Міністерство освіти і науки України

Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки

Історичний факультет

Кафедра нової і новітньої історії України

Індивідуальне навчально – дослідне завдання

на тему:

«Історія села Сілець»

Підготувала

студентка 31 групи

Карпів Уляна

Перевірила

к.і.н., ст. викладач

Понєдєльник Л. А.

Луцьк – 2016

План

Вступ.

1. Історія села Сілець.

2. Походження назв присілків.

3. Видатні жителі села.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ.

Серед зелені Чорного лісу, вод річок Болотня і Рати розкинулось велике село з давньою історією – Сілець. Або ж як раніше його називали Сілець Белзький.

Село Сілець – є найбільшим селом в Сокальському районі Львівської області. Населення становить 3849 осіб. Площа 7488 гектарів (74.88 км²⁾. Орган місцевого самоврядування — Сілецька сільська рада.

Географія села дуже широка, адже охоплює велику територію. Особливістю села є те, що частини села (присілки) розкидані один від одного. Територія Сільця простягається від смт. Гірник до містечка Великі Мости. Розташування села є дуже зручним для його жителів, адже воно простягається вздовж траси Львів – Ковель.

Історія села Сілець розпочинається з 1468 року, засноване воно було удільними князями Белзькими, але люди в цій місцевості оселялися ще у бронзову добу (кінець XV — початок XI ст.ст. до н. е.), про що свідчать археологічні знахідки. Сілець з його мешканцями піддавався нападам татар, перебував у залежності від польської і радянської влади.

Жителі Сільця брали участь у Першій світовій війні, та особливо знаковими для села були події 1939 – 1945 років. В цей період визвольну діяльність проводить Іван Климів, виходець з Сільця. Жертвами Другої світової війни стали 124 жителі села, яким побудовано пам'ятник на території сільського кладовища.

В 1950 р. почалася насильна колективізація земель в колгоспи. У 1955 р. розпочалось будівництво шахт у спорудження яких брали участь і жителі села Сілець.

В 1989—1993 рр. почалося національне-духовне відродження села. 11 липня 1993 р. у с. Сілець відкрито пам'ятник Івану Климіву «Легенді».

У селі діє загальноосвітня середня школа I—III ст. на 624 місця, Будинок культури, 2 бібліотеки, лікарська амбулаторія, поштове відділення.

Історія села Сілець.

За народною легендою назва села Сілець походить від слова сідельце. В той час коли на Україну нападали монголо-татари, тут зупинився козак «сідельце» на осілому коні зі своєю дружиною, побудувавши першу хату, він тут і оселився. З часом з слова сідельце випало «де», тому що так легше вимовляти і утворилась назва Сільце, а сучасна – Сілець. 

Засновано село Сілець було у 1465 році удільними князями Белзькими. Село Siedlec (Сідлець, Сіделець), біля якого розташоване гирло ріки Рата, згадано у 1 Т. хроніки Яна Длугоша (до 1480 р.). Таким чином, підтверджується народна легенда, що в подальшому із назви села випав склад «де.» Люди в цій місцевості оселялися ще у бронзову добу (кінець XV — початок XI ст.ст. до н. е.), про що свідчать археологічні знахідки. Так, 1803 року під час господарських робіт на південь від села було виявлене поховання, викладене камінням, у якому знайшли бронзовий браслет і перстень, а також кам'яний топірець. У 1876 році під час організованих там же археологічних розкопок під керівництвом доктора Я. Комерніцкого було зібрано велику кількість крем'яних знарядь праці. Один кілометр на південь від Сільця, триста метрів праворуч шосейної дороги на Великі Мости, на лівому березі ріки Болотня, на дюні серед болота – поселення культури шнурової кераміки, комарівської культури та давньоруського часу ІХ – Х століття, територія поруйнована.

У «Словнику географічному Королівства Польського та інших слов'янських країн» (пол. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich.— Том X, 1889 рік) Сілець згадується як невелике село, в якому було 48 домів та 271 мешканець. На той час рілля становила 311 мір (1 міра — 1,093 га), луки — 36 мір, пасовища — 24 міри і ліси — 23 міри.

На околиці первісного села стояла капличка і криниця. Це місце, оточене великими розлогими дубами і липами, люди називали «базаром».

Під час з одного з татарських нападів під проводом Ахмеда Гірея в 1500 році Сілець був пограбований і повністю спалений. Це місце назвали «Кровавиця» (знаходиться на присілку Бірок). Після цього погрому появилось нове село, але воно сховалось в глибині лісу, мочарів і ріки Рати. Люди шукаючи порятунку утікали, знаходили своє сховище у густій вільшині, потім деякі і посилилися там. В честь цього було названо присілок Вільшина.

Селяни займалися в основному землеробством та домашнім промислом. Населення повинне було виконувати триденну панщину у своїх панів. Єдиним порятунком для них могла бути церква. Так в 1762 році на цвинтарі біля каплиці у вигляді корабля над річкою Ратою була збудована церква. Першим священиком, який побудував церкву, був священик Сіновський. Ремонтована у 1880 р., відновлювалася у 1924 р. У 1861 р. коло церкви збудували муровану богослужебну каплицю Воскресення Господнього, зруйновану по другій світовій війні У 1991 р. поряд храму звели муровану дзвіницю.

1770 Р. В селі розгулялася «мертва хвороба», хвороба, яка забрала в могилу багато жителів села, а в 1775 р. Чимало лиха завдали сильні морози які теж спричинилися до загибелі людей і худоби.

В 1848 р. була скасована панщина і на честь цієї події люди поставили пам'ятний знак під назвою «Свобода».

У 1878 р. розпочалося прокладання гостинця, який зв'язував село з Великими Мостами і Кристинопілем (сучасна назва – Червоноград).

За часів Австро - Угорщини в с. Сілець була початкова приходська школа, вчителем якої був дяк Годісь І.

У 1878 році на зібрані народні кошти було збудовано дерев'яне приміщення школи, де працювали вчителі: поляк Двожачин С. та українці Пушкар І., Стасюк М.

З осені 1920р. на території Сокальщини починається майже двадцятирічний окупаційний режим Польщі, за якого переслідувалася українська культура, обмежувались права українського народу. У цей час у школі   викладання предметів ведеться польською мовою, але вчителі, серед яких    Фуртяк М.І., провадили активну просвітницьку роботу.

 З 1926р. в школі працювало вже п'ятеро вчителів: Крижанівська М., Гайдук М., Блащувова М., Тимошек В., Стасюк М.І. (директор школи). За ними був встановлений нагляд польської поліції, заборонялося активне зближення з народом. Саме у цей період учнівська молодь стала вперто здобувати освіту і готуватися до визволення рідного краю. Серед яскравих представників патріотично настроєної молоді були брати Климови (Іван, Степан, Василь, Григорій) та юна дівчина Вихор Ганна, що успішно навчалися в Сокальській гімназії. Іван Климів продовжив навчання на юридичнім факультеті Львівського університету, став активним діячем ОУН.

У 1936р школа стає шестикласною, тут навчалося 319 дітей і працювало 6 вчителів.

До 1939 року у селі 60% населення було неграмотним або малограмотним.

В 1939-1941 рр. - діє семирічна школа малописьменних і неписьменних, в якій працюють Вихор Г. В., Краснобродська С.В., Маяковський Й.І., Сурол С.В., Скорик Л.Ф., Дрига П.І., четверо останніх трагічно загинули у повоєнний період.

В 1947р. був перший випуск десятикласників. Директорм школи на той час була Кривогуз І.Г., талановитий педагог і організатор.

У 1947 році в с. Сілець було організовано середню школу, у якій працювало багато вчителів. Школа містилась у чотирьох пристосованих приміщеннях.

У 1956р. учнівський колектив школи став переможцем обласного і республіканського конкурсів художньої самодіяльності. При школі був створений хоровий колектив з вчителів і учнів, яким керував вчитель музики Копій Іван Іванович. Хор славився не тільки на Сокальщині, його добре знали на території Радехівського та Бродовського районів, а також на Волині та Закарпатті. Значних успіхів досягли учні школи у розвитку спорту.

Ще на початку 60-их років в Сілецькій школі навчалися учні з навколишніх сіл: Воловина, Городища, Межиріччя, Ванова, Глухова та інших. Школа вважалась однією з опорних шкіл по навчанні у тодішньому Великомостівському районі.

До 1976 р. школа розміщувалася в чотирьох будівлях. Дані будівлі мали псевдонімічні назви: Корчма, Захоронка (колись там був дитячий садок і у ньому виховували дітей черниці) і дві будівлі основної школи.

У 70-их роках в школі було по три паралельних класи, навчання проводилося у дві зміни.

Умови праці вчителів та учнів були складними - велика наповнюваність класів, двозмінне і вечірнє навчання, відсутність кабінетної системи навчання. Це зумовило громадськість села вимагати від державних органів і комбінату „Укрзахідвугілля" будівництва в селі нового типового приміщення школи. Мрія селян збулася. 14 лютого 1975 року заклали перший камінь новобудови. В 1978 році будівництво нового приміщення на 609 місць школи було завершено.

В 1848 р. в селі Сілець прибув священик Василь Чернецький, який почав вести дуже велику просвітницьку роботу серед населення. Василь Чернецький дуже багато зробив для церкви і села. Було куплено 500 кг. дзвін, великий образ Серця Христового, який прислано з Відня. Заснував братство тверезості проти пиятства. В якому була заведена книга в якому записували всіх пияків. Пізніше цю книгу було кинуто у річку, мабуть не було кого писати.

В другій половині дев'ятнадцятого століття в селі була побудована цегельня для випалювання цегли. Чернецький хотів побудувати цегляну церкву. Але дідич змовився з повітовою владою і будівництво заборонили, а цегельня закрилась. З наявної цегли побудували паркан і дзвіницю, які стоять і досі. В 1893 р. Чернецький побудував дерев'яний міст через річку Рату.

В 1918 р. утворено ЗУНР. Стрільці з Сільця служили в 5-тій Сокальській вартовій сотні УПА.

1 квітня 1930 р. вилучена частина сільської гміни Сілець Белзький Сокальського повіту Львівського воєводства і з неї утворена самоврядна сільська гміна Завоня того ж повіту і воєводства.

На 1 січня 1939-го в селі Сілець з 3560 жителів було 3160 українців-греко-католиків, 110 українців-латинників (у власне селі), 130 поляків (переважно на розкиданих по лісах присілках) і 160 євреїв, а в польській колонії Завоня з 340 жителів було 10 українців, 320 поляків і 10 євреїв.

30 червня 1941 р. було проголошено самостійну Україну і Іван Климів був обраний членом Державного правління. Він проводив велику роботу в Сільці.

В грудні 1941 р. була побудована в с. Сілець читальня «Просвіта».

Жертвами Другої світової війни стали 124 жителі села, яким побудовано пам'ятник.

В 1950 р. почалася насильна колективізація земель в колгоспи.

У 1940 році для проведення планомірних геологорозвідувальних робіт щодо пошуку вугілля Наркомвуглепром СРСР організував Державний трест «Львіввуглерозвідка». Друга світова війна війна перервала пошуково-розвідувальні та науково-дослідницькі роботи з проблеми вугленосності західних областей УРСР. Майже всі геологічні матеріали, отримані до війни, було втрачено.

Одразу ж після закінчення війни було відновлено інтенсивні пошуково-розвідувальні роботи і вже влітку 1947 року було відкрите перше промислове родовище вугілля на території Львівсько-Волинського вугільного басейну. В 1949 році були закладені перші вугільні шахти, а з 1954 року розпочалось видобування вугілля.

На території с. Сілець, на присілку Вільшина розташована «Центральна збагачувальна фабрика «Червоноградська». На її території — один з найбільших териконів у Європі (великих насипів з породи, як відходи вугільновидобувної промисловості). А також розташовані шахти: «Лісова», «Зарічна», «Візейська», «Надія».

Діяльність підприємств гірничовидобувного комплексу призвела до значних змін природних ландшафтів на території Сілецької сільської ради. Спостерігається просідання поверхні землі в місцях відпрацювання вугільних пластів до 2-4 метрів, що призводить до затоплення та підтоплення значних ділянок на території населеного пункту і виходу з ладу інженерних комунікацій. Екологічно небезпечними є також хвостосховище збагачувальної фабрики, склади вугілля, ставки-накопичувачі та відстійники шахтних вод.

За 30 років продукти діяльності збагачувальної фабрики «вилилися» у величезний терикон висотою понад 6 0 метрів і довжиною кілька кілометрів . Тут, за підрахунками самих працівників ЦЗФ, поховано близько 40 млн. тонн відходів, одержаних від збагачення вугілля. Така собі рукотворна «гора», яка буквально наповзає на хутір Вільшина . Сам хутір вже перебуває в санітарно-захисній зоні ЦЗФ, а найближчі хати — за 200 метрів від терикону (тоді як, згідно екологічним нормам і законам, ця відстань має становити не менше п'ятисот метрів)

В 1989—1990 рр. почалося національне-духовне відродження села.