2.2. Аналіз історичного роману "Багряна вежа"

Славні сторінки до героїчного літопису Великої Вітчизняної війни вписали підпільники Києва. Та навіть зараз чимало їхніх подвигів ще лишаються невідомими. Чи не про найграндіознішу бойову операцію, звершену на берегах Дніпра в переддень Курської битви, про викриття злочинного гітлерівського плану «Хегевальд» і про високий легендарний героїзм народних месників а документальною точністю оповідається в романі українського письменника, знаного читачеві по тетралогії «Золоті ворота», «Чорне сонце», «Білий морок» та «Голубий берег».

Автор розповідає, як влітку 1943 року, після нищівної поразки німецьких військ на Курській дузі, радянські війська продовжили широкомасштабний наступ на всій території Лівобережної Україні, прагнучи прорватися до Дніпра і, користуючись замішанням противника, захопити плацдарми на правому березі. У ході стрімкого наступу радянським військам вдалося з ходу захопити декілька важливих плацдармів на західному березі Дніпра в районі Лютіжу і Великого Букрина, тим самим створивши всі необхідні передумови для подальшого розвитку наступу на території Правобережної України.

Разом з цим, за пропозицією маршала Георгія Жукова в Ставку Верховного Головнокомандування була подана ідея — з метою сприяння зосередженню на плацдармах необхідної кількості радянських військ, обмеження маневру противника та відповідно не допущення прориву його піхоти і танків до захоплених рубежів із західного та північно-західного напрямків, застосувати повітряно-десантні війська на цьому напрямку театру воєнних дій. Також однією з вирішальних причин прийняття рішення щодо висадки повітряного десанту стало завдання — якнайшвидше підготувати все до звільнення від німців столиці УРСР — міста Києва.

Із радянського боку — командувачі Воронезького фронту (із 20 жовтня 1943-го — Першого Українського) генерал Микола Ватутін і Степового (Другого Українського) — генерал Іван Конєв. Верховного головнокомандувача — Сталіна — представляв Георгій Жуков. Із німецького їм протистояв командувач групи армій ”Південь” фельдмаршал Еріх фон Манштейн.

Згодом фельдмаршал згадував, що ще на самому початку 1943-го він пропонував Гітлерові почати зводити на правому березі Дніпра оборонну лінію. Однак той був категорично проти. Бо це, по-перше, негативно вплинуло б на бойовий дух солдатів — вони б прагнули відступити за оборонну лінію. По-друге, Гітлер вважав за краще спрямувати ресурси на будівництво ”Атлантичного валу” — проти англо-американських військ. Зводити ”Східний (або Дніпровський) вал” німці почали лише 11 серпня. А вже 15 вересня фон Манштейн наказав своїм військам, що ледве стримували радянський наступ, відступити на лінію Дніпро–Мелітополь. За цей час удалося спорудити здебільшого легкі укріплення. Однак широка річка та її високий правий берег самі по собі були зручним рубежем оборони.

В романі говориться про, те що при відступі німці застосовували тактику випаленої землі. У зоні 20–30 км перед Дніпром знищували все, що могло пригодитися супротивникові. Після війни фон Манштейн намагався виправдати це тим, що радянські війська, відступаючи, чинили так само. Фельдмаршал згадував, що за його арміями із Лівобережжя пішло кількасот тисяч цивільного населення. Німці планували силою евакуювати всіх чоловіків призовного віку — 17–55 років. Однак самі ледве встигали відступити, тож наказ фактично не виконувався. Із німцями відходили лише ті, хто сам цього хотів.

Автор звертаючись до документальних даних називає, що в двадцятих числах вересня радянські війська вийшли до Дніпра на фронті в понад 700 км — від Запоріжжя до білоруського містечка Лоїв. Одразу заходилися форсувати річку. Перший плацдарм захоплено 22 вересня північніше Києва. До кінця місяця на правому березі було вже 23 плацдарми. Крім того, 24 вересня в районі Канева висаджено 10-тисячний повітряний десант. Утім, невдовзі він був розгромлений.

Бої за утримання й розширення плацдармів тривали до кінця жовтня. У ці дні радянські війська зазнали чи не найбільших втрат за всю війну. На початку жовтня в дивізіях, що брали участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу.

— Двадцатьпятьтысячвходит в воду, а выходит, на той стороне, три тысячи, максимум пять, — пише Мосієнко,. — Через пять-шестьдней все этовсплывает. Представляете?

Ці події він описав у другій частині роману ”Багряна вежа”: ”На заречныйостров попали люди, уже нахлебавшиесяводы, почти сплошьутопившиеоружие и боеприпасы, умеющиеплаватьвыдержали схватку в водепострашнее самого боя с теми, кто не умелплавать и хватался за все и за всех. Достигнув хотькакой-то суши, опорыпод ногами, пережившиепанику люди вцепились в землю и не могли их с местасдвинутьникакие слова, никакая сила. Над берегом звенелкомандирский мат, на островегореликусты, загодя облитые с самолетовгорючейсмесью, мечущихся в пламени людей расстреливалиизпулеметов, глушили минами, река все густела и густела от чернойкашииз людей...”.

Аби підняти бойовий дух війська, Ставка верховного головнокомандувача — тобто Сталін — наказала: із кожної роти бійця, що першим ступив на правий берег Дніпра, представляти на Героя Радянського Союзу. До кінця 1943-го таких з’явилося 2438. Для порівняння: упродовж 1941–1942 років цю найвищу радянську нагороду здобули лише 519 бійців і командирів. До новоспечених відразу почепили глузливе прізвисько ”дніпровський герой”. Таке ставлення певною мірою можна пояснити тим, що серед них було 47 генералів, 1123 офіцери і лише 1268 сержантів і солдатів.

Для жителів тільки-но звільнених міст і сіл Лівобережжя були інші аргументи: вони мали ”змити ганьбу перебування на окупованій території”.

Були це не лише ті, кого німці восени 1941-го просто звільнили з полону — 277 тис. червоноармійців-українців, і ті, хто дезертирував із Червоної армії, а й молодь, яка на початку війни ще не підлягала призову. Непідготованих і погано озброєних, їх кидали в бій фактично як бійців штрафних батальйонів.

Зазвичай навіть не брали на військовий облік — аби згодом можна було зменшити статистику втрат. У вересні–жовтні при форсуванні Дніпра із майже 300 тис. ”піджачників”, за приблизними підрахунками, загинуло 250–270 тис. Задекларовані загальні втрати радянських військ у битві за Дніпро — близько 380 тис. Українців у цій битві використали як ”гарматне м’ясо”.

Величезні жертви при форсуванні Дніпра прийнято пояснювати тим, що Сталін хотів здобути Київ до 7 листопада — річниці Жовтневої революції. Однак це лише частина правди. Бо мобілізованих жителів щойно звільнених територій одразу кидали в бій і до битви за Дніпро, і після неї.

”Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. ”Піджаками” називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора висиджувала Вірунька з ровесничками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю ”За Сталінград” навчає їхніх батьків марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на місці. Скніла весь час душею за татка, дивлячись, як він невміло, хоча й старанно виконує ті вправи. (…) Декотрі з командирів ставились до щойно мобілізованих зверхньо, підганяли їх грубими окриками, обзивали чорносвитниками, і що всі ви, мовляв, на Україні такі, воювати в 41-му не хотіли, сиділи на печах. (...)

А потім якось уранці вибігла вона з подружками на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було... Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час...

Того ж дня малеча їхня, з ними, змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра... Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!”.