МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Наталія Пронюк-Возна

Культура України

друга половина ХІУ ст. - кінець XVIII ст. конспект лекцій

Чернівці

Чернівецький націоналний університет 2016

УДК 572.1/.4(07) ББК 28.72я7 В 645

Друкується за ухвалою вченої ради філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Протокол № 11 від 26 квітня 2016 року

РЕЦЕНЗЕНТИ

Левчук Лариса Тимофіївна - доктор філософських наук, профе­сор кафедри етики, естетики і культурології Київського національного університету імені Т Г Шевченка

Федорук Андрій Васильович - кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Пронюк-Возна Н.П.

В 645 Культура України: друга половина XIV ст. - кінець

XVIII ст. Конспект лекцій. / Н.П. Пронюк-Возна - Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2016. -234 с.

ISBN 978-966-423-154-7

Видання містить конспект лекцій з курсу “Історія культури України”. Аналізуються питання походження та еволюції культу­ри на території України починаючи від кам'яного віку і закінчуючи період монголо-татарського нашестя. Розглядаються закономірності та тенденції її розвитку.

Конспект лекцій адаптований до вимог “Болонської системи на­вчання” і забезпечений низкою довідкових матеріалів з курсу.

Для викладачів і студентів гуманітарних спеціальностей, а також усіх, хто прагне вивчати феномен української культури.

УДК 572.1/.4(07) ББК 28.72я7

© Пронюк-Возна Н.П. 2016.

ISBN 978-966-423-154-7 © Чернівецький національний

університет, 2016.

ПЕРЕДМОВА

Пропонована друга частина конспекту лекцій є продовжен­ням попереднього видання «Культура України від найдавніших часів до середини ХІІІ ст.». Вона охоплює третій і четвертий періоди розвитку культури України згідно загальноприйнятої періодизації, які охоплюють часовий відтинок від середини XIV до кінця XVIII ст.

Український ренесанс (60-ті рр. XIV - сер. XVII ст.) припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втра­ти власної державності умови для розвитку культури України були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи з кінця XIII початку XIV століття і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово переходили під владу Велико­го князівства Литовського, яке переймало і зберігало культурну спадщину, що дісталася з часів Київської Русі.

Умови для розвитку культури України погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичного впливу. У Галичині, після її загарбання Польщею у 1349 році, панівні позиції перейшли до польських феодалів. Після об’єднання Польщі та Литви, в українських землях роз­почалося активне насаджування польських традицій, латинської мови, католицької віри. В цих умовах помітно зросло значен­ня православної церкви. Вона стала виконувати роль не лише опікуна культури України, а й чинника національної консолідації українського народу.

В середині XVI ст. намітилося піднесення культури України (український ренесанс), що було пов’язано з розповсюдженням в Україні гуманістичних ідей. Цей процес набрав розмаху при­близно з третьої чверті цього ж століття, а початок національно- визвольної боротьби наприкінці XVI - початку XVII ст. супро­воджувався подальшим пожвавленням культурного розвитку.

Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу культурному життю України. У ході цього руху поступово сфор­мувалися ідеологічні передумови Визвольної війни, що роз­почалася в Україні 1648 року, а також були створені культурні цінності, які стали основою розвитку культури України протягом наступних століть. Пожвавлення суспільно-політичного жит­тя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорозького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. У 1615 р. в Києві почала діяти братська школа, з 1616 р. - друкарня у Києво-Печерській лаврі, а в 1632 р. була заснована Києво-Могилянська колегія (пізніше академія).

Розвиток культури України в польсько-литовську добу характеризується національно-визвольною боротьбою за відродження культури України.

Середина XVII - XVIII ст. припадає на період існування української гетьманської держави, яка характеризується новим історичним контек­стом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою Україною власної автономії наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає чинник націо—нальної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, змогла сформувати та визначити спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Однак, цей період у розвитку культури України виявився не менш складним і драматичним за попередній. Це було пов'язано з наступними чинниками:

По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів - полково-сотенного територіально-адміністративного устрою, та всіх органів державної влади Гетьманщини, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

Вкрай негативно на розвиток культури України впливала політична розчленованість українських земель на Правобережну - з орієнтацією на Річ Посполиту та Лівобережну, що орієнтувалося на Москву Україну. Поряд з цим, у складі іноземних держав пе­ребували Галичина (Польща), Північна Буковина (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Слобожанщина та знаходи­лися у складі Московської держави. Все це загалом нівелювало етнічні особливості культури, перешкоджало формуванню рис, характерних для всього українського етносу.

І все ж, розвиток культури України в цей період виступав як послідовний, об’єктивно обумовлений процес засвоєння і успад­кування традицій культури Київської Русі та зародження в духов­ному житті українського народу нових явищ, які найбільш по­вно себе проявили у сфері освіти, педагогіки, книгодрукування, літератури та мистецтва. Домінантою розвитку культури України цього періоду є вплив козацтва, яке перетворилося на той час на провідну верству новоствореної держави і завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.

Запропонований конспект лекцій розрахований на студентів- культурологів денної, заочної та дистанційної форм навчання, усіх, хто цікавиться багатою культурою нашої Батьківщини.

Бажаю успіхів у навчанні.

Тема 10.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В УМОВАХ ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВ- НОСТІ (друга половина ХІІІ - XV ст.)

ПЛАН

1. Історичні умови розвитку культури.

2. Наука й освіта в другій половині ХІІІ - XV ст.

3. Розвиток книжкової справи і літератури.

4. Архітектура й образотворче мистецтво.

Література

Основна

1. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. / О. Ю. Висоцький. - Дніпропетровськ: НМетАУ, 2009. - 130 с.

2. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук та ін. - К.: Літера ЛТД, 2005. - 464 с.

3. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів / С. М. Клапчук, В. Ф. Остафійчук, Б. І. Білик, Ю. А. Горбань; За ред.: С. М. Клапчука,В. Ф. Остафійчу- ка. - 4-те вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2002. - 351 с.

4. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник / С. Калапчук, В. Остафійчук, Ю. Горбань. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2004. - 358 с.

5. Исаевич Я. Культура Галицко-Волынской Руси // Вопросы ис­тории. - 1973. - № 1. - С. 92-107.

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. по­сібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп. / За ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. - Львів: Світ, 2005. - 568 с.

7. Шейко В. М. Історія української культури: навч. посібник. 5-те вид., стер. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. - К.: Знання, 2013. - 271 с.

Додаткова

1. Баранова Г. С. Шестоднев Иоанна екзарха Болгарского / Г. С. Баранкова. - М.: Алетейя, 2001. - 971 с.

2. Кириченко М. А. Український народний декоративний роз­пис. Навчальний посібник / Микола Авксентійович Кириченко. - К.: Знання-Прес, 2006. - 232 с.

3. Космологические произедения в книжности Древней Руси: В 2 частях. - Часть І. Тексты геоцентрической традиции. - СПб.: ИД «Мір^>, 2008. - 650 с.

4. Ляшенко О. Д. Зарубіжна та українська культура епохи просвіт­ництва: Конспект лекцій / О. Д. Ляшенко. - Кіровоград. 2003. - 60 с.

5. Українське народне малярство ХІІІ - ХХ століть. - К.: Мисте- цтво,1991. - 303 с.

6. Рожко М. Ф. Тустань - давньоруська наскельна фортеця / М. Ф. Рожко. - К.: Наук. думка, 1996. - 240 с.

7. Истрин В. М. Хроника Иоанна Малалы в славянском перево­де / В. М. Истрин. - М.: Джон Уайли энд Санз, 1994. - 473 с.

8. Гелитович М. Святий Миколай з житієм. Ікони XV-XVIII На­ціонального музею у Львові імені Андрея Шептицького / М. Гелито­вич. - Львів: Свічадо, 2008. - 152 с.

Інтернет-ресурси

1. Журнал «Народна творчість та етнографія // http: //etno. kyiv. uar. net/vyd/nartv/2004/joum2004. html

2. Історія української культури у п’яти томах. т 2 (Українська культура XIII - першої половини XVII століть). Київ, «Наукова дум­ка», 2001 http: //izbornyk. org. ua/istkult2/ikult2. htm

3. Сайт інституту мистецтвознавства, фольклористики та етноло­гії ім. М. Т. Рильського НАН України // http: //etnolog. org. ua/

Ключові поняття: унія, монголо-татарська навала, коронація, удільне князівство, Велике князівство Литовське, інкунабул, космо­логічні уявлення, устав, напівустав, перебірчаста емаль, скоропис

Мета заняття: вивчити особливості впливу культури україн­ського народу на литовську культуру, освіту та писемність. З’ясувати основні напрямки та особливості розвитку культури українського на­роду та інших народів України після Кревської унії.

У результаті опанування лекції студент повинен: знати: причини втрати українцями своєї державності та поділу українських земель між сусідами;

вміти: порівнювати відмінності становища українських земель в Литві та Польщі;

розуміти: значення створення Речі Посполитої для подальшої долі українського народу.

Теми рефератів

1. Ліквідація Київського удільного князівства за Яном Длугошом.

2. Битва під Синіми Водами.

3. Розвиток наукових знань в Україні в ХІІІ - першій половині XV ст.

Завдання до домашньої контрольної роботи по темі.

Зробити аналітичний огляд навчальної літератури на запропоно­вану тему:

1. Роль литовської доби в історії України.

1. Історичні умови розвитку культури

Р озвиток культури у другій половині XIII - XV ст. визначався складною історичною ситуацією. На­передодні монголо-татарського нашес­тя Київська Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одно­го або неміцно пов’язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля 30. Вна­слідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям, не було і вій­ськової єдності. Тому протистояти ве­ликим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар кня­зям Русі було надто складно. Вже при Руські землі в період

феодальної роздробленості

першому зіткненні на річці Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусоб­них конфліктів.

1

Оборона Козельська.

Мініатюра з руського літопису

237-1240 рр. можна вважати най­більш трагічними в історії Київської Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та інших містах. Ра­зом з містами знищувалися і витвори культури, було вбито і забрано в по­лон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обез­людніли цілі області.

У 40-х роках XIII ст. для біль­шості князівств Київської Русі почалася іноземна навала, яка закін­чилася лише через чверть сторіччя і ще стільки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спус­тошення і важкий тиск податків привели до затяжного економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудо­вано жодного міста. Масштаби кам’яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні брас­лети, мистецтво перегородчатої емалі, поліхромна кераміка, ви­робництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато іншого. Зв’язок міста з селом, який зароджу­вався, широка торгівля великих міст з периферією були знищені татарами практично скрізь. Від-

Оборона Києва від монголо-татар. бувся відрив Київської Русі від Худ. В. Шаталін

світових торговельних шляхів, затрималося формування бур­жуазних елементів суспільства.

Д еякі дослідники серед наслід­ків навали виділяють зміни в ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єд­нання під владою одного князя до піднесення ролі монарха.

Але, всупереч думці деяких за- Баскаки. Худ. С. Іванов

хідних вчених, монголо-татари

істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла набагато розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мовлення і прони­кли деякі слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, кафтан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв’язок з візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Руська митрополія перебувала під невсипущим контролем Константинополя. Володарі Орди, розумі­ючи значення церкви, звільнили православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що ми­трополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому, навіть у скрутні для Київської Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.

Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в XIII - XIV ст.

і сторичних шляхів розвитку основних регіонів Київської Русі: південно-західного з

центром у Галицько-Волин­ському князівстві, яке охо­плює в основному етнічні те­риторії сучасної України, пів­нічно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві і північно-захід- Татари ведуть полонених із Галичини

ного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське князівства зане­пали. У зв’язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії в За­хідну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київ­ського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної і східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону.

З початком XIV ст. спадкоємниця Київської Русі, Галицько- Волинська держава поступово почала втрачати свої позиції. Причи­ною цьому стали :

• економічні, демографічні, політичні втрати, пов’язані з монголо- татарським пануванням;

• постійні зазіхання на суверенітет і незалежність держави з боку сусідніх - Польщі та Угорщини;

• суперництво за владу між князями, боярські чвари;

• втрата елітою почуття національного обов’язку, інтернаціо­нальна погоня за вигодою.

У цей же час навколо України виросли нові централізовані держа­ви, які користуючись ослабленням Галицько-Волинського князівства та розпадом Золотої Орди, поділили між собою ці землі.

Найбільша частина українських земель у XIV ст. увійшла до скла­ду Литовського князівства. Приєднання відбувалось різними шляхами:

• витісненням монголо-татарських завойовників. Так, внаслідок битви на р. Синя Вода (1362 р.), в якій Великий князь Ольгерд розбив монголо-татар, до складу Литовського князівства увійшли Поділля, Ки­ївщина, частина Переяславщини;

• союзницькими уго­дами, нав’язуванням під­данства;

• д

  

  Князь Данило Острозький у битві на Синіх Водах
  инастичними зв’яз­ками (наприклад, Волин­ське князівство).

Умови перебування українських земель в скла­ді інших держав були різ­ними. Ті, що ввійшли до складу Угорщини і Мол­давії, користувались об­меженою автономією. В Молдавії руський елемент справляв значний вплив на культурне та соціально-політичне життя країни. Руська мова до середини XVII ст. була офіційною мовою канцелярії молдавських господарів. Прямо протилежними були умови проживання україн­ського населення в Польщі і Литві.

Великі князі литовські, які приєднали до себе левову частину України, діяли за правилом «старого не змінювати, а нового не впро­ваджувати», чим забезпечили поряд із звільненням від татаро-мон- гольського панування легке «оксамитове» приєднання українських земель до Литви. Це відбилося й в назві держави - «Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське», оскільки близько 90% населення країни складали русини, тобто білоруси і українці. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

В управлінській системі Литовської держави центральне місце, як і колись на Русі, займали князі: великий, удільні, місцеві. Вважалося, що їх власна місія як проводирів, відповідальних перед Богом за долю сво­го народу, визначалася самим фактом народження. Це була єдина група суспільства, до якої «не давали доступу ні багатства, ні вплив, ні високі урядові посади. Навіть королем стають, а князем народжуються».

Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Фактично удільні князівства у Литві були автономними дер­жавними утвореннями.

Зміцнившись, українські удільні князі і боярство наприкінці XIV ст. почали відверто претендували на незалежність. Центром са- мостійництва стало Київське князівство. Його князь Володимир Оль-

Лпн	Пішої
^кропші СГ^ДД шинш УЦУ11ИІПІМЛ	тпишя идмши.і|іііі<инііі
залучашл р^риіії (жиром на сжужйу новсггшортш даржннц	СЖПЗІЩ іціЧН^ітн^ня ТТМНИЩІ ППІЛДИ нншіїчннД
утверджені “Руддш правди” щтшо ДП1ііпч< ^іі чіГ	ІіііШіДІНінм ИЯ1ИІЇЇІ
ІМІНИД 4ЦіЇі|ЇНИЯИ шнп) румш МДІГ риші^рчтд янмапн та пшнну	ЧЧ ДііцДИЩЯНШН шпишв ід НІН в ПОСТІ ґіфіціні^тГ
прптгщВ Щ, ДІТМШИиД ЇМ ИШцшПІ дскшду	Яіін'нічігії ТИІШЦТ чпііііицЛП ЦЩЖНН^ агшкшвянж щиазявх нфсш єретнжл»
Дудіннцлиі форддщ, іііііпчінтп іу лчиціГ	гж інк~лідптн 6ириіі4л прати ними,
уцншцік тояді;	аЙШіїїкічі інмаїнИ.И.ІіД' ТІ ДмдуД
уіцятт^мг звнчж», пГцидін'	шшнйіиі|ііііЛІИ|ЦИ ГНІИП11 іпдни Я
посіупші ж жмінзщд чжшш тішив оред уірашців	їїи ттита пугуїім 1588 ршу уддіт уграчп.тт ■уиигу|ш

гердович (син Великого князя Литовського Ольгерда):

• проводив самостійну внутрішню політику;

• відмовився прийняти католицтво;

• карбував власну монету;

• вів переговори з Московським царством.

Незалежно по відношенню до Великого князя Литовського пово­дився не тільки Київський князь Володимир Ольгердович, але й Дми­тро Корбут - князь Новгород-Сіверський, Федір Коріатович - князь Подільський та деякі інші. З’явились й інші несприятливі обставини:

• активізувався Тевтонський орден на західних кордонах князівства;

• посилився тиск Московського царства на його східні кордони, особливо після перемоги над татаро-монголами на Куликовому полі у 1380 році;

• угорсько-польські війська захопили частину території держави;

• постійну загрозу становили татари, які кочували у Причор­номор’ї, та утворене в XV ст. Кримське ханство.

Ці та інші обставини спонукали литовських феодалів до об’єд­нання з Польщею, що й було досягнуто підписанням Кревської унії в 1385 році. За умовами Кревської унії, Великий князь Литовський Ягайло після одруження з 15-тирічною польською королевою Ядві-

гою ставав королем Польщі.

В

Головні дійові особи Кревської унії - Ядвіга та Ягайло

ін зобов’язувався навернути литовців на католицтво та «на­вік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської». Так звана Кревська унія відкривала шлях до поло­нізації українських земель та експансії католицизму.

У 1387 р. Галичина повніс­тю перейшла під владу Польщі.

Польські магнати отримали вищі посади, захопили великі земельні володіння. Дрібна шляхта одержувала землі за умови постійного про­живання в Галичині. Хоча міста дістали Магдебурзьке право, але ко­ристуватись ним могли лише католики. Процес полонізації поступово поглиблювався. В 1434 р. в Галичині було введено польське врядування та суди.

Однак, скасувати повністю незалежність Литовського князівства та земель, які йому належали, Польщі не вдалося. Опір цьому чини­ли литовські феодали й намісники, які продовжували керувати Київ­ським та Подільським князівствами.

В

Документ, що був підписаний в Креві 1385року

українських землях католицизм поширювався наступними ета­пами. Вже в 1375 р. у Галичині було засновано латинське архієпис- копство, котре незабаром було перетворено на латинську митрополію. До її складу ввійшли єпископства в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Однак тривалий час католицька церква існувала тут лише номінально, бо майже не було парафіян. Крім того, самі єпископи часто мешка­ли за межами своєї єпархії.

Проте згодом католицька церква почала провадити ак­тивну місіонерську діяльність через різні чернечі ордени. Ще у XIII ст. в українських землях з’явився домініканський орден, який розпочав активне будів­ництво монастирів у Луцьку,

14

Барі, Бродах, Бучачі, Він­ниці, Києві, Коломиї, Кон­стантанові, Овручі, Львові, Снятині, Ярославлі. У XIV ст. тут з’явився орден францис­канців. У 1345 р. він вже мав окремий вікаріат, до якого належали чернечі обителі у Львові, Снятині, Городку, Коломиї, Галичі. З XV ст. з’явився орден бернардинів, який спочатку діяв у Галичи­ні, а пізніше й на Волині. Всі ці ордени сприяли поширенню като­лицизму серед українців, а також їх полонізації.

П

Кревський замок - місце підписання унії

(малюнок XIX ст.)

олонізації українських земель сприяла й своя національна шлях­та, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об’єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала пере­ймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

Єдиним осередком національної культури в таких умовах за­лишаються православні церкви. Але складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов’язана з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу і зна­чно поступалася католицькій своєю освіченістю та рівнем багатства.

Крім того, поступово на терени України проникають реформа­ційні ідеї гуситства, чому сприяли інтенсивні зв’язки з Чехією. Для України в гуситському русі були важливі не лише релігійні, але й на­ціональні мотиви.

Під його впливом на початку XV ст. починається національне пробудження, виникає протест українців проти полонізації, оскіль­ки гусити висували ідеї національної незалежності. Наслідком стало пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Священного Писання українською.

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько- литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей. По- перше, українські землі відновили економічні й культурні зв’язки з захід­

ними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської на­вали. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей євро­пейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, куль­турний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно- політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані осо­бливості були виявлені в усіх сферах української культури цього періоду, але найрельєфніше вони виявилися у сфері освіти й книжній справі.

2. Наука й освіта в другій половині ХІІІ - XV ст.

У

Митрополит Петро Ратенський

поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культу­ри, значну роль відігравали церкви і монастирі. Перед монголо- татарським нашестям, розповсюдження письменності серед насе­лення було досить широким. Зустрічаються графіті - написи на ка­мені, стінах, дереві. Це свідчення про належність предмета людині, майстру, прохання до Бога, церковні тези, полеміка між духовними і світськими особами (графіті Софійського собору), загадки, поба­жання князів своєму народу тощо. У Звенигороді Галицькому і в Бересті знайдено берестяні грамоти, в Звенигороді, Перемишлі, Га­личі, Львові - бронзові стилуси (писала) для письма на воскових та­бличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок із житія іконописця Петра, пізніше митрополита. Коли він досяг семи років його «віддали батьки книгам вчитися».

Більшість з тих, хто вчився, здобувала лише елементарні знання, тобто вміння читати і писати, виконувати прості арифметичні дії.

Однак збереглися відомості й про високоос- відчених людей. Серед них можна згадати вищих духовних ієрархів (перемишльський єпископ Мемнон чи митрополит Петро Ра- тенський), князя (наприклад, Володимир Василькович), а також тих світських при­дворних, для яких інтелектуальна праця ставала професією (печатник Кирило, який працював при дворі Данила Галицького, пи­сар Федорець, який виготовляв грамоти для Володимира Васильковича).

На жаль, відомостей про освіту у період навали дуже мало. В основному вони стосуються Галицько-Волинського князівства (зго­дом - королівства), яке внаслідок своєї віддаленості менше потерпіло.

Цілком природно, що головні осередки освіти виникали при церквах, особливо у великих і середніх містах. Навчали грамоти і в багатьох монастирях. Очевидно, центрами освіти були насамперед ті з них, що культивували духовне й освітянське життя ще в домонголь- ський час. Наприкінці XIV - у першій половині XV ст. засновано цілу низку нових монастирів. Саме в монастирях отримували освіту книж­ники - переписувачі й редактори книг. У монастирях перекладено з грецької церковнослов’янською мовою (або відредаговано на підставі південнослов’янських перекладів) «Діоптру» Філіппа Пустельника, твори Діонісія Ареопагіта, «Бесіди» Іоанна Златоуста, низку агіогра­фічних пам’яток.

Осередки освіти виникали і при дворах князів та шляхтичів. Всі­ляко сприяли розвиткові культури високоосвідчені князі. Вже згаду­ваний Володимир Василькович обдаровував монастирі та церкви ко­штовним церковним начинням та книжками. Ймовірно, меценатство Володимира Васильковича поширювалося і на освітню діяльність, а отже, при княжому дворі міг існувати освітній осередок. Відомо, що

к няжий тивун Петро в другій половині XIII ст. віддав свого сина Лаврентія «оучити с[вя] тьімь книгамь». Є всі підстави вважати, що під навчанням «святих книг» слід розуміти не освоєння грамоти, а трохи вищий ступінь освіти, куди могли входити елементи ритори­ки, філософії, юридичних знань, можливо, і основи книгописної майстерності. Ймовірно, освітні центри існували і при дворах князів у Києві, Чернігові, Галичі, Холмі та інших стольних містах. Адже письменних людей, зокрема писарів, потребували в князівських канцеляріях.

Приєднання українських земель до Ве­ликого князівства Литовського ознаменувало

Володимир Василько- новий період у розвитку української культу- вич - князь Волинський

ри, зокрема освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні - українська мова стала мовою діловод­ства, дипломатії, приватного листування на території Великого кня­зівства Литовського.

Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості ґрунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. Було утворено три типи шкіл: палацова школа, що утримувалася за рахунок князя; школа «книжного вчення», основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа, де навчались діти ре­місників і купців. Виходячи з державних потреб, у цих школах ви­вчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковно-слов’янською мовою. Їх основним завданням було не лише здобуття початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви. Вказані типи шкіл проіснували аж до XVI ст.

Навчали дяки-«уставники», яким платили зерном та іншими про­дуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».

Крім людей, які здобули початкову освіту, були і більш освідче­ні, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, проводили облік, вели ди­пломатичну переписку. За князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов.

Після заснування у Західній Україні впродовж другої половини XIV - першої половини XV ст. католицьких єпископських кафедр, ви­никали і перші латиномовні католицькі школи, парафіяльні та кілька шкіл кафедральних - при тих храмах, де були єпископські кафедри. У католицьких школах значну увагу приділяли вивченню латинської граматики (студенти мали вільно розмовляти латиною), риторики, канонічного і цивільного права. Більшість посібників були працями, писаними латинською мовою, середньовічних західноєвропейських і класичних римських авторів. Від початку XV ст. учителі більших католицьких шкіл мусили мати досить високу кваліфікацію - щонай­менше звання бакалавра. Учитель без диплома міг розраховувати на

працю тільки в невеликій сільській школі.

У же наприкінці XIV ст. у до-

кументах згадано католицьку шко­лу у Львові, яка незабаром отри­мала статус кафедральної і діяла при костьолі Успіння Діви Марії. У 1444 р. міщани заснували нову школу - при костьолі Святого Краків. Історичний центр Духа. У першій половині XV ст.

і

Болонський університет

снувала кафедральна школа й у Перемишлі. Очевидно, міська па­рафіяльна школа, що існувала 1407 р. у Красноставі, згодом, на­прикінці XV ст., реорганізувалася в кафедральну, оскільки Краснос- тав був резиденцією холмського

єпископа.

М

Лекція в університеті

айже до кінця XVI ст. в Укра­їні не було вищих навчальних за­кладів. І українці вже з середини XIV ст. почали прокладати собі дорогу до навчання в західних універ­ситетах. В аудиторіях середньовічних університетів українська мо­лодь з’явилась майже відразу після їх заснування. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Найбільше представництво вихідців з України маємо в Кра­кові, Падуї, Кенігсберзі, Страсбур­зі, Лейдені та інших містах. Київ, Львів, Волинь, Поділля посила­ли на навчання своїх пред­ставників за кордон. З XVI ст. виїжджають студенти з Лівобе­режної України. Найдавніші записи з цього регіону маємо з XV століт­тя (з Глухова). Найбільш актив­но йшла за наукою молодь Києва, Луцька, Володимира-Волинського,

Кам’янця-Подільського, Галича, Самбора, Бро­дів, Переяслава, Чернігова, Ніжина. Документи згадують магістра Петра Кордована (1353 р.), ба­калавра Сорбонни Германа Вілевича «рутенської нації з Києва» (1389 р.). магістра Сорбонни Івана з «Рутенії» (1391 р.). У Празькому та Краківсько­му університетах відповідно 1397 і 1409 рр. за­сновано окремі бурси (гуртожитки) для прибуль­ців з українських, білоруських та литовських земель. Серед вступників до Краківського уні­верситету відомі імена переважно юнаків з Гали­чини. Документи згадують Миколу Петровича з _{Лекф 3 медициніІш} Буська (1400 р.), Симона з Дрогобича (1419 р.), Гравюра XV ст. Івана Григоровича з Коломиї (1426 р.),

О

Пере_- університеті

лексія Матвійовича зі Львова (1432 р.).

Що стосується науки, то в україн­ських землях набули більшого розвитку філософські та політичні погляди. Коли йдеться про українське середньовіччя, то слід мати на увазі, що це була доба, коли секуляризація окремих наук ще не відбу­лася і осмислення світу здійснювалося в тісному зв’язку з розвитком усього куль- Навчання в середньовічному

т

Середньовічний скрипторій. Мініатюра ХV ст.

урного потенціалу суспільства. кладна література візантійського або південнослов’янського по­ходження залишалась основним джерелом засвоєння і розвитку природничо-наукових знань, їхні елементи були розкидані прак­тично по всій богословській та світській літературі, що або пе­рекладалася, або переписувалася в Україні в зазначений період. Із цих візантійських і болгаро- сербських джерел київські компі­лятори творили напіворигінальні 20

композиції та збірники, такі як «Толкова Палея», «Ізмарагд», «Золотая цеп», «Пчола», «Золотая Ма- тиця» та ін., що були для свого часу не лише збір- ками текстів наукового ха- рактеру, але й своєрідними енциклопедіями, що слу-

жили освіті й вихованню моральних засад.

Математичні знання в XIII - XV ст. не набули особливого поши- рення. Цифрова система того часу була надто незручною: для кожного розряду чисел (одиниць, десятків, сотень) існували особливі буквенні позначення з титлом (надрядковий знак над буквою, який позначає цифру); поняття нуля було відсутнє; простий дріб позначався словесно

(одна шоста - «півтретини», 1/12 - «півпівтретини») і т. п. Десяте- ричний дріб не застосовувався. Все це утруднювало математичні дії.

У системі наукових зацікавлень середньовіччя провідне місце по- сідала астрономія - наука про походження світу та його будову, - і це зумовлювалося насамперед потребами матеріального та духовного життя суспільства. Церква, яка виступала основним синтезом серед- ньовічної духовності, була зацікавлена в нагромадженні даних, що полегшували б складання різного роду хронологічних посібників - пасхалій (таблиць про дати Великодня та інших рухомих свят), кален- дарів чергування відправ і молитов у межах літургійного року.

Космологічні уявлення черпалися з християнської та іншої бо- гословської літератури, що трактувала питання світобудови вельми суперечливо. Серед творів такого роду в XIII - XIV ст. найбільш по- пулярним були твори Василія Великого (IV ст.), філософські розділи «Богословія» Іоанна Дамаскіна (VIII ст.), поема «Про створення сві-

л

]

н

I

10

*-*

£

100

■

Б

2 > '

К

20

г-¹

С

2Ш

Г

з

н

л

зо

Г-1

т

300

А

4

І-*

Д1

40

г-“

У

40(1

Є

5

в"*

N

50

г-*

<Р

500

60

г-*

X

600

Л

7

н

О

70

і—'

у

700

И

в

• *

п

30

»-*

т*

ц>

зо»

А

о

Ч

90

I

Позначення цифр

ш

ЙШ