1. Кримінологія як соціально-правова наука

Кримінологія — це наука, що вивчає злочинність як соціальне явище. Вважається, що термін “кримінологія” увів у 1879 р. антрополог Топінар. У 1885 р. вперше з такою назвою вийшла друком праця Р. Гарофало. Проте вчення про злочини почало формуватися набагато раніше. У систематизованому вигляді уявлення про злочинну поведінку і боротьбу з нею містяться у праці Ч. Беккаріа “Про злочини і покарання” (1761), де поряд з кримінально-правовим вченням про покарання визначено також погляди на природу злочинної поведінки й методи протидії їй з боку держави.     За період понад два сторіччя погляди на злочинну поведінку і заходи боротьби з нею істотно змінилися. Розвинувшись у різних напрямках (антропологічному, соціологічному, біологічному, психологічному), кримінологія нині не становить єдиного вчення й охоплює багато різноманітних поглядів і шкіл з науковими центрами в багатьох країнах світу. Проте в межах загальної наукової дисципліни кримінологів об’єднує намагання описати й пояснити явище злочинності, а також обґрунтувати засоби її попередження.У колишньому СРСР кримінологічні дослідження тривалий час (протягом 30-50-х років XX cт.) фактично були заборонені. Крім того, кримінологія піддавалась ідеологізації, що зумовило неправдиве висвітлення злочинності радянського суспільства як явища, що загасає, а з часом повинно зникнути.    Сучасна кримінологія — це наука про закономірності злочинності та заходи Ті попередження. Вона вивчає злочинність як процес масового відтворення злочинів, причини злочинної поведінки й особу злочинця, а також розроблює заходи попередження злочинів.    Вітчизняна кримінологія виокремилась з науки кримінального права. Нині кримінологію розробляють здебільшого юристи; викладають її в системі правових наук. Явища, які вивчає кримінологія, базуються на таких кримінально-правових поняттях, як “злочин" і “злочинець". Система профілактики злочинів і профілактичні заходи, що є її складовими, мають правову основу, тобто правовий аспект, а причини й умови злочинності, особа злочинця тісно пов’язані з дефектом правосвідомості, правовою психологією. Формально кримінологія об’єднана в одну юридичну спеціальність разом з кримінальним правом і кримінально-виконавчим правом. Проте незважаючи на тісний взаємозв’язок цих трьох дисциплін кримінологія за природою і предметом, який вивчає, є окремою наукою.    Кримінальне право і кримінально-виконавче право як правові науки розглядають злочин і відповідальність за нього з позицій права, а кримінологія спрямована на осмислення злочинності в її соціальному аспекті, вивчає злочинність як певний суспільний процес, явище, що супроводжує історію розвитку людства. Вивчення злочинності як соціального явища, її причин і умов, особи злочинця, заходів попередження злочинності не вкладається в межі тільки правових характеристик, а належить також до сфери соціології. Тому можна вважати, що кримінологія є не суто правовою, а й соціологічно-правовою наукою і навчальною дисципліною.    Як зазначалося, кримінологія досліджує злочинність як соціальне, суспільне явище, механізм індивідуальної злочинної поведінки, причини й умови злочинності та окремого злочину. Кримінологія вивчає особливості особи злочинця, а також його жертви — особи, яка є потерпілою від злочину. Предметом вивчення кримінології є різновиди відхилень соціальної поведінки (девіантна поведінка), що тісно пов’язані із злочинністю: алкоголізм, наркоманія, проституція, корупція в різних сфеpax державного управління й інші форми аморальної поведінки, самогубства. Складовою кримінології є також попередження злочинності. Кримінологія розглядає також комплекс питань, пов’язаних з особою й поведінкою осіб, що потерпіли від злочину. Цей розділ називається віктимологією. Дуже часто ві-ктимна поведінка стає приводом або сприятливою умовою для вчинення злочину. Виключно важливою залишається проблема правового захисту осіб, які зазнали шкоди від злочинних посягань на їх життя, здоров’я, майно.     Отже, доходимо висновку: кримінологія — це наука про злочинність і злочин, їх причини й сприятливі умови, особу злочинця і його жертви, а також про пов'язані із злочинністю явища відхилення соціальної поведінки, шляхи й засоби попередження злочинності.

До основних складових предмета кримінології належать:

злочинність як соціально-правове явище;

причини й умови злочинності;

особа злочинця;

попередження злочинності;

жертва злочину

2. Історія вчень про злочинність

У розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди:

класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.;

позитивістський — з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.;

сучасний — з 30-х років XX ст. дотепер.

Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвіти періоду переходу від феодалізму до капіталізму (XVII-XVIII ст.). Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювались буржуазно-демократичними революціями в Європі.

 Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці “Про злочини і покарання". Ґрунтуючись на ідеях Ш. Монтеск’е та інших великих просвітителів XVII-XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принципово нову для того часу теорію. Обстоюючи позиції популярної на той час “суспільної угоди”, він вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які керують із людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспільні відносини. Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочинну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебільшого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спонукають людину до будь-яких дій: як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектичне усвідомлення відтворення злочинності під впливом суспільних суперечностей, а й психологічне тлумачення механізму індивідуальної злочинної поведінки.

До передумов виникнення позитивістського періоду належать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині XIX ст., яке позначалось на європейському суспільстві, а з іншого — стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що спричинилося до виникнення антропології, соціології та статистики.Методологічною основою кримінологічних вчень позитивістського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства. Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.    Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів “крайніх” представників цих на-прямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке виявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.Біологічний напрям. Засновником позитивізму у кримінології взагалі і біологічного напряму зокрема був італійський вчений Ч. Ломброзо (1835-1909). Він очолив антропологічну (туринську) школу і 1876 року видав працю “Злочинна людина”. Працюючи лікарем в’язниці у Турині, він дослідив значну кількість ув’язнених за допомогою антропологічних методів вимірювання й опису їх зовнішності. У результаті спостережень він дійшов висновку, що типового злочинця можна розпізнати за певними фізичними ознаками: скошеним чолом, нерозвинутими мочками вух, складками на обличчі, підвищеною або зниженою чутливістю до болю та ін. Ч. Ломброзо розробив класифікацію злочинців, яка й донині позначається на спробах кримінологів систематизувати злочинців у групи. До його класифікації входили такі групи злочинців: природжені; душевнохворі; за пристрастю, до яких належать і “політичні маніяки”; випадкові.

 На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба у глибоких кримінологічних теоріях і побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції. До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм і стигматизація. Концепція стратифікації з’явилася під впливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, що створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частинним) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, яким важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, що вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також злочинів, що випливають із суперечностей між підприємцями. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін. Інтеракціонізм (вчення про взаємодію). Згідно з цією концепцією причини злочинності можна подати в певному схематичному вигляді. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка — це результат взаємодії особи й середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно збагатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, який є наслідком зіткнення особи, що має негативні нахили, з несприятливою життєвою ситуацією.

3 Етапи становлення радянської кримінології

 За радянських часів було підсилено позиції соціологічної кримінології. Вийшло друком багато праць з аналізу моральної статистики, особи злочинця тощо як представників старої професури (М. Гернет, С Познишев, А. Трайнін, М. Ісаєв, О. Жижиленко), так і їх учнів (Є. Френкель, Г. Волков, В. Внуков). У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабінети, зокрема в Петрограді (1918 p.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923 р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених університету було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримінологічний інститут у Харкові. У цей період інтенсивно вивчались соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійснювалися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії — “Моральна статистика” (М. Гернет, 1922), “Преступность и самоубийство во время войны и после нее” (М. Гернет, 1927), “Юные правонарушители” (В. Куфаев, 1924), “Криминальная психология. Преступные типы” (С. По-знишев, 1926). Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рік видавав збірник “Изучение преступности и пенитенциарная практика”. У 1926 р. було видано монографію харківського вченого Г. Волкова “Уголовное право и рефлексология”. Численні статті узагальнювали психологічні й соціологічні спостереження щодо різних категорій злочинців, професійної, організованої та рецидивної злочинності. У вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерні відносна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у властивостях особи правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексів Бехтерева і Павлова. Усе це суперечило диктаторському сталінському режиму й не вписувалося в офіційно визнані ленінські ствердження про корінну причину злочинності й незабаром наслідки далися взнаки. Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст. українська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення кримінологів у пропаганді класово ворожої теорії Ч. Ломброзо про природженого злочинця. Кримінологічні кабінети було ліквідовано, а інститути з вивчення злочинності реорганізовано в установи з вивчення кримінальної політики й кримінального права. Кримінологію спіткала доля генетики і кібернетики: її було оголошено “буржуазною квазінаукою”. У післявоєнні роки цьому сприяло також загострення полеміки в біології. Тоді перемогла “лисенковщина” з її теорією про вирішальну роль зовнішнього середовища в роз-витку організму. Ідея щодо пріоритетного впливу середовища утвердилась і в соціальних науках. Кримінологічні дослідження було припинено на тривалий час. Кримінологічна наука відроджувалася поступово починаючи з XX з’їзду КПРС. У пресі почали з’являтися статті, в яких наголошувалося на необхідності відновлення досліджень злочинності й розробки попереджувальних заходів. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. — Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів попередження злочинності при Прокуратурі СРСР. У 1964 р. в юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримінології.В Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національній академії внутрішніх справ України) і значною мірою це було пов’язано з ім’ям професора П. Михайленка. У 1964 р. він у співавторстві з І. Гельфандом написав монографію “Попередження злочинів — основа боротьби за викорінення злочинності”. Того часу при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої посідали кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній академії внутрішніх справ України функціонує НДІ, який вперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику України з 1972 по 1993 р. Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого), Національній академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії. У 1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об’єднанні й координації зусиль вчених і практичних працівників щодо розвитку кримінології.    У цьому зв’язку необхідно зазначити також плідну діяльність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права ім. Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові. Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання попередження злочинності, попередження та прогнозування рецидивної злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних органів.

4 Кримінологія зарубіжних країн

Зарубіжна кримінологія - дуже багатопланове явище, що об'єднує найрізноманітніші теорії причин злочинності і заходів впливу на це антисоціальне явище. Для того щоб не заплутатися у всьому різноманітті різних теорій і підходів, їх зазвичай класифікують за тими чи іншими ознаками.

1. Теорії соціальної дезорганізації і диференціальної зв'язку

Теорія соціальної дезорганізації дає пояснення злочинності на соціальному рівні, ставить у залежність психологію злочинця від процесів функціонування суспільства в цілому. Мабуть, ця теорія зробила найбільш значний вплив на розвиток в XX столітті світової кримінології. У ній, зокрема, вдало поєднується абстрактна концепція з дослідженням конкретного матеріалу. Основоположником її є французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917), чиї ідеї були розвинені і доповнені американцем Робертом Мертоном і ін Методологічну основу теорії складає соціологія.

Дюркгейм стверджував, що індивід відчуває вплив "соціальних фактів", до яких, зокрема, відносяться зовнішні по відношенню до нього образи думок, дій і почуттів. При цьому він виходив з того, що колективні схильності не зводяться до нахилам індивідів, представляють собою щось інше, ніж сума поглядів окремих людей. Так, на його думку, суспільна мораль завжди суворіше і безкомпромісний, ніж індивідуальна мораль. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.

Даючи пояснення відхиляється від соціальних норм поведінки, найбільшу увагу приділив Дюркгейм самогубств і вбивств. При цьому він використовував дві наукові категорії: соціальну згуртованість і аномію.

В успішно функціонує суспільстві, за Дюркгейм, завжди велика згуртованість, виражена в тому, що більшість солідарно в ідеалах, уявленнях про належне і засуджує. Періодично при порушенні громадського рівноваги, що може відбуватися як унаслідок економічного лиха, так і при різкому зростанні добробуту країни, згуртованість між людьми слабшає, суспільство дезорганізується.

Соціальна дезорганізація, зокрема, виражається в явищі аномії (anomi). Цей термін, запозичений з теологічного лексикону, буквально перекладається як "безнорматівность". Аномія розуміється Дюркгеймом як соціальний факт, як такий стан суспільства, при якому істотно слабшає стримуюча дія моралі, і суспільство протягом якогось часу не здатне надавати обмежує вплив на людину. Загальний стан дезорганізації, або аномії, посилюється тим, що пристрасті найменше згодні підкорятися дисципліні саме в той момент, коли це найпотрібніше. Таким чином, Дюркгейм виявляє нормативний за своїм характером феномен - аномію, що є, на його думку, основною причиною злочинного поведінки.

Відповідно до переконання цього автора, саме існування злочинності є нормальним за умови, що вона досягає, але не перевищує рівня, характерного для суспільства певного типу. "Цей рівень, - пише Дюркгейм, - можливо, не неможливо встановити".

Послідовниками Дюркгейма явище аномії розглядається у двох аспектах: як характеристика суспільства і як характеристика окремої людини. Мертон доповнює вчення Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може служити протиріччя між цілями, які пропагує суспільство, і схвалюються засобами, які в ньому вважаються прийнятними. Пропаганді загальноприйнятих в американському суспільстві цілям особистого успіху і добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схваленим каналах отримання цього успіху, а саме до освіти, професії, багатства і статусу. Тим самим для нижчих шарів суспільства залишається практично тільки один вихід - порушення правових норм. Положення про цілі та засоби вважається центральною тезою Мертона, яким він збагатив теорію соціальної дезорганізації.

Ця теорія залишається однією з найбільш продуктивних у кримінології. Не до кінця осмислені міркування Дюркгейма, в яких він розглядає злочинність як певну функцію суспільства, невід'ємну його частину. Вона "не тільки припускає наявність шляхів, відкритих для необхідних змін, але в деяких випадках прямо готує ці зміни". Так була розвіяна ілюзія можливості ліквідувати злочинність, усунути всі причини, що породжують злочини. На жаль, в ряді робіт останніх років, у яких використані категорії теорії соціальної дезорганізації, можна бачити спрощення цієї теорії, і зокрема зведення аномії до психологічного аспекту, ігнорування її як соціального фактора.

Теорія диференційованої зв'язку корінням, мабуть, йде в концепцію наслідування, створену французьким ученим Г. Тардом (1843-1904). У своїх книгах "Закони наслідування" і "Філософія покарання", на відміну від біологічного підходу раннього Ломброзо, Тард пояснював звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання і наслідування.

Власне теорія диференційованої зв'язку сформульована американцем Едвіном Сатерленд у книзі "Принципи кримінології". Її методологічну базу становить соціальна психологія як наука про малих соціальних групах. У ній зроблена спроба пояснити механізм засвоєння моделей негативної поведінки. Тому було б спрощенням трактувати її просто як теорію "поганої компанії", правильніше називати теорією культурної трансмісії.

Теорія Сатерленда спрямована на пояснення індивідуального систематичного злочинної поведінки. Торкаючись злочинності в цілому, Сатерленд спирається на теорію соціальної дезорганізації. Саме соціальна дезорганізація, що виникає в результаті соціальних процесів мобільності, конкуренції і конфлікту, на його думку, є головною причиною злочинного поведінки. Соціальна дезорганізація породжує конфлікт культур, який веде до "диференційованої зв'язку".

Відповідно до цієї теорії злочину відтворюються в суспільстві в результаті зв'язку окремих людей чи груп з моделями злочинної поведінки. Чим більш часті і стійкі ці зв'язки, тим більша ймовірність, що індивід стане злочинцем. 9 Сатерленд і його послідовники заперечують біологічне успадкування злочинних схильностей. Вони вважають, що злочинної поведінки навчаються в процесі спілкуванняголовним чином у групах. Багато що залежить від частоти, тривалості, послідовності й інтенсивності контактів.

Теорія диференційованої зв'язку високо оцінюється у світовій і особливо американської кримінології. Разом з тим ця теорія не позбавлена ​​недоліків, частина з яких відзначалася у пресі. Навряд чи правильно критикувати цю теорію за відсутність у ній зіставлення злочинності з великомасштабними суспільними процесами і суперечностями. Питання зв'язку особистості і суспільства в цілому знаходяться все ж таки за межами власне індивідуальної поведінки. З цих питань, вирішенням яких Сатерленд спеціально не займався, він посилається на категорію "соціальної дезорганізації".

Але в той же час не можна, звичайно, визнати, ніби всі механізми залучення людини до скоєння злочинів вичерпуються тим, що описано в "Принципах кримінології". Не завжди злочин відбувається під впливом спілкування в групі. Іноді це - результат ідей, почерпнутих з книг, засобів масової інформації, іншим опосередкованим шляхом. А часом злочин являє собою реакцію протесту проти того, що стало нормою в безпосередньому оточенні індивіда.

Грунтуючись на положеннях про диференційовану зв'язку, ніяк не пояснити, чому, наприклад, деякі люди, які виросли серед злочинців, ніколи не роблять злочинів, і, навпаки, від чого іноді злочинець виходить з законослухняного, гречні оточення. Теза про навчання злочинної поведінки не підходить ситуативним злочинцям, а також злочинцям, які виросли на грунті глибоко вкоріненою в їхній свідомості ідеї (найчастіше корисливої ​​або політичної). Теорія диференційованої зв'язку ігнорує індивідуальні особливості особистості, а також притаманну людині вибірковість поведінки: вільну волю.

2. Психологічні підходи. Теорія небезпечного стану

Ряд кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, роблять акцент на особистості злочинця. Психологічний підхід перегукується з Р. Гарофало. При цьому вважається, що внесок психології в кримінологію в порівнянні з соціологією незначний. Низька продуктивністьпсихологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів спеціальними, у тому числі математичними, методами, внаслідок чого доводиться мати справу з "психологією без душі".

Не можна, однак, заперечувати, що психологія багато чого дала кримінології в області методики, а також розробки психодіагностичнихі психометричних методів. При вивченні злочинців, безсумнівно, приносять користь спеціальні тести. У США в післявоєнний період відзначається зрушення від соціологічних теоретичних описів відтворення масового злочинної поведінки в суспільстві к. практичного застосування методів сучасної психології. Ці методи, вживані при обстеженні осіб, які вчинили злочини, націлені на визначення оптимальних шляхів пристосування даних людей до нормального суспільного життя.

Тести, розроблені американськими, французькими та іншими фахівцями, дозволяють заглибитися в особливості особистості правопорушників, порівняти останніх із законослухняними громадянами, вибрати індивідуальні заходи попередження повторного злочинної поведінки. За допомогою тестування визначають схильності людини, рівень її розумового розвитку, клінічні відхилення. Розроблена шкала емпатії допомагає оцінити здатність обстежуваного особи до співпереживання і двосторонньому Спілкуванню. Поряд з індивідуальними використовуються також групові тести, що дозволяють прояснити особливості взаємодії індивіда з оточенням.

Психологічні теорії використовуються для обгрунтування тактики здійснюваних на практиці заходів поетапної корекції поведінки засуджених. Так, у молодіжному центрі імені Р. Кеннеді в Моргантаун (США) здійснюється методика "модифікації", основу якої становить система винагород, покликана підкріпити позитивні зрушення у поведінці засудженого.

Витримала випробування часом є теорія небезпечного стану, яка дає для практичного використання теоретично обгрунтовану комплексну методику клінічної роботи з попередження злочинів. Перша книга в даному напрямку "Критерії небезпечного стану" була опублікована в 1880 р. Р. Гарофало. Після другої світової війни найвизначнішим представником цієї теорії є французький кримінолог Жан Пінатель. Досить широко поширена ця теорія і в США, де іменується клінічної кримінології.

Відповідно до теорії небезпечного стану злочин у ряді випадків виникає на основі попереднього його здійснення певного психічного стану, предрасполагающего до конфлікту з соціальними нормами. Небезпечне стан зазвичай тимчасово, воно відповідає внутрішньої кризи, що чергується з емоційним байдужістю, слідом за яким приходить егоцентризм, потім лабільність (нестійкість), яка знову може вилитися в кризу. Фахівцями здійснюється діагностика небезпечного стану. При цьому важливу роль відіграє зіставлення результатів обстеженняособистості з даними, що характеризують соціальну ситуацію, в якій вона знаходиться. При оцінці ситуації, зокрема, враховуються матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих чинників та ін Діагноз зумовлює суворо індивідуальні профілактичні заходи.

Велике значення при цьому надається розпізнаванню дуже складних і не завжди усвідомлюваних обстежуваним стресових реакцій, часто є джерелом небезпечного стану. Сьогоднішні уявлення про внутрідушевних конфліктах ввібрали в себе багато чого з психоаналітичного вчення 3. Фрейда про комплекси, які відображають протиборство свідомості з підсвідомістю. Докладний перелік криминологически значущих реакцій, іменованих звичайно захисними механізмами, розроблений Д. Коулменом, доповнений В. Фоксом.Робота фахівців з подолання небезпечного стану полягає в тому, щоб своїми консультаціями допомогти людині, що переживає стрес, ввести поведінку в соціально прийнятні рамки, допомогти йому зрозуміти свої проблеми, відчути безпеку, надати підтримку, проявляючи повагу, розуміння, схвалення і терпимість. Велике значення надається усунення зайвих емоцій.

На базі стаціонарів практична допомога з подолання небезпечних кризових станів виявляється особам як містяться у виправних установах, так і перебувають на свободі. Кримінологічна експертиза у вигляді прогнозу індивідуального поведінки приймається до уваги при визначенні покарання за скоєний злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.

3. Сучасна зарубіжна кримінологія

У другій половині XX ст. у світовій кримінології продовжують грати помітну роль теоретичні побудови "соціальної дезорганізації" і "диференціальної зв'язку". Однак відчувається, що вони проливають світло лише на окремі аспекти відтворення злочинності. Є потреба в більш достовірному її поясненні, що посилилася сьогодні під впливом поглиблення в світі прірви між добром і злом, що загрожує ядерною війною, екологічною катастрофою, тотальної наркотизацией і т. д. Злочин - одне з крайніх проявів людського зла. І глибоке сучасне пояснення його має важливе філософське і практичне значення.

Помітні теоретичні віхи розвитку кримінології після другої світової війни є такі концептуальні схеми: конфлікт культур; интеракционизм; стигматизація, концепція зменшують злочинність людських цінностей.

Концепція конфлікту культур з'явилася під впливом соціології, поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається з багатьох соціальних груп, що утворюються на різних умовах (володіння засобами виробництва, професії, віку, статі, національності, особливостей культури, ідеології, і т.д.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, які стають джерелом невдоволення, а в ряді випадків і поштовхом до порушення закону. Окремим випадком є конфлікт культур, особливо помітний на прикладі мігрантів, що зазнають труднощі адаптації до умов життя, що склалися у корінного населення. Як відомо, в США, наприклад, частка недавніх мігрантів серед злочинців значно перевищує їх частку серед населення в цілому.

Раціональні моменти концепції конфлікту культур російської кримінологією оцінені ще не повною мірою. Вони були б корисні для пізнання природи почастішали останнім часом злочинів на міжнаціональному грунті, а також злочинів, що випливають з протиріч між різними верствами що з'явилися у нас підприємців. Видатним представником теорії конфлікту культур є Торстен Селлін.

Інтеракціонізм (вчення про взаємодію) дозволяє зробити крок вперед після простого перерахування причин злочину. Ця концепція, висунута американським кримінологів Говардом Беккером та ін, вибудовує причини індивідуального злочинної поведінки в певну схему.Ядро концепції представляє постулат про те, що злочин - результат взаємодії між людьми. Інтеракціоністов вивчають впливає на скоєння злочину взаємодія злочинців, жертв злочину, інстанцій контролю. 18 При цьому вважається, що злочинної поведінки людини значною мірою сприяє очікування від нього з боку оточуючих відповідних негативних вчинків, яке веде до того, що він мимоволі засвоює відведену йому роль злочинця. Треба відзначити, що радянська кримінологія певною мірою сприйняла интеракционистский судження, і розвинула їх в рамках кримінологічної теорії причинності в частині пояснення механізму вчинення конкретного злочину, виводячи його з взаємодії людини, що володіє негативними схильностями, з несприятливою життєвою ситуацією.

Теорія таврування (labeling approach,) розробляється у США починаючи з кінця 30-х років Танненбаум, Меадом, Беккером, Гофманом.19 В результаті засудження людини і особливо в тих випадках, коли йому призначено покарання у вигляді позбавлення волі, людині як би присвоюється ганебне його клеймо особи другого сорту, до того ж небезпечного для суспільства, позначається в негативному, недовірливо відносно оточуючих до раніше судимому і в внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Причому особливе значення теорія надає психологічної переорієнтації особистості, ощутившей відчуження від маси законослухняних громадян і зближення з образом життя інших злочинців.

Подальший розвиток теорії таврування у ФРН призвело до постановки в кінці 60-х - початку 70-х років питання про перегляд традиційного поняття про злочинність. Імпульсом до того послужив доповідь Ф. Зака "Labeling approach" і наступні його твори. Погляди цього вчення є модифікацією однойменної американської теорії. Велика, безперервна до цих пір дискусія навколо цієї теорії оформилася в "критичну кримінологію", що протистоїть традиційній кримінології перш за все саме у визначенні злочинності.

Треба мати на увазі, що в німецькій, так само як і в російській кримінології злочинність хоча і розглядається в якості предмета (частини предмета) даної дисципліни, разом з тим німецькі кримінологи, на відміну від російських, як правило, не акцентують уваги на відмінності між злочином як конкретним одиничним явищем і злочинністю як масовим соціальним явищем. Іншими словами, якщо в Росії переважає соціологічний підхід, то в Німеччині-підхід соціально-психологічний. Звідси виникають відомі перешкоди для зіставлення, втім, вони переборні, оскільки злочин і злочинність хоча, безумовно, не тотожні явища, але разом з тим не настільки вже й далекі одне від іншого, щоб мислячому про злочинність не можна було зрозуміти рассуждающего про злочин.

У відповідності з теорією labeling approach якість злочинності тієї або іншої дії визначається не стільки змістом цієї дії, скільки реакцією на нього у вигляді покарання. Поведінка, що відхиляється є поведінка так назване, як писав Ф. Танненбаум, "процес криміналізації є процес категоризації, дефінірованія, індіфіцірованія, відділення, описи, підкреслення (акцентування), формування свідомості, самосвідомості ... Особистість стає предметом, коли вона описана". Ф. Зак вважає, що вирок суду вперше створює відмінну рису "бути злочинцем" в істинному сенсі слова. Найпопулярніше в німецькій кримінології висловлювання цього автора говорить: "Злочинність є негативний" добро ", що видається відповідним позитивним благом, таким, як власність, майно, авторитет"

Ф. Зак пише про те, що практично кожен (80-90% населення), як мінімум один раз у своєму житті порушує кримінальний закон і призводить тому докази. Але тим не менш тут немає ще злочинів, якщо не відбулося публічне ухвалення цих людей злочинцями. Чи не викритий вбивця, за Ф. Заку, не є злочинець, а латентна злочинність як така не існує. Злочинність ж здійснюється у написанні етикетки"злочинно" незалежно від факту порушення кримінально-правової норми. Згідно з "класикам" labeling approach є первинне і вторинне відхилення від норми. Якщо хтось етикетовані як злочинець, то він надалі може сам себе зробити відповідним цього пророцтва допомогою подальшого нормонарушающего поведінки і таким чином знову ідентифікуватися як злочинця. Це є вторинне відхилення

Теорія "labeling approach" звернула на себе увагу юридичної громадськості Німеччини насамперед нестандартністю розуміння злочинності. Сильна реакція на неї безумовно свідчить, крім іншого, про сприйнятливості німецької науки до всього більш-менш нового, незвичайного, нехай навіть далеко не безспірним. Ця теорія дала поштовх до переосмислення латентної злочинності. Її наслідком став новий погляд на соціальний контроль за злочинністю, зокрема, розуміння мізерною ефективності кримінального права, а також теоретична розробка заходів, альтернативних настільки жорсткого виду покарання, як позбавлення волі. "Зрозуміло, що про альтернативу скасованої в Німеччині смертної кари там мова не йде.

Крім резонансу в наукових дискусіях критична кримінологія вплинула на реальну суспільне життя. Вона виробила різні політичні стратегії, які використовувалися в протистоянні процесу розширення заходів кримінальної репресії, з яких, на думку німецьких фахівців, найбільш дієвою виявилася стратегія поводження до здорового глузду держави. У різних політичних колах стала обговорюватися думка про те, що традиційні каральні заходи до осіб, викритим у злочинах, ірраціональні, дороги і негуманні, і було б раціональніше, дешевше і гуманніше демонтувати традиційний кримінально-правовий контроль і замінити компенсуючими соціально-політичними заходами.

До числа практичних результатів поширення ідей критичної кримінології відноситься впровадження заходів, альтернативних позбавленню волі, зокрема, що стосуються передбаченого законом примирення потерпілого від злочину з особою, винних у його скоєнні, а також професійна підготовка цілого покоління соціальних педагогів і суддів для молодіжних судів.

У німецькій кримінології Ф. Зак відзначений як найвідоміший кримінолог, вплив якого на розвиток цієї науки важко переоцінити. Його підхід до явища злочинності визначив спрямування не менше двох десятків добротних кримінологічних досліджень. Надано їм вплив і на представників традиційної кримінології. Разом з визнанням важливої ​​ролі labeling approach німецькі кримінологи зазвичай відзначають, що ця теорія не вільна від протиріч, багато хто з висловлювань її прихильників критикуються.

Найбільш значущими напрямами у німецькій критичної кримінології, що зближують її з тим напрямком науки, яке вище ми умовно назвали російської критичної кримінології, є, на нашу думку, наступні:

1) Злочинність не зводиться до поведінки (небезпечному, що порушує закон і т. п.).

2) Під злочинністю розуміється щось відбувається в суспільстві (етикетування злочинців) і що дає правонарушающего поведінку.

3) Демонструється, нехай кілька перебільшено, значення "етикетування" осіб, які вчинили злочини, частіше званого в російській кримінології стигматизацією. (Справді, чи не краще було б не помічати багатьох злочинів за аналогією з тим, що при вихованні дитини доцільніше звертати увагу на позитивні його вчинки, ніж таврувати його: ти нечупара, боягуз, нечесний, злодюжка і т. п. - ідея, здатна протистояти стала банальною ідеї невідворотності покарання).

Критична кримінологія розкриває нікчемність позитивного ефекту і значну шкідливість карального (кримінального) права. Чи не в тому і полягає кінцеве призначення кримінології - не в поваленні чи кримінального права?

Теорія зменшують злочинність людських, цінностей. Франц Фільзер (ФРН) відкидає тезу Дюркгейма про те, що злочинність - нормальне суспільне явище, вкрай негативно оцінює це судження з етичних позицій, вважаючи його "паралізуючим ударом", що породжує дегенерацію кримінологічної думки. На думку Фільзера, злочинність являє собою соціальну патологію, з якою суспільство не має права миритися.

Він посилається на китайських філософів (Модзі, Кохонг), які пов'язували пристрасть, багатство і влада з злочином, що бачили його причину в нестачі взаємній любові між людьми в суспільстві, надає великого значення ціннісно-консервативним проектам, спрямованим на збереження та відтворення європейських духовних традицій, протиставляють матеріальним потребам питання сенсу життя.

Дана теорія надає великого значення протистояння і взаємному проникненню криміногенних суспільних впливів і творчих (антікріміногенних) сил індивідуума. Ключовою категорією теорії є людські цінності. Їх сукупність, світова культура містять в собі духовний потенціал і культурні інститути, які можуть зменшувати злочинність. У цьому відношенні, на думку Фільзера, особливо важливий потенціал китайського та німецького традиційного освітнього гуманізму, який пронизує Євразію.

5. Кримінологічні дослідження в сучасні Україні

В Україні з 1991 р. відбулися суттєві соціально-економічні зміни. Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової, від тоталітарної держави до правової. Та непослідовність, якою супроводжувався обраний шлях,обернулася негативними наслідками для життя народу. Невтішні результати реформування економіки призвели до спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів "тіньової" економіки, хронічних взаємонеплатежів, незахищеності вітчизняного товаровиробника й інших негараздів, які загострили соціально-економічну та криміногенну ситуацію в Україні.

Отже, саме життя висунуло перед сучасною українською кримінологією низку складних завдань, що не могло не позначитися на предметі, тематиці та методиці наукових досліджень. Нині реорганізується система кримінологічних закладів, які дісталися в спадок від радянських часів, створюються нові дослідницькі центри. Уже на початку 90-х рр. XX ст. почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний інститут вивчення злочинності. Один із трьох його відділів проводить власні кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН України роботу в цьому напрямку продовжує відділ кримінально-правових і кримінологічних проблем. Крім того, на відповідних кафедрах юридичних вишів країни працюють групи науковців, планові дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування.

У 1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об’єднанні й координації зусиль вчених і практичних працівників щодо розвитку кримінології. У цьому зв’язку необхідно зазначити також плідну діяльність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права ім. Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові. Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання попередження злочинності, попередження та прогнозування рецидивної злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних органів.

6 Загальна характеристика предмету кримінології

У юридичної літературі є кілька визначень предмета кримінології. Так, проф. А.А.Герцензон писав, що предметом кримінології вивчення злочинності і його про причини і розробка заходів запобігання, вкладених у повне його ліквідацію. Проф. Кудрявцев В.М. говорить про методах контролю над злочинністю і із нею. У підручнику з кримінології дається таке визначення : "Предмет кримінології - це закономірності злочинності у всіх її проявах, детермінації і причинності злочинності, схильності злочинності різним впливам." Шнайдер додають ще і антигромадське поведінка, й дуже дає визначення злочини минулого і антигромадського поведінки як предметів кримінології: "Злочин як одиничний момент і злочинність як масове явище слід розглядати, як деякі феномени, які можна побачити навіч, а скласти про неї уявлення вдається лише з інших даних, доступне спостереження. Ні за якими злочинами не можна спостерігати безпосередньо, оскільки спостерігач виявляється вынуженым стати на бік жертви й цим завадити злочину... Антиобщественное поведінка можна спостерігати безпосередньо, хоча у застосуванні подібних методів перед криминологом породжує безліч сумнівів та труднощів." Криминология вивчає прояви таких об'єктивних закономірностей:

- злочинність у всіх її проявах;

- особистість злочинця;

- детермінація і злочинності;

- схильність злочинності до різним впливам;

Під злочинністю ми розуміємо історично мінливе соціальне і правові-правову-правова-правовий-кримінально-правове явище у суспільстві, що було сукупність (цілісність) всіх злочинів, вчинених у даному державі за певного періоду времени.[2]

Особистість злочинця визначається кримінології як система соціально-демографічних, социально-ролевых, соціально-психологічних властивостей суб'єктів злочинів. Що стосується особистості злочинця розглядається співвідношення біологічної та соціальної в ней.[3]

Причини й умови злочинності (криміногенні детермінанти), є сукупність социально-негативных економічних, демографічних, ідеологічних, соціально-психологічних тощо. явищ, що породжують і зумовлюють (детермінують) злочинність своє следствие.[4]

З вищевказаного, можна скласти певний перелік проявів, досліджуваних кримінологією:

- індивідуальне злочинну поведінка;

- окремі види злочинності, які за об'єкту зазіхань (державна, господарська тощо.)

- форми провини (навмисна, необережна);

- злочинність представників різних соціальних груп (неповнолітні, жінки, підприємці тощо.);

- злочинність різних регіонах;

- злочинність у різноманітних галузях життя ( економічної, соціальної, політичної, духовної);

- злочинність у державі загалом;

- злочинність людського суспільства до конкретних етапах його існування.

Отже, злочин – одне з складних та специфічних соціальних явищ, і злочин при цьому якісно відрізняється від інших видів негативних соціальних відхилень, що у той час тісно що з ними.

Боротьба злочинністю не зводиться лише тому, щоб грамотно розкривати і запобігати злочину, забезпечувати застосування до винним передбачені законами заходів. Вона містить також оцінку криміногенної ситуації, розробку програм боротьби з злочинністю, попередження злочинів через усунення їх про причини і умов, адже злочину за суспільстві носять одиничного характеру – у цій галузі є організація та професійність.

 Криминология орієнтується на наукове пізнання. Вона не займається історіями про проишествиях, отбираемых за ознаками курйозності і незвичайності.

Криминологию часто плутають з криміналістикою, що займається розслідуванням конкретних злочинів і викриттям правопорушників. Коли ж кримінологія намагається раціонально пояснити масштаби, форми поведінки, розвиток виробництва і причини злочинності і антигромадського поведінки, та був і дати рецепти правильного реагування на злочинність, її називають "наукою всепрощення" і всіляко дискредитують. Тяжкі злочину є досить рідкісними, але фантазії щодо таких злочинів набувають синергетичного характеру найбільш поширеного феномена. Суспільство перекладає на криминологию провину той образ, який вона створює щодо злочинності, називаючи його "несерйозною сенсаційною наукою".