Типи контролю за міжнародною системою.

Кожна система має свої типи контролю. Одним з головних принципів функціонування міжнародних систем є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів міжнародної системи. Контроль над МС базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами.

В історії МВ існують 3 типи контролю:

Імперський – єдина держава контролює решту. Притаманний до сучасної епохи.

Біполярний тип контролю. дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (холодна війна);

Баланс сил – три або більше держав контролюють дії одна одної з допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи).

Структура міжнародної системи.

Одним з головних принципів функціонування МС є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів МС. Контроль базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами. Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною нерівністю держав.

Стратифікація:

Наддержава: здатність до масових руйнувань планетарного масштабу; здатність впливати на умови існування всього людства;неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава;

Велика держава

істотний вплив на світовий розвиток;

вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону;

Середні держави: мають вплив в найближчому оточенні;

Малі держави

вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту незалежності;

Мікродержави: не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;

Загалом виокремлюють три структурних виміри МС:

1. Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили:

а) монополярна; б) мультиполярна; в) біполярна;

2. Ієрархія акторів;

3. Гомогенність або негетерогенність - відображає ступінь згоди що існує у акторів відносно тих чи інших принципів та цінностей (Віденська система); та гетерогенність.

3.Парадигми, методології і теорії міжнародних відносин.

Розмаїття в міжнародно-політичній науці теорій і поглядів, у кінцевому підсумку може бути зведене до трьох відомим парадигмам:

- реалістичній (що включає у собі класичний реалізм і неореалізм),

- ліберальній (традиційний ідеалізм і неолібералізм)

- неомарксистській

Кожна у тому числі виходить із свого розуміння природи й характеру міжнародних відносин. Ці парадигми, природно, не вичерпують змісту теорії міжнародних відносин. Останні двоє десятиліть відзначені інтенсивним розвитком у межах її таких напрямів як транснационализм і інституціоналізм, конструктивізм і постмодернізм, дедалі більше самостійного значення набувають міжнародна політична економію та боротьбу соціологія міжнародних відносин; відмінності, і досить суттєві, є й у рамках самих зазначених парадигм. У той самий час найпоширенішими і сьогодні залишаються саме зазначені парадигми, а серцевинної дискусією з питань теорії міжнародних відносин, багато в чому визначальною шляхи його розвитку, залишається дискусія між неореализмом і неолиберализмом. Це дає підстави як розглядати вищезазначені три парадигми як «базові» для международно-политической науки, а й аналізувати з їхньої основі, і саме стан останньої.

Центральними для теорії політичного реалізму є «поняття інтересу, певного в термінах влади», і з ним поняття балансу сил, геополітичної стратегії тощо. У неореализме, основні ідеї якого сформулював наприкінці 1970-х років До. Уолц, ці акценти роком дещо зміщено. Обстоюючи структурне розуміння сили, неореалізм не зводить її до військовому компоненту, а включає у ній також економічну, информационно-коммуникативную, наукову, фінансову і виробничу складові. У ньому оселилися й інші нові з цією парадигми становища, приміром, про взаємозалежності, про внетерриториальной сутності нового, значно більше ефективного, ніж попередній, типу влади - влади над ідеями, кредитами, технологіями, ринками та інших. І все-таки сама суть реалістичного підходу з дуже характерною йому розумінням світової політики, як безкомпромісної боротьби держав влади і вплив залишається незмінною.

Із завершенням холодної громадянської війни авторитет політичного реалізму був серйозно похитнутий. Деякі із тих представників неореалізму почали називатимуть себе «ліберальними реалістами», або ж «утопічними реалістами», показуючи цим готовність до якогось перегляду ряду його положень реалістичної парадигми, зокрема й положення про анархичности природи міжнародних відносин. Так, Б. Бузан, не піддаючи сумніву реалістичний теза про радикальному відмінність політичних взаємодій у межах держави й на міжнародній арені, до того ж час вважає, у цілому природа міжнародних відносин змінюються у бік «зрілої анархії», у межах якої західні ліберально-демократичні держави здатні зайняти позицію гаранта міжнародної безпеки, а досягнення поступу стають доступними всім, зокрема слабких держав та пересічних індивідів. Проте критики вказують, що той факт, що західні демократії немає жодного бажання боротися друг з одним, можливо, почасти підтверджує теза про «зрілої анархії», це не належить відносин між ними оточуючими. Вони підкреслюють відсутність будь-яких гарантій те, що багаті і традиційно сильні демократичні держави стануть допомагати слабшим державам решті регіонів, коли виникне загроза їхньої безпечності.

З критикою засад реалістичної парадигми виступає і неомарксизм. Його прибічники представляють світ вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, товариств, ідеологій і. Розібратися у цьому складному різноманітті допомагають базові поняття «мир-система» і «мир-экономика». Останнє відбиває й не так суму економічних взаємин у світі, скільки якнайширшу систему взаємодії міжнародних акторов, провідної ролі у якій грають економічно найсильніші. Основні риси мир-экономики - це всесвітня організація виробництва, зростання значення компаній у світовому господарському розвитку, посилюється координація виробничих комплексів, інтернаціоналізація капіталів і зменшення можливостей державного втручання у сферу фінансів. За твердженням неомарксистів, держави, які раніше захищали себе від зовнішніх потрясінь, сьогодні перетворюються на агентів, передавальних національним економікам вимоги мир-экономики з єдиною метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку. У цьому зазначені процеси, як відповідні структури, результат діяльності людей, продуктом історії. У той самий час, підкреслюють неомарксисты, є і процеси, протилежні глобалізації, - диверсифікація економічних, політичних, громадських, соціокультурних й інших громадських організацій і структур, пошуки інших шляхів розвитку. Проте радикально-либеральная ідеологія прагне завуалювати ці процеси.