Розділ 2. Олекса мусієнко як майстер історичної оповіді

2.1. Короткий огляд творчості письменника

Олекса Григорович Мусієнко – відомий український прозаїк і публіцист – народився 25 лютого 1935 року в селі Великій Павлівці Зіньківського району Полтавської області в селянській сім'ї українських козаків. Дитинство було дуже нелегке, адже у віці трьох років став круглим сиротою. Сам Олекса Григорович у «білому мороці» соціально-економічної кризи на початку 90-х років минулого століття, складаючи заяву до районного відділу соціального захисту, зазначив: «Мій рід геть увесь був винищений під корінь – батько, мати, старша сестра, дід, чотири дядьки стали невинними жертвами сталінського терору, а я, беззахисний сиротина, опинився в спецпатронаті так званих «последышейвраговнарода» [ 20, с. 33].

Улітку 1942 року, під час німецької окупації України, хлопцеві пощастило дістатися до рідної Великої Павлівки. Там, аби не вмерти з голоду, він прилаштувався підпасичем громадської отари. Довелося тяжко трудитися на різних роботах. Починаючи з вересня 1943 року став рівноправним колгоспником. «І не лише на канікулах, – згадував Олекса Григорович, – а й під час навчання, – нескінченна праця». Тодішні сільські діти – а серед них і Олекса – щодня після занять допомагали вдовам, калікам, немічним збирати викопану картоплю, зносити в бурти цукрові буряки, зрізувати соняшники, збирати кукурудзяні качани.«Воєнної пори, – писав Олекса, – я опанував у колгоспі всі посильні для тодішнього мого віку професії – погонича волів, боронувальника, пастуха, водоноса, сушарника сіна, полільника, їздового…»[ 13, с. 2].

Олекса Мусієнко був відмінником у навчанні. Закінчивши середню школу із золотою медаллю, вступив на факультет журналістики до Київського університету імені Т.Г.Шевченка, який закінчив у 1958 році. Учився допитливо, творчо, був персональним стипендіатом та старостою курсу, отримав дипломіз відзнакою. Його однокурсники – нині відомі майстри літератури й публіцистики – Борис Олійник, Степан Колесник, Валерій Гужва, Дмитро Головко, Микола Шудря, Роберт Третяков, Вадим Крищенко, Іван Власенко, Вадим Пепа, Іван Пашков, Василь Захарченко, Лідія Коваленко, Борис Мар’ян, Олександр Маландій. «Наш курс – це Спілка письменників у мініатюрі: з усіма жанрами – поезією, прозою, публіцистикою, кінодраматургією і навіть казкою», – говорив Мусієнко [ 22, с. 36].

Із 1957 року почав реалізовувати себе в газетній та видавничій сфері. Був редактором газети «Київський комсомолець», потім працював у видавництві «Радянський письменник». Деякий час перебував на посаді секретаря приймальної комісії Спілки письменників СРСР, а згодом зайнявся винятково творчою діяльністю.

Петро Осадчук зазначив: «ВМусієнковій душі пульсував згусток болю. Писав історико-документальні романи про окупований Київ – і жив у світі ідеологічної окупації, яку силою правдивого, опертого на документи слова прагнув побороти. І, треба гадати, його внутрішня свобода, затиснута ззовні, терзала його й пекла, знесилюючи, підривала здоров’я»[ 20, с. 34].

Мусієнко, працюючи в «Київському комсомольці», закінчив документальний роман «Золоті Ворота» про часи німецької окупації Києва.Співавтором був тодішній голова КДБ України Іван Головченко, завдяки чому Олекса мав доступ до багатьох секретних на той час документів.

Значну частину життя письменник проводив у архівах,створивши книжки «З порога смерті»(1991) та «Український етноцид» (1994) задовго до визнання Голодомору 1932 – 1933 років як геноциду українського народу.Власне, назва книжки «Український етноцид» означає не що інше, як винищення за етнічною ознакою, тобто в суті своїй – геноцид народу, продумане вигублювання кращих його синів і дочок. Звертають на себе увагу в більшості випадків найхарактерніші звинувачення українських учених, письменників і митців у чекістських застінках– приналежність до націоналістичної організації, що нібито займалися антирадянською діяльністю. Такі організації з різними назвами були вигадані енкаведистами, реальним було одне – національність. А якщо українець – значить націоналіст. Рішення особливої трійки – розстріляти або в табори, що нерідко було рівнозначним [ 13, с. 7].«Український етноцид» написано митцем, коли спричинений звільненням від колоніальної залежності піднесений настрій почав згасати під тягарем суспільних негараздів і треба було багатьом сказати: «Подивіться, що творили з нами колись і що ми можемо мати знову, утративши незалежність держави». Ця праця — голос справжнього патріота. І вона не одна в Олекси Мусієнка.

У збірці «3 порога смерті» розповідається про трагічні долі 153-х безневинно покараних і по смерті Сталіна реабілітованих українських письменників. Щоб розшукати загублені в анналах смерті людські долі, вивірити й уточнити біографічні відомості, потрібен був не лише час, — треба було наполегливості, сили волі, одержимості. Саме Мусієнко в роки горбачовської «перебудови» ініціював заснування благодійного Фонду «Мартиролог України». Письменник поставив собі за мету увічнення імен синів і дочок українського народу, які віддали своє життя за свободу і щастя рідного краю [ 13, с. 7].

«Олекса Григорович з головою поринув у архіви, визбируючи по крихті відомості про замордованих владою, – писав у прощальному слові про друга письменник Анатолій Михайленко. – Так народжувалась його сповідь за тих,хто вже нічого не міг сказати сам – замордованих царським, білим, більшовицьким, сталінським, брежнєвським режимами українських письменників, художників, композиторів, бандуристів, інших митців, діячів культури; так народжувався «Олтар скорботи»… А паралельно пер ще одного плуга – витягував із забуття імена, долі тих українців, що згинули на війні в Афганістані. Так з’явився афганський мартиролог України «Чорні тюльпани», автором-упорядником якого був Олекса Мусієнко» [ 20, с. 34].

Планів було більше, ніж матеріальної можливості їх реалізувати, утім, здійснювалася ця невдячна і психологічно тяжка праця практично на ентузіазмі. В останній день лютого 2002 року головного ентузіаста справи — Олекси Григоровича Мусієнка — не стало.

«Безодня української печалі» – назва рецензії академіка НАН України Миколи Жулинського на рукопис мартирологу українського письменства «Олтар скорботи». Промовиста назва, за якою – потреба відродити історичну пам’ять нашого народу. Він писав, що завдання, яке поставили перед собою і прагнуть реалізувати автори «Олтаря скорботи» – грандіозне і складне, оскільки важко робити універсальний критерій, щоб визначити, кого вважати жертвою репресій і що розуміти під репресіями. Проте безсумнівним є висновок ученого: «Жертва репресій за всіх режимів упродовж століть – український народ, який після війни Сталін хотів депортувати, але, як відомо, у кривавого ката не вистачало вагонів»[ 24].

Певно, це розширене тлумачення завдань мартирологу, започаткованого Мусієнком, який увів до скорботного переліку лише письменницьких імен – триста. До «Олтаря скорботи» варто внести ім’я й самого Олекси Мусієнка – великого подвижника, на жаль, недооціненого сучасниками.

Як зазначалося, творчийлітературно-художній спадок митця – помітний і своєрідний. Найсуттєвіше з усього зробленого ним – це епопея «Золоті ворота», «Чорне сонце», «Білий морок», «Голубий берег», «Багряна вежа». Є в Олекси Григоровича повість «Перевал», книжка літературних портретів «Пересвіти». Уп’ятьох романах митецьрозповідає про битву за Київ 1941 року та події під час його окупації німецьким військом, про трагедію наших армій, які обороняли місто і потрапили в полон на схід від столиці або полягли в нерівному бою з ворогом. Для художника слова — це не тільки складна, а й відповідальна робота. Адже автор не міг оминути ні розперезаності завойовників, ні прорахунків радянського Верховного командування, ні його втручання в дії командувача фронту. Мусієнко виніс моральний вирок двом державним системам — німецько-фашистській і радянській[ 13, с. 2].

На всіх книжках про Велику Вітчизняну війну два імені— Івана Головченка та Олекси Мусієнка, але всі рукописи мають почерк Мусієнка. Їхню співпрацю, можливо, можна пояснити тим, що Іван Головченко забезпечив доступ до надсекретних архівів, а Мусієнко – не тільки історичну достовірність, а й художнє втілення. Письменник,працюючи разом із І. Головченком, чи не перший у радянській літературі виніс на люди підписаний Гітлером план «Ост», художньо переконливо нагадавши цим, що німецький фашизм — людиноненависницька ідеологія.

Заслугою Олекси Мусієнка в українській літературі є й те, що він доклав максимум зусиль до розвінчання радянської злочинної державної системи, пов'язаної з іменами Сталіна і Брежнєва. Завдяки цьому майстру літературного слова побачилисвіт ті документи, що перебували до нашої незалежності за сімома замками.Письменницька праця художнього відтворення другої світової війни виправдала себе. Епопея «Золоті Ворота», «Чорне сонце», «Білий морок», «Голубий берег», «Багряна вежа» такі переконливі, що, ознайомившись із ними й пізнавши з їхніх сторінок обличчя ворога, не можемо не замислитися й не сказати собі: як то багато важить у житті народу, країни — мати свою владу, державу, вести свою політику у взаєминах із сусідами, мати своїх керманичів, які вміли б жити із сусідами так, щоб не зазнавати бід, поневірянь, злигоднів подібних тим, що пережиті в 1941 — 1943 роках, [ 13, с. 2].

Отже, творчий спадок митця переконливо засвідчує: Олекса Мусієнко був людиною невичерпної енергії, колосальної працездатності, непересічного таланту. Письменник-воїн упав на полі бою як істинний лицар — зі зброєю в руках[ 1, с. 4].