Норми сучасної української літературної мови як необхідна складова професійної культури фахівця

Типи норм сучасної української літературної мови. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Мовна норма виникає як результат добору мовних елементів з існуючих, утворюваних знову чи взятих із пасивного запасу минулого.

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого і нового в мові. У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавíт і алфáвіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст – моста, мосту).

Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови. Культура писемного і усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми і послідовно дотримуватися їх.

Отже, унормованість – основна ознака літературної мови. Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих, найкращих і найпридатніших для обслуговування суспільства правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Правильне мовлення фахівця передбачає оволодіння такими загальноприйнятими, загальнообов’язковими для всіх нормами сучасної української літературної мови:

1. орфоепічними (правильна вимова звуків і слів, наголошення слів);

2. лексичними (уживання слів у властивому їм значенні);

3. графічними (використання літер української абетки);

4. морфологічними (утворення і змінювання слів за правилами української мови);

5. синтаксичними (будова словосполучень і речень за законами української мови);

6. орфографічними (правильне написання слів);

7. пунктуаційними (правильне вживання розділових знаків);

8. стилістичними (добір мовних засобів відповідно до ситуації, стилю мовлення).

Наприклад, орфоепічні норми відображають систему правил єдиної вимови, властивої літературній мові. Орфоепічні норми складаються історично разом із формуванням національної мови, коли розвиваються різні форми публічного мовлення і збільшується питома вага усного мовлення у житті суспільства. Володіння орфоепічними нормами сприяє швидкому порозумінню людей, які спілкуються усно, і увага співрозмовника не відвертається від змісту розмови ненормативним звучанням тих чи інших слів. У професійній діяльності військовослужбовців усне спілкування посідає велике місце, тому треба добре засвоїти ці норми, які є виявом культурного рівня мовця. Крім того, дотримання орфоепічних норм має значення для засвоєння правопису, адже в українському письмі багато слів, які пишуться на основі вимови: звичний, кожного, хист, глибшати, калина, книжка, ніж.

Графічні норми – це сукупність засобів писемності, якими передається усне мовлення Так, для передачі звуків у мові вживаються букви, а сукупність розташованих послідовно букв складає алфавіт. Для передачі слів застосовуються не тільки буквені, а й графічні засоби: знак апострофу, переносу, дефіс, пропуск між буквами, що означає роздільне написання слів. Для передачі речень теж використовуються графічні засоби пунктуації (крапка, кома, тире, двокрапка та інші).

Графіка тісно пов’язана з орфографією, бо графіка є засобом орфографії, а орфографія – це правила вживання графічних засобів. Сукупність правил, які впорядковують мовні засоби, забезпечуючи єдність передачі усного мовлення у писемній формі, називається орфографічними нормами.

Не менш важливі в писемному мовленні і пунктуаційні норми, тобто система правил про постановку розділових знаків у письмовому тексті. Ставляться обов’язкові розділові знаки: крапка в кінці речення, знаки, що відділяють частини складного речення або однорідні члени і виділяють такі синтаксичні конструкції, які вставляються для доповнення, пояснення, розкриття змісту. Усі розділові знаки поділяються на дві групи: відділяючі і відокремлюючі. Відділяючі знаки (крапка, знак оклику, знак питання, кома, крапка з комою, двокрапка, тире і три крапки) розмежовують речення, частини складного речення і однорідні члени Вони бувають одиничними і повторюваними (кома і крапка з комою). Відокремлюючі розділові знаки (коми, тире, дужки, лапки) завжди парні і розглядаються як один знак. Вони служать для виділення з обох боків відокремлених означень, прикладок, обставин, уточнюючих членів речення, вставних слів, словосполучень і речень, звертань, порівняльних зворотів, прямої мови.

Лише за умови дотримання всіх норм (тобто загальноприйнятих правил) можна говорити про правильне мовлення.

змістовий модуль 1.1.3