Культура невербального спілкування як вияв загальної культури військовослужбовця

Невербальні риторичні засоби як елементи ораторського мистецтва. Невербальне спілкування – це зв’язок людини з людиною, завдяки якому певна інформація та цінності передаються немовними, несловесними засобами (жестами, мімікою, інтонацією тощо).

Саме невербальні форми стають першими із феноменів людського спілкування: історично виникають набагато раніше за форми спілкування вербального, тобто мовного. Значення невербального спілкування полягає в тому, що воно доповнює, супроводжує чи замінює вербальний текст. Розподіл форм невербального спілкування залежить від каналів передачі інформації та способів їхнього відображення і сприйняття.

Міміка, жест, рух – те, що людина сприймає візуально; інтонація, звук – те, що людина сприймає завдяки слуху; інформація, яка передається завдяки торканню – сприйняття на рівні тактильних інформаційних каналів тощо.

Прийнято виокремлювати такі способи сприйняття людиною навколишнього світу:

0. оптичний (візуальний);

1. акустичний (звуковий);

2. тактильний (тілесні відчуття);

3. ольфакторний (запахи).

Способи сприйняття	Структури	Підструктури	Елементи
Оптичний (візуальний)	Кінесика	Експресія	виразні рухи: поза, жести, хода, міміка, пантоміміка фізіогноміка: будова обличчя, черепу, тулуба, кінцівок
		Контакт очей	напрям погляду, частота контактів
	Проксеміка	Дистанція	відстань між суб’єктами
		Орієнтація	позиція співрозмовників
		Авербальні дії	стук дверима, скрип стільця, гуркіт
Акустичний (звуковий)	Просодика
			тембр, темп, висота, гучність голосу
	Екстралінгвістика		пауза, зітхання, кашель, сміх, плач
Тактильний	Такесика	Статичне торкання	рукотиск, поцілунок
		Динамічне торкання	похлопування, поглажування
Ольфакторний	Система запахів		запах тіла, запах косметики

На базі цих способів зображення і сприйняття виокремлюють такі структури невербального спілкування:

1) кінесика і проксеміка, що базуються на оптичному сприйнятті;

2) просодика й екстралінгвістика, що базуються на акустиці;

3) такесика, що базується на тактильному сприйнятті;

4) система запахів.

Розглянемо детально ці основні структури невербального спілкування.

1. Кінесика – це структура невербального спілкування, яка охоплює ті форми, що передають інформацію завдяки візуальному сприйняттю. Кінесика актуалізується у русі і виконує експресивно-регулятивну функцію у процесі спілкування.

Кінесика – це не тільки “мова тіла” (міміка, жести, пози, погляди), але ще й спосіб одягатися, робити зачіску тощо. Можна виділити такі підструктури кінесики:

1. експресія (виразна поведінка людини),

2. контакт очей (фіксує напрям погляду, частоту контактів).

Найбільш вагомою та інформаційно насиченою підструктурою кінесики є експресія. Вона найяскравіше демонструє зв’язок зовнішньої поведінки із внутрішнім станом людини.

Експресія характеризується як виразна поведінка людини. Причому всі феномени експресії вчені поділяють на два відносно самостійні компоненти:

• виразні рухи (поза, хода, жести, міміка, пантоміміка);

• фізіогноміку (яка охоплює будову обличчя та черепу, будову тіла і кінцівок).

Треба підкреслити такі особливості цих груп:

0. “виразні рухи” являють собою поширені периферичні зміни, які охоплюють завдяки емоціям, почуттям увесь організм;

1. фізіогноміка є експресією обличчя та постаті людини, яка розглядається поза виразними рухами і є зумовленою тільки власною будовою обличчя, черепа, тулуба, кінцівок.

Фізіогноміка разом із виразними рухами втілює повноту виразної поведінки людини, тобто експресії.

Експресія (виразна поведінка людини) широко вивчається радянськими та зарубіжними авторами. Це дослідження видатних психологів С.Л.Рубінштейна, Ю.Б.Гіппенрейтер, П.М.Якобсона, Г.Гібша, М.Форверга, Т.Шибутані, З.Фройда та ін. Науковці підкреслюють такі функції експресії, які є принциповими у процесі спілкування:

• по-перше, це інформаційна функція: жести, міміка, хода та ін. передають інформацію про емоційно-психологічний стан, настрій, наміри партнерів по спілкуванню;

• по-друге, з цією функцією безпосередньо пов’язана функція регулювання, оскільки на підставі одержаної інформації партнери можуть вплинути на подальший хід спілкування: чи то “зняти” неприємне питання, чи прискорити темп бесіди, чи навіть, за необхідності, спілкування перенести на інший раз;

• по-третє, виразна поведінка (експресія) виконує функцію “будування образу діючої особи”, тобто саме “випадкові” жести, життєва міміка ніби “доповнюють, добудовують” у спілкуванні образ партнера, виявляють глибинні (часто приховані) почуття та наміри;

• по-четверте, виразна поведінка іноді виконує функцію повної заміни вербального тексту.

Таким чином, виразні рухи, виразна поведінка є специфічною мовою невербального спілкування. Хто володіє “азбукою” цієї мови, той і контролює процес спілкування, спрямовує його у бажане русло.

Ще однією, поки що зовсім мало вивченою підструктурою кінесики є рухи очей (тобто “контакт очей”).

Контакт очей – це підструктура кінесики, яка демонструє рівень близькості, інтимності в міжособистісному спілкуванні завдяки напряму погляду та частоті візуальних контактів.

погляд завжди говорить сам за себе. Засоби обміну поглядом протягом спілкування, організація візуального контакту кожного окремого разу − час, функції, погляд на партнера, інтервали фіксації – широко використовуються при вивченні так званої атмосфери інтимності в міжособистісному спілкуванні, взаємних установок партнерів.

Напрям погляду у спілкуванні зумовлено його фіксацією у спілкуванні, змістом спілкування, індивідуальною особливістю партнерів по спілкуванню, характером взаємостосунків партнерів і попереднім розвитком цих стосунків.

Функції цієї підструктури:

• інформаційний пошук. З цією метою той, хто говорить, дивиться на того, хто слухає, наприкінці кожної репліки і в головних пунктах промови. Те ж робить і той, хто слухає;

• погляд сповіщає про готовність до спілкування;

• погляд виконує функцію намагання підкорити чи продемонструвати власне “Я”;

• підтримка оптимального рівня соціальної та психологічної близькості.

2. Проксеміка  це орієнтація партнерів у момент спілкування і дистанція між ними під час спілкування. На проксемічні характеристики спілкування суттєво впливають культурні і національні традиції. Проксеміка має дві підструктури: дистанція, орієнтація.

Дистанція характеризується відстанню між суб’єктами спілкування:

0. інтимна відстань (від 0 до 45 см)  спілкування найближчих, рідних людей;

1. персональна відстань (від 45 до 120 см)  спілкування зі знайомими особами;

2. соціальна відстань (від 1,2 м до 4 м)  офіційне й корпоративне спілкування, з незнайомими особами;

3. публічна відстань (від 4 м до 12 м)  виступи перед різними аудиторіями.

Порушення оптимальної дистанції сприймається суб’єктами спілкування негативно.

Орієнтація і кут спілкування. Орієнтація, тобто поворот тіла і ніг у напрямку до партнера або від нього, сповіщає про бажання чи небажання спілкуватися. Кут спілкування визначає характер спілкування:

0. захист чи суперництво  один проти одного;

1. дружня бесіда  кутова позиція;

2. корпоративна взаємодія  поруч;

3. незалежна позиція  по діагоналі.

Авербальні дії − підструктура, що входить до оптичного й акустичного способів сприйняття суб’єкта спілкування і передає певну інформацію завдяки поведінці людини з використанням речей. До авербальних дій відносять стук дверима, гуркіт стільця, скрип, почерк людини тощо. Це досить специфічна підструктура, оскільки вона передає не тільки візуальну, але і звукову інформацію.

Функції авербальних дій:

• маніфестації намірів;

• підтвердження та посилення вербального тексту;

• заміна вербального тексту;

• створення психологічного образу партнера по спілкуванню.

Рухи тіла, жести рук, міміка обличчя – це не тільки феномени, які науковці відносять до експресії, тобто виразної поведінки, виразних форм спілкування. Ті ж самі рухи, жести, міміка, коли вони не супроводжують вербальне спілкування, а доповнюють його, стають феноменами паралінгвістичними, тобто феноменами, що передають інформацію вказівного, спонукального, стверджувального характеру тощо.

Таким чином, невербальне спілкування постає як необхідний, а часом майже головний та єдиний засіб спілкування через оптичний спосіб сприйняття..

Аналіз оптичного способу сприйняття і його структурних елементів дозволяє зробити висновок: ця структура порівняно з іншими структурами невербального спілкування має своєрідний пріоритет у будуванні образу партнера, всієї ситуації спілкування. Наявність автономних невербальних елементів спілкування, а також таких їхніх функцій, як маніфестація намірів, психологічний зміст спілкування, дозволяє розглядати ці елементи спілкування поза вербальним, мовним контактом як самостійні форми спілкування з різноманітним інформаційним навантаженням.

3. Акустичне сприйняття є базою виділення двох структур невербального спілкування: просодики та екстралінгвістики, які охоплюють усі немовні характеристики людського голосу та мовлення. Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої виступає слово. Внутрішнє мовлення обслуговує мислення. Відомо, що чисельні характеристики людського голосу відтворюють образ, сприяють пізнанню на відстані, виявляють психічну індивідуальність людини. Головне навантаження у процесі сприйняття тембрових змін людського голосу лежить на акустичному, тобто слуховому сприйнятті партнерів, що спілкуються.

Просодика охоплює феномени ритміко-інтонаційних сторін мовлення. До неї відносяться гучність голосу, силу його звучання, тембр тощо.

Екстралінгвістика фіксує інформацію, що передається завдяки наявності у мовленні пауз. Також до неї відносять різного роду психофізіологічні прояви людини: сміх, шепіт, кашель, сльози тощо.

Як підструктура просодичної, а також екстралінгвістичної структури невербальної поведінки виступає інтонація. Інтонація – “музика мовлення”, “королева мовлення”. Це ритміко-мелодійна сторона мовлення.

Основними елементами інтонації є мелодика мовлення, його ритм, інтенсивність, темп, тембр, а також логічний та фразовий наголос.

Просодика, екстралінгвістика (як і інтонація) виконують такі функції:

• доповнення, передбачення, заміни мовленнєвого тексту;

• регулювання вербального потоку;

• акцентування уваги на тій чи інший частині вербального тексту;

• економії мовленнєвого висловлення. Мається на увазі економія не власно системи мови, а економія використання мовленнєвих засобів у спілкуванні, (наприклад, інтонаційно забарвлене одне слово замінює цілу фразу із зберіганням змісту інформації).

Функцію економії мовленнєвого висловлення в багатьох ситуаціях спілкування виконує і міміка, жест, тобто кінесична структура. Цей факт ще раз підтверджує, що невербальне спілкування поліфонічне, форми його стають пріоритетними відповідно до конкретної ситуації, в якій вони виконують ту чи іншу функцію. Функціональний пріоритет форм невербального спілкування визначено усім контекстом спілкування.

4. Такесика – це структура невербального спілкування, яка базується на інформації, що передається завдяки тілесним відчуттям людини і має такі підструктури:

• статичне торкання (потиск руки, поцілунок);

• динамічне торкання (похлопування, погладжування).

Фізичний контакт у формі торкання, погладжування, поплескування, поцілунків є дуже вагомим джерелом взаємодії людини із світом. З дитинства за допомогою торкань різного способу формується у людини уява про оточуючий світ та своє місцезнаходження у ньому.

Функції такесики:

• індикатор статусно-рольових відносин у процесі спілкування;

• показник ступеня близькості партнерів по спілкуванню;

• емоційно-чуттєва підтримка, підбадьорювання у спілкуванні;

• доповнення, заміна, передбачення мовного тексту.

Використання цієї структури у спілкуванні потребує високого рівня загальної та особистої культури партнерів по спілкуванню, чуйності та тактовності, оскільки невміле, неадекватне використання особистістю такесичної структури може привести до багатьох небажаних конфліктів у спілкуванні. Необхідно постійно пам‘ятати про національно-культурну специфіку та різне навантаження елементів такесики.

Відомо, що тактильний спосіб дає людині інформацію менш точну, ніж візуальний. Але є ситуації, особливо ситуації так званої сенсорної депривації, коли цей спосіб дає інформацію високого рівня точності про наявність інших об’єктів, зокрема інших людей. Саме м’язові рецептори сповіщають про те, яка сила рукостискання, торкання, як близько знаходиться інша людина. Навіть інформацію співчуття та заспокоювання передає цей спосіб.

Таким чином, тактильне відображення дає уяву про такесичну структуру невербального спілкування.

Охарактеризовані вище структури та підструктури невербального спілкування так чи інакше пов’язані з рухами тіла, змінами голосу, мімікою обличчя й усвідомлюються індивідом, мають характер певної програми невербального спілкування. Кінесика, такесика, просодика, екстралінгвістика як структури невербального спілкування виробляють образ партнера по спілкуванню за допомогою різних способів відображення: оптичного, акустичного, тактильного.

5. Але є ще одна структура невербального спілкування, яка базується на ольфакторному способі сприйняття. Це система запахів: природних і штучних (парфуми, дезодоранти й інші предмети індивідуальної гігієни).

Ця структура найбільш яскраво демонструє зв’язок людини з природою, оскільки у процесі спілкування не усвідомлюється. В порівнянні з іншими структурами має дещо меншу диференційну силу. Ця сила з’являється тільки там, де є досить специфічні обставини – в ситуаціях соціальної, сенсорної ізоляції, у контексті певних типів взаємостосунків (наприклад, інтимного спілкування чоловіка з жінкою, доглядом матері за дитям тощо). Безумовно, люди реагують на запахи, їх інтенсивність; сама ця структура є показником сукупного рівня культурного розвитку. Але, все ж таки, система запахів у системі невербального спілкування має доповнювальну функцію, є додатком до інших форм спілкування.

Сучасний рівень наукового знання вичерпних відповідей про вплив специфіки запахів на людину, про створення “образу людини” завдяки запахам не дає. Система запахів також мало вивчена і в контексті взаємодії особистостей під час спілкування. Більшість здогадок про цю структуру поки що базується на власних спостереженнях та повсякденному досвіді.

Невербальне спілкування передбачає вміння адекватно сприйняти, зрозуміти певну інформацію. Перед людиною систематично стоїть завдання співвіднесення зовнішньої поведінки іншої людини, її зовнішнього вигляду та внутрішніх спонукань, внутрішніх пускових механізмів – тобто невербальної поведінки та внутрішнього психологічного світу. Саме життя потребує від особистості вміння “читати людину”, адекватно тлумачити мову жестів, міміки, пози, інтонації. Вміння “прочитати людину” за її жестами, мімікою, поведінкою – це досить важливий підхід до проблеми культури спілкування.

Зовнішній вигляд оратора, жести, міміка. Зовнішність є не останнім чинником успіху оратора. Тут важливо володіти собою, вміти “створювати імідж”, певний образ. Недарма існує спеціальна професія іміджмейкер, тобто людина, що допомагає створити імідж. Зачіска, охайність рук та нігтів, макіяж, стан взуття та одягу − все це уважно фіксується аудиторією і впливає на сприйняття. Не кожний може похвалитися, що природа дала йому гарний зріст, міцну статуру й грацію жестів. Але буває, що зовні непоказна людина, коли виступає, мов магніт, притягує увагу аудиторії. За кожним жестом її уважно стежать, мов підкоряючись ритмові, який задає промовець.

Невербальне спілкування у військовому середовищі передбачає вміння адекватно сприйняти, зрозуміти певну інформацію. Перед військовослужбовцем систематично стоїть завдання співвіднесення зовнішньої поведінки іншої людини, її зовнішнього вигляду та внутрішніх спонукань, внутрішніх пускових механізмів, тобто невербальної поведінки та внутрішнього психологічного світу. Саме життя потребує від військовослужбовця вміння “читати людину”, адекватно тлумачити мову жестів, міміки, пози, інтонації. Уміння “прочитати людину” за її жестами, мімікою, поведінкою – це досить важливий підхід до проблеми культури спілкування. Найбільш яскраві уявлення про людину дає кінесика, зокрема її елементи: руки (жести кистей і долонь), хода (жести ходи), міміка (обличчя і очі), пантоміміка.

Жест – один з головних елементів кінесики. Під жестом розуміють, як правило, рухи рук. Це дуже виразний, показовий елемент невербального спілкування. Жест розповідає про ставлення людини до людини, до події, виражає бажання людини, її настрій, стан, якості.

Жести військовослужбовців класифікуються таким чином:

1) комунікативні жести – жести, які замінюють у спілкуванні елементи мови. Це жести військового вітання, дозволу, заборони, підтвердження, питання тощо. Усі ці жести зрозумілі без мовного контексту і мають власне значення,

2) описово-зображувальні жести, тобто жести, що супроводжують вербальний текст, щось підкреслюючи або акцентуючи на чомусь увагу. Зрозумілі вони тільки тоді, коли є текст. Якщо ж тексту немає, вони втрачають зміст і сенс,

3) модальні жести. Їх ще класифікують як виразні рухи, оскільки вони передають оцінку, ставлення людини до іншої людини, до речей, подій та ін. Це жести обурення, іронії, підтримки, незадоволення, радості, подиву, пригніченості тощо. Уживаються як у тексті, так і поза ним.

Існують також інші принципи класифікації жестів. Наведемо один з них:

0. жести високої тональності (ораторські);

1. жести нейтрально-побутові (ті, що використовуються у громадських місцях);

2. фамільярні жести (вихований військовослужбовець, як правило, ними не користується);

Значні невербальні знаки передаються через жести рук, зокрема долонь. Сприймаючи ці жести в процесі спілкування, можна скласти уявлення про реакцію співрозмовника і його готовність до спілкування. Вміння “прочитати” жести дає можливість швидше зрозуміти один одного у процесі спілкування. На наведених малюнках подані основні характерні жести кистей рук і долонь, що широко використовуються у практиці спілкування.

У різних народів світу існує різна інтерпретація тих самих жестів. Так, болгари і греки, на відміну від інших європейців, на знак згоди хитають головою з боку в бік, а заперечуючи щось  вгору і вниз. Жести “нема проблем, добре” і “все погано” виникли за часів Давнього Риму, але означали тоді “дарувати життя” і “стратити” у боях гладіаторів відповідно. Жест “все гаразд” поширений у країнах Європи і Америки, але у Франції це значення зберігається тільки за наявності посмішки на обличчі. Інакше цей жест говорить: “даремно”, “нуль”. У японців цей жест символізує “гроші”.

Ще відомий римський ритор Квінтиліан відзначав: “Рухи всього тіла допомагають ораторові, але руки говорять самі”. Недивно, адже рукам доступні близько 700 тисяч різних рухів і положень. Пальці, наприклад, забороняють, заперечують, попереджають, погрожують, манять, рахують. А кисть: пласка, долонею вгору  чесне слово; вперед  відмова; складені долоні  згода, прохання, мольба; піднятий палець  попередження; вперед  небезпека; до лоба  роздуми; на губах  мовчання; руки в боки  виклик відважність, пустощі; на грудях  бравада.

Значення жестів, що зображують дії, зрозумілі всім людям незалежно від національності і місцевих традицій: “їсти”, “пити”, “курити”, “досить”, “переривання діалогу”, “здивування”. Не завжди легко зрозуміти значення жестів у людей різних національностей. Те саме поняття може позначатися різними жестами: “дурість”  “несповна розуму” (східні слов’яни); “дружба”  “кінець дружби”, “сварка” (у латиноамериканців і арабів).

Для авторитарних режимів ХХ століття було характерним широке застосування їхніми лідерами невербальної символіки: гордовиті театральні пози Муссоліні, викинута вперед долоня Гітлера  жест запозичений у римських легіонерів, застигла монументальна поза Сталіна, за якою він приховував зовнішню експресію, нерішучість і тваринний страх перед людьми. Населення СРСР з дитинства привчалося до ритуальних жестів: піонерський салют, лінійка, марширування, виконання команди “Струнко!”.

Значна інформація передається через потиск руки. Розворот долоні надає потиску різної інтерпретації: ваша рука захоплює руку іншої людини і ваша долоня повернута вниз  панівне положення; ваша долоня повернута вгору  поступка, підпорядкування; долоні обох людей залишаються у вертикальному положенні  рівноправність. Типово американський тип потиску руки  “потиск руки політика”. Його звичайна форма  взяти руку співрозмовника правою і накрити зверху лівою рукою. Інша форма  потискуючи йому руку своєю правою, похлопати по плечу лівою. Це припустимо між близькими друзями, а більшість людей почуває себе при цьому вкрай незручно. Потиск руки буває різним за інтенсивністю: міцним (агресивність), спокійним (рівноправність), млявим (слабкість, байдужість). Неприємне враження справляє потиск холодної липкої долоні.

Велику роль у життєдіяльності військовослужбовців відіграє хода (жести ходи), в якій зберігаються значні коди. Уповільнений або швидкий темп ходи вказує на пасивність або активність, самовладання або імпульсивність. Маленькі кроки високої людини свідчать не лише про млявість, але й про нерішучість, боязливість, соромливість. Занадто широкі кроки малорослої людини можуть означати намір швидше досягти мети, виконати наказ або надмірне збудження. Хода розгойдуючись підкреслює доброту, самовпевненість, охайність. Позиція “струнко” означає увагу і готовність діяти по команді. Постійне обсмикування одягу, торкання до зачіски, переступання з ноги на ногу, потирання рук свідчить про соромливість, хвилювання і безвілля. Звичка схиляти корпус тіла назад, випинати груди і відкидати голову спостерігається у пихатих людей, в той час, як люди скромні намагаються бути непомітними, сутуляться, схиляють голову вниз. Людина, що знаходиться у пригніченому стані, часто ходить, тримаючи руки в кишенях, тягнучи ноги і дивлячись під ноги. Це скритні особистості. У повсякденній діяльності хода військовослужбовця повинна бути бадьорою, пружною, ходити слід у середньому темпі, не човгаючи.

Деякі форми невербального спілкування зумовлюються статутами. До них відносять жести рук, ходу, сигнали управління строями (звукові, світлові) та ін.

Найхарактернішим комунікативним жестом у спілкуванні військовослужбовця є військове вітання. Цей жест уживається без вербального тексту і є виявом культури, взаємної поваги і згуртованості військовослужбовців. Усі військовослужбовці повинні під час зустрічі (обгону) вітати один одного, дотримуючись правил, визначених стройовим статутом. Підлеглі та молодші за військовим званням вітають першими, а за рівного становища вітається той, хто першим побачив. Начальники і старші повинні відповідати на привітання підлеглих і молодших. У військовому вітанні використовуються жести рук і ходи (якщо воно виконується в головному уборі у русі) і жести рук (якщо виконується на місці). Виконується військове вітання чітко й бадьоро, з точним дотриманням правил стройового положення та руху.

Крім того, жести рук використовуються при військовому вітанні підрозділами і частинами під час перебування в строю, на місці виконання прийому “зброєю честь” із карабіном.

Старший за віком, посадою чи за званням військовослужбовець може привітатися з молодшим, першим подаючи руку для потиску. Подають для вітання праву руку, бо вважають, що права рука – рука влади, рука правди, рука благодаті (тільки цією рукою треба щось віддавати, дарувати, приймати подарунки); це рука привітання, рука пошани (праву руку – руку надії та підтримки пропонують жінці, шанованій людині, бо праворуч – почесне місце).

Військові у царській Росії завжди залишали праву руку вільною, оскільки вона – рука, що в необхідній ситуації візьме шпагу. У сучасній мові спілкування серед військових, як уже згадувалося вище, права рука – рука честі, яка при зустрічі вітає – “віддає честь”.

Жести ходи використовуються при урочистих проходженнях, при виконанні військового вітання (коли військовослужбовець переходить на стройовий крок) тощо.

До статутних засобів невербального спілкування військовослужбовців відносять також сигнали управління строями (за допомогою прапорців та ліхтариків), різного роду звукові сигнали (барабан, сурма, азбука Морзе), світлові (сигнальна ракета, вогнище, ті ж кольори ліхтариків та прапорців).

Існують і такі засоби невербального спілкування, які без тексту незрозумілі і вживаються тільки під час словесного спілкування. Військовослужбовець повинен дуже обережно користуватися цими жестами, не зловживати ними (не жестикулювати, не розмахувати руками перед обличчям співрозмовника, намагаючись привернути його увагу). Оцінюючи чиюсь інформацію, якусь дію чи чиїсь учинки, не слід зловживати модальними жестами, виказуючи гнів чи обурення, і навпаки, треба максимально застосовувати ці жести, виказуючи схвалення, радість, підтримку.

Кожний військовослужбовець повинен виховувати в собі культуру невербального спілкування, тобто вчасно і доречно користуватися невербальними засобами, особливо жестами, не зловживати, але й не нехтувати ними зовсім. Якою б не була обстановка, військовослужбовець не може весь час не рухатися, тримати руки “по швах” – він мусить рухатися і жестикулювати. Найголовніше – скрізь триматися якомога простіше і природніше, користуватися лише тими жестами й мімікою, які є його природою, властиві його натурі. Звичайно, існують такі моменти, коли рухи та жестикуляція відсутні (наприклад, коли військовослужбовець приймає положення “струнко”).

Виховуючи навички невербального спілкування, військовослужбовець повинен остерігатися:

0. зайвих рухів (вони заважають тим, хто з військовослужбовцем спілкується, можуть навіть роздратовувати);

1. примітивних і вульгарних жестів: підморгування, похлопування, хапання за рукав, тицяння пальцем, рукою (вони зразу ж оціняться як прояви низької культури військовослужбовця);

2. незграбних і недоладних жестів і міміки: хапання себе за носа, вуха, поглажування підборіддя, стукання пальцем по столу;

3. жестів, розрахованих на зовнішній ефект: закочування очей під лоба, биття себе в груди, піднімання рук до неба;

4. незвичних, несподіваних жестів (недоречних поклонів, помахування піднятою рукою на прощання).

Міміці серед форм невербального спілкування військовослужбовців відводиться особливе місце. Обличчя є найважливішою характеристикою духовного та фізичного стану людини, відбитком прожитих років, придбаної мудрості.

Діяльність людини впливає на формування певних мімічних сигналів, виробляючи “мову міміки”, тобто з’являється вираз обличчя, який є результатом професійної діяльності (сфера торгівлі і послуг, військова, управлінська, адміністративна тощо). Звичайно, певний відбиток на міміку накладає саме життя, діяльність, але й сам фахівець повинен дбати про вироблення позитивної міміки свого обличчя. Обличчя повинно мати доброзичливий вигляд при спілкуванні з будь-якою категорією людей; людина в будь-якій ситуації має зберігати покій, врівноваженість. Спілкуючись з іншими, слід виражати повагу і увагу до людини, зацікавленість до її інформації.

У людській міміці існують універсальні емоційно-вольові стани:

Рухи м’язів обличчя, особливо навколо рота й очей, іноді промовистіше свідчать про настрій і характер того, хто говорить, ніж самі слова. Деяким людям (наприклад, лікарям, психологам, слідчим) ці малопомітні рухи можуть багато що сказати. А взагалі для людини, яка звикла стежити за реакцією співрозмовника, дуже неприємно, коли він не виявляє ніякої реакції.

Із усіх мімічних проявів сміх є щонайбільш інформативним. Голосний, натуральний сміх – ознака відкритої натури, веселості, задоволення собою і оточуючими. За грубим, обривчастим сміхом криється почуття переваги, егоїзму і брутальності. Беззвучний сміх таїть в собі хижацтво, розрахунок, обережність і скритність.

Якщо людина хоче досягти чогось у житті, вона має постійно контролювати вираз свого обличчя. Це має бути приємне, погідне, доброзичливе обличчя, приязне до людей, більшість із яких вам відповість тим самим.

Величезна інформація міститься в очах людини. Так, око, яке сидить у великій і круглій, широкій, відкритій повіці: вії короткі, брови високо над очима з піднятими сторч волосками  характеризують натуру роздратовану, запальну, часто конфліктну, але не позбавлену великої гуманності. Око у вузько прорізаних поздовжніх повіках, брова піднята до скроні, зіниця з гострим поглядом через короткі, але густі вії, повіки часто звужуються (такі очі справляють враження короткозорих). Люди з такими очима найчастіше бувають спостережливими, скритними, хитрими, лицемірними, недурними, з великою витримкою в складних конфліктних ситуаціях і необмеженим егоїзмом.

Око містить під напівопущеною верхньою повікою, зіниця складає враження відсутності будь-якого блиску, брова складає правильну дугу, повіки бліді, вії довгі й рідкі. Люди з такими очима є натурами неупередженими, проникливими, серйозними, справедливими іноді до жорстокості, в конфліктах визнають два судження: “так” чи “ні”.

Око міститься в “опухлих” повіках, велика зіниця без будь-якого виразу, вії і брови довгі і густі (складається враження “сонних очей”). Володарі таких очей натури ліниві, апатичні, але не позбавлені в своїй пасивності деякої долі спостережливості, це люди уповільненої реакції, але натури скоріше м’які, ніж брутальні. Вони поверхнево аналізують конфліктні ситуації.

Око відкрите широко, вираз його змінюється в зв’язку з внутрішньою зміною духу, брова зігнута над серединою орбіти вгору, а потім спускається до скроні, вії загнуті круто вгору. Люди з такими очима енергійні, активні, самостійні, хоробрі, сміливі, рішучі, оперативні в розв’язанні конфлікту. Завдяки сміливості, правдиві до різкості, уперті, не терплять зволікання при виконанні прохань або наказів.

Око справляє враження маленького, “свинячого”, через малий проріз повік. Зіниця часто бігає, але вираз безбарвний, повіки важкі, вії і брови невеликі й рідкі. Людей з такими очима характеризує небагата духовність, дріб’язкова хитрість, практична кмітливість, доброта, але скоріш із розрахунку, егоїзм і святенництво. Вони виявляють почуття торжества при незначних перемогах у конфліктних ситуаціях.

Колір очей містить відомості про стан здоров’я, душі й індивідуально-психологічні особливості людини. Давні греки говорили: “Очі  дзеркало душі”. Люди з чорними очима уперті, конфліктні, терплячі, але при труднощах і небезпеках роздратовані та запальні, уміло позбавляються рутини. Світло-карі очі вказують на замкненість, самостійність і прояв індивідуалізму, люди з сіро-блакитними очима бувають наполегливими, рішучими, стриманими і сентиментальними, настрій забарвлює всю їхню діяльність. Володарі зелених очей за характером стабільні, реалістичні, легко орієнтуються в будь-яких умовах, рішучі й справедливі.

Але для співрозмовника набагато важливіше бачити все обличчя, а не лише очі. Та й в очі співрозмовника ми дивимося лише тоді, коли його слухаємо, а не тоді, коли говоримо самі. Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. Не слід дивитися й “крізь” людей байдужим, відчуженим поглядом. Досвідчений оратор дивиться так, що кожен відчуває його погляд “саме на собі”. Майстерність дивитися на кожного окремо й водночас на всіх приходить з часом. Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися поглядом до тих, на яких виражено зацікавлення.

Майте на увазі, погляд “очі в очі”, за дослідженням психологів, неприємний: він є виразом агресії й викликає недовіру або гнів. Недаремно ж люди зазвичай лише “зустрічаються поглядами” й тут-таки відводять очі один від одного. Доречним вважається погляд не “очі в очі”, а вище ліній перенісся співрозмовника.

Мову жестів і міміки можна передати також малюнком. Херлуф Бідструп − видатний датський художник говорив малюнком те, що, як правило, можна сказати лише словами. Х.Бідструп зображував не тільки людей, але й ситуації. Різноманітність Х.Бідструп зводить до простого символу.

Пантоміміка  виразні рухи людського тіла, які поряд з мімікою, жестами, інтонацією мовлення є виразом психічного, емоційно-чуттєвого стану людини під час спілкування. Пантоміміка кожного оратора ілюструє індивідуальний стиль:

Відомий чеський письменник і соціолог Іржі Томан на основі власного досвіду та життєвих спостережень дає практичні поради щодо того, як побудувати свій виступ перед аудиторією, враховуючи роль рухів, жестів, пози, міміки (книга І.Томана “Мистецтво говорити”). Ось деякі з них.

1. Пам’ятайте, що слухачі оцінюють вас уже тоді, як ви йдете на трибуну. Якщо ви ступаєте на носках, то справляєте враження зляканої людини. Якщо йдете, випнувши груди, то виникає враження, що ви надто самовпевнені. Якщо йдете надто швидко, то тим самим виказуєте свою знервованість. Декотрі йдуть недбало, перевальцем, найчастіше для того, щоб компенсувати своє почуття ніяковості. Зрозуміло, що це не може справити на аудиторію приємне враження.

2. Між виходом на трибуну і початком промови зробіть коротку паузу.

3. Під час промови намагайтеся стояти спокійно. Деякі промовці час від часу переходять з місця на місце. Це цілком допустимо, якщо слухачів небагато. Але це робити аж ніяк не варто, якщо промовець виступає перед великою аудиторією і стоїть на трибуні.

4. Положення тіла має бути природним. Не треба стояти, широко розставивши ноги, або, навпаки, виструнчившись. Викликає подив той промовець, який рівномірно хитається, переносячи вагу тіла з однієї ноги на іншу. Не годиться також стояти заціпеніло, випнувши груди, ніби намагаючись надати неабиякої значущості своєї персони. Плечі тримайте прямо, не відтягуйте їх назад, голову − рівно, не нахиляючись вперед чи вбік.

5. Протягом виступу треба час від часу міняти напрями свого погляду, неначебто спрямовуючи туди свої слова.

6. Промовець часто не знає, куди подіти свої руки. Знайдіть природне і зручне положення. Одне з найзручніших − руки вільно (а не напружено) звисають уздовж тіла. Або обіпріться однією рукою об кафедру, другу спустіть чи, зігнувши, тримайте на рівні поперека.

7. Іноді доводиться, наприклад, підійти до дошки, аби щось написати чи накреслити. Пам’ятайте, що в такі моменти ви від голови до ніг під поглядами слухачів. Тому рухайтесь природно, без різких поворотів, не повертайтеся відразу ж, а відступіть два-три кроки назад, і лише тоді повертайтеся і йдіть до дошки.

8. Важливо й те, як ви йдете з трибуни. Оратор, закінчивши свою промову, виголошену впевнено і з запалом, має йти так, щоб не здавалося, начебто йому стало легше після того, як він відбув якусь повинність. Ідіть впевненим кроком, який відповідає тону вашої промови.

9. Скупа жестикуляція промовця справляє приємне враження, ніж надмірна.

10. Вчені-психологи розрізняють чотири види жестів руками. Вказівним пальцем звичайно показують на певну особу або предмет, а також напрямок. Стиснутий кулак − ознака наголошення на певному аспекті питання. Долоня, обернута догори − промовець проголошує слухачам зважити якийсь план або оцінити якусь дію. Долоня, обернена донизу, − незгода, презирство, відмова.

Крім того, розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати: нижній (від попереку вниз), середній (між попереком і плечима), високий (від плечей угору). Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, пов’язані з ненавистю, опором. Жестикулюють здебільшого в межах середнього рівня. На верхньому рівні жестикулюють, коли говорять про величні ідеали, коли звертаються до високих почуттів.

Стежте за тим, щоб: жести були природними, а не штучними; кожен жест мав певне значення; промова не починалася і не закінчувалася несподіваним жестом; жести узгоджувалися з рухами всього тіла; жестикулювати саме тоді, коли треба наголосити на значенні усного слова.

Змістовий модуль 1.5.3