11 Липня 1993 р. У с. Сілець відкрито пам'ятник Івану Климіву «Легенді».

На території сільської ради знаходиться цвинтар, де поховані вояки австро-угорської армії, що загинули в околицях села під час боїв в Першій світовій війні 1914 року. Село розташоване південніше міста Сокаля на 23 км і складається з 14 хуторів (присілків), назва кожного має свою легендарну історію та погодження.

Походження назв присілків.

За народною легендою назва села Сілець походить від слова сідельце. В той час коли на Україну нападали монголо-татари, тут зупинився козак «сідельце» на осілому коні зі своєю дружиною, побудувавши першу хату, він тут і оселився. З часом з слова сідельце випало «де», тому що так легше вимовляти і утворилась назва Сільце, а сучасна — Сілець. 

• Хутір Бірок, за згадкою старожилів вважається першим поселенням. Його назва походить від слова «бір», тобто дуже заліснена місцевість, де розпочалась перша вирубка лісу. Перші хати, які будувались були з лісу, точніше дерев'яні. На цьому ж хуторі є місце, яке люди з давніх часів називають «Коровицею», що пов'язано з існуючою легендою. Ще за часів монголо-татарського нападу на цьому місці «кров текла рікою» людей, які тут жили нещадно вбивали, різали — відбувалася кривава січ між козаками та татарами.

• Хутір Вільшина — місцевість, де багато вільхи.

• Хутір Заболотня — заболочена територія вздовж р. Болотня (р. Струга).

• Хутір Гостинець розкинувся вздовж битого шляху, що був прокладений, з'єднуючи Сокаль з Великими Мостами, який назвали Гостинцем. 

• Хутір Копані — назва походить від існуючої легенди, що першим жителем тут був пан Коп та пані Ані. Тепер хутір складається з двох частин: Старі Копані, Нові Копані і є найбільшим хутором.

• Хутір Параньки — назва теж легендарного походження, згідно неї першою жителькою, що оселилась на Пониззі (так називали цю місцевість) була баба Паранька, яка сподобала собі це місце і хату свою перевезла і залишилась там жити постійно.

• Хутір Підрочин — назва походить від урочища «Рочин», з яким межує цей хутір, місцевість під великим рочином, ровом, як кажуть місцеві люди.

• Хутір Підберезина — місцевість під березовим гаєм.

• Хутір Майдан — Зарудні — місцевість, «пляц», де селяни збирались на «схід».

Ще є хутори: Груби, Дженджерівка, Насалі, Тетерівець, Солтиси.

Видатні жителі села.

Село Сілець пишається своїми видатними односельчанами та людьми, які довгий час прожили на території Сільця.

Найвідоміший виходець з Сільця – патріот України Іван Климів.

Іван Климів народився 1909 року в с. Сільці Сокальського повіту у багатодітній, але заможній сім’ї. Його батько — сільський війт, свідомий українець мріяв, аби дати своїм чотирьом синам добру освіту. Тож послав їх усіх на навчання в Сокальську гімназію. Життя Степана та Василя невдовзі обірвалося, а Іван та Григорій продовжили потім студії на юридичному факультеті університету.

Вчився Іван відмінно, виділявся з-поміж друзів феноменальною пам’яттю, невластивим для свого віку мисленням та революційністю. Мав переконання, що десятки тисяч жертв і їх кров, пролита за незалежність Батьківщини, зобов’язують молоду генерацію готуватись до нових визвольних змагань. Стає членом ОУН. А невдовзі його вже знали як одного з найдіяльніших провідників організації на Сокальщині. Поліція та її агенти не спускають з нього очей.

У 1932 році його заарештовують, львівський суд виносить вирок: шість місяців тюремного ув’язнення. Не встиг вийти на волю, як у 1933-му знову заграття.

У 1935 році Іван Климів — провідник Екзекутиви ОУН Сокальської області*. Він ставить перед організацією завдання «ламати сокальський кордон» і вкривати мережею ОУН міста й села Волині. Невдовзі цього було досягнуто. Та поліція розпочинає масові арешти української молоді й студенства Волині. Навесні 1937 року вона арештовує Івана Климова. А в серпні того ж року на судовому процесі, що відбувся в Луцьку, йому дають найбільшу міру покарання — десять літ тюремного ув’язнення. На волю виходить з початком німецько-польської війни, яка закінчується розвалом Речі Посполитою.

На початок 1940 року Іван Климів стає Крайовим провідником ОУН. Відтоді його життя в постійній небезпеці. Але навіть у нестерпних умовах більшовицької тоталітарної системи, коли повсюдно нишпорили НКВД і проводились різні облави, він зумів підготувати кадри для майбутніх бойових відділів, розробити детальні плани визволення з тюрем українських в’язнів й інтелігенції, благополучно «перекинути» за кордон і врятувати від неминучої смерті багатьох підприємців, юристів, купців і літераторів.

Іван Климів підтримував зв’язок з митрополитом Андреєм Шептицьким. Його зв’язковою до митрополита була сестра-монахиня Марія.

30 червня 1941 року, коли було проголошено відновлення державності України, Іван Климів перебував зі своїми бойовими відділами на Золочівщині. Державне правління на чолі з Ярославом Стецьком у цей же день повідомило його про необхідність терміново прибути до Львова. Тут на початок липня 1941 року Іван Климів стає міністром політичної координації в уряді Тимчасового Державного Правління.

Він ніколи не орієнтувався на чужі сили, а часто любив повторювати, що Україні однаково ворожі всі окупаційні режими, незважаючи на те, якої б масті вони не були — білої, червоної чи коричневої.

Задля конспірації Іван Климів вибрав собі псевдонім Легенда. Він так йому підходив, що багато хто вважав його родовим прізвищем. А втім, І. Климів і справді став Легендою. Бо овіяна легендами і пригодами була вся його революційна діяльність, вся його боротьба з різними ворогами, в тому числі й на терені східних областей України, де певний час перебував з похідними групами ОУН-бандерівців. У 1941-му Іван Климів- Легенда зумів установити дружні взаємини з вищим командуванням словацької армії, яка в роки німецької окупації частково дислокувалась в Україні. Це дало йому можливість щасливо уникати перевірок гестапо. У критичні моменти Легенда користувався словацьким військовим автомобілем і носив уніформу підстаршини словацької армії.

У грудні 1942-го гітлерівці натрапляють на слід Легенди. А невдовзі його життя згасає під допитами і тортурами у гестапівській катівні Львова.

Також варто згадати про о. Василя Чернецького, який хоч і не народився в Сільці, але провів тут немало часу, і зміг залишити по собі світлий слід у пам’яті жителів Сільця.

Український греко-католицький священик, краєзнавець, журналіст, громадський та просвітянський діяч Василь Антонович Чернецький народився 7 січня 1837 року у селі Тарнава (тепер – територія Польщі). Його батько був парохом у селі Лімна. Рано втративши матір, Василь провів дитячі роки у свого дідуся, також священика, у селі Цеклинська Воля. До нормальних шкіл ходив у Яслі між 1844-1847 роками (разом із Сильвестром Симбратовичем, який згодом став кардиналом УГКЦ). Спогади про ті часи отець Василь Чернецький виклав у «Згадках з 1864 року».

Походить з родини солтисів села Віслочок (Риманівський деканат Перемиської єпархії. В малому віці залишився без матері, його взяв на виховання дід — парох з села Воля Цинкалевська (Цеклинська Воля); навчався в Яслі разом з С. Сембратовичем.

Закінчив нормальну школу, вчився у нижчих і вищих гімназіях Ряшева, Перемишля, Нового Санча, Пряшева, Кошиць, Ужгорода.

1862 року скерований на працю до Туринки Жовківського повіту, з 1865 завідував капеланією Стронятина в Куликівському деканаті.

Займатися літературною діяльністю почав ще на Закарпатті, надсилає дописи, в тому числі гумористичні, до різних газет.

1884 року стає парохом села Сілець, тоді активізується його краєзнавча робота.

Уклав хроніку Львівської духовної семінарії, літопис Василіян у Кристинополі, видав краєзнавчу книжку про Белз, звичаї і життя місцевих євреїв, і про чудотворного рабина.

Засновує читальні в Сільці, Кристинополі, Пархачі та Доброчині.

1895 року його зусиллями в Сокалі починає діяти політичне товариство Руська Рада.

Є автором більше як ста історико-краєзнавчих нарисів і досліджень, зокрема про: Белз, Бутини, Варяж, Городище, Двірці, Завишню, Кристинопіль, Великі Мости, Сілець, Сокаль, Тартаків, Сілець, Угнів.

Його роботи друкувалися в галицькій періодиці — «Батьківщина», «Временник» Ставропігійського інституту, «Діло», «Книжочка Місійна», «Пролом», «Руська Рада», «Слово», видавництво товариства ім. М. Качковського.

Займався покращенням низького освітнього стану духовенства, для цього проводяться збори дяків у Кристинополі, надсилає клопотання до послів сейму про на це виділення коштів, піднімає питання в газетах.

Вивчав архівні документи — історію галицьких міст і сіл, церков, монастирів, навчальних закладів; його прикладу наслідувало чимало священиків Галичини.

Намагався спорудити нову церкву в селі Сільці, дбав про побудову печей для випалювання цегли на новий просторіший храм — старенька церква була споруджена ще 1762 року, але почину завадила смерть.