Лекція 12. «Соціологія гуманітарної сфери»

Навчальна мета:

План

1. Сутність і структура культури суспільства.

2. Предмет і функції соціології культури.

3. Поведінкові підсистеми духовної культури суспільства.

4. Соціологія освіти.

Ключові слова: зміст лекції

1. Сутність і структура культури суспільства.

Вивчення й аналіз процесу існування і розвитку суспільства пов’язані з необхідністю розкриття двох фундаментальних понять: цивілізації і культури.

Поняття «культура» (від лат. cultura — обробіток, вирощування, виховання, освіта) в різні часи історії набувало різних смислових відтінків:

1. підготовка землі до ведення сільського господарства (агрокультура);

2. той або інший вид сільськогосподарської рослини (скажімо, жито, пшениця та ін.);

3. ступінь освіти, начитаності, витонченості в манерах поведінки людини;

4. сфера літератури і мистецтва і т. п.

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський) — це форма суспільного життя людей, якій властиве відтворення власної матеріальної і соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету притаманних їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих сенсів. Термінами «культура» і «цивілізація» справедливо позначають локальну культуру (західну, східну, європейську, азіатську і т. ін.) чи локально-історичний тип суспільства. Однак цивілізація і культура — це поняття певного стану суспільства, його характеристик.

Поняття цивілізація містить акцент на самозбереженні соціуму. Т. Гоббс, приміром, розумів цивілізацію як процес руху «природного стану» до «суспільного стану», в якому громадяни набувають статусу правової особи, суспільство формується на основі згоди всіх громадян (договір, консенсус). Отже, можна вважати, що це загальний рівень розвитку суспільства, його самодостатності й здатності до самозбереження й розвитку.

Дихотомія «цивілізація—культура» була покладена М. Данилевським в основу його концепцій «слов’янського месіанства як зміни культурно-історичних типів» і О. Шпенглера, який дійшов висновку про загибель західної цивілізації як закономірний наслідок органічних циклів еволюції будь-якої культури. У концепції А. Тойнбі історія суспільства постає як культурно-історич­на методологія, тобто як локальні, ізольовані й самозамкнені цивілізації, вищі цінності яких створюються світовими релігіями. Таким чином, цивілізація і культура нерозривно пов’язані, без культури немає цивілізації. То що ж являє собою культура в сучасному науковому розумінні?

Культура — надзвичайно складне і специфічне суспільне явище. Існує величезна кількість визначень культури, які мають далеко не однакове значення. Одні вчені визначають культуру як сукупність матеріальних і культурних цінностей, інші — як так звані культурні універсалії. Більшість сучасних соціологів визначають культуру через діяльність людей. Порівняймо деякі визначення культури. Сучасний російський соціолог і політолог Л. М. Кули­ков визначає культуру як систему створених у суспільстві матеріальних і духовних цінностей. Матеріальними елементами культури, на його думку, є такі: виробничі приміщення, споруди, машини й обладнання, житлові будинки і предмети побуту, телевізори і комп’ютери, театри і концертні зали, книги, фільми, картини, скульптури тощо. Духовні елементи культури — знання, ідеї, мови, звичаї, традиції, мистецтво, соціальні норми, цінності. Майже все це входить у поняття «культура», але де ж людина?

Американський етнограф Джордж Мердок (1897—1985) виділяє такі універсальні риси культури людства: поділ та кооперація праці, харчування, право власності, домашнє господарство, торгівля, мова, закон, освіта, кохання, шлюб, сім’я, власне ім’я, привітання, календар, установлення віку людини, похоронні ритуали, медицина, уряд та ін. Названі універсалії, безумовно, включають діяльність людей, вона зовсім не однакова у різних народів, тому необхідні й інші підходи до аналізу суті й змісту культури.

Найбільш плідним є визначення культури через діяльність людей, оскільки будь-які цінності — матеріальні чи духовно-культурні — є результатом діяльності людей, соціальних груп, класів, націй, народів, держав. З позицій соціології існує три основні сфери людської культури як діяльності.

Розвиток усіх трьох сфер людської культури визначається діяльністю індивідів (соціальних груп, класів, націй), однак ефективність цього розвитку залежить від багатьох якісних характеристик індивідів, соціальних груп і суспільства загалом, які також є підсумком діяльності попередніх і сучасних поколінь людського суспільства.

Сучасна західна соціологія розглядає культуру як сукупність способів і прийомів людської діяльності (і матеріальної, і духовної), об’єктивованих у предметах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), які передаються наступним поколінням. Вітчизняні соціологи (професор В. А. Ребкало та ін.), обґрунтовуючи нову парадигму культури, формулюють більш досконале її визначення.

Духовні й матеріальні цінності як результати людської діяльності нерозривно пов’язані між собою і безперервно взаємодіють, наповнюючи таким змістом сучасну діяльність людей як основний елемент культури, саму її сутність.

У кожному суспільстві формується своя неповторна культура, і всі її елементи — від діяльності до матеріальних і духовних цін­ностей — мають особливості, але є деякі узагальнюючі характеристики, які визначають певні культурні підходи, їх існує три: етноцентристський, релятивістський та інтеграційний .

У чистому вигляді жоден із підходів (тенденцій) ні в якому суспільстві не реалізується, але провідна тенденція (підхід), безумовно, є і реалізується у більшості країн. Наприклад, своєрідний етноцентризм, на думку ряду спостерігачів, панує в Сполучених Штатах Америки, де переважна більшість громадян надміру зосереджені лише на своїх власних інтересах і проблемах, готові й прагнуть повчати всіх інших, розгорнули у всьому світі свою так звану місіонерську діяльність, нерідко втручаються у внутрішні справи інших держав, країн і народів.

Прихильники культурного релятивізму (таких більшість у багатьох країнах світу), навпаки, виходять з того, що у світі все умовне і відносне, тому неможливо підходити до оцінки явищ і культурних процесів зі своїми вимірами й поглядами, це справа кожного даного суспільства.

В умовах суспільного розвитку початку ХХІ ст. дедалі більш помітною стає тенденція до культурної інтеграції, яка не відкидає самобутність культур, їх збереження й розвитку, однак стверджує, що в нових умовах різні за рівнями розвитку культури зближуються, взаємозбагачуються. Цей процес об’єктивно зумовлений, по-перше, зростаючою багатоетнічністю, багатонаціо- нальністю суспільств: сьогодні практично відсутні одноетносні нації, навпаки, нації розвиваються як політичні, багатоетносні соціальні утворення, спільності, суспільства; по-друге, добре по­інформо­вані сучасні люди бажають і намагаються запозичити все краще звідусіль.

Яскравий приклад такого підходу, при збереженні національної самобутності, показують японці, які ретельно переймають усе краще з усіх країн світу. А чому б українцям не перейняти традиційно глибоку повагу до предків - у конфуціанців; прагнення до максимальної чесності й скромності - у Свідків Єгови; організованість, чіткість, дисциплінованість і відповідальність - у нім­ців; бережливість — у фінів і т. п. Однак і все це корисне можна зробити лише за умови збереження, розвитку й ефективного використання всіх складових своєї національної культури. З’ясува­ти всі ці та інші проб­леми допомагає соціологія культури, знання якої вкрай необ­хідні кожному громадянинові, особливо освіченому еко­но­місту, юристу, інженеру, викладачеві та іншим висококвалі­фі­кованим фахівцям.

Предмет і функції соціології культури.

Соціологія культури — це одна з найважливіших галузей науки про суспільство, оскільки вона вивчає й аналізує найбільш складні й фундаментальні характеристики людини і суспільства, їхню здатність до ефективного матеріального і духовного розвитку.

Предметом соціології культури як наукової галузі та навчального предмета є вивчення суті, місця і ролі цілісної системи культури суспільства, закономірностей і випадковостей її виникнення й розвитку, явищ і процесів, конкретних матеріальних і духовних цінностей та діяльності людей з їх створення, накопичення, збереження, реалізації і передачі новим поколінням.

Стрижнем предмета соціології культури є, безумовно, закономірності виникнення, функціонування і розвитку культури суспільства, вони поєднуються в п’ять основних груп.

Для правильного розуміння кожної групи закономірностей назвемо окремі з них в кожній групі. Наприклад, у першій групі потрібно виділити загальносоціологічний закон історичного процесу, який обумовлює розширення культурної сфери. В другій групі можна виокремити найголовнішу закономірність, що визначає роль матеріальних умов життя людини і суспільства у формуванні та розвиткові культури і вплив культури на матеріальні умови. У третій групі дуже важливою є закономірність взаємозв’язку і взаємовпливу культурної та економічної, а також інших сфер життєдіяльності людей. У четвертій групі визначальною є закономірність взаємозв’язку і взаємозалежності культурної творчості та духовного споживання. У п’ятій групі виразно виявляється закономірність взаємозв’язку професійного та аматорського культурного виробництва, його суспільних та індивідуальних форм тощо.

Важливим завданням соціології культури є вивчення й аналіз рівнів і різновидів культури.

Елітарна культура — це передусім так зване високе мистецтво, класична література. Її творцями є талановиті, видатні живописці, музиканти, артисти, письменники, споживачами — високоосвічена і творча інтелігенція, в основному мистецтвознавці, літератори, композитори, критики, вчені, але в числі споживачів можуть бути особистості з так званих «пересічних» громадян, але тонких знавців і цінителів літератури, мистецтва, музики, театру і т. ін.

Народну культуру творить сам народ, тому імена авторів народної творчості найчастіше невідомі. Пісня, вірш, легенда, танок, казка, твори народних промислів тощо адресуються широким колам суспільства, різним верствам населення.

Масова культура — гранично загальнодоступна своїми формами, але зазвичай носіями її є молодіжні прошарки населення. Вона не претендує на вишуканий смак і серйозність духовних потреб, має здебільшого розважальний характер, орієнтована на сучасно-миттєве бажання, дуже піддається штампам та моді і тому вельми недовговічна, скороминуща.

Соціологія культури вивчає та аналізує такі різновиди культури.

Домінуюча культура — це сукупність культурних універсалій корінної нації, насамперед її мови, традицій, цінностей, моральних норм, особливостей національної свідомості. Приміром, більшість населення України вільно володіє українською мовою, праце- любні, толерантні, дуже шанують українську пісню, національне вбрання тощо. Отже, в Україні домінуючою є українська культура зі всіма характерними для неї рисами.

Субкультура — це своєрідна підкультура, частина загальної культури, що відображає характерні риси, особливі ціннісні орієнтації і норми поведінки людей тієї або іншої групи людей (територіальної, етнічної, професійної, демографічної і т. п.). В Україні, наприклад, існує багато етнічних субкультур: кримськотатарська, єврейська, угорська, німецька, грецька та ін. Існують в Україні й регіональні субкультури, наприклад, субкультура Закар­паття, західних областей, східних областей і т. ін. Будь-яке суспільство, яке насправді себе поважає, не може не протистояти будь-якій уніфікації своєї культури, позбавленню її оригінальних рис та багатобарвності. Суспільство, природно, має і такі суб- культури, як молодіжна субкультура, субкультура людей похилого віку, конфесійна та ін. Однак, попри всю різноманітність субкультур, їхнім підґрунтям залишається домінуюча культура даного суспільства.

Особливим різновидом культури є контркультура, яка не просто відрізняється від домінуючої культури, а протистоїть їй, відкидає загальновизнані норми і цінності. В реальному житті дуже рідко зустрічаються позитивні приклади контркультури, в основному це буває у тоталітарних суспільствах, де групи сміливих людей (дисиденти) відстоюють ідеї демократії, прав і свобод людини, справедливості тощо. Здебільшого контркультура проявляється в діяльності злочинних груп — терористів, найманих убивць, крадіїв, насильників, тобто фактичних ворогів людської культури.

Аналіз культури і субкультур переконливо показує, що культура в житті суспільства виконує надзвичайно важливу роль, оскільки саме культура, тобто діяльність, робить людину людиною, а суспільство — суспільством.