Серед маркерів спадкової обтяженості щодо вх слід виділити такі:

• визначення 1(0) групи крові і резус-фактора;

• виявлення "несекреторного статусу" (нездатності виділяти зі слиною групові аглютиніни крові системи АВО);

• уродженому дефіциту а-антитрипсину і (і-макроглобуліну, які в нормі забезпечують захист слизової оболонки шлунка і дванадцятипалої кишки від агресії ацидопептичного чинника і беруть участь у процесах регенерації;

• відсутність у крові кишкового компонента лужної фосфатази;

• підвищення вмісту в крові фракції пепсиногену-І, сироваткової і еритроцитної холінестерази;

• зниження вироблення секреторного імуноглобуліну (IgA).

• спадково-детермінованому порушенню обміну фукоглікопротеїдів і глікозамінів, які входять до складу шлункового і дуоденального слизу.

З відкриттям системи гістосумісності і встановленням її зв'язку зі спадково-детермінованими захворюваннями було показано, що у хворих на виразкову хворобу найчастіше визначають антигени HLA В₅, В₁₅ і В₃₅. За наявності цих антигенів частота розвитку виразкової хвороби дуоденальної локалізації збільшується у 2—3 рази.

Спадкову схильність до виразкової хвороби можна встановити майже в половині випадків, частіше у жінок. Можна припустити, що переважно жінки є носіями гена, який зумовлює схильність до виникнення виразкової хвороби.

Особливостями хворих на виразкову хворобу є схильність до вегетативних порушень, погане сприйняття сильних подразників.

Безпосередньо формування виразки зумовлене дисбалансом між чинниками агресії і захисту слизової оболонки шлунка і дванадцятипалої кишки.

До чинників агресії належать:

• посилення впливу кислотно-пептичного чинника, пов'язане зі збільшенням маси секреторних клітин і продукування хлоридної кислоти і пепсину;

• порушення моторно-евакуаторної функції шлунка і дванадцятипалої кишки (затримання або прискорення евакуації кислого вмісту із шлунка, дуоденогастральний рефлюкс);

• уживання деяких медикаментозних препаратів, передусім НПЗП і глюкокортикоїдів.

Чинниками захисту є:

• резистентність слизової оболонки до дії ушкоджувальних чинників;

• утворення шлункового слизу;

• адекватне продукування бікарбонатів;

• активна регенерація поверхневого епітелію слизової оболонки;

• адекватне кровопостачання слизової оболонки;

• нормальний вміст простагландинів у стінці слизової оболонки;

• імунний захист.

Багато із названих чинників агресії і захисту генетично детерміновані, а рівновага між ними підтримується узгодженою взаємодією нейроендокринної системи.

Крім блукаючого нерва і гормонів залоз внутрішньої секреції (АКТГ, кортизон, тироксин, інсулін та ін.) у підвищенні активності кислотно-пеп- тичного фактора беруть участь гастроінтестинальні гормони (гістамін, гастрин, бомбезин, субстанція Р — фізіологічний активатор гастрину).

Стимулювальна дія гормонів на мембрани головних і парієтальних клітин здійснюється через рецептори шляхом підвищення продукування циклічних нуклеотидів і збільшення кількості внутрішньоклітинного кальцію та калію.

Патогенна (агресивна) дія перелічених гормонів частіше проявляється в умовах зниження активності гормонів, які інгібують шлункову секрецію. До них належать: соматостатин, глюкагон, кальцитонін, статеві гормони, секретин, холецистокінін, панкреозимін, урогастрон, серотонін, простагландини, а також опіо'їди — енкефаліни та ендорфіни.

Механізм гіперсекреції, гіперацидності та підвищеної протеолітичної активності шлункового соку у хворих на виразкову хворобу може бути різним. Він зумовлюється підвищенням тонусу парасимпатичного відділу ЦНС, посиленням звільнення гормону гастрину із гастринпродукувальних клітин піло- роантрального відділу шлунка, гістаміну з тканинних базофілів слизової оболонки шлунка та утворенням циклічних нуклеотидів (АМФ та ГМФ); зниженням активності дуоденального гальмівного механізму або зменшенням кількості інгібувальних гормонів у дванадцятипалій кишці при атрофічному дуоденіті. Патогенетичне значення має також гіперплазія обкладкових клітин зі збільшенням маси у фундальному відділі шлунка.

Виявилось, що посилення агресивних чинників пов'язане переважно з гіперсекрецією хлоридної кислоти, а ослаблення чинників захисту гастродуоденальної слизової оболонки — з її запаленням. Основою обох чинників є тривале інфікування слизової оболонки шлунка і дванадцятипалої кишки Helicobacter pylori (HP).

HP бере участь і у патогенезі виразки, впливаючи на чинники як "захисту", так і "агресії".

Виділені штами HP (тип І), що мають специфічний ген Cag А, який контролює продукцію цитотоксичного білка Cag A-protein (Cag А-фенотип) — відповідальний за розвиток важких гастритів, дуоденальної виразки і належить до чинників ризику розвитку раку шлунка, — а також ген Vac, який кодує токсин Vac A-protein, що в поєднанні з Cag А призводить до більш інтенсивного запалення слизової оболонки шлунка.

Насамперед HP безпосередньо пошкоджує епітелій слизової оболонки шлунка, що особливо притаманно штамам HP І типу, які мають Cag А- та Vac А-фенотипи, і внаслідок цього — найбільшу цитолітичну активність.

Крім вакуолізувального цитотоксину HP виробляє уреазу, оксидазу, каталазу, лужну фосфатазу, глюкофосфатазу, протеазу, фосфоліпазу, білок— інгібітор секреції НС1, супероксиддисмутазу та чимало інших речовин, які деструктивно діють на тканини шлунка і дванадцятипалої кишки.

Ліпополісахарид зовнішньої мембрани HP взаємодіє з ламініном базальної мембрани епітелію шлунка, порушуючи цілість епітеліального покриву — епітеліоцити втрачають зв'язок з базальною мембраною, унаслідок цього з'являються мікродефекти на поверхні слизової оболонки.

Імуногенні властивості має також уреаза. Моноцити і лейкоцити, які залучені нею, виділяють цитокіни й продукують вільні радикали, які пошкоджують епітелій.

HP сприяє виділенню великої кількості прозапальних цитокінів (різні інтерлейкіни, TNF-a), які ініціюють і підтримують процеси пошкодження слизової оболонки шлунка.

Однак прямої дії HP на епітелій недостатньо для його загибелі та утворення дефекту слизової оболонки.

Адгезія HP негайно викликає сигнальну трансдукцію та реорганізацію цитоскелету епітеліоцитів, які відповідають продукуванням цитокінів, а саме інтерлейкіну-8 (IJI-8). Ці цитокіни призводять до міграції лейкоцитів із кровоносних судин, розвивається активна стадія запалення. Активовані макрофаги секретують інтерферон g та чинник некрозу пухлини, у свою чергу вони залучають у слизову оболонку нові клітини, які беруть участь у запальній реакції. Завдяки каталазі та супероксидцисмутазі HP уникають фагоцитозу. Водночас у самому епітелії реактивний кисень і мієлопероксидаза активованих лейкоцитів спричинюють тяжкі деструктивні зміни.

Вплив HP поширюється і на чинники агресії. Бактерія порушує систему міжклітинних взаємовідносин, які регулюють секрецію гастрину. За рахунок потужної уреазної активності бактерії утворюють навколо себе "лужну хмарку" з йонів амонію (уреаза HP розчиняє сечовину до аміаку та вуглекислого газу). Таким чином знімається наявне в нормі гальмування в кислому середовищі секреції гастрину G-клітинами.

Останнім часом велике значення надають не стільки активізації G-клітин, скільки зменшенню кількості D-клітин і гальмуванню продукування ними соматостатину — антагоністу гастрину. Очевидно, у цьому процесі вирішальну роль відіграє не зміна рН, а цитокіни моноцитів та лімфоцитів запального інфільтрату, які призводять до дисгармонії ендокринного клітинного ансамблю, порушуючи регулювальну функцію соматостатинових клітин. Інфекція HP призводить до збільшення продукування IJI-1, IJI-6 та IJI-8, ФНП-а, інтерферону у, чинника активізації тромбоцитів. У дослідженнях in vitro IJI-1 та інтерферон у спричинюють вивільнення гастрину слизової оболонки шлунка. Гіпергастринемія призводить до збільшення маси парієтальних клітин і підвищення кислотної продукції.

Порушення співвідношення чинників агресії і захисту може бути різним у кожному конкретному випадку. Так, при ВХ дуоденальної локалізації частіше провідну роль відіграє підвищення кислотно-пептичної агресії, тоді як при виразці шлунка на перший план виступає зниження чинників захисту слизової оболонки шлунка і дуоденогастральний рефлюкс.

Одним із неспецифічних чинників розвитку виразкової хвороби є хронічне перенапруження нервової системи. Тривалі психоемоційні перевантаження, повторні психічні травми, важкі життєві ситуації можуть призвести до розвитку виразок значно частіше, ніж раптові одноразові життєві стреси чи закрита травма мозку. Виразкова хвороба розвивається частіше у сімейно невлаштованих людей (вдівство, розлучення, роздільне проживання подружжя).

Згідно з теорією стресової дезадаптації, сильні (надмірні) стресори призводять до неадекватних реакцій, до дистресу, що реалізується як нервовим шляхом — через передній гіпоталамус і вегетативну нервову систему, так і гормональним — через задній гіпоталамус — гіпофіз — кору надниркових залоз — загруднинну залозу (тимус).

Не випадково виразкова хвороба зустрічається частіше в промислово розвинутих країнах, у великих сучасних промислових центрах, а пік її поширення частіше випадає на період воєн, великих соціальних конфліктів і потрясінь. На виразкову хворобу хворіє лише людина, її не вдається виявити у жодного з видів тварин, що підтверджує значення психоемоційних чинників в її виникненні.

З давніх часів розвиток виразкової хвороби пов'язували зі вживанням певних харчових продуктів, систематичним мікротравмуванням слизової оболонки шлунка погано подрібненою, недовареною, надмірно гострою і грубою їжею. Однак численні дослідження в різних країнах не підтвердили прямого ульцерогенного ефекту цих аліментарних порушень.

У курців виразкова хвороба характеризується більш агресивним перебігом: у них частіше виникають рецидиви й ускладнення, повільніше рубцюється виразковий дефект. Нікотин сприяє гіперплазії парієтальних гландулоцитів і гіперацидності шлункового соку; пригнічує вироблення гістаміну і бікарбонатів у шлунку і підшлунковій залозі, підвищує рівень пепсиногену-1 у крові; пригнічує слизоутворення в слизовій оболонці шлунка і дванадцятипалої кишки внаслідок зниження синтезу простагландинів і кровотоку. Посилюється моторна активність шлунка, нерівномірною і загалом прискореною стає евакуація, періодично виникає пілороспазм, підвищується тиск у дванадцятипалій кишці, що сприяє дуоденогастральному рефлюксу.

Надмірне вживання кави та зловживання алкоголем негативно впливають на перебіг виразкової хвороби, сприяючи частому її рецидивуванню. Тому нині відмова від зловживання алкоголем, а також зменшення споживання кави розглядають як загальні обов'язкові принципи лікування виразкової хвороби.

Прямих доказів ролі алкоголю в розвитку виразкової хвороби немає. Однак відомо, що алкоголь ушкоджує слизово-бікарбонатний бар'єр шлунка, посилює зворотну дифузію водневих йонів; високі концентрації алкоголю спричинюють гострі ушкодження слизової оболонки шлунка.

Отже, основними чинниками ульцерогенезу є кислотно-пептична агресія та інфекція HP на тлі спадкової схильності, які взаємно посилюють свою патологічну дію, причому HP підтримує хронічний перебіг захворювання, періодично створюючи загрозу рецидиву.