Методи обстеження.

Безпосередній огляд хворих на ХГ має невелику діагностичну цінність. Лише огляд язика може дати деяку інформацію. У хворих на ХГ часто спостерігають білий або жовто-білий наліт на язиці з відбитками зубів на його бічних поверхнях. Класичною ознакою аутоімунного гастриту типу А з перніціозною анемією є гунтерівський глосит, який характеризується появою спочатку яскравих запальних ділянок, афтозних висипань або тріщин, частіше в ділянці кінчика язика і бічних поверхонь, а потім - згладженістю та атрофією сосочків — лакований язик.

Аускультація і перкусія теж практично не допомагають у діагностиці цього захворювання і лише у хворих на гастрит з секреторною недостатністю під час аускультації живота визначають збільшення кишкових шумів (посилена кишкова перистальтика).

Під час пальпації живіт частіше м'який, іноді дещо здутий. Під час глибокої пальпації у хворих на ХГ типу А або атрофічний пангастрит нерідко визначають помірну дифузну болючість у надчеревній ділянці, а при НР-асоційованому ХГ — локальну болючість у пілородуоденальній зоні (ділянці воротаря шлунка і дванадцятипалої кишки).

Урахування зазначених симптомів має важливе значення не стільки для діагностики ХГ, скільки для розмежування його з іншими ураженнями шлунка і насамперед з виразковою хворобою, поліпозом і раком; до того ж ці захворювання досить часто поєднуються з ХГ.

Діагностичне значення дослідження шлункової секреції також невелике, оскільки у хворих нерідко відсутня залежність між станом секреції і морфологічними змінами слизової оболонки шлунка. Установлено, що вогнищевий характер ураження слизової оболонки суттєво не впливає на секреторну функцію шлунка.

Однією з особливостей аутоімунного гастриту є збереження протягом тривалого часу пепсинотвірної функції на достатньому рівні. Відносна стабільність ферментоутворення в умовах формування атрофічного гастриту знижує діагностичну значущість визначення пепсину в шлунковому соку.

До основних методів функціональної діагностики у хворих на ХГ належать дослідження шлункової секреції тонким зондом і внутрішньошлункова рН-метрія.

ХГ властива різноманітність моторно-евакуаторних порушень, для визначення характеру яких використовують рентгенологічне дослідження. Так, у хворих на ХГ із секреторною недостатністю частіше спостерігають послаблену констрикторну функцію воротаря, що призводить до прискореної евакуації вмісту шлунка, тоді як пілороспазм і затримання евакуації - рідкісні явища.

Основним методом, який дає змогу провести не тільки візуальну, а й морфологічну оцінку слизової оболонки шлунка, визначити поширеність патологічного процесу, нині є фіброгастроскопія з прицільною біопсією. Однак навіть у хворих з поширеним гастритом вираженість морфологічних змін слизової оболонки різних відділів шлунка неоднакова, тому для діагностики ХГ біоптати беруть з різних ділянок шлунка.

За результатами гістологічного дослідження біоптатів слизової оболонки шлунка виділяють такі форми ХГ:

• поверхневу (катаральну);

• інтерстиціальну (ураження залоз без атрофії);

• атрофічну;

• атрофічну з ознаками перетворення залоз за пілоричним або кишковим типом;

• атрофічно-гіперпластичну (змішану);

• гіперпластичну;

• поліпозну.

У початкових стадіях ХГ найчастіше має вогнищевий характер, але навіть на цьому етапі розвитку хвороби в пілороантральному відділі поряд з кишковою метаплазією відзначають поширення залоз воротаря на малій кривині в проксимальному напрямку. У разі подальшого прогресування ХГ морфологічні зміни поширюються майже на весь орган. Неатрофічні форми ХГ переважають у пілороантральному відділі (тип В), атрофічні — у тілі шлунка (тип А).

Для встановлення етіопатогенетичного варіанта ХГ обов'язковим є визначення НР-інфікованості, що має важливе значення для проведення диференціальної діагностики як різних варіантів ХГ, так і HP-асоційованих захворювань.

Таким чином, клінічний діагноз ХГ повинен включати:

• етіологічне і патогенетичне визначення форми;

• гастроскопічну і морфологічну характеристики;

• локалізацію: поширений, обмежений (антральний або фундальний);

• стан кислототвірної і кислотонейтралізувальної функцій;

• фазу перебігу: загострення, затухання загострення, ремісія;

• наявність ускладнень.

Диференціальну діагностику різних варіантів ХГ проводять насамперед з функціональною (невиразковою) шлунковою диспепсією, виразковою хворобою, доброякісними пухлинами і раком шлунка, а також з іншими захворюваннями органів травлення.