишки як сировину для лісохімічної, фармацевтичної промисловості, для пере­робки на технологічну тріску і т.п. Поки що такий спосіб очистки мало поширений, а жаль. При застосуванні агрегатних машин на обрубці гілля (на нижньому складі) можливості утилізації крон — збільшаться, тобто буде розвиватись і утилізаційна очистка.

У лісах рекреаційного призначення очистку від парубкових залишків потрібно проводити так, щоб не погіршувався естетичний вигляд насаджень, не пошкоджувалося поновлення головної породи.



Лекція 5. ДОГЛЯД ЗА ЛІСОМ

 

5.1 Загальні відомості про догляд за лісом

 

Внаслідок жорстокої боротьби за існування з сотень тисяч, навіть мільйонів, молодих рослин на кожному гектарі площі в 20-річному віці залишається 6-8 тисяч, а в 100 років — кількасот дерев. Дерева, що вижили в боротьбі за існування, створили лісостан, який за своїм породним складом, якістю деревини тощо не завжди відповідає потре­бам людей, і навіть при штучному поновленні лісу без певних заходів — не завжди можна отримати в майбутньому такий ліс, на який розра­ховували. Саме тому і виникла думка про необхідність виховання насаджень такими, які найбільше відповідали б потребам господарства.

Перші кроки по вихованню необхідних насаджень були зроблені ще в монастирських лісах часів Київської Русі. Згодом досвід накопи­чувався, окреслювалася певна система заходів, яка і стала називатись в широкому розумінні — доглядом за лісом. Врешті-решт люди зро­зуміли, що процес природного зрідження деревостанів з віком часто не влаштовує господарство і його потрібно замінити штучним зріджен­ням. В цьому вбачали великий сенс, тому що вирощували ліс необхід­ного складу, а частину деревини, яка раніше йшла у відпад, використо­вували для якихось потреб. Такий захід стали іменувати рубками догляду за лісом.

Хоча рубки догляду за лісом являються лісогосподарським захо­дом, їх необхідність випливає перш за все з біологічних закономірностей формування лісових насаджень. Для обфунтування рубок з біологічних позицій в першу чергу звертають увагу на зміну фізіологічних процесів в тканинах та органах деревних рослин, які у зв'язку з проведенням рубок позитивно впливають на їх ріст та розвиток, на якість деревини. По-друге — звертається увага на зміну мікроклімату, лісового фунту у взаємозв'язку зі зміною фізіологічних процесів. По суті справ зміна внутрілісового середовища, викликаного рубкою догляду, є первинне в механізмі впливу на ліс, а наслідки зміни - вторинне, яке витікає з першого. Вирубуючи частину дерев у насадженні, перш за все ми забезпечуємо більше проникнення світла в крони і під полог лісу. Проф. Іванов вважав світло єдиним фактором середовища, який можна змінювати безпосередньо рубками догляду.

Разом зі зміною освітлення змінюється і ряд інших умов росту дерев: тепло, вологість, деякі властивості ґрунту.

На думку німецького лісівника Бека — "світло — це важіль, яким лісовод регулює життя лісу в бажаному для господарства напрямі".

Дослідженнями проф. Л. О. Іванова встановлено, що після рубок догляду освітленість в кронах збільшується в 3-5 разів. Але це не все і не головне, бо рубки догляду продовжують світловий день на одну-дві години за рахунок ранкового та післяполудневого часу. Справа в тім, що при висоті Сонця до 30° доля фізіологічно активних променів становить 50-60%, тоді як при вищому стоянні сонця лише 37%.

Покращання рубками догляду світлового режиму викликає зміну в асиміляційному апараті дерев. По-перше, збільшується сама площа листя чи хвої (маса хвої збільшується в 1,1-1,7 рази). По-друге, змі­нюється якісний склад листя або хвої. Питома вага світлового листя, хвої збільшується, а тіньового — зменшується, що активізує асиміляцію, підвищує інтенсивність фотосинтезу, інших фізіологічних процесів, а це в кінці кінців збільшує приріст деревини.

Збільшення світлового потоку змінює і тепловий режим під пологом лісу. Рубками догляду змінюється не тільки температура поверхні ґрунту, але і температура на глибині 60 см. Підвищується температура нижніх шарів повітря, збільшується випаровування ґрунтом, активізуються мікробіологічні процеси в ґрунті, лісовій підстилці. Це активізує малий кругообіг поживних речовин. Але надмірний доступ світла, тепла може викликати і негативний вплив на ліс. Особливо це спостерігається в посушливих умовах півдня України та в дібровах, де дуб без бокового затінення дає "водяні пагони". Зрідження лісостану рубками догляду підвищує на 7-8% проникнення під полог лісу атмосферних опадів.

В цілому біологічні основи рубок догляду за лісом зводяться до того, що пройдені рубками лісостани більш ефективно використовують променисту енергію, краще використовують ґрунтові умови, в яких активізується малий кругообіг поживних речовин. В цілому підвищується стійкість лісостанів до несприятливих кліматичних факторів.

Історія не знає імені тієї людини, яка першою задумалась над необхідністю вирощування лісових насаджень шляхом періодичного вирубування частини дерев, тобто — заміною формування незайманих лісів на основі закону смертності переважаючої кількості деревних рослин на цілеспрямований штучний відбір необхідних рослин і створення для них кращих умов росту та розвитку.

Поступово, в широкому розумінні, лісоводи почали перед рубками догляду ставити такі задачі:

1.   Регулювання породного або якісного складу лісових насаджень.

2.   Попередження природного зрідження деревостанів та поліп­шення санітарного стану насаджень.

3.   Підвищення якості деревини при головній рубці.

4.   Прискорення росту дерев та скорочення цим самим терміну вирощування технічно стиглої деревини для певних потреб.

5.   Збільшення розміру користування деревиною з одиниці площі лісу.

6.   Підвищення стійкості насаджень до несприятливих кліматичних факторів (пошкодження снігом і т. п.).

Можуть бути поставлені інші задачі, наприклад, формування певних типів ландшафтів.

Розрізняють сьогоденне значення рубок догляду і перспективне. Перше полягає в тому, що в країнах з високорозвиненим лісовим господарством доля деревини від рубок догляду становить значну частину в загальній кількості деревини, що заготовляється. В Україні частка деревини від рубок догляду досягає 40%, а разом із санітарними рубками становить близько 60%.

Економічне значення рубок догляду в перспективному розумінні полягає в поліпшенні породного складу лісів на користь більш цінних і продуктивних деревних порід. Крім того, рубки догляду помітно підвищують якість деревини в період головної рубки. Своєчасно і якісно проведені рубки догляду дозволяють отримати в дібровах при головній рубці на 20-25% більше ділової деревини, а в сосняках — на 15%. Вихід же грубих, більш цінних сортиментів збільшується у дуба на 16%, а у сосни — на 25%. Це значно підвищує якість лісів.

Отже економічні основи рубок догляду за лісом визначаються: 1. Одержанням додаткової кількості деревини, яка без рубок догляду іде у відпад. 2. Підвищенням м'якості деревини і скороченням терміну настання технічної стиглості. 3. Збільшенням прибутку з одиниці площі лісу.

тки мало поширений, а жаль. При застосуванні агрегатних машин на обрубці гілля (на нижньому складі) можливості утилізації крон — збільшаться, тобто буде розвиватись і утилізаційна очистка.

У лісах рекреаційного призначення очистку від парубкових залишків потрібно проводити так, щоб не погіршувався естетичний вигляд насаджень, не пошкоджувалося поновлення головної породи.

5.2 Види рубок догляду, їх конкретні цілі

 

Загальні завдання, які досягаються в кінцевому результаті рубками догляду, на окремих відрізках життя лісових насаджень поділяють на цілий ряд часткових завдань.

Зрозуміло, що формування необхідного складу порід потрібно здійснювати не в середньому віці насаджень, а в молодому, в ранній молодості. Такий догляд стали називати прочисткою (прочищенням) бо насадження "прочищали" від непотрібних деревних рослин.

Коли дерева звільнялись від нижніх гілок, набували властиву тій чи іншій породі форму в дорослому стані — проводили проріджування з метою допомоги природному процесу зрідження.

В більш зрілому віці рубки догляду стали іменувати прохідними. Деревостан в цей час уже мав відповідний склад, сформовані стовбури дерев, їх крони. Ставилась мета збільшити приріст кращих дерев і цим підвищити цінність деревини.

В умовах України молодняки змикаються вже на 5-му році життя, а в Лісостепу, коли на вирубці поновлюється головна порода частковою культурою, — потреба її звільнення від конкуруючих інших порід виникає іноді ще раніше. Настає потреба в рубці, яка б освітлювала головну породу від затінення іншими. Так виникло освітлення — перший вид рубок догляду.

В 30-ті роки XX ст. з'явилося багато публікацій, які висвітлювали вітчизняний та зарубіжний досвід рубок догляду. В 1937-1938 рр. В. П. Тимофєєв та М. П. Георгієвський узагальнили цей матеріал і склали офіційний порадник (настановлення). Було офіційно визнано, що сформувалися чотири види рубок догляду:

— освітлення — до 10 років;

— прочистки (прочищення) — в 11-20 років;

— проріджування — в 21-40 років;

— прохідні рубки — з 41 року і старше.

Ці градації стосуються хвойних порід та твердолистяних насін­нєвого походження і першої генерації порослевого. В інших випадках терміни знижені. На основі такого положення розроблялись регіональні настановлення (порадники), які враховують місцеві особливості. В лісах України рубки догляду регламентуються правилами, затвердженими в 1996 р.

Освітлення ставлять за мету — видалити з насадження небажані другорядні породи, які часто переростають головні породи, заглушують їх, загрожують витіснити. Найчастіше цей лісівницький захід прово­диться в мішаних молодняках і направлений на збереження якомога більшої кількості рослин головної породи.

В чистих молодняках освітлення проводять в тому випадку, коли виникає надмірна гущина і спостерігається взаємне вростання крон сусідніх дерев. Молоді рослини надто витягуються до верху, зменшують крону, яка залишається лише на верхівці, втрачають продуктивність і стійкість, в несприятливих умовах можуть масово гинути. Якщо листяні молодняки мають мішане походження, то виникає потреба в частковому видаленні порослевих екземплярів, включаючи і головну породу.

Таким чином, освітлення ставлять ціллю догляд за складом порід у мішаних молодняках і ліквідацію загущеності, звільнення насіннєвих екземплярів в чистих.

Прочистки (прочищення) мають за мету також покращання складу майбутніх насаджень.

При проведенні прочисток у мішаних молодняках намагаються залишати дерева головних порід більш-менш рівномірно по площі. Намагаються уже в цьому віці кількісно регулювати породний склад майбутнього деревостану. В кінці періоду прочисток потрібно рубку проводити так, щоб урахувати форму майбутнього лісостану. Тобто — залишати породи, які увійдуть в другий ярус деревостану.

Проріджування ставлять своєю метою регулювання взаємовід­носин між деревами, відбір кращих із них і створення для них таких умов, при яких формується гінкий повнодеревний стовбур з очищенням від сучків на достатню висоту. Цю рубку вважають доглядом за формою стовбура та крони. Це не означає лише видалення з насадження дерев з дефектами стовбура. Головне ж забезпечити потрібну густоту стояння дерев, при якій крони займатимуть 1/3 — 1/4 висоти дерева, а це забезпечить нормальний хід фотосинтезу, інших фізіологічних процесів.

Для більшості наших порід період проведення проріджувань співпадає з періодом швидкого росту. Висота дерев подвоюється, далі приріст у висоту буде зменшуватись. Саме в цей важливий період життя лісу догляд повинен враховувати особливості росту деревних порід.

Не просто створити в лісостані такі світлові умови, які б і не притуп­ляли ріст дерев, не зменшували крону і не погіршували очищення стовбура від сучків. Все це потребує від лісовода справжнього мистецтва, яке базується на глибокому знанні законів життя лісу.

Прохідні рубки проводять з метою збільшення радіального приросту у кращих дерев, а в цілому — поліпшення товарності дере­востанів. Вже до моменту прохідної рубки забезпечені необхідний склад порід, висока повнодеревність стовбурів у кращих дерев, відповідна очищеність їх від сучків на значну висоту, сформована певних розмірів крона. Тепер потрібно викликати так званий "ґрунтово-світловий приріст". При видаленні певної частини дерев крони сусідніх поступово розростуться, збільшиться асиміляційна поверхня, краще буде освітлення крони, дерева охватять корінням більший обсяг ґрунту. Через кілька років і з'явиться підвищений радіальний приріст на стовбурах кращих дерев.

При прохідних рубках бажаний не лише другий ярус, але і підлісок, які затінюють поверхню ґрунту.

5.3. Методи рубок догляду за лісом

 

Найскладнішою операцією при проведенні рубок догляду є відбір дерев для вирубування. Помилки у відборі дерев призводять іноді до непоправної шкоди. Ось чому при догляді за мішаними насадженнями потрібно чітко визначити головну породу, цільове призначення доглядів.

Під методом рубок догляду розуміють певний порядок відбору дерев у рубку і розміщення на площі дерев, які залишаться для подальшого росту. Лісівницька думка протягом довгого часу йшла стосовно принципу відбору дерев в рубку у двох напрямах: 1) дерева слід призначити переважно з нижньої частини пологу деревостану; 2) призначити дорубки дерева переважно з верхньої частини пологу. Такі тенденції переважали в першому випадку у Німеччині і в другому - у Франції. Вони і призвели до формування низового та верхового методів рубок догляду за лісом. Ці підходи відображали як особливості лісових насаджень, так і економіку країн свого часу.

За господарським значенням при догляді за лісом дерева розділяють на: І - кращі (цільові); II — допоміжні (корисні); III — ті, що підлягають видаленню.

Кращі дерева повинні бути здоровими, мати прямий, добре очище­ний стовбур і правильної форми крону, відповідати своїми біологічними властивостями лісорослинним умовам. У мішаних насадженнях — це головні породи, І, II, III класів росту, а в лісостанах різного походження — в першу чергу насіннєві. До кращих також відносять дерева реліктових порід та дикоплодні.

До допоміжних — в першу чергу відносять "підгінні" дерева, які забезпечують формування повнодеревних стовбурів у кращих дерев, сприяють очищенню від гілля та сучків, виконують фунтозахисну функ­цію, підвищують родючість фунту. Вони можуть находитись в будь-якій частині пологу. До цієї категорії дерев також відносять дуплисті, в яких гніздяться птахи, звірки. В чистих деревостанах до цієї категорії відносять відсталі в рості, але цілком життєздатні дерева.

До третьої категорії відносять дерева, які гальмують ріст кращих, а також сухостійні, пошкоджені та ін. Сюди відносять дерева небажаних порід, порослеві екземпляри серед насіннєвих, дерева з пороками стовбура, багатовершинні тощо, якщо вони заважають росту кращих. Іноді до цієї групи відносять і дерева високої якості, якщо вони ростуть в перегущених групах.

Саме такий підхід і становить основу нині діючого методу рубок догляду, який вміщує у собі принципи і низового, і верхового.

5.4 Організаційно-технічні показники, або елементи, рубок догляду

 

Крім методу рубок догляду при їх проведенні враховують ряд критеріїв, які виробила практика і дотримання яких вимагають діючі правила. їх називають елементами, або організаційно-технічними показниками. До елементів рубок догляду відносять: а) перший прихід з рубкою; б) інтенсивність (ступінь зрідження деревостану) рубок догляду; в) повторюваність рубки.

Ці елементи враховують як регіональні, так і екологічні умови, тип лісу, інші особливості (склад насаджень тощо).

Перший прихід з рубкою залежить від породного складу молодняка, особливостей росту деревних порід, походження і т. п. Якщо молодняки чисті, то іноді догляд починають в 10 років і пізніше. У мішаних молодняках, як правило, перший раз проводять рубку догляду раніше, коли помітний негативний вплив на головну породу інших порід. В сосново-березових, сосново-осикових молодняках такий догляд потрібен у 5-6 років, а в дібровах, де дуб росте зі супутниками, ще раніше.

Закінчують рубки догляду у деревостанах хвойних та твердо­листяних порід насіннєвого походження за 20 років до головної рубки і за 10 років — в інших насадженнях.

Інтенсивність рубок догляду характеризує ступінь втручання в життя лісу при проведенні рубки догляду. Вироблено кілька критеріїв оцінки ступеня зрідження деревостану: а) за кількістю вирубаної дере­вини на одиниці площі; б) за зниженням зімкнутості пологу, або повноти; в) за відсотком вибраної деревини від початкового запасу; г) за зни­женням кількості дерев від попередньої (у %); д) за зниженням суми площ поперечних перерізів від попередньої (у %).

Найчастіше інтенсивність рубок догляду ототожнюється з сту­пенем зрідження деревостану в окремий прихід з рубкою. Якщо мова іде про інтенсивність окремого виду рубки догляду, то тоді потрібно враховувати і повторюваність рубки.

Практикою вироблено ряд притримок відносно ступеня зрідження: 1) в чистих деревостанах ступені зрідження, як правило, менші, ніж у мішаних; 2) в молодняках допустимі більші ступені зрідження (особливо коли є загроза заглушення головної породи), ніж в середньовікових лісостанах; 3) чим кращі лісорослинні умови для породи, чим вищий бонітет деревостану, тим повинен бути вищим ступінь зрідження і інтенсивність рубки, бо швидше відновлюється вирубаний запас; 4) при повторному приході з рубкою ступінь зрідження повинен бути меншим порівняно з попереднім приходом. Як правило, при повторній прочистці чи проріджуванні ступінь зріджування знижують на 30%, а при прохідній рубці - на 50%; 5) в лісостанах із швидкорослих, світло­любних порід інтенсивність рубок догляду повинна бути вищою, ніж в насадженнях тіньовитривалих порід, які повільніше ростуть.

Ступінь зрідження можна визначити також за зниженням повноти, а в молодняках — зімкнутості пологу. При зниженні повноти (зімкнутості) на 0,05 - рубка вважається дуже слабкою; на 0,1 — ступінь зрідження слабкий; на 0,2-помірний, на 0,3-сильний, а більше — дуже сильний.

Існує правило, що в своєчасно доглянутому насадженні в один прийом рубки догляду зімкнутість пологу, або повноту, недоцільно знижувати більше, ніж на 0,2. Допускається більше зниження лише в виняткових випадках, враховуючи при цьому можливість виникнення небажаних процесів.

Згідно з діючими Правилами рубок призначають насадження до рубки догляду при певних мінімальних повнотах, а саме: освітлення та прочистки — при зімкнутості 0,9, розріджування — при 0,8, прохідні рубки — при 0,9.

Зімкнутість пологу або повнота після проведення рубки не повинні бути нижчими, як правило, в чистих деревостанах — 0,7, а в мішаних — 0,6.

При необхідності проведення більш інтенсивної рубки потрібно частіше приходити з рубкою, тобто зменшувати термін повторюваності.

Існує також класифікація ступенів зрідження за долею запасу, який вибирається, в %%. Діючими в Україні Правилами передбачається чотири ступені зрідження за цим показником: слабкий — до 15%; середній або помірний — 16-25 %; сильний — 26-35%; дуже сильний — 35%

На виробництві найчастіше проводять помірні за ступенем зрідження рубки догляду. Якраз такі рубки при своєчасному їх проведенні добре виконують своє призначення.

Під повторюваністю рубок розуміють відрізок часу, після якого проводиться черговий прийом того ж виду рубки догляду. Повторюваність зв'язана з ступенями зрідження: чим зрідження більше, тим рідше потрібно приходити з рубкою і — навпаки: при слабких зрідженнях — потрібно приходити частіше.

Повторюваність залежить також від успішності росту деревостану, від складу порід, інших особливостей. При більш успішному рості (вищих класах бонітету) повторюваність повинна бути частішою. Для забезпе­чення нормального росту головних порід у мішаних деревостанах потріб­но частіше проводити рубку, щоб не було заглушення головної породи.

Головною ознакою, за якою призначається черговий прийом рубки догляду, є змикання пологу і помітне несприятливе стиснення крон, найкращий показник - поява сухостою. Рубки потрібно проводити терміново.

Згідно з діючими Правилами рубок у лісах України дотримуються такої повторюваності рубок догляду.

Освітлення та прочистки повторюють через 3-5років: проріджування через 5-10 років; прохідні рубки — через 10-15 років.

5.5 Залежність рубок догляду від складу деревних порід, лісорослинної зони та лісорослинних умов

 

Характер рубок догляду визначається біологічними та екологічними властивостями деревних порід — перш за все. Крім них, враховуються лісорослинні умови, економічна значимість. Техніка лісо вирощування залежатиме від географічних, фунтово-кліматичних та інших умов, які визначають склад насаджень, їх будову: чисті чи мішані, прості чи складні.

У першу чергу догляд відрізняється в чистих та мішаних насад­женнях. В чистих, або з невеликою домішкою інших порід, немає небезпеки, яка б загрожувала головній породі. Тому рубки догляду ведуться, щоб створювались кращі умови для кращих дерев. В мішаних насадженнях, а особливо складних за формою, конкурентні взаємини проявляються жорсткіше, часто не на користь головній породі. При несвоєчасному або невмілому догляді головні породи випадають, витісняються другорядними, які більш пристосовані до лісорослинних умов, а також більш конкурентоздатні.

Саме з цих причин у мішаних молодняках і розпочинають рубки раніше, проводять їх інтенсивніше.

Різним буде характер догляду за однієї і тією ж породою в різних лісорослинних зонах. Наприклад, догляд за сосною в умовах Полісся відрізняється від догляду в умовах Степу (Нижньодніпров'є, ліси по Сіверському Дінцю). В умовах Степу догляд повинен якомога краще зберігати вологу, яка знаходиться в дефіциті. Формуються більш ширококронні дерева, які краще затіняють поверхню фунту при меншій кількості дерев на одиниці площі. Створюють складні за формою лісостани з участю кущів.

У Лісостепу більшість лісових насаджень ростуть у свіжих умовах, де забезпечення вологою краще, тому тут догляд направлений на вирощування складних за формою лісів з дубом, ясенем, явором та їх супутниками в другому ярусі. Але і в зоні Лісостепу технічні прийоми догляду за дубом будуть відрізнятись на Правобережжі (зона грабових дібров) від прийомів на Лівобережжі (кленово-липові діброви).

Рубки догляду в сосняках. Сосна — порода світлолюбна, стійка до дії вітру, швидко росте в молодості, посухостійка, невибаглива до родючості ґрунту, витримує температурні крайності. Біологія сосни дозволяє їй рости як в чистих, так і в мішаних насадженнях. Чисті сосняки характерні для сухих борів та перезволожених місць, а мішані - для більш сприятливих лісорослинних умов.

Догляд за чистими насадженнями починають тоді, коли наступає період вростання крон сусідніх дерев. Найчастіше це відбувається в 8-9 років, а якщо молодняк створено садінням лісових культур з широ­кими — 2,5-3,0 м — міжряддями, — то в 12-15 років. Тобто в цьому випадку освітлень не проводять. Ступені зрідження в чистих сосняках повинні бути помірними, бо сильні зрідження викликають задерніння фунту, а можливе і заселення підкорним клопом. Після рубки крони сусідніх дерев повинні дотикатися одна до одної.

Прочистки слід проводити тоді, коли наступає перегущення або крони стискуються з боків. При проведенні освітлень та прочисток вибирають переважно відсталі в рості дерева, а також дерева типу "вовк".

У чистих сосняках, які ростуть в сухих умовах, проріджування ведуть слабкою вибіркою дерев, що відстали в рості. В свіжих та вологих - їх часто залишають як підгін. Допускають домішку листяних порід, краще її залишити чистими біогрупами.

В мішаних сосново-листяних молодняках догляд повинен почина­тися раніше, щоб сосна весь час була переважаючою в рості. При значній частці листяних допускаються сильні ступені зрідження, почи­наючи з 5-річного віку. Головна мета — уникнути небажано і зміни порід. Домішка листяних порід в віці прочисток не повинна бути більшою 30%.

В складних суборах при проріджуванні слід формувати другий ярус із дуба, бука, липи, інших порід. Частка листяних тут може досягати в складі першого ярусу 2-3 одиниць. Чим багатші умови, тим вона може бути більшою. В судібровах — навіть дуба.

При прохідних рубках розріджують густі куртини, домішки листяних в першому ярусі знижують до 1 — в свіжих умовах і до 2 — у вологих. У вологих судібровах - до 3 одиниць.

Догляд за дубом. Особливості догляду за дубом визначаються наступним: дуб — світолюбний, кущиться в ранньому віці, повільно росте в молодості, чутливий до заморозків і сильних морозів, відносно вимогливий до родючості ґрунту, розвиває глибоку кореневу систему. Крім того, догляд буде залежати від способу поновлення: вегетативно, чи суцільними або частковими культурами. Догляд на Правобережжі дещо інший ніж на Лівобережжі Лісостепу України.

Оскільки разом з дубом ростуть його супутники, які обганяють дуб в рості у молодості, то за цим потрібно слідкувати. З іншого боку — дуб краще росте і почуває себе в їх оточенні, бо це захищає від несприят­ливих факторів. От і кажуть: "дуб любить рости в шубі, але з відкритою головою". Глибинна коренева система та міцний стовбур забезпечують стійкість до вітровалу.

При проведенні рубок догляду враховують два періоди в житті дуба. Перший — приблизно до 30 років, коли дуб відстає в рості від супутників і рубки догляду повинні, регулюючи "шубу", підвищувати ріст у висоту, але без затінення зверху. Це забезпечити не так просто. Після суцільної рубки на площі з'являється маса самосіву та порослі — на Лівобережжі з кленів, ясена, липи, ліщини, інших порід, а на Правобережжі — головним чином граба. Дуб у цих умовах найчастіше поновлюється частковими культурами — рядами через 6-8 м. Без своєчасних освітлень, прочисток виростити насадження, в якому б дуб був головною породою — важко, майже неможливо. Освітлювати ряди потрібно вже на 3-4-му році життя. Свіжі грабові діброви Правобережжя — оптимальні умови для граба. Тут після рубки деревостанів з'являється, "як щітка", поновлення граба, яке потрібно вміло використати для створення майбутніх складних насаджень. Тому спізнюватися з рубкою догляду не можна, а при прочистках — вести догляд не тільки за дубом, але й за грабом, залишаючи підріст ясена, явора та вибираючи гірші екземпляри дуба, граба, інших порід і — всі м'яколистяні.

При догляді за дубом слід пам'ятати, що ясен — не супутник дуба, а друга головна порода. В той же час — допускати його участь потрібно не більше 2-3 одиниць у складі насадження. Після зімкнення в рядах часткових культур дуба потрібно вести догляд не лише в міжряддях, але й в рядах, вирубуючи гірші екземпляри дуба (уражені поперечним раком тощо).

В південному Лісостепу та Степу дуб висаджують на вирубках густіше, вводять більше кущів як ґрунтозахисний захід, тому практикується їх "садіння на пень" уже на 3-му році життя культур, коли з'являється загроза заглушення дуба. При прочистках догляд ведуть і за дубом, і за підгінними породами та кущами. В цих умовах режим догляду повинен бути таким, щоб не з'явилося задерніння ґрунту від злакової степової рослинності.

При порослевому поновленні дуба рубками догляду зберігають побільше насіннєвих екземплярів, вирубуючи частину, а іноді і всю поросль там, де вона затіняє дуб. Таким чином, освітлення та прочистки при догляді за дубом повинні забезпечити вихід дуба до першого ярусу і в цілому — переважати в складі порід.

У другий період, тобто після 30-років, небезпека заглушення дуба супутніми та другорядними породами майже зникає. Догляд зводиться до формування струнких стовбурів, правильної форми та відповідних розмірів крон, а також забезпечення росту дерев у товщину.

При проріджуваннях формується другий ярус. В степовій зоні до другого ярусу може входити клен татарський. В чистих дубняках вибирають лише ті екземпляри, які заважають росту кращих дерев.

При прохідних рубках деревостан розріджують так, щоб між кро­нами утворилися невеликі проміжки. Другий ярус потрібно формувати такої гущини, щоб він надійно виконував фунтозахисну функцію. Після 60-років — вибирають дерева із нижньої частини кожного ярусу.

У свіжих та вологих умовах прохідні рубки повторюють через 10-15 років, а в сухих їх проводять один раз. В чистих дубняках Степу прохідні рубки не проводять.

Рубки догляду в березняках. їх проводять так само, як і в сосняках, але існують і особливості, які залежать від кінцевої мети.

Якщо мета — виростити крупномірні сортименти (фанерний кряж) — освітлення можна не проводити, почати догляд років з 12, видаляючи дерева з вадами стовбура. Починаючи з 20-25 років інтенсивність рубок посилюють з метою підвищення радіального приросту. З інших порід вибирають осику. Відносно висока зімкнутість — до 30, іноді 40 років, що забезпечує очищення від сучків та перешкоджає задернінню. Потім зімкнутість знижується до 0,6, що й забезпечує посилення приросту в товщину.

Якщо ставиться мета прискорити поновлення корінних порід - інтенсивне зрідження проводять з молодого віку. Домішки цінних порід залишають, підвищуючи долю хвойних порід, їх перевагу.

5.6 Техніка та технологія рубок догляду за лісом

 

Традиційна техніка та технологія рубок догляду. Довгий час лісосічні роботи при догляді за лісом виконувались вручну, а зрубана деревина при проріджуваннях та прохідних рубках трелювалась кіньми. Дерева вибиралися по всій площі ділянки, тобто селективно — ті, що вважались непотрібними для подальшого росту. В зоні інтенсивного лісового господарства деревина мала збут навіть від освітлень та прочисток. Такий характер рубок догляду був можливим лише при достатньому забезпеченні робочою силою.

В лісівницькій літературі є багато визначень технології рубок догляду. Ми візьмемо одну із самих вдалих, яку запропонував проф. К. Б. Лосицький. Він під технологією рубок догляду розуміє сукупність робочих операцій (і способів їх виконання), що послідовно здійснюються в процесі циклу робіт, починаючи з підготовчих і закін­чуючи вивезенням заготовлених матеріалів та очисткою місць рубок від порубкових залишків.

Цикл робіт при проведенні рубок догляду включав зрубування (або зрізування пилкою) дерев та кущів, їх видалення із насадження до місць укладання у кладі, розробку на сортименти: в молодняках — на хворост відповідного сорту, хмиз, дрібні ділові сортименти та дрова — рубанці. При проріджуваннях та прохідних рубках, крім вказаних сортиментів, виготовлялися жердини, лідтоварник, дрова паливні, будівельний круглий ліс тощо.

Хмиз, хворост, різні дрова укладали в стандартні кладі для подальшого обліку та використання, інші сортименти враховувалися поштучним обліком.

Пошуки нових способів рубок догляду. Практика показала, що застосування механізмів, які виготовлені для головних рубок, при "традиційній" селективній технології рубок догляду дозволяє вирішувати лише окремі сторони питання технології. Наприклад, застосування звичайних бензопилок для зрізування дерев ефективне лише тоді, коли спилюються дерева, товстіші за 14 см. Пізніше почали створювати меха­нізми та машини спеціально для рубок догляду, а разом з цим велись пошуки нових способів рубок, які б без зниження лісівницького ефекту дозволяли б більш ефективно використовувати технічні засоби.

Знайшов подальший розвиток коридорний спосіб, запропонований ще в 1888 р. О. П. Молчановим для догляду за дубом, але з застосуванням механізмів та машин. Таким способом почали проводити догляд за мішаними молодняками з допомогою мотокущорізів типу "Секор". У порівнянні з суцільним доглядом коридорний набагато економніший, а ефект від нього відчутний. В Україні широко застосовується коридорний спосіб при догляді за частковими культурами дуба, найчастіше в грабових дібровах правобережного Лісостепу. У 60-ті роки XX ст. в ряді зарубіжних країн, а також в Білорусі, в Україні почали практикувати "схематичний"спосіб догляду за насадженнями, створеними лісовими рядовими культурами. Спосіб догляду передбачав суцільне вирубу­вання окремих рядів дерев. При цьому не потрібна їх вимітка, потрібно просто застосовувати механізми. Такі рубки стали називати лінійними.

Лінійні рубки доцільно проводити в густих молодняках сосни з 1,5- або 2,0-метровими міжряддями. У більш сприятливих умовах рубку слід починати з вирубки кожного 4-го ряду дерев в 11-13-річному віці.

Як показала практика, полог над вирубаним рядом змикається вже на 3-й рік, тому наступний прийом рубки, а саме вирубку середніх рядів трирядних куліс, потрібно робити в 15-16 років. Після цього прийому ряди залишаються на однаковій відстані один від одного. Оскільки в рядах дерев починають деформуватися крони, то їх потрібно розріджувати не пізніше 18-19-річного віку.

Як показали дослідження кафедри лісівництва НАУ на стаціонарі в кв. 27 Дзвінківського лісництва, такі рубки за лісівницькими резуль­татами не поступаються звичайним, але їх набагато простіше прово­дити. При гіршому рості - за II бонітетом рубку доцільно проводити, починаючи з вирубування кожного 6-го ряду. Потім вирубувати кожен 4-й, а потім кожен 2-й з вибіркою дерев у рядах, що залишилися. Лінійні рубки доцільно проводити лише у віці прочисток.

Лінійний догляд в середньому знижує трудові затрати на 25%.

Якщо не притримуватись продуманої схеми лінійної рубки, то з'являться "зближені" ряди (наприклад, якщо вирубувати непарні ряди), а це приводить до того, що у дерев формується однобока крона. Таке насадження втрачає стійкість до сніголому.

Розробка нових технологій рубок догляду. Догляд за лісом з застосуванням механізмів та машин потребує не лише розробки нових способів рубок догляду, але й нових технологій їх проведення. Найскладнішою для вирішення операцією при проведенні рубок догляду є видалення з насадження зрубаних дерев. Загальні положення технології викладені в офіційних документах і служать лише основою для розробки конкретних технологічних схем проведення рубок догляду в конкретних лісостанах.

При використанні трелювальних засобів для їх нормальної роботи повинне бути певне технологічне облаштування лісосік, яке передбачає систему технологічних волоків (коридорів), магістральні волоки, наван­тажувальні майданчики та ін. На кожну ділянку рубок складається технологічна карта. Частина ділянки між сусідніми волоками має назву "пасіка". В штучно створених насадженнях волоки утворюють вирубу­ванням рядів дерев, а в природних — використовують стежки тощо. Існують нормативи щодо відстані магістральних волоків один від одного, яка б забезпечувала відстань трелювання деревини до 150 м і не більше. Є нормативи і відносно загальної площі технологічних коридорів. Так, при проріджуваннях та прохідних рубках вона не повинна перевищувати 15% площі лісосіки (ділянки). Площа навантажувальних майданчиків (0,2 га) - на лісосіках до 10 га — не більше 4%.

Склалися такі технологічні схеми проведення рубок догляду: вузькопасічна (в т. ч. лінійна) з шириною пасіки 20-30 м, середньопасічна — 40-50 м та широкопасічна - більше 60 м. Кожна з технологічних схем має свої особливості в наборі технічних засобів, у процесі розробки лісосік та ін.

Так, при лінійній технології вирубку ряду (перший прийом рубки) треба починати з дальшого кінця від магістрального волоку (просіки), звалюючи дерева від себе. Цю роботу виконують удвох — звалювальник та його помічник. Після переходу їх на наступний ряд лісоруб формує пачки із зрубаних дерев. Сформовані пачки тракторист витрельовує на площадку трактором, який обладнано гідрозахватом, починаючи з ближнього кінця (під'їжджаючи заднім ходом).

Середньопасічна технологія розроблена в Московському лісотех­нічному інституті з метою застосування її на проріджуванні та прохідних рубках. Трелювальні волоки шириною 4 м прокладають через 40-50 м, що дозволяє максимально механізувати операції на рубках догляду. Звалювання дерев здійснюють бензопилками, обрубку гілля — бензосучкорізками БС-1, трелювання — тракторами типу МТЗ, Т-40, які мають трелювальні пристосування. Зрубані дерева краще валити вершиною від волока.

Півпасіки розроблять не по всій ширині, а в смугах 5-10 м, починаючи з тієї, яка примикає до волока. В такому разі буде менше пошкоджень дерев, які залишено на корені. Оскільки дерева краще трелювати за окоренок, то при прохідних рубках їх так і звалюють, а часто витрельовують напівхлистами або сортиментами. Це також зменшує пошкодження дерев, які залишені на корені.

Роботу за середньопасічною технологією доцільно виконувати бригадою в складі 5 чоловік: тракториста, звалювальника, його помічника, розкряжувальника та робітника по укладанню деревини в штабель, обрубці гілля, сучків.



Лекція 6. РУБКИ ФОРМУВАННЯ ЛАНДШАФТІВ

 

6.1 Загальні положення

 

У лісопаркових частинах зелених зон допускаються тільки рубки догляду, санітарні рубки, рубки, пов'язані з реконструкцією малоцінних молодняків і похідних деревостанів, "інші рубки".

На думку І. Д. Родічкіна (1968), провідне місце у лісопарках України повинні займати ландшафти закритих просторів, які створюють прохолоду і затіненість від сонячних променів, приваблюючи влітку основну масу відвідувачів. Такі ландшафти повинні займати не менше половини площі лісопарку. Взагалі ж існують нормативи, які регла­ментують частку окремих груп (категорій) лісопаркових ландшафтів, залежно від природно-кліматичної зони України. Враховуються наступні зони: Полісся, Лісостеп, Північний та Центральний степ, Південний степ, Прикарпаття, Закарпаття, Передгірний Крим, Південний берег Криму. Наведені дані свідчать, що існує певна тенденція у формуванні типів лісопаркових ландшафтів: у північній, багатій на ліси і вологу частині України значно більша частка ландшафтів напіввідкритих і відкритих просторів, а у південній, степовій частині перевага надається ландшафтам закритих просторів.

Розподіл лісопаркової території, %

 

Природні зони	Категорії ландшафтів
	закриті	напіввідкриті	відкриті
Полісся	55	20	25
Прикарпаття Закарпаття	60	20	20
Лісостеп	62	20	18
Центральний степ	68	17	15
Південний степ	70	15	15
Південний берег Криму	65	20	15

 

Ці співвідношення — орієнтовні. Враховується специфіка місцевості, на якій створюється лісопарк. Наприклад, навколо Києва в лісопарках відкриті простори можуть мати 25-30%.

Оскільки лісові ландшафти в лісопарковому господарстві є ос­новними об'єктами господарської діяльності, то ведення господарства в них здійснюється за так званим ландшафтним методом. Це значить, що існуючим лісостанам потрібно надати відповідні структурні форми, тобто перетворити їх у лісопаркові ландшафти. Процес такого пере­творення — непростий і довготривалий, бо поступово потрібно виростити, сформувати насадження з високими естетичними і гігієнічними влас­тивостями, які б відповідали вимогам масового відпочинку жителів міст.

При перетворені лісових ландшафтів у лісопаркові таксаційні виділи об'єднують у ландшафтні дільниці, які мають однорідний склад порід у деревостанах, один тип лісорослинних умов, а також один тип ландшафту, що формується.

При встановленні типу ландшафту, який передбачається сформувати, потрібно враховувати наявні стежки, дороги, просіки, які ведуть відвідувачів до основного композиційного центру тощо. Для кожної ландшафтної дільниці встановлюються головні та супутні породи, будова лісостанів, чергування закритих, напіввідкритих та відкритих типів ландшафтів з врахуванням ступеню стійкості до рекреаційних навантажень окремих типів лісу. У кожному з таксаційних виділів у межах ландшафтної дільниці вирішуються питання щодо підвищення декоративності ландшафтів, які будуть формуватися.

Враховується положення про те, що протяжність одного типу ландшафту повинна бути в межах 70-180 м. Вважається, що кращим варіантом формування ландшафтів буде той, який передбачає зміну один одним закритих, напіввідкритих та відкритих ландшафтів через кожні 100-300 м. Якщо в дільниці переважають закриті типи ландшафтів, то передбачається формування напіввідкритих та відкритих за допомогою ландшафтних рубок догляду, а також "інших рубок". Як правило, рубки проводять у комплексі з іншими заходами — садінням декоративних кущів, елементами благоустрою тощо.

Головні (цільові) та супутні породи для кожної ландшафтної дільниці встановлюють у відповідності з типом лісорослинних умов, а також з естетичними та санітарно-гігієнічними особливостями, стійкістю до рекреаційного навантаження. Домішка супутніх порід не повинна перевищувати 3-4 одиниць у складі деревостану, а кількість підросту та кущів підліску — 1-2 тис. шт. на 1 га.

На основі вивчення таксаційних матеріалів та обстеження в натурі складається схема ландшафтів, які проектуються. Вона і є основою робіт по формуванню ландшафтів, догляду за ними.

6.2 Метод рубок формування, його особливості

 

При проведенні звичайних рубок догляду за лісом у лісах експлуатаційного призначення, захисних лісах, лісах, що віднесені до господарської частини зеленої зони, вже понад 30 років застосовується метод, який найчастіше називають активним. Порядок відбору дерев до рубки, при традиційних рубках догляду, на перше місце ставить забезпечення нормальних умов для дерев, що залишені для подаль­шого росту та підвищення продуктивності насаджень. Найчастіше при­значаються до рубки ті дерева, які виконали свою функцію і небажані для подальшого існування. Рубки формування ландшафтів суттєво відрізняються від традиційних рубок догляду своїми цілями. Вони ставлять своєю метою створення якомога кращих умов для росту і роз­витку красивих і здорових насаджень для найбільш повного задо­волення потреб масового відпочинку населення.

Місця масового відпочинку повинні бути не тільки привабливими, але і стійкими та довговічними. При проведенні рубок формування — їх доцільно розпочинати з 10-15-річного віку. Принцип відбору дерев до рубки корінним чином відрізняється від принципу відбору при звичайних рубках догляду. Тут діє ландшафтний метод, який передбачає залишення на корені дерев з оригінальною формою стовбура — двійчаток, трійчаток, з різносторонньою кривизною стовбура тощо, з надто розвинутою кроною. Такі дерева порушують монотонність, підсилюють різноманітність ландшафту. При звичайних рубках догляду такі дерева призначають до рубки.

Рубки формування — найважливіший прийом створення ландшафту необхідного типу з належними естетичними та санітарно-гігієнічними властивостями. Вони можуть переслідувати такі цілі, як поліпшення породного складу лісопаркового ландшафту, підвищення рівня естетичного вигляду, поліпшення просторового розміщення дерев, що позитивно змінює структуру деревостанів. Це в свою чергу посилює контрастність, барвистість, поліпшує огляд ділянки, створює зручності в переміщенні відпочиваючих.

Формування лісопаркових ландшафтів краще за все розпочинати в молодняках у відповідності з ретельно розробленим проектом. Одна і та ж задача при формуванні лісопаркового ландшафту може досягатися різними шляхами. Наприклад, у мішаних сосново-березових деревостанах при створенні ландшафту напіввідкритого простору з груповим розміщенням дерев можуть формуватись і чисті і мішані групи.

Ландшафтний метод ведення рубок формування також перед­бачає поліпшення складу деревостану, але з точки зору підвищення його декоративності, в тому числі і за рахунок певного розміщення дерев на площі. При відборі дерев до рубки ландшафтний метод передбачає поділ дерев на перспективні (кращі), допоміжні та ті, що заважають і повинні іти до рубки. Передбачає індивідуальний підхід до кожного дерева з оцінкою не тільки його положення серед угруповання, але і ролі у формуванні певного типу лісопаркового ландшафту. При цьому, перш за все, для вияснення питання, чи може певне дерево бути залишеним для формування ландшафту, оцінюються за певними ознаками: порода, форма стовбура і крони, тобто її довжина, ширина, густота, колір листя або хвої, забарвлення кори, санітарний стан дерева і т.п. Дерева можуть призначатися до рубки незалежно від їх місцеположення в деревостані: і з нижнього, і з верхнього ярусу, але при умові, що це не порушить стійкості деревостану.

Одна із особливостей ландшафтного методу полягає в тому, що він спрямований на вирощування ширококронних дерев з великою листяною поверхнею. Саме такі дерева відповідають естетичним вимогам відвідувачів і мають велику гігієнічну здатність у затриманні пилу, виділенні фітонцидів і т.п. Формування деревостанів з ширококронними деревами можливе лише тоді, коли дерева добре освітлені починаючи з молодого віку. Це зберігає зелені листки та хвою на нижніх гілках, а крона залишається низько опущеною та розрос­тається в ширину, горизонтально.

При формуванні ландшафту закритого простору з горизонтальною зімкнутістю (1а) зберігають одноярусність деревостану, призначаючи до рубки дерева переважно з нижньої частини пологу, понижуючи його зімкнутість до 0,6-0,7. При цьому вирішується також задача поліпшення складу деревостану.

При формуванні закритого ландшафту з вертикальною зімкнутістю (16) рубкою створюють кілька ярусів, призначаючи дерева до рубки як з нижньої, так і з верхньої частини деревостану. При цьому формується багатоярусна або ступіньчаста зімкнутість пологу, одночасно поліпшуючи розміщення дерев на площі.

Враховуючи нестійкість напіввідкритих ландшафтів з рівномірним розміщенням дерев на площі (2а і 2 в), їх формування потрібно проводити на невеликих площах, як правило, в тих місцях, де ліс відвідується менш інтенсивно, де не загрожує надто сильне витоптування рослинності та ущільнення ґрунту. Такі ландшафти краще формувати в дубняках, березняках та сосняках, вирощуючи їх в розімкнутому стані з молодого віку. До рубки призначають переважно дерева з нижньої частини пологу, щоб розкрити нижчі частини стовбурів у дерев, які передбачені для подальшого росту і формування ландшафту. З верхньої частини пологу видаляють дерева лише за санітарним станом. Саме такий підхід до рубки дозволяє виростити крупні, окремо розташовані дерева з широкими, низько опущеними по стовбуру кронами.

При формуванні ландшафту напіввідкритого простору з груповим розміщенням дерев (26) у групах видаляють дерева як з верхньої, так і з нижньої частини пологу, намагаючись створити вертикальну зімкнутість на рівні 0,6-0,7. Дерева, що розташовані між групами, незалежно від породи і якості - поступово вирубують. В групах повинна залишатися типова лісова обстановка.

На ділянках з лісовою рослинністю висотою до 1 м (За) проводяться рубки по формуванню закритого, напіввідкритого типу ландшафту. Напіввідкритий ландшафт може бути рівномірно зріджений або сформоване групове розміщення дерев.

Отже ландшафтний метод рубок догляду в лісопаркових частинах являє собою ряд прийомів по відбору дерев до рубки, завдяки яким поліпшується склад, якість і просторове розміщення дерев на площі, завдяки чому і формується той чи інший тип лісопаркового ландшафту. Застосування ландшафтного методу рубок формування потребує творчого підходу та розуміння особливостей ландшафту, який формується. Потрібна уява про динаміку змін у насадженнях з віком, розуміння взаємодії різних порід у деревостані, різних компонентів лісових насаджень, тобто компонентів ландшафту. В даному випадку рубки формування виступають як активний лісогосподарський захід, завдяки якому і досягається мета - найефективніше використання могутніх сил природи на кожній ландшафтній дільниці.



6.3 Якісні показники лісопаркових ландшафтів та прийоми їх поліпшення

 

Потрібно пам'ятати, що загальні ландшафтно-художні достоїнства ділянок закритих і напіввідкритих ландшафтів у лісопарках і приміських лісах залежать від окремих, найважливіших показників, а саме: широти огляду, глибини видимості (з врахуванням зручності переміщення), контрастності, барвистості та архітектурно-художньої розчленованості.

Широта огляду та глибина видимості залежать від зімкнутості, архітектурно-просторової будови насаджень. Ці показники визначають ступінь освітленості, умови сприйняття елементів ландшафту, зручності різних форм відпочинку.

Якщо у насадженнях є підріст і підлісок, то ці компоненти насаджень потрібно формувати в групи, щоб забезпечити необхідну глибину видимості, зручності переміщення тощо. Звідси — господарська діяльність і повинна бути спрямована на поступове формування групової або куртинної структури насаджень.

Контрастність також в значній мірі визначає ландшафтно-декоративні якості насаджень. Найчастіше головну роль відіграють контрастні поєднання світлого забарвлення, наприклад, стовбурів берези, іноді — сосни, з темним забарвленням хвої чи листяних деревних порід.

Барвистість визначає наявність в насадженнях яскраво забарвлених елементів і характер їх розміщення в просторі. Найчастіше барвистість створюють яскраво-оранжеві (жовтогарячі) стовбури та товсті гілки у дерев сосни, квітучі дерева та кущі, яскраво забарвлені плоди та ін.

Архітектурно-художня розчленованість ландшафтної будови насаджень буває двох видів: вертикальна та горизонтальна. Перша пов'язана з ярусністю насаджень, але без повної аналогії з лісівницькою уявою про яруси. Ландшафтно-декоративні яруси — це яруси, які вичленяються зоровим сприйняттям кольорових чи структурних частин насадження — високого надґрунтового покриву, підліску, підросту, стовбурів дерев, їх крон і т.п. Тому навіть одноярусні сосняки без підросту і підліску, але з малопомітним покривом слід вважати такими, що мають два ландшафтно-декоративні яруси: стовбури і крони дерев.

Горизонтальна розчленованість — це різноманіття картин при послідовному огляді насаджень. Вона забезпечується зміною породного складу, куртинністю в розміщенні дерев, підросту, підліску, наявністю "вікон", галявин, полян в насадженні та ін. З врахуванням перелічених естетичних показників найгіршими загальними ландшафтними властивостями володіють наступні ділянки лісових насаджень: 1 — з відсутністю огляду та вкрай мізерною прозірністю в усіх напрямках, переміщення відвідувачів по площі вкрай затруднене; 2 — з однома­нітною будовою та невичлененими архітектурно-художніми акцентами. Сюди відносяться одноярусні деревостани без підросту та підліску, з малоцінних деревних порід, деревостани з рівномірним розміщенням груп дерев, вікон, галявин, з одноманітною формою дерев, однаковим забарвленням стовбурів і крон і т.п.

Слід підкреслити, що ділянки закритого та напіввідкритого простору лісопаркового ландшафту можуть мати високі естетичні достоїнства лише при наявності усіх позитивних якісних показників.

При відсутності у насаджень, наприклад, достатньої прозірності, при затрудненні в переміщенні відвідувачів — необхідно проводити відпо­відного призначення рубки, які спрямовані на усунення наявних недоліків.

Рубку дерев і кущів з метою підвищення контрастності потрібно проводити так, щоб формувалися групи достатньо великих розмірів, а не з'являлася строкатість (пістрявість), яка не підвищує естетичні якості ділянки. Тому рубки часто супроводять садінням різновеликих груп кущів.

Поліпшення барвистості насаджень також найчастіше здійсню­ється садінням дерев та кущів, яким притаманні яскраво забарвлені стовбури, гілля (сосну, черемуху і ін.), листя, хвою (клен татарський, ялину колючу, форму — голубу і т.п.), красиво квітуючи кущі (шипшина, калина, ірга і т. п.), а також вводити до покриву ефектно квітуючи трав'яні рослини, які не потребують спеціального догляду. Для підвищення барвистості лісопаркових ландшафтів з перевагою у складі сосни, дуба, липи, ялини доцільно вводити березу.

При поліпшенні вертикальної розчленованості рубками потрібно забезпечувати більш чіткий, рельєфний стан другого ярусу, підліску та підросту, які краще формувати групами, куртинами різних розмірів і складу.

Горизонтальна архітектурна розчленованість насаджень досяга­ється: 1) рубкою дерев І та II ярусів з метою розширення "вікон", галя­вин, полян та надання групового чи куртинного розміщення деревної рослинності; 2) доглядом за підліском та підростом з метою надання їм групового чи куртинного розміщення на площі ділянок, утворення галявинок, полян тощо.

Рубки дерев та кущів на ділянках, що використовуються для масового відпочинку населення, у відповідності до типу ландшафтів поділяють на наступні види: рубки формування потрібного типу лісопаркового ландшафту, реконструктивні, відновлювальні, санітарні і планувальні.



6.4 Способи рубок формування

 

Оскільки лісопаркові ландшафти формуються найчастіше в лісопар­ковій госпчастині лісів зеленої зони, а не в господарській (приміській), рубки формування значно відрізняються за своїм призначенням від традиційних освітлень, прочисток, проріджувань та прохідних рубок.

В лісопаркових частинах розрізняють способи рубок догляду-формування, які передбачають:

— поліпшення породного складу насаджень;

— підвищення якості дерев;

— поліпшення просторового розміщення дерев на площі.

Рубки догляду за складом проводять у мішаних насадженнях, маючи на меті поліпшення складу порід деревостанів. Вирішується також питання підвищення архітектурно-ландшафтних властивостей насаджень, посилення розчленованості пологу, чіткості пейзажу, зміна або порушення монотонності забарвлення пологу тощо.

Прийнято деревні породи поділяти на провідні (едифікатори) та супутні. До перших відносяться сосна, ялина, ялиця, модрина, дуб, клен гостролистий, береза. До супутніх відносять осику та вільху. Останні намагаються вирубувати в першу чергу. Осика може бути залишена на узліссі, краще групами, які восени набувають багряного забарвлення, посилюючи декоративність пейзажу. Загальна притримка щодо співвідношення провідних і супутніх порід, щоб вони лежали в межах 5:5 або 7:3, тобто в ландшафтах, повинна бути 50-70% дерев провідної або кількох провідних порід.

Догляд за складом порід краще проводити у віці І-ІІ класу у хвойних та твердолистяних насадженнях і в І-ІV класу — у м'яко-листяних.

Рубки догляду за якістю дерев, перш за все, передбачають формування ландшафтів із здорових дерев, тому в першу чергу вирубуються мертві, відсталі в рості, пошкоджені шкідниками та уражені хворобами до припинення росту та втрати естетичного вигляду. Вирубують дерева, які заважають росту та розвитку більш декоративних дерев. Рубки догляду за якістю дерев не змінюють структуру ландшафту, але поліпшують його естетичні властивості, посилюють такі ландшафтно-архітектурні якості, як розчленованість пологу, контрастність та об'ємне сприйняття ландшафту. Зовнішній вигляд ландшафту після рубки втрачає монотонність і т.п. Виконуючи рубку, дерева в деревостані поділяють на кращі (обранці), допоміжні та зайві. Кращі дерева повинні мати наступні якості: відноситись до провідної породи, бути здоровими, добре рости та мати високі декоративні якості. Крони таких дерев повинні бути розвинутими, мати густу хвою або листя та низько опущеними по стовбуру. У жердняковому віці крона у дерев ялини та ялиці повинна займати не менше 3/4 довжини стовбура, сосни — 1/2 — 3/4, у листяних порід — 2/3 — 3/4. Тобто, кращі дерева повинні мати довгу (більше 1/2 висоти стовбура) та широку крону — коли відношення діаметра крони до висоти дерева більше за 1:3. Стовбури кращих дерев повинні бути прямими, але допускається залишення на корені і дерев з викривленими стовбурами, що підвищує їх декоративність. Однак слід підкреслити, що такі дерева повинні зустрічатись у деревостані поодиноко, а не масово, щоб не викликати негативних емоцій.

Кращі дерева можуть займати місце як у верхньому, так і в нижньому ярусі пологу. Дерева типу "вовк", які обов'язково вирубують при звичайних рубках догляду, в лісопаркових частинах можуть бути залишені для подальшого росту та зараховані до категорії кращих, наприклад, при формуванні ландшафту типів 2а і 2в. У ландшафті типу За такі дерева можуть увійти до композиції відкритого простору як кращі.

До допоміжних дерев відносять дерева, які не мають високих декоративних якостей, але своїм місцеположенням у деревостані позитивно впливають на ріст і розвиток кращих дерев і в цілому — на формування даного типу ландшафту. На кінцевій стадії формування ландшафту вони до складу деревостану не ввійдуть. На випадок загибелі кращих — допоміжні дерева можуть бути використані як резервні. В більшості ж випадків допоміжні дерева вирубуються вже в перші прийоми рубки.

До дерев, які заважають формуванню ландшафту, відносять сухостійні, пошкоджені до припинення росту, ті, що втратили естетичні якості тощо. До цієї категорії дерев відносяться і ті, які за своїм просторовим розміщенням заважають росту кращих та допоміжних дерев. Найчастіше — це супутні породи, що розташовані у верхньому ярусі, мають добре розвинуту крону і заважають нормальному росту та розвитку крон кращих дерев.

Дерева порослевого походження, які поновилися у вигляді кущів, слід відносити до кращих та залишати для формування високо-декоративних ділянок пейзажів.

Рубки догляду за просторовим розміщенням дерев на площі. Якщо при проведенні звичайних рубок догляду намагаються добитися більш-менш рівномірного розміщення дерев на площі, то при рубках форму­вання в лісопаркових частинах — навпаки, намагаються розчленувати або посилити розчленування деревостану, добитися нерівномірності в розміщенні дерев на площі. Цим самим вирішується питання перетворення одноманітних лісостанів у більш різноманітні. Найбільшу нерівномірність створюють при формуванні напіввідкритого ландшафту з груповим розміщенням дерев (2б). В такому ландшафті групове або куртинне розміщення дерев чергується з "вікнами" та галявинами, що посилює гру світла й тіні, робить ліс більш привабливим, красивим.

Співвідношення груп дерев і галявин за їх розмірами залежить від категорії ландшафту. Так, у ландшафті 26 розмір груп та куртин повинен бути меншим за розмір галявин, що їх розділяють. У закритих ландшаф­тах з вертикальною зімкнутістю (1б), навпаки, групи або куртини дерев повинні бути значно більшими за розмірами від "вікон" та несполучених галявин, які розміщені між ними. Тому при формуванні ландшафту закритого простору з вертикальною зімкнутістю (1б) намагаються створити ступіньчатість пологу в першу чергу за рахунок вирубування зайвих дерев, які розташовані між групами або куртинами. У напіввідкритому ландшафті (2б) вирубуванням зайвих дерев з верхньої частини пологу підкреслюється більш чітко конфігурація груп або куртин. В ландшафті закритого простору з горизонтальною зімкнутістю пологу (1а) видаленням зайвих дерев зменшується надмірна густота деревостану, але це потрібно робити поступово.

Якщо ландшафти формуються в лісостанах з двохярусними деревостанами, то поліпшення просторового розміщення дерев торкається обох ярусів, щоб досягти більш чіткої структури ярусності та створити більш сприятливі умови для підлеглого ярусу.

Стосовно формування груп дерев, розміщення окремих дерев на відкритій площі потрібно врахувати наступні рекомендації. При нерівномірному розміщенні потрібно уникати шахматного та рядового розміщення. Ближче до дороги розміщувати дрібні групи, а подалі від неї — більші за розміром групи та куртини. Ближче до дороги краще розміщувати деревні породи зі світлим листям, а далі - з темним; біля доріг — з красивими кронами, листям, квітками, плодами, рослини, що дають при цвітінні аромат. На схилах дерева з ажурними кронами до­цільно розміщувати вище доріг, а з щільною кроною — нижче; дерева з красивим силуетом — на відстані трьох висот від дороги; біля водойми, на поляні та на узліссі — дерева з плакучою формою крони; дерева з розкидистими кронами — вільно на поляні, а в північній частині поляни та водойми — щільні групи; на березі великої водойми — також великі групи, а на березі малої водойми — малі; якщо рельєф виражений, то на гребнях горбів та урвищ розміщувати високі дерева, а у підніжжя — низь­корослі. Групи дерев на одній поляні повинні мати однаковий вигляд.

В середині груп краще мати нерівномірне розташування дерев; групи на поляні повинні мати у дерев і конусовидну, і яйцевидну форму крони, а дерева з шатровидною кроною краще розміщувати на полянах поодиноко. В центрі групи на поляні — розміщувати високі дерева.

При малій висоті групи (до 3 м) краще мати колоподібну або еліпсовидну конфігурацію. При більшій висоті — складну. Щільність груп на полянах та в насадженнях повинна бути компактна, а на березі водойми або на місці, через яке відкривається перспектива, — розріджена.

На фоні узлісся групи можуть мати як компактну, так і розріджену будову.

У сформованих груп бажана різнобарвність: кущі з різним забарв­ленням, що різко відрізняються від забарвлення крон дерев у групі, яскраво забарвлені стовбури дерев або крони в різні сезони року тощо.

6.5 Термін проведення та інтенсивність рубок формування ландшафтів

 

Формування лісопаркового ландшафту потребує довготривалого терміну часу — 30-40 років, кількох прийомів рубок. В молодняках рубками формування закладають лише попередній вигляд майбутнього лісопаркового ландшафту, а остаточне його формування досягається в середньовіковому та пристигаючому віці періодичним проведенням рубок формування.

Термін повторюваності прийомів рубок залежить від темпів росту дерев, збільшення зімкнутості крон, що через зменшення освітленості викликає відмирання нижніх гілок. А оскільки в лісопарковому госпо­дарстві потрібно вирощувати дерева з низько опущеними кронами, то потрібно ретельно слідкувати за настанням моменту, коли нижні гілки крон будуть мати дефіцит освітлення і почнуть втрачати листя або хвою. Це і буде свідченням настання терміну чергового прийому рубки.

Середнім терміном повторення прийому ландшафтної рубки вважається в молодняках 2-5 років, у жердняках — 5-10, у середньовікових та пристигаючих деревостанах — 10-20 років.

Інтенсивність рубок догляду при формуванні лісопаркових ландшафтів в значній мірі залежить від складу порід у насадженні, зімкнутості пологу, типу ландшафту, який намагаються сформувати, від способу рубки і т. п.

Вибірка запасу при рубках формування може коливатися при догляді за якістю дерев у хвойних деревостанах — 3-10%, а в листяних — від 5 до 15%. При формуванні потрібного складу порід вибірка дерев може досягати 20% запасу за рахунок вирубування зайвих дерев із супутніх порід, а при покращанні просторового розміщення дерев на площі — до 30% запасу за рахунок вирубування зайвих дерев, що знаходяться між окресленими групами чи куртинами.

Загальними притримками щодо інтенсивності рубок вважаються наступні: 1) ландшафти закритого простору з горизонтальною і вертикальною зімкнутістю потрібно формувати до зімкнутості пологу 0,6-0,7; 2) напіввідкриті ландшафти з груповим розміщенням дерев — із загальною зімкнутістю 0,3-0,5, а в групах — 0,6-0,7; 3) ландшафти напіввідкритого простору з рівномірним розміщенням дерев — з зімкнутістю 0,3-0,5. Ці узагальнені притримки можуть мати відхилення в різних типах лісу, в лісостанах різного віку тощо.

На інтенсивність прийому рубки формування впливає також освіт­леність під пологом лісу. Тут діє таке правило: потрібно, щоб у червні - липні освітлювався в полудень стовбур дерева в нижній його частині не менше, ніж на 1/4 висоти від землі. Саме таке освітлення забезпечує збереження нижніх гілок живими і сприяє формуванню широкої крони.

Вказану освітленість стовбурів можна досягти в лісових насад­женнях 15-річного віку, коли відстань між сусідніми деревами після рубки становитиме для світлолюбних порід 5-6 м, а для тіньовитрива­лих — 3-4 м.

Потрібно також пам'ятати, що будь-яка рубка в перші роки погіршує естетичні якості лісової ділянки, тому бажано рубки формування ландшафтів проводити по можливості з якнайменшою інтенсивністю.

Лекція 7. ОСОБЛИВОСТІ РУБОК ФОРМУВАННЯ ЛАНДШАФТІВ У НАСАДЖЕННЯХ РІЗНОГО ПОРОДНОГО СКЛАДУ

 

7.1 Рубки формування ландшафтів у соснових лісостанах

 

Соснові насадження в молодому та жердняковому віці через одноманітне забарвлення хвої мають монотонний вигляд, до того ж вони часто загущені. Тому рубками формуються переважно ландшафти закритого простору з горизонтальною зімкнутістю пологу (1а). Виру­буються дерева за якістю. При цьому поліпшення естетичного вигляду досягається нерівномірною рубкою, що призводить до деякої розчле­нованості пологу.

Якщо сосновий молодняк має природне походження і різний вік, то можна формувати деревостан з вертикальною зімкнутістю, вирубуючи ті дерева, які нівелюють різні за висотою біогрупи.

У разі формування ландшафту напіввідкритого простору з рівномірним розміщенням дерев на площі (2а) — відбирають 300-500 дерев — обранців на 1 га, а рубку проводять навколо них, вирубуючи дерева інших категорій. Вирубування повинно бути проведене на таку відстань, щоб забезпечити до наступного прийому рубки освітлення обранців у полудень (червень — липень) на 3/4 від вершини, що збереже живими гілки на цій висоті, упередить відмирання хвої та очищення від сучків через недостатнє освітлення. Тобто, така рубка забезпечить формування дерев лісопаркового вигляду. Уже йшлося, що в 15-річному віці відстань між деревами повинна бути рівною 5-6 м.

У відносно родючих для сосни умовах свіжого субору (В₂) та в складних суборах (С₂) можуть формуватися ландшафти як закритого, так і напіввідкритого простору з груповим розміщенням дерев (26). При цьому слід мати на увазі, що в даних умовах доцільно, щоб крім груп із сосни формувалися і групи із листяних порід. Провідне значення сосни забезпечується її участю в складі деревостану на рівні 50-60%. При проведенні рубки вирубують зайві дерева сосни та супутні (другорядні) породи.

У сосняках з мішаним складом порід зрідження може бути в 10- 20% уже у віці до 20 років з метою поліпшення складу насаджень, а при догляді за якістю воно повинно лежати в межах 5-15, іноді — 20%. Поліпшення просторового розміщення дерев на площі, як правило, в мішаних сосняках потребує зрідження до 15-20, іноді до 25%.

В умовах багатої відміни свіжого субору та в складних суборах повинні формуватися лісостани сосни з листяними породами у верхневому ярусі та з дубом у нижньому. У цих же умовах формується, як окремий ярус, підлісок, найчастіше з ліщини та бузини червоної. При формуванні ландшафтів 1а; 1б; 2а; 2б вже змолоду потрібно визначитись з кількістю ярусів у ландшафті і рубки догляду за складом порід в них, за якістю та просторовим розміщенням дерев і кущів на площі проводити більш інтенсивно, допускаючи ступінь зрідження від 10 до 30% запасу.

При відборі дерев слід опиратися на викладені раніше положення щодо кількості та ролі тих чи інших деревних порід у формуванні заданого ландшафту, а також цільового призначення ділянки лісу в композиційній схемі ландшафту, що створюється.

7.2 Рубки формування ландшафтів в ялинових лісостанах

 

Найчастіше зустрічаються ялинові лісостани з домішкою листяних порід. Як правило, в ялинниках ми маємо дуже густе стояння дерев та значну домішку листяних порід. При формуванні лісопаркових ландшафтів враховується вітровальність ялини.

Як провідна порода, ялина повинна мати в складі деревостану 50-60%. Це забезпечує темний фон для листяних порід з більш світлим забарвленням листя та стовбурів. При груповому розміщенні дерев групи можуть формуватися як чистими, з ялини, так і мішаними, ялиново-сосновими та ялиново-листяними. Серед них можуть бути сформовані і чисто листяні групи.

Закритого типу ялинові ландшафти з горизонтальною зімкнутістю не відрізняються високою естетичністю, за винятком лісостанів з домішкою сосни та листяних порід.

В різновікових ялинниках природного походження доцільно формувати лісопаркові ландшафти з вертикальною зімкнутістю (16). Це стосується не тільки чистих ялинників, але і ялиново-листяних деревостанів. Досить легко формуються ландшафти з груповим розміщенням дерев з дрібними "вікнами", невеликими за розміром галявинами, які не сполучені між собою (16). Саме ялинники завдяки сильній тіньовитривалості ялини більш підходять, на відміну від сосняків та листяних насаджень, для формування ландшафтів вертикальної зімкнутості. При їх формуванні видаляють переважно зайві дерева.

Ландшафти напіввідкритого простору з рівномірним розміщенням дерев формувати недоцільно через вітровальність ялини. Але, якщо визначити дерева — обранці у віці 5-10 років і вести за ними система­тичний догляд, то на добре дренованих ґрунтах можна виховати дерева з довгою та густою кроною, довгими гілками, що і дозволяє сформувати ландшафти 2а, 2в.

Більш широко практикують формування напіввідкритих ландшафтів з груповим розміщенням дерев (2б), в яких темнохвойні групи чергуються з світлохвойними та листяними, відкритими луговими просторами, контрастуючи з ними. При формуванні таких ландшафтів також потрібно враховувати вітровальність ялини, тому рубки формування потрібно розпочинати з молодого віку.

В цілому ж потрібно пам'ятати, що ялинові молодняки — більш пластичні порівняно з сосняками та листяними молодняками, а тому більш декоративні. Реконструкція лісових ландшафтів в ялинниках здійснюється в більш короткий термін, ніж в інших за породним складом насадженнях, але з меншими ступенями зрідження деревостану, як правило, в межах 10% запасу. Бажаний ефект від формування ландшафту вже можна очікувати у віці 20-30-40 років.

Більш складне формування лісопаркового ландшафту в ялинниках штучного походження, які створені рядовим садінням сіянців. При формуванні лісопаркових ландшафтів потрібно призначити до рубки дерева так, щоб з часом знівелювалося рядове їх розміщення.

7.3 Рубки формування ландшафтів у березових лісостанах

 

Дерева берези повислої відрізняються високими декоративними якостями: у них добре розвинуті широкі крони, білокорі стовбури.

Як правило, в березняках формуються однопородні з рівномірним розміщенням дерев на площі ландшафти як закритого (1а), так і напіввідкритого простору (2а), іноді формуються ландшафти 2в.

В першу чергу при рубках формування вибираються дерева інших порід, а потім зайві дерева берези, причому розімкнутість пологу в березняках повинна бути більшою, ніж у хвойних насадженнях, особливо при формуванні ландшафтів напіввідкритого простору. Це сприяє розростанню крон у ширину. В усіх випадках після рубки дерева повинні бути розміщені одне від одного на такій відстані, щоб крони сусідніх дерев не дотикалися одна до одної. Для 10-річного віку молодняка ця відстань повинна становити не менше 5-6 м.

У ряді випадків доцільно формувати і мішані, березово-хвойні або березово-широколистяні ландшафти горизонтальної та вертикальної зімкнутості. Найчастіше супутніми березі породами є ялина, сосна, липа, дуб.

При груповому розміщенні дерев на площі формують чисті групи. Провідне становище берези забезпечується у мішаних деревостанах при її участі в складі на рівні 50-70%. Це створює відповідний фон для інших порід з більш темно забарвленим листям чи хвоєю.

Ландшафти напіввідкритого простору — 2в — формують в розрід­женому стані з молодого віку.

Часто береза поновлюється, створюючи густі зарослі з тонкими стовбурцями дерев. Починаючи рубку формування ландшафту, потріб­но залишити приблизно 30% (не більше 50%) дерев, що за запасом не перевищить 25%, і така рубка не призведе до розладу березового молодняка. Після такої рубки можлива поява пневої порослі, що небажано. Тому при формуванні лісопаркових ландшафтів рубку потрібно проводити в серпні — вересні, що забезпечує появу порослі тільки на десятій частині пнів. Зрідження деревостанів у залежності від ландшафту, що формується, лежить в межах 10-25%.

7.4 Рубки формування ландшафтів у мішаних хвойно-листяних лісостанах

 

Мішані деревостани, завдяки високим ландшафтно-декоративним якостям та біологічній стійкості, є найбільш бажаними для формування лісопаркових ландшафтів у зоні Полісся. Тому при рубках формування потрібно всіляко зберігати різнопородність складу деревостанів, обов'язково визначившись з провідною породою, регулюючи кількісне співвідношення деревних порід на її користь. Мішаним лісостанам за допомогою рубок догляду можна надати форму будь-якого лісопарко­вого ландшафту, але особливий ефект можна отримати при форму­ванні ландшафту 2б. Саме при формуванні ландшафту напіввід­критого простору з груповим розміщенням дерев потрібно врахувати багато тонкощів у проведенні рубки, щоб досягти бажаних естетичних якостей. Перш за все рубкою надають групам чітке окреслення їх меж та відповідну структуру. Розрізняють групи однопородні за складом та мішані. В однопородних групах їх структура та зовнішній вигляд визначаються архітектонікою самої породи. У мішаних структура групи формується архітектонікою окремих деревних порід, які входять до складу групи. Компактна структура групи досягається в тому випадку, коли її складають дерева з однаковим забарвленням листя або хвої. В цьому випадку різноманітність ландшафту досягається формуванням груп різної величини та різних за розміром галявин між ними, а також різною конфігурацією груп. При формуванні груп з кількох деревних порід, які мають неоднакове забарвлення листя, різну форму крони, отримують контрастну архітектурну форму. Дерева потрібно розміщувати в групі так, щоб вона набула живописного виду з єдиною композицією і в той же час, щоб розрізнялися її окремі елементи за забарвленням тощо.

При контрастній структурі груп у них розрізняють ядро та периферійну частину. Ядро складає домінуючу частину групи і його формують з деревних порід більш темного забарвлення, з конічною формою крони і т.п. Саме ядро не завжди може співпадати з геометричним центром групи, але повинне звертати на себе увагу відвідувачів лісопарку. Периферійна частина групи повинна відрізнятися від ядра кольором листя або хвої, формою крон дерев, щоб створювати контрастність композиції. Як правило, до складу периферійної частини груп входять деревні породи з закругленою або плакучою формою крони та більш світлим забарвленням листя чи хвої.

При формуванні ландшафту напіввідкритого простору з груповим розміщенням дерев (2б) потрібно також забезпечити поступовий перехід від деревної рослинності до трав'яної на галявинах. Це досягається розміщенням у периферійній частині груп низькорослих дерев та кущів — горобини, черемхи, верби тощо.

При формуванні ландшафту напіввідкритого простору з груповим розміщенням дерев (2б) розмір груп становить від 0,05 до 0,10 га. Загальна зімкнутість пологу в такому ландшафті повинна бути в межах 0,3-0,5, а в самих групах — 0,6-0,7. Це сприяє контрасту між полянами, узліссями та ядрами груп, створюючи кращий естетичний ефект, який більше приваблює відвідувачів як місце відпочинку. При формуванні ядрової частини груп із різних деревних порід потрібно враховувати їх взаємодію як в надземній, так і в підземній частині.

Формування груп у напіввідкритому ландшафті в основному здійснюється рубками догляду за складом і якістю деревостану, а формування ландшафту в цілому — способом поліпшення просторового розміщення дерев на площі. Слід підкреслити, що це робота — творча, яка потребує особливої вдумливості, художнього смаку, виключає будь-який шаблон та потребує індивідуального підходу до кожної групи і до кожного дерева в ній.

Особливою складністю відрізняється формування груп дерев у лісостанах штучного походження, створених рядовим садінням лісових культур. Врешті-решт в групі не повинні чітко вирізнятися ряди дерев, тобто рубки повинні максимально зменшити попереднє їх схематичне розміщення. Позитивний вплив буде від щільного узлісся з кущів. Якщо формується ландшафт закритого простору з вертикальною зімкнутістю (1б) можуть вичленовуватися в деревостані також в окремі групи дерев розміром 0,10-0,15 га. В центрі таких груп повинні знаходитись більш високорослі дерева, а по периферії груп — більш низькорослі, в тому числі і з молодого покоління, що поновилося природним шляхом.



7.5 Формування ландшафтів у дібровах

 

Перетворення лісових ландшафтів у лісопаркові в умовах дібров потрібно починати з молодого віку насаджень. Середньовікові та пристигаючі лісостани дуже важко переформувати в лісопаркові, тому вони найчастіше рубками доводяться до рівня лісопаркових ландшафтів закритого простору з вертикальною зімкнутістю пологу (1б).

Формування ландшафтів напіввідкритого простору потрібно розпочинати не пізніше 20-річного віку, а найкраще — створювати основу такого ландшафту вже при штучному поновленні лісу культурами. У цьому випадку при формуванні ландшафту з груповим розміщенням дерев (2б) рослини висаджуються на постійне місце не рядовими, а "врозкид", розміщуючи головні породи на відстані 5-6 м між окремими рослинами. Формування груп і куртин аналогічне формуванню хвойно-листяних, але набагато складніше. В умовах правобережного Лісостепу головними породами можуть бути дуб звичайний, ясен звичайний, клен звичайний, липа серцелиста та клен — явір. У лівобережному Лісостепу - дуб, ясен, клен звичайний, липа, із другорядних порід, які доповнюють формування груп, потрібно використати на Правобережжі граб, березу, а з кущів — ліщину, бузину чорну, клен татарський та ін. На Лівобережжі — клен польовий, ясен зелений, клен татарський, жимолость татарську, скумпію.

У разі створення напіввідкритого ландшафту типу 2б у більш дорослих насадженнях, які були у свій час посаджені рядами, рубки — формування потрібно проводити так, щоб згодом зникла видимість рядів, оскільки рядове розміщення рослин різко знижує естетичний вигляд ландшафту. Цього можна добитися не тільки вирубуванням дерев головних порід, але і створенням щільних узлісь із кущів, які закриють з боку галявин рядове розміщення дерев всередині груп.

Лісорослинні умови у дібровах надають широкі можливості для формування лісопаркових ландшафтів, тому в цих умовах повинні бути найрізноманітніші творчі підходи.



Лекція 8. ДОГЛЯД ЗА УЗЛІССЯМИ ТА ІНШІ ВИДИ РУБОК У ЛІСАХ ЗЕЛЕНИХ ЗОН

 

8.1 Поняття про узлісся та їх функції

 

Узліссями прийнято вважати смугу лісу шириною до 100 м, що розміщена на межі з безлісним простором. Вони бувають прямолі­нійними та звивистими (криволінійними), відкритими (з горизон­тальною зімкнутістю крон) та закритими (з вертикальною зімкнутістю крон). В залежності від будови деревостану та форми крайки узлісся в більшій чи меншій мірі впливають на зміну екологічних факторів. Так, захисні функції узлісь найкраще проявляються в звивистих закритих узліссях і найменше — у прямолінійних відкритих. Узлісся сприяють зменшенню швидкості вітру в лісі, попереджують вітровал. Суттєва водоохоронно-захисна роль узлісь проявляється в перехопленні по­верхневого стоку з безлісних територій та переведенні його у внутрішньо-фунтовий, що попереджує водну ерозію ґрунту.

В цілому узлісся являє собою природний бар'єр, який сприяє фор­муванню у лісі свого мікроклімату, більш сприятливого порівняно з кліматом відкритого простору. Тому потрібно приділяти особливу увагу до ведення господарства в узліссях, правильно проводити рубки, формувати стійкі до впливу вітру деревостани з вертикальною зімкну­тістю крон.

Узлісся впливає не тільки на мікроклімат лісу, але і на відкритий простір, який межує з ним. Саме цей ефект використовується лісовою меліорацією при створенні полезахисних і інших захисних смуг.

Узлісся являє собою більш сприятливе місце для мешкання багатьох тварин, комах. Тому мисливствознавці при класифікації представників фауни відносять козулю, лисицю, борсука, зайця, лісового тхора, тетерева — до узлісних.

Правильно сформоване узлісся, як підкреслюють В. Д. Бондаренко, О. І. Фурдичко (1993), виконує наступні екологічні функції: зменшує силу вітру, захищає стовбури дерев від прямого сонячного світла, попереджує висихання та ерозію фунту, очищує повітря від пилу, приймає дію повеней, ізолює ліс від шуму автомототранспорту, і в цілому сприяє створенню лісового середовища всередині лісового масиву.

Спеціалісти садово-паркового господарства, ландшафтні архітектори розглядають узлісся з своєї точки зору. Вони розуміють узлісся як смугу лісу, що прилягає до відкритого простору і має таку ширину, на якій спеціаліст може розпізнати породу дерева по корі стовбура і кроні. В рівнинних умовах ця відстань у зімкнутому деревостані не перевищує 50 м, а на схилах — 200-300 м, причому, чим крутіший схил, тим відстань буде меншою. Відстань у 300 м визначається можливістю людського ока. Глибина прозірності на пологих схилах наближається до рівнинних умов, при збільшенні ухилу — вона зростає, а на дуже стрімких схилах — зменшується.

Розміщені на межі лісу і відкритого простору узлісся мають велике декоративне значення, надаючи різноманіття і красу пейзажам. В рекреаційних лісах узлісся є улюбленим місцем відпочинку міського населення. На естетичні якості узлісь впливає їх тип. Так, закриті узлісся — не проглядаються, а відкриті — проглядаються. Прямолінійні узлісся, особливо, коли вони мають протяжність 1-2 км, не відзначаються високими декоративними якостями. їх одноманітність викликає пригнічений настрій. Звивисті (криволінійні) узлісся - навпаки, піднімають настрій у відвідувачів лісу, бо їх естетичні якості вищі. Тому, якщо Правилами головних рубок у господарських частинах лісів зелених зон передбачені обмеження в організаційно-технічних показниках рубок, цього для лісопаркових частин та лісопарків — замало. В даному разі повинно проводитись формування та реконструкція узлісь з точки зору не тільки захисної, а й естетичної.



8.2 Формування узлісь в лісопаркових частинах лісів зелених зон та лісопарках

 

Для комфортного відпочинку населення в лісопарках і інших місцях масового відпочинку повинні бути представлені в розумних межах усі типи лісопаркових ландшафтів, які вирізняються високими естетичними якостями та великим різноманіттям привабливих лісопаркових пейзажів. Якщо якихось типів лісопаркового ландшафту виявилась надмірна кількість і до того ж - вони не відносяться до привабливих, то потрібно рубками формування, іншими заходами перерозподілити площі з метою поліпшення ситуації.

Часто поліпшення архітектурно-художнього вигляду ландшафту можна досягти відповідним доглядом за узліссями, які межують з ландшафтами відкритого простору. Тобто доглядом за узліссями в першу чергу досягається усунення небажаних недоліків та поліпшення естетичних якостей лісопаркових ландшафтів. З іншого боку — відповідними заходами поліпшується і естетичний вигляд самого узлісся як лінійного ландшафту. Досягається ця мета наданням узліссю більшої об'ємності, підсиленням контрастності між окремими ділянками тощо. Іноді потрібно розчленувати лінійний ландшафт, щоб відкрити перспективу на красивий пейзаж, панораму далекого плану і т.п.

Основними прийомами формування узлісь є:

— порушення прямолінійності влаштуванням так званих "бухт";

— відкриття закритих узлісь вирубуванням периферійних кущів або дерев;

— створення горизонтального або вертикального розчленування, посилення контрастності, живописності за допомогою рубок догляду.

При проведенні рубок формування на ділянках, які прилягають до дороги, просіки або відкритого простору, потрібно залишати на корені дерева з низько опущеними кронами, кущі підліску на межі з переліченими елементами ландшафту. Це сприяє створенню закритого узлісся, яке контрастніше підкреслює контури відкритого простору. Винятком може бути випадок, коли поряд з відкритим простором невеликого розміру розміщується ділянка з деревами високої декоративності, які закривати недоцільно (наприклад, березовий гай).

Форма узлісся залежить і від розміру відкритого простору. Великі поляни — 0,5 га і більше необхідно окаймляти закритими узліссями, а дрібні — відкритими. У випадку, коли стовбури дерев не відрізняються привабливістю, їх доцільно закрити щільним узліссям, бо це підвищує естетичні якості відкритого простору. Іноді доводиться спеціально висаджувати кущі.

При необхідності відкрити для відвідувачів живописний пейзаж або панораму далекого плану — узлісся вирубують на відстані, яка дозволяє відкрити той чи інший об'єкт. Розмір "вікна", яке прорубується в узліссі, повинно бути не менше потрійної висоти дерев, які вирубуються. При цьому, чим далі розміщений об'єкт спостереження, тим більшим повинен бути розмір "вікна".

Якщо є потреба поліпшення естетичного виду прямолінійного узлісся в молодих та середньовікових сосняках, то влаштовують "бухти" протяжністю не менше потрійної висоти насаджень та глибиною — не менше подвійної. Конфігурація таких поглиблень не повинна бути правильної геометричної форми, а мати довільну природну форму. Такі "бухти" слід влаштовувати через кожні 250-300 м.

Формування узлісь у пристигаючих та стиглих сосняках, як правило, зводиться до їх відкривання, щоб цим заходом дати можливість відвідувачам спостерігати красоту стовбурів дерев сосни. Якщо в умовах субору або сугрудка в сосняку є домішок берези, то формування узлісся передбачає відкривання стовбурів берези, бо це поліпшує пейзаж за рахунок контрасту білих стовбурів берези із загальним забарвленням фону соснового лісостану.

В березових гаях молодого віку потрібно формувати узлісся закритого типу, воно прикриває малодекоративне насадження. З віком у березняків формують узлісся відкриті, щоб забезпечити більшу прозірність.

В умовах Лісостепу України, де в лісопарках переважають ланд­шафти листяних порід, формування узлісся у кожному конкретному випадку має свій підхід. Наприклад, в Голосіївському лісопарку (м. Києва) найчастіше формують узлісся відкриті, щоб відвідувачі мали змогу спостерігати дуби — велетні або красивий пейзаж навколо ставків. Іноді в таких лісопарках доцільні і закриті узлісся, наприклад, для приховування одноманітного грабового насадження.

В умовах Степу України, де ліси зелених зон створюють штучно, при формуванні узлісь виходять з потреби підкреслити декоративність штучного насадження чи закрити невиразний молодняк.

Якщо лісопарк розташований на вираженому рельєфі, то формування узлісся залежить від того, як розміщена ділянка стосовно дороги, стежки. Якщо схил звернутий до дороги і до погляду відві­дувачів, формування узлісся практично нічим не відрізняється від формування ландшафту на глибину іноді і до 300 м. Якщо схил іде вниз від дороги, стежки і на ньому розташовані молоді або середньовікові насадження, то може бути сформоване закритого типу узлісся. При наявності старих насаджень — відкрите.

Слід підкреслити, що формування узлісся потребує творчого підходу з врахуванням індивідуальних особливостей окремих ділянок лісопаркових ландшафтів.



8.3 Реконструктивні рубки

 

Оскільки ландшафтні рубки не дозволяють в короткий термін докорінно поліпшити склад, стан та ландшафтні достоїнства при переважанні в насадженнях малоцінних деревних порід, то в лісопаркових частинах, лісопарках доцільно застосовувати саме реконструктивні рубки як більш активний ландшафтно-лісівничий захід. Реконструктивні рубки також доцільні і в лісостанах цінних деревних порід, якщо вони з якихось причин погіршують естетичний вид та санітарно-гігієнічний стан.

Реконструктивні рубки, як один із найважливіших заходів у лісопаркових частинах приміських лісів, передбачають у досить стислий термін — 10-15 років раціонально змінити породний склад, поліпшити санітарно-гігієнічний стан та естетичний вигляд лісових насаджень, які частково або повністю не відповідають основним задачам щодо відпочинку людей. Таким чином, реконструктивні рубки ставлять за мету поліпшення ландшафтно-естетичних якостей насаджень шляхом зміни складу порід, заміни малоцінних в ландшафтно-естетичному розумінні та недовговічних лісостанів на більш цінні і довговічні.

В залежності від лісорослинної зони, типів лісорослинних умов, рельєфу місцевості та характеру лісових насаджень, що потребують докорінного поліпшення, розробляються схеми та методи реконструк­тивних рубок. При цьому потрібно мати на увазі, що таку роботу доцільно проводити на невеликих площах лісопарку, по можливості формувати складні за своєю будовою деревостани, не допускати значного введення порід — екзотів, щоб не порушити притаманний лісопарку природний для своєї зони вигляд. У ряді випадків при реконструктивних рубках можливе влаштування галявин, полян, які б посилювали комфортність відпочинку відвідувачів, але такі площі не повинні виходити за межі 10% від загальної площі, що охоплюється реконструктивними заходами. В процесі реконструктивних рубок доцільно також влаштувати пішохідні стежки, ремонтувати існуючі стежки.



8.4 Поновлювальні, планувальні та санітарні рубки

 

Такі рубки застосовують у разі необхідності заміни відмираючих насаджень, які втрачають декоративні якості. Іноді в процесі таких рубок доцільно змінити категорію ландшафту, наприклад, замість 1а — 2б тощо.

При проведенні поновлювальних рубок найчастіше на практиці застосовують групово-вибіркові рубки. Якщо площа ландшафту, де проводиться поновлювальна рубка, розташована в типах лісорослин­них умов, що сприяють природному поновленню головної породи, формуються групи з молодняка для майбутнього ландшафту. При цьому потрібні продумані заходи сприяння природному поновленню.

Планувальні рубки проводять в разі необхідності зміни плану території якоїсь частини лісопарку, що пов'язана з необхідністю влаштування полян відпочинку, майданчиків для будівництва якихось споруд, спортивних та ігрових майданчиків, декоративних майданчиків, місць для розміщення наметів, автостоянок тощо. Такі рубки носять характер суцільних рубок і діючими Правилами відносяться до категорії "інших" рубок. До планувальних рубок відносять також рубку окремих дерев при влаштуванні дорожно-стежкової сітки або при необхідності відкриття огляду на красивий вид чи перспективу.

При проведенні планувальних рубок потрібно по можливості залишати на корені красиві, оригінальної форми дерева, навіть якщо вони потрапляють на трасу майбутньої стежки чи пішохідної доріжки. При влаштуванні автостоянок також доцільно залишати частину дерев, особливо — ширококронних, які будуть не тільки її окрасою, але й даватимуть тінь у спекотну погоду.

Санітарні рубки проводяться у відповідності з вимогами Санітар­них правил в лісах України (1995). Шляхом санітарних рубок з дерево­стану видаляють сухостійні дерева, дерева, які заселені стовбурними шкідниками, відмираючи, у яких крона засохла більше, як наполовину, вітровальні та буреломні (сніголомні) дерева, уражені грибними та раковими хворобами, а також дерева, які мають нахил більше 45°.

Зовнішніми ознаками призначення дерев до рубки у хвойних порід є сильна ажурність крони з одночасним пожовтінням хвої, відсутність приросту при вершинному типі відмирання і наявність бурового борошна та інших ознак заселення стовбурними шкідниками — при окоренковому типі.

Дерева листяних порід, які заселені стовбурними шкідниками, розпізнаються та призначаються до санітарної рубки по свіжому зав'яданню крони та ознаках діяльності шкідників в окоренковій частині стовбура.

В насадженнях, які уражені кореневою губкою, до санітарної рубки призначаються дерева при пожовтінні хвої та за іншими ознаками.

Санітарна рубка може бути вибірковою, якщо за один прийом вона не призводить до зниження зімкнутості нижче 0,5. Якщо ж зімкнутість пологу знижується більше, то ставиться питання про проведення суцільної санітарної рубки. Воно вирішується спеціальною комісією. У більшості випадків санітарні рубки проводять у середньовікових, пристигаючих, стиглих та перестійних деревостанах.

Відвід насаджень під санітарні рубки виконується в рік її проведення, тоді як для інших видів рубок це проводиться — за рік або два до рубки. Подеревний перелік дерев за їх нумерацією при вибірковій санітарній рубці проводять в межах таксаційного кварталу.

Санітарно-ландшафтні рубки. Санітарні рубки в рекреаційних лісах не забезпечують вирішення всіх питань з поліпшення самих ландшафтів, а лише оздоровлюють лісові насадження. Іноді санітарні рубки, які проводять у перестійних деревостанах сосни, дуба призводять до втрати попередньої привабливості ландшафтів. Такі приклади можна найти за результатами санітарних рубок у лісах зеленої зони м. Києва — у Боярському лісництві, Дарницькому та Києво-Святошинському ліспаркгоспах, Голосіївському лісництві, інших об'єктах. Іноді, на практиці, щоб поліпшити лісопарковий ландшафт після санітарної рубки, створюють лісові культури, але застосовують при цьому не ландшафтний спосіб розміщення посадкових місць, а звичайний — рядами, як це прийнято при створенні лісових культур у лісах експлуатаційного призначення. Тому такі заходи не сприяють підвищенню привабливості лісового ландшафту.

Свого часу лабораторія рубок догляду за лісом ВНДІЛМ розробила санітарно-ландшафтний метод рубок догляду з метою створення та поліпшення рекреаційних ландшафтів. За цим методом поділяють дерева за лісотвірним значенням і роллю в ландшафті. За своєю роллю у ландшафті дерева поділяють на такі групи: А — акценти, тобто дерева або групи дерев, які акцентують на себе увагу і підкреслюють особливості насаджень; Ф — фонові дерева, які визначають санітарно-гігієнічну цінність ландшафту, створюють фон та підкреслюють високу декоративність дерев категорії А; Зв — зайві дерева, які погіршують сприйняття дерев категорії А, а також заважають росту дерев категорій А та Ф.

Фонові дерева поділяють на групи: І — фізіологічно молоді, гостро-верхні, з інтенсивним ростом у висоту; II — дерева з ослабленим приростом у висоту, притупленою вершиною та розрослими гілками; III — засохлі та явно засихаючі дерева.

У високоповнотних лісостанах проводять інтенсивні санітарно-ландшафтні рубки. При них вибирають дерева ІІІФ, Зв та частину дерев ІІФ, вирубка яких не призводить до утворення вікон, діаметром не більше 1/2 висоти дерев, що їх оточують. Як правило, повнота дерево­стану не повинна знижуватися нижче 0,7.

При помірних санітарно-ландшафтних рубках видаляють із насадження тільки дерева ІІІФ і 3в.

Санітарно-ландшафтні рубки проводять за маршрутним принципом, тобто у виділах, які об'єднані одним функціонально-організаційним маршрутом.



Лекція 9. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ РУБОК У ПРИМІСЬКИХ ЛІСАХ

 

9.1 Порядок проведення головних рубок у господарських частинах приміських лісів

 

Головні рубки в господарських частинах приміських лісів регламен­туються правилами рубок, у межах так званої розрахункової лісосіки, яка обчислюється при лісовпорядкуванні певним способом. Вона і являє собою плановий норматив головного користування лісом. В цих лісах розрахункова лісосіка визначається, виходячи із стану лісових насаджень, які потребують суцільної рубки. У першу чергу такі рубки проводяться в перестійних лісостанах, що втратили захисні властивості, мають низькі естетичні якості і вважається доцільною їх заміна молодими. Щорічна розрахункова лісосіка за станом визначається як частка від ділення площі та запасу деревостанів на господарсько-доцільний термін їх вирубки — найчастіше 3-5 років. При встановленні розрахункової лісосіки потрібно враховувати, що в приміських лісах допускаються суцільно-лісосічні рубки тільки вузькими лісосіками.

При плануванні вибіркових рубок керуються Правилами рубок головного користування стосовно площі охвата рубкою, а щорічну лісосіку обчислюють, враховуючи порядок вибірки запасу і т.п.

Фактичне розміщення розрахованої лісосіки проводиться лісничим у відповідності з запланованим при лісовпорядкуванні терміном та з врахуванням вимог Правил рубок головного користування в лісах України. Ділянка за 1-2 роки до рубки відводиться в натурі, тобто відмежовується візирами, виконується її інструментальна зйомка з прив'язкою до квартальної сітки, після чого на ній проводиться перелік дерев по породах за 4-см ступенями товщини та оцінкою кожного дерева за якістю (ділове, напівділове, дров'яне). При цьому ведеться перелікова відомість, а також вимірюються висоти 15-20 дерев переважно з центральних ступенів товщини. За результатами польових робіт виконується матеріальна і грошова оцінка кожної лісосіки.

При незначних площах окремих виділів, деревостани яких потре­бують рубки за станом, вони відводяться до рубки цілком, без поділу на лісосіки, але враховується вимога Правил рубок відносно кількості таких виділів у таксаційному кварталі (в залежності від площі виділів).

9.2 Планування і проведення рубок догляду в приміських лісах

 

Рубки догляду за лісом щорічно плануються і проводяться в межах розрахункової лісосіки за площею, яка обчислюється при лісовпоряд­женні для кожного виду рубок догляду терміном на 10 років. На основі матеріалів лісовпорядження за рік до проведення рубок догляду підбираються виділи, здійснюється їх відведення. Складаються акти про необхідність проведення рубки та проводяться роботи по визначенню запасу деревини, яка буде отримана в процесі рубки. В молодняках такий запас визначається на основі закладання пробних площ у розмірі 3-5% від загальної площі виділа — у типових місцях, проведення на пробній площі фактичної рубки, складання заготовленої при цьому деревини у кладі окремо по кожному сортименту: хмизу, хворосту, дровах — рубанцях, тонких ділових сортиментах, визначення їх маси та обчислення маси сортиментів на всю площу виділу. Масу деревини, що вирубується, потрібно знати навіть тоді, коли вона не буде використана. Справа в тім, що для проведення рубок догляду потрібно встановити фонд прямих затрат, а він обчислюється за нормами виробітку, які складені для кожного сортименту деревини.

При плануванні проріджувань та прохідних рубок маса деревини, яка буде заготовлена в процесі рубки, визначається на основі переліку дерев, які призначаються до рубки, на всій площі лісосіки. Перелік дерев проводиться за 4-см ступенями товщини з поділом дерев на ділові, напівділові та дров'яні, а для встановлення розряду висот заміряються висоти у 15-20 дерев, переважно з центральних ступенів товщини.

У камеральних умовах виконується матеріальна оцінка лісосік рубок догляду.

9.3 Планування і проведення ландшафтних рубок у лісопаркових частинах приміських лісів

 

Обсяги ландшафтних рубок встановлюються лісництвами щорічно на основі проектних матеріалів парковпорядження та додаткового обстеження ділянок лісу в натурі.

У першу чергу ландшафтними рубками повинні охоплюватися ділянки лісу, які не відповідають санітарним та функціональним вимогам щодо художньо-естетичного рівня. Як правило, це місця масового відвідування та відпочинку, що розташовані поблизу доріг, стежок тощо. Наступні за черговістю проведення рубок беруть ділянки, які потребують реконструкції, а потім — насадження, в яких можна рубкою значно підвищити клас естетичної цінності з мінімальними зусиллями і за короткий термін. В інших випадках ландшафтні рубки проводять в тих насадженнях, що в найбільшій мірі потребують догляду.

Оскільки формування лісопаркових ландшафтів триває кілька десятиліть, то за цей термін змінюється характер процесів у дерево­станах, які відбуваються при їх природному формуванні: наприклад, найбільш інтенсивне зрідження відбувається в молодняках, найбільш інтенсивний ріст і розвиток дерев у більшості наших порід — у жердняках та середньовікових деревостанах. Ці процеси повинні враховуватись при проведенні ландшафтних рубок з метою формування відповідного типу ландшафту. Для умов України встановлені терміни повторюваності ландшафтних рубок, які дещо скорочені порівняно з терміном для звичайних рубок догляду. Це продиктовано саме більшою інтенсивністю росту насаджень та направлене на упередження можливих негативних наслідків у процесі формування лісопаркових ландшафтів.

Так, у молодняках хвойних, твердолистяних і м'яколистяних порід віком до 10 років ландшафтну рубку потрібно проводити через 2-3 роки. У хвойних і твердолистяних молодняках віком від 11 до 20, а у м'яколистяних — 11-16 років - через 3-5 років. У хвойних і твердолис­тяних насадженнях віком 21-40 років, у м'яколистяних віком 16-30 років — через 5-7 років. У більш дорослих насадженнях ландшафтні рубки повинні проводитись через 7-10 років.

При проведенні того чи іншого прийому рубки потрібно притриму­ватись мети формування ландшафту.

Відведення ділянок для проведення ландшафтних рубок доцільно проводити в межах ландшафтних дільниць. Вимітка дерев, що призначаються до рубки, повинна здійснюватись лісничим або помічником лісничого (майстром), при цьому дерева, товстіші за 8 см, заносяться в перелікову відомість. Призначені до рубки дерева клеймуються біля кореневої шийки. Тонкомірні дерева лише відмічаються різцем.

На тій чи іншій ділянці мітки на деревах повинні бути тільки з одного боку відносно сторін світу.

В камеральних умовах визначається об'єм лісопродукції, яка отримується при проведенні ландшафтних рубок, вносяться відповідні записи до "книги обліку ландшафтних рубок" та відповідні відмітки на планових матеріалах.



РОЗДІЛ 5. МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 

Вступ

 

Підготовка наукової зміни — справа досить складна. Є кілька шляхів, які дозволяють вирішувати дану проблему. Один із них — організація спеціальних шкіл для обдарованих дітей, які відбираються шляхом різноманітних конкурсів, олімпіад і т. п. У наш час такий відбір проводиться і для навчання у престижних вузах зарубіжних країн. Інший шлях - залучення здібної молоді до наукової роботи сумісно з досвідченими і авторитетними вченими в тій чи іншій галузі науки. Нині і в Україні у зв'язку з диференціацією рівнів підготовки фахівців у вузах за найвищим освітньо-кваліфікаційним рівнем "магістрів" готують цілеспрямовано не тільки за фаховим спрямуванням, але і як резерв для використання в науково-дослідних установах, на викладацькій роботі, у вузах тощо.

За період навчання у вузі студент отримує величезну кількість науково-технічної інформації, систематизувати яку та цілеспрямовано використати у виробничій сфері, де йому доведеться працювати, він самостійно не може. Потрібні хоча б елементарні знання, які дозволять майбутньому фахівцю цілеспрямовано застосувати у виробничій діяльності отримані теоретичні знання і практичні навички, які будуть носити інноваційний характер, чого вимагає Закон про вищу освіту в Україні від освітньо-кваліфікаційного рівня "Магістр".

Життя підтверджує необхідність раннього початку творчої діяльності молоді в області наукових досліджень, тому вже на стадії підготовки магістрів після відповідного відбору студентів до магістра­тури необхідно засвоїти основи наукових досліджень. Саме дисципліна "Методологія наукових досліджень" на завершальному етапі підготовки фахівців є однією з основних, оскільки в ній розкривається роль науки в сучасному житті, методи, способи та техніка наукових досліджень для пізнання складної природи лісу. У короткому циклі лекцій також наводяться загальні вимоги гігієни розумової праці, режиму та раціональних методів опрацювання наукової літератури, планування наукових досліджень та постановки експериментів, оформлення результатів наукових досліджень за вимогами Державного стандарту.

Крім того, в лекціях наголошується на особливостях наукових досліджень в умовах лісу, детально розглянуті вимоги щодо оформлення результатів наукових досліджень для їх опублікування або для використання в магістерській роботі.

Лекція 1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ЗМІСТ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 

1.1 Наука і наукові знання

 

За енциклопедичним визначенням, наука — це сфера людської діяльності, функцією якої є опрацювання (розробка) і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність, одна із форм суспільної свідомості. Головна функція — пізнання об'єктивного світу.

Стосовно виробничої діяльності, науку слід розглядати як систему знань про закономірності і закони перетворення одних форм матерії в інші. При цьому потрібно, щоб ці перетворення відбувалися у напрямку, який потрібен людям, тобто були керованими.

У сучасних умовах наука складає цілий комплекс наукових дисциплін, які можна поділити на дві групи: фундаментальні і прикладні.

Фундаментальні дисципліни ставлять за мету встановлення основних, найбільш загальних законів природи, розкривати нові, до цього часу невідомі, явища, процеси, закономірності їх прояву тощо. До фундаментальних галузей науки відносять математику, фізику, механіку, хімію, загальну біологію і їм подібні.

Прикладні дисципліни займаються виявленням закономірностей у певних процесах та явищах, у тому числі і пов'язаних з діяльністю людини. Прикладні дослідження використовують досягнення фундамен­тальних наук для вирішення конкретних проблем. Це стосується і поглибленого вивчення природи лісу, складних процесів, які в ньому відбуваються. Розкриваючи механізм процесів, що відбуваються в лісових насадженнях у зв'язку з діяльністю людини, можна впевнено його використовувати при штучному лісовирощуванні, інших заходах.

Основними поняттями, які визначають зміст наукових досліджень, є наукові знання, проблема, тема, предмет наукового дослідження, гіпотеза, закономірність, закон, принципи, постулати, теорія. Коротко зупинимось на них.

Наукові знання. Якщо людина отримує які-небудь знання лише в результаті впливу на неї зовнішнього світу, тобто пасивно, без застосування зі свого боку певних цілеспрямованих зусиль, такі знання не можна вважати науковими.

Наукові знання з'являються лише в результаті цілеспрямованих зусиль, комплексу фізичних операцій, експериментальних досліджень та логічних побудов, які спрямовані на встановлення закономірності та причино-наслідкових зв'язків між явищами, що спостерігаються. Тобто, наукові знання з'являться тоді, коли буде поставлена мета та застосовані певні методи для її досягнення.

Проблема. Будь-яке наукове дослідження починається з того, що потрібно виявити та сформувати комплекс теоретичних або прак­тичних задач, який складає наукову проблему. Проблема, як правило, виникає внаслідок загострення об'єктивних протиріч між досягнутим обсягом та рівнем знань і тим рівнем, який потрібен для розв'язання нових науково-дослідних або народногосподарських задач. Для вирішення проблеми потрібні більш глибокі теоретичні уявлення, нові факти, які не вкладаються у рамки попередніх уявлень, не дають пояснення на попередньому теоретичному рівні. Звідси і виникає потреба у розробці проблеми.

Остання формується таким чином, щоб конкретні задачі, які її розв'язують, були взаємнопов'язані. Тобто, окрема задача не вирішує проблему, вона вирішується тільки в комплексі. Стосовно лісового господарства України, то, наприклад, існує проблема підвищення продуктивності і якості лісів майбутнього. Вона може вирішуватись розв'язанням різних задач, які пов'язані з процесами лісовирощування.

Проблеми вирішуються спеціальними науковими дослідженнями. У широкому розумінні вони являють собою комплекс теоретичних побудов і експериментальних операцій, які виконуються стосовно об'єкта досліджень з метою визначення його властивостей для пізнання або практичного використання.

Тема наукового дослідження це — розділ проблеми, який передба­чає дослідження на якому-небудь етапі опрацювання проблеми. Розчленування проблеми на певні теми дозволяє залучити більш широке коло наукових закладів або науковців. Наприклад, для вирі­шення проблеми підвищення продуктивності лісів можуть проводитися наукові дослідження у різних напрямках: селекційному, лісокультурному, лісівницькому. Відповідною буде і тематика досліджень.

Предмет наукового дослідження. Тема наукових досліджень передбачає вирішення комплексу задач, але не вказує на конкретні об'єкти, явища, процеси або ознаки, які будуть взяті за предмет досліджень. В одній темі може бути кілька предметів досліджень. Саме тому при плануванні наукових досліджень потрібно визначитись, які явища або процеси стануть предметами досліджень. Наприклад, у темі "Особливості малого біологічного кругообігу поживних речовин у сосняках свіжого субору", яка входить до проблеми підвищення продуктивності лісів, предметами досліджень можуть бути процес формування лісової підстилки, визначення кількості та фракційного складу щорічного опаду, вмісту та запасів поживних речовин у опаді і лісовій підстилці та лісовому фунті тощо.

Предметом наукового дослідження з цієї ж теми може бути ріст деревостанів у зв'язку з характером рубок догляду.

1.2 Деякі інші логічні поняття

 

Гіпотеза. Вибір теми досліджень, яка вписується в яку-небудь проблему, є лише початковим етапом наукових досліджень. Щоб приступити до самих досліджень, потрібно володіти деякими поперед­німи відомостями про властивості об'єктів, які будуть досліджуватися, про явища та процеси, які в них відбуваються. З цим можна познайо­митися із відповідних джерел, що містять необхідні дані, або шляхом спостережень.

Отриманих таким шляхом даних недостатньо для того, щоб можна було судити про дійсний характер явищ чи процесів. Доповнюють попередні дані логічні міркування та побудови. Такого роду припущення, при яких на основі ряду фактів робиться висновок про властивості об'єкта, причинно-наслідкові зв'язки між параметрами об'єкта та іншими факторами впливу, називаються гіпотезою. Причому такий висновок не можна вважати цілком доведеним.

Тобто, гіпотеза — це судження, побудоване на емпіричних даних та доповнене логічними побудовами, які ще не підтверджені емпірич­ними даними.

Гіпотезами користуються на всіх етапах наукового дослідження, у тому числі і при узагальненні результатів дослідження.

Закономірність — це властивість реальної дійсності, об'єктів приро­ди, які будуть вивчатися при наукових дослідженнях. Характерною рисою об'єктів є їх різноманітність та мінливість. Особливо ці якості притаманні лісовим насадженням, що залежить від різноманіття місцеоселень та дикої за своєю природою лісової рослинності.

При дослідженні лісових об'єктів ставиться мета встановлення, у чому саме полягає мінливість, який вона має характер, чи можна нею керувати у потрібному напрямку тощо. Оскільки об'єкти наукових досліджень в умовах лісу мають багатосторонні зв'язки між їх компо­нентами та екологічними факторами, потрібно виявляти причинно-наслідкову залежність тих компонентів, які досліджуються. У результаті виявлення залежності між факторами, які досліджуються, виявляється і закономірність, причому характер взаємозв'язків повинен просте­жуватися не лише у момент досліджень, а і в майбутньому. Це можливо тільки при так званій детермінованій закономірності. При закономірності статистичного характеру у майбутньому стан процесу, який достежується, можливо передбачати лише з певним ступенем вірогідності.

Якщо в результаті проведених теоретичних і експериментальних досліджень гіпотеза підтверджується, то можливі два випадки: 1) гіпо­теза підтверджена тільки для окремого об'єкта і в межах тільки тих емпіричних даних, в яких проводилися дослідження; 2) гіпотеза під­тверджена не тільки для даного об'єкта, але і для нескінченного числа подібних об'єктів і реалізується за межами яких-небудь емпіричних даних. В обох випадках ми маємо певну закономірність, але у першому випадку вона носить обмежений характер, а в другому — всезагальний. У другому випадку, коли закономірності притаманний всезагальний характер, гіпотеза являє собою науковий закон.

Закон — це поняття, яке пов'язане з поняттям закономірності. Суттєвою властивістю закону є постійність відносин між двома або багатьма змінними величинами, які взяті для кількісної характеристики властивості або ознак реальних об'єктів чи процесів.

Науковий закон відображає об'єктивні закономірності, що лежать в основі явищ, які спостерігаються. Система законів становить основу наукових теорій, які складають зміст фундаментальних та прикладних наукових дисциплін. Закон є формою всезагальності. Він охоплює безкінечну кількість об'єктів і не є підсумком для дослідного матеріалу, що відноситься до закономірності, а виходить за його межі. Закон вказує на характер зв'язків між ознаками реальних об'єктів або явищ. Існує певний зв'язок між гіпотезою і законом. Підтверджена наукова гіпотеза приймається як обмежена закономірність явищ або процесів, які досліджуються. Якщо закономірності носять всезагальний характер, то вони є законом.

Принцип і постулат. Принцип (від лат. principium — основа, першо-начало) — це висхідні положення встановлення законів, відповідно до яких відбуваються ті чи інші явища, процеси або описуються притаманні об'єктам властивості та співвідношення між ними. Наприклад, існують принципи діалектичного протиріччя пізнання, відповідності та ін. Так, в основі вивчення природи лісу лежить принцип відповідності властивості місцеоселень біологічним властивостям деревних порід.

Постулат (від лат. postulatum — те, що вимагається) — це стверд­ження, яке вирізняється самоочевидністю, але приймається як висхідне положення без доказів, тобто як аксіома. Це поняття вживається у фунда­ментальних науках. П. М. Василенко та Л. В. Погорілий (1985) підкрес­люють, що у науковій літературі вживається термін "постулаційні перед­умови" (передпосилки), що значно ширше, ніж постулат. Вони базуються на доведених у науці законах і використовуються при проведенні досліджень без доказів. Сюди належать, наприклад, закони механіки.

Теорія. У широкому розумінні теорія означає логічне узагальнення досвіду, є системою керівних ідей у тій чи іншій галузі наукових знань, наукове пояснення закономірності розвитку природи і суспільства, у тому числі і виробництва.

Теорія (від грецького theoria — спостереження, дослідження) виникла і розвивається на основі суспільної практики, вона дає розуміння об'єктивної дійсності. Отже теорія — це комплекс знань у певній галузі науки. При наявності теорії швидше і надійніше вирішуються питання, пов'язані з розв'язанням проблеми, а також зменшуються витрати сил і матеріальних коштів. У науковій літературі часто зустрічається вираз "немає нічого більш цінного, ніж хороша теорія". Теорія не може розвиватися без експериментального підтвердження гіпотез, закономір­ностей, законів.

Експеримент (лат. experimentum — проба, дослід) полягає у поста­новці наукового досліду, який передбачає точний облік умов і резуль­татів та можливість багаторазового його повторення. Метою експе­рименту є отримання невідомих раніше даних, виявлення закономір­ностей у явищах або процесах, підтвердження гіпотез. Отримані експе­риментальні дані аналізуються та узагальнюються на основі відповідних теоретичних положень.



Лекція 2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 

2.1 Загальні відомості про методологію науково-дослідної

роботи

 

Методологія (від метод і ....логія) — вчення про структуру, логічну організацію, методи і засоби діяльності. У широкому розумінні мето­дологія утворює необхідний компонент будь-якої діяльності, оскільки остання стає предметом усвідомлення, навчання та раціоналізації. Найчастіше методологію розуміють як наукове пізнання предметів, явищ, процесів, тобто як вчення про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності.

Методологія науки дає характеристику компонентам наукових досліджень — об'єкту, предмету, аналізу, задачі дослідження (або проблемі), сукупності дослідницьких засобів, які необхідні для розв'я­зання задачі даного типу, а також формує уявлення про послідовність руху дослідника у процесі розв'язання задачі.

Якщо раніше методологію розуміли як сукупність уявлень про філософські основи науково-дослідницької діяльності, то нині поняття методології стосується і спеціалізованих галузей знань, у тому числі і лісівництва. Від соціології, інших галузей наукознавства методологія відрізняється своєю спрямованістю на внутрішні механізми, логіку руху та організацію знань.

Людське пізнання здійснюється шляхом живого почуттєвого споглядання та абстрактного мислення, які діалектично поєднуються. Поступово сформувалися методи і форми наукового пізнання.

2.2 Класифікація методів наукових досліджень

 

Обов'язковою вимогою до наукових досліджень є їх достовірність. Якщо результати наукових досліджень недостовірні, то це призводить до помилкових висновків і, як наслідок, до неможливості використання їх під час розв'язання практичних задач. Тому у кожному конкретному випадку потрібно вибирати ті способи досліджень, які будуть відповідати поставленим задачам.

Способи дослідження, підходи до вивчення явищ, планомірний шлях наукового пізнання до встановлення істини називають методом (від грец. metodos — дослідження). Розрізняють всезагальний, загальнонауковий та конкретно-науковий методи.

Всезагальний метод — це метод пізнання світу і конкретних об'єктів у ньому, метод матеріалістичної діалектики. Головні риси методу полягають у тому, що об'єкти, процеси, явища розглядаються: у взаємообумовленості та взаємозв'язку; у динаміці та розвитку; у перетворенні постійних кількісних змін у докорінні якісні, які викликають різкі переходи від одного стану до іншого у властивих внутрішніх протиріччях, боротьбі протилежностей.

Всезагальний метод повинен враховуватися в першу чергу при вирішенні проблем при фундаментальних дослідженнях, а взагалі - при дослідженнях в усіх галузях науки.

Загальнонауковий метод об'єднує широкий спектр методів як теоретичних, так і прикладних досліджень. Розвиток науки відбувається на основі широкого використання саме загальнонаукових методів. До них належать наступні:

Аналіз (від грец. analysis — розклад, розчленування) - це метод, який полягає у тому, що предмет вивчення умовно або практично поділяється на складові елементи, тобто на частини об'єкта, певні ознаки, властивості тощо. Кожна частина досліджуються як частина цілого.

Синтез (від грец. syntesis — сполучення, складання) дозволяє поєднати розчленовані та досліджені у процесі аналізу частини, встановити зв'язок між ними і пізнати предмет як єдине ціле. Вже на початку аналізу дослідник має певну уяву про предмет і процес. Тому вже на перших стадіях, отримавши якісь дані, він їх оцінює, тобто застосовує синтез. Отже, аналіз і синтез дослідник використовує паралельно у ході досліджень.

Індукція і дедукція. Наукова індукція (від лат. inductio — наведення) — це така думка (умогляд), на основі якої загальний висновок про властивості великої кількості елементів робиться виходячи з досліджен­ня ознак у частини даних елементів. При цьому для досліджень відби­раються предмети, об'єкти і явища методично за певним планом, а не беруться випадково чи стихійно. У процесі наукового дослідження індукція завжди використовується нерозривно з дедукцією. Дедукція (від лат. deductio — виведення) є формою наукового пізнання, через яку висновок про окремий елемент з великої їх кількості робиться на основі знань про властивості всієї кількості. Тобто, цим методом здійснюється перехід від загальних уявлень до окремих. Процес наукового пізнання рухається від індуктивного узагальнення до дедуктивного висновку. Висновки перевіряються, більш глибоко узагальнюються і, таким чином, процес дослідження може продовжуватися нескінченно.

Індуктивний висновок про причини того чи іншого явища потребує ретельної перевірки дослідного матеріалу, щоб розкрити суть. Найчастіше помилки виникають через поспішність узагальнень без достатнього обґрунтування, за другорядними ознаками, через підміни причинно-наслідкової залежності звичайною послідовністю у часі, умовного безумовним тощо, тобто не обґрунтованим розповсюдженням отриманого висновку за межі конкретних умов, у яких він був отриманий. Все це потребує певної обережності від дослідника при індуктивному заключенні. Наприклад, висновки, отримані при вивченні елементів малого біологічного кругообігу поживних речовин у свіжому субору, не можна переносити на такий самий процес в умовах бору та діброви.

Абстрагування і конкретизація. Абстрагування (від лат. abstrahere — відволікати) — метод наукового пізнання, що передбачає умовне уявлення ознак, зв'язків предмета або явища, що цікавлять дослідника, їх умовного відволікання від інших. При цьому відкидаються несуттєві, побічні, другорядні ознаки, зв'язки, які ускладнюють проведення досліджень, тобто відокремлюється суттєве від несуттєвого, випадкового. Так виникають абстракції, які бувають наступними.

1. Абстракція ототожнювання, яка отримується при встановленні яких-небудь загальних властивостей, притаманних класові предметів. Ці властивості відрізняють даний клас від інших.

2.   Абстракція аналітична — утворюється при умовному відволі­канні певних властивостей та стосунків предметів, явищ з тими, з якими вони безпосередньо зв'язані. Тут виникають поняття "точність", "надійність" тощо.

3.   Абстракція ідеалізації. У результаті абстрагування утворюються поняття, які в реальному світі не існують, але відображають реальну дійсність. Наприклад, "крапка", "ідеальний газ", "абсолютно чорне тіло". Вони потрібні для розробки різних теорій.

Абстрагування у процесі наукового пізнання тісно пов'язане з конкретизацією (від лат. cocretus — густий, твердий) — методом дослідження предметів в усій їх різнобічності, якісному різноманітті реального існування, на відміну від абстрактного, відверненого вивчення предметів. При цьому предмети досліджуються в умовах їх існування, історичного розвитку. Метод дозволяє досліднику перевірити правильність уявлень, отриманих абстрагуванням, про властивості реально існуючих предметів, процесів, наскільки достовірні отримані дані стосовно реально існуючих об'єктів, предметів. Систематичний перехід від конкретного до абстрактного і навпаки дозволяє впевнитись у достовірності отриманих даних, є обов'язковою умовою глибокого вивчення об'єктів природи, процесів у рослинах тощо.

Аналогія та моделювання. Аналогія (від грец. analogia — схожість) — метод наукового пізнання, на основі якого досягається знання про предмети, явища, процеси, які мають схожість з іншими. Завдяки своїй наглядності, метод аналогії широко використовується у науці і техніці. Метод аналогії, що базується на схожості деяких сторін різних предметів і явищ, складає основу моделювання.

Моделювання — це метод наукового пізнання, який полягає у заміні предмета чи явища, які вивчаються, спеціально виготовленими аналогами, які досліджуються. Модель повинна мати суттєві риси оригіналу. Це стосується так званих фізичних моделей, які широко застосовуються в наукових дослідженнях. Існують математичні моделі, які пов'язані з оригіналом тотожними рівняннями. Математичне моделювання використовується при вивченні ходу росту, інших процесів у лісових насадженнях.

Конкретно-наукові (спеціальні) методи пізнання. До них належать специфічні методи конкретних наук — хімічні, фізичні, біологічні, математичні, агрохімічні тощо. Розвиток наук на сучасному етапі характеризується взаємопроникненням різних методів. Наприклад, дослідження з лісознавства потребують застосування методів, розроблених для лісової таксації, фізіології рослин, фунтознавства, інших наукових дисциплін.



2.3 Емпіричні методи досліджень

 

У першій частині лекції була розглянута класифікація методів, які стосуються теоретичних досліджень. При роботі над магістерською, кандидатською чи докторською дисертацією у переважній більшості випадків мають місце дослідження іншого характеру.

Дисертаційні роботи носять спеціальний кваліфікаційний характер і, на думку П. Т. Приходька (1973), їх умовно можна поділити на чотири групи: теоретичні, прикладні, інформативні та комплексні. У галузі лісових наук переважають дисертаційні роботи прикладного характеру, в яких автори акцентують увагу на матеріальній стороні єдиного суспільно-історичного процесу пізнання природи лісу, його взаємодії з довкіллям. Головна мета таких робіт — показати і обґрунтувати кількісну та якісну сторони реалізації окремих теорій і нові реальні можливості їх застосування на практиці: технічну, економічну, естетичну або якусь іншу значимість конкретних теоретичних положень.

За методами і прийомами досліджень дисертаційні роботи умовно поділяють на такі групи: експериментальні, описові, розрахунково-аналітичні, історичні, полемічні, мішані. Ми зупинимось на експери­ментальних дисертаційних роботах.

За сучасною класифікацією наукових досліджень до емпіричних належать експеримент, спостереження, опис. Експеримент (від лат. expermentum — проба, досвід) — науково поставлена перевірка штучно викликаного явища у точно врахованих умовах, що дозволяє слідкувати за його розвитком, ходом, керувати ним і відтворювати кожного разу при повторенні умов.

Організація експерименту має кілька послідовних стадій. Для дослідників — початківців може бути прийнята наступна схема: 1) висунення наукової гіпотези; 2) постановка конкретної задачі і вибір об'єкта дослідження; 3) підготовка матеріальної бази для проведення експерименту; 4) вибір оптимального шляху експерименту; 5) спос­тереження за ходом досліду, заміри необхідних параметрів, опис явищ та процесів тощо; 6) аналіз і узагальнення отриманих результатів; 7) формування висновків, пропозицій, оцінка теоретичного і прикладного значень нових даних.

Найчастіше експеримент проводиться у лабораторних умовах, наприклад, досліджується вплив окремих елементів живлення на ріст деревних рослин у горшечній культурі. Довготривалі експерименти (20 і більше років) проводяться при вивченні лісівницького впливу різних способів та режимів рубок догляду на ріст, продуктивність та якість стовбурної деревини у лісових насадженнях.

Спостереження є широко розповсюдженим пізнавальним процесом. Воно, як правило, супроводжує будь-який експеримент. Наукове спостереження ведеться цілеспрямовано. Поняття "спостере­ження" визначається як вид діяльності, пов'язаний з запланованим і систематичним сприйняттям явищ і предметів реальної дійсності.

Об'єктивні методи дослідження дозволяють отримати при експерименті і спостереженні кількісні характеристики об'єкта, який вивчається у вигляді чисел та міри. Але в ряді випадків, наприклад, при фенологічних спостереженнях, навіть найчутливіші прилади не можуть замінити почуттєвих спостережень людини.

Метод експерименту і спостереження часто суміщується з описом предмета, тобто з фіксуванням різними засобами результатів дослід­ження та накопичення нового емпіричного знання. Під час опису характеризуються суттєві і несуттєві сторони предмета. Як загально — науковий метод опис застосовується найчастіше при вивченні оди­ничних, індивідуальних об'єктів, щоб отримати про них найбільш повні і точні відомості. При лісівницьких, таксаційних дослідженнях широко застосовується опис пробних площ, які закладаються у типових місцях лісових насаджень і виконуються за встановленою схемою. У даному випадку дані пробної площі свідчать про все насадження на ділянці лісу певного розміру.

У процесі експерименту і спостережень дослідник отримує наукові факти, тобто елементи, які і складають основу наукових знань, об'єк­тивні закономірності явищ. Науковим фактам притаманні такі риси, як вірогідність, новизна, точність, соціальне значення.

Вірогідність наукового факту характеризує його безумовне реальне існування, що підтверджується у повторенні реальних ситуацій. Якщо такого підтвердження немає, то немає і вірогідності наукового факту.

Новизна наукового факту свідчить про принципово нове, до цього часу невідоме, у пізнанні суті якого-небудь предмета, явища, процесу, тобто це знання того, чого до цього часу не знали.

Точність наукового факту визначається об'єктивними методами і характеризує сукупність найбільш суттєвих ознак предметів, їх кількісних і якісних визначень.

Суспільне значення наукового факту може мати різні масштаби, залежно від можливостей його використання. Наукові факти можуть поглиблювати знання про явища і процеси, що дозволяє їх більш широко застосовувати на практиці. Іноді наукові факти тільки збільшують людську скарбницю знань, але залишаються до певного часу у резерві науки.

Для встановлення соціального значення наукових фактів потрібна об'єктивна оцінка їх дії в інтересах суспільства. В одних випадках ці факти розширюють уявлення про реальну дійсність, збагачують можливості людей щодо її зміни, в інших — насторожують, примушують людей бути більш обачливими (наприклад, при досягненнях фізики атомного ядра та використанні атомної енергії).

Із загальної схеми логіки наукових досліджень не можна упустити інтуїцію (від лат. inteuri — прискіпливо дивитися) — відчуття і здогадка, які дозволяють осягнути істину, не вдаючись до досліду або логічного висновку. Інтуїція має допоміжне значення в науковому пізнанні і завжди є кінцевою ланкою у довгому ланцюзі великої і довготривалої поперед­ньої напруженої роботи дослідника на основі накопиченого досвіду.

Особливості наукових досліджень в умовах лісу. Дослідження в умовах лісу потребують більш гнучких методів порівняно з дослід­женнями в інших рослинних формаціях (на полях, у садах тощо). Це пов'язано з винятковою строкатістю ґрунтових умов у лісі, а також з тим, що рослинне угруповання (лісові насадження) утворюють дикі за походженням деревні рослини, а не культурні, що мають вирівняні людиною спадкові якості. Окрім строкатих умов, деякі деревні рослини ростуть неоднаково успішно при сумісному використанні у насадженні, маючи велику диференціацію показників росту. Саме тому при дослідженні взаємодії деревних рослин з ґрунтом потрібно передбачати особливі підходи до формування зразків для подальших лабораторних досліджень. Це саме потрібно робити і зі зразками органічних решток, при вивченні кореневих систем, приросту і запасу стовбурної деревини.

Тобто, при наукових дослідженнях в умовах лісу ми маємо справу з величинами випадковими. "Випадкові" — означає розуміння того чи іншого явища, яке у даний момент неможливо точно передбачити. Для оцінки випадкових явищ використовують методи математичної статистики, які базуються на теорії ймовірностей.

Математична статистика вивчає загальні закономірності у масових випадкових явищах різної природи і застосовується скрізь, де доводиться мати справу із плануванням експериментів і досліджень, оцінкою параметрів, інших даних при вивченні складних систем.

Знання методів статистичної обробки отриманих даних необхідно не лише для кількісної характеристики спостережень та отриманих у досліді даних, але і на всіх етапах експерименту.

Однак не можна перебільшувати цінність статистичних методів і перетворювати їх у самоціль. Ніякий доскональний статистичний обробіток отриманих даних не може виправити недбало поставлений експеримент, дати вірогідні результати при погано поставленому досліді. Тому головним залишається постановка добротних, цілеспрямованих дослідів, а математична статистика дозволяє дати об'єктивну оцінку отриманим даним.



Лекція 3. ОСНОВНІ ПИТАННЯ МЕТОДИКИ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ

 

У лісовій галузі, як і у багатьох інших, більшість задач, які потребують досліджень, виникають із потреб виробництва. Для визначення суті таких задач потрібна певна робота щодо їх формулювання і постановки, бо це визначатиме отриманий результат. Тому вибір теми наукового дослідження, магістерської, кандидатської роботи є важливим моментом у всьому комплексі робіт з проведення наукового дослідження.

 

3.1 Вибір теми наукового дослідження студентом вузу

 

Професор П. Т. Приходько не без підстав підкреслює, що уміння правильно поставити перед собою наукову задачу, визначити актуальну тему — справа непроста, яка потребує високої компетенції дослідника. Уміло поставити задачу — це вже наполовину мати її рішення. Для цього мало однієї допитливості, а потрібно знати історію розвитку теми, витратити певний час на її осмислення, роздуми щодо суті поставленої задачі. У цьому питанні особливу роль відіграє керівник наукових досліджень, який може реально допомогти молодому досліднику, у тому числі студенту, правильно зорієнтуватися у виборі теми дослідження.

Досвід показує, що більш ефективно проводяться наукові дослідження, коли вони виконуються групою дослідників. У даному випадку кожен із членів групи має якісь надбання, яких у інших немає, а в сумі це прискорює наукову роботу. Для студентів вузу такий варіант організації досліджень може мати місце, наприклад, у студентських наукових гуртках при кафедрах. Але при проведенні наукових досліджень за тематикою магістерських робіт, кандидатських дисертацій найчастіше дослідження виконується індивідуально.

Вибору теми наукового дослідження для дослідників — початківців допомагають наступні прийоми та способи: а) консультації з ученими та досвідченими виробничниками; б) використання принципу до­сліджень у суміжних областях наук, наприклад, фунтознавстві, фізіології рослин і ін.; в) застосування наукового пошуку; г) використання прин­ципу перегляду наукових фактів на новому, більш якісному, рівні, у новому аспекті; д) вибір принципу більш ефективного методичного розв'язання наукової задачі; є) застосування інших прийомів на основі вивчення каталогів дисертацій, які захищені, і т.п.

Таким чином, вибір теми наукового дослідження — справа серйозна. Тема повинна відрізнятися актуальністю та новизною, мати чітко окреслені межі досліджень. При цьому потрібно враховувати вже досягнуте у тому чи іншому напрямку, виявляти "вузькі" місця у лісогосподарському виробництві. Окрім консультацій з науковим керівником, провідними спеціалістами в даній галузі науки, виробнич­никами, потрібно самому здійснити пошук наукових публікацій з напрямку досліджень, який цікавить дослідника. Просити тему для майбутніх досліджень у досвідченого керівника не можна вважати нетактовним. Навпаки, виклавши коло своїх зацікавленостей, наукових інтересів і прохання підсказати тему досліджень, можна полегшити рекомендацію з боку досвідченого науковця.

Теми наукових досліджень, які будуть виконуватися при підготовці магістерських випускних робіт (дисертацій), повинні врахувати обме­жений термін часу для їх виконання. Тому вони мають передбачити лише якусь частину більш масштабних досліджень, наприклад, дослід­жень у масштабі підготовки кандидатських дисертацій. Тобто, майбутні магістри не можуть ставити для розв'язання великомасштабні задачі, але тематика досліджень повинна формулюватися так, щоб у процесі роботи студент мав змогу виконувати певний обсяг робіт по усіх розділах наукових досліджень, які передбачаються типовою схемою їх виконання. Початківець у наукових дослідженнях повинен знати, що вони перед­бачають підготовчі роботи, накопичення наукової інформації, оволо­діння методикою досліджень, проведення спостережень, дослідів, розрахунків, набуття досвіду роботи з науковою літературою, раціональними способами використання літератури, написанням наукової праці.

3.2 Планування науково-дослідної роботи

 

Робота над магістерською або кандидатською дисертацією повинна бути спланована за наведеною вище схемою. Перш за все автор повинен чітко уявляти задачу і мету наукових досліджень, щоб сформулювати суть і актуальність наукової теми, практичну цінність можливих результатів наукових досліджень. У такому разі спланувати роботу раціонально буде легше. Автор повинен уяснити логічну послідовність у виконанні запланованих робіт, навчитися бачити головне, вирішальне, на чому потрібно зосередити увагу та зусилля на даному етапі роботи. Спланувавши роботу, потрібно дотримуватися плану, відвести дні та години для виконання певної роботи, не відволікатися на інші справи. Іноді в ході досліджень потрібно попередні плани уточнювати. Але їх також бажано дотримуватися. Все це призводить до упорядкування роботи і економії часу.

Підготовчі роботи. У науці відомі приклади, коли недостатнє знання публікацій з теми досліджень призводило до повторення вже проведених досліджень. Саме тому дослідник — початківець повинен особливо ретельно вивчити ті надбання науки, які стосуються його теми.

Необхідну літературу знаходять за допомогою каталогів у бібліотеках, які бувають алфавітні, де література розміщена в алфавітному порядку, та систематичні, в яких література розміщена відповідно до універсального десятинного класифікатора — УДК. Саме в останньому і ведуть пошук літератури за темою досліджень.

Алфавітним каталогом користуються в тому випадку, коли відомо прізвище автора публікації (якщо авторів не більше трьох) або точну назву книги. Пошук збірників статей, довідників і т.п. проводиться за першим словом у їх назві.

Якщо відома тема пошуку, а не конкретні публікації, то пошук проводять у систематичному каталозі за допомогою системи УДК. Ця система передбачає поділ усіх галузей знань на 10 класів, кожен клас — на 10 груп, а кожну групу — на 10 підгруп і т. п. Для зручності читання індекса після кожних трьох цифр ставиться крапка. Основні класи системи УДК наступні. О. Загальний розділ; 1. Філософія; 2. Релігія; 3. Суспільні науки. Право. Управління. 4. Вільний клас; 5. Математика. Природничі науки; 6. Прикладні знання. Медицина. Техніка. 7. Мистецтво. Прикладне мистецтво. Транспорт; 8. Філософія. Мовознавство. Художня література; 9. Краєзнавство. Географія. Біографія. Історія.

Групи також мають свою структуру. Для зручності користування систематичним каталогом застосовують спеціальні визначники, наприклад, (0,31) — енциклопедія; (0,75) — підручники тощо. Крім визначників характеру матеріалу, використовують також визначники аспекту вивчення питання. їх вказують після основного індексу через крапку і два нулі перед цифровим позначенням. Наприклад: 001 — теоретична точка зору, науково дослідна робота; 002 — технологія.

Дві крапки поєднують поняття, які пов'язані за суттю. Наприклад, 621.9 — різання шляхом зняття стружки +536.2 — теплопередача. Разом буде наступний індекс 621.9:536.2 — теплопередача при різанні зняттям стружки. 001 — науково-дослідна робота +167 методологія. Разом — 001:167 — методологія наукових досліджень.

Якщо розділ системи УДК, до якого належить тема дослідження, невідомий, то пошук у систематичному каталозі здійснюють за допомогою алфавітно-предметного каталогу, в якому відшукують ключове поняття, що визначає розділ УДК систематичного каталогу. Попередньо визначають, чи є у таблиці з переліком розділів УДК назва теми, яка досліджується.

При користуванні каталогом необхідно дотримуватися правила: ключове слово виражати максимальною кількістю синонімів. Якщо ключове слово у предметному покажчику відсутнє, то його потрібно замінити більш загальним поняттям. При користуванні сіткою Інтернету його особливо потрібно дотримуватися.

Багато років УДК застосовувалась як найбільш досконала класифікація. Але розвиток наукових знань, виникнення нових понять у науковій і практичній діяльності людей обумовили появу нової — бібліотечно-бібліографічної класифікації (ББК), яка має більш розширену систему класифікації та індексування знань. Основні структурні одиниці ББК представлені 21 розділом, кожному з яких присвоєні індекс з прописних літер російського алфавіту. Класифікація включає в себе відділи, спеціальні таблиці. Типовим окремостям присвоєні індекси у вигляді строчних літер російського алфавіту, а більш дрібним — арабські цифри у десятинній системі.

Пошук патентних матеріалів по темі досліджень. Патентна документація являє собою найбільш повне зібрання про науково-технічні рішення за останні два століття. Вона підготовлена за відповідним стандартом і певним чином класифікована. У сучасний період у більшості розвинених країн застосовується система МКВ — Міжнародна класифікація винаходів. Вона має 8 розділів, 20 підрозділів, 115 класів, 607 підкласів, 600 груп і більше 45000 підгруп. Розділи МКВ наступні:

А — задоволення потреб людини;

В — різні технологічні процеси;

С — хімія і металургія;

D — текстиль і папір;

Е — будівництво;

Р — прикладна механіка, освітлення та опалення; двигуни і насоси; зброя і набої;

Є — технічна фізика;

Н — електрика.

Для кожного винаходу вказується: номер авторського свідоцтва або патентний номер заявки, дата пріоритету, індекс за системою УДК, прізвище та ініціали винахідника, найменування заявника, формула винаходу, яка відображає його новизну та корисність, а також необхідні для розуміння суті винаходу рисунки та схеми.

Патентна інформація обов'язково повинна передувати науковому дослідженню, забезпечуючи:

— прогнозування тенденції розвитку наукових напрямків, об'єктів техніки і технологічних процесів;

— оцінку технологічного рівня розробок шляхом співставлення їх з останніми запатентованими об'єктами;

— перевірку патентної чистоти розробок.

Патентний пошук потрібно робити за останні 5-8 років, підрахову­ючи кількість патентів і авторських свідоцтв за кожен рік. Це потрібно робити для наступних висновків.

Якщо кількість патентних публікацій з кожним роком зростає, то тема, яка досліджується, без сумніву актуальна.

Якщо кількість патентних публікацій із року в рік приблизно одна­кова, то для досліджень доцільно розробити паралельний (резервний) шлях, а тему досліджень розширити.

Якщо кількість патентних публікацій із року в рік зменшується, то дана тема не має достатньої новизни і потрібно вести пошук нових досліджень, які і дали більш надійні результати.



3.3 Робота з науковою літературою

 

У підготовчий період наукових досліджень дуже важливо навчатися раціональним способам опрацювання наукової літератури, бо ця робота для дослідника є повсякденною. Читання наукової літератури відріз­няється від читання художньої і, як правило, складається із наступних прийомів.

1.   Загальне знайомство з твором у цілому переглядом його змісту та швидким переглядом книги, статті, рукопису, архівних матеріалів тощо.

2.   Читання у порядку послідовного викладання матеріалу з акцентом уваги на найбільш важливі місця тексту.

3.   Вибіркове читання матеріалу.

4.   Складання конспекту або тез та систематизація зроблених виписок.

5.   Оформлення нової інформації на спеціальних картках.

6.   Повторне читання матеріалу та співставлення його з іншими джерелами інформації.

7.   Обдумування прочитаного матеріалу: його критична оцінка, записи своїх міркувань стосовно прочитаного.

Потрібно пам'ятати, що читання наукової літератури — робота трудомістка, вона потребує виняткової уваги, сконцентрованості. Студенти, молоді вчені — початківці намагаються читати наукову літературу швидко, щоб за мінімальний час отримати максимум інформації. Але цього досягти не вдається, бо спочатку потрібно навчитися читати з розбором, повільно, обмірковуючи суть нових знань та запам'ятовуючи нове. Яких-небудь стандартів з цього приводу немає, бо кожен науковець має свої, індивідуальні риси пам'яті, певний рівень орієнтації в науковому матеріалі.

Важливе значення при роботі з науковою літературою має звичка читати її зосереджено, активно, не відволікаючись. Тільки при такому порядку роботи з книгою можна відносно швидко, продуктивно ознайомитися з новою науковою інформацією, оцінити та засвоїти її.

Накопичення наукової інформації. Найбільш розповсюдженими серед наукових співробітників способами накопичення наукової інформації є записи. Форми цих записів бувають різні, але всі вони мають за мету зберегти на майбутнє якісь дані, відомості тощо. При цьому записи повинні бути зручними для їх використання. Найчастіше застосовуються наступні форми запису наукової інформації:

— записи у вигляді дослівного витягу із зазначенням джерела, автора цитати;

— записи у вільному викладенні з точним збереженням змісту та вказівкою на джерело і авторство;

— конспектування матеріалу з прочитаної книги, статті і т. п.;

— підкреслювання та помітки на полях власної книги, іноді різними кольорами;

— дослівні записи з власним коментарем;

— фотографування або ксерокопіювання тексту.

Записи можуть бути у звичайних зошитах, на листках паперу різного формату, але найчастіше — на бібліографічних картках або картках інших розмірів. Саме записи на картках найбільш зручні для користу­вання та для складання бібліографічного списку.

Картки бібліографічні мають розміри 125x75 мм, виготовляються з тонкого, білого картону. На них записуються загальні дані: прізвище автора, назва публікації за правилами ведення бібліографії, короткі відомості, які цікавлять дослідника.

Картки для записів із паперу для комп'ютерів мають розмір 215х150 мм, на них записуються вихідні дані джерела інформації і більш детальний опис матеріалу, який цікавить науковця. Взагалі, картки можуть бути довільних розмірів, але з ними працювати зручніше, ніж з записами в зошитах.

Поняття "інформація" є загальнонауковим, багатоплановим і означає зміст повідомлень про які-небудь факти, явища і т.п. Розрізняють багато видів інформації: документальну, письмову, усну, графічну, наукову, політичну, технічну, патентну, історичну, бібліогра­фічну та ін.

Накопичення та обробка наукової інформації — це не технічна, а копітка творча праця дослідника за раніше наміченим планом та добре продуманою методикою. Першочергова мета дослідника при цьому полягає у виясненні того, що зроблено в темі досліджень до нього іншими авторами. Тобто, наукова інформація дозволяє оцінити ступінь вивченості даної теми. При цьому потрібно звертати особливу увагу на першоджерела, в яких висвітлено початкову стадію досліджень, іноді в наступних публікаціях трапляються неточності, неузгодженості з матеріалами першоджерел, які потім з посиланнями на ці публікації повторюються в інших.

Певну картину щодо вивчення наукової теми можна скласти і за наведеними у публікаціях бібліографічними списками. Списки потрібно використовувати, опрацьовуючи наведені в них публікації, які з точки зору дослідника мають бути корисними для досліджень з наукової теми.

При наявності комп'ютерної техніки пошук і збереження наукової інформації здійснюється з використанням персональних комп'ютерів.



Лекція 4. МЕТОДОЛОГІЯ ЛІСІВНИЦЬКИХ (БІОГЕОЦЕНОЛОГІЧНИХ) ДОСЛІДЖЕНЬ

 

4.1 Загальні положення

 

До основних компонентів лісу В. М. Сукачов відніс атмосферу, фунт, рослинність, тваринний світ та мікроорганізми. Взаємодія між ними у лісі надзвичайно складна, тому у комплексі цієї взаємодії немає загальних методів вивчення. Компоненти взаємодіють між собою як один з одним, так і з кількома, що дослідити важко. Крім того, дослідження, наприклад, живлення дорослих дерев в умовах лісу пов'язане із великими труднощами, практично воно в сучасних умовах неможливе. Тому часто застосовуються такі методики досліджень, які дозволяють отримати необхідні дані опосередковано.

Лісові насадження відрізняються від інших рослинних угруповань земної суші більш складною просторовою неоднорідністю. Природа конкретного насадження залежить перш за все від кліматичних умов, гірської породи, на якій сформувався ґрунт, деревних порід та іншої рослинності, що є компонентами лісового насадження. Все це накладає відбиток на формування лісового насадження, визначаючи ярусність у його вертикальній структурі. Окрім того, формується і певна структура в горизонтальній площині, структурні елементи якої отримали назву синузій. Ярусність будови лісових насаджень охоплює і лісову підстилку — один із найважливіших компонентів у лісових насадженнях.

У горизонтальній площині лісові насадження характеризуються мозаїчним розміщенням деревної рослинності, при якому біогрупи чергуються з різними за розміром галявинами без неї. Нерівномірність деревного пологу впливає на наявність та розвиток нижніх ярусів рослинності — на надґрунтовий покрив, лісову підстилку, тваринний світ, мікробне заселення підстилки та ґрунту, характер зволоження ґрунту тощо. У такому розумінні синузії отримали назву парцел. Методологія лісівницьких досліджень і враховує парцелярну будову лісових насаджень.

У процесі росту та розвитку лісових насаджень відбуваються зміни у взаєминах компонентів лісу. Такі зміни є безперервними протягом життя лісового насадження. Тому при вивченні природи лісу потрібні довготривалі дослідження окремих факторів, які впливають на характер лісових насаджень, змінюючись у часі в результаті взаємодії з іншими чинниками. Потрібно пам'ятати, що весь процес росту та формування лісостану є результатом взаємовпливу компонентів, що його складають, а також взаємовпливу з іншими біогеоценозами. Дослідження взаємодії і повинно дати результат, що свідчить про певний характер режиму перетворення речовин і енергії, від якого залежить біологічна продук­тивність лісового насадження.

Методологія лісівницьких досліджень враховує також певну орга­нізацію лісостанів, що сформувалася у результаті довготривалого історичного процесу і більш притаманна лісам природного походження. Така організація (будова) лісостанів проявляється у певному порядку розміщення і групування взаємно пов'язаних живих і неживих компо­нентів, який забезпечує усій системі можливість здійснювати основну функцію — матеріально-енергетичний обмін між складовими насадження та насадженнями і навколишнім середовищем. Потрібно пам'ятати, що штучно створені людиною лісостани мають порівняно коротку історію, вони не завжди є стійкими без підтримки людини. Тому вивчення при­роди таких деревостанів у лісах України має велике значення.

Лісівницькі дослідження стосуються не тільки рослинності, як компонента лісу. Далеко не всі питання впливу на ліс мікроорганізмів вже досконало вивчені. А втім (за Т. В. Арістовською) немає жодного біогеохімічного процесу у вищих рослинах та тваринах без участі мікроорганізмів. Мікроорганізми здатні здійснювати хімічні реакції, які недоступні ні вищим рослинам, ні тваринам. Наприклад, фіксація вільного азоту атмосфери, мінералізація органічних решток, розклад і синтез мінералів гірських порід земної кори.

Важливе значення для життя лісу має взаємодія деревних рослин і ґрунту. Лісовий ґрунт особливий, перш за все, своєю строкатістю, що потребує своєрідного методичного підходу до його вивчення. На відміну від ґрунтознавців, які вважають лісову підстилку верхнім горизонтом ґрунту, лісоводи (В. М. Сукачов, 1965) відносять її до компонентів лісу, причому вважають дуже важливим компонентом. Методика досліджень лісової підстилки враховує динаміку її утворення — від появи, накопичення і до стабілізації та зникнення у разі рубки деревостану.

Атмосферне повітря важливе для лісу у першу чергу як джерело вуглекислого газу, що необхідний для утворення органічних речовин. Дослідження повітря у лісі враховує існування приземного шару, де концентрація С0₂ висока, і більш високих шарів — до крон дерев та в кронах, де вона найнижча. Тобто, враховується вертикальна стратифікація газу. Окрім цього, в лісостані враховується диференціація рослинності по вертикалі, від чого залежить відповідне розшарування атмосфери, ґрунту, тваринного світу та мікроорганізмів. Прийнято виділяти вертикальні структури — біогоризонти.

Методологія лісівницьких досліджень враховує також вплив господарських заходів у лісі, які особливо значне місце займають в лісах з інтенсивним веденням лісового господарства. Адже процеси росту і формування штучно створених деревостанів багато чим відрізняються від насаджень природного походження.

Вже наголошувалося, що лісові насадження відрізняються надзвичайною просторовою неоднорідністю, яка визначається нерівномірним розміщенням (за винятком штучно створених) деревних порід, різною густотою стояння дерев, різним віком окремих ярусів деревостану, наявністю вікон у полозі і т. п. Тому при лісівницьких дослідженнях, особливо у лісостанах природного походження, обов'язковим є виділення біоценотичних парцел. Цей процес досить складний, але дослідження в окремих парцелах більш точно відобра­жають особливості того чи іншого насадження. В умовах України рів­нинні ліси за своїм походженням - штучні. Для них притаманна більша однорідність. У гірських лісах Карпат також спостерігається однорідність лісостанів у певних висотних поясах.

Для лісових насаджень, на відміну від інших рослинних угруповань, характерна щорічна зміна висоти деревного пологу. Це призводить до значних кількісних і якісних змін у насадженні. З віком у насадженні можуть докорінно змінюватися внутрішньо-лісові умови, виникати нові біогоризонти тощо. Наприклад, у чистих сосняках з'являється підлісок, другий ярус. У листяних порід, крім того, у самому деревостані відбуваються зміни, пов'язані з боротьбою за існування, природним зрідженням, що впливає як на будову пологу, так і на світловий та тепловий режим під ним.

У зв'язку з певною динамікою, пов'язаною із щорічними кількісними та якісними змінами у насадженні, лісівницькі дослідження супровод­жуються певними труднощами. Для досліджень вибираються найбільш характерні ділянки лісових насаджень, на яких закладають пробні площі. Щоб уникнути зміни певних показників, пов'язаних із щорічним приростом деревостанів, практикують одночасні дослідження на серії пробних площ, які закладені у різних за віком лісостанах. При цьому насадження підбираються таким чином, щоб вони відрізнялися лише за віком, а їх склад, тип, інші особливості були ідентичними, тобто, вони відносились до одного природного ряду розвитку певного типу деревостану. Такий підхід до постановки досліджень має місце при вивченні ходу росту, деяких інших явищ у насадженнях. Довготривалі наукові дослідження повинні проводитися на постійних пробних площах. Короткотермінові дослідження для магістерських робіт, кандидатських дисертацій можуть проводитися і на тимчасових пробних площах, які також закладаються в лісостанах, що відображають їх типовість.



4.2 Етапи лісівницьких (біогеоценологічних) досліджень

 

Весь цикл лісівницьких досліджень можна умовно поділити на чотири етапи: попередній, початковий, основний і додатковий.

Попередній етап являє собою вибір об'єктів для досліджень, що включає в себе знайомство з картографічними і таксаційними мате­ріалами, маршрутне обстеження вибраних для досліджень ділянок лісо­вих насаджень. У разі потреби вибрані об'єкти обстежуються керівником наукових досліджень.

Вибрані об'єкти повинні бути зареєстровані в лісогосподарських органах (держпісгоспі), щоб їх не включали до планових лісогосподар­ських заходів, наприклад, не планували проведення рубок догляду і т. п. Найбільш придатними для лісівницьких досліджень, не пов'язаних з вивченням лісівницького впливу рубок догляду, є площі заказників, резерватів, інших заповідних територій. При дослідженні впливу різних способів та режимів рубок догляду потрібне сумісне з підрозділами лісового господарства (лісництвами) виконання робіт, для чого проводиться відповідне узгодження при плануванні рубок догляду.

У попередньому етапі досліджень також збираються відомості про природні умови району ведення лісового господарства.

Початковий етап передбачає, перш за все, проведення комплексу лісотаксаційних робіт: закладку постійних пробних площ, нумерацію та обмір дерев, картування розміщення дерев (у дорослих дерево — станах), нанесення на план горизонтальних проекцій крон тощо. Вимоги до постійних пробних площ і методика їх закладання викладені у підручниках з лісової таксації (М. П. Анучин, 1971, О. В. Тюрін, 1945).

У процесі роботи на пробних площах потрібно враховувати наступні моменти:

1.   Перелік дерев проводити за 0,5 або 1,0-сантиметровими сту­пенями товщини з одночасним визначенням класу росту та розвитку (за Крафтом). При дослідженні фотосинтезу та інших фізіологічних процесів модельні дерева відбирати з кожного класу, а результати переносити на лісостан з урахуванням представництва окремих класів.

2.   При замірюванні висоти дерев визначити висоту початку крон, висоту найбільшого за розміром діаметра крони, нижню межу наявності мертвих гілок, що потрібно для розрахунку окремих біометричних характеристик крон і лісового пологу.

3.   Зйомку горизонтальних проекцій крон проводити у межах попе­редньо визначених кварталів розміром 5x5 або 10x10 м. Можна застосо­вувати й іншу методику. Це потрібно для визначення не тільки суми проекцій крон, а й кратності перекриття. При цьому потрібно встановити розміри вікон у полозі. Дані перенести на одиницю площі — 1 га.

4.   У ряді випадків потрібно мати уяву про об'єм крон, тобто (у молодняках) вертикальні проекції крон. Методичні основи визначення поверхні та об'єму крон викладені у роботах Лебединського (1972) та Ассмана (Assmann, 1961).

5.   Постійні пробні площі для лісівницьких досліджень відрізняються від таксаційних площ. Якщо дослідження передбачаються довготер­мінові, то у молодняках поряд з пробною площею розміром 0,10-0,25 га передбачається резервна зона з таким розрахунком, щоб у майбутньому з існуючою можна розмістити нову пробну площу розміром 0,5-1,0 га. На самих пробних площах проводити тільки перелік дерев через 3-5 років, щорічний облік відмерлих дерев. Основну ж дослідницьку роботу виконувати у спеціальних робочих зонах, розміщених за межами пробної площі. Це потрібно витримувати тому, що, наприклад, вивчення ґрунтових умов і кореневих систем пов'язане з улаштуванням ґрунтових розрізів і різних розкопок, що не може не вплинути на характер росту деревостану. Порушення звичайного ритму росту може бути й через інші причини, пов'язані з проведенням досліджень.

Основний етап включає комплекс робіт, спрямованих на отри­мання кількісних оцінок тих чи інших процесів і взаємодій компонентів лісостану.

Додатковий етап можливий, коли при тривалих дослідженнях раніше передбачених процесів і явищ виникає потреба у проведенні таких досліджень. Це найчастіше пов'язано зі зміною структури лісо­стану з віком, з появою нових компонентів тощо.

У разі досліджень лісівничого впливу різних способів та режимів рубок догляду у штучно створених насадженнях, площа яких часто обме­жується 5 га при ширині ділянок у 100 м, не завжди є можливість витри­мати наведену схему розміщення пробної площі і резервних площ. У цьому випадку доводиться ряд досліджень проводити на самій пробній площі (наприклад, визначення кількості опаду, лісової підстилки), тим паче, що такі дослідження можуть відображати особливості росту дерево­станів на експериментальних та контрольній секціях пробної площі.



Лекція 5. ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО КРУГООБІГУ ПОЖИВНИХ РЕЧОВИН У ЛІСІ

 

Суть біологічного кругообігу поживних речовин у лісових насад­женнях, ланки біокругообігу та його показники, за якими визначається тип біокругообігу детально розглянуто у розділі 2. У даній лекції звер­тається увага на окремі питання біокругообігу, які можуть досліджу­ватися студентами при підготовці магістерської випускної роботи.

 

5.1 Загальні відомості про живлення деревних рослин і значення для нього біогругообігу поживних речовин

 

Чим краще рослина живиться, тим, при рівних інших умовах існу­вання, вона краще росте, а насадження може бути більш продуктивним. Виконано багато досліджень, які дали можливість установити вибагли­вість окремих деревних порід до того чи іншого елемента живлення,

але є багато особливостей даного процесу, які поки що не дають можли­вість оцінювати його комплексно з необхідною точністю. Як справедливо зауважують І. І. Смольянінов і О. А. Клімова (1978), чим живиться ліс ми, практично, знаємо, а як він живиться - поки що відомо мало. Причиною цього є неймовірно складні взаємини лісу із середовищем. У загальних рисах відомо, що дорослі лісові насадження живляться і живуть за законами біологічного кругообігу поживних речовин.

Відійшли в історію надто примітивні уявлення про живлення рослин філософів стародавніх Греції і Риму, вчених епохи середньовіччя, теорія гумусового живлення Альбрехта-Герра, інші теорії, які були відкинуті в результаті поглиблених досліджень живої природи. Уперше більш-менш чітке уявлення про живлення вищих рослин обґрунтував Ю. Лібіх у 1840 р., хоч і недооцінив роль азоту. Поступово вчені підійшли до розуміння існування в природі кругообігу речовин. Особлива увага зверталася і на процеси, що відбуваються на межі рослин і ґрунту, тобто, на межі живого і неживого.

Основні положення кругообігу речовин у природі сформулював видатний ґрунтознавець В. Р. Вільямс. Він виділив два типи біокругообігу: великий, або геологічний, що відбувається шляхом переміщення речовин між Сушею і Океаном, і малий, або біологічний — між рослиною (рослинністю) і ґрунтом. Саме біологічний кругообіг речовин у лісі можна вважати інтегральним показником, який характеризує стан і продуктивність лісового насадження.

Уже з початку XIX ст. велися пошуки методів вивчення біологічного кругообігу речовин у лісі. Це відображалося у підручниках з лісівництва (Зябловський, Котта, Длатовський). Перша спроба кількісної характе­ристики біологічного кругообігу речовин у лісі належить німецькому вченому Ебермайєру. Ним у 1876 р. був запропонований показник, який пізніше стали називати опадо-підстилковим співвідношенням або опадопідстилковим коефіцієнтом. Це — відношення маси органічних решток лісової підстилки до маси щорічного опаду. Цим коефіцієнтом можна приблизно відобразити швидкість розпаду органічних речовин на поверхні ґрунту у лісі. Пізніше на основі запропонованого Ебермайєром принципу були розроблені аналогічні коефіцієнти Костичевим (1886), Денглером (1935).

Найбільш широкі дослідження біокругообігу мали місце в повоєнні роки і проводилися науковцями під керівництвом проф. Н. П. Ремезова. Саме він навчив лісівників нашої країни встановлювати споживання насадженням поживних речовин у процесі біокругообігу шляхом балан­сових розрахунків. Тобто явище біокругообігу пізнається, характе­ризується на основі "втрати — прибуття" хімічного елемента із одного компонента лісу до іншого та розподілу (перерозподілу) цього ж еле­мента між даними компонентами.

Але більшість дослідників розуміють біокругообіг хімічних елементів у лісі як процес, вважаючи, що його вивчення тільки-но розпочинається. Як і в багатьох інших дослідженнях, в науковій літературі з'явилися та­кі вирази як "біокругообіг енергії", "біокругообіг лісової підстилки" і т.п. На жаль, такі поняття мають місце у працях відомих вчених. Тому були сформульовані три заборони на основі даних видатних дослідників, що найбільш чітко сформулювали свої думки стосовно біологічного кругообігу.

1.   Заборона Радіщева — Ваксмана — Уткіна полягає в тому, що в біологічному кругообігу речовин між рослиною і ґрунтом у лісі можуть утворюватися не будь-які речовини, а тільки хімічні елементи у стійкій іонній формі.

2.   Заборона Одума-Ковди. Не можна говорити про біокругообіг енергії між рослиною і ґрунтом у лісі, оскільки біоенергетичні процеси в лісовому насадженні незворотні.

3.   Заборона Диліса — Петрушенка. Не можна говорити про біоло­гічний кругообіг речовин стосовно відкритих, динамічних природних систем, які позбавлені замкнутого циклу процесів.

Із наведених заборон доцільно ще раз наголосити на другій: біокругообігу енергії у лісі немає. Існує надходження енергії від Сонця, яке частково зв'язується при фотосинтезі та затримується у гумусі і мікробній плазмі.

І. І. Смольянінов і О. А. Клімова пояснюють нетотожність виразів "речовина" і "іон" та звичку людей висловлюватися "біологічний кругообіг речовин", маючи на увазі, що речовина — це не іон, але такий вираз прижився і його можна вживати.

Біологічний кругообіг речовин у лісі І. І. Смольянінов (1969) поділяє на спадаючу та висхідну гілки, а також на ряд ланок: опад та змив із крон, деструкції, ферментативного розкладання органічних решток, мезомерії, гуміфікації та наступної мінералізації, обмінного поглинання елемента ґрунтом, переносів у ризосфері, споживання. Найчастіше дослідження біокругообігу проводять у ланках, що пов'язані з опадом та деструкцією органічних решток, процесів у ризосфері, та в ланці споживання. Кількісна характеристика процесів у даних ланках біокругообігу може дати загальну картину потенціальних можливостей лісорослинних умов для забезпечення успішного росту та високої продуктивності лісових насаджень.

5.2 Методи вивчення кореневих систем деревних рослин

 

Кореневі системи вивчаються з метою встановлення їх архітекто­ніки в тому чи іншому генетичному горизонті ґрунту під лісовим насад­женням, а також для виявлення коренезаселеності активним корінням відповідного шару ґрунту.

М. І. Калінін (1978) підкреслює, що вивчення кореневих систем має 200-річну історію, що спочатку вивчалися кореневі системи сільсько­господарських рослин. Більш складними та трудомісткими для дослід­ження виявилися кореневі системи деревних рослин.

Для вивчення кореневих систем деревних рослин застосовують ряд методів. Так, В. О. Колесников (1973) вирізняє — метод скелета, метод моноліта, метод зрізу (профілю), метод відмивання, метод стаціонару або склянок, метод вільного моноліту та метод лабораторний. Автор дає детальний опис вказаних методів та їх оцінку.

В практиці біогеоценологічних досліджень найчастіше застосо­вують метод зрізу та метод моноліту. Перший метод передбачає влаш­тування траншей необхідної глибини та ширини.

Траншеї шириною 1м влаштовуються на глибину кількох генетич­них горизонтів ґрунту, розміщуються на відстані 20-30 см від основи стовбурів, по дотичній до дерев, корені яких вивчаються. Скелетне ко­ріння препарується на вертикальній стінці траншеї на глибину 10-30 см, як рекомендує П. К. Красильников (1961). Загальна картина розміщення скелетних коренів відображається на рисунках і фото­графується. Для виконання рисунків доцільно користуватися рамкою із дерев'яних рейок, яка по горизонталі і вертикалі розбита на квадрати розміром 20x20 см туго натягнутою лескою або шпагатом. На рисунках потрібно зазначити масштаб.

Кількісний облік коренів у ґрунті проводять шляхом закладання мо­нолітів (Качинський, Рахтєєнко та ін.) Моноліти можуть мати гори­зонтальній переріз 25x20 см, а краще — 50x50 см. Вибирання активних коренів (менше 2 мм у діаметрі) з моноліту повинно проводитись у 10-сантиметрових шарах, з поділом за окремими деревними породами.

Подальший аналіз коренів може бути ваговим (для встановлення їх маси) і ксилометричним (для обчислення поверхні коріння).

Для отримання достовірних даних на кожній пробній площі потрібно закласти певну кількість монолітів. Професором Д. Д. Лавриненком (1952) був поставлений спеціальний дослід, завдяки якому встановлено, що мінімальна кількість монолітів повинна бути не менше 15.

У даній лекції ми торкнулися тільки деяких, найбільш поширених досліджень, які розкривають природу лісу. Окремо досліджується не деревна рослинність лісових насаджень, процеси поновлення лісу, тваринний світ (у тому числі мезофауна лісових підстилок), мікро­організми ґрунту, водний режим лісових насаджень, процеси фото­синтезу і т.п. Для перелічених питань існують апробовані методики, описані у спеціальних виданнях. Але методологія досліджень завжди залишається такою, щоб у результаті проведених спостережень у натурі, аналізів в умовах лабораторії можна було отримати ясну картину процесів, що відбуваються в умовах лісового насадження.

Лекція 6. РОБОТА НАД РУКОПИСОМ НАУКОВОЇ ПРАЦІ

 

6.1 Наукові твори та їх характерні особливості

 

П. Т. Приходько (1965,1969) відносить до наукових творів наступні: реферат, тези доповіді, науковий звіт, наукову доповідь, журнальну статтю, рецензію, монографію, брошуру, автореферат і анотацію, навчальний посібник, підручник, дисертацію. Кожен із названих видів наукової продукції має свої особливості як по формі, так і за змістом.

Реферат. Однією із початкових форм наукової роботи молодих дослідників є реферат. В ньому у стиснутій формі він під керівництвом наукового керівника повинен систематизувати отримані в результаті проведених досліджень дані, дати їм критичну оцінку і, можливо, висловити критичні зауваження з приводу опублікованих даних іншими дослідниками.

Розрізняють кілька форм рефератів:

а) оглядовий — може стосуватися даної теми, виконується переважно на основі опублікованих матеріалів;

б) методичний — у ньому розглядаються методи, методики конкретного дослідження та дається їм критична оцінка;

в) інформаційний — коротко викладається суть тієї чи іншої теми з метою інформування про підсумки наради, семінару, конференції;

г) біографічний — опис життя діячів науки, культури, оцінка їх ролі у розвитку знань, технічного прогресу;

д) полемічний — відомості про спірні, мало вивчені проблеми, на які існують різні погляди вчених.

Можуть бути і інші форми рефератів. У будь-якому випадку потрібно вивчити відповідну літературу, критично проаналізувати та узагальнити матеріал, скомпонувати його так, щоб було відображено основний зміст.

Доцільно дотримуватися наступного плану реферату:

1)   короткий вступ з викладанням теоретичного і практичного значення теми;

2)   викладання суті реферованих даних та критичних зауважень стосовно них;

3)   висновки.

Реферування дуже корисне для майбутніх магістрів, аспірантів, особливо якщо початківець у науці не має достатнього досвіду в аналізі та узагальненні наукових матеріалів та публічних виступах на наукові тами.

Тези. Тези складають з метою попереднього викладання основного матеріалу наукової доповіді або повідомлення В них відображаються нові положення, що мають місце в доповіді, центральна ідея. Як правило, тези мають 5-7 пунктів, що викладені на 1,5-2,0 сторінках тексту. Тези доповідей можуть бути опубліковані до початку роботи наукової конференції, іншого зібрання, або після їх проведення.

Науковий звіт. Являє собою узагальнення результатів наукового дослідження і є юридичним документом про діяльність наукового співробітника чи колективу науковців, узагальненням результатів виконання запланованих робіт і витрат асигнованих на них коштів.

Стосовно звітності аспірантів, то науковий звіт вимагає:

1)   короткий виклад планових завдань і програми робіт, які передбачалися і які виконано;

2)   коротку характеристику методів досліджень та їх технічне забезпечення;

3)   суть отриманих дослідником наукових результатів;

4)   заключення, яке підводить підсумки проведеної роботи, та задачі на майбутні дослідження;

5)   висновки та пропозиції.

До наукового звіту додаються необхідні документи, фотографії, рисунки, протоколи обговорення результатів досліджень у виробничих колективах тощо.

В науковому звіті особлива увага звертається на теоретичне зна­чення виконаних досліджень, їх цінність для народного господарства, наводяться розрахунки економічної і соціальної ефективності наукових результатів.

Науковий звіт оформляється у відповідності з вимогами Держ­стандарту України ДСТУ 3008-95.

Доповідь на наукову тему або наукове повідомлення, як правило, містять у собі:

1)   характеристику наукового і практичного значення теми;

2)   основні наукові положення;

3)   висновки і пропозиції.

Обов'язково підкреслюється "центральна ідея", яка є основою до­повіді, її аргументація. Оскільки на доповідь відводиться 10-15 хвилин, то основні положення повинні бути сформульовані стисло, без зайвої деталізації, яка розсіює увагу слухачів.

Найбільш переконливо діють на слухачів доповіді, коли доповідач має при собі конспект, але користується ним при потребі цитування, надання довідок. Не досягає мети доповідь, яка повністю читається за раніше складеним текстом, та ще й монотонно, без емоцій. Емоційна сторона, поряд з чіткою науковою аргументацією, допомагає доповідачу.

Наукова стаття передбачається для опублікування в журналі або збірнику наукових праць. Вона має обмежений обсяг, як правило, 8-10 сторінок комп'ютерного тексту на форматі А-5 і повинна мати також мінімум графіків, іншого ілюстративного матеріалу.

У відповідності з постановою Президії ВАК України від 15.01.2003 р. "Про підвищення вимог до фахових видань, внесених до переліків ВАК України" наукова стаття повинна мати наступну структуру (на прикладі вимог до статей, що друкуються у "Науковому віснику НАУ):

— Код УДК

— Заголовок

— Автор(и)

— Науковий ступінь автора (ів)

— Організація, установа, в якій працює (ють) автор (и)

— Анотація

Анотація повинна мати обсяг 5-7 рядків, викладена українською мовою, без повтору заголовка, з відображенням основного змісту статті, висновків, рекомендацій щодо використання результатів. Окремим рядком наводяться 5-7 ключових слів.

Основний текст повинен включати наступні елементи:

— постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями;

— аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;

— формування цілей статті (постановка завдання);

— виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрун­туванням отриманих наукових результатів;

— висновки з даного дослідження і перспектива подальших розвідок у цьому напрямку.

Допускаються 2-3 штрихових рисунки, 4-5 таблиць та формули.

Посилання на ілюстрації — обов'язкові (у круглих дужках).

Посилання на використані джерела інформації — у квадратних дужках, в яких проставляється номер джерела за списком літератури.

Посипання на всі джерела статистичних даних — обов'язкові.

Оригінальна частина статті повинна займати не менше 50% обсягу. Опубліковані раніше матеріали автора (ів) можуть бути використані як джерела інформації для оригінальної частини статті з відповідним посиланням.

Одиниці фізичних величин слід подавати в системі СІ, розмірності відношень одиниць — у вигляді добутку, наприклад, м³/га, як м³*га^-1.

Рисунки. Розмір рисунків — не більше 10x15 см. Кожен рисунок повинен мати тематичний підпис, а також номер (якщо їх більше одного).

Таблиці. Розмір таблиць не повинен перевищувати 10x15 см, кількість колонок — не більше 7-8, кількість рядків не може бути меншою, ніж кількість колонок, інакше потрібно змінити орієнтацію показників. Кожна таблиця повинна мати тематичний заголовок. Якщо в статті таблиць більше однієї, то вони нумеруються.

Формули. Слід уникати формул довжиною більше одного рядка. Формули нумеруються (у круглих дужках) й подаються у системі MS Equation 3,0.

Після основного тексту статті наводиться заголовок, прізвище автора (ів), анотація, ключові слова російською та англійською мовами. Текст повинен збігатися з текстом українською мовою.

Список літератури. Оформляється за вимогами ГОСТу 7.1-84 "Библиографические описание документа. Общие требования и правила описания". Джерела наводяться в алфавітному порядку спочатку за кирилицею, а потім - за латинською абеткою. У список вносяться лише ті джерела, на які є посилання в тексті статті.

Рецензія — стаття, в якій критично розглядається один або кілька наукових творів, дається аналіз досліджень та їх оцінка. Рецензування наукових творів потребує капітальних знань у тій чи іншій галузі науки, техніки, культури.

Монографія є науковою працею, в якій всебічно, детально досліджується яка-небудь проблема чи тема.

Брошура — друкований твір невеликого обсягу (2-5 др. арк.), який видається у м'якій обкладинці. Найчастіше містить матеріали науково-популярного характеру.

Навчальний посібник, підручник — найбільш складні та відповідальні види наукової продукції. Вони містять виклад сучасних наукових даних в тій чи іншій галузі знань для використання певною категорією читачів (студентів). Викласти коротко, чітко, ясно та дохідливо наукові факти, поняття, розподіливши їх за певною системою та послідовністю, дати теоретичне пояснення на рівні сучасної науки, навести чіткий і зрозумілий ілюстративний матеріал — велике мистецтво. Саме тому підручники для вузів дозволялося раніше подавати до захисту на здобуття вчених сту­пенів кандидата і доктора наук на рівні з дисертаціями.

Дисертація (лат. dissertatio — роздум, дослідження) — спеціальна форма наукового дослідження, яка подається для здобуття наукового ступеня і захищається публічно на засіданні спеціалізованої Вченої ради.

В Україні з 1937 р. існують два наукових ступені: кандидата та доктора наук. Для здобуття наукового ступеня кандидата наук претендент повинен мати закінчену вищу освіту, здати кандидатські екзамени, опублікувати основні положення досліджень у фахових виданнях, публічно захистити на засіданні Ради положення досліджень.

Автореферат містить короткий виклад наукової праці, виконаний автором та виданий друкарським способом накладом 200-250 примірників. Автореферат дисертації є обов'язковою науковою працею кваліфікаційного характеру, яка подається здобувачем вченого ступеню разом з дисертацією. Автореферат кандидатської дисертації не повинен перевищувати за обсягом одного друкованого аркуша, а автореферат докторської дисертації — двох.

Заголовок і основний зміст автореферату повинні повністю відповідати дисертації, але він повинен являти собою скорочений конспект дисертації.

В авторефераті обов'язково висвітлюються у вигляді окремих абзаців: актуальність теми, зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, мета і завдання досліджень, характеризуються об'єкт, предмет, методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувала, апробація результатів дослідження, публікації за результатами досліджень, наводиться структура та обсяг дисертації, коротко розкривається її зміст, висновки та пропозиції.

В авторефераті вказується місце і час публічного захисту дисер­тації, прізвища, наукові ступені та звання офіційних опонентів, провідна установа, яка розглядала дисертацію.

6.2 Стиль наукової мови

 

До 1860 р. в Росії дисертації повинні були бути написані латин­ською або німецькою мовами. їх захист також відбувався на цих же мовах. Нині в Україні дисертаційні роботи подаються до захисту українською, а в деяких випадках — російською мовою.

В науковій творчості вже давно сформувався особливий науковий або науково-технічний стиль мови. Мові наукових творів завжди були притаманні такі якості, як точність слововживання, діловитість і чіткість визначень тощо. Автори наукових праць висловлюються так, щоб їх у першу чергу могли зрозуміти спеціалісти. В той же час наукові праці повинні бути зрозумілими в своїй основі і широкому колу освічених читачів.

Однією з особливостей наукової мови є вживання спеціальних термінів. Дослідженнями встановлено, що кількість термінів і знаків, які застосовуються у сучасній науці, значно перевищує кількість слів, що вживаються в літературно-художніх творах та у розмовах. Завдяки спеціальним термінам і знакам, стандартним величинам тощо дося­гається можливість у короткій і економній формі давати розгорнуте визначення та характеристику наукових фактів, понять, процесів, явищ. Але слід пам'ятати, що точне і повне визначення якого-небудь поняття є гарантією його правильного розуміння. Тому потрібно дуже обережно підбирати наукові терміни та позначення, іншомовні слова, щоб не допустити неточностей, які можуть вплинути негативно.

Особливості наукового стилю. Стиль сучасного наукового твору, маючи загальні риси, залежить також від конкретної галузі науки, жанру наукового твору, його призначення. Вживаючи спеціальну термінологію, типові фразеологічні звороти, мова монографій буде відрізнятися від мови підручника, дисертації або популярної брошури. У зв'язку з цим можна вести мову про існування кількох різновидів стилю наукового викладення: наукової літератури, науково-педагогічної та науково популярної.

Як уже відмічалося, до наукової літератури належать журнальні статті, монографії, дисертації, наукові доповіді і звіти про наукову роботу, реферати, рецензії, що готуються для читачів — спеціалістів. Стиль наукового твору визначається вже самою його назвою, яка повинна бути точною, відображати зміст твору. Автор має чітко уявляти собі коло читачів, для яких призначений твір.

Важливою рисою наукової мови є послідовне проведення прийнятої теоретичної позиції, логічність викладення матеріалу, глибокий взаємозв'язок теоретичних положень.

Науковій мові притаманна витонченість, виразність, чіткість і ясність порівняно з розмовною мовою. Щоб не позбавити наукову мову витонченості частими повтореннями термінів, потрібно вживати синоніми, які мають той же зміст. У добре відредагованому творі окремі терміни повинні повторюватися не частіше, ніж через 50-100 слів, а краще — один раз.

Для стилю науково-педагогічної літератури характерні:

а) послідовність, перехід від більш простого до більш складного і важкого для засвоєння матеріалу;

б) певна система та класифікація об'єктів, що розглядаються;

в) дидактичний (від грецького — didaktios — повчальний) характер розкриття даних на науковій чи практичній основі. Науково-педагогічний стиль притаманний підручникам, навчальним посібникам, лекціям тощо.

Науково-популярний стиль потребує поєднання науковості фактич­них матеріалів з доступністю та образністю мови. Потрібно відшукати можливість викласти простою і доступною широкому колу читачів мовою відомості про складні явища, процеси, причому — з цікавістю.



6.3 Підготовка рукопису до комп'ютерного друку

 

Однією з обов'язкових вимог до рукопису наукової праці є її зовнішнє оформлення. Текст статті, монографії, дисертації, інших наукових творів ретельно вичитується автором, уточнюються абзаци, розділи, глави, параграфи. Після комп'ютерного друку текст повинен звірятися з оригіналом, автор має внести відповідні правки. Якщо цього не зробити, то можуть бути допущені неточності, помилки, які підуть далі при тиражуванні.

При підготовці дисертації потрібно чітко виконувати вимоги до її оформлення відповідно до вимог ВАК України. Відповідні вимоги ставляться і до оформлення магістерських випускних робіт.

Потрібно мати на увазі, що метою магістерської роботи є:

— закріплення набутих у процесі навчання в бакалавратурі та магістратурі теоретичних знань, вузькопрофесійних умінь і практичних навичок, необхідних для подальшої самостійної наукової, педагогічної чи виробничої діяльності;

— поглиблене вивчення методів лісівницьких досліджень, знання лісового сектору економіки з метою продовження наукових досліджень в аспірантурі або здобувачем наукового ступеня.

Отже магістерська робота є самостійною науковою, кваліфіка­ційною працею, в якій на основі виконаних її автором досліджень та літературних джерел логічно і послідовно викладено розв'язання конкретної задачі, яке має відповідне значення для лісівничої науки або лісогосподарської практики.

Оскільки магістерська робота повинна пройти публічний захист, то в ній автор обов'язково має відобразити сукупність результатів проведених досліджень, а це буде характеристикою самого автора як здобувана освітньо-кваліфікаційного рівня "Магістра наук". Підкреслю­ється особистий внесок у розробку теми роботи з обов'язковою всебіч­ною аргументацією.

Магістерська робота оформляється відповідно до вимог Держав­ного стандарту України ДСТУ 3008-95 "Документація. Звіти у сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення".

Стосовно кандидатських дисертацій, то особлива увага зверта­ється на назву дисертації, яка повинна бути, по можливості, короткою, відповідати обраній спеціальності та суті вирішеної проблеми (задачі), вказувати на мету дисертаційного дослідження і його завершеність. Іноді в назві допускається підзаголовок. Треба уникати виразів типу "Дослідження питання...", "Деякі питання.,.", "До питання ..."тощо.

У тексті дисертації обов'язкові посилання на авторів і джерела, з яких використані матеріали або окремі результати.

Структура дисертації передбачає наступні складові частини:

— Титульний аркуш

— Зміст

— Перелік умовних позначень (при необхідності)

— Вступ

— Основна частина

— Висновки

— Список використаних джерел, додатки (при необхідності).

В "Основних вимогах до дисертацій та авторефератів дисертацій", опублікованих у Бюлетені Вищої Агітаційної Комісії України № 2 за 2000 рік, наводяться вимоги до змісту кожної з перелічених складових частин дисертації, а також вимоги щодо оформлення дисертації (текст, ілюстрації, таблиці, формули, правила цитування та посилання на використані джерела, оформлення списку використаних джерел, додатки). Викладені також вимоги до автореферату дисертації, його структури, анотацій, оформлення та видання автореферату, структури файлу "Автореферат" на дискеті. В "Основних вимогах" викладений порядок проходження та захисту дисертації.



Лекція 7. ГІГІЄНА РОЗУМОВОЇ ПРАЦІ

 

7.1 Раціональний режим роботи

 

Професор П. Т. Приходько (1965) посилається на російського фізіолога Введенського, який визначив ряд умов організації розумової праці, що забезпечують її високу продуктивність. Ці розробки не втратили значення і сьогодні.

Дуже важливо входити в роботу поступово, працювати ритмічно, без ривків. Звичну роботу виконувати послідовно, етап за етапом, систематично. Потрібно правильно чергувати періоди роботи і відпочинку. Приділяти увагу регулярному тренуванню та вправам зі своєї спеціальності, що розвиває природні дарування та допомагає набуттю певних корисних навичок і прийомів трудової діяльності.

Окрім Введенського, режим роботи наукових працівників вивчали і вдосконалювали цілий ряд відомих клініцистів, фізіологів, гігієністів, що і дозволило сформувати основні положення щодо розумової праці.

У більшості людей інтенсивність розумових процесів підвищується з ранішніх годин і до полудня, досягаючи у цей час свого максимуму. Потім поступово, до 17 години, відбувається зниження творчої здатності. Після обідньої перерви і відпочинку творча активність знову зростає, приблизно з 19 до 21 години, після чого настає спад енергії і виникає необхідність повного відпочинку. Ця особливість творчої роботи відображена навіть у прислів'ях. Наприклад, "Утро вечера мудренее" — російській; "Одна ранішня година варта (краща) двох вечірніх" — англійській. Тому доцільно початковий період робочого дня викорис­товувати для найбільш трудомістких теоретичних робіт, аналізу та узагальнення фактичних матеріалів, найбільш точних вимірів і т.п.

Без термінової необхідності не варто зловживати роботою у нічні години, перетворюючи ніч на день. Робота в нічні години менш продуктивна у творчому відношенні, ніж денна.

Якщо ж людина працює безсистемно, нецілеспрямовано, без достатньої напруги, у неї швидко з'являється втома. При умілому розподілі розумової праці можна не тільки досягти виконання великої за обсягом роботи, але і зберегти продуктивну творчу роботу на довгі роки, навіть — на все життя. Стомлюються часто не від того, що багато працюють, а від того, що працюють нечітко.

Науково-дослідна робота, як і будь-яка інша, потребує певного терміну часу для "входження" до неї. Цей термін залежить від індивідуальних особливостей працівника. Одному на входження потрібно кілька хвилин - і він уже з головою поринув у виконання того чи іншого завдання. Іншому для цього потрібно значно більше часу. Довготривалі перерви у творчій роботі порушують звичний ритм та знижують ефективність. Потрібно економно витрачати час, відведений на виконання певних досліджень.

Доцільно в кінці робочого дня, а також робочого тижня робити підсумки зробленому, аналізувати удачі та невдачі, якість виконаної роботи.

7.2 Вдосконалення пам'яті і уваги

 

Добра пам'ять важлива для людей багатьох спеціальностей, але особливо вона потрібна науковим працівникам. Професіональні особливості науковця вимагають зберігати, швидко і точно поновлювати у пам'яті велику кількість фактів, термінів, понять, прийомів і методів досліджень у тій чи іншій області знань.

Пам'ять, як і інші психічні процеси, є функцією головного мозку, однією з форм відображення об'єктивної дійсності. У психології прийнято розуміти під пам'яттю здатність людини запам'ятовувати, зберігати та відтворювати досвід минулого. У світлі нинішніх уявлень розрізняють два види пам'яті: короткочасну і довготривалу.

Пам'ять не можна характеризувати як "склад" фактів, цифр, фор­мул, понять, бо вона є інструментом мислення, творчості. До числа чудесних особливостей пам'яті належать збереження та запам'я­товування набутого досвіду і можливість його витворення через розу­мове відтворення образу предмета. Коло відтворюваних у пам'яті понять надзвичайно широке і охоплює не тільки реальні події і думки, а й фантастичні образи, мелодії, запахи, різноманітні уявлення, відчуття, що зафіксовані у минулій діяльності людини. Процеси запам'ято­вування і відтворення відрізняються великою динамічністю і найтісніше пов'язані з особливостями людини.

Добра пам'ять — це не тільки прояв нормативних психічних здібнос­тей, але і в значній мірі результат постійного її виховання та вдоско­налення. Вважають, що забування накопиченої інформації найсильніше проявляється у перші години після її отримання. Потім цей процес іде повільніше і залежить від міцності збереження слідів того, що запа­м'яталося.

Молоді неуважні люди, які жаліються на погану пам'ять, забут­ливість, постійно скрізь запізнюючись, тому маючи характеристику недисциплінованих суб'єктів, у більшості випадків мають нормальну пам'ять. Через неуважність і формуються певні недоліки пам'яті. При певній вимогливості до себе, прояву сили волі люди з поганою пам'яттю можуть ліквідувати цей недолік.

Розрізняють кілька типів пам'яті за функціональними ознаками: 1) словесно-логічну; 2) образну (зорову, слухову, смакову, нюхову тощо); 3) рухову; 4) емоціональну. Відміни між типами дещо умовні, оскільки вони у певній мірі пов'язані між собою. Найбільш розповсюд­жені типи — словесно-логічний і образний.

Людина повторює вголос якісь незнайомі терміни, формули, іноземні слова і, якщо звертає при цьому увагу на їх смислове значення, логічний зв'язок у сполученні слів, знаків, фраз, речень, то вони легше запам'ятовуються і відновлюються.

У цьому процесі відіграють значну роль зорові образи. Наприклад, у запам'ятовуванні вірша дуже важлива рима, ритміка вірша, взаємний зв'язок слів і образів. Розрізняють також типи пам'яті за предметними ознаками:

а) загально-побутову — на історичні події, дати, числа, прізвища, імена;

б) професіональну — лікаря, педагога, юриста, актора, вченого та ін.;

в) спеціальну — в області мистецтва, спорту, колекціонування тощо.

Такі особливості пам'яті складаються у результаті повторення звичних предметів у певному колі діяльності.

Логічне запам'ятовування вимагає глибокого осмислення змісту подій, фактів, слів, графічного зображення. Цьому сприяє механічне запам'ятовування, тобто одночасне прочитання тексту вголос і запис незнайомих слів, які потребують розшифровування, наприклад, номери телефонів, сайтів Інтернету тощо.

Для розвантаження пам'яті вдаються до записів, які досить просто дозволяють зберегти необхідну інформацію. До них належать:

а) алфавітний словничок прізвищ, адрес та телефонів;

б) предметний словничок для окремих тем;

в) картотека з відображенням найрізноманітнішого фактичного матеріалу, приведеного у певну систему;

г) записна книжка або зошит для повсякденних чорнових записів, що особливо важливо в експедиційних поїздках;

д) магнітофонні та відеозаписи і т.п.

Краще не відкладати "на потім" різних думок, міркувань, а потрібно їх зафіксувати на папері чи іншим способом, бо часто їх потім важко відтво­рити в точності. Тому при собі завжди потрібно мати блокнот і олівець.

Вдосконаленню пам'яті допомагає і виховання уваги людини. Ці дві риси психіки людини взаємно пов'язані між собою. Увага є "вибірно-активний" стан психічної діяльності, який допомагає найбільш повному відображенню реальної дійсності та її пізнанню.

Основними властивостями уваги вважаються:

1)   стійкість у часі та зосередженість уваги;

2)            обсяг уваги або кількість об'єктів, які людина сприймає одночасно за короткий термін;

3)            розподіл уваги, тобто кількість дій, які людина може виконувати одночасно;

4)             зміна направленості, тобто перехід з одного об'єкта на інший.

Прийоми, що допомагають організувати стійку увагу, а значить і високу ефективність творчої наукової роботи, досить прості:

— нічого зайвого на робочому місці, що могло б відволікати увагу;

— усунення будь-якого шуму;

— чистота і порядок у приміщенні та на робочому місці;

— чисте повітря, нормальна його температура;

— достатнє місцеве та загальне освітлення;

— наявність у період роботи під рукою всіх необхідних приладів, матеріалів і т.п.



7.3 Організація робочого місця

 

В організації робочого місця криються великі можливості для підвищення продуктивності і якості творчої праці. Якщо робота виконується у лабораторії, то в ній передбачені спеціальні меблі, витяжні шафи, інші пристосування, які підтримують температурний режим повітря, його вологість тощо. Камеральні роботи виконуються у звичайних приміщеннях, але потрібно для нормальної роботи в них також спеціальні (офісні) меблі, температура повітря 18-20°С, відсутність протягів, комбіноване освітлення. Добре, якщо площа приміщення становить 6-8 м² на одну людину. Робочі столи повинні бути невеликих розмірів, в ансамблі з ними мають бути крісла, полиця для книжок, настільна лампа на гнучкому кронштейні з абажуром. Якщо у дослідника є звичка працювати стоячи, то потрібно мати зручну конторку. Саме робота протягом 1,5-2 годин стоячи за конторкою більш продуктивна, ніж сидячи за столом, до того ж при роботі стоячи не порушується кровообіг у мозку, більш повно здійснюється вентиляція легень, не здавлюється живіт і грудна клітка. Багато відомих вчених та письменників працювали саме стоячи за конторкою (О. С. Пушкін. Д. І. Менделєєв, Еміль Золя, Бернад Шоу, Ернест Хемінгуей).

Поверхня робочого столу повинна бути нетвердою, неяскравого кольору, краще зеленого, темно-жовтого, світло-коричневого відтінків. У приміщенні не повинно бути надто багато кімнатних квітів, портретів та картин на стінах, а на робочому столі дослідника — нічого зайвого. Науковий архів має зберігатися у певному, зручному для користування порядку.

Про гігієну зору. Приміщення для наукових досліджень повинні мати достатнє і рівномірне природне освітлення. При агрохімічних дослідженнях ґрунтів без такого освітлення неможливо виконати ряд аналізів, оскільки при штучному освітленні майже не вдається зафіксувати перехід кольору при титруванні. Особлива увага звертається на освітлення безпосереднього робочого місця. Потрібно виключити пряме або відбите сонячне освітлення, яке негативно впливає на органи зору. Уникнути такого освітлення можна зашторюванням вікна напівпрозорою тканиною та іншими способами.

При штучному освітленні найвища продуктивність праці спостеріга­ється при комбінованому (загальному і місцевому) освітленні. Для загального освітлення краще використовувати люмінесцентні лампи, які дають спектр, що наближується до сонячного. Люмінесцентні світиль­ники, як і звичайні електролампи, потрібно закривати щитками або абажурами, щоб вони не осліплювали працівників. Для місцевого освіт­лення краще використовувати лампи на шарнірних кронштейнах, уникаючи громіздких абажурів, у тому числі і паперових, які важко очищувати від пилу.

Дослідженнями встановлено, що найменш несприятливий для зору колір стін — зелений з різними відтінками. Найбільше стомлюють очі контрастні кольори — чорний, білий, червоний.

Щоб попередити передчасне погіршення зору, не потрібно читати при недостатньому та дуже яскравому освітленні, а також лежачи. Потрібно давати очам відпочинок після кожної години роботи (особливо з комп'ютером).



7.4 Режим відпочинку і харчування

 

Бадьорий стан, добре самопочуття та постійну готовність наукового працівника до творчої праці підтримує певний режим праці і відпочинку. Дуже важливо виробити звичку працювати ритмічно, чергуючи періоди роботи з паузами для відпочинку. Для кожного наукового працівника повинен бути плановий графік щоденного, щотижневого та щорічного відпочинку. Для молодих людей нічний сон повинен тривати 6-7 годин.

Іноді вважають, що відпочинок — це зміна занять. Це не відповідає дійсності. Для здорових молодих людей, що зайняті розумовою працею, важливий активний відпочинок - регулярна зміна розумової праці на дозовану м'язову. Це — важливіше за бездіяльний відпочинок. Активний відпочинок швидше і краще поновлює працездатність людини.

Чергування занять, що вимагають різного ступеня нервової напруги, також сприяє зменшенню перевтоми.

Позитивно впливає на підтримання творчої енергії молодих науковців регулярне заняття фізкультурою. Фізичні вправи, що виконуються щодня за певною системою, є могутнім засобом поліпшення обміну речовин в організмі людини, регуляції дихання та кровообігу, підвищення опору організму до несприятливих факторів, дозволяють протягом довгих років зберігати та підтримувати високу творчу активність.

При довготривалій роботі сидячи потрібно практикувати коротко­часні гімнастичні вправи о 12, 16 годині та перед закінченням робочого дня, а також вдома перед сном. Кращий відпочинок при напруженій розумовій праці — рухливі ігри з м'ячем тощо.

Високу продуктивність розумової праці також забезпечує правильно організоване раціональне харчування. Харчовий раціон наукових працівників повинен складати 2-3 тис. калорій на добу і мати збалансоване співвідношення білків, жирів та вуглеводів. Слід відмітити шкідливий вплив спиртних напоїв і пива, а також куріння, яке справедли­во називають побутовою наркоманію. Наукові дослідження не під­тверджують позитивний вплив алкоголю у невеликих дозах (50-100 мл) на людський організм, підтверджують шкідливий вплив тютюну та тютюнового диму на людину. Захворювання на туберкульоз легень серед курців удвічі вище, ніж серед тих, хто не палить. Під впливом систе­матичного та непомірного куріння розвиваються хронічні хвороби верхніх шляхів дихання, особливо бронхіт, бронхіальна астма, розладнується серцева діяльність, розвивається виразкова хвороба шлунку та дванадцятипалої кишки. В результаті послаблюється пам'ять, зни­жується розумова працездатність.

У робочих приміщеннях повинно категорично заборонятися куріння, особливо, якщо в одній кімнаті працюють курці і ті, хто не палить.



Лекція 8. ЛІСОВА НАУКА В УКРАЇНІ У СВІТЛІ ЇЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

 

8.1 Міжнародний союз лісових науково-дослідних організацій і його діяльність

 

У 1892 р. в Еберсвальді (Німеччина) відбулася установча нарада представників 5 країн з метою сприяння міжнародному співробітництву в галузі лісових досліджень і стандартизації експериментальних робіт. Саме тут і виникла одна із найстаріших у світі міжнародних добровільних некомерційних позаурядових наукових організацій — IUFRO.

IUFRO — від англійського International Union of Forest Research Organizations — нині об'єднує 710 організацій із 111 країн, представлених більш як 15 тис. науковцями, які працюють у майже 200 групах, 60 спеціалізованих групах та 8 відділеннях, а саме:

Лісівництво

Фізіологія і генетика

Лісогосподарська діяльність і технології

Інвентаризація, вирощування лісу і лісогосподарські науки

Лісова продукція

Соціальні, економічні, інформаційні і практичні дослідження

Стан лісів Лісова екологія

IUFRO надає можливість обміну знаннями, досвідом в галузі лісових досліджень на національному і міжнародному рівні. З такою метою проводяться робочі наради, семінари, конференції, на яких зустрічаються професіонали.

Результати лісових досліджень у світі підводяться на конгресах IUFRO, які відбуваються з інтервалом в середньому 5 років. Ювілейний конгрес на відзначення 100-річчя організації відбувся у 1992 р. в Еберсвальді, а всього їх відбулося 21, останній — у 2000 р. в Куала-Лумпурі (Малайзія). Росія була запрошена до членства в IUFRO в 1896 p., але стала членом Організації в 1903 р. Активну участь у роботі III і IV конгресів брав Г.Ф.Морозов, якого обрали членом Адміністра­тивного комітету.

Регулярна робота IUFRO була перервана Першою світовою війною і поновлена тільки в 1929 p., коли був проведений УП Конгрес у Стокгольмі. Серед доповідей на цьому Конгресі слід відмітити доповіді О. В. Тюріна (член делегації) і П. С. Погребняка — про методику дослідження лісорослинних умов, яку він надіслав на німецькій мові — Uber die Methodik der Itandartsuntes-suchungen in Verbindung mit den Waldtypen — і яка була опублікована в матеріалах Конгресу. Ця дата вважається датою появи нині всесвітньо відомої едафічної сітки Алексєєва-Погребняка.

Пізніше в роботі Конгресів IUFRO приймали активну участь В. М. Сукачов, І. С. Мелехов, інші відомі представники радянської та російської лісової науки.

Стурбованість світової громадськості знищенням та деградацією лісів на планеті викликала необхідність створення у 1993 р. Центру Міжнародних досліджень в області лісового господарства — CIFOR (Center for International Forestry Research) за ініціативою консуль­тативної групи з міжнародних сільськогосподарських досліджень.

Перед СІРОК стоять наступні задачі:

— вдосконалення наукових основ збалансованого управління лісами і лісовими площами;

— розробка стратегії і технології стійкого лісокористування та управління лісами;

— зміцнення можливостей країн у проведенні досліджень з розробки стратегій і технологій оптимального лісокористування.

Штаб-квартира CIFOR знаходиться в Індонезії у м. Богор. Центр проводить наукові дослідження не тільки в країнах тропічного поясу, а і в інших регіонах. До роботи залучаються науковці із багатьох країн на умовах відкритого конкурсу.

На основі угоди між Європейським Союзом і республікою Фінляндія у 1992 р. створений Європейський інститут лісу (ЕРІ). Уряд Фінляндії виділив для розміщення ЕРІ комплекс будівель у м. Йоепсуу, що в провінції Північна Карелія. Засновниками ЕРІ були:

— Лісогосподарський факультет Університету Брно (Чехія);

— Лісогосподарський факультет Університету Альберта-Людвіга у Фрайбурзі (Німеччина);

— Угорський інститут лісових досліджень;

— Норвезький інститут лісових досліджень;

— Польський інститут лісових досліджень;

— Національна станція лісових досліджень у Португалії;

— Санкт-Петербурзька лісотехнічна академія;

— Британський Інститут наземних екосистем;

— Університет Йоепсуу ( Фінляндія);

— Інститут лісових досліджень (Хельсінкі, Фінляндія);

— Факультет сільського і лісового господарства Хельсінкського університету.

Вищим керівним органом ЕFІ є щорічна конференція його членів. У 1997 р. до складу ЕFІ входило понад 90 закладів - дійсних членів із 35 країн.

Основна задача ЕFІ полягає в тому, щоб проводити дослідження в галузі лісової політики, включаючи і екологічні аспекти, багатоцільове використання лісу, вивчення ресурсів і санітарного стану лісів Європи, пропозицій і попиту на деревину й іншу лісову продукцію, а також готувати прогнози розвитку Європейських лісових ресурсів та їх використання.

Відповідно до вказаних цілей і планується проведення робіт з інформаційного, методичного забезпечення та підготовки спеціалістів для проведення досліджень в лісовому господарстві, публікації отри­маних даних тощо.

Встановлені пріоритетні напрямки наукових досліджень:

— стійкість лісів;

— лісове господарство і можливості зміни клімату;

— структурні зміни на ринку лісових товарів (деревна і не деревна продукція) та послуг;

— аналіз лісової політики;

— інформаційна служба і розробка методології досліджень у лісовій галузі.

По кожному з напрямків розробляються кілька проектів різного терміну виконання.

У 1990 р. в Архангельську відбулася Міжнародна конференція за темою "Північні ліси". При активній участі СРСР тут була утворена Міжнародна асоціація з дослідження бореальних лісів — International Boreal Forest Recearch Association IBFRA. До неї увійшли Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція. Були вибрані 4 напрямки координації: моніторинг, інвентаризація, класифікація і глобальні аспекти; цикл вуглецю -, ведення лісового господарства і лісові пожежі. Відповідно до цих напрямків були сформульовані конкретні задачі IBFRA. Фактична діяльність IBFRA сприяє поширенню принципів сталого розвитку науки і практики лісового господарства розвинених країн бореального і помірного природно-кліматичних поясів Європи і Америки.

Світові лісові конгреси. За свідченням В. В. Страхова та ін. (2001), історія Світових лісових конгресів бере початок з 1890 p., коли на Всесвітній виставці у Парижі відбулася перша зустріч спеціалістів, присвячена проблемам міжнародної торгівлі лісом. Наступна зустріч, також у Парижі, з питань торгівлі лісом відбулася в 1913 р. Потреба у вивченні та узагальненні світового досвіду у лісовому господарстві привела до організації у 1905 р. в Римі Міжнародного інституту лісівництва. Через 21 рік цей заклад виступив організатором Першого Всесвітнього лісового конгресу, який у 1926 р. відбувся у Римі.

II Всесвітній лісовий конгрес відбувся у 1936 p. у Будапешті. На ньому було вирішено створити постійний комітет для організації всесвітніх лісових конгресів та висліджування результатів виконання їх рішень. Так був утворений у Берліні Міжнародний центр лісівництва (1938), але він працював недовго. Після закінчення Другої світової війни та утворення Організації Об'єднаних націй (1945) при ній був створений спеціальний орган — Продовольча і сільськогосподарська організація — FAO — Food Agriculture Organisation, до якої і увійшли Міжнародний інститут сільського господарства і Міжнародний інститут лісівництва. FAO почала патронувати усі наступні всесвітні лісові конгреси.

Всесвітній лісовий конгрес відбувся у 1949 р. в Хельсінкі. Там було вирішено проводити конгреси з інтервалом у 6 років. Такий цикл узгоджувався з графіком роботи Комітету з лісового господарства FAO, який проводив свої конференції один раз на два роки. Наступні лісові конгреси відбулися: IV - в Індії (1954); V — у США (1960); VI — в Іспанії (1966); VII — в Аргентині (1972); VIII — в Індонезії (1978); IX — в Мексиці (1985); X — у Франції (1991); XI — в Туреччині (1997). XII Всесвітній лісовий конгрес відбувся у Канаді ( 2003).

Кожен з конгресів мав свій девіз, який відображав пріоритети та програму дій в галузі лісового господарства, лісокористування в усіх країнах на наступні 6 років.

Усі конгреси, що відбулися в XX ст., охопили ключові проблеми розвитку людства, пов'язані з лісом та веденням лісового господарства. Якщо на II Всесвітньому лісовому конгресі девізом було вибрано "Вивчення міжнародного ринку лісу", то після закінчення Другої світової війни на IV конгресі було поставлене питання про роль і місце лісових територій в економічному розвитку.

Починаючи з 1960 р. місце проведення Всесвітніх лісових конгресів поділяли між собою Америка і Європа. Девізом V конгресу було "Комплексне використання лісів"; VI — "Роль лісового господарства в зміні світової економіки"; VIII - "Ліси і соціально-економічний розвиток"; IX — "Ліси і народонаселення". Саме на ньому було серйозно поставлене питання про взаємозв'язок між знищенням лісів у тропічній зоні заради потреб сільського господарства і в зв'язку з ростом народонаселення планети. У той період щорічно вирубувалося 1,5 млн. га тропічних лісів. Девіз IX Всесвітнього лісового конгресу - "Лісові науки в загальному розвитку суспільства"; X — "Ліси — спадщина для майбутнього"; XI — "Ліси для сталого розвитку на шляху у XXI століття". Девіз XII Конгре­су — "Ліс — джерело життя".

Як бачимо, на останніх Всесвітніх лісових конгресах вирішувалися соціально-економічні проблеми світової спільноти у зв'язку зі станом лісів та веденням лісового господарства. Питання, які розглядалися на конгресах, були тісно пов'язані з рішеннями ООН на Конференції в

Ріо-де-Жанейро (1992), рішеннями XIX Спеціальної Сесії Генеральної Асамблеї ООН у червні 1997 р., яка підвела підсумки з рішень 1992 р. Зростала кількість учасників конгресів. Так, на XI конгресі (Анталія, Туреччина) були представлені 417 учасниками 140 країн світу. На цьому конгресі було прийняте звернення до всіх урядів і народів світу — Декларація Анталії.

Саме таким чином знайшли відображення важливі політичні моменти сучасного міжнародного лісового господарства. На конгресі була продемонстрована готовність спеціалістів, працівників лісового господарства, науковців, викладачів навчальних закладів, представників влади і простих людей до співпраці в ім'я збереження лісів, сталого управління ними.



8.2 Витоки, становлення та сучасна структура лісової науки в Україні

 

Лісівнича наука в Україні, за свідченням С. А. Генсірука [15], бере початок з XVIII ст. Саме тоді на території нинішньої України почали створювати лісові культури, великі парки, здійснювати лісовпорядження. З початку XIX ст. все частіше стала застосовуватися лісівнича техніка, продумана організація ведення лісового господарства. У кінці XIX та на початку XX ст. активізувалися роботи зі степового лісорозведен­ня, заліснення пісків та яружно-балкових утворень. Відома експедиція проф. В. В. Докучаєва (1892 — 1893 рр.) з науковими цілями заклала дослідні об'єкти — Деркульський та Велико-Анадольський. На них створювалися полезахисні лісові смуги та вивчався їх вплив на мікроклімат і урожайність польових культур на захищених полях. У 1902 р. було створене Велико-Анадольське дослідне лісництво, яке відіграло важливу роль у подальшому розвитку полезахисного лісорозведення.

У 1911 р. було організоване Трипільське дослідне лісництво, яке з 1913 р. перейшло до складу Дарницького лісництва. У цьому лісництві та в Нікольському (під Києвом) В. Д. Огієвським було створено ряд дослідних об'єктів з вивчення природного поновлення сосни та закладені географічні культури сосни.

У березні 1922 р. у Харкові (тодішній столиці України) було створено Всеукраїнське управління лісами — ВУПЛ, яке проіснувало до 1930 р., виконуючи функції з організації ведення лісового господарства. Очолював ВУПЛ О. Г. Марченко.

Г. М. Висоцький не тільки народився і виріс в Україні, але й після закінчення Петровської сільськогосподарської і лісової академії зв'язав свою долю на багато років з Україною. Так, він проходив практику у 1889 р. в Бердянському лісництві під керівництвом відомого лісничого П. М. Сивицького, де і "захворів" на степове лісорозведення. У 1892 р. за пропозицією проф. В. В. Докучаєва Г.М.Висоцький очолив дослідну дільницю у Велико-Анадолі. Тут він створював полезахисні смуги та вивчав їх вплив на довкілля. За 12 років роботи під керівництвом Георгія Миколайовича було створено 538 га полезахисних смуг. Ним був запропонований і апробований деревно-кущовий тип лісових культур, що добре себе зарекомендував у степових умовах.

У 1925 р. Г. М. Висоцький очолив кафедру лісівництва Харківського інституту сільського господарства і лісівництва. У цьому вузі були створені також наукові кафедри, серед яких перша — лісівництва. Її очолив Г.М.Висоцький. Під його керівництвом готувалися наукові кадри — вже у 1928 р. на кафедрі навчалися 16 аспірантів, серед яких були і майбутні академіки — А. Б. Жуков та П. С. Погребняк.

У 1926 р. при Всеукраїнському управлінні лісами було утворене Бюро з лісової досвідної справи, роботою якої керував Г. М. Висоцький. Під його керівництвом лісова дослідна справа в Україні набула широких масштабів. Поновлювалися та розширювалися науково-дослідні роботи на найстаріших дослідних станціях — Маріупольській та Дарницькій, розгорталися дослідні роботи на Тростянецькій лісовій дослідній станції, де розпочали дослідження вологообігу у лісі.

У 20-х рр. XX ст. в Україні гостро постало питання лісової типології. Проблему лісової типології тільки частково вирішувала типологічна класифікація Є. В. Алексєєва, бо вона була розроблена, головним чином, для Правобережжя України. Тому з ініціативи Г. М. Висоцького при ВУПЛ організується Експедиційно-дослідна партія з метою дослідження лісів Полісся і Лісостепу України, їх відповідності класифікації Є. В. Алексєєва. До складу партії увійшли В. Е. Шмідт, П. С. Погребняк, Д. В. Воробйов. П. П. Кожевніков. Результати експедиційних досліджень протягом 1927 і 1928 рр. дозволили П. С. Погребняку удосконалити типологічну класи­фікацію Є.В.Алексєєва, побудувавши широко відому едафічну сітку, яка нині іменується як сітка Алексєєва-Погребняка і використовується для визначення типів лісорослинних умов (едатопів).

Слід підкреслити, що на початку та в першій половині XX ст. розгорнули свою діяльність відомі вчені — лісівники, які працювали у вузах — Київському політехнічному інституті (В. Я. Добровлянський), Київському сільськогосподарському інституті (Є. В. Алексєєв, Є. П. Вотчал, З. С. Голов'янко, Д. І. Товстоліс); Харківському інституті сільського господарства і лісівництва (О. Г. Марченко, Б.О.Шустов та ін.). Професор Є. В. Алексєєв заклав основи української лісової типології на лісівничо-екологічних принципах. Професор О.Г.Марченко запропонував ряд організаційних і технологічних положень з удосконалення ведення лісового госпо­дарства. Академік Є. П. Вотчал із співробітниками розробили теоретичні основи та технологію короткочасної та довгострокової підсочки сосни.

За шість років діяльності Експедиційно-дослідної партії (1926 — 1932) було видано 15 випусків "Трудів з лісової досвідної справи на Україні", присвячених широкому копу питань з лісівництва, лісових культур, лісової типології і захисту лісу. В них періодично публікувалися звіти Г. М. Висоцького про виконану наукову роботу, повідомлялося про чергові завдання та перспективи наукових досліджень. Були опублі­ковані масові таблиці для таксації насаджень з основних лісоутворюючих порід, які склав професор Б. О. Шустов. У 1924 — 1930 рр. видавався науково-виробничий журнал "Український лісовод", в якому друкувалися матеріали провідних вчених-лісоводів того часу, що великою мірою сприяло поліпшенню рівня лісової справи в Україні.

За пропозицією Г. М. Висоцького та обфунтуванням О. І .Марченка постановою уряду України від 13.08.1929 р. був створений Український науково-дослідний інститут лісового господарства (УкрНДІЛГ). У1931 р. він був реорганізований в УкрНДІ лісового господарства та лісової промисловості, а декілька місяців потому-у Всесоюзний НДІ лісового господарства та агролісомеліорації зі сферою діяльності не тільки в Україні, а і в Центрально-чорноземній області, північному Кавказі, Дагестані. Але у 1935 р. інститут був знову реорганізований в Україн­ський науково-дослідний інститут лісового господарства і агролісо­меліорації — УкрНДІЛГА зі сферою діяльності на території України. З 1936 р. інститут знаходиться в підпорядкуванні Наркомзему України, працюючи, переважно, над тематикою з агролісомеліорації.

Після ліквідації ВУПЛ у 1930 р. лісова наука концентрується при кафедрах лісових та сільськогосподарських вузів. У 1930 р. рішенням уряду України організовано Український лісотехнічний інститут у м. Києві, на базі лісового факультету Харківського інституту сільського господарства і лісівництва та лісоінженерного факультету Київського сільськогосподарського інституту. Разом із контингентом студентів із Харкова до Києва перейшли на роботу цілий ряд професорів, провідні доценти, була передана наукова лісова бібліотека, обладнання лабораторій, біологічний музей, інше обладнання.

У 1933 р. кафедру загального лісівництва УкрЛТІ очолив П. С. Погребняк, якою і завідував до 1939 р., а потім-з 1944 по 1949 рр. З 1939 по 1941 рр. він очолював кафедру лісового фунтознавства. За роки роботи на кафедрах лісогосподарського факультету Петро Степанович розгортає інтенсивну наукову діяльність у трьох основних напрямках: дослідження ґрунтів і кореневих систем у дібровах, дослідження ґрунтів і кореневих систем у сосняках Українського Полісся; дослідження мінерального живлення деревних порід. За результатами досліджень з вивчення лісів України була написана і віддрукована у 1941 р. монографія П. С. Погребняка, В. Е. Шмідта, М. І. Калужського, Л. М. Вербицького "Основы лесной типологии", у якій теоретичну частину написав П. С. Погребняк. У монографії підкреслюється необхідність екологічного підходу до вивчення лісів, розглядається взаємодія екологічних факторів і лісу, протиріччя при формуванні лісових насаджень — між біологією та екологією деревних рослин і навколишнім середовищем. Ця капітальна праця на багато років вперед запрогра­мувала тематику і методи наукових досліджень в Україні.

У грудні 1945 р. у системі Академії наук України створюється Інститут лісівництва (з 1954 р. — Інститут лісу), який до 1956 р. очолював академік П. С. Погребняк. У роботі цього наукового закладу знайшов відображення весь талант Петра Степановича, його кипуча енергія, неабиякий досвід науково-дослідної роботи. Науково-дослідна робота Інституту лісу велася з акцентом на теоретичні розробки.

За 10 років свого існування інститут випустив 7 томів наукових праць, більша частина яких є справжнім надбанням лісової науки.

У 1956 р. Постановою уряду України на базі Інституту лісу і УкрНДІЛГА створено єдиний науково-дослідний інститут лісового господарства і агролісомеліорації (УкрНДІЛГА) з розміщенням його у Харкові.

Поряд з науковими установами лісового профілю в Україні дослідження лісів велися кафедрами лісових вузів та лісогосподарських факультетів сільськогосподарських вузів: Харківського, Херсонського (1948 — 1956рр.), Луганського (1949 — 1955рр.). У 1945 р. у Львові створено Лісотехнічний інститут, співробітниками якого у повоєнні роки проводились дослідження, головним чином, у Карпатському регіоні.

Кафедри Київського лісогосподарського інституту (до 1954 р.), а пізніше — лісогосподарського факультету Української сільськогосподарської академії у повоєнні роки вели широкомасштабні дослідження способів головних рубок та поновлення лісів у рівнинній частині території України, впливу полезахисних смуг на довкілля та врожайність сільгоспкультур, впливу типів лісових культур на ріст лісових насаджень, місця екзотів у лісах України, ходу росту лісових насаджень та методів таксації лісів з використанням ЕОМ, комплексної механізації лісокультурних робіт, профілактики і боротьби зі шкідниками та хворобами лісу. У наведеній роботі С. А. Генсірука (1992) детально висвітлена науково-дослідна робота в лісовій науці України в розрізі окремих напрямків, названо імена тих науковців, які внесли свій внесок до лісової науки.

На сучасному етапі історії України дослідження у лісовій галузі проводять, у першу чергу, відомчі наукові установи: Український науково-дослідний інститут лісового господарства і агролісомеліорації ім. Г. М. Висоцького (УкрНДІЛГА) та Український науково-дослідний інститут гірського лісівництва (УкрНДІгіліс) ім. П. С. Пастернака. УкрНДІЛГА (м. Харків), підпорядковані Степовий (м. Херсон) та Полі­ський (м. Житомир) філіали, Вінницька, Київська, Красно-Тростянецька, Кримська, Маріупольська, Придеснянська науково-дослідні станції.

УкрНДІгірліс (м. Івано-Франківськ) має Карпатську лісову науково-дослідну станцію (м. Мукачево), Тернопільський опорний пункт, гідро — стаціонари "Хрипелів" і "Свалява", арборетум "Діброва", дендропарки "Березинка" та "Високогірний".

Названі установи з сіткою своїх підрозділів охоплюють усі при­родно-економічні зони України. Останнім часом вони зміцнюють та розширюють контакти з міжнародними установами, приймаючи участь у спільних проектах. Галузеві науково-дослідні інститути є членами IUFRO, а в 1999 р. УкрНДІЛГА став членом Європейського Лісового Інституту, що сприяє перспективам розвитку лісової науки в Україні.

На жаль, сьогодні вузівська наука, яка зосереджена на лісогоспо­дарських факультетах Національного аграрного університету (м. Київ), Харківського аграрного університету, Агроекологічної академії (м. Жи­томир), Українського лісотехнічного університету (м. Львів), існує сама по собі, плануючи і виконуючи дослідження за нескоординованими планами. Кафедри проводять дослідження і за договорами з певними відомствами. Тому можна зробити висновок, що Україні бракує єдиного центру, який би здійснював планування і координацію наукових дослід­жень у лісовій галузі, маючи в основі вирішення не тільки локальних,

але і глобальних проблем.



ПІСЛЯМОВА

 

Для унаочнення матеріалу лекцій потрібні ті чи інші ілюстрації. Автор вважає, що лектор може сам підібрати необхідний матеріал у залежності від технічних можливостей його показу, тому і не пропонує щось своє. Це питання буде вирішувати лектор.

Оскільки опрацювання питань, розкритих у циклі лекцій, потребує проведення практичних занять, то для формування індивідуальних завдань, на нашу думку, доцільно використати для розділів 1-4 нав­чальний посібник "Практикум з лісівництва" (автори В. Є. Свириденко, Л. С. Китичок, О. Г. Бабіч [61], у якому достатньо матеріалів. Можна використати і інші джерела, а також результати власних досліджень викладача, який буде вести практичні заняття. Але доцільно завдання "прив'язувати" до конкретних підприємств, у яких студент проходив виробничу практику. Орієнтовну тематику практичних занять наведено у додатках.

На практичних заняттях з розділу 5 потрібно, на нашу думку, ознайомити студентів з видами наукових праць і бібліотечними каталогами, опрацювати реферування наукової лісівничої літератури, складання списку використаних джерел інформації у відповідності з діючими правилами та допомогти кожному студенту виконати огляд літератури за темою його магістерської роботи. Окрім цього, необхідно коротко ознайомити студентів з методикою наукових лісівницьких дослі­джень з питань, які найчастіше вирішуються у студентських випускних роботах.

Всі ці питання, повнота їх розгляду цілком будуть залежати від відведеного часу на практичні заняття.

10.  Розробка схеми рубки формування ландшафту для конкретної ділянки приміського лісу (за матеріалами кафедри).

11.  Розробка схеми формування узлісся для ділянки приміського лісу (за матеріалами кафедри).

Додаток 1

Методики наукових досліджень, що найчастіше застосовують при підготовці випускних магістерських робіт

 

Облік природного поновлення

Природне поновлення лісу досліджується наступними методами: окомірно, стрічкових проб, облікових площадок.

При окомірному методі заселеність площі підростом установлюється за маршрутними ходами, розкладеними на певній відстані. Цим методом встановлюється загальна картина поновлення — приблизна його густоста та розміщення молодих рослин — рівномірний чи груповий. Також відмічається стан підросту: здоровий, пошкоджений, хворий чи сумнівний.

Більш точний облік підросту здійснюється методом стрічкових проб або методом облікових площадок.

При застосуванні методу стрічкових проб стрічки певної ширини — одна, дві або три — розміщуються упоперек ділянки або (якщо дві) — хрест навхрест. На стрічках виконується суцільний перелік підросту, а потім, враховуючи площу стрічок, дані перераховуються на усю площу і на площу в 1 га.

Метод облікових площадок передбачається на ділянці за певною схемою площадок розміром в 1 м², а іноді — більших. На кожній площадці виконується суцільний облік підросту за породами дерев та станом, а отримані дані перераховуються на всю площу та площу в 1 га.

У відомість обліку підросту заносяться дані по кожній стрічковій пробі чи площадці окремо.

Багатьма відомими дослідниками В. Г. Нєстєровим, М. М. Горшеніним, Б. І. Іваненком, С. С. П'ятницьким, П. М. Мегалінським та ін. запропоновані різні кількості облікових площадок та їх розміри. Тут потрібно враховувати і розміщення підросту на площі, і його висоту. Якщо підріст розміщений рівномірно і має незначну висоту — кількість площадок може бути меншою, а їх розмір - також менший.

Форма переліскової відомості і поновлення наведена у додатку 11-Д "Практикум з лісівництва" [61]. Вона враховує кількість екземплярів підросту на стрічці чи площадці за його висотою: до 0,5 м; 0,6-1,5 і більше 1,5 м (по кожній деревній породі).

Для оцінки природного поновлення можна скористатися таблицею П. М. Мегалінського [34], наведеною у додатку 10Д "Практикум з лісівництва".

Дослідження органічних решток. Для визначення маси щорічного опаду на пробних площах розміщують за певною схемою 6-10 облікових площадок розміром в 1 м². Місця для розміщення площадок готують заздалегідь, розчищаючи дещо більшу за 1 м² площадку, видаляючи рослинність та лісову підстилку. Опад потрібно збирати у листяних лісостанах в кінці опадання листя та до початку дощової осінньої погоди. У хвойних та мішаних лісостанах бажано збирати опад влітку та восени. Відібраний опад краще помістити у поліетиленовий пакет окремо з кожної облікової площадки, вкласти в нього етикетку, а пізніше зробити якісний аналіз, розділивши на активну частину (листя, хвоя) та пасивну (гілочки, кора, шишки, насіння, інші рештки). У лісостанах, що представлені кількома породами, іноді листя доцільно розділити за породами.

Для дослідження опаду в лабораторних умовах вибирається середній зразок масою 0,5-0,8 кг з врахуванням частки активної та пасивної частини опаду. У лабораторних умовах зразок подрібнюється, доводиться до абсолютно сухого стану та використовується для визначення вмісту золи, сполук азоту, калію, магнію, інших сполук, а також для визначення активної кислотності за стандартними методами. Отримані дані переводяться на площу в 1 га, використовуються для оцінки живлення насадження.

Визначення запасу лісової підстилки також доцільно виконувати шляхом закладки облікових площадок. У залежності від товщини підстилки, яка встановлюється окомірно, розмір площадок може бути в 1 м² і 0,5 м². Так, у дібровних умовах, де органічні рештки розкладаються швидко, доцільно мати площадки в 1 м², а у суборевих — 0,5 м².

Збирати лісову підстилку потрібно тоді, коли вона сформується, тобто перед початком опадання листя.

Якщо лісова підстилка не має чітко виражених шарів, то вона збирається на площадці цілком. Якщо ж вона має виражені шари, то потрібно збирати кожен шар окремо на кожній обліковій площадці. Зібрана підстилка доводиться до повітряно-сухого стану, відбирається середній зразок для лабораторних досліджень з врахуванням якісного складу та ступеню розкладання. Як правило, окремо враховуються такі фракції підстилки: не розкладена, напіврозкладена і потрох.

Середня із усіх площадок маса лісової підстилки переводиться на площу в 1 га.

Дані про масу опаду і лісової підстилки, а також вміст елементів живлення використовуються для визначення показників біологічного кругообігу та встановлення його характеру.

Для цього потрібно виготовити шаблон із рейок з внутрішньою площею в 1 м² і поділити його на клітинки через 20 см кнопочками. Шаблон кладеться на поверхню підстилки і міліметровою лінійкою вимірюється у кожній точці відстань від рейки до поверхні підстилки, цифри записуються у певному порядку. Потім гострим ножем підстилка розрізається по периметру шаблона і знову вимірюється відстань від рейки до поверхні фунту. Різниця між другим виміром і першим дасть товщину підстилки. Дані обробляються статистично.

Маса підстилки встановлюється після доведення її до повітряно-сухого стану.

Таким же чином можна визначити і товщину окремих шарів підстилки, якщо вони виражені.

При необхідності встановлення максимальної вологоємкості лісової підстилки можна скористатися методом шаблонів. Автором застосовувалися металеві шаблони розміром 20x25 см, що мали висоту трьох стінок у 5 см та відкриту передню, тобто мали форму совка. Шаблон накладається на підстилку, гострим ножем лісова підстилка обрізується з усіх боків та видаляється. Шматок підстилки у непорушному стані переміщується усередину шаблона.

Знаючи масу шаблона, товщину підстилки та її масу у повітряно-сухому стані, можна обчислити об'ємну масу підстилки. Для встановлення максимальної вологоємкості підстилки кілька зразків (краще разом із шаблонами) потрібно помістити у яку-небудь посудину, пригнітити зверху, щоб підстилка не спливала, та заповнювати водою. Через 1-1,5 доби потрібно вийняти із води, дати вільній воді стекти та визначити масу кожного зразка у насиченому водою стані. Різниця у масі мокрого та повітряно-сухого зразка дасть величину поглинутої вологи. Її потрібно виразити у відсотках.

Визначення об'ємної маси лісового ґрунту. Лісові ґрунти мають свої особливості під різними за породним складом лісостанами. Часто доводиться вивчати вплив лісових насаджень на ґрунт, у першу чергу на фізичні властивості - об'ємну масу, структурність тощо. Найбільш точно визначається товщина лісової підстилки за методом А. С. Скородумова [65].

Об'ємна маса лісового ґрунту визначається за допомогою спеціальних стальних циліндрів, які мають висоту 40 мм та 100 мм, діаметр 80 мм. Відповідно до цих розмірів об'єм циліндрів становить 200 та 500 см³. Можуть бути використані циліндри інших розмірів. Ними користуються ґрунтознавці.

Лісові ґрунти вивчаються з поверхні (0-5 см глибини) та посередині генетичних горизонтів. Можливе вивчення ґрунту у кожному 10 см шарі до глибини 100 см.

Для відбору зразка у непорушеному стані циліндр потрібно врізати у ґрунт одним-двома ударами масивним молотком. Саме у такий спосіб зразок ґрунту не подрібниться, а збереже природний стан.

Підрізавши ножем врізаний у ґрунт циліндр, його виймають, рівно відрізують надлишки ґрунту та упаковують. Паралельно з відбором зразків ґрунту у непорушеному стані відбираються зразки ґрунту для визначення вологості. Потрібно для цього користуватися алюмінієвими бюксами та вжити заходів щоб із зразка не випаровувалася волога до лабораторного дослідження.

В умовах лабораторії відібрані зразки зважуються, а зразки для встановлення вологості ґрунту — висушуються до постійної маси. Після встановлення відсотка вологи обчислюється абсолютно суха маса відібраного зразка ґрунту. Знаючи об'єм ґрунтового циліндра, легко обчислити об'ємну масу ґрунту у непорушеному стані.

Повторність для отримання достовірних результатів повинна бути: з поверхні ґрунту — не менше 10, для більш глибоких шарів — 4-5.

Об'ємна масса ґрунту визначається за формулою:

де md — маса ґрунту при польовій вологості, в об'ємі циліндра, г;

V — об'єм циліндра, см^-3;

W — відсоток вологості ґрунту, %.

Визначення запасів гумусу та поживних речовин у ґрунті.

Для визначення запасу гумусу або того чи іншого елемента живлення, наприклад, у однометровій товщі ґрунту, потрібно знати вміст елемента у 100 г ґрунту (міліграмах), що встановлюється лабораторним аналізом, та об'ємну масу відповідного генетичного горизонту.

Для кращого сприйняття розрахунків доцільно зобразити ґрунт у вигляді куба з поверхнею 1x1 та глибиною 1м. На ньому відмітити лінії, які відмежовують генетичні горизонти ґрунту.

Знаючи вміст елемента живлення у 100 г ґрунту, визначених у лабораторії за стандартними методиками, та об'ємну масу ґрунту конкретного генетичного горизонту, визначають масу ґрунту у даному горизонті та запас елемента у ньому. Запаси елемента живлення в усіх генетичних горизонтах до глибини 100 см обчислюють як їх суму. Дані, отримані на 1 м² площі лісового ґрунту, переносять на площу в 1 га або відносять до одиниці об'єму ґрунту, тобто залишають визначені для площі в 1 м².

Дослідження водних властивостей ґрунту. Визначається вологість ґрунту, максимальна гігроскопічність та водопроникненість з його поверхні.

Вологість ґрунту поверхневого та більш глибоких горизонтів визначається у відібраних у металеві бюкси зразках ґрунту, які доводяться у лабораторних умовах до постійної маси. У місцях відбору зразків ґрунту для лабораторних досліджень відбираються і зразки на встановлення вологості. Якщо немає можливості визначити масу відібраних зразків вологого ґрунту на місцях досліджень, то потрібно вжити заходів, щоб запобігти випаровуванню вологи із зразків ґрунту. Бюкси потрібно помістити у поліетиленові пакети або ізолювати стики між корпусом бюкса і кришкою кільцем із резини.

У лабораторних умовах визначається маса вологого ґрунту і його маса після висушування при 105° у сушильній шафі. Розрахунок вологості зразків ґрунту здійснюється за формулою:

де md — маса зразка ґрунту у повітряно-сухому стані, г;

mc — маса зразка ґрунту після висушування, г.

Максимальна гігроскопічність ґрунту визначається за стандартною методикою, враховується при мінімальній вологозабезпеченості рослин у подвійній величині.

При визначенні водопроникності ґрунту з його поверхні користуються металевими циліндрами, які врізуються в ґрунт так, щоб не порушити його будову. При цьому у місцях розміщення циліндрів знімається лісова підстилка.

Виходячи з того, що при сильних зливах може випасти до 50 мм опадів, робиться розрахунок кількості води, яку потрібно вилити у врізаний у ґрунт циліндр так, щоб стовп води становив 50 мм. Цю кількість води можна вливати у циліндр порціями. Для дослідження потрібно мати 8-10 циліндрів, фіксуючи для кожного з них час у хвилинах, за який вода повністю буде всмоктана ґрунтом. Дані такого дослідження потрібно обробити статистично.

Максимальна гігроскопічність зразків ґрунту визначається у лабораторних умовах за стандартною методикою.

Вважається, що мінімальна вологість ґрунту, при якій може існувати рослин­ність, дорівнює хвойній максимальній гігроскопічності. Тому при встановленні запасів вологи у ґрунті, які можуть бути використані рослинами, обчислюють різницю між польовою вологістю і подвійною гігроскопічністю ґрунту.

Методика визначення показників біокругообігу у ланці накопичення та первинного порушення органічних решток.

Маса опаду і лісової підстилки визначається на облікових площадках розміром в 1,0 або 0,5 м². На пробній площі у певному порядку - на однаковій відстані в ряду та між рядами розміщують 6-10 однометрових площадок. Можна поступити таким чином: кожну площадку 100x100 см помітити кілочками, забитими по вуглах та середині двох протилежних сторін. Оскільки у хвойних насадженнях хвоя опадає протягом вегетаційного періоду, половину однометрової площадки звільняють від лісової підстилки, яку доводять до повітряно-сухого стану та зважують. Восени, перед масовим осипанням хвої, на звільненій половині збирають опад і теж зважують у повітряно-сухому стані. Інша половина може бути контрольною, маса якої складає підстилка + опад.

У листяних насадженнях масу лісової підстилки визначають перед листопадом. Окремо враховується маса опаду (на другій половині або на усій площадці).

Окрім визначення маси опаду та підстилки, формуються середні їх зразки масою до 0,4-0,5 кг для лабораторних аналізів визначення фракційного складу, вмісту елементів живлення тощо.

Примітка. Якщо підстилка має виражені шари, то визначають масу кожного шару.

Найчастіше визначаються наступні показники, а саме, за І. І. Смольяніновим: маса який називають опадо-підстилковим коефіцієнтом, що свідчить про швидкість органічних решток, показник свідчить про швидкість кругообігу у даному циклі,

і який показує дольову участь елемента у циклі.

Чим показник менший, тим більша частка елемента в опаді.

На основі отриманих показників біокругообігу визначається його тип за класифікацією Н. І. Базилевич, Л. Є. Родіна [6] та при необхідності обґрунто­вуються заходи щодо його активізації.

Дослідження кореневих систем дорослих деревних рослин. Найчастіше виникає потреба у вивченні кореневих систем деревних рослин у мішаних лісостанах: їх архітектоніка, взаємне розміщення у товщі ґрунту та коре- незаселеність окремих горизонтів ґрунту.

Для уявлення про архітектоніку та взаємне розміщення скелетних коренів застосовується траншейний метод. Він полягає в розміщенні траншеї по дотичній до основи стовбура одного або кількох дерев та препаруванні скелетних коренів на вертикальній стінці траншеї. Розмір траншеї повинен бути таким, щоб у ній міг поміститися дослідник та зарисувати розміщення коренів. Найчастіше ширина траншеї становить 70-80 см, глибина повинна охоплювати верхні горизонти ґрунту або сягати 1 м, а довжина буде залежати від довжини скелетних коренів у горизонтальному напрямку або буде такою, що охоплює кореневі системи дерев двох чи кількох порід, що сумісно зроста­ють у насадженні. Як правило, довжина траншеї не перевищує 10 м. Для зображення кореневих систем у масштабі на рисунку доцільно застосовувати спеціальний шаблон з поділками на клітини розміром 20x20 см.

Коренезаселеність ґрунту дрібним корінням досліджується методом монолітів. Моноліти у вигляді паралелепіпедів з періодом 50x50 см або іншим розміщуються на розрахованій відстані від дерева на глибину до 1 м. Ґрунт разом з дрібним корінням (діаметром до 2 мм) виймається з моноліта шарами товщиною 10 см або за глибиною генетичного горизонту, дрібне коріння вибирається вручну з поділом за окремими породами, визначається його маса до висушування та величина поверхні за допомогою пікнометра. Отримані дані окремо для кожного моноліта заносяться до таблиці та зображуються на діаграмі у встановленому масштабі.

 

Глибоке розуміння лісовими фахівцями взаємодії лісу з екологіч­ними факторами, які обумовлюють його існування, дає можливість не тільки пізнати природу лісових насаджень, складні процеси, що в них відбуваються, але і вірно зорієнтуватися у процесах лісовирощування. Усі лісівничі заходи при штучному створенні насаджень, їх поновленні (а це в умовах рівнинних лісів України переважає), догляді за насадженнями протягом довготривалого часу повинні спрямовуватися, вихо­дячи із розуміння тих процесів і змін у характері росту насаджень, які можуть виникнути. І потрібно дії лісовода спрямувати так, щоб після того чи іншого втручання людини у життя лісового насадження не відбувалися негативні наслідки як для самого лісу, так і для господарства.

Ось чому в лекціях деталізований матеріал взаємодії лісу з окре­мими екологічними факторами, який у певному обсязі був засвоєний студентами при їх підготовці до рівня "бакалавр" і якого недостатньо для рівня "магістр".

Лісова типологія являє собою розділ лісівництва, що розробляє класифікацію лісів за певними їх ознаками. Це потрібно у першу чергу для грамотного ведення господарства у лісах, які навіть на відносно незначній частині земної суші — у межах України — відрізняються своїм характером: складом деревних порід, темпами росту деревних рослин, будовою і т. п., а це вимагає нешаблонного підходу до усіх лісогосподар­ських заходів. Крім того, лісова типологія потрібна при наукових дослідженнях природи лісу, особливостей росту деревостанів тощо.

Ми не обмежилися тільки характеристикою лісотипологічних напрямків та шкіл, які розробляли і розробляють лісотипологічні класи­фікації, але і коротко навели принципи лісотипологічних класифікацій, які застосовуються у зарубіжних країнах. Окремі лісотипологічні класифікації розглянуті критично з точки зору їх слугування вимогам лісогосподарських заходів. Розширюючи коло лісотипологічних знань, розуміння лісової типології як важливого інструмента для практики лісового господарства, ми вважаємо, що саме такий підхід до підготовки фахівців — лісоводів освітньо-кваліфікаційного рівня "магістр" цілком виправданий.

Стосовно сучасної лісотипологічної класифікації, яка діє в Україні, вважаю за необхідне зауважити, що вона не задовольняє практику лісового господарства, тому її потрібно вдосконалювати, залишивши регіональною, але зменшивши до 2-3 десятків типів лісу.

Додаток 2

Об'єм маломірних стовбурів сосни у м³ за їх діаметром та висотою (за П. П. Ізюмським)

 

Діаметр на висоті 1,3 м, см	Висота стовбурів, м
	2			3		4		5		6		7		8		9		10		11
2	0,000616			0,000756		0,000899		0,00104		0,00118		0,00132
3	0,00139			0,00171		0,00202		0,00234		0,00266		0,00298		0,00329		0,00361
4	0,00247			0,00300		0,00360		0,00416		0,00473		0,00529		0,00536		0,00642		0,00698		0,00755
5	0,00385			0,00474		0,00562		0,00650		0,00638		0,00638		0,00915		0,0100		0,0109		0,0118
6	0,00555			0,0682		0,00809		0,00936		0,0106		0,0119		0,0132		0,0144		0,0157		0,0169
7						0,0110		0,0127		0,0145		0,0162		0,0179		0,0196		0,0214		0,0213
8						0,0144		0,0166		0,0189		0,0212		0,0234		0,0257		0,0279		0,0302
9								0,0211		0,0239		0,0268		0,0296		0,0325		0,0353		0,0382
10								0,0259		0,0295		0,0331		0,0366		0,0401		0,0436		0,0472
11										0,0357		0,0400		0,0445		0,0485		0,0523		0,0571
12										0,0425		0,0476		0,0527		0,0576		0,06ЬІ		0,0679
13												0,3659		0,0618		0,0678		0,0737		0,0797
14												0,0648		0,0717		0,0786		0,0785		0,0924
15														0,0823		0,0903		0,0982		0,105
16														0,0937		0,103		0,112		0,121
17																0,116		0,126		0,136
18																0,130		0,141		0,153
19																		0,157		0,170
20																		0,175		0,189
Діаметр на висоті 1,3 м, см		Висота стовбурів, м
		12	13		14		15		16		17		18		19		20		21		22
3
4
5		0,037
6		0,0182	0,0195
7		0,0248	0,0265
8		0,0324	0,0347		0,0369
9		0,0411	0,0439		5,0468
10		0,0507	0,0542		0,0577		0,0614		0,0648
11		0,0613	0,0656		0,0699		0,0742		0,0784		0,0827
12		0,0730	0,0781		0,0832		0,0883		0,0933		0,0964		0,0103		0,108
13		0,0857	0,0915		0,0976		0,104		0,110		0,115		0,121		0,127		0,133		0,139
14		0,0993	0,106		0,113		0,120		0,127		0,134		0,141		0,148		0,155		0,152		0,168
15		0,114	0,122		0,130		0,138		0,146		0,154		0,162		0,170		0,177		0,185		0,193
16		0,130	0,139		0.І49		0,157		0,166		0,175		0,184		0,193		0,202		0,211		0,220
17		0,146	0,157		0,167		0,167		0,187		0,197		0,-4)8		0,218		0,228		0,238		0,248
18		0,164	0,176		0,187		0,199		0,210		0,221		0,233		0,244		0,256		0,267		0,279
19		0,183	0,196		0,203		0,221		0.2С4		0,247		0,259		0,272		0,285		0,293		0,310
20		0,203	0,217		0,231		0,245		0,259		0,273		0,287		0,302		0,316		0,300		0,344

Додаток 3

Об'єм маломірних стовбурів дуба у м³ (за П.П.Ізюмським)

Діаметр на висоті 1,3 м, см		Висота стовбурів, м
		2			3		4		5		6		7		8		9		10		II
2		0,000633			0,000763		0,000893		0,00102		1,00115		0,00128
3		0,00142			0,00172		0,00201		0,00230		0,00260		0,00289		0,00318		0,00347
4		0,00253			0,00305		0,00357		0,00409		0,00461		0,00514		0,00566		0,00617		0,00670		0,00722
5					0,00477		0,00558		0,00639		0,00621		0,00803		0,00883		0,00965		0,0105		0,0113
6					0,00678		0,00804		0,00921		0,0104		0,0115		0,0127		0,0139		0,0151		0,0162
7							0,0109		0,0125		0,0141		0,0157		0,0173		0,0189		0,0205		0,0221
8							0,0143		0,0164		0,0185		0,0205		0,0226		0,0247		0,0268,		0,0289
9									0,0207		0,0234		0,0260		0,0286		0,0313		0,0339		0,0365
10									0,0256		0,0288		0,0321		0,0354		0,0386		0,0419		0,0451
11											0,0349		0,388		0,0427		0,0467		0,0506		0,0546
12											0,0415		0,0468		0,0509		0,0556		0,0603		0,0649
13									nbsp;				0,0542		0,0597		0,0652		0,0707		0,0762
14													0,0629		0,0693		0,0756		0,0820		0,0884
15															0,0795		0,0868		0,0942		0,101
16															0,0905		0,0988		0,107		0, 115
17																	0,112		0,121		0,130
18																	0,125		0,135		0,146
19																			0,151		0,163
20																			0,167		0,180
Діаметр на висоті 1,3 м, см	Висота стовбурів, м
	12			13		14		15		16		17		18		19		20		21	22
2
3
4
5
6	0,0174
7	0,0237			0,0253
8	0,0309			0,0330
9	0,0392			0,0418		0,0444
10	0,0483			0,0516		0,0549		0,0581		0,0614
11	0,0585			0,0624		0,0664		0,0703		0,0643		0,0782		0,0821
12	00696			0,0743		0,0790		0,0837		0,0837		0,0931		0,0978		0,102
13	0,0317			0,0372		0,0927		0,0982		0,104		0,109		0,115		0,120		0,126
14	0,0948			0,101		0,108		0,114		0,120		0,127		0,133		0,139		0,146		0,152	0,159
15	0,109			0,116		0,123		0,131		0,138		0,145		0 158		0,160		0,167		0,175	0,182
16	0,124			0,132		0,140		0,149		0,157		0,165		0,174		0,180		0,190		0,199	0,207
17	0,140			0,149		0,159		0,168		0,177		0,187		0,196		0,206		0,215		0,224	0,234
18	0,157			0,167		0,178		0,188		0,199		0,209		0,220		0,231		0,241		0,252	0,262
19	0,175			0,186		0,198		0,210		0,222		0,233		0,245		0,257		0,269		0,280	0,292
20	0,193			0,206		0,219		0,232		0,245		0,259		0,272		0,285		0,298		0,311	0,324



Додаток 4

Об'єм маломірних стовбурів граба у м³ (за П. П. Ізюмським)

Діаметр на висоті 1,3 м, см		Висота стовбурів, м
		2		3		4		5		6		7		8		9		10		11
2		0,000573		0,000687		0,000803		0,000918		0,000103		0,00115
3		0,00129		0,00155		0,00181		0,00207		0,00233		0,00259		0,00284		0,00311		4,00336
4		0,00229		0,00275		0,00321		0,00368		0,00414		0,00460		0,00566		0,0552		0,00589		0,00644
5				0,00430		0,00502		0,00574		0,00646		0,00718		0,00790		0,00362		0,00934		0,0101
6				0,00619		0,00723		0,00827		0,00930		0,0130		0,0114		0,0124		0,0135		0,0145
7				0,00343		0,00984		0,0113		0,0127		0,0141		0,0155		0,0169		0,0183		0,0197
8						0,0129		0,0147		0,0165		0,0184		0,0202		0,0221		0,0239		0,0257
9								0,0185		0,0209		0,0233		0,0256		0,0279		0,0303		0,0326
10								0,0230		0,0258		0,0287		0,0310		0,0346		0,0374		0,0403
11/p>										0,0313		0,0348		0,0382		0,0417		0,0452		0,0487
12										0,0372		0,0414		0,0455		0,0497		0,0538		0,0580
13												0,0485		0,0534		0,0583		0,0691		0,0680
14												0,0563		0,0619		0,0676		0,0732		0,0789
15														0,0711		0,0776		0,0841		0,0906
15														0,0310		0,0883		0,0957		0,103
17																0,0997		0,108		0,116
18																0,112		0,121		0,130
19																		0,135		0,145
20																		0,149		0,161
Діаметр на висоті 1,3 м, см	Висота стовбурів, м
	12		13		14		15		16		17		18		19		20		21		22
2
3
4
5	0,0108		0,0115
6	0,0155		0,0165
7	0,0211		0,0225		0,0239
8	0,0276		0,0294		0,0331		0,0231		0,0350
9	0,0349		0,0373		0,0395		0,0419		0,0443		0,0466
10	0,0431		0,0460		0,0489		0,0518		0,0547		0,0575		0,0604
11	0,0528		0,0557		0Г0592		0,0636		0,0661		0,0696		0,0631		0,0766
12	0,0621		0,0663		0,0704		0,0745		0,0787		0,0828		0,0869		0,0911		0,0953
13	0,0729		0,0777		0,0826		0,0875		0,0923		0,0972		0,102		0,107		0,112		0,117		0,122
14	0,0845		0,0902		0,0958		0,101		0,107		0, 113		0,0118		0,124		0,130		0,135		0,141
15	0,0970		0,104		0,110		0,116		0,124		0,129		0,136		0,142		0,149		0,155		0,162
16	0,110		0,113		0,125		0,133		0,140		0,147		0,155		0,162		0,169		0,177		0,184
17	0,125		0,133		0,141		0,150		0,158		05І66		0,175		0,183		0,191		0,200		0,203
18	0,140		0,149		0,158		0,168		0,177		0,186		0, 196		0,205		0,214		0,224		0,233
19	0,156		0,166		0,176		0,187		0,197		0,203		0,218		0,228		0,238		0,250		0,260
20	0,173		0,134		0,196		0,207		0,219		0,230		0,242		0,253		0,269		0,276		0,288



Додаток 5

Об'єм маломірних стовбурів берези у м³ (за П.П.Ізюмським)

Діаметр на висоті 1,3 м, см	Висота стовбурів, м
	2		3		4			5		6		7		8			9		10		11
2	0,000573		0,000698		0,000822			0,000947		0,000107		0,00120
3	0,00129		0,00158		0,00185			0,00213		0,00241		0,00269
4	0,00229		0,00279		0,00329			0,00379		0,00429		0,00479		0,00529
5			0,00436		0,00514			0,00592		0,00670		0,00748		0,00826			0,00903		0,00982		0,0106
6			0,00628		0,00740			0,00852		0,00965		0,0108		0,0119			0,0130		0,0141		0,0153
7					0,0101			0,0116		0,0131		0,0147		0,0162			0,0177		0,0192		0,0207
8					0,0131			0,0152		0,0172		0,0121		0,0211			0,023.1		0,0251		0,0271
9								0,0192		0,0217		0,0242		0,0268			0,0293		0,318		0,0344
10								0,0237		0,0268		0,0299		0,0330			0,0361		0,0392		0,0424
11										0,0324		0,0362		0,0400			0,0437		0,0475		0,0513
12										0,0386		0,0431		0.0476			0,0520		0,0566		0,0611
13												0,0506		0,0558			0,0610		0,0664		0,0717
14												0,0586		0,0648			0,0708		0,0770		0,0831
15														0,0743			0,0813		0,0883		0,0954
16														0,0846			0,0625		0,101		0,101
17																	0,104		0,114		0,122
18																	0,117		0,127		0,137
19																			0,142		0,153
20																			0,157		0,170
Діаметр на висоті 1,3 м, см		Висота стовбурів, м
		12		13		14	15		16		17		18		19	20		21		22
2
3
4
5
6		0,0164		0,0175		0,0189
7		0,0233		0,0238		0,0253	0,0269		0,0284
8		0,0291		0,0311		0,0331	0,0351		0,0371
9		0,0369		0,0394		0,0419	0,0445		0,0469		0,0495		0,0520
10		0,0455		0,0486		0,0517	0,0549		0,0579		0,0612		0,0642
11		0,0551		0,0588		0,0625	0,0664		0,0701		0,0740		0,0777		0,0814	0,0353
12		0,0655		0,0700		0,0744	0,0790		0,0834		0,0881		0,0924		0,0969	0,101
13		0,0769		0,0821		0,0373	0,0928		0,0979		0,103		0,103		0,114	0,119
14		0,0892		0,0953		0,101	0,108		0,114		0,180		0,126		0,132	0,133		0,144		0,150
15		0,103		0,109		0,116	0,124		0,131		0,138		0,144		0,151	0,158		0,166		0,173
16		0,117		0,124		0,132	0,140		0,148		0,157		0,164		0,172	0,180		0,188		0,196
17		0,132		0,140		0,149	0,159		0,167		0,177		0,185		0,195	0,203		0,213		0,222
18		0,147		0, 157		0,167	0,178		0,187		0,196		0,208		0,218	0,228		0,238		0,248
19		0,165		0,175		0,187	0,198		0,210		0,220.		0,232		0,243	0,224		0,266		0,277
20		0,184		0,194		0,207	0,219		0,232		0,245		0,257		0,269	0,281		0,294		0,307