37

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

МЕЛІТОПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Відділення: літературознавство

Секція: Українська література

ЛІТЕРАТУРНЕ ОСМИСЛЕННЯ МИНУЛОГО В РОМАНІ ОЛЕКСИ МУСІЄНКА «БАГРЯНА ВЕЖА»

Роботу виконала: Яшина Діана Олександрівна учениця 10 класу Мелітопольської гімназії № 19 Науковий керівник: Лень Маргарита Андріївна вчитель української мови та літератури Мелітопольської гімназії № 19

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………

РОЗДІЛ 1. «УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРАІІ ПОЛОВИНИ ХХ ст. ПРО ВЕЛИКУ ВІТЧИЗНЯНУ ВІЙНУ ЯК ВАГОМИЙ СКЛАДНИК НАЦІОНАЛЬНОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ»…………………………

РОЗДІЛ 2. «ОЛЕКСА МУСІЄНКО ЯК МАЙСТЕР ІСТОРИЧНОЇ ОПОВІДІ»

2.1. Короткий огляд творчості письменника

2.2. Своєрідність відтворення подій Великої Вітчизняної війни в історико-документальному романі «Багряна вежа»

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….

ВСТУП

Український народ, як і кожен інший, має свою історію, що зберігає те, без чого не можливо говорити не лише про майбутнє, а й про сам факт існування нації та держави. Століттями наші пращури захищали рідну землю від нападників, ніколи не стихала боротьба українців проти поневолювачів. Тому не дивно, що вітчизняні письменники різних часів, торкаючись теми минулого, показують, як схрещувалися історичні шляхи долі українців та інших народів, як виникало й міцніло усвідомлення єдності в боротьбі за соціальне і національне визволення.

Літературний набуток митців художнього слова ІІ половини ХХ століття, присвячений національній минувшині, є невід’ємною частиною дослідження історії України, зокрема висвітлення подій Великої Вітчизняної війни. Помітне явище національного літературного процесу зазначеного періоду – історичний роман Олекси Мусієнка «Багряна вежа», в якому прозаїк по-новому трактує постаті відомих політичних діячів минулого, звертається до фактів, які довгі роки замовчувалися.

Попри широкий розголос Мусієнкової творчості у працях українських та російських критиків, написано про неї менше, ніж вона на те заслуговує. Недостатньо уваги приділено багатьом творам митця, особливо останнім. Саме ця обставина, а також висока майстерність письменника, значення його літературного осмислення минулого в романі «Багряна вежа» для усвідомлення сучасності зумовлюють актуальність даного дослідження.

Мета роботи – визначення своєрідності авторської інтерпретації історичних подій у романі «Багряна вежа».

Об'єктом вивчення є історико-документальний роман «Багряна вежа».

Предмет – з’ясування ролі та місця зазначеного роману у творчості митця і національному літературному процесі ІІ половини ХХ ст.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1. Схарактеризувати особливості українського літературного процесу ІІ половини ХХ ст.

2. Окреслити тематику української літератури про Велику Вітчизняну війну 50 – 90 рр. минулого століття.

3. Систематизувати матеріал, присвячений творчості митця.

4. Дослідити роман «Багряна вежа» як найкращий зразок історико-документального роману в літературно-художньому набутку Олекси Мусієнка.

Основні методи дослідження: описовий, аналізу та синтезу, метод пошуку, повільного прочитання, герменевтичний, історико-літературний.

Теоретичне значення роботи полягає в аналізі роману письменника як цінного джерела для дослідження зазначеної історичної епохи, у вивченні твору з огляду його об’єктивності у зображенні подій Великої Вітчизняної війни та їх упливу на долі українців.

Прикладне значення зумовлене можливістю використання одержаних результатів під час проведення семінарських занять із вивчення української літератури ХХ ст. у вищому навчальному закладі та загальноосвітній школі, а також при написанні курсових та дипломних робіт.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що нараховує 26 позицій. Загальний обсяг роботи – 27 сторінок.

Розділ 1. Українська літератураіі половини хх ст. Про велику вітчизняну війну як вагомий складник національного літературного процесу

Як зазначав Г. Семенюк, після смерті Сталіна (1953 р.) суспільство поступово звільнялося від тоталітаризму. Це вплинуло на пожвавлення літературно-мистецького життя в Україні. Було відкинуто теорію безконфліктності, лакування дійсності, а також теорію еталону, наслідування класиків соціалістичного реалізму. Увагу митців було зосереджено на розкритті багатогранності характеру героя, його духовного світу. Митці прагнули до глибокого аналітичного змалювання руху життя, складностей людської психології та поведінки. В українську літературу повернулася історична тематика.Письменники почали розширювати образну палітру, застосовували новітні прийоми і засоби змалювання уявного світу твору, вдавалися до умовних форм моделювання життя, плекали багатство стилів і манер письма [ 23, с. 232].

Проте після нетривалої «хрущовської відлиги» із настанням «брежнєвського застою» ідеологічна цензура посилила свій тиск. 1965 року відбулася перша хвиля арештів в Україні, а в 70-х роках засуджено письменників Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Ірину та Ігоря Калинців, Степана Сапеляка, Василя Стуса, Василя Захарченка, Тараса Мельничука, Василя Рубана, Олеся Бердника та ін. Було заборонено «Собор» Олеся Гончара, «Мертву зону», «Родинне вогнище» Євгена Гуцала, «Мальви» Романа Іваничука, «Полтаву» Романа Андріяшика, «Меч Арея» Івана Білика тощо.

Попри несприятливі умови українська література цього періоду розвивалася під знаком митців-шістдесятників — молоде творче покоління 60-х років, яке відродило літературно-мистецький і суспільний рух в Україні в період тимчасового послаблення радянського режиму. Цей рух був опозиційним до офіційної комуністичної ідеології і владних структур. Першочерговим завданням його було викриття сталінізму та його згубних наслідків для розвитку країни[ 23, с. 233].

Шістдесятники у своїх творах втілили нову естетичну концепцію людини. Головним героєм стає проста людина, її життя, духовний світ. Цю програмну гуманістичну ідею висловив Василь Симоненко. Пафосом віри у красу простої людини пройнято збірку «Соняшники» Івана Драча, до якої ввійшли його балади. У них висловлено захоплення поета талантами українців, опоетизовано сільських жінок [ 8, с. 238].

Українська епіка 60 – 90-х років минулого століття розвивалася в силовому естетичному полі Олександра Довженка: його оповідання та кіноповісті визначили характер художніх пошуків новелістів, повістярів, романістів («Людина і зброя» Олеся Гончара, «Вир» Григорія Тютюнника, «Дикий мед» Леоніда Первомайського). Естетика Довженка зумовила духовний потенціал образного мислення митців, увагу до національно виразних характерів, що несуть у собі загальнолюдські начала.

У цей період в українській прозі функціонувало декілька художньо-стильових течій: аналітико-реалістична, художньо-публіцистична, лірико-романтична тахимерна [ 14, с. 47].Проза досягла значних художніх здобутків. Вона була пройнята увагою до проблем людини, її духовних і моральних цінностей. Епіка розвивалася в річищі суспільно-філософського аналізу й синтезу дійсності. Художній світ набув поліфонічного виміру, герої зображувалися багатовимірно. У багатьох прозаїків майстерно змодельовано складні людські взаємини та глибини душі особи.

Жанр роману в ІІ половині XX ст. зазнав мистецького піднесення. Він характеризується тематичним розмаїттям, широтою охоплення минулого і сучасного життя народу. У ньому порушувалася суспільно-громадянська, етико-моральна й екзистенційна проблематика: «Дума про тебе», «Чотири броди» Михайла Стельмаха, «Люди зі страху» Романа Андріяшика, «Хвилі» Юрія Збанацького, «Тронка», «Собор», «Берег любові» Олеся Гончара.

В умовах науково-технічної революції почалися процеси дегуманізації людини. У глобалізованому світі виник інтерес до історичної пам’яті, свідомості народу, його духовності й ментальності, витоків людини, її архаїчного і модерного мислення. У такій атмосфері митці звернулися до історичної тематики, епічного осмислення національної і світової історії, своєрідності й самобутності особи та народу [ 25, с. 359].

Це спричиняє розвиток історичного роману, в якому письменники торкалися теми Великої Вітчизняної війни, питання миру, людяності й антилюдяності, вибору й пасивного очікування.Велика Вітчизняна війна–одна з найтрагічнішихподій нашого народу, якане могла не хвилювати жодного письменника, особливо тих, хто був на фронті, чиє дитинство вона опалила.

Уже на початку війни на Україну була звернена особлива увага. Журнал «Правда» друкує вірші українською мовою відомих вітчизняних поетів.Найбільше про війну писали такі прозаїки та поети, як О. Мусієнко, О. Довженко, Ю. Збанацький, А. Малишко, П. Тичина,М. Рильський, О. Гончар, О. Коломієць,ЛінаКостенко, Г. Тютюнник та інші.

Якщо уважно вчитатися, то національними письменниками війну зображено у двох планах: перший – уславлення героїзму українського народу,романтизація і частково ідеалізація рис, які висвітлила війна,– безстрашність, патріотизм, героїзм, дружба, згуртованість; другий – змалювання правди про війну: причини початку війни, сталінська політика, помилки у війні, недоліки та прорахунки.

Найтиповішими творами радянських часів про війну були «Прометей» А. Малишка, «Слово про рідну матір»М. Рильського, «Прапороносці»О. Гончара, в яких підносився героїзм радянського народу, прославлялися партія, яка керувала країною і народом.Створений учасником Великої Вітчизняної війни – О. Гончаром – роман «Прапороносці» став голосом воїнів, які полягли на фронтах, символом Перемоги. У творі пристрасно змальовано духовну красу героїв, що не зникає навіть у страшному пеклі бою. Кожен із бійців роти Брянського — Людина з великої літери, кожний персонаж роману— своєрідний характер, наділений виразними індивідуальними рисами.О. Гончар оспівує високий гуманізм воїнів, щиру повагу до інших народів. Його герої діють не як жорстокі, мстиві завойовники, а як свідомі борці проти фашизму.Вони поступово проймаються думкою про свою роль як визволителів народів Європи[ 25, с. 297 ].

Особливий успіх серед читачів мав і роман «Людина і зброя», в якому художньо правдиво змальовано події 1941 року, коли Червона армія відступала під натиском ворога.

Писав про війнуй О. Довженко, свого часупостраждав за свою «Україну в огні». Він вів щоденник протягом війни, з якого читач дізнався багато того, про що не можна було писати. На основі цього щоденника та інших записів і документів створено прекрасний роман. Це не лише розповідь про 1941 – 1945 рр. в Україні, а й правдиві картини сталінських порядків, в яких письменник давно розчарувався і був із ними незгоден. «Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібне, крім панегірика», – писав митець [ 23, с. 216].

Натомість Довженко панегірика не хотів писати, він не міг замовчувати гірких фактів: під час війни були не лише суцільні патріотизм і героїзм (хоч це й переважало), були й неприємні факти, такі, як зрадництво, мародерство, дезертирство, «свої» поліцаї і старости, одруження з ворогами т. ін. Наприклад, персонаж роману «Україна в огні» – Лаврін Запорожець – добровільно стає старостою, Христя одружується з італійським офіцером, Олеся сама запрошує на ніч до себе Кравчину, дезертирують двоє сільських хлопців. Про таке не прийнято було писати. Дискусія «на рівних» між Запорожцем і німецьким полковником фон Краузе теж незвична: раніше німці зображувалися лише жорстокими і дурними [ 23, с. 220].

Ліна Костенко також по-новому осмислила війну – із сучасних позицій. Поетеса сама пережила страшні воєнні роки, свої спогади й душевні болі вона вилила, висповідала в таких поезіях,як «Пастораль XX сторіччя», «Мій перший вірш, написаний в окопі», «Тут обелісків ціла рота...» тощо. Майстриня слова зображує у своїх віршах не лише абстраговані картини воєнних дій, але й себе, народ, живих людей у пеклі війни. Саме томузгадані твори глибоко хвилюють читача. Усіпоезії митця,написані про війну, залишають глибокий слід у душі, вони набувають загальнонародного, загальнолюдського звучання.

Ще одним літератором, який присвятив свою творчість темі долі України уВеликій Вітчизнянійвійні,був Олекса Мусієнко – автор таких романів, як «Золоті ворота» (1962), «Чорне сонце» (1966), «Білий морок» (1970), «Голубий берег» (1978) (у спiвавторствiіз генералом Іваном Головченком), «Багряна вежа» (1982); повістей «Перевал» (1975), «Спалах» (1976); збірок есе «Пересвіти» (1985), «Український етноцид» (1994), у назвах яких, здається, і закодованоскладну долю письменника.

Отже, прозаїкиІІ половини ХХ ст. прагнули подивитися на навколишню дійсність по-новому, зрештою змінився і підхід до творчості. У літературі почали з'являтись нові теми й імена: І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, В. Стус, В. Захарченко, І. Білик та ін.

Військова проза 50 – 90-х років минулого століття – яскрава сторінка в історії національної української літератури. Вона накопичила величезний, недекларативний досвід наближення до правди, найнапруженішого емоційного фокусування реальних подій. Захоплюючі картини протистояння людини всьому звірячому, що несе війна, колективно відтворений бій «не заради слави, заради життя на землі» стали найбільшою перемогою національного художнього Слова.

У 2-му розділі роботи буде розглянуто історико-документальний роман О. Мусієнка «Багряна вежа», присвячений Великій Вітчизняній війні.