19 Поняття типології злочинів

Типологія – розподіл злочинців на категорії за ознаками, які причинно пов'язані зі злочинною поведінкою. В основі типології обов'язково лежать сутнісні ознаки явищ, що досліджуються.

В кримінологічній літературі існують декілька варіантів типологізації злочинців:

за характером антисуспільної спрямованості особи:

– з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ (життя, здоров'я, честі, гідності тощо);

– з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов'язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості і чесної праці (ті, що вчиняють крадіжки, інше викрадення майна ненасильницьким способом, шахраї, хабарники, контрабандисти, 

фальшивомонетники, торгівці наркотиками);

– з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов'язків (це особи, які вчинили злочини проти громадського порядку, порядку управління, військові та службові злочини);

– з легковажно-байдужим ставленням до дотримання правил техніки безпеки, що проявляється у вчиненні необережних злочинів;

за глибиною та стійкістю антисоціальної спрямованості:

– випадкові злочинці (винні у злочинах, які не відносяться до тяжких і порушили кримінальний закон вперше, під впливом несприятливих зовнішніх обставин всупереч своїм ціннісним орієнтаціям);

– ситуативні (є схожими з випадковими, але вчинили злочини, які відносяться до категорії тяжких (наприклад, вбивство з ревнощів);

– нестійкі злочинці (вчинили умисні злочини вперше, але раніше допускали різного роду асоціальну поведінку (алкоголіки, побутові хулігани, дрібні крадії тощо);

– злісні злочинці (ведуть злочинну діяльність доволі тривалий час на "професійному рівні". До них відносять професійні злочинці, рецидивісти. Для них злочинна поведінка є звичною);

– особливо-злісні злочинці (ведуть тривалий час злочинну діяльність. Ними є лідери злочинних організацій, а також "злодії в законі").

Використання одночасно цих двох класифікацій дозволяє виділити 25 типів злочинців: насильницькі ситуативні, корисливі злісні, корисливо-насильницькі особливо злісні тощо;

за соціальною спрямованістю особистості злочинця:

– професійний тип є самим небезпечним типом. Спрямованість особистості деформована і характеризується негативною спрямованістю. Для такої особистості притаманний правовий нігілізм, низька загальна та моральна культура. Для цього типу характерним є бажання вчиняти повторні злочини, створення відповідних криміногенних ситуацій. До таких злочинців відносяться професійні злочинці та рецидивісти, які займаються тривалий час злочинною діяльністю.

 звичний тип характеризується значною деформацією в структурі соціальної спрямованості, позитивний компонент виражений в них слабо, соціально- психологічні якості особистості є нестійкими та суперечливими. Таких осіб характеризує низький рівень правосвідомості, відсутність чітких меж між моральним та аморальним. Від професійного типу цей тип відрізняється тим, що для вчинення злочинів переважно використовуються злочинцем різноманітні життєві ситуації; особа є не активною у створенні криміногенних ситуацій. До цього типу відносяться особи, які вчиняють повторні злочини, в тому числі і рецидивісти, але в діях яких має місце загальний рецидив злочинів;

– нестійкий тип май значні стійкі деформації в структурі спрямованості особистості. В ньому компоненти негативної та позитивної спрямованості є майже рівними, але тенденції в них суперечливі і це може призвести як до посилення, так і до послаблення криміногенності особистості. Між злочином та особистістю завжди є "привід", особистісна інтерпретація якого або призводить, або не призводить до вчинення злочину. Така особа до вчинення злочину може мати досвід правопорушень та нерідко вчиняє значну кількість аморальних вчинків. У злочинах, що вчиняють такі особи, важливе місце займає конкретна життєва ситуація та дії інших осіб, наприклад, потерпілих;

– недбалий тип має в основному позитивну соціальну спрямованість. В ньому негативна спрямованість виражена мінімально. Його поведінка характеризується легковажним ставленням до правових та інших соціальних норм. Такі особи, як правило вчиняють умисні злочини невеликої тяжкості;

– випадковий тип характеризується позитивною соціальною спрямованістю. Він немає певних особистісних деформацій. Йому притаманний високий рівень правосвідомості. Злочини такими особами вчиняються виключно під впливом конкретної життєвої ситуації, в якій особа не змогла досягти бажаного результату, не спричинивши суспільно небезпечних наслідків. Такими особами вчиняються умисні злочини в стані сильного душевного хвилювання або з перевищенням меж необхідної оборони.

Така типологія злочинців є універсальною і може бути застосована до різних злочинців: корисливих, насильницьких, рецидивних тощо;

за характером взаємодії соціальної ситуації і особи: – послідовно-криміногенний тип формується в мікросередовища де норми моралі і права систематично порушуються; злочин випливає зі звичного стилю поведінки й обумовлюється стійкими антисуспільними поглядами, установками й орієнтаціями суб'єкта. Як правило, ситуація, що сприяє вчиненню злочину, активно створюється самими особами, їх кримінальна поведінка здебільшого не залежить від зовнішніх обставин.

– ситуативно-криміногенний тип характеризується порушенням моральних норм і вчиненням правопорушень. Таки тип формується і діє в суперечливому мікросередовищі, і переважно вчинення злочину значною мірою обумовлено несприятливою ситуацією. До злочину таку особу призводять її мікросередовище і весь попередній антисуспільний спосіб життя;

– ситуативний тип включає осіб, аморальні елементи у поведінці яких та в їх мікросередовищі якщо і є, то виражені слабо. Представниками цього типу злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації, що виникла не з їх вини. Водночас така особа (на відміну від випадкового злочинця) може виправдовувати в даних ситуаціях свою і чужу злочинну поведінку або не знати правомірних способів вирішення конфліктів. Так, серед цього типу розкрадачів в основному є люди, які беруть те, що "погано лежить". Жодна з наведених кримінологічних класифікацій і типологій осіб, що вчинили злочин, не може претендувати на повноту. Але вони мають як теоретичне, так і практичне значення. Вони дозволяють виявити основні характеристики осіб, що вчинили злочини та урахувати їх при проведенні заходів індивідуального запобігання, наданні соціальної підтримки таким особам з метою їх виправлення.

20 Біологічний напрямок у кримінології

Сучасна науковедческой ситуація в галузі кримінології характеризується великою кількістю численних теорій і концепцій, що відображають різні методологічні підходи і переконливо демонструють як плюралізм думок, так і значимість принципу додатковості в пізнанні соціальних явищ. Разом з тим при всьому різноманітті підходів основні кримінологічні теорії так чи інакше тяжіють до декількох базових концепціям: біологічної, психологічної та соціологічної. Всі вони стали можливі завдяки розвитку філософії та методології позитивізму і сходять до праць своїх засновників - Ч. Ломброзо, Г. Тарда і А. Кетле відповідно.

Біологічне напрямок формувалося спочатку на основі перенесення еволюційної теорії Ч. Дарвіна в область дослідження злочинності. Першовідкривачем тут по праву вважається Чезаре Ломброзо, який у відомій роботі "Злочинний людина, вивчений на основі антропології, судової медицини і тюрьмоведения" (1876) витлумачив злочин і особу злочинця в категоріях біології та антропології. Він оголосив, що злочинність визначається біологічними факторами, а злочинець - атавістичне істота, що відтворює у своїй особистості інстинкти первісної людини і нижчих тварин. Тим самим Ломброзо визнав, що існує специфічний злочинний генотип, який до того ж виражається в цілком певному наборі зовнішніх ознак, на підставі яких можна виділити злочинця із загальної маси. Звідси загальний висновок вчення необхідно па підставі відомих ознак виявляти і лікувати потенційних злочинців з тим, щоб уникнути злочину.

У традиціях вітчизняної науки давати гостро критичні оцінки вченню Ломброзо. Однак це справа невдячна і малоперспективне. Незаперечна заслуга Ломброзо полягає в тому, що вперше в історії наук про злочинність він не тільки поставив, але і доступними йому засобами вирішив завдання дослідження однієї з центральних проблем кримінології - особистості злочинця. До Ломброзо цим не займався ніхто. Що стосується безпосередньо змісту самого вчення, то, по-перше, треба розуміти, що його деяка наївність цілком з'ясовна загальним рівнем розвитку науки; по-друге, слід пам'ятати, що негативний результат в науці не менш, а часом і більш важливий, ніж позитивний; по-третє, не варто спрощувати концепцію Ломброзо до вульгарного біологізаторство, оскільки сам автор ніколи категорично відкидав значення інших (у тому числі соціальних) чинників у генезі злочинності.

Значення цих "інших" чинників було підкреслено і розвинене послідовниками Ломброзо - Р. Гарофало і Е. Феррі. Так, Е. Феррі в роботі "Кримінальна соціологія" (1881) систематизував ці фактори в три групи: антропологічні, або індивідуальні (органічна будова, психічна конституція, вік, стать та ін.), Фізичні (клімат, пору року та ін.) і соціальні (стан економіки, законодавства, політичний лад, релігія, право та ін.). Сукупний вплив цих факторів, по Феррі, здатне створювати "небезпечний стан особистості", тобто стан реальної можливості особи вчинити злочин. Відповідно, суспільство має упередити розвиток цього стану, не дати перетворитися можливості в реальність, а тому повинно приймати до небезпечного особі так звані заходи соціального захисту - лікування, ізоляцію, а то і знищення.

Р. Гарофало і Е. Феррі, відштовхуючись від робіт Ч. Ломброзо, більш докладно проаналізували соціальні та психологічні фактори в злочинності, а тому їх іноді вважають основоположниками біосоціологіческой (іноді - соціологічної та психологічної) школи в кримінології. Злочин цікавило їх не як порушення юридичної норми, обумовлене нічим не обмеженої вільною волею людини, а як прояв особливого стану злочинця, його індивідуальної схильності до злочину, яка формується під детерминирующим впливом багатьох особистісних і соціальних факторів. "Злочинна особистість" була ядром проблеми, на якій зосередилося все увагу дослідників цього напрямку.

Біологічний напрям в кримінології не вичерпується тільки ломброзианство і не пішло в минуле. Навпаки, в даний час біологічне пояснення злочинності отримує в деякій мірі новий імпульс до розвитку, враховуючи новітні досягнення в області власне біології.

Сучасні біологічні теорії можуть бути представлені, наприклад, наступними навчаннями:

- Теорія ендокринного нахилу людини до злочинної поведінки (Р. Фунес), яка причину злочинів бачить в аномаліях залоз внутрішньої секреції людини, що обумовлюють його емоційну поведінку;

- Теорія конституціонального схильності до злочинної поведінки (Е. Кречмер, У. Шелдон), що припускає наявність зв'язку між фізичною конституцією людини, психічним складом і типом поведінки;

- Хромосомна теорія (П. Джекобс), що зв'язує підвищену агресивність з наявністю у чоловіків зайвої Y-хромосоми;

- Теорія "частоти пульсу" (Д. Фарінгтон), що встановлює зв'язок злочинного насильницької поведінки зі зниженим (66 замість 68) серцебиттям.

21 Класичний етап у розвитку кримінології

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.    Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу "Про злочини і покарання" (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему.    Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і такі:    - походження покарання;    - право покарання;    - тлумачення законів;    - домірність між злочинами та покараннями;    - ціль покарань;     - таємні обвинувачення;    - про катування;    - негайність покарань;    - м'якість покарань;    - про страту;    - про призначення ціни за голову злочинця;     - як запобігти злочинові;    - про науки;    - виховання.    Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань розглядає автор.    Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.    Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву "пристрастей", котрі мотивують злочини.    Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і співмірним діянню.    Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують "мораль правопорушників". Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону.    Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й державна справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, - говорив він, - не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, що скоїла злочин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспільних і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні та не корисні". Він був переконаним противником помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися. "Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а сучасну страту замінити позбавленням волі, поєднану з працею".    Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармоїдство.

22 Соціальний напрямок у кримінології

Якщо біологічні і біосоціальні концепції розглядають пи тання, чому окремо взята людина стає злочинцем, то завданням соціологічних теорій є з’ясування того, наскільки часто, яким чином і чому злочинність обумовлюється соціальними чинниками (наприклад, економічною ситуацією). У той час як методика перших зводиться до аналізу особи правопорушника, кримінальна соціологія звертається до методики статистичного спостереження за масовими явищами, які необхідні для розуміння соціальних закономірностей. Людина як частина суспільства, звичайно, втрачає індивідуальні властивості, але натомість набуває якості середньостатистичної людини, перетворюється в певну розрахункову одиницю, за допомогою якої можна сформулювати певні закономірності, а на цій основі – і соціальні причини злочинності. Вперше систематичний збір кримінальної статистики був роз початий у Франції. Укладачем першого кримінально статистичного щорічника (з даними за 1825 р.) був АндреМішель Геррі (1802 – 1866). Він першим визнав поділ злочинності, насамперед, за віковими групами, і зокрема показав, що злочинність у групі від 25 до 30 років, досягає апогею. Також він зазначав, що бідність, як причина злочинності, не відіграє визначальної ролі: саме в найбідніших департаментах Франції шахрайство і злодійство зустрічалися рідше всього. Майнові злочини цілком залежать від розвитку торгівлі і промисловості. Найважливішою причиною злочинності Геррі вважав зниження вимог моралі в суспільстві, протистояти чому лише розвитком інтелекту (навчан ням, освітою) неможливо: для цього необхідно моральна відповідальність у вихованні в площині належного становлення характеру. Більш значний внесок у розвиток кримінальної статистики зробив бельгієць Ламбер Адольф Жак Кетле (1796 – 1874). Він розглядав злочинність як суспільне явище. Людина, вважав Кетле, – це продукт свого фізичного і соціального оточення, свого середовища, своєї індивідуальності. Будьякий злочин готує суспільство, а злочинець є лише його інструментом. Кожне суспільне утворення обов’язково породжує собою значну кількість злочинів того чи іншого типу, які немов виростають з його організації як неминучі наслідки. Кетле писав: “Є один бюджет, витрати в якому здійснюються з жахаючою сталістю, – це бюджет в’яз ниць, галер і ешафотів”1. Цим він хотів сказати, що злочинна реальність у суспільстві формується за вірогідним принципом і визначається кримінально – статистично. Виступаючи 9 липня 1831 року на засіданні бельгійської Королівської академії наук у Брюсселі, у своїй доповіді він заявив: “Ми можемо розрахувати заздалегідь, скільки індивідів почервонять руки в крові своїх громадян, скільки чоловік стануть шахраями, скільки стануть отруйниками, майже так, як ми заздалегідь можемо підрахувати, скільки чоловік народиться і скільки помре”2. Кетле вивів “схильність до злочину” у залежності від статі, професії, виховання, клімату і навіть пори року. Він підкреслював: злочинність збуджує різка зміна в житті від добробуту до убогості. Зубожілий скрізь повний спокус. За висновком Кетле, для того, щоб здійснити злочин, необхідно три умови: воля вчинити злочин, що залежить від ступеню моральності людини, сприятливі умови для злочину і можливість використати ці умови. Цей вражаючий висновок став закономірним наслідком розвитку демографічної статистики в ХVІІ ст. Однак аж до ХІХ ст. систематичні дані статистики про злочинність були відсутні. Правда, ще в 1788 р. Бентам висловив припущення про те, що в області злочинності повинні спостерігатися стійкі статистичні закономірності. Така статистика, писав він, могла б стати найдосконалішим методом постачання законодавця необхідними даними для його роботи. Ці дані могли б скласти різновид політичного барометра, за допомогою якого можна було б судити про ефективність відповідного законодавства, так само, як рівень смертності говорить про фізичне здоров’я країни, кримінальна статистика свідчить про її моральне здоров’я. Дослідження статистиків в області злочинності проводилися за віком, статтю, національністю, професією й освітою злочинців, за економічними умовами, за порою року. Головний висновок, до якого вони прийшли, полягав у тому, що кількість всіх злочинів, а також кількість конкретних видів злочинів залишаються приблизно однаковими щороку. Таку саму закономірність було виявлено й у цифрах злочинів, які характеризують стан злочин ності у певних соціальних умовах, у місті чи селі і т.ін. Було виявлено, що складаючись з окремих злочинних актів, утворюється явище, відмінне від складових його частин, тобто злочинність як соціальний феномен, яка існує лише в суспільстві і залежить від умов цього суспільства . Чим же відрізняється злочинність, тобто сукупність злочинів, від кожного окремого злочину? Як цю проблему вирішували наші попередники? Суть полягає в тому, що кожний окремо взятий злочин міг відбутися, а міг і не відбутися, але стосовно сукупності таких випадкових явищ подібний підхід неможливий, тут доводиться констатувати, що “це не тільки могло, але і повинно було відбутися”, отже злочинність в цілому є явищем закономірним для конкретних умов конкретного суспільства. Але якщо злочинність на відміну від окремого злочину є постійною, непохитною, виразною, то її існування породжується також якимись стабільно діючими силами. Визнання злочинності як соціальної закономірності неминуче веде до визнання її обумовленості соціальними явищами, які сприяють чи перешкоджають існуванню злочинності. Цей висновок і зробив Кетле. “Суспільство, – писав він, – містить у собі зародок усіх злочинів, що мають скоїтися, тому в ньому містяться умови, що сприяють їх розвитку; воно, так би мовити, готує злочин, а злочинець є лише знаряддям. Усякий соціальний стан припускає, відому кількість і відомий порядок злочинців, що є необхідним наслідком його організації. Це спостереження, що на перший погляд може здатися безрадісним, проте є дуже втішним, якщо подивитися на нього ближче. Воно вказує на можливість удосконалення людей за допомогою зміни установ, звичок, стану освіченості, загалом усього, що має вплив на їх побут”. 1 Отже, вперше, у кримінології було поставлено наголос на важливість соціальних умов, продемонстрована соціальна детермінованість злочинності, її відносна незалежність від волі і свідомості окремих людей, її похідний характер від умов соціального середо вища. Саме в цей період французький кримінолог Лакассань вивів знамениту формулу: “Кожне суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує”.2 Ця фраза була сказана ним у 1885 році на I Міжнародному конгресі антропологів у Римі. Позиція соціального детермінізму в кримінології спричиняє надзвичайно важливі висновки. І перший з них полягає в тому, що, не змінюючи соціальних умов, що породжують злочини, марно було б намагатися радикально вплинути на злочинність. Якщо підставою злочинності є об’єктивні (тобто не залежні від волі людей) чинники, то злочинність відтепер перестає здаватися лише плодом егоїстичних спрямувань деяких людей. Таке уявлення про злочинність виникає стихійно і є надзвичайно стійким. Насправді, здається очевидним, що злочини вчиняють ті, хто хоче їх скоїти (вільна воля). Бажання скоїти злочин притаманне егоїстичним, морально зіпсованим і невихованим особам. Досить умовити цих людей (чи залякати їх) і злочини зменшаться, злочинність зникне. Якщо ж не все в поведінці людей залежить від їх намірів, бажань (їхньої волі), якщо їх вчинками рухають не об’єктивні чинники, тоді ані жорстокі покарання, ані найдосконаліше кримінальне законодавство, ані найідеальніша машина юстиції самі по собі радикально вплинути на злочинність не в змозі. Ідея про причинність у сфері людських дій, яка виникла, ніколи не буде викреслена із сукупності наук, що вивчають поведінку людей. Проте, концепцію Кетле обмежувало механічне розуміння соціального детермінізму. Для соціального життя він намагався вивести закони, аналогічні принципам механіки (дія дорівнює протидії, рівновага – заснована властивість суспільства, вона може бути стійкою і не стійкою, і т.п.). Ці закони єдині для всіх епох і всіх народів. М. Манхейм був правий, коли писав, що “кожне суспільство має такий тип злочинності і злочинців, що відповідають його культурним, моральним, соціальним, релігійним і економічним умовам”.1 Відразу, декількома сторінками пізніше, він додає, що злочинність – це “глибоко закореніла хвороба нашого суспільства”.2 Це доповнення дуже примітне. Відразу виникає запитання: чи можливо вилікувати такий організм? Іншими словами, чи є злочинність хворобою, чи невід’ємною частиною соціального ладу? Відповісти на це запитання в рамках механічного детермінізму неможливо. Початок XX ст. приніс із собою значний ріст злочинності. Вона набула нових відмінних рис (агресивні руйнівні дії, зростання ролі наркотиків у злочинності, поширення злочин ності “білих комірців” (бізнесменів, директорів корпорацій і т.ін.), Вагомого впливу зазнав стан злочинної статистики з постійним ростом злочинності серед неповнолітніх. Соціальний детермінізм Кетле, являючись механічним, був не в змозі пояснити цей ріст злочинності, що ставив під сумнів його постулати. 1. У суспільстві, як і в будьякому механізмі, як і в природних процесах, описаних фізикою Ньютона, причинний зв’язок діє в одному напрямку, за схемою причинанаслідок. У соціальній реальності, як виявилося, причина і наслідок постійно міняються місцями, взаємодіють. Низький матеріальний рівень, незабезпеченість дійсно ведуть до росту майнових злочинів, але і зростання матеріального статку сам по собі викликає у відповідних соціальних умовах більш крайні форми злочинності. Так, аналізуючи дані кримінальної статистики за 50 років (1830 – 1880), французький психолог і кримінолог Г.Тард писав: “Але особливо збільшилася жадібність, здається, разом зі збільшенням народного добробуту”.3 2. Суспільство, як і будьякий механізм, засноване на певній, обмеженій кількості правил і принципів, пізнаючи які, люди виявляться здатними поводитися розумно, тобто відповідно до цих пізнаних правил, а тому ріст грамотності, освіченості сам по собі сприяє зниженню злочинності. Однак і цей, постулат, що здавався цілком резонним, себе не виправдав. Епоха торжества буржуазних ідеалів виявилася епохою глибокого розчарування в сфері боротьби зі злочинністю. В обуренні і здивуванні Тард вигукує: “Як! Ріст трудової діяльності і багатства робить природним ріст злочинів і злочинців! А де ж, моральна сила праці, моральна чеснота багатства, про які стільки говорили? Освіта зробила великі успіхи. Де ж благодійна, настільки прославлена дія освіти на вдачі? Як! Ті великі попереджувальні ліки від соціальної хвороби: праця, загальний достаток і освіта – посилено діяли не раз, а потік злочинності, замість того, щоб пересихати, раптом вийшов з берегів”.1 Ці питання, що стали перед кримінологами і які на початку XX ст. сприяли необхідності, дати нове тлумачення соціальних явищ, зокрема злочинності, ввести нові категорії і поняття сучасної духовної культури суспільства, перебороти механічний матеріалізм Кетле, виходячи з положення про те, що немає і не може бути суспільства без культури, що саме наявність духовної культури – принципова риса будьяких форм людського співісну вання, що не досліджуючи її специфічних законів, не можна пояснити жодного соціального явища, з поміж яких і злочинність. Вся справа в тому, яка ця культура. Розкрити специфіку детермінації соціальної поведінки, яка не зводиться ні до механічного матеріалізму, ні до суб’єктивного ідеалізму, прагнули відомі французькі соціологи – вже згадувані нами Габріель Тард (1843 –1904) і Еміль Дюркгейм 2 (1858 – 1917), які і заклали основу кримінальносоціологічної теорії. Тард розробив теорію професійного злочинця і теорію злочинного наслідування. Злочин – це ремесло, професійна дія. Професійний злочинець навчений спеціальним навичкам і прийомам. Він довго вчиться, завойовуючи свою професію. У злочинцяпрофесіонала свій жаргон, стосовно своїх колег він поводиться відповідно до визначеного кодексу поведінки. Могутньою, підсвідомою і таємничою рушійною силою, що лежить в основі всієї діяльності суспільства, включаючи і злочинність, є, на дум ку Тарда, наслідування. Наслідування це соціальна “форма руху, завдяки якій думка передається від одного мозку до іншого”. Чим ближче люди сходяться один з одним, тим більше вони один одного наслідують. Еміль Дюркгейм вважав поведінку, що відхиляється, нормальною. Він заклав основу теорії аномії, відповідно до якої уникнути поведінки, що відхиляється, не можна, оскільки в суспільстві спостерігається величезне розмаїття різних видів поведінки. Нормальною поведінка вважається через надмірний контроль суспільства в якому відсутня злочинність. Якщо повністю усунути злочинність у суспільстві, у ньому не буде прогресу і ніяких соціальних змін. Злочинність логічним чином включено до кола основних умов існування соціальної організації. Якщо в злочинця не буде можливості вчинити протиправну дію, то не зможе виявити себе і геній. Під “аномією” Дюркгейм розумів стан без норм, без законів. У суспільстві, де панують людська солідарність і соціальна єдність, злочинність низька. Коли ж соціальна згур тованість розпадається і підсилюється ізоляція індивідумів (у силу поділу праці, технічного прогресу, старіння принципів і норм, що впорядковують суспільство й ін.), зростає поведінка відхилення. “Отже, – робив висновок він, – злочинність необхідна: вона міцно пов’язана з основними умовами будьякого соціального існування і в силу цього корисна, оскільки ті умови, частиною яких вона є, невіддільні від нормальної еволюції моралі і права.” 1 Ненормальним є надлишкова злочинність або занадто низький її рівень. У першому випадку суспільству загрожує розпад, у другому – застій соціального розвитку. Нормальним є застосування кримінального покарання, що служить для забезпечення центральної соціальної функції – наочної демонстрації значення визнаних соціальних цінностей, служінню меті об’єднання людей у суспільстві навколо цих цінностей. Дюркгейм вважається засновником теорії соціальної дезорга# нізації. Ця теорія робить спробу піднятися від мікрогрупи до більш значних соціальних інститутів – соціальнопсихологічних, соціальнокультурних, соціальноекономічних і політичних протиріч.

23 Поняття особи яка вчинила злочин. Співвідношнення соціального і психологічного в особі злочинця . Поняття особи потерпілого

Особою, яка вчинила злочин, вважається не лише виконавець діяння, передбаченого у статті Особливої частини КК, а й інший співучасник цього самого злочину. Тому однакові вимоги до суб'єкта - досягнення ним певного віку, осудність - висуваються також щодо організатора, підмовника, пособника цього самого злочину. Деякі особливості передбачені лише у визначенні, кого вважати особою, яка вчинила злочин, у складах злочинів зі спеціальним суб'єктом. Таким чином, можна стверджувати, що особою, яка вчинила злочин, слід вважати не лише виконавця злочину, а й його організатора, підмовника, пособника. Разом із тим, щодо злочинів, у яких бере участь лише одна особа (без співучасті), особу, яка його вчинила, прийнято іменувати просто суб'єктом злочину; у злочинах, де є кілька співучасників, поняття особи, яка вчинила злочин, охоплює як виконавця, так і інших співучасників.

Питання про співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця дискутується протягом усього розвитку науки кримінології. Вирішення цього питання полягає у визначенні, що саме впливає на злочинну поведінку особи — якості, що були набуті особою протягом життя або які вона успадкувала. Це питання для кримінології має принципове значення, оскільки від його вирішення залежать рекомендації щодо обрання шляхів і засобів впливу на злочинність.    Якщо виходити з положень вульгарного матеріалізму (все залежить тільки від зовнішнього середовища), то відповідно особа злочинця виникає тільки внаслідок впливу зовнішнього середовища, і подолання злочинності залежить тільки від усунення відповідних соціальних факторів. У такому разі неможливо обґрунтувати відповідальність і заходи, спрямовані на коригування особистісних характеристик.    Аналогічною буде ситуація, якщо виходити з тези про те, що злочинна поведінка зумовлена тільки біологічними факторами. У таких випадках особиста відповідальність втрачає будь-який сенс з таких міркувань: якщо генетичні або інші біологічні особливості особи однозначно визначають характер її злочинної поведінки і позбавляють її можливості вибрати інший вид поведінки, таку особу не можна визнати суб’єктом злочину.    Виходячи з того, що визначення особи людини як біосоціальної системи високого рівня складності є загальноприйнятим, більшість вчених-кримінологів визнають, що особа злочинця органічно поєднує соціальне й біологічне, а головне питання дискусії полягає в такому: що є визначальним в особі злочинця — соціальне чи біологічне і як вони співвідносяться. Це питання вирішується представниками соціологічних і біологічних (біопсихологічних) напрямів у кримінології по-різному.    З погляду представників першого напряму суть відмінності злочинної поведінки від правомірної полягає в її спрямованості, цілях і системі мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, погляди зовсім іншого характеру, ніж законослухняних громадян. Вольові фізичні характеристики можуть сприяти або перешкоджати вчиненню злочинів, проте за їх допомогою неможливо визначити чому саме вчинено злочин.    Отже, предметом кримінологічного вивчення, що допоможе відповісти на питання про причини злочинної поведінки, повинна бути така система особистісних характеристик, що закономірно виявляються в ній:    - сфера потреб і мотивації (потреби, інтереси, мотивація);    - ціннісно-нормативна сфера свідомості особи (погляди, установки, переконання, ціннісні орієнтації, спрямованість особи);    - соціальні позиції особи з відповідними соціальними нормами;    - діяльність особи, що має значення в соціальному, моральному та правовому аспектах, її місце і роль у цій діяльності.    Представники цього напряму не заперечують можливостей впливу на злочинну поведінку психічних аномалій особи. Але на їх думку, власне психічні аномалії здебільшого не успадковуються, а набуваються, тобто мають соціально зумовлене походження внаслідок впливу умов у сім'ї, форм виховання, обстановки в колективі тощо. На їхню думку, у боротьбі зі злочинністю осіб, що мають психічні аномалії, необхідно вживати заходів як правового, так і медичного характеру.    Розглянемо й іншу точку зору на вирішення цього питання, яку пропонує А. Зелінський. Він вважає, що у кримінології, як і в інших науках про людину, домінує вульгарно-соціологічний підхід до трактування особи. Піддаючи критиці тезу, що самі по собі біологічні властивості особи не можна вважати причинами злочинної поведінки, вчений пояснює такий підхід неправильною оцінкою соціального й біологічного в особі людини. Соціальне — це ні що інше, як особливо організоване біологічне, а особа людини формується під впливом двох одночасно діючих потоків інформації — соціальної і генетичної.    Генетично успадковується темперамент, від якого значною мірою залежить характер людини, зокрема така його особливість, як залежність поведінки від зовнішнього впливу. Саме за цією ознакою людей поділяють на екстравертів (велика залежність) та інтровертів (незначна залежність). Успадковує людина й інтелектуальні та інші здібності, талант, обдарованість. Багато людей народжуються із соматичними та психічними захворюваннями, які ускладнюють процес їх соціальної адаптації. Так, за даними судово-психіатричної експертизи, 50-70 % вбивць і осіб, що вчинили насильницькі злочини, є особами із психічними аномаліями, які вчинили злочини в “межових станах”. Успадковується також фізична організація індивіда, яка має велике, а іноді вирішальне значення для формування особи злочинця. Крім того, життя дає приклади природженої схильності до вчинення злочинів — це випадки вчинення злочинів неповнолітніми в ранньому віці, коли стверджувати про вплив соціального середовища недоцільно.    На підтвердження своєї тези А. Зелінський наводить також приклади підвищеної кримінальної активності серед окремих національних груп (мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на теренах колишнього СРСР, негрів та іммігрантів з країн Латинської Америки (особливо пуерториканців) у США, що неможливо пояснити виключно соціальними факторами. Але ця тема залишається практично недослідженою через побоювання звинувачень у расизмі.    Твердження, що будь-який злочин є результатом свідомої антисоціальної спрямованості (установок) особи, А. Зелінський так само вважає помилковим. Спрямованість є однією з підструктур особи, яка хоча й визнається основною у процесі внутрішньої регуляції діяльності, проте не є єдиним її регулятором. Вибір певних вчинків здійснюється за участю всіх елементів біосоціальної системи, якою є особа людини. Зокрема, такий вплив здійснюють як підструктура досвіду, так і підструктура особливості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних процесів. Підструктура біологічно зумовлених якостей особи — темпераменту, здібностей, типу нервової системи, а також патології психіки — бере діяльну участь у процесі саморегуляції, а іноді є визначальною. Окремі види психопатії за певних умов визначають протиправну поведінку особи, а патологічні відхилення психіки зумовлюють підвищений ризик насильницьких посягань на життя, здоров’я, честь і гідність інших.    Отже, маемо два протилежних погляди на співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця, а також аргументи на їх підтвердження і спростування протилежних точок зору.    З огляду на те що прихильники обох поглядів визнають вплив на злочинну поведінку особи психічних аномалій (відповідно з урахуванням специфіки обох поглядів), а також на важливість цього питання потрібно розглянути його детальніше.    Інтерес кримінології до психічних аномалій зумовлюється тим, що велика кількість осіб з тих, хто вчиняє злочини, мають такі аномалії. Так, за даними досліджень Ю. Антоняна і С Бородіна, серед осіб, що вчинили вбивства, хуліганства, зґвалтування, крадіжки, пограбування та інші тяжкі злочини, понад половину мають розлади психіки, які не позбавляють їх осудності. Вивченням злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями займається судова патопсихологія.    Судова (кримінальна) патопсихологія — це самостійна наукова дисципліна, що виникла на межі патопсихології, судової психіатрії і кримінології. Предметом судової патопсихології є особливості психології особи і злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями у зв’язку з питаннями кримінального й цивільного права, які мають криміногенне значення і передбачають розробку заходів профілактики такої поведінки. Таким чином, судова патопсихологія вивчає психологічну природу, психологічні закономірності й механізм впливу психічних аномалій на вчинення кримінально караних діянь. Об'єктом вивчення судової патопсихології є психологічні особливості особи і злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями [2].    Під психічними аномаліями розуміють такі розлади психічної діяльності особи, які не виключають осудності, але спричинюють особистісні зміни, які можуть мати криміногенне значення. Такі аномалії ускладнюють соціальну адаптацію індивіда і зменшують його здатність усвідомлювати власні дії й керувати ними (Ю. Антонян, В. Гульдан).    На думку сучасного російського кримінолога Л. Балабанової [2], психічні аномалії спричинюються до виникнення і розвитку таких рис характеру, як подразнювальність, агресивність, жорстокість і водночас підвищують навіюваність і послабляють контрольні механізми й вольові процеси. Вони перешкоджають нормальній соціалізації особи, засвоєнню нею суспільних цінностей, встановленню нормальних зв’язків і відносин, заважають займатися певними видами діяльності або взагалі працювати, внаслідок чого підвищується ймовірність вчинення протиправних дій і ведення антисуспільного образу життя.    За певних умов психічні аномалії зменшують опір до впливу ситуацій, у тому числі конфліктних; створюють перешкоди щодо розвитку соціально корисних рис особи, особливо щодо її адаптації до зовнішнього середовища; послаблюють механізми внутрішнього контролю; звужують можливості вибору рішень і варіантів поведінки; полегшують реалізацію імпульсивних, випадкових, у тому числі протиправних вчинків. Усе це негативно позначається на розвитку особи і може призвести до злочинної поведінки.    Вивчення впливу психічних аномалій на злочинну поведінку особи має важливе значення для визначення їх місця й ролі серед причинного комплексу явищ, що породжують злочинність. На думку вітчизняних кримінологів, кримінологічне дослідження психічних аномалій може бути плідним тільки тоді, коли вони розглядаються у структурі особи, оскільки поведінка людини залежить від того, на якому особистісному ґрунті в неї виникають і розвиваються розлади психіки.    Злочинні дії осіб з психічними аномаліями більшою мірою, ніж дії здорових людей, зумовлюються ситуаційними фактора-ми. Це пояснюється тим, що розлади психіки людини призводять до загострення особистісних рис і водночас звужують адаптаційні можливості особи, а це призводить до збільшення кількості ситуацій, в яких людина з такими розладами може поводитись дезадаптивно. Що більшою мірою ситуація не відповідає цьому типу особи, то більше вона є нестерпною для суб’єкта і сильніше він прагне зруйнувати її, навіть через вчинення протиправних діянь.    Л. Балабанова [2] наголошує, що при оцінюванні криміногенності психічної аномалії необхідно пам’ятати, що незалежно від її виду й місця у структурі особи осудного індивіда вона не може фатально призводити до вчинення злочину. Щоб визнати психічні аномалії причинами злочинів, необхідно довести, що їх наявність завжди призводить до злочинної поведінки, а відсутність сприяє суспільно корисній поведінці. Криміногенність психічних порушень завжди залежить від особливостей особи, а в кінцевому підсумку — від умов її формування, виховання, зовнішнього впливу протягом усього життя індивіда.    Психологічні особливості особи і поведінка злочинців з патологією психіки у кримінологічній літературі ще не вирізнились в окрему проблему. Це пов’язано з тим, що перед кримінологами постає потреба діагностування психічних аномалій при наявності знань про спеціальні психологічні методики.    На думку відомих російських кримінологів Ю. Антоняна і С Бородіна, саме відставання у вивченні психології і психопатології особи є однією з основних причин недостатньої наукової розробки проблем індивідуальної профілактики злочинів, виправлення і перевиховання злочинців.    Питання впливу особи злочинця з психічними аномаліями на вчинення ним протиправних дій глибоко досліджували Ю. Антонян і В. Гульдан. Вони вважають, що психічні аномалії будь-якої природи не можуть жорстко й однозначно визначати злочинну поведінку, яка є результатом взаємодії соціально набутих особистісних якостей і психічних аномалій (за їх наявності) із зовнішніми обставинами.

Вивчаючи будь-яку особу (у тому числі злочинця і потерпілого) як суб'єкта того чи іншого виду соціальної діяльності, треба мати на увазі, що між особою та її поведінкою існує нерозривний зв'язок.

Конкретна особа являє собою індивідуальну форму буття суспільних відносин, це цілісна сукупність взаємопов'язаних рис, властивостей і якостей учасника і носія цих відносин.

Деяка частина громадян характеризується суспільне негативною діяльністю, зокрема, злочинною поведінкою. Ефективність боротьби зі злочинністю не може бути високою без глибокого знання про тих, хто вчиняє злочини. Звідси виникає потреба вивчення особи злочинця. Але при цьому не можна ігнорувати й різнобічну інформацію про їх жертви, мотиви і мету дій усіх учасників кримінальних подій. Не буде перебільшенням, коли скажемо, що іноді дані про особу потерпілого мають не менше значення, ніж про злочинця. Роль жертв у виникненні й розвитку криміногенних ситуацій часто дуже значна, тому потрібний аналіз усіх віктимологічних чинників, аби зробити правильні висновки й узагальнення. Врешті-решт, це потрібно для прийняття рішень щодо забезпечення особистої безпеки потенційних жертв злочинів.

Як уже зазначалося, в основу поняття жертви злочину можна покласти визначення потерпілого, яке дано в ч. 1 ст. 49 КПК України, але цим не можна обмежуватися. Треба розкрити поняття жертви у віктимологічному плані, що, в свою чергу дасть змогу перейти до класифікації і типології потерпілих як суб'єктів не тільки правових, а й інших суспільних відносин. Це потрібно ще й тому, що питання про віктимологічне поняття потерпілого постійно дискутується у спеціальній зарубіжній та вітчизняній літературі. Г. Гентіг, наприклад, жертвою вважав таку особу, яка об'єктивно зазнала порушення якого-небудь права, захищеного законом, і яка сприймає таке порушення з невдоволенням або стражданням. Він зазначав, що можуть бути також колективні й абстрактні жертви: окремі соціальні І групи, суспільство в цілому, держава, правопорядок тощо.

Автор однієї з перших іноземних дисертацій з віктимології Паащ писав, що жертвою з точки зору кримінальних наук є така фізична чи юридична особа, у якої порушено будь-яке право, що користується захистом держави. Відомий теоретик віктимології Нагель визначає це поняття так: "Жертвою є той, хто піддається такому незаконному заподіянню шкоди з боку співгромадян, що правова система реагує проти порушника, який виступає в якості "віктимізатора".

В.Я. Рибальська пропонує своє визначення поняття потерпілого. Ним є фізична особа, якій у результаті злочинного посягання спричинено фізичну, моральну або матеріальну шкоду, визнана такою обвинувальним вироком, що вступив у законну силу. Це поняття ширше, ніж у кримінально-процесуальному законодавстві. В останньому випадку за межами віктимологічних досліджень опинилися б потерпілі від убивств (як відомо, мертві не визнаються учасниками кримінального процесу), латентні жертви, потерпілі, хоч і визнані такими постановою слідчого, але не підтверджені судовим вироком, наприклад, у зв'язку з припиненням справи, та деякі інші категорії потерпілих.

Підсумовуючи сказане, можна дати таке віктимологічне визначення поняття жертви злочину.Жертва злочину - це людина (спільнота людей у будь-якій формі їх інтеграції), якій злочином заподіяно фізичну, майнову або моральну шкоду незалежно від того, визнано її у встановленому законом порядку потерпілим чи таким вона сама себе вважає. Звичайно, таке широке розуміння жертви злочину може бути конкретизовано залежно від предмета і завдань дослідження, а також у процесуальній діяльності слідчих та судових органів.

Велике значення у розкритті змісту даного поняття має вивчення особи потерпілого на соціально-психологічному рівні - це її соціальний статус, позиції, ролі. Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов'язків у межах кримінального процесу і, що важливо для віктимології, його відносинами з іншими особами, втягнутими в орбіту злочинної діяльності. 

24 Класифікація видів поведінки жертви злочину

Позиція жертви - це особливості відносин між "співпотерпілими", між ними і третіми особами або свідками злочину і, зрозуміло, між жертвою і злочинцем. Роль жертви - істотний фактор у вчиненні злочину. Адже її поведінка може так вплинути на розвиток конфлікту, що перетворить її з об'єкта злочину на його суб'єкт (наприклад, у бійці, сімейно-побутових конфліктах).

У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:

а) правомірна, коли жертва реагує допустимим законом способом на суспільне небезпечні дії злочинця або коли вона не створює умов для вчинення злочину;

б) нейтральна, коли між діями жертви і злочинця немає прямого зв'язку;

в) неправомірна, коли дії жертви містять ознаки того чи іншого правопорушення, у тому числі злочину.

Особливе віктимологічне значення має, безумовно, неправомірна поведінка жертви, яка дуже часто є джерелом конфлікту і провокацією злочину, її форми різні: від фізичного чи психічного насильства щодо злочинця або його близьких до їх образи, проявів неповаги до громадського порядку та загальновизнаних норм моралі. Випадки неправомірної поведінки потерпілих найчастіше трапляються при вчиненні таких злочинів, як вбивство, тілесні ушкодження, зґвалтування, грабежі, розбої тощо.

З точки зору теорії ролей, жертви злочинів можуть бути такі, що усвідомлюють чи не усвідомлюють своє становище через різні обставини; стійкими (які неодноразово зазнають нападу) та випадковими (коли особа була об'єктом разового злочинного посягання). Роль потерпілого може бути також відкритою чи прихованою. Саме відкрито-провокуюча роль потерпілого у генезисі злочину призводить до його реального вчинення.

Приховану роль жертва може розпочати "грати" задовго до злочину внаслідок своїх віктимних особистих якостей, статусу, поведінки. Така особа ніби експонується, виставляє себе мішенню для злочинних посягань. Схожим є поняття евентуальної жертви - тієї ж потенційної жертви, але більш детермінованої віктимологічними ситуаціями і вибором самого нападника (наприклад, хулігана).

Латентна жертва - це особа, яка реально постраждала від злочину, але з якихось причин цей факт залишився прихованим від офіційного обліку. Тому до латентних жертв мають бути віднесені й ті потерпілі, яким закон надав право вибору - повідомляти чи не повідомляти про злочин, що стався (справи так званого приватного обвинувачення).

Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав'язується. Звідси роль жертви може бути реальною і уявною (мається на увазі її самооцінка). Принципове значення має й виділення персоніфікованих та колективних ролей. Хоч віктимологія в основному вивчає конкретних жертв, але не варто випускати з виду того, що нерідко саме від групової поведінки залежить процес перетворення на жертву як групи осіб, так і окремих її членів.

Проблема класифікації жертв злочинів і ще більшою мірою їх типології - надто складна. Адже жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження і до смерті. Надзвичайна неоднорідність об'єкта створює серйозні труднощі для віктимологічної класифікації, оскільки існує велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Але при цьому необхідно додержуватись однієї основної вимоги - віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з одного боку, і діями злочинця до і під час вчинення злочину, з іншого. Цей зв'язок може простежуватись у різних аспектах: соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо.

Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних чи необережних злочинів, винна чи невинна, заздалегідь намічена чи ні, випадкова чи жертва-співучасник). Але ці критерії не задовольняють потреб науки і практики, бо не розкривають дійсного розмаїття взаємодії потенційної жертви і злочинця.

Кримінально-правовий підхід до віктимологічної класифікації здійснив відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон. Він розрізняє: жертву, повністю не винну (вона називається "ідеальною"); жертву з незначною провиною; жертву, винну однаково зі злочинцем; добровільну жертву; жертву з провиною більшою, ніж у злочинця; жертву, особисто винну у вчиненні злочину; стимулюючу жертву (психічно хворі, малолітні, особи похилого віку). Практична цінність цієї класифікації безперечна. Проте вона не враховує інші віктимологічні аспекти цієї проблеми.

Комплексний підхід кладе в основу класифікації ступінь віктимності, що відображає у найбільш узагальненому вигляді: віктимну деформацію особи; професійну віктимність; вікову віктимність; віктимну патологію. Це дає можливість виділити кілька типів жертв злочинів.

1. Випадкова жертва - коли особа стає такою внаслідок збігу обставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою і злочинцем, не залежать від їх волі і бажання.

2. Жертва з незначним ступенем ризику - особа, яка живе за нормальних для всіх людей факторах ризику і віктимність якої зросла непередбачене під впливом конкретної несприятливої ситуації.

3. Жертва з підвищеним ступенем ризику - особа, яка володіє низкою віктимних властивостей. До цієї категорії належать два основні види жертв:

а) жертви необережних злочинів - коли характер роботи, що вони виконують, або їх поведінка у громадських місцях мають більш високу, ніж звичайна, віктимність;

б) жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, що вони виконують, містять підвищений ризик (працівники правоохоронних органів, воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього типу можуть бути й особи, віктимність яких зросла внаслідок конкретних взаємовідносин між жертвою і злочинцем, а також діями третіх осіб, які спричинили конфліктну ситуацію. Віктимність може виявитися також у манерах поведінки майбутньої жертви, її зовнішньому вигляді.

4. Жертва з дуже високим, ступенем ризику - особа, морально-соціальна деформація якої не відрізняється від правопорушників. Вона характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою розбещеністю тощо. Висока віктимність - це стан, який довгий час не зникає і після того, коли особа змінила свою поведінку.

Класифікація і типологія жертв злочинів тісно пов'язані з вирішенням практичних завдань боротьби зі злочинністю, оскільки полегшують діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи.

Підбиваючи підсумки усього сказаного, можна зробити висновок, що основними завданнями віктимології є:

- виявлення кола осіб, які можуть стати жертвами злочинів;

- встановлення взаємозв'язків між поведінкою потерпілих і злочинців;

- вивчення віктимних властивостей особи як детермінуючого фактора злочинних посягань;

- розробка запобіжних заходів, спрямованих на недопущення можливого перетворення осіб на жертв злочинів;

- врахування поведінки потерпілого при індивідуалізації покарання винному у вчиненні злочину;

- визначення розмірів шкоди (матеріальної, фізичної, моральної), що заподіюється окремими злочинами та злочинністю в цілому.