Валентина Борисенко «Повсякдення мешканців подільського села

1950–1960-Х років (на прикладі села Хижинець Вінницького району Вінницької області)»

У 1950-х вже майже усі були в колгоспі. Колгоспники мали 60–80 соток присадибної землі, яку у 1960-х усім урівняли по 0,60 га. У селі було кілька родин (здається три) одноосібників, які біля хати мали 0,15 га і шматок батьківського поля. Їх називали індусами.

Після війни, хоч у колгоспі вже було кілька вантажних машини, колгоспники переважно добиралися до міста, несучи на плечах важкі клунки на базар, пішки. Трохи згодом почав ходити автобус до сусідніх сіл Малі Хутори і Писарівка. До них вже було ближче 5–6 км. Взагалі, основний транспорт, який був у селі на 1950-ті – початок 1960-х років, це віз з кінним запрягом, «гарба» – це довгий глибокий віз, у який запрягали воли. Їх ще було дві чи три пари в колгоспі. Гарбою перевозили сіно, солому, гичку. Взимку в колгоспі були і сані. Машин було мало і в колгоспі. Основні вантажі перевозили кіньми та волами…

…Старі довоєнні хати під стріхою нещадно протікали, осувалися, і потрібно було братися до нового будівництва. Будівельні матеріали, як цегла, дерево, залізо чи шифер для покриття, були дорогими і дефіцитними. Рідко кому вдавалося привезти їх з Росії, продавши там сухофрукти. Уже тоді входили в лексику такі поняття, як десь «дістати». Як правило це «діставання» відбувалося по спекулятивній ціні і було недоступне більшості колгоспників. Певними пільгами могло користуватися лише сільське начальство…

…Невеликі можливості були для розвитку одягу у післявоєнний період. Пародійна пісня:

«Тум бала, тум бала,

Тум балалайка

Кирзові чоботи

Рвана куфайка…» –

дуже добре відповідала тому періоду щодо повсякденного одягу селян, навіть для приміського подільського села. На цей час у селі вже ніхто не виготовляв домотканих тканин. Зрідка хіба що полотно для ряден. Це ремесло занепало тут ще раніше, оскільки близькість міста давала можливість користуватися фабричними тканинами. Але на цей час у магазинах продавали під заготівлю яєць, на паї перкаль (тонка бавовняна тканина), ситець, байку, штапель, дуже рідко батист. На кінець 1950-х почав з’являтися крепдешин і креп-жоржет (прозора шовкова тканина). Хоч би одну святкову сукню намагалися пошити для дорослих дівчат і молодих жінок. Шили одяг буденний у сільських кравчинь («модісток»), а святковий – у сусідніх селах, де були більш вправні кравчині, та у місті, але не в ательє, а у приватних осіб за рекомендацією…

…Взуття було не просто придбати по причині його дефіциту. Влітку старше покоління та діти ходили все ще босоніж. Були модними для людей різного віку гумові спортивні тапки, їх ще називали в народі «балетики». Туфлі, а трохи згодом босоніжки, були на «вихід», тобто, як йти до клубу, до кооперації (магазину), до контори чи сільради, до церкви. Восени та взимку носили гумові та кирзові чоботи. Побутувала (стиха) поговірка: «Спасибі Сталіну-грузину за те, що видумав резину». За неї могли і посадити. Кирзові чоботи були твердими, важкими і холодними. Доярки, свинарки ходили в них цілий рік. Зрідка у кого ще були на свято хромові чоботи (з доброї шкіри), які залишилися ще з дореволюційних часів…

…Їжа повсякденна і святкова подолян була переважно традиційною, хоч з’являлися і нові страви. В раціоні харчування селянської родини переважала борошняна та молочна їжа. М’яса і риби споживали мало, переважно на свята. Готували їжу у печі, але вже використовували керосиновий примус, який був далеко не в кожній родині…

…Традиційна народна культура повоєнного села зазнала значної трансформації під впливом різних чинників. Соціально-економічні умови були важкими, на трудодні селянам платили зерном та цукром у мізерній кількості. Виживати допомагало присадибне господарство та садівництво.

На зміни в культурі повсякдення колгоспників мало вплив близьке розташування обласного центру. Працювати у місті було неможливо, бо відразу ж відрізали земельну присадибну ділянку. Влаштувалися у місті лише члени родин одноосібників на непрестижних роботах: сторожами, санітарками. Але спілкування з містом було активним. У неділю селяни йшли не до церкви, бо вона вже не функціонувала, а на базар щось продати і купити.

У повоєнний час, коли сім’я переживала важку кризу у зв’язку з втратою великої кількості чоловічого населення, відбувалася подальша трансформація традиційної культури. Саме труднощі економічного та морального характеру породили таку форму шлюбу, як «вечірка». Вони відбувалися дуже скромно, але для першого одруження молодим усе ж намагалися обов’язково спекти коровай.

У 1950-х – на початку 1960-х починають пропагуватися так звані «комсомольські весілля» для передовиків колгоспного виробництва. Їх вибірковий характер, на щастя, не сприяв значному поширенню.

На духовне життя колгоспників впливали також засоби масової інформації, насамперед газети і радіо. З передач по радіо вивчали чимало нових пісень, перестали дітям розказувати казки, бо їх тепер також можна було слухати «з радіва». На зникнення колядок і щедрівок у живому побутуванні безпосередній негативний вплив мала заборона учням школи дотримуватися звичаю колядування та щедрування, відвідування церкви, розфарбовування великодніх крашанок тощо. Атеїстичне виховання позначилося на ставленні молоді і до суто народних традицій, які також оголошувалися забобонами та пережитками.

Для приміського села більш помітна нівеляція народних традицій…

…У віддалених селах від міста ці процеси відбувалися значно повільніше.

Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба: колективна монографія / відп. ред. В. М. Даниленко; ред.-упоряд. Н. О. Лаас. – Київ : Інститут історії України НАН України, 2015. – С. 618–634.