26. Особа, як суб’єкт політики. Політична поведінка і участь в політиці. Основні форми політичної участі.

Визначимось в поняттях „людина”, „індивід”, „особа”. Хто така „особа”? Яке місце посідає це поняття серед однопорядкових з ним „людина”, „індивід”, „громадянин”? Найбільш загальним за значенням поняттям з цього ряду є поняття „людина”, яким позначається вищий ступінь живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності та культури. Людина - це жива система, що являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого за життя. Як живий організм людина включена в природний зв'язок явищ і підпорядковується біологічним закономірностям, на рівні свідомої психіки вона звернута до соціального буття з його специфічними закономірностями.

Кожен індивід є членом якогось суспільства і більш-менш постійно перебуває на конкретній, державне оформленій території, тому є, з одного боку, громадянином певної держави, а з другого - членом тією чи іншою мірою відокремленого від держави громадянського суспільства.

Наука не може дійти до вивчення кожної окремої людини, індивіда, вона оперує загальними поняттями. В аналізі місця и ролі людини в системі політичних відносин таковым найбільш прийнятним поняттям є поняття „особа” („особистість”). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб'єкта політичних відносин, політики.

З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об'єднань - політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб'єктом політики також на інституціональному рівні. Крім того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов'язки, реалізувати свої громадянські права - брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спільна для всіх осіб їхня політична роль. Держава - це головний політичний інститут суспільства, через який реалізуються громадянські права його членів.

Поняття „політична поведінка” однопорядкове з таковыми поняттями, як „політична активність”, „політична участь”. Найбільш загальним серед них є поняття „політична діяльність”, яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих формах. Поняття „політична активність” наголошує на певній спрямованості політичної діяльності - спрямованості на вдосконалення або зміну соціально-економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політична активність на індивідуальному рівні - це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляється її прагнення брати активну участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Поняття „політична участь” використовується в політології для позначення тих форм політики, які не пов'язані з професійною політичною діяльністю. Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатоманітних формах.

У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи:

лідери - очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;

послідовники - підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах;

активісти - є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток;

лідери думки - справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспільства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва, -- політологічних, правових,

економічних, їхній вплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий.

27

Політична соціалізація розглядається як сукупність суспільних процесів, які впливають на політичну позицію людини [13].

Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного виховання або освіти. Це можна пояснити тим, що процес політичної соціалізації включає не тільки цілеспрямований вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспільства, але також і стихійні впливи та власну активність індивіда.

Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так, наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий (соціально-психологіч­ний) рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо. Третій (внутрішньоособистісний) рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи.

З’ясовуючи дію механізмів політичної соціалізації, необхідно враховувати стадії розвитку особи, що зумовлені її віковими змінами. Так, уже у віці 3-4-х років дитина отримує перші уявлен- ня про політику. Батьки і старші члени сім’ї передають дитині пев- ні політичні погляди, зразки політичної поведінки. Вони дають дитині перші приклади участі чи ухилу від політичного жит- тя, перші емоційні та раціональні оцінки. Усе це можна назвати безпосередньою політичною соціалізацією в сім’ї. Атмосфера, що панує в домі батьків, формує риси особистості індивіда, що в майбутньому матиме велике значення для його політичної поведінки, як, наприклад, здатність до погодження дій, уміння обговорювати питання, що не збігаються з власною позицією, наявність чи брак агресивних тенденцій. У цілому можна сказати, що вже в сім’ї формуються основні риси майбутньої політичної поведінки. Пізніше, коли дитина піде до школи, почнеться наступний етап розвитку політичних уявлень. Під впливом учителів, засобів масової інформації та стихійних факторів у свідомості дітей відбувається не тільки кількісне накопичення знань про політику, а й певні якісні зміни: формування ставлення до політики. Наступний етап — етап юності — характеризується включенням нових механізмів передавання політичних цінностей, зокрема неформальних — різні молодіжні групи, молодіжна субкультура в цілому.

Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього процесу стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і політичних ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.

Політична свідомість і поведінка особи формуються не тільки під впливом політичних факторів, які можуть відігравати визначальну роль, а й неполітичних чинників, а саме — умов життя, що в них відбувається становлення людини. Так, до неполітичних факторів, що багато важать у формуванні політичних цінностей та ціннісних орієнтацій, належать сім’я, школа, праця, група ровесників, церква, культура, засоби масової інформації, соціально-економічні відносини, спосіб життя, національні й етичні традиції тощо.

Політична соціалізація в суспільному житті є системою, з таких, головно, складових: характер і тип державного устрою, панівний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи. Усі ці інститути й організації за допомогою спеціальних механізмів коригують і контролюють політичну поведінку індивіда. У повсякденному житті політичні й неполітичні фактори політичної соціалізації особи складають органічну єдність. Так, у реальному житті політичного значення для індивіда можуть набувати далекі від політики чинники: праця, характер відносин людини і природи, науково-технічний прогрес та його негативні наслідки, ядерні випробування і збереження довкілля тощо.

Які ж основні фактори впливають на процес політичної соціалізації особи?

Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо).

По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо).

По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи.

По-четверте, соціальний статус особи.

За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається процес політичної соціалізації. Перша тенденція полягає в зростанні суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особи, в її активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за демократизації різних типів політичних систем і режимів. Друга тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах відчуження людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.

Дія першої тенденції нині виявляється в збільшенні активності та поінформованості особистості про політику, у серйозних зрушеннях у політичній свідомості та політичній поведінці суспіль­ства, у залученні до політики нових верств населення. Дія другої тенденції — у політичному відчуженні громадян від держави та інших інститутів політичної системи, у зростанні в суспільстві апатії та цинізму, зневіри в офіційній політиці, владних структурах усіх рівнів.

28

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відно­син влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціаль­них інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо за­хисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, су­спільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

До неї належать законодавча, судова, виконавча сис­теми, центральні, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представ­ництва та організації. Від інших систем політичну систе­му відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечно­стей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досяг­ненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку. Ана­ліз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все більше ускладнюва­лася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний ха­рактер, зумовлені рівнем економічного, соціального, ду­ховного розвитку суспільства та іншими чинниками.

Структура політичної системи – сукупність владних інститутів, що пов’язані між собою і створюють стійку цілісність.

Політичні відносини формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади.

Політична організація суспільства її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконав­чою та судовою гілками влади, збройними силами. Буду­чи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його еконо­мічну, соціальну і культурну сфери.

Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поши­ренням інформації. Вони впливають на регулятивно-уп­равлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені полі­тичні й правові норми.

Політичні принципи й норми їх призначення поля­гає у формуванні політичної поведінки та свідомості лю­дини відповідно до цілей і завдань політичної системи.

Політична свідомість і політична культура. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних доку­ментах, правових нормах, як частина суспільної свідомо­сті, а політична культура як сукупність уявлень про різ­ні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних ці­лей і змісту політики держави.

Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну функцію. По-перше, воно дає змогу уявити полі­тичне життя саме як систему поведінки людей, виявити механіз­ми впливу політичних дій окремих осіб і цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню структуру.

По-друге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне суспільне явище, проаналізувати способи та форми її вза­ємодії з навколишнім середовищем, компонентами якого можуть бути природа, економіка, культура, соціальна структура.

По-третє, здійснення такого системного підходу уможливлює виявлення способів підтримання рівноваги й стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовніш­нього середовища. Саме політична сис­тема за цих умов стає засобом соціальної інтеграції суспільства, важливим фактором стримування деструктивного впливу соці­альних відмінностей на функціонування складових частин суспіль­ного організму.

І нарешті, по-четверте, методологічна функція поняття політич­ної системи полягає в забезпеченні єдності, цілісності суспільно­го організму, що неминуче включає численні відмінності, різно-напрямлені тенденції суспільних процесів.

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації суперечливих, але взаємозв'язаних цілей суспільного розвитку: онов­лення соціальних процесів, яке необхідне з погляду врахування й пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації— фактора збереження соціальної цілісності.

Типи

Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні) на сучасному етапі характерні: функ­ціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів у суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи.

Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям політичних режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн капіталістичних відносин, їх відривом від натураль­ної економіки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

У сучасній західній політичній науці роз­різняють такі типи політичних систем: військові та гро­мадянські; консервативні й ті, що трансформуються; за­криті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); мікро­скопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й моде­рнізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

29

Політичні системи - це складова невід'ємна частина соціальної системи суспільства з її елементами і взаємозв'язками, з іншими соціальними системами та ін. Саме поняття, суть політичної системи допомагає розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, визначити місце і роль самої політики в суспільстві.

Теоріяполітичної системи Девіда Істона

На початку 50-х років XIX ст. канадський політолог Девід Істон вперше застосовує в соціальній філософії системний підхід -досить переконливо розкриває можливість і необхідність існування загальної теорії політичної системи в соціальній філософії, в науці про політику, розробляє концептуальну структуру теорії політичного життя суспільства, виділяє основні категорії і поняття теорії, пропонує методи і способи реалізації структури концепцій політичного життя.

Метод політичного аналізу, пропонований Девідом Істоном, має дві переваги. По-перше, показує, що політична система - не просто система взаємодії її структур, постійно змінюється, функціонує, динамічно розвивається. Девід Істон аналізує процеси, що відбуваються в політичному житті суспільства, розкриває, по-друге, роль структур політичної системи в підтриманні безперервного її функціонування. Девід Істон визначає політичну систему як взаємодію владних структур, політичних інститутів, з допомогою яких в суспільстві авторитетно розподіляються цінності (матеріальні, духовні) і на такій основі попереджаються конфлікти між соціальними спільностями та індивідуумами - членами суспільства. Розглядаючи будь-яку політичну систему з позиції функціонування, Девід Істон виділяє дві основні функції політичної системи: політична система має бути спроможною розподіляти цінності в суспільстві; політична система має переконати членів суспільства прийняти розподіл цінностей, матеріальних і духовних, як необхідний, обов'язковий. Відштовхуючись від схеми фундаментального процесу дії будь-якої системи, Девід Істон пропонує модель політичної системи: вхід, конверсія і вихід. На вході політичної системи зосереджуються запити і потреби, тобто вимоги громадян суспільства, а на виході політичної системи - конкретні політичні дії та рішення, що мають статус обов'язковості. Це і є призначенням політичної системи: обов'язковість подання, розподілу і забезпечення цінностей та пріоритетів (відображених через тривогу та підтримку). Вимоги - форма відображення думки про правомірність обов'язковості розподілу цінностей матеріальних і духовних суб'єктів влади. Вимоги поділяються на зовнішні, що йдуть з навколишнього середовища індивіда, соціальної спільності та внутрішні, що йдуть від самої політичної системи. Вимоги бувають специфічно прості, по суті, прямо відображають обурення, образу, незадоволення конкретними діями або явищами. Іноді вихідні фактори політичних рішень або зміст конкретної політики підміняються оцінкою і сприйняттям їх наслідків і результатів. Тоді вірніше говорити про формування нових вимог і змін ситуації з підтримкою, що постійно корегуються, оновлюються і знову надходять на вхід політичної системи, надаючи їй циклічний і безперервний процес. Девід Істон поділяє можливі вимоги, що ставляться перед політичною системою, на розподільчі (питання організації та оплати праці, проблеми охорони здоров'я, освіти та соціального забезпечення), регулятивні (громадська безпека, боротьба зі злочинністю, контроль за виробництвом і розподілом) і комунікативні (володіння інформацією, реалізація політичних прав і свобод та ін.). Різні політичні системи по-різному ставляться уже до самої природи вимог і підтримки як умови функціонування політичної системи. Тоталітарні режими схильні придушувати вихідні імпульси, свідомо маніпулюючи ними. Але ефективність дій залишається обов'язковою умовою існування і такої системи, досягається, як правило, політикою максимально зрівняльного розподілу благ та послуг, що спроможний забезпечити хоча і невисокий рівень добробуту, але стабільну підтримку населення.

Для структурно-функціонального підходу визначення політичної системи суспільства важливішим, фундаментальним є встановлення місця та значення функціональних вимог до політичної системи. Існує певна мета, вибрана з обмеженої кількості альтернатив і необхідних для життя суспільства. Привести мету в конкретні дії, реалізувати її, можливо тільки за здійсненням політичною системою певних функцій, тобто діяльність має бути доцільною. Якщо ж в філософії діяльність - специфічно-людський спосіб ставлення до світу стає процес, в ході якого людина відтворює і творчо перетворює природу, стає тим самим діяльним суб'єктом, а освоювані нею явища природи -об'єктом своєї діяльності, то в соціальній філософії - поняття діяльність характеризує функцію індивіду в процесі його взаємодії з навколишнім світом. Специфічною особливістю вищої діяльності людини є свідоме перетворення навколишнього. Діяльність людини має суспільний характер і визначається суспільними формами, умовами життя. Доцільність політичної діяльності визначається межами політичної системи. Функції, що спрямовані і мають мету, називаються явними. Інші функції не є явними, а називаються прихованими, і також ураховуються при з'ясуванні дій та структур. Саме усвідомленню важливості функцій, особливо прихованих, що реалізуються політичними лідерами і управлінськими верствами і групами, сприяє структурно-функціональний метод. Вхідні і вихідні фактори політичної системи аналізуються Габріелем Алмондом з метою з'ясування їх місця і значимості, закладених в надрах політичної системи. Американський соціолог Габріель Алмондодель одним з перших застосував функціональний політичної системи штод дослідження ПОЛІТИКИ.

Наукова значимість і користь розроблених Девідом Істоном і Габріелем Алмондом моделей систем, в тому числі і політичних систем суспільства; полягає в тому, що їх можна використати як джерело концепцій і робочих моделей різних систем та ін.

30

Політична система — це цілісна, впорядкована система відносин, дій, ідей, методів і інститутів, зв'язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна, багатогранна система взаємин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для за­хисту інтересів певних класів та соціальних груп.

Економічним фундаментом становлення нової політичної сис­теми в нашому суспільстві є процес створення багатоукладної економіки, пов'язаний із роздержавленням власності, створенням спільних і власних підприємств, індивідуально-трудової діяльності, широкого кооперативного руху, фермерства і т. д. Ці нові юрми власності й господарської діяльності значною мірою сприяють появі нових соціальних структур суспільства, які виявляють свої конкретні інтереси в політиці [24].

Нині в Україні склалася досить парадоксальна ситуа­ція, коли тільки зареєстрованих політичних партій налічується вже понад 100, але жодна з них не має достатнього впливу в за­гальнодержавному масштабі. Значна кількість зареєстрованих Міністерством юстиції політичних партій поки що не стали міц­ними організаціями, які б спромоглися виражати й захищати ін­тереси різних верств населення. Ці партії ще не здатні вести за собою маси, здобути сталу соціальну базу та справити помітний вплив на суспільство.

спільства загрожує навіть неосталінізмом, Ось чому за переходу до ринкової економіки в повному обсязі мають бути враховані соціальні наслідки такого переходу.

Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи мож­ливий без опори на власні національно-культурні традиції. До­свід історії це підтверджує. Самобутнім шляхом здійснила моде­рнізацію Японія. Але запозичити досвід японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило — інші традиції, інша культура. Підприємства в Японії організовані за типом «природ­ної спільності», з наймом на все життя, неформальними, добро­зичливими стосунками членів колективу на зразок традиційно-общинних або сімейних. У центрі уваги — робітник. Управління спрямоване не на «керівництво працею», а на створення сприят­ливого соціального мікроклімату, на підтримку стабільності пер­соналу, розвиток позитивних особистісних рис у висококваліфі­кованих робітників.

Реформа політичної системи в Україні має забезпечити пере­хід від адміністративно-командної системи влади й управління до плюралістичної системи. Плюралістична демократія надає одна­кові можливості для участі в політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині. Важливо, що політичне жит­тя, яке базується на свободі, плюралізмі думок, парламентаризмі, неминуче породжує альтернативні шляхи розв'язання суспільних проблем. А єдине спрямування державної політики може забез­печуватися коаліційним правлінням різних політичних сил. Це має бути тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імпе­ративом. Найвища функція держави — забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для вільної діяльності людей.

Слід усвідомити, що нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних інститутів, метою яких є відтворення ці­єї ідеології в масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного суспільства єдиною ідеологією, що забезпечує стабільність дер­жави та гідний рівень матеріального й духовного життя людини, є гуманістична та демократична система цінностей, що базується на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці, рівност громадян перед законом. На жаль, як у жодній іншій посттота літарній державі, в Україні існує найглибша прірва між меток (на словах) та умовами її реалізації.

Ми вже зазначали, що населення України досить критично оцінює політичну діяльність партій і рухів, професійну політичну діяльність узагалі.

31Сутність, ознаки та функції держави. Теорії походження держави. Держава - це основний інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфери, культури. Це явище виникає на певному етапі розвитку людства, вона має суверенитет і здійснює владу на повній території.Потрібно пам'ятати, що поняття держави неоднозначне:це політична організація панівного класу, що має своєю метою охороняти існуючий порядок і придушувати опір інших класів, соціальних верств і соціальних спільностей.організація великої соціальної спільності, верстви (держава тотожна суспільству).поняття держава тотожно уряду, адміністрації, тобто структурі державного апарату,система органів і формально-правових принципів, що визначають її функціонування,Державу відрізняє:наявність органів, що здійснюють верховну владу, яка поширюється на все населення;наявність права - сукупності загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або Теологічна концепція походження держави вважає, що виникнення держави санкціонувалося волею божою (Августін Блаженний, Фома Аквінський).Договірна теорія розвивається протягом ХУІ-ХУШ ст ст. Виникають вчення про природні права і суспільний договір (Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо та ін.). Існують права кожної людини і всіх людей, що їм притаманні від народження, і ці права не може відібрати навіть Бог. Серед них право на життя, свободу, власність тощо.В тісному зв'язку з цією ідеєю виникає і вчення про суспільний договір. Теорія виходить з розуміння держави як результату своєрідного договору, що укладається між сувереном-володарем і підданими. Договір зводиться до того, що кожна людина віддає свою особистість під вище керівництво загальної волі і завдяки цьому стає його учасником. Вся влада переходить до суверену, що утвориться зі згоди учасників угоди. Договірна система княжіння існувала в Київській Русі в Чернігівському і Галицькому князівствах, де із запрошеним для правління князем на певний термін укладали договір.В XIX ст. виникає насильницька теорія походження держави. Суть її зводилася до того, що держава виникла як організація переможців над переможеними, тобто актом насильства. Боротьба між переможцями і переможеними поступається місцем боротьбі між станами, політичними партіями, державами (Франц Оппенгеймер).Психологічна теорія походження держави (Петражицький, Фрейзер, Тард та ін.) пояснює державу особливими властивостями психіки людей, психологічною потребою людей підкорятися. Держава - це організація, створювана для управління суспільством з боку певних осіб.Прихильники органіцистських теорій порівнювали процес розподілу праці з процесом спеціалізації різноманітних органів людини.Марксистська теорія походження держави пояснює походження держави наступним чином. Розвиток матеріальної основи життя суспільства, пов'язаний з розподілом праці, виникненням виробництва, обміну вів до змін соціальної структури суспільства, виникнення соціальної нерівності. Між класами і майновими верствами починається боротьба за владу з тим, щоб у рішеннях влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова зміна структури влади: з влади всього суспільства вона стає владою верстви, класу. Процес завершується з появою особливого суспільного інституту, що отримав назву - держава як продукт економічного розвитку і класових суперечностей, покликаний служити інтересам економічно панівного класу.Звичайно ж, держава виникла не в силу однієї причини, а цілого комплексу передумов, до яких належить і суспільний розподіл праці, і поява нерівності, приватної власності, ускладнення суспільного організму, і суб'єктивні спрямованості людей.Особливості держави:Загальний характер. Держава виступає універсальною, невід'ємною організацією, що розповсюджує свою чинність на всю територію країни і на усіх громадян, які живуть на ній.Суверенність, держава володіє найвищою і необмеженою владою у ставленні до суб'єктів, діючих в межах її кордонів.Примус, держава уособлює публічну владу і підпорядковує прояви інших суспільних влад. Вона єдина в суспільстві застосовує владні засоби, аж до примусу. Держава володіє спеціалізованими органами примусу, що застосовуються в ситуаціях, що визначаються закономОзнаки держави доповнюються такими атрибутами як:податки;територія;відділення публічної влади від суспільства, її незбіг з організацією всього населення,поява професіоналів-управлінців, політичної еліти;виняткове право на вироблення, прийняття і видання законів і норм, обов'язкових для всього населення.Якщо за критерій взяти сферу реалізації мети, то можна виділити внутрішні і зовнішні функції держави.До внутрішніх функцій держави належать наступні:законотворча, зв'язана з підготовкою, розглядом і прийняттям законів;економічна, в якій держава виступає як підприємець, що координує економічний процес;соціальна, що передбачає таку організацію соціального життя, що створює рівновагу і стабільність соціальних сил;захисна, що диктує забезпечення правопорядку і охорону існуючого суспільного ладу,культурно-виховна, пропагандистська та ін.Зовнішні функції держави полягають у:захисті кордонів, збереженні цілісності держави та її незалежності;у підтримуванні і налагодженні зв'язків в усіх сферах суспільного життя з іншими суб'єктами світового співтовариства.

32Форми державного правління та державного устрою. Вищі органи сучасної держави і поділ державної влади. Місце політології в системі наук про суспільство. Держава є особливою формою організації політичної влади, яка має певний устрій. Організацію, устрій і реалізацію державної влади відображає поняття «форма держави». Як сукупність зовнішніх ознак держави вона включає три елементи: форму правління, форму державного устрою, політичний режим. Форма правління характеризується порядком формування самих найвищих органів державної влади (глава держави, парламент, уряд), а також розподілом між ними повноважень і функцій.Залежно від того, хто і як здійснює державну владу, як влаштовані, організовані і діють органи держави, розрізняють монархії і республіки.Монархія - форма правління, при якій верховна державна влада належить одній особі, що посідає свою посаду в установленому порядку престолонаслідування.Монархії бувають абсолютними і конституційними (обмеженими):абсолютна монархія - форма правління, при якій державна влада одноосібно здійснюється монархом;конституційна (обмежена) монархія припускає, що влада монарха обмежена якимсь представницьким органом, діючим на основі конституції.Республіка - форма правління, при якій всі самі найвищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими установами.В рамках республіканської форми правління прийнято розрізняти президентську, парламентську республіки і змішані (президентсько-парламентські) республіки:Президентська республіка (США) характеризується жорстким розділенням законодавчої і виконавчої гілок влади. Президент, будучи главою держави, одночасно очолює виконавську владу, не несе відповідальності перед парламентом, оскільки обирається на загальних виборах. Уряд призначається президентом і несе перед ним відповідальність. Президент не має свій в розпорядженні права розпуску парламенту, парламент може змістити президента тільки через процедуру імпічменту.Парламентська республіка (ФРН) характеризується тим, що парламент формально є повновладним органом, який формує політично відповідальне перед ним уряд. Взаємостосунки законодавчої і виконавчої гілок влади будуються на принципі співпраці. Президент є главою держави, але виконавська влада зосереджена у уряду на чолі з прем'єр-міністром. Уряд формується партією або коаліцією партій, що мають свій в розпорядженні більшість місць в парламенті.Президентсько-парламентська республіка (у Франції, Австрії, Португалії, Польщі, Болгарії) відрізняється подвійною відповідальністю уряду – перед президентом і перед парламентом. Ця форма поєднує в собі сильну президентську владу з ефективним контролем з боку парламенту.Форма державного устрою - адміністративно-територіальна організація держави, а також система взаємостосунків центральних і регіональних органів влади.Розрізняють наступні форми державного устрою:А. Унітарна держава - найпоширеніший вид територіально-політичної організації. В такій державі:1)існують загальні для всієї країни представницькі, законодавчі і судові органи, повноваження яких розповсюджуються на всю територію;2)функціонує єдина система законодавства, єдина правова і грошова системи, єдине громадянство;3)всі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провинції мають однаковий юридичний статус і не володіють якою-небудь політичною самостійністю, тобто не мають своїх законодавчих і зовнішньополітичних органів. Б. Федеративна держава - це добровільне об'єднання декількох самостійних державних утворень в єдину союзну державу (федераціями в даний час є 20 країн світу).Основні риси федерації:територію федерації утворюють території її суб'єктів (штатів, кантонів. республік тощо);існують два рівні влади: федеральний і республіканський;наявність подвійної правової системи, подвійного громадянства, двопалатного парламенту, одна з палат якого представляє інтереси суб'єктів федерації, а друга - загальнонаціональні інтереси ;зовнішньополітичні інтереси здійснюють федеральні державні органи.В. Конфедерація - форма міждержавного об'єднання, при якій держави – суб'єкти конфедерації утворюють постійний союз в цілях координації своєї діяльності в тих або інших сферах, повністю зберігаючи свою незалежність. Держава у звязку з виконанням своїх функцій має складну внутрішню структуру, що включає різноманітні державно-правові інститути, організації та установи, наділені владними і управлінськими повноваженнями і які утворюють в сукупності державний механізм.У структурі державної влади виділяються:представницькі органи (парламенти);виконавчі органи (кабінет міністрів);судові органи і органи прокурорського нагляду і державного контролю.Президент - це глава держави, що концентрує свідому і творчу базу виконавчої влади, він є главою держави, а також відіграє важливу роль у функціонуванні всіх гілок влади через наявність спеціальних поноважень.Основні положення теорії розподілу влади:законодавча, виконавча і судова влада надаються різноманітним людям і органам згідно з конституцією;всі влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою;жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі;судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може проголосити закон недійсним, якщо закон суперечить конституції.Парламентаризм є однією з найбільш розповсюджених форм правління державою. Парламент походить від французького слова parlament, раrler, що означає говорити і від англійського - parliament, що означає представницький, що обирається, законодавчий орган.В діяльності парламенту виділяються три основні функціїзаконодавча творчістьконтроль над фінансами державиконтроль над урядом.Парламент як виразник інтересів народу, який проживає на певній території і об'єднаний певною державністю, правосильний висловлювати волю суспільства, що бажає узаконення порядку та справедливості.Президенство виникло у середині XVIII ст., коли в Сполучених Штатах Америки вперше конституційно введено посаду президента - глави держави. З моменту появи системи президентства політична думка приділяє значну увагу обгрунтуванню і ефективності президентського правління.Президент - це:глава держави, що концентрує свідому і творчу базу виконавчої влади;виступає символом єдності певної державної цілісності;повноваження і компетенція президента залежать від певної розстановки політичних сил суспільства, традицій кожної країни, рівня політичної культури народу, встановлених конституційних норм;компетенція президента регулюється законодавчими інститутами влади, а його функціональна діяльність зводиться до виконання управлінських функцій;президентська влада володіє певним правовим статусом, що має різноманітні форми.Конкретна форма президентства, що містить комбінований набір певних засобів і способів управління державою існує в кожній країні, де є президентське правління. Президентська влада будь-якої країни спирається на власну конституційну базу і специфічну право-регулятивну і політичну діяльність. Виділяють форми сильної президентської влади (США та інші країни), помірної й слабкої президентської влади.

33Громадянське суспільство, його сутність, основні риси. Поняття «громадянське суспільство», як правило, використовується в зіставленні з поняттям «держава». Вони відображають різноманітні аспекти життя суспільства, протистоячі один одному.Громадянське суспільство:є сукупністю міжособових відносин і сімейних, суспільних, економічних, культурних, релігійних і інших структур, які розвиваються в суспільстві зовні кордоныв і без втручання держави.предстає у вигляді соціального, економічного і культурного простору, в якому взаємодіють вільні індивіди, реалізовуючі приватні інтереси і здійснюючі індивідуальний вибір. Поняття і сутність громадянського суспільства. Історично громадянське суспільство прийшло на зміну традиційному, станово-кастовому, в якому держава практично співпадала з майновими класами і була відособлена від основної маси населення. Громадянське суспільство по суті своїй буржуазне: його основою є вільний індивід, незалежний від влади і форм колективного життя. Найістотніша передумова його свободи - інститут приватної власності, що формує розвинуту цивільну самосвідомість. Відособлення громадянського суспільства від держави відбувалося в процесі ліквідації станової нерівності і роздержавлення суспільних відносин. Початок даному процесу поклав формування представницької держави, виступаючої від імені всього населення.. Громадянське суспільство - це сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави, а також розгалужена мережа незалежних від держави суспільних інститутів, реалізуючих індивідуальні і колективні потреби. Головні ознаки громадянського суспільства:розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;демократія і плюралізм в політичній сфері;ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;ідеологічний і політичний плюралізм;свобода слова і засобів масової інформації. Структура громадянського суспільства. В сучасній політології громадянське суспільство розглядається як складна і багаторівнева система невладних зв'язків і структур. Вона включає: 1) всю сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави; 2) розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізовують повсякденні індивідуальні і колективні потреби

34Правова держава: визначення, сутність, основні ознаки. Правова держава - шлях до відродження природно-історичних прав і свобод, пріоритету громадянина в його відношенні з державою, загальнолюдських початків у праві, самоцінності людини. Поняття "правова держава" - це фундаментальна загальнолюдська цінність, така ж, як демократія, гуманізм, права людини, політичні й економічні свободи, лібералізм і інші. Суть ідеї правової держави - у пануванні права в суспільному і політичному житті, наявності суверенної правової влади. За допомогою поділу влади держава організується і функціонує правовим способом, ця міра, масштаб демократизації політичного життя. Правова держава відчиняє юридично рівний доступ до участі в політичному житті всім напрямкам і рухам. У чому ж полягає відмінність правової держави від держави як такої? Держава як така характеризується її всевладдям, непов'язанністю правом, свободою держави від суспільства, незахищеністю громадянина від сваволі і насильства з боку державних органів і посадових осіб. На відміну від неї правова держава обмежена правом, виходить із верховенства закону, діє строго у визначених межах, установлених суспільством, підпорядковується товариству, відповідальна перед громадянами, забезпечує соціальну і правову захищеність громадян. Водночас правова держава як і всяка держава має загальні риси, що зводяться до таких: 1. Їй властива державна влада як засіб проведення внутрішньої і зовнішньої політики. 2. Вона являє собою політичну організацію суспільства, засновану на відповідному соціально-економічному базисі суспільства . 3. Має у своєму розпорядженні спеціальний державний механізм. 4. Має визначену адміністративно-територіальну організацію на своїй території. 5. Існує завдяки податкам і іншим зборам. 6. Має державний суверенітет. Особливості механізму правової держави полягають у натсупному. Усі його структурні частини й елементи функціонують на основі принципу поділу влади, строго у відповідності зі своїм цільовим призначенням. Наділені владними повноваженнями, структурні частини й елементи правової держави у своїй специфічній формі діяльності реалізують волю суспільства. Структурні частини й елементи правової держави усю свою діяльність строго поєднують із чинним законодавством. Посадові особи несуть персональну відповідальність за зазіхання на права і свободи громадян, гарантовані конституцією й іншими нормативно-правовими актами. Права і свободи громадян забезпечуються органами правової держави. Механізм правової держави є засобом її існування. Функції правової держави реалізуються за допомогою її механізму. У такий спосіб у правовій державі її механізм вільний від бюрократизму й адміністративно-командних методів керування. Його демократичний характер обумовлений відповідальністю перед товариством на службі якого він знаходиться. Правова держава є концентроване вираження цивільного суспільства. У силу цього його етапи розвитку в цілому і загальному збігаються з етапами розвитку цивільного суспільства. Водночас, оскільки всяка держава має відому самостійність по відношенню до суспільства, то етапам розвитку правової держави властиві визначені особливості, що відбивають його політичний характер. Перший етап розвитку правового цивільного суспільства - це становлення ринкової економіки, підприємництва, гласності, свободи засобів масової інформації, соціальної захищеності громадян; другий етап - утвердження ринкової економіки різноманітних форм підприємництва, забезпечення соціальної захищеності громадян, наявність гласності, вільної діяльності засобів масової інформації.Крім цього іноді виділяють також і інші ознаки правової держави:  1.Зосередження всіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів; 2. наявність розвинутого цивільного товариства; 3. Створення антимонопольних механізмів, що перешкоджають зосередженню владних повноважень у якійсь одній ланціі або інституті; 4.Встановлення в законі в законі і проведення на ділі суверенності державної влади; 5.Формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і вираженням законодавчої волі в законах; 6. Соответствие внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права; 7.Правова захищеність усіх суб'єктів соціального спілкування від довільних рішення будь-кого; 8.Звеличення суду як зразка, моделі і засобу забезпечення правової державності; 9.Відповідність законів праву і правовій організації системи державної влади; 10. Єдність прав і обов'язків громадян.

35

Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина та держави.

Правову державу характеризують:

— верховенство закону і його панування в суспільст­ві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

— вищість представницьких органів влади, їх відкри­тість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

— поділ влади на законодавчу (є виразником народного суверенітету у формі вищої представницької установи), виконавчу (реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом) та судову (призначення – бути арбітром, вирішувати юридичні суперечки, запроваджувати правосуддя, яке може здійснюватися тільки судом), що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

— гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;

— високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямо­го, рівного виборчого права;

— контроль державної влади з боку суспільства, гро­мадян та їх організацій;

— відповідальність держави перед світовим співтова­риством правових держав;

— органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обо­в'язками, відповідальністю, законопослушністю, само­контролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство пере­дбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загаль­ноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Громадянське суспíльство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Відносини і взаємовплив громадянського суспільства і держави є визначальним у забезпеченні демократичного розвитку країни. З одного боку, відстоюючи матеріальну та духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам демократизації держави, набуття нею ознак держави правової. З іншого боку, громадянське суспільство саме залежить від держави і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства та тиранії. Тому зворотний зв'язок у стосунках громадянського суспільства і держави повинен обов'язково діяти.

Рівновага між громадянським суспільством і державою є найважливішим фактором стабільного демократичного розвитку, а її порушення веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості і політичного безсилля народу.

Переходячи до розгляду співвідношення громадянського суспільства та правової держави слід, на мою думку, відмітити, що без правової держави немає громадянського суспільства і без громадянського суспільства немає правової держави. Правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Основним законом країни, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства. Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність усіх її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою, а й держава несе відповідальність перед особою за результати своєї діяльності.

36Сутність, ґенеза і функції політичних партій, їх типологія. Термін "партія" (від лат. рагtіо - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина сус­пільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та ут­римати її. У Законі України "Про об'єднання громадян" політична партія визначається як "об'єднання громадян - прихильників певної загально-на­ціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місце­вого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі".Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;• різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших кон­кретних політичних питань;• незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об'­єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів. Засобом контролю діяльності уряду, розвитку де­мократії, громадянського суспільства, формування громадської думки. Уявлення про ту чи іншу партію дають:1) мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;2) характер організації партії3) зміст ідеології партії;4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, пар­тійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визна­ченні політичного впливу партії відіграє "партійний електорат", "симпатики", "меценати".Ознаки політичних партій:• певна тривалість існування в часі;• наявність організаційної структури;• прагнення влади;• пошук народної підтримки.Функції політичних партій. Важливе місце у розумінні сут­ності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій.Визначимо функції партії, які характеризують її зв'язки з класом, со­ціальною фупою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно влас­них проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та спе­цифічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначе­них інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій.Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціаль­ний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктую­чих класів соціальних груп)..Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто ви­окремлюють функцію політичної соціалізації. У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визначається ідеологічна функція партій. Наступна функція - досягнення влади, оволодіння ЇЇ апаратом. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд.Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функція або функція політичного рекрутування. Під "політичним рекру­туванням" розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі вису­нення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.Доцільно назвати ще й такі функції, як функція інформатора громадян про стан справ у різних галузях життя суспільства, функція "досягнення політичної узгодженості та однодумства" серед різних верств населен­ня, функція "конвергенти" різних соціальних сил.Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропо­нований М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структу­рах. На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об'єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони праг­нуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізнома­нітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є ви­разником поглядів своїх послідовників. Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкуру­ють із іншими партіями, а тоталітарні - "монополістичними", оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони пере­бувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства.За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивіду­ального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивіду­ального представництва характерна для суспільства з обмеженою полі­тичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у про­цесі розв'язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція -відбір представників, які, у разі обрання, користуються "вільним манда­том" і відповідальні лише перед власною совістю.Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та за­криті. До закритих відносять партії з "обмеженим членством" або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християн­ства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеології - від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об'єднання, які заявляють про свою при­хильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

37Партійні системи. Типологія партійних систем. Під партійною системою розуміють сукупність існуючих в суспільстві політичних партій і їх взаємозв'язок. Партійна система пов'язана з соціальною природою влади, методами її здійснення, історико-національними традиціями, політичною і правовою культурою відповідної країни, що і породжує специфіку і різноманітність партійних систем в різних країнах.Партійні системи розрізняються за кількістю партій і їх якісним ознакам. Наприклад, однопартійні, двопартійні, двох з половиною партійні, багатопартійні. Структура партійної системи і її функціональна визначеність багато в чому залежить від типу політичного режиму. Можна говорити про демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи.Однопартійна система є найхарактернішою для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Однопартійна система володіє низкою достоїнств:вона здатна інтегрувати соціальні групи, гармонійно поєднувати їх різні інтереси;концентрувати ресурси і направляти їх на рішення актуальних проблем.Ця партійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. Створення інших партій заборонено законом. В такій системі партія зростається з державою. Відсутність опозиції прирікає правлячу партію на застій, бюрократизацію. Досвід соціалістичних країн, де монопольно володарювали комуністичні партії, підтверджує небезпеку політичної монополії, яка обертається відривом керівництва партії від мас.Двопартійна система (біпартизм) припускає наявність двох сильних партій, кожна з яких здібна до самостійного ухвалення влади і її здійснення в результаті виборів. Ці партії періодично зміняють один одного у влади.Біпартизм не виключає існування в країні і інших, менш впливових партій. Вони також беруть участь в політичному процесі, але не в змозі реально претендувати на владу.Двопартійна система:складається з декількох партій з помітним переважанням двох найвпливовіших;забезпечує можливість створення стабільного уряду, що спирається на підтримку парламентської більшості, оскільки що перемогла на виборах партія володіє абсолютною більшістю депутатських мандатів.До сильних сторін двопартійної системи відносяться такі чинники як:стабільність політичної системи;високий ступінь керованості державою;передбаченість політичної діяльності.До недоліків двопартійної системи можна віднести те, що:така система достатньо консервативна, нездатна адекватно виражати все різноманіття соціальних інтересів різних суспільних груп і класів;закрита для входження в політику «свіжих альтернативних сил»;правляча партія зрощується з державою.Класичними прикладами двопартійної системи є Великобританія, з чергуванням у влади лейбористської і консервативної партій, і США - республіканської і демократичної.Двох з половиною партійна система - по суті різновид двопартійної моделі. Вона має місце, коли поряд з двома основними партіями з'являється третя - відносно слаба, але здатна допомогти першою або другою отримати владу. Наприклад, одна партія набрала 46% голосів, інша - 42%. А для формування уряду необхідно мати 50% плюс один голос. В цій ситуації декілька відсотків голосів, які має якась малозначима проміжна партія, стають вирішальними для політичної перспективи будь-якої з двох основних партій.Доброю ілюстрацією тут може послужити ФРН 1969-1982 рр. – періоду коаліційного правління двох партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПГ) і Вільної демократичної партії (СвДП). Візьмемо, наприклад, вибори 1976 р. Дві основні партії країни СДПГ і блок ХДС/ХСС (Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз) - отримали тоді відповідно 42,6% і 48,6% голосів виборців. І якби не коаліція з «маленькою партією» СвДП (7,9% голосів), СДПГ не отримала б владу. Недаремно в жовтні 1982 р., коли вільні демократи вийшли з даної коаліції, в країні вибухнула урядова криза, і влада після дострокових парламентських виборів перейшла до ХДС/ХСС (правда, знову-таки з коаліційною допомогою СвДП). Подібна система існує також в Канаді, Австралії, де «треті партії» мають свій в розпорядженні можливість виступати як регулятор влади.Багатопартійна система складається з трьох і більш одно порядкових за своїм впливом політичних партій. Жодна з цих партій не має свій в розпорядженні достатньої підтримки з боку виборців і не в змозі без вступу до коаліції перемогти на виборах і формувати уряд.Багатопартійна система більш диференційований відображає різноманітні інтереси різних соціальних груп. Ця система є відкритішою для різного роду інновацій. Приклад багатопартійності виявляють країни Західної Європи, в яких економічні, національні, релігійні, ідеологічні відмінності породжують різноманіття партій. Так, в Італії налічується 14 партій, в Голландії – 12, в Швеції, Данії, Норвегії - більше 5 і т.д.

38

Політичні партії є найважливішим досягненням суспільного розвитку. Адже партія – це організована група людей, які мають спільні політичні інтереси, ідеологію, програму і беруть участь у боротьбі за завоювання, розподіл, утримання політичної влади, або її заміну. У сучасному світі налічується більше 800 партій, які об’єднують близько 100 млн. людей і існують в усіх країнах світу. Політичні партії мають свою програму, систему цілей, розгалужену організовану структуру, покладають на своїх членів певні обов’язки та встановлюють норми поведінки.

Зміст і суть політичних партій розкривається через їх класифікацію в основу якої можуть бути покладені різні критерії: – за класовим характером – робітничі, селянські та інші – за формами і методами правління – ліберальні, демократичні, диктаторські; – за принципами організації і членства – кадрові та масові; – за місцем у системі влади – легальні та нелегальні; – за ідеологічним спрямуванням – комуністичні, соціалістичні, ліберально-демократичні, націоналістичні; – за віросповіданням – християнські, мусульманські тощо. У сучасному суспільстві політичні партії виконують важливі функції: – розробляють і поширюють у масах свою ідеологію, здійснюють політичне виховання громадян; – виступають знаряддям у боротьбі за владу, як в центрі так і на місцях; – здійснюють підбір партійних і державних діячів і формують всі ланки влади в державі; – беруть участь у розробці програмних документів влади, їх реалізації (вже через силу законів) та інші. Характерною рисою політичного життя суспільства є співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить, що однопартійність характерна політичному життю суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура, відстала економіка, низький рівень політичної культури більшості громадян, а демократія знаходиться в початковому стані. У сучасному світі в більшості держав функціонують багатопартійні системи, що свідчить про демократизацію всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює різноманітність інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в політичній сфері. БАГАТОПАРТІЙНА СИСТЕМА — форма суспільного управління, за якої боротьба кількох політичних партій за державну владу виступає як механізм використання розбіжностей у політичних програмах, що відображають реальні соціальні інтереси й цілі суспільного прогресу. Для Б.с. характерні періодична зміна партій при владі, що виключає можливість застою й переродження; використання волі народу як засобу вибору суспільних сил, партій і лідерів, найбільш здатних виконати першочергові завдання суспільного життя; виявлення різних підходів, думок та інтересів, що лежать в їхній основі; їх гармонізація й спрямованість на розв’язання актуальних завдань розвитку суспільства.

Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як правило, політичному життю суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура, функціонує відстала економіка, наявний низький рівень політичної культури більшості населення, а демократія знаходиться у зародковому стані.

Ось чому в сучасному світі у більшості держав функціонують багатопартійні політичні системи, бо саме вони є важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність інтересів класів, соціальних гуртів та спільнот, що виявляються в політичній сфері.

39

Громадські рухи. Це масові політичні и неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співро­бітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спі­льних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв гро­мадської ініціативи (антифашистські, національно-визво­льні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політични­ми механізмами боротьби за владу. Чинником, що інте­грує учасників руху із не завжди ідентичними переконан­нями, є спільна діяльність.

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою: продовжити своє існування і перейти до наступного рів­ня єдності — тіснішого згуртування за спільними ін­тересами (приміром, створення на основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на невели­кі за кількістю і значущістю угруповання.

40Поняття демократії, її зміст та ознаки. Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особ лива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користу ються рівними правами на управління державою.Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демо кратії і розставляла свої акценти на їх значущості.Слово «демократія» вживається в різному значенні:• як форма держави;• як політичний режим;• як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.Зрозуміло, що су б'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка ха рактеризується, щонайменше, такими ознаками:1) визнанням народу вищим джерелом влади;2) виборністю основних органів держави;3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх вибор чих прав;4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.Сучасні демократичні держави (а бути демократичною дер жавою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і прин ципів:(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами дер жави;(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вира ження;(4) верховенство закону;(5) поділ влади та ін.Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні держав ними і суспільними справами; виборність основних органів дер жави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і мен шості відповідно до міжнародних стандартів.Розглянемо ознаки демократії.1. Демократія має державний характер:а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень дер жавним органам. Народ бере участь в управлінні справами в су­спільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і че рез представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повнова жень;б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демок ратичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управ­ління суспільними справами2. Демократія має політичний характер:а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тоб то без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знахо дить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою.Функції і принципи демократіїФункції демократії — основні напрямки її впливу на суспіль ні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.Оскільки демократія — не статичний, а динамічний стан су спільства, її функції в різні історичні періоди змінювалися, зба­гачувалися, поглиблювалися.Функції демократії можна поділити на дві групи:.• що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;• що виражають внутрішні функції діяльності держави. До числа найзагальніших функцій демократії можна віднес ти такі.1. Організаційно-політичну — організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі під функцію самоор­ганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктами демократії: органами держави, державними організаціями, гро мадськими об'єднаннями, трудовими колективами.2. Регулятивно-компромісну — забезпечення плюралізму діяль ності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Пра вовим засобом забезпечення даної функції є врегульованість пра вових статусів суб'єктів демократії.3. Суспільно-стимулюючу — забезпечення оптимального слу жіння держави суспільству, стимулювання, урахування і вико­ристання громадської думки і активності громадян (консульта тивних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.4. Установчу — формування органів державної влади і орга нів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).5. Контрольну — забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апа рату (наприклад, контроль представницьких органів за виконав­чими органами, звіт останніх перед першими).6. Охоронну — забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушен ням і припинення їх.Останні три функції демократії виражають внутрішні функ ції держави.Принципи демократії — незаперечні вихідні вимоги, які став ляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єк тів демократії.Основні принципи демократії:1) політична свобода — свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту і її людини. Свобода має первинне призначення — на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівно правність;2) рівноправність громадян — означає рівність усіх перед зако ном, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, ста ті, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найваж ливіший аспект рівноправності — рівність прав і свобод чолові ка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;3) виборність органів держави і постійний контакт із ними на селення — допускає формування органів влади і місцевого само­врядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змі нюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній дер жаві ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обійма ти посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, при зводить до втрати легітимності цих органів;4) поділ влади — означає взаємозалежність і взаємне обме ження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб приду шення свободи і рівності:5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому до триманні прав меншості — означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;6) плюралізм — означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюра лізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значен ня для сучасної демократії.Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:- економічна;- соціальна;- політична;- культурно-духовна та ін

41Типи і форми демократії. Демократичні принципи і демократичні процедури. Демократія - одна з основних форм правління, політичної організації суспільства, держави і влади, політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, звичайно зв язаний з республіканською формою держави.Принципи демократії — незаперечні вихідні вимоги, які став ляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єк тів демократії.Основні принципи демократії:1) політична свобода — свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту і її людини. Свобода має первинне призначення — на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівно правність;2) рівноправність громадян — означає рівність усіх перед зако ном, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, ста ті, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найваж ливіший аспект рівноправності — рівність прав і свобод чолові ка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;3) виборність органів держави і постійний контакт із ними на селення — допускає формування органів влади і місцевого само­врядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змі нюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній дер жаві ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обійма ти посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, при зводить до втрати легітимності цих органів;4) поділ влади — означає взаємозалежність і взаємне обме ження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб приду шення свободи і рівності:5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому до триманні прав меншості — означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;6) плюралізм — означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюра лізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значен ня для сучасної демократії.Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:- економічна;- соціальна;- політична;- культурно-духовна та ін. Демократичний режим реалізується через дві основні форми демократії: представницьку і безпосередню. Представницька форма - основна форма здійснення державної влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Втілення демократичних принципів забезпечується відповідними демократичними процедурами, а саме: 1) виборами. Загальну або часткову сукупність виборців називають електоратом – від лат. elector, тобто виборець; 2) голосуванням. Воно може бути відкритим або таємним. Кількісні принципи голосування: проста більшість, кваліфікована більшість, консенсус; 3) референдумом – загальнонародним голосуванням з приводу будь-якого важливого питання держави і суспільства; 4) опонуванням та змагальністю, тобто відкритим обговоренням кандидатур на виборах, або питань референдума; 5) делегуванням повноважень. Застосовується практика як вільних, так і імперативних мандатів; 6) вивченням громадської думки, наприклад – соціологічними дослідженнями; Таким чином, сучасна демократія – це не “самодержавство народу”, а механізм здійснення його зверхності, що забезпечує водночас права і свободи особистості. Необхідно зрозуміти, що в питанні про демократію центр тяжіння давно змістився з питання про те, хто керує, на питання про те, яким чином здійснюється керування. “Влада народу” – це за виключенням невеликих общин позбавлена змісту фраза, або ліцемірне прикриття диктатури, якщо не працюють відповідні механізми зверхності народу. Демократія сьогодні – не влада народу, а механізм здійснення державної влади, який забезпечує виконання волі більшості населення.

42

В процесі формування суверенної демократичної держави, що розгорнувся в Україні – найважливіший принцип – верховенство закону має таку базу, як розподіл впади на законодавчу, виконавчу і судову. Прерогативою прийняття законів володіє тільки Верховна Рада. Вже прийнятий ряд законодавчих актів, що обмежують функції Кабінету Міністрів, Президента, регламент діяльності Верховної Ради та ін. В суспільстві діють норми загальнолюдської моралі і моральних заповідей, що віддають пріоритет добру, соціальній справедливості, співчуттю, милосердю, благодійності. В процесі демократизації і законотворчості переборюються і штучні бар´єри між людьми різноманітних світоглядних позицій, переконань, поглядів. Кожний прагне краще зрозуміти один одного, захищає все те, що їх об´єднує. Розвиваються політичний плюралізм, змагальність різноманітних ідейних течій, новизни ідей.

Окрім структурних змін у вищому органі влади, тривають зміни Я процедурі прийняття законів. Процедура розробки і вироблення законів стала більш тривалою: спочатку закон готується в постійних комісіях, потім відбувається подвійне і потрійне читання законопроекту на сесії Верховної Ради, всебічно обговорюються всі різноманітні думки і пропозиції»! внесені в процесі обговорення законопроекту та ін. Важливу роль у процесі розробки, прийняття і реалізації закону має широка гласність.

У процесі формування державності України повніше забезпечуються системні залежності між Конституцією і законами різних видів, не припускаючи їх неузгодженості на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної і соціальної сфер, техніки, стану навколишнього середовища, міжнародних відносин та ін. Завчасно готуються в комітетах і комісіях, наукових установах концепції законів, що містили б оптимальні варіанти рішення на основі їх зіставлення, розрахунку наслідків законів, що реалізуються та ін. Слабкість і неузгодженість концепцій законів про власність, про землю, про приватизацію, про економічну реформу та ін. вже призвели до гострих суперечностей. Сучасне суспільство хитається від порушень законності, що тягнуть за собою найтяжчі економічні, політичні і інші наслідки. В чому же причина. По-перше, диктату недалекому минулому адміністративних актів, що призвичаювали громадян до слухняності, до покірного виконавства. В процесі демократизації в масовій свідомості і поведінці людей ейфорія законотворчества не привела, на жаль, до перелому в співвідношенні правомірної і неправомірної поведінки. По-друге, виникли конституційні конфлікти і курс на розширення самостійності. В обстановці «краху» законності юридичних і фізичних сил створює нову ілюзію вседозволеності.

Одним з важливих принципів, що висловлюють моральні джерела у відносинах між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником її здійснення є взаємна відповідальність держави перед громадянином і громадянина перед державою. державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітар ної держави - України. Її територія неподільна і недоторкана. На її території мають силу винятково Конституція і закони України, здійснюється захист та охорона національної державності українсь кого народу. Україна самостійна в вирішенні питань свого державно го життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з іншими державами будуються па основі договорів, укладе них па принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внут рішні справи.

46

Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної самосвідомості народів, поглиб­люють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різ­ними країнами загострює національні проблеми які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біжен­ців. Як наслідок — національна проблема набуває гло­бального, планетарного характеру. Тому з'ясування при­чин загострення міжнаціональних відносин і визначення способів розв'язання проблеми самовизначення наро­дів є одним із найважливіших завдань політичної науки.

Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна бороть­ба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капі­талізму, коли відбувалося становлення націй. Донині про­блема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

Етнонаціональна політика тісно пов'язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики.

Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Об'єкт етнонаціональної політики:

• нації;

• етноси;

• етнонаціональні групи;

• міжнаціональні та міжетнічні відносини.

Суб'єкт етнонаціональної політики:

• держава (її органи);

• політичні партії;

• громадські організації тощо.

Головна мета етнонаціональної політики – узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв'язання міжнаціональних суперечностей і конфліктів.

Основні принципи етнонаціональної політики:

• демократизму;

• національної єдності;

• взаємоповаги та взаємодовір'я між націями;

• толерантності у стосунках різних національностей;

• поваги до національних традицій, звичаїв, віросповідань;

• самовизначення націй тощо.

Етнонаціональна політика в тій чи іншій державі має врахувати:

• географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності;

• національний склад населення;

• співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Об’єкт етнонаціональної політики: народ, етнос, нація

Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологіч­ними зв'язками.

Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб:

• з сім'ї виросла родина,

• з роди­ни — рід,

• рід перетворився на плем'я,

• плем'я — на на­род.

Внаслідок тривалого співжиття племена змішували­ся. Вчені довели, наприклад, що:

• французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців;

• україн­ський — слов'янських і тюркських племен Київської Русі;

• завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ.

Сутність народу обумовлена наступними ознаками:

• Територія – народила поняття «батьківщина»;

• Мова;

• Духовне життя: традиції, культура, мистецтво, релігія

47,49 Політичне лідерство — це процес взаємодії між людьми, під час якого одні виражають потреби, інтереси своїх послідовників і в силу цього мають престиж і вплив, а інші добровільно віддають їм частину своїх політичних владних повноважень і прав для здійснення їх цілеспрямованого представництва і реалізації.

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з’являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

Основні функції лідера:

Інтеграція суспільства, об'єднан­ня населення

Прийняття оптимальних політичних рішень

Соціальний арбітраж і патро­наж, захист населення від безза­коння, самовправства, бюрокра­тії, підтримка порядку в су­спільстві

Взаємовідносини влади і населення, запобігання відсторонен­ню громадян від політики

Генерування оптимізму і соціа­льної енергії, згуртування насе­лення навколо спільної полі­тичної ідеї

Легітимізація політичного ладу

Лiдер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства.

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:

1) традиційне лідерство (це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій. Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.);

2) харизматичне лідерство (характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині.);

3) раціонально-легальне лідерство (означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному демократичним шляхом лідеру надаються широкі повноваження, а за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями.).

У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:

 функція особистості, яка володіє певними рисами;

 наслідок сили особистості;

 фокус групового процесу;

Таким чином, на сучасному етапі розвитку можна констатувати наявність деяких елементів демократії в Україні, наприклад: розподіл влад, багатопартійність, вибори на альтернативній основі, можливість відкрито критикувати владу, наявність недержавних засобів масової інформації, плюралізм думок щодо питань державного будівництва, наявність опозиційних політичних сил. Така ситуація багато в чому пояснюється тим, що своєчасно не була розроблена послідовність і стратегія проведення політичних і економічних реформ; не були належним чином проаналізовані закономірності перехідного періоду; а головне – не була запропонована та модель демократії, яка б відповідала потребам українського суспільства.

43Етнонаціональні спільноти як об’єкт і суб’єкт політики. До етнонаціональих спіьнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група.Етнос - давньогрецький термін, що етимологічно означає „народ”, „плем'я”, „зграя”. „Етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.Нині „етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а „на­род” набув соціально-політичного і геополітичного значення.У сучасній науці виокремлюють в основному два трактування етносу:певна соціально-історична система (представники етнографічної школи);форма існування Homo Sapiens, тобто як природний феномен.Етнос склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідо мості й поведінки. Це система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом „ми - не ми”, „свої - чужі”, „ми такі, а решта - інші”. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи.Існує ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, і спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які не є обов'язковими для визначення того чи іншого ко­лективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є системним зв'язком між людьми.Етнічна група - спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та інши ми ознаками. Важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно.Статус етнічної групи визначається трьома параметрами:компоненти цього умовно взятого „етнічного цілого” живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації;не мають єдиного державного утворення, що суверенізує їхню політичну волю і забезпечує їхнє правове само визначення;покинувши прабатьківщину, далеко за її межами створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (в усіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (в усіх країнах світу, є навіть угандійські, „чорні” євреї).Народність - це історично сформована мовна, терито ріальна, економічна і культурна спільність людей, яка пере дує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народ ностей істотно відрізняються. На відміну від нації у народ ності немає промисловості і відповідно - „свого” робітни чого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.Національна свідомість - це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду самопочуттів, включаючи такі національні почуття, як почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності і волі до здійсненій національної мети.

44

Народ — це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками: з сім'ї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на плем'я, плем'я — на народ. Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці, скажімо, стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю являє собою повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос — це стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу! зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території (наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.

Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин.

існують два поняття нації. Перше — це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге — нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства України). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: це така спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів... Таке визначення нації не відповідає дійсності. Чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв'язки і культура виступають не ознаками нації, а лише сприятливими умовами її формування і розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Нація — політичне, державко організований народ.

Національність — це належність людини до певної спільності.

45Національний суверенітет і політичне самовизначання нації. Національний суверенітет - це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гор дості та гідності.Національний суверенітет - це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що стоять перед нею в конкретній обстановці. В суверенітеті нація знахо дить правовий захист, свободу національного розвитку та на­ціональну незалежність.В 1991 р. почався про цес суверенізації народу України. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітар ної держави - України. Її територія неподільна і недоторкана. На її території мають силу винятково Конституція і закони України, здійснюється захист та охорона національної державності українсь кого народу. Україна самостійна в вирішенні питань свого державно го життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з іншими державами будуються па основі договорів, укладе них па принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внут рішні справи.

46

Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної самосвідомості народів, поглиб­люють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різ­ними країнами загострює національні проблеми які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біжен­ців. Як наслідок — національна проблема набуває гло­бального, планетарного характеру. Тому з'ясування при­чин загострення міжнаціональних відносин і визначення способів розв'язання проблеми самовизначення наро­дів є одним із найважливіших завдань політичної науки.

Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна бороть­ба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капі­талізму, коли відбувалося становлення націй. Донині про­блема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

Етнонаціональна політика тісно пов'язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики.

Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Об'єкт етнонаціональної політики:

• нації;

• етноси;

• етнонаціональні групи;

• міжнаціональні та міжетнічні відносини.

Суб'єкт етнонаціональної політики:

• держава (її органи);

• політичні партії;

• громадські організації тощо.

Головна мета етнонаціональної політики – узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв'язання міжнаціональних суперечностей і конфліктів.

Основні принципи етнонаціональної політики:

• демократизму;

• національної єдності;

• взаємоповаги та взаємодовір'я між націями;

• толерантності у стосунках різних національностей;

• поваги до національних традицій, звичаїв, віросповідань;

• самовизначення націй тощо.

Етнонаціональна політика в тій чи іншій державі має врахувати:

• географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності;

• національний склад населення;

• співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Об’єкт етнонаціональної політики: народ, етнос, нація

Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологіч­ними зв'язками.

Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб:

• з сім'ї виросла родина,

• з роди­ни — рід,

• рід перетворився на плем'я,

• плем'я — на на­род.

Внаслідок тривалого співжиття племена змішували­ся. Вчені довели, наприклад, що:

• французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців;

• україн­ський — слов'янських і тюркських племен Київської Русі;

• завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ.

Сутність народу обумовлена наступними ознаками:

• Територія – народила поняття «батьківщина»;

• Мова;

• Духовне життя: традиції, культура, мистецтво, релігія

47,49 Політичне лідерство — це процес взаємодії між людьми, під час якого одні виражають потреби, інтереси своїх послідовників і в силу цього мають престиж і вплив, а інші добровільно віддають їм частину своїх політичних владних повноважень і прав для здійснення їх цілеспрямованого представництва і реалізації.

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з’являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

Основні функції лідера:

Інтеграція суспільства, об'єднан­ня населення

Прийняття оптимальних політичних рішень

Соціальний арбітраж і патро­наж, захист населення від безза­коння, самовправства, бюрокра­тії, підтримка порядку в су­спільстві

Взаємовідносини влади і населення, запобігання відсторонен­ню громадян від політики

Генерування оптимізму і соціа­льної енергії, згуртування насе­лення навколо спільної полі­тичної ідеї

Легітимізація політичного ладу

Лiдер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства.

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:

1) традиційне лідерство (це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій. Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.);

2) харизматичне лідерство (характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині.);

3) раціонально-легальне лідерство (означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному демократичним шляхом лідеру надаються широкі повноваження, а за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями.).

У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:

 функція особистості, яка володіє певними рисами;

 наслідок сили особистості;

 фокус групового процесу;

 мистецтво встановлення згоди поміж людьми;

 особистий соціальний контроль;

 поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;

 здатність впливати на людей насамперед емоційно і т. д. і т. п.

Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог М. Херманн:

 лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильникам;

 «комівояжер» — сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та задоволенні інтересів своїх прибічників;

 «маріонетка» — ним керують його прибічники;

 «пожежник» — його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить випадкових, на події реального життя.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів: лідер першого рівня — малої групи(висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси); лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії)(велика працездатність, висока аналітичність розуму, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної та державної діяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо); лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

Теорії політичного лідерства.

Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше та масштабні­ше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в ра­зі необхідності розв'язувати конфлікти. Лідера характеризують високий рівень інтеле­кту, нестандартне мислення.

Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситу­ації, він необхідний як рушій, що розв'язує актуальну для певного періоду проблему.

Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядає­ться як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього впливає.

Психологічні концепції лідерства. Вони ґрунтуються на вченні 3. Фрейда. Згідно з ним в основі лідерства — певне лібідо, здебільшого підсвідоме почуття сексуально­го характеру. Воно виявляється в бажанні перебороти пе­вні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необ­хідно підтримувати врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її агресивні настрої.

У політологічному аспекті лідерство визначають: як вплив на інших людей; як управлінський статус, тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень; як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структу­рах; як бізнес, підприємництво в межах політичного рин­ку.

50Які фактори найбільше впливають на характер політичного лідерства?

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерна ознака цього рівня — лідерство формується на основі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малого гурту притаманні, як правило, організаторські здібності, вміння спілкуватися, діловитість, під­приємливість, прагматизм.

Лідерство — елемент структуралізації гурту. Його існування й функціо­нування визначаються об’єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.

У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:

— функція особистості, яка володіє певними рисами;

— наслідок сили особистості;

— фокус групового процесу;

— мистецтво встановлення згоди поміж людьми;

— особистий соціальний контроль;

— поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;

— здатність впливати на людей насамперед емоційно і т.п. і т.д.

48

Як зазначав В. Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, тобто добірна частина населення. Їй протистоять усі інші. У суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну)» і «неправлячу». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт через їх циркуляцію, кругообіг: стара панівна еліта з часом посту­пається місцем новій. Слід також зазначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низів суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Минає час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новішою. Такі цикли піднесення й занепаду еліт, на думку В. Парето, є закономірністю існування та розвитку людського суспільства.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. У процесі роз­витку суспільства постійно змінюються склад, структура «прав­лячого класу» без зміни його функцій. Здійснення влади мен­шості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г. Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Роберт Міхельс (1876-1936) причини елітарності вбачав у організаційній структурі суспільства. У праці "До соціології партійності в сучасній демократії" (1911) він доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій, а керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори і управляє фінансами тощо.

Ця меншість поступово виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю "залізного закону олігархічних тенденцій" в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість - еліта. Будь-яким, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики.

Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес - збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й не правлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як "демократичну декорацію".

51

Політична свідомість — опосередковане відображення політич­ного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопозв'язані блоки елементів полі­тичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать політичні по­треби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологіч­ні установки та ідеологічні настанови, політичні переко­нання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонука­ють людей до певної політичної поведінки. Цей процес су­проводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює політичну інформо-ваність, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є вод­ночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, по­важати і виконувати правові норми — обов'язок кожно­го громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні: політична свідомість суспільства; політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, про­фесійна, вікова група і т. ін.); політична свідомість особи. Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідом­лення політичних процесів та ін.) виділяють теоретич­ний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики лю­дей. Буденна свідомість суттє­во впливає на формування громадської думки. Саме бу­денну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупні­стю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відно­син. помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають еле­менти минулого політичного досвіду, є способом переда­чі зразків політичної свідомості й поведінки від поколін­ня до покоління.

Компоненти політичної свідомості:

Необхідно зазначити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень і знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальних верств або групи людей чи окремих індивідів. Буденна політична свідомість, як це прийнято вважати, відбиває досить поверхово процеси й відносини, не аналізуючи їх сутнісні характеристики. Але не слід зневажливо ставитися до цього рівня політичної свідомості. Виявляючись як «здоровий глузд», «народна мудрість», вона має певну пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості.

Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Безпосередній зв’язок з практикою і соціально-політична оформленість надають цьому рівню політичної свідомості рис особливої динамічності, рухливості, гнучкості, здатності чутливо реагувати на політичні зміни, справляючи інколи суттєвий, а то й вирішальний вплив на хід політичних процесів. Одним із прикладів цього може бути розвиток політичних процесів у нашій державі після всеукраїнських страйків шахтарів восени 1993 та в лютому 1996 роках.

Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість. Вона являє собою сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їх сутність, глибинні взаємозв’язки і суперечності, закономірності розвитку.

Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології. Політична ідеологія — систематизоване, цілісне концептуальне відбиття докорінних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, що зв’язані з боротьбою за владу, її здійсненням і захистом з метою реалізації цих інтересів.

Основні функції політичної свідомості:

• пізнавальна — система знань про політичну дійсність загалом;

• оцінювальна — забезпечення і сприяння орієнтації у політичному житті на основі оцінювання політичних подій;

• регулятивна — орієнтування стосовно участі у політичному житті;

• інтегруюча — сприяння об'єднанню окремих соціальних груп, суб'єктів політичного процесу на основі спільних ідей, цінностей, установок;

• прогностична — передбачення особливостей розвитку політичного процесу, подій;

• нормативна — створення загальноприйнятого образу майбутнього.

52

Політична ідеологія — система концептуально оформлених полі­тичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики.

За певних умов життя спільноти спершу стихійно з'явилася соціальна психоло­гія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи— теоретики, полі­тичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідо­мість і політичні відносини. А сукупність політичних ін­тересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнота­ми і становить предмет політичної ідеології.

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та іде­алів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, щосприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм дія­льності. Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетер­пимості й монополізму, надання різним ідеологіям циві­лізованого змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція. її сутність — озброєння грома­дян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростан­ню їхньої політичної культури. До того ж їй бракує об'єкти­вних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпо­ративними інтересами суб'єктів

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соці­альними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та ін­ших програм розвитку суспільства, на політичну актив­ність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильни­ків, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об'єднаннями людей.

Інтегруюча. Згуртування суспільства на базі будь-якої соціальної або національної групи чи на грунті свідомо сформульованих цілей.

Пропагандистська. Створення позитивного іміджу політичної лінії, що проводиться або пропонується населенню, її відповідності інтересам того чи іншого класу, нації, держави.

Освітньо-виховна. Оволодіння масовою політичною свідомістю, впровадження в неї критеріїв оцінки сучасного і майбутнього розвитку суспільства, певних цілей і завдань, за якими люди мають орієнтуватися у політичному просторі.

53

Від політичної культури осіб вирішальною мірою залежить характер і напрямки політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Політична культура як соціальне явище виникла з появою держави в 4-3 тис до н.е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск’є та інших мислителей. Сам термін запроваджено в науковій обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йогана-Гонфріда Герде 18 ст. Розвинули це поняття політологи та соціологи 20 ст Армандом Грегомта ін.

Політична культура-це типова характеристика індивідуального чи колективного соціального суб’єкта. Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства взагалі. Деякі автори виділяють поняття громадянська культура. Більш вищий рівень- проявлення політичної культури . Громадянська культура передбачає що суб’єкт політичного процесу в своїй діяльності керується насамперед інтересами всього суспільства. Чим людина активніша, зацікавленіша, тим вища її політична культура. В політичну культуру входять також традиції та символіка.

Функції політичної культури

1. Виховна- її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості і національної самосвідомості, через безпосередню участь громадян в політ житті

2. Регулююча- забезпечення впливу громадян на політичний процес, через участь у контролі за роботою органів влади і управління.

3. Записна функція- це охорона політичних цінностей захист і свобод людини

4. Прогностична функція-тобто характер політичної культури дає можливість передбачити поведінку суб’єктів політики в певній ситуації

5. Комунікативна функція-політична культура обумовлює зв’язок громадян взагаліз політичною системою

54

За Григором Алшодом:

*патріархальний- низький рівень- де політичні орієнтації переплітаються з релігійними та родинними традиціями, характерно для феодального суспільства на ранніх стадіях.

*підданський-властиво пасивне ставлення до політичної системи, панування лідера, уряду,пасивність в політичному житті, період пізнього середньовіччя час абсолютиських монархій

* активіський тип- цей рівень політичної культури характерне для буржуазного суспільства. Індивід відіграє активну роль в політичній системі. Незалежно від позитивного чи негативного ставлення до подій. Крім того в політиці реально існують інші типи політичної культури.:

----консервативно-ліберальна- визначає головними цінностями громадянські права, свободи, традиції, родину релігію, іноді заперечує радикально реформаторські зміни.

---- ліберально-демократична політична культура- визначає буржуазно-демократичні цінності, підтримує соціальні реформи,характерне для скандинавських країн

За видом історичної формації:

\\\\рабовласницька\\\\феодальна\\\\капіталістична\\\соціалістична(К. Маркс,Ленін)

За територіально-національною ознакою

1.Континентально-Європейський

2. Англо-Американський

3. Азіатський

4. Перехідний-характерен для постіндустріального суспіль

5. Ісламістський- арабські держави

55

Політична свідомість виступає необхідним елементом політичного життя суспільства. вона характеризує духовну здатність людини до спеціалізованої політичної діяльності.

Політика, політичні відносини є складовою частиною суспільного буття. Відповідно і політична свідомість виступає як відображення в духовному житті людей, в першу чергу, їх політичного буття — всієї різноманітності політичного життя, політичних відносин, політичних процесів і явищ. Водночас політична свідомість є атрибутом політичної дії, її необхідним складником. Політика — це доцільна діяльність, вона передбачає наявність у діючого суб'єкта відповідних уявлень та знань про політичну дійсність, усвідомлення своїх спрямувань, формулювання мети, вибір засобів та методів її досягнення.

Саме поняття «українська національна політична свідомість» відображає процес творення чи повернення до життя української духовності, українських національних цінностей (національної ідеї, головним компонентом якої виступають ідея суверенітету української нації та української національної держави, демократичного ідеалу суспільно-політичного устрою, усвідомлення природних прав нації та особи, актуалізація традицій державотворення і самоврядування) та пов'язаних із політичною сферою етнічних компонентів суспільної свідомості (притаманних українській мові морально-етичних та суспільно-політичних понять, термінів, рис національного характеру, патріотичних почуттів, історичної пам'яті тощо).

Об'єктами поширення української національної політичної свідомості виступають український етнос, особливо ті його групи, які були піддані тотальній денаціоналізації й русифікації (ополяченню, румунізації тощо), й етнічні меншини. Засвоєння останніми української національної свідомості включає як оволодіння українською мовою, культурою, звичаями та збереження простору для розвитку власних етнічних рис, так і націоналізацію — сприйняття ідеї української національної держави, національних символів, що стали державними, інших загальнодержавних цінностей. Національне виховання етнічних меншин повинне здійснюватись демократичними методами на основі поваги до них та врахування їх специфічних потреб.

Отже, процес становлення української національної політичної свідомості можна визначити як набуття суспільними суб'єктами українських національно-етнічних якостей та рис, які відображають корінні інтереси українського етносу в створенні своєї власної національної державності.

Важливими показниками політичної культури є політична поінформованість і компетентність громадян щодо політичних подій і процесів, які відбуваються в суспільстві, визначення особистого ставлення до них і участь у політичному житті суспільства. Як показує аналіз результатів різноманітних соціологічних досліджень, які проводились останніми роками в Україні, участь громадян у діяльності політичних партій і громадських об'єднань становить лише 2—3 % респондентів.

Громадська думка щодо державно-політичного устрою нашої держави тривалий час залишається невизначеною, а значна частина опитаних відзначає свою некомпетентність у вирішуванні важливих питань політичного життя суспільства.

У суспільстві склалося дуже критичне ставлення до вітчизняних політиків. Складною залишається партійно-політична орієнтація громадян.

Проголошення суверенітету й незалежності України, демократичного шляху розвитку зумовило потребу реформувати політичну культуру громадян. Зміст цих процесів пов'язаний з відродженням традиційних українських національних цінностей, з розбудовою української суверенної держави, зі спрямуванням її діяльності на забезпечення прав і свобод громадян.

Отже, політична свідомість і політична культура — важливі чинники життєдіяльності суспільства і громадянина. Виконуючи важливі функції, вони значно мірою впливають на політичне життя суспільства.

Успішне вирішення державотворчих завдань в Україні неможливе без формування політичної свідомості громадян, політичної поінформованості та компетентності набуття багатого політичного досвіду і демократичної політичної культури.

56

Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування). Завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Ви́борча систе́ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких,законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборівлегітимними.

Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна система (фр. majогіtе — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Пропорційна система (лат. proportіo — спів розмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.

Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів стільки мандатів у окрузі і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).

57

Вибори базуються на виборчому праві - сукупності юридичних норм, які регулюють участь громадян у виборах органів влади, організацію і проведення виборів, відносини між виборцями і представницькими органами.

У демократичному суспільстві єдиним джерелом влади визнається народ, а вибори є легітимним засобом передання влади від нього до правлячої еліти..Вибори для абсолютної більшості громадян є не тільки основною, а й єдиною формою участі в політиці, тому в демократичних суспільствах виборам приділяється надзвичайно велика увага.

Такі головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років.

Що ж до права бути обраним, Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом сільської, селищної, міської, районної в місті та обласної ради народних депутатів може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної ради.

Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може знаходитися тільки голосуючий.

Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалізувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії та їхні виборчі блоки і трудові колективи.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно.

Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права повинен розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, у них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави.

Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування такого інституту виборчого права, як увільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи: кандидати під час виборчої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої зго­ди, притягнені до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку без згоди відповідних державних органів.

І, нарешті, принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, довірені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що їх висунули. При цьому дозволяється вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації.

У сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне призначення, яке виражається через наступні функції:

• вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету, легітимізації влади взагалі й конкретно того чи іншого представницького органу у межах його законодавчої компетенції;

• вибори виступають однією з форм здійснення права національного суверенітету (прикладом цього може бути Закон України 'Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим', який передбачає як загальний, так і спеціальний порядок участі громадян кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької та німецької національностей у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим);

• через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади;

• через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтру складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпрометував себе, політиків;

• вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.

Ідея виборності покликана забезпечити народний суверенітет і представництво всіх заінтересованих соціальних спільностей і груп населення в системі влади через політичні партії.

Вибори є одним з провідних інститутів легітимізації наявної політичної системи й політичного режиму.

Вибори мають державотворчу функцію, тому що саме волею народу здійснюється конституювання та відтворення органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

58