Засоби, прийоми виразності публічного виступу військовослужбовця

Поняття інформаційної новизни. Хронологічний принцип як засіб ілюстрації та активізації уваги аудиторії. Варто враховувати психологічну потребу людей у новизні. Люди прагнуть чогось нового, їх утомлює рутинне, сіре життя. Тому, використовуючи у виступах, промовах повідомлення про щось нове й цікаве, оратор привертає до себе і того, що він висловлює, увагу, так як усім людям властиві допитливість, цікавість, бажання дізнатися про щось нове. При цьому всі прагнуть дістати відомості якнайшвидше. Багато людей не хочуть завдавати собі клопоту, добувати знання шляхом кропіткої роботи з величезною масою цікавої і нецікавої інформації.

Зацікавити слухачів можна, розповідаючи їм щось незвичайне, таке, що викликає подив. Люди люблять слухати про незвичайні пригоди, виняткових людей, нові досягнення науки й техніки, про цікаві випадки під час мандрівок і взагалі про все те, що є відмінним від повсякденного життя й побуту.

Промовець повинен постійно стежити за реакцією своїх слухачів. Помітивши, що увага притупилася, оратор повинен скоротити свій виступ у даному частковому питанні або зімпровізувати, усно змальовуючи портрети, події, а також наводячи приклади, порівняння, конкретні ситуації з життя (бажано, щоб ці речі стосувалися безпосередньо слухачів). Хронологічного принципу дотримуються у тих випадках, коли розглядається історичний матеріал, змальовуються події чи явища у їх розвитку, а також коли вивчається життя і діяльність видатних осіб чи колективу. Це найбільш ефективні засоби, до яких вдаються оратори. Суттєві якості – дохідливість, конкретність, доцільність, ясність і збуджувана ними увага.

Порівняння, алегорія, анекдот, притча як ілюстрація до висловленої думки. Промовцеві у своєму виступі не досить висловити певні думки – їх ще треба донести до слухачів. Ретельна підготовка виступу полягає також у тому, щоб знайти спосіб якнайкраще ці думки подати.

Між окремими думками, почуттями, уявленнями людини існують взаємозв’язки: одні з них спричиняють інші. Такі взаємозв’язки називаються асоціаціями. Кожне слово викликає у нашій уяві певний образ, картину. Уміло використовуючи асоціації, оратор може висловити думку образно, яскраво, викликаючи у слухачів потрібні уявлення й настрої.

Порівняння – зіставлення двох понять з метою більш яскравої і образної (очної) характеристики одного з них.

Пояснюючи слухачам щось мало їм відоме або зовсім невідоме, промовець звертається до їхнього досвіду, порівнюючи щось для них нове з уже їм відомим. Такі порівняння увиразнюють мовлення, збуджують, активізують уяву, концентрують увагу на найхарактернішому й найважливішому. Порівняння допомагають ораторові виявити власне ставлення до предмета обговорення. Також порівняння, як один з найбільш розповсюджених прийомів досягнення образності, може одночасно бути ефективним засобом роз’яснення і доведення. Наприклад, лектору задано питання, чи можна сказати, у якому положенні по відношенню до ядра буде щосекунди часу кожен електрон? “Це не має сенсу, – відповів лектор, – тому що електрон за секунду здійснює стільки обертів навколо ядра, скільки гвинт літака за сім років неперервної роботи”.

Найчастіше порівняння виражаються за допомогою слів ніби, наче, мов, немов, як. Наприклад: як парость виноградної лози, плекайте мову (М.Рильський). тактовність – це вміння відчути людину, ніби доторкнутися до неї душею (А.Коваль).

В усних виступах порівняння нерідко використовують, щоб привернути, активізувати увагу аудиторії. Для цього вдаються до складного, розгорненого порівняння, яке дозволяє слухачу краще зрозуміти проблему, глибше осмислити тему розмови. Уживане оратором порівняння має бути доречним, яскравим, образним. Також слід зауважити, що порівняння досягають своєї мети, коли вони раптові, оригінальні. Втрачає свій престиж оратор, який користується застарілими, заяложеними порівняннями, наприклад: “хитрий, наче лис”, “мовчить, як риба”, “проходять червоною ниткою” та ін. Такі порівняння ускладнюють розуміння основної думки автора, відволікають увагу слухачів від змісту виступу.

Часто оратори вдаються до алегорії, сутність якої полягає в образному інакомовленні, втіленні в конкретному художньому образі абстрактного поняття чи думки. Інакше називається езоповою мовою (на ім’я грецького раба Езопа, автора численних байок і притч).

Алегоричне інакомовлення характерні і для багатьох казок. Тому не випадково багато алегорій черпається з казок і байок: “біля розбитого корита”, “лебідь, рак та щука” та ін.

При вдалому інакомовленні-натяку слухач негайно пов’язує алегоричний образ з конкретною особою або явищем.

Значно пожвавить виступ застосування анекдотів та притч. Анекдот  стисле жартівливе (здебільшого вигадане) оповідання про яку-небудь смішну подію; вигадка, жарт. Зацікавити і привернути увагу допоможе також розповідь про кумедний випадок, подію або пригоду. Притча  оповідний літературний твір алегорично-повчального характеру, за змістом близький до байки. Але і анекдот, і притчу слід використовувати доречно, в тему, не відходячи від проблеми, що розглядається.

Застосування порівнянь, епітетів, метафор, гіпербол, літот та фігур у виступах. М.В.Ломоносов, блискучий оратор свого часу, теоретик ораторського мистецтва, писав: “Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити і тим схиляти інших до своєї про неї думки”. У цьому визначенні називається характерна ознака красномовства і підкреслюється, що говорити “красно” (образно, виразно, емоційно) важливо для того, щоб з більшою силою впливати на слухачів.

Виразність мовлення підсилює ефективність виступу: яскраве мовлення викликає інтерес у слухачів, підтримує увагу до предмета розмови, здійснює вплив не лише на розум, але і на почуття, уяву слухачів. Допомагають оратору зробити мовлення образним, емоційним спеціальні художні прийоми, образотворчі й виразні засоби мови, традиційно названі тропами і фігурами.

Образність мовлення створюють тропи, в основу яких покладено вживання слів у переносному, образному значенні. До найширше вживаних тропів належать: метафора, епітети, порівняння, гіпербола, літота та інші.

Між окремими думками, почуттями, уявленнями людини існують взаємозв’язки: одні з них спричиняють інші. Такі взаємозв’язки називаються асоціаціями. Кожне слово викликає у нашій уяві певний образ, картину. Уміло використовуючи асоціації, оратор може висловити думку образно, яскраво, викликаючи у слухачів потрібні уявлення й настрої.

Висловити думку більш образно, яскраво допомагають порівняння, які мають використовуватися оратором під час будь-якого публічного виступу. Без порівнянь мова менш яскрава, менш жвава, і не концентрується увага на найважливіших ознаках предмета чи явища.

Метафора (грец. metaphora – переміщення, віддалення) – один із основних тропів, який полягає в уподібненні й перейменуванні явищ, у перенесенні властивостей і ознак одного явища на інші на основі подібності.

Метафора близька до порівняння – її іноді навіть називають прихованим порівнянням. Але в ній синтез двох чимось подібних явищ глибинний. Коли в порівнянні є два члени – те, що порівнюється, і те, з чим порівнюється (Сонце сипало на землю свої ясні промені, як золото), то метафора одночленна – називається тільки те, з чим порівнюється, а мається на увазі те, що порівнюється (Сонце сипало на землю своє золото). Що це золото і є ясними променями ми здогадуємося. Метафора вимагає глибшого видумування, лету уяви. Слід зазначити, що метафора – лаконічна образна формула, тому зайві деталі – обставини часу й місця у ній неприпустимі. У мовленні метафора звучить природніше, ніж порівняння.

Метафоричних висловів чимало у живому мовленні. Нерідко ми чуємо і самі говоримо йде час, теплі стосунки, гострий зір, відстає годинник, гірський хребет. Однак ці метафори втратили свою образність і носять побутовий характер. Метафора ж має бути оригінальною, незвичайною, викликати емоційні асоціації, допомагати глибше усвідомлювати, уявляти події чи явища. Відтак розрізняють метафори загальномовні (які виконують лише комунікативну роль, не збуджуючи уяви співрозмовника, адже образність їхня стерлася, і вторинне значення слів сприймається як основне) і метафори авторські – створені митцями – вони не входять до загальнонародної мови. Авторські метафори виконують естетичну функцію, збуджуючи уяву й надаючи сприйманню емоційного забарвлення. Напр.: Шовковий шум нив (М.Коцюбинський). Осіння днина опуска чоло (Б.Олійник).

Метафори утворюються за принципом уособлення (персоніфікація) – вода біжить, матеріалізування (упредметнювання) – стальні нерви, абстрагування – поле діяльності і т. ін. Але зазначимо, що використання метафор прямого і переносного значень слів не завжди роблять мовлення художнім. Іноді ті, що виступають, захоплюються метафорами. “Занадто блискучий стиль, – писав ще Аристотель, – робить непомітними як характери, так і думки”. Надмірна кількість метафор відволікає слухачів від змісту промови, увага аудиторії концентрується на формі викладу, а не її змістові.

Вплив метафори на слухача залежить від її новизни й свіжості. Тому, вживаючи у виступі метафори, слід остерігатися мовних штампів (розгорнути широким фронтом, взяти на озброєння, передати естафету наступному поколінню).

Епітети – художні означення. Вони дозволяють більш яскраво характеризувати властивості, якості предмета або явища і тим самим збагачують зміст висловлювання, надають мовленню додаткової емоційності лише у тому разі, коли вони оригінальні й свіжі.

Як і іншими засобами мовленнєвої виразності, епітетами не рекомендується зловживати, так як це може призвести до красивого мовлення, завдаючи шкоди його ясності і зрозумілості.

Виділяють три типи епітетів: загальномовні (постійно вживаються у літературній мові, мають стійкі зв’язки з означуваним словом: тихий вечір, швидкий біг); народнопоетичні (вживаються в усній народній творчості: чисте поле; красна дівчина); індивідуально-авторські (створені авторами: мармеладний настрій (А.Чехов), чурбанна байдужість (Д.Писарєв)).

Гіпербола – підкреслено надмірне перебільшення розміру, сили, значення предмета чи явища з метою надати зображуваному більшої виразності, загостреності. Наприклад: Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання (В.Сосюра). хотіла б я у чистеє вийти поле, припасти лицем до сирої землі і так заридати, щоб зорі почули (Л.Українка).

Літота – підкреслено надмірне зменшення розміру, сили, значення предмета чи явища. Наприклад: Маленький сірий птах, маліший від сльозини, ти вічно прилітай з незбагнених верхів. Його авто не більш наперстка.

Для пожвавлення мовлення, надання йому емоційності, виразності, образності вживаються також прийоми стилістичного синтаксису, так звані фігури: антитеза, інверсія, повтор, риторичні питання, риторичні вигуки, градація та ін.

Антитеза – прийом, що полягає у співставленні протилежних явищ, подій, ознак, понять, властивостей та ін. Антитеза ніби висвітлює різні сторони предмета обговорення і тим самим підсилює враження об’єктивності викладу. Вона широко представлена у прислів’ях і приказках: “Мужній нарікає на себе, малодушний – на товариша”; “Праця завжди дає, а лінь тільки бере”; “на голові густо, та в голові пусто”. Для порівняння двох явищ у прислів’ях використовуються антоніми – слова з протилежним значенням: мужній – малодушний, праця – лінь, густо – пусто. На цьому принципі побудовано багато рядків з художніх, публіцистичних, поетичних творів. Антитеза – активний засіб мовленнєвої виразності і в публічному мовленні. Допомагає висловити головну думку більш яскраво і емоційно, точніше висловити своє ставлення до явищ, що описуються.

Інверсія – це навмисне порушення звичного порядку слів, їх перестановка з метою надання їм більшої виразності, акцентування уваги на переставленому слові. Так, якщо прикметник поставити не перед іменником, до якого він відноситься, а після нього, то цим підсилюється значення означення, характеристика предмета. Напр.: Він був пристрасно закоханий не просто в дійсність, а в дійсність постійно вічно нову і незвичайну.

Щоб привернути увагу слухачів до того чи іншого члена речення, застосовують найрізноманітніші перестановки, до самого винесення у розповідному реченні присудка на початок фрази, а підмета – у кінець. Напр.: ушановували героя дня всім колективом; Як би важко не було, зробити це повинні ми.

Завдяки всіляким перестановкам у реченні, навіть яке складається з невеликої кількості слів, найчастіше можна створити кілька варіантів одного речення, і кожен із них буде мати різні смислові відтінки. Звичайно, що при перестановці необхідно слідкувати за точністю висловлення.

Нерідко для підсилення висловлення, надання мовленню динамічності, певного ритму вдаються до такої стилістичної фігури, як повтори. Форми повтору бувають найрізноманітнішими. Починають кілька речень одним і тим же словом або групою слів. Такий повтор називається анафорою, що в перекладі з грецької мови означає єдиноначалля. Наприклад: Є книги, які читаються, є книги, які вивчаються терплячими людьми; є книги, що зберігаються в серці нації. (з промови, присвяченої 150-річчю з дня народження О.С.Грибоєдова).

Іноді повторюють кілька разів цілі речення, щоб підкреслити, виділити, зробити більш наочною стрижневу думку, що міститься в них.

В усному мовленні повтори зустрічаються і у кінці фрази. Як і на початку речення, повторюватися можуть окремі слова, словосполучення, мовленнєві конструкції. Подібна стилістична фігура називається епіфорою. Повтор, як правило, не повинен бути надто довгим, так як він обов’язково створить певний підйом і напруження почуттів, і слухачі не завжди у стані витримати надто довге напруження.

Риторичне питання – це ствердження або заперечення, завуальоване у форму питання. Риторичне питання не потребує відповіді, бо містить її у самому собі. Наприклад: “Чи можемо ми миритися з подібними порушеннями?” мета риторичного питання – привернути увагу слухачів, активізувати сприйняття аудиторії, забезпечити мовчазну підтримку з боку слухачів, виявити свою точку зору.

риторичний вигук – стилістична фігура, що являє собою гасло в чистому вигляді.

Велика експресивна сила притаманна такій фігурі, як градація. Градація – це таке розташування речень або частин речень, при якому кожне наступне переважає попереднє за ступенем якості або інтенсивності. Цей прийом дає наростання смислової й емоційної значущості слів. Градація дозволяє підсилити, надати емоційну виразність фразі. Наприклад: “Ситуація в країні різко змінилася, вона переповнена протиріччями, здатна породити зростання кризи і соціальний вибух”.

Змістовий модуль 1.4.6