Методика соціокультурологічного обстеження культури мовлення

Рівень культури мовлення визначається методом експертної оцінки за такими параметрами: словниковий запас, вживання слів-паразитів, вживання брутальних слів. На бланку курсанти об’єктивно оцінюють кожного з товаришів з названих критеріїв відносно свого особистого рівня, при цьому свій рівень приймається за “1”. Курсант, що має рівень вище, оцінюється двома балами, нижче  “0” (зразок бланка надаємо). З метою визначення рівня мовленнєвої культури складається таблиця, у якій по вертикалі дається список навчальної групи відповідно до журналу, а по горизонталі  цифри від одинці до цифри, що відповідає кількості курсантів у групі. Склавши таблицю, курсант, що вів дослідження, підраховує бали, після чого визначаються три рівні культури мовлення: високий, середній, низький. Аналіз рівня пов’язаний з рейтинговою оцінкою на курсі.

Зразок бланка оцінювання мовленнєвої культури

№ з/п	Прізвище, ініціали того, кого оцінюють	Словниковий запас	Вживання слів-паразитів	Вживання брутальних слів
1	Акименко О.І.	0	2	1
2	Бондар Г.П.	1	1	2
3	Грицай А.П.	0	2	1
4	Гусак Н.О.	1	1	1
6	Єрмак О.О.	-	-	-
	…..
25	Ярмоленко В.І.	1	2	1

Словник для застосування риторичних прийомів під час бесід, рольових та ділових ігор

Алегорія  іносказання, вираз абстрактного поняття за допомогою конкретного образу.

Алогізм  нелогічність у мові.

Анафора (гр. піднесення) – стилістична фігура: лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно  рядків).

Антитеза (гр. протиставлення) – стилістична фігура, протиставлення антагоністичних явищ.

Вербалізм (від лат. словесний) – зловживання словом.

Вигук риторичний – стилістична фігура, що являє собою гасло в чистому вигляді.

Гіпербола  троп, який базується на художньому перебільшенні, укрупненні.

Градація (лат.) – “нанизування”, поступовий перехід від одного стану до іншого при наростанні якостей (чи навпаки) для підсилення ефекту мови, наприклад: “переміг, розбив, знищив”.

Гротеск – художній образ, що базується на сполученні страхітливого з комічним.

Евристика  метод, який будується на системі навідних питань, що підштовхують співрозмовника до вирішення проблеми.

Евфемізм  вживання більш м’якого виразу замість грубого чи непристойного.

Еліпсис (гр. опущення) – стилістична фігура: пропуск слова, яке легко відтворити. Воно ніби “підказується” контекстом.

Епіфора  стилістична фігура: лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень у кінці прозаїчних речень (у віршах відповідно  рядків).

Запитання риторичне – стилістична фігура: запитання, відповідь на яке вже закладено в ньому самому, або ж відповідь не потрібна.

Звертання риторичне – стилістична фігура, що виражає емоційне ставлення оратора до об’єкта його промови. Оратори звертаються часто не тільки до людей, а й до неживих предметів або абстрактних понять. До Р.з. можна віднести й етикетні формули (Громадяни і громадянки! Брати і сестри! Пані та панове! Товариші! Добродії!).

Інверсія (від лат. перестановка) – стилістична фігура: незвичайний, нехарактерний порядок розташування слів.

Катахреза (гр.) – сполучення несумісних понять, наприклад: “страшно зрадів”.

Л егато  підрядковий знак партитури, що використовується для позначення злиття слів у вимові (наприклад, прийменника з іменником).

Літота (від гр. простота) – троп, що базується на художньому зменшуванні.

Метабазис  прийом у суперечці, пов’язаний з відхилянням від питання, що обговорюється.

Метафора (від гр. перенесення) – троп, що будується на перенесенні значення (ознаки) слова за принципом подібності та ін.

Метонімія (від гр. перейменування) – троп, побудований на переносі назви з одного предмета на інший за суміжністю значень.

Наголос логічний – для виділення семантичного центру фрази.

Образ художній – специфічна форма переосмислення життя митцем, що визначає стилістику мовних рішень. Властива переважно поезії, але здавна широко використовується ораторами.

Паралелізм синтаксичний – синтаксична фігура, повторення однакової структури речень.

Перифраза  передача змісту іншими словами, заміна прямої назви описом для більшої емоційності, точності.

Силогізм (гр. міркування) – логічна модель, в якій із двох суджень випливає третє як висновок.

Символ (гр. умовний знак) – троп, покликаний змалювати невичерпну складність явища, багатозначна метафора. Кожен може розшифровувати символ по-своєму, він багатозначний.

Симплока (гр.) – стилістична фігура повторення, яка полягає в тому, що два відрізки мови мають схожі початок і кінець: “Або ти мене не знав, або я тебе не знав”.

Синтез (гр. з’єднання) – розумова операція по з’єднанню окремих моментів в одне ціле, що дозволяє ораторові узагальнювати та систематизувати певні явища.

Стиль (від лат. стрижень для письма) – спосіб викладу, організація мовлення. Старовинна риторика розглядала стиль як об’єктивну систему мовних правил, що мусив опанувати оратор. На цьому базуються традиційні поняття високого, середнього та низького стилю. У сучасній риториці простежується тенденція до переносу центру тяжіння до сфери ораторського самовиразу, індивідуального стилю. Оратор вільно комбінує чужі стилі, і його власний стиль формується ніби в діалозі з ними.

Стиль риторичний – традиційне визначення ораторської манери як прикрашеної “урочистості”, сьогоднішня риторика відкидає зведення стилю риторичного до самих лише “прикрас”.

Тембр (з фр.) – забарвлення звука, що дає можливість розрізнити звуки однієї висоти у звучанні різних голосів.

Темп мовлення (від лат. час) – швидкість, з якою проголошується промова; вимірюється кількість звуків або складів, що вимовляються за секунду. Занадто швидкий темп, так само, як і занадто повільний, ускладнює сприйняття промови.

Темп прискорення – підрядковий знак партитури, що використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації.

Темп уповільнення  підрядковий знак партитури, який використовується для фіксації уваги на слові (словах), що для промовця є ключовим.

Тон підвищення  надрядковий знак партитури, який використовується для позначення інтонації незавершеності вислову, інтонації питання та непевності окличного речення та звертань.

Тон пониження  надрядковий знак партитури, який використовується для позначення інтонації завершеності вислову (частота вислову); зазвичай наприкінці речення.