9. Розвиток вітчизняної лісової типології у другій половині XX століття

 

9.1. Проблеми лісової типології у колишньому Радянському Союзі та спроби їх вирішення

 

Територія Радянського Союзу відрізнялась кліматичними умовами, що впливали на характер рослинності, у тому числі і на характер лісів. Так, для типологічної класифікації лісів зони тайги, значні площі яких були незайманими, у більшій мірі підходила фітоценотична типологія. Для південних районів, у тому числі і для України, ведення лісового господарства спиралось на лісівничо-екологічну типологію. Якщо ж взяти до уваги той факт, що українські лісовпорядкувальні підприємства із кожних 10 років тільки 2 роки працювали у лісах України, а решту — за її межами, то виникали певні складності у роботі у різних регіонах країни. Склалася ситуація, коли теоретичні дискусії між представниками двох типологічних напрямків, що були розпочаті ще в довоєнні роки, переросли у виробничі. Виникла проблема у лісовій типології, яка стосувалася теоретичних і практичних питань.

Саме тому, у Москві у 1950 р. відбулася Перша Всесоюзна лісотипологічна нарада, скликана АН СРСР, центральною темою якої було об'єднання двох основних на той час лісотипологічних шкіл: "Московсько-Ленінградської" та "Української". Формально воно відбулося, але на ділі — ні. В обговоренні різних принципів лісової типології прийняло участь 229 наукових працівників, викладачів, працівників лісового господарства. У рішенні наради було прийнято визначати типи лісорослинних умов при лісовпорядкуванні та у практиці ведення лісового господарства за класифікацією Алексєєва-Погребняка, а типи лісу — за класифікацією В. М. Сукачова.

У рішеннях також було відмічено, що лісове господарство країни потребує вивчення як типів лісу, так і типів лісорослинних умов. Тому два напрямки повинні і далі розвиватися. Отже — консолідація двох лісотипологічних напрямків у 1950 р. не відбулася.

У подальші роки спостерігається активний розвиток фітоценотичного напрямку у лісовій типології. В. М. Сукачов запропонував поняття біогеоценоз, ототожнюючи його з типом лісу. На основі цього розши­рювалося вивчення лісів усіх регіонів СРСР, формувалися регіональні типологічні класифікації, класифікація гірських лісів. У таких умовах була скликана Друга Всесоюзна нарада з питань лісової типології у 1973 р. у м. Красноярську.

У рішенні Другої Всесоюзної наради з лісової типології було записано: рекомендувати при лісотипологічних дослідженнях нама­гатися зближувати методичні і програмні підходи вивчення типів лісу, усуваючи розбіжності, що виникають, при розумінні об'єму понять "тип лісу" і "тип лісорослинних умов", як основних одиниць будь-яких класи­фікаційних побудов і схем координації і далі — розбити єдину систему номенклатури та індексацію типів лісу і типів лісорослинних умов, а також інших лісотипологічних таксонів. Така уніфікація вкрай потрібна як для розв'язання комплексних екологічних задач, так і для переходу від порайонних класифікацій типів лісу до узагальнених класифікацій великих лісорослинних районів і країни в цілому.

Таке рішення свідчило, з одного боку, про існування нових напрямків у типології, які обумовлені поступальним рухом лісотипологічної науки. З іншого боку, — про неузгодженість термінології, яка ще збереглася, у підходах до розв'язання конкретних задач, що пере­шкоджає взаєморозумінню, великомасштабному впровадженню лісової типології в практику лісовпорядкування та лісового господарства. Отже, і на Другій нараді консолідації двох лісотипологічних напрямків не відбулося.

У жовтні 1983 р. відбулася у м. Львові Всесоюзна конференція на тему: "Сучасні проблеми лісової типології", яку організувала секція лісової типології наукової Ради АН СРСР з проблем лісу разом із Львівським лісотехнічним інститутом. Уже втретє в історії вітчизняної лісової типології фахівці, які працюють у цій області лісознавства або мають до неї безпосереднє відношення, зібралися для того, щоб обговорити найбільш актуальні питання. Програма конференції була опрацьована на спеціальній нараді, що відбулася в Архангельську у 1982 р.

Як відмічалося у матеріалах конференції, лісова типологія в країні на момент роботи конференції у розвитку теорії і у зміцненні зв'язку з практикою лісовпорядкування і лісового господарства досягла значних успіхів. Однак подальші успіхи гальмувалися роз'єднаністю лісотипологів різних напрямків і шкіл, неузгодженістю їхніх дій, терміноло­гічним різнобоєм.

Основними темами, які обговорювалися на конференції, були:

1.   Тип лісу: поняття, обсяг, ознаки.

2.   Лісотипологічна класифікація і лісорослинне районування.

3.   Лісова типологія і практика лісового господарства

Саме такі теми визначені були найбільш важливими і актуальними на початку 80-х рр. XX ст., тому вони і повинні вирішуватися у першу чергу. Як бачимо, вирішення лісотипологічних проблем протягом 30 років не призвело до бажаних успіхів. На конференції виступили багато відомих вчених — типологів, виробничників. Слід назвати їх поіменно: О. Л. Бєльгард, Л. П. Рисін, Б. Ф. Остапенко, П. С. Пастернак, К. К. Буш, І. П. Федець, М. М. Горшенін, С. В. Бєлов, С. М. Стойко, З. Я. Герушинський, В. О. Кучерявий, С. В. Шевченко, М. А. Голубець, В. К. Поляков та ін. Вони представляли різні типологічні школи, у своїх доповідях відображали у тому чи іншому регіоні типологічні класифікації, вносили ділові пропозиції.

Але проблема консолідації у лісовій типології тодішньої країни залишилася проблемою. На нашу думку, скільки б не скликали типологічних конференцій з питань консолідації двох основних напрямків, її отримати було неможливо. Причина полягає в тому, що основою типологічної класифікації П. С. Погребняка є діалектичний підхід до оцінки лісу, а саме — він визнавав первинним аргументом лісорослинні умови — клімат і ґрунтово-гідрологічні умови, а лісові насадження - функцією цих умов, тобто проявом певних лісорослинних умов.

В. М. Сукачов хоча і схилився у 40-х рр. до більш серйозного урахування ґрунтово-гідрологічних умов при класифікації типів лісу, а пізніше опрацював (разом з Дилісом) поняття про біогеоценоз як лісове угруповання, де взаємодіють деревні й інші рослини, тваринний світ, мікроорганізми; все ж таки не відобразив, що є первинним, а що вторинним в існуванні лісів, їх типів.

На лісотипологічних нарадах і конференціях також розглядалася проблема стосовно використання лісової типології при лісовпоряд­куванні та веденні лісового господарства. Справа в тому, що у лісовому фонді окремих лісових підприємств виділялося надто багато типів лісу. Наприклад, у лісгоспах Підмосков'я — до 170. І хоча Г.Ф.Морозов вважав, що "організація господарства повинна будуватися не за типами, а на основі типів", лісоводам — практикам у такій ситуації вести госпо­дарство дуже важко на типологічній основі.

З отриманням Україною незалежності у нашій лісовій типології проблем стало менше, вона продовжувала розвиватися на лісівничо-екологічних засадах.

9.2. Подальший розвиток лісівничо-екологічної типології

 

Необхідно ще раз наголосити на тому, що академік П. С. Погребняк і професор Є. В. Алексєєв ототожнювали поняття "тип лісорослинних умов" і "тип лісу". П.С.Погребняк вважав, що "місцеоселення — головна, найважливіша сторона лісу, яка визначає його різноманіття..." (П. С. Погребняк та ін. Основи лісової типології, 1944, с.157). Петро Степанович не був прибічником роздрібнення типів та зростання їх кількості на незначних площах лісу. Він вважав, що таке зростання призводить до невиправданого ускладнення лісівничих заходів і в цілому не сприяє практиці ведення лісового господарства.

Колега П. С. Погребняка по роботі в експедиції, яка у 20-ті рр. вивчала ліси України, і як їм відповідала типологічна класифікація Є. В. Алексєєва — проф. Д. В. Воробйов запропонував більш широку лісівничу типологічну класифікацію, опубліковану у монографії "Типы лесов Европейской части СССР" (1953).

Д. В. Воробйов запропонував три лісотипологічні одиниці: тип лісової ділянки (едатоп), тип лісу і тип деревостану. Едатоп (тип місцеоселення, лісорослинних умов) об'єднує кліматично і географічно типи лісу, схожі фунтовими умовами — родючістю ґрунтів. На них можуть зростати насадження різних деревних порід.

Тип лісу Д. В. Воробйов визначав як найважливішу класифікаційну одиницю. Він об'єднує лісові ділянки, зайняті одним корінним типом деревостану і усіма похідними від нього типами деревостанів, асоціаціями. Він характеризується певними однорідними лісорослинними умовами і складом порід, що входять до насаджень. До нього також можуть належати відповідні типи травостою — луки, пасовища тощо. Таким чином, тип лісу об'єднує не тільки насадження різного складу, але і ділянки, не зайняті лісом. Найважливішою ознакою для виділення типу лісу є однорідність лісорослинних умов. За Д. В. Воробйовим типи лісу не можуть поділятись на корінні і похідні, але об'єднують у собі всю різноманітність рослинності, яка утворилася при розпаді і віднов­ленні корінної асоціації.

Іншою важливою ознакою типу лісу є склад порід, що входять до його насаджень. Перш за все це той склад, який утворює корінний тип деревостану; що лежить в основі кожного типу лісу.

Знання типів лісу, вважає Д. В. Воробйов, необхідне, перш за все, при проектуванні та проведенні лісогосподарських заходів.

Тип деревостану (тип насаджень) є самою дрібною класифі­каційною одиницею лісівницької типології. Він об'єднує насадження з однаковим складом деревного ярусу рослинності при однорідних лісорослинних умовах.

Тип деревостану, як і тип асоціації, може бути корінним і похідним. Корінний тип, що утворився природним шляхом при непорушеному лісі, відповідає деревостану корінної асоціації. Типи деревостанів є безпосередніми об'єктами лісогосподарської діяльності при рубках догляду та при визначенні типу деревостану, який буде поновлено після головної рубки.

Д. В. Воробйов залишив алєксєєвські назви едатопів, які включають у себе іменник, який відображає багатство ґрунту, і прикметник, що вказує на ступінь зволоженості ґрунту. Наприклад, вологий субір, суха діброва і т.п.

Найменування типу лісу складається з назви едатопа і у вигляді прикметника — слова, що характеризує найголовніші породи, які входять до корінного типу деревостану. Наприклад, свіжий дубовий субір (у корінному деревостані верхній ярус складає сосна, а другий — дуб) і т. д. Тобто, щоб назва типу лісу не була громіздкою, вказуються лише ті породи, які визначають його особливість.

Стосовно багатих едатопів — сугрудків і груд, де типів лісу багато, рекомендується вживати загальноприйняті скорочення. Наприклад, "ялиновий груд — рамень", "ялицевий груд — яличник", "буковий груд — бучина" і "дубовий груд — діброва" тощо.

Для найменування типів лісу, які належать до сугрудків, до ско­рочених назв добавляється часточка "Су". Наприклад, "сурамень", "субучина", "судіброва". До них іноді потрібно добавити вираз, який вказує на область розповсюдження типу, наприклад "карпатська су­бучина".

Найменування типів деревостану дається у вигляді іменника, який походить від назви панівної породи із закінченням на "няк" або "ник". Наприклад, сосняк, дубняк, ялинник, модринник і т.п.

Оцінюючи запропоновану Д. В. Воробйовим лісотипологічну класи­фікацію слід відмітити її значну складність, яка не виправдовується виробничою практикою. Наприклад, багато авторів типів лісових культур (П. С. Погребняк, Д. Д. Лавриненко, П. Г. Вакулюк) спираються при рекомендації типів культур, схем змішування деревних порід на класифікацію Алексєєва-Погребняка. Тобто, лісокультурне вироб­ництво враховує едатопи і лісорослинні зони.

Намагаючись пристосувати лісівницьку класифікацію до умов Східноєвропейської рівнини, Д. В. Воробйов прийшов до висновку про необхідність об'єднання едатопів у макрокомплекси місцеоселень, тобто усю сукупність типів лісорослинних умов він об'єднував у межах лісової дачі, лісництва, адміністративного району і т.п. Наприклад, для Українського Полісся макрокомплекс місцеоселень виглядає так: бори — від сухих до мокрих; субори - від сухих до мокрих; сугрудки — від свіжих до мокрих; груди — від свіжих до мокрих.

Враховуючи той факт, що певні едатопи формуються і під впливом клімату, Д. В. Воробйов запропонував лісотипологічну класифікацію на основі двох показників, які, на його думку, встановлюють зв'язок між едатопом і кліматом: 1) суму позитивних місячних температур (Т); і 2) показник вологості клімату (W), який визначається за формулою:

де К — сума місячних опадів за теплий період (тобто за місяці, які мають середню температуру вище 0°С);

Т — сума позитивних місячних температур.

Таким чином, було показане формування едатопів не тільки за­лежно від багатства (трофності) і вологості ґрунту, але і від дії клімату. Звідси — кожен едатоп характеризує собою певну область.

Пізніше Д. Д. Лавриненко (1965) вдосконалив характеристику кліматів і на цій основі запропонував лісокліматичне районування Східноєвропейської рівнини. Він увів у обіход поняття "кліматоп" — територію з певними показниками суми позитивних місячних темпе­ратур (Т) і амплітудою (алгебраїчною сумою) температур липня і січня (А). Перший показник автор назвав "термотоп", а другий — "контрастотоп". Кліматопів на Східноєвропейській рівнині виділено 32, вони позначаються літерами грецького алфавіту. Д. Д. Лавриненко дав корот­ку характеристику кліматопам у своїй монографії "Взаимодействие древесных пород в различных типах леса" (1965).

Запропонований поділ території на кліматопи поки що не знайшов практичного застосування.

Оцінюючи лісотипологічну класифікацію Д. В. Воробйова для широ­кого регіону, що охоплює всю Східноєвропейську рівнину, слід відмі­тити, що вона на практиці так же, як і поділ території на кліматопи, не застосовувалась. На території, що належить до Російської Федерації, у Прибалтиці при лісовпорядкуванні і веденні лісового господарства використовувалась типологічна класифікація В. М. Сукачова. У Білорусі користувалися власною лісотипологічною класифікацією. Та, мабуть, і недоцільно глобалізувати лісотипологічну класифікацію, оскільки надто різко відрізняються лісорослинні умови на значних територіях.

Перша спроба встановити взаємозв'язок між типами насаджень, ґрунтовими умовами і кліматом належить А. А. Крюденеру. Саме він відобразив у своїй класифікації кліматичні форми типів насаджень. Відмічаючи недоліки типологічної класифікації А. А. Крюденера, Г. Ф. Морозов писав: "Наша вимога полягає у необхідності розрізняти межі різних порядків у класифікації одного і того ж типу насаджень в межах хоча б і широкого району, широких груп, але не в застосуванні до цілої країни, як територія східної Європи" (цит. за П. С. Погребняком та ін. 1944, с. 99). Таким чином, Г. Ф. Морозов не сприймав глобального охоплення лісотипологічною класифікацією значної території. Сучасні уявлення про клімат як багаторічний режим погоди, властивий тій чи іншій місцевості, свідчать, що він стосується не тільки температурного режиму та інших факторів біля земної поверхні, але і високих шарів атмосфери, і спонукають нас на заперечення щодо вживання термінів "клімати трофотопів", "клімати грудів", як це роблять А. Й. Швиденко та Б. Ф. Остапенко (2001). Адже клімат формує рослинність, а остання — ґрунтові умови. Соснові ліси (бори, субори) в Україні зростають у західному, центральному, східному Поліссі, по Сіверському Дінцю, а клімат цих регіонів - різний. Тобто, не можна вважати правильним вираз "клімат соснових борів" таким, що їх характеризує однозначно.

При вивченні природи лісу, а лісова типологія і присвячена цьому питанню, завжди потрібно мати на увазі позицію академіка П. С. Погребняка стосовно первинності лісорослинних умов (аргумент) і лісових насаджень, як функції цих умов.



9.3. Лісова типологія О. Л. Бєльгарда для степових умов

 

Питання лісової типології для степових умов розробляв під керів­ництвом Г. М. Висоцького О. Л. Бєльгард, починаючи з 20-х років XX ст. Штучно створені ліси значно відрізняються від лісів природного по­ходження, бо в них немає такої відповідності усіх компонентів, яка існує у природних лісостанах.

Для класифікації степових штучних насаджень за основу бралися лісорослинні умови — рельєф, механічний склад ґрунту, гідрологічний режим, наявність та ступінь окарбоначеності та засоленості. Також вра­хувався фактор заплавності, ступінь мінералізації ґрунтового розчину.

О. Л. Бєльгард будував класифікацію на біогеоценотичному підході, поділивши всі ліси степової зони на "позазаплавні" і "заплавні". Останні розділив на коротко та тривалозаплавні. Шкала трофності замічена ординатою мінералізації: АВ — бідні піски з оліготрофною рослинністю; В — легкі супіски та глинясті піски, на яких домінують оліготрофи та мезотрофи; ВС — піщаний річний алювій з мезотрофами, оліготрофами та мегатрофами; С — багаті супіски з мезо- та мегатрофами; D — суглинки або супіски з прошарками глини з мегатрофами та мезотрофами; Е — ділянки з ознаками засолення у заплавах та окарбоначеності у балках; F — чорноземи вилуговані та нейтральні, карбонатні; G — солонцево-солончакові комплекси.

За О. Л. Бєльгардом, типологія має три таксономічні одиниці: тип лісорослинних умов, тип екологічної структури і тип деревостану.

Тип екологічної структури визначається світловою структурою деревостану та тривалістю його впливу на ґрунтово-гідрологічні умови.

Наприклад, якщо дубовий деревостан першої порослевої генерації зростає на сухуватому чорноземі, то ділянку можна охарактеризувати формулою: чисельник - тип лісорослинних умов, а знаменник — тип екологічної структури і тип деревостану: [34 — СС₁\Т_ін(ч) — 11(1)] 8д2Пп. У формулі, крім названих позначок, Т_ін(ч)-тіньова структура, П — другий віковий ступінь першої порослевої генерації; 8Д2Пп — склад дерево­стану.

Детально описана класифікація у книзі О. Л. Бєльгарда "Степное лесоведение" [1971].

9.4. Розвиток лісівничо-екологічної типології в Україні у 60-90 рр. XX ст.

 

Розглядаючи лісову типологію у контексті розвитку лісівництва як науки в цілому, проф. С. С. Пятницький (1967) відмічав, що вона за майже 70-річний відрізок часу забезпечила позитивний внесок у практику лісового господарства. Цей внесок поки що обмежувався лісокультурною справою та природним поновленням лісів, які здійсню­вались на типологічній основі. Інші напрямки лісогосподарської діяль­ності — рубки догляду, головні рубки лише в незначній мірі базувалися на лісовій типології. Лісовпорядкування, головним чином, визначало типи лісорослинних умов, заносило їх до таксаційних описів, на чому використання типології і закінчувалось. Дійсного лісовпорядкування на типологічній основі ще не було, як не було і таблиць ходу росту наса­джень за їх типами. Таке становище із впорядженням лісової типології у практику у значній мірі гальмувало розвиток лісогосподарського вироб­ництва на науковій основі.

Причин такого стану з лісовою типологією С. С. Пятницький назвав кілька, серед них і наявність різних напрямків і типологічних шкіл, слабку методичну основу типологічних досліджень, яка передбачала описовий характер спостережень над типами лісу і, практично, не застосувала експеримент. У свою чергу це призвело до того, що лісова типологія, як наука, набувала описового характеру. Внаслідок цього була по­збавлена можливості плідно розвиватися. Нові теоретичні побудови у лісовій типології останніх років виявилися непов'язаними з реальними потребами виробництва. Намагання типологіє створити масштабні класифікації випливають не із реальних потреб виробництва, а із внутрішніх потреб самого лісотипологічного вчення. Важко не погоди­тись з позицією С. С. Пятницького.

У цей період над вирішенням типологічних проблем став працювати Б.Ф.Остапенко та П. П. Посохов, інші, типологічні дослідження яких сто­сувалися гірських лісів Карпат, Криму, Кавказу. Пізніше, спираючись на едафо-кліматичну сітку Д. В. Воробйова, Б. Ф. Остапенко і І. П. Федець розпочали роботу над вдосконаленням типологічної класифікації та лісорослинного районування територій України і Молдавії. Були для цього встановлені наступні категорії територій: лісорослинна область, підпровінція, лісорослинний район та підрайон. Для кожного з наведених підрозділів опрацьовані критерії щодо їх виділення.

У рівнинній частині України було виділено п'ять лісорослинних областей залежно від клімату, а також гірські частини Карпат і Криму. А саме: 1) сирого помірного клімату (сирого груду); 2) волого помірного клімату (вологого груду); 3) свіжого помірного клімату (свіжого груду); 4) сухого відносно теплого клімату (сухого загрудку); 5) дуже сухого теплого клімату. Виділені також три підпровінції: А — західна; Б — центральна та В — східна.

Основною класифікаційною одиницею для Українських Карпат узяті комплекси типів лісу, а для гірського Криму — гірські округи (за П. П. Посоховим).

Для рівнинних територій України було встановлено 16 лісорослин­них районів та 62 підрайони, які охарактеризовані типологічним змістом, наприклад, підрайон 12-свіжі і вологі грабові діброви, грабово-соснові діброви. Для гірських лісів Карпат виділено 22 підрайони, а лісів Криму — 19. У межах лісорослинних областей були опрацьовані і типи лісу (Б.Ф.Остапенко, І. П. Федець, 1978). У цьому класифікаційному списку типів лісу також вказана зустрічаємість кожного типу. Список типів лісу автори вважають повним, тобто він охоплює усі наявні типи. Із за­пропонованого районування і переліку типів лісу у класифікаційному списку важко зробити висновок про практичне їх застосування. Тобто, автори не прислухалися до думки С. С. Пятницького, про яку вже ішла мова.

Результати подальшої роботи над удосконаленням лісівничо-екологічної типології лісів наведені у ряді публікацій Б. Ф. Остапенка та І. П. Федця, наприклад у збірнику "Современные проблемы лесной типологии" (1985). Із них можна зробити висновок, що основна увага авторів приділялась трактуванню змісту окремих таксонів типологічної класифікації та принципів лісівничо-типологічного районування.

У кінці XX ст. у своїй публікації Б.Ф.Остапенко (2000) наводить лісотипологічну структуру рівнинної частини України. її можна вважати остаточним варіантом сучасної лісівничо-екологічної класифікації типів лісу. У цій праці наведено 7 кліматичних областей, 11 районів та 20 секторів. Наведені назви та індекси 98 типів лісу та їх зустрічаємість у межах окремих областей. Порівняно з попередньою (1978) наведена класифікація дещо стрункіша, але у ній залишилися, на нашу думку, ті ж недоліки. Класифікація наведена у табл. (фрагмент).

9.5. Значення лісової типології для лісової науки і практики лісового господарства

 

Хоча лісова типологія і зародилася завдяки потребам лісовпоряд­кування та ведення господарства у лісах, у першу чергу вона необхідна для лісівницької науки і для вивчення складної природи лісу, щоб на цій основі грамотно вести господарювання у лісі.

У наш час у більшості країн, де ведеться інтенсивне лісове госпо­дарство, у тому числі й в Україні, усі лісогосподарські заходи, починаючи з поновлення лісу, лісорозведення, лісовирощування, охорони лісів від пожеж і закінчуючи рубками стиглого лісу, проводяться тільки на типо­логічній основі.

Лісівничу типологію в Україні успішно застосовують у трьох лісо­рослинних зонах рівнинної частини та кількох зонах за ступенем зволоження клімату, вона є основою гірського лісівництва у Карпатах та Криму.

У той же час ще існує відрив практики лісового господарства від теорії. Основною причиною відставання практики від теорії є недостат­ньо висока кваліфікація лісоводів — практиків та в певній мірі нинішня лісова політика, обумовлена скрутним екологічним становищем країни. Але у будь-яких умовах лісовод — практик повинен пам'ятати і постійно спрямовувати свої зусилля на створення і вирощування лісів майбут­нього, які повинні бути більш продуктивними та більш цінними, ніж існуючі. Ці завдання неможливо виконати без глибокого знання природи лісу і врахування положень лісової типології.

На жаль, сучасні лісотипологи акцент роблять не на доступність типологічних класифікацій для працівників лісового господарства, не на більш широке використання типології практикою, а на чим більшу деталізацію лісотипологічних одиниць. Такий підхід призводить до того, що лісова типологія вдосконалюється ради самої типології.