97. Cтадії правозастосування.

Застосування норм права як вид юридичної діяльності складається зі стадій – сукупності процедурних дій, що здійснюються в процесі правозастосування й об'єднані певною проміжною метою.

Першою стадією є встановлення фактичних обставин справи. В ході цієї стадії уповноважені суб'єкти встановлюють факти та обставини, що мають юридичне значення і пов'язані з вирішенням справи по суті. Ці факти та обставини виявляються за допомогою доказів, одержаних у встановлених законом формах і порядку: показань свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, інших документів тощо. Метою першої стадії правозастосування є досягнення фактичної об'єктивної істини.

Другою стадією є встановлення юридичних обставин справи, яке охоплює дії з визначення правової норми, що відповідає обставинам, установленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. На цій стадії перевіряється юридична чинність норми з точки зору її дії в часі, у просторі та за колом осіб, а також встановлюється та уточнюється зміст норми за допомогою тлумачення.

Крім того, у деяких складних випадках правозастосування на цій стадії можуть відбуватися додаткові дії, спрямовані на подолання недоліків правового регулювання (прогалин і колізій у законодавстві).

Усі ці дії об'єднані завданням правильної правової кваліфікації встановлених фактичних обставин. Правова кваліфікація являє собою юридичне оцінювання всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до сфери дії певних норм права, передбачає визначення галузі та інституту права, а також встановлення норми, яка поширюється на цей випадок.

Третя стадія правозастосування охоплює ухвалення рішення у справі. Таке рішення має відповідати фактичним обставинам і грунтуватися на нормах права. Воно закріплюється у правозастосовних актах, які оформлюються уповноваженими на це суб'єктами, доводяться до відома зацікавлених сторін і набирають законної сили.

98. Поняття та ознаки актів правозастосування

Акт правозастосування – це правовий акт, в якому закріплюється індивідуальне рішення суб'єкта правозастосування в конкретній справі.

Акт правозастосування характеризується такими ознаками:

1) є одним із видів правових актів, спрямованих на індивідуально- правове регулювання суспільних відносин, забезпечення реалізації норм права, конкретизацію правових вимог щодо певних життєвих ситуацій. Закріплюючи індивідуально-правове рішення, фіксуючи результат застосування норм права, він являє собою зовнішню форму правозастосовної практики;

2) на відміну від нормативно-правового акта має персоніфікований характер, тобто адресований конкретним особам, визначає їхні суб'єктивні права та обов'язки, а також вичерпується виконанням (хоча правові стани, що породжуються ним, можуть мати тривалий характер, наприклад, такі наслідки має рішення про призначення пенсії);

3) видається уповноваженими на це суб'єктами (суб'єктами правозастосування) за встановленою законом процедурою;

4) як письмовий документ має певний вид (постанова, указ, наказ, розпорядження тощо), власні реквізити (назва акта, номер, дата, місце прийняття, вказівка на суб'єкта, що його затвердив, підпис і посада особи, яка підписала акт), а також структуру (в класичному варіанті – вступна, описова, мотивувальна і резолютивна частини).

99. Види актів правозастосування

Класифікація правозастосовних актів здійснюється за різноманітними підставами:

1) за суб'єктам прийняття вони поділяються на акти органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, акти глави держави, акт органів місцевого самоврядування;

2) за юридичною формою виокремлюють укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, подання, приписи, вироки, рішення та ін.;

3) за юридичним значенням їх поділяють на акти, які містять остаточне рішення в юридичній справі (вирок суду, указ про нагородження), і допоміжні акти, що забезпечують прийняття основних актів (ухвала суду про відкладення розгляду справи);

4) за характером юридичних наслідків виокремлюють акти, що встановлюють, змінюють, припиняють, констатують або відновлюють права та обов'язки.

100. Поняття, необхідність і значення тлумачення

Важливе місце у правовому регулюванні суспільних відносин посідає діяльність, спрямована на осмислення змісту правових актів, розкриття їх сутності. Така діяльність називається тлумаченням правових актів, чи їх інтерпретацією. Особливості правотлумачної діяльності зумовили виокремлення юридичної герменевтики як загального (філософського) підходу до пізнання державно-правової дійсності, що грунтується на тлумаченні юридичних текстів задля розуміння сутності правових явищ

Тлумачення правового акта – це з'ясування змісту закріплених у ньому юридичних правил (норм права), а також у певних випадках роз'яснення змісту цих правил іншим зацікавленим особам.

Тлумачення правових актів може виступати як певний розумовий процес, інтелектуальна, творча діяльність, що спрямована на встановлення змісту юридичних правил (норм права), так і як результат зазначеної діяльності, що виражається переважно в інтер- претаційних актах. Наприклад, в останньому значенні термін "тлумачення" вживається у ст. 147 Конституції України, яка вказує, що Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Предметом правотлумачної діяльності виступає текст правового акта (нормативно-правового й індивідуально-правового та ін.), а її об'єктом – юридичні правила (правові норми), оскільки у розкритті їх значення, з'ясуванні змісту відповідних правил поведінки й полягає кінцева мета інтерпретації права.

Необхідність тлумачення правових актів зумовлена:

1) нормативністю права, загальним, абстрактним характером правових норм. Реалізація норми права в конкретній життєвій ситуації без попереднього з'ясування її змісту є неможливою;

2) викладенням юридичного правила в тексті, тобто його вираженням у мовній формі, з чим пов'язані такі обставини:

– вживання термінів, які є більш вузькими чи більш широкими, ніж правове поняття, яке вони виражають, або вживання слів-синонімів на позначення одного поняття (наприклад, одночасне використання в тексті слів "повинен", "зобов'язаний", "слід", "належить" тощо);

– наявність в юридичних текстах спеціальних юридичних термінів (іпотека, юридична особа, злочин та ін.) та оцінних категорій (тяжкі наслідки, моральна шкода тощо);

– вживання висловів, які потребують з'ясування можливих варіантів поведінки, що ними передбачаються (наприклад, "тощо", "та ін.", "інші");

– недосконалість юридичної техніки, відсутність ясної, точної, зрозумілої мови правового акта, двозначність, розпливчатість формулювань та ін.

Тлумачення правових актів може складатися з двох стадій: з'ясування змісту юридичних правил (норм права) та його роз'яснення. З'ясування – перша й обов'язкова стадія тлумачення права, яка полягає у зрозумінні суб'єктом тлумачення змісту правил "для себе". Це внутрішній творчий інтелектуальний процес, який відбувається у свідомості суб'єкта тлумачення. З'ясування правил є необхідною умовою належної реалізації права в усіх його формах. Тлумачення права може включати тільки стадію з'ясування, наприклад, якщо йдеться про усвідомлення суб'єктом змісту правил при їх додержанні чи використанні.

Наступною стадією є роз'яснення права. Воно не є обов'язковим і здійснюється інтерпретатором для зацікавлених осіб лише в разі необхідності. Результати роз'яснення об'єктивуються в інтерпретацій- них актах, письмових та усних коментарях тощо (наприклад, рекомендаціях вищих спеціалізованих судів, роз'ясненнях уповноважених органів державної влади, науково-практичних коментарях до законодавчих актів). Правотлумачна діяльність у формі роз'яснення права може бути одним із основних напрямів діяльності органів державної влади. Так, надання офіційного тлумачення Конституції та законів України є одним із повноважень Конституційного Суду України.

Тлумачення правових актів передбачає з'ясування як "букви", так і "духу" закону. Під "буквою" закону розуміють буквальне значення юридичного тексту, що містить правила. "Дух" закону передає зміст юридичних правил, викладених у відповідному акті, з належним урахуванням правових принципів, на яких він грунтується. Врахування "духу" закону дозволяє більш точно розкрити значення його "букви", яке може бути більш широким чи більш вузьким, ніж буквальне текстуальне вираження правила. При цьому розкриття "духу" закону не може повністю відриватися від тексту правового акта, інакше правотлумачна діяльність може перетворитися на пряму нормотворчість.

Протягом строку чинності юридичних правил їх "буква" може залишатися незмінною, але "дух" може зазнавати змін. Визначаючи в такому разі значення норми права, необхідно враховувати наявність двох тенденцій у правотлумачній діяльності – статичної та динамічної. У межах статичного підходу значення правила з моменту його ухвалення й протягом усього періоду його дії визнається незмінним у часі. За цього підходу в процесі тлумачення підлягає з'ясуванню "воля історичного законодавця", тобто те значення правила, що було вкладено в нього на момент прийняття відповідного правового акта.

За динамічного підходу в теорії тлумачення права значення норм права може еволюціонувати з перебігом часу. В цьому разі правотлумачна діяльність спрямована на з'ясування "волі актуального законодавця", тобто значення, що надається правилу суспільством на відповідному етапі розвитку з урахуванням мінливих умов суспільного життя. Саме такий підхід використовує Європейський суд з прав людини при тлумаченні положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Предметом тлумачення можуть виступати не тільки нормативні, а й індивідуальні правові акти, особливо ті, що розраховані на тривалу дію, мають юридично складний характер. Тлумачення індивідуальних правових актів спрямовано на з'ясування змісту юридичних правил, що містяться в актах правозастосування та актах реалізації права – рішеннях суду, адміністративних актах, правочинах тощо.

Так, у ст. 213 ЦК України зазначено, що зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. У ст. 1256 ЦК України передбачено, що тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями, а у разі виникнення між ними спору – судом. Відповідно до ст. 221 ЦПК України, якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за Їхньою заявою постановляє ухвалу, в якій роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.