Мистецтво ведення діалогу та суперечок у різних сферах спілкування

Діалог і полілог як види ораторського мовлення. Застосування діалогу у різних сферах спілкування. Основні вимоги до ведення діалогу. Термін “діалог” походить з грецької мови й має два значення:

а) діалог – розмова між двома чи кількома особами;

б) діалог – літературно-публіцистичний твір у формі розмови; запитання – відповідь.

Діалог у риториці – спосіб побудови промови, який включає елементи буквальної співбесіди оратора з аудиторією або імітує реальний діалог у монолозі оратора (прямо чи приховано).

Полілог  спосіб побудови публічного виступу, який включає елементи співбесіди багатьох осіб.

Ситуація “запитання  відповідь” (суть діалогу) для багатьох видається добре знайомою, що не потребує додаткового вивчення. Проте слід дотримуватися таких вимог: точно орієнтуватися в основних засадах обговорення справ, не витрачаючи на це надто багато часу, розглядати всі важливі моменти того чи іншого питання, щоб дійти якихось спільних висновків. Потрібно завжди враховувати, скільки осіб або сторін бере участь в обговоренні (двоє чи більше).

Ще важливіше значення має те, чи порушуються під час обговорення інтереси окремих осіб або сторін, чи ні. Зрозуміло, що обговорення буде складнішим, якщо в ньому беруть участь кілька сторін і кожна сторона обстоює в даній справі свої інтереси.

Основним видом співбесіди оратора з аудиторією є діалог. Застосовується діалог у різних сферах спілкування (офіційній, науковій, публіцистичній тощо). Відмінності добору лексики щодо відповідних сфер спілкування, конструкція рішень і т. ін. відображаються на змістові діалогу, але самі вимоги до його ведення майже не змінюється.

Діалог, як і будь-який інший виступ, потребує належної підготовки. При розгляді менш важливих справ досить обміркувати суть питання. Проте якщо йдеться про важливу справу, то треба зробити нотатки з кожного окремого пункту, а в разі потреби  підготувати також проект рішення. До підготовки обговорення належить і попереднє з’ясування позицій окремих учасників (сторін) або навіть попереднє обговорення даного питання з кожним учасником. Під час таких попередніх обговорень можна побачити, як інші сприймають вашу думку (чи пропозицію), що їм неясно, чого вони побоюються. Це допоможе краще підготуватися, дохідливіше пояснити окремі пункти і підібрати необхідні аргументи.

Під час діалогу треба стежити за тим, щоб:

1. усі пункти обговорювалися послідовно один за одним;

2. не пропускалося жодного важливого пункту.

Дещо інакше виглядає ситуація, якщо ініціатива обговорення справи належить іншій стороні. У даному разі доцільно непрямим шляхом (через інших учасників) зібрати інформацію, з’ясувати погляди іншої сторони на обговорюване питання.

Якщо добре підготуватися до обговорення, то можна уважно стежити за присутніми, за їхньою реакцією, з’ясовувати їхні точки зору і відповідно коригувати свої висловлювання.

Види суперечок. Дискусія – публічна суперечка як спосіб пошуку істини шляхом зіставлення різних думок. Методика ведення дискусії. Слово “суперечка” має кілька значень, для яких спільним є значення наявності розбіжностей, відсутності єдиної думки, протиборства. У сучасній науковій, методичній, довідковій літературі слово “суперечка” слугує для позначення процесу обміну протилежними думками. Однак єдиного визначення цього поняття немає. Під суперечкою ми розуміємо будь-яке зіткнення думок, розбіжностей у поглядах на будь-яке питання, предмет, боротьбу, в якій кожна зі сторін відстоює свою правоту.

До основних факторів, що впливають на характер суперечки, належать такі:

• мета суперечки;

• кількість учасників;

• форма проведення суперечки.

Залежно від цих факторів можна виділити види суперечок. Люди, вступаючи у суперечку, мають далеко не однакові цілі, керуються різними мотивами.

За метою розрізняють такі види суперечок:

• суперечка через істину;

• для переконання кого-небудь;

• для перемоги;

• суперечка заради суперечки.

На специфіку суперечки впливає кількість осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань. За цією ознакою можна виділити три основні групи:

• суперечка-монолог (людина сперечається сама з собою, це так звана внутрішня суперечка);

• суперечка-діалог (полемізують дві особи);

• суперечка-полілог (ведеться кількома чи багатьма особами).

Суперечка-полілог може бути масовою (усі присутні беруть участь у суперечці) і груповою (спірне питання вирішує виділена група осіб у присутності всіх учасників).

На процес суперечки накладає свій відбиток і форма ведення боротьби думок. Суперечки можуть бути усними і письмовими (друкованими). Усна форма передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб одна з одною, письмова (друкована) форма – опосередковане спілкування. Також суперечки бувають організовані (плануються, готуються, проводяться під керівництвом фахівців) і неорганізовані (стихійні суперечки).

У мові є й інші слова для позначення цього явища: дискусія, диспут, полеміка, дебати. Доволі часто вони вживаються як синоніми до слова “суперечка”. У наукових дослідженнях, у публіцистичних і художніх творах ці слова нерідко слугують і найменуваннями окремих різновидів суперечки.

Наприклад, дискусією (лат. discussio – дослідження, розгляд, розбір) називають таку публічну суперечку, метою якої є з’ясування і зіставлення різних точок зору, пошук, з’ясування істинної думки, знаходження правильного рішення спірного питання. Дискусія вважається ефективним способом переконання, бо її учасники самі приходять до того чи іншого висновку.

Наукові дискусії мають свою специфіку. Тут дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлумачити. Висуваючи якусь тезу, обов’язково стежать за тим, щоб у ній не було двох питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази. Найголовніше в науковій дискусії − визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Але дискусії в наш час ведуться не лише в середовищі вчених. Дискусій стало набагато більше; тільки культури їх ведення дотримуються далеко не всі. Тому не зайвим буде нагадати, що:

0. принижувати, ображати свого опонента непристойно;

1. вихована людина не стане грубими словами говорити про погляди свого опонента;

2. використання дріб’язкових, недостойних аргументів у дискусії перетворює її на побутову сварку;

3. суть дискусії − пошук істини шляхом зіставлення різних думок, а не цілковите заперечення котроїсь із запропонованих.

Під час ведення дискусій найчастіше й найдієвіше проявляються іронічна та саркастична інтонації. Гумор і дотепи здатні пожвавити дискусію, та лише тоді, коли й ваш опонент не позбавлений почуття гумору. Стежте при цьому не лише за своїм опонентом: якщо ви самі стаєте злим, роздратованим, аж надто в’їдливим, а опонент зберігає спокій, − ви програли: симпатії слухачів будуть на його боці.

Методика ведення дискусії. Колектив під час дискусії часто досягає результатів, які перевищують суму думок його членів. Пояснити це можна тим, що в дискусії мислення окремих осіб координується; учасники дискусії змушені формулювати свої думки точніше, ніж під час міркування на самоті; помилки в логіці мислення стають відразу помітні − наодинці такого контролю нема; вдалі прийоми ще більше вдосконалюються.

Для того, щоб дискусія перетворилася на спосіб пошуку істини, необхідно дотримуватися методики її проведення:

0. визначення проблеми, яка буде обговорюватися;

1. визначення кола учасників дискусії;

2. визначення головуючого на дискусії, дати, часу та місця її проведення.

Це кроки підготовчого етапу дискусії.

На початку дискусії виступаючий повинен подати слухачам ту інформацію, яка потрібна, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб розв’язання проблеми. При цьому він має дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого розв’язку. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи й уже в своєму виступі спробує спростувати їх.

Якщо дискусія ведеться в аудиторії фахівців, то виступаючий має бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати, коли хтось спеціально зацікавиться ними.

Головуючий на таких дискусіях повинен стежити за тим, щоб:

0. усі аспекти проблеми не були пропущені, а послідовно обговорені;

1. усі важливі докази, пропозиції, знахідки були зафіксовані, не загубилися;

2. усі учасники обговорення мали можливість виступити;

3. зупиняти (тактовно!) промовців, які відхиляються від суті справи;

4. у підсумковому слові було зазначено, в чому учасники дійшли згоди, а в чому − ні;

5. протокол чи запис дискусії обов’язково має вестися і бути не даниною канцелярській традиції, а “робочим інструментом” для учасників обговорення.

Полеміка як засіб захисту своєї точки зору і спростування думки опонента. Іншим видом суперечки є полеміка. Термін “полеміка” (з франц.) − дискусія в пресі, на диспуті, на зборах, зіткнення різних поглядів під час обговорення будь-яких питань.

Її специфіка полягає в тому, що беруть участь особи, які вже мають діаметрально протилежні уявлення, погляди, інтереси (наприклад, ті, хто виступає за легалізацію легких наркотичних речовин, і ті, хто проти цього рішуче заперечує). Завдання кожного з учасників полеміки − не переконати у правильності своїх поглядів іншу сторону, а навести переконливі аргументи, щоб завоювати якомога більше прихильників серед слухачів, які стежать за ходом даної суперечки. Щоб цього досягти, промовець має спростувати думку опонента, а власну − захистити.

Під час полеміки промовець може застосовувати проти своїх опонентів, що дотримуються інших поглядів, іронію або сарказм, а може дискутувати й миролюбним тоном. Що краще? Гумор та дотепи можуть пожвавити обговорення, і, якщо опонент має почуття гумору, тоді вони доречні. Все залежатиме від того, чи не розділила й не роздратувала вас суперечка і чи не звучатиме ваша іронія надто в’їдливо. Якщо ви нервуєте, а ваш опонент зберігає спокій, то найімовірніше, що слухачі будуть на його боці. Тобто, запам’ятайте одне з найважливіших правил поведінки під час будь-якого публічного виступу, зокрема й полеміки, − необхідно добре володіти собою. Злість − поганий порадник. Найгірше, коли промовець, гніваючись, втрачає контроль над собою і вдається до особистих нападів на опонента. Це може призвести до втрати симпатій слухачів.

Полеміка дає змогу розглянути суть думок опонентів і прямо висловити власні міркування.

Розглянемо, які існують правила переконання опонента та способи спростування його думок.

Правила, що допомагають переконати. Вправний промовець послуговується чотирнадцятьма правилами переконання.

Перше правило (правило Гомера) – порядок наведення аргументів впливає на їх переконливість. Найбільш переконливим є такий порядок аргументів: сильні – середні – найбільш сильний.

Друге правило (правило Сократа) – для отримання позитивного рішення з дуже важливого для вас питання поставте його на третє місце, а перед цим поставте два коротких, простих для співрозмовника питання, з яких він легко скаже вам “так”.

Третє правило (правило Паскаля) – не заганяйте співрозмовника у кут. Дайте йому можливість “зберегти обличчя”.

Четверте правило – переконливість аргументів значною мірою залежить від іміджу і статусу того, хто переконує.

П’яте правило – не заганяйте себе у кут, не знижуйте свій статус.

Шосте правило – не принижуйте статус та імідж співрозмовника.

Сьоме правило – до аргументів приємного нам співрозмовника ми ставимося поблажливо, а до аргументів неприємного – критично.

Восьме правило – якщо бажаєте переконати співрозмовника, то починайте не з моментів, які вас розділяють, а з того, у чому ви згодні з ним.

Дев’яте правило – проявіть емпатію.

Десяте правило – будьте гарним слухачем.

Одинадцяте правило – уникайте конфліктогенів.

Дванадцяте правило – перевіряйте, чи правильно ви розумієте один одного.

Тринадцяте правило – стежте за мімікою, жестами і позами – своїми і співрозмовника.

Чотирнадцяте правило – покажіть, що запропоноване вами задовольняє якусь із потреб співрозмовника.