Ораторське мистецтво у професійній діяльності військовослужбовця

Основні види і жанри публічних виступів. Кожен виступ переслідує певну мету – це або інформація, або переконання, або створення певного настрою у слухачів.

Інформативними бувають найчастіше звіти, доповіді, лекції. Будуються вони звичайно за такою схемою (вона існує ще з часів стародавнього Риму): “що; для чого; як, у який спосіб”. У вступі викладається проблема, окремі її складники; виклад будується від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.

Переконливі – як мета виступу (може, й не головна, але обов’язково наявна)  є і в інформаційних звітах, і в доповідях, лекціях. Але  як основна  мета переконання виступає при обговоренні певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.

урочисті виступи для створення певного настрою бувають на різних святах, ювілеях, річницях та ін. Найважливіше тут  уміння знайти в темі нове, незвичне і  бажано  ще й щось веселе, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови має бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма  оригінальною, нетрадиційною.

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяються такі найпоширеніші жанри публічного мовлення: доповідь, промова, лекція, бесіда, а також участь у дискусії.

Однією з найпоширеніших у нас форм публічних виступів є доповідь  ділова, звітна, політична та ін.

Ділова доповідь  це діловий документ, який містить виклад певних питань обов’язково з висновками та пропозиціями. На відміну від інших ділових паперів, така до­повідь призначена для усного виголошення (її, як правило, читають).

Звітна доповідь за своєю будовою нагадує письмовий звіт. Цей публічний виступ особливо важливий і відповідальний: адже доповідач повинен правдиво, об’єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього треба чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; продумати й скласти загальний план доповіді.

Звітна доповідь не лише обговорюється, а й схвалюється зібранням. До окремих її частин можуть бути внесені корективи. Звичайно після обговорення такої доповіді приймається рішення  програма майбутніх дій.

Промова  це усний виступ з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів. Звідси вимоги до промови: логічна стрункість, емоційна насиченість, вольові імпульси.

Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.

Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не емоційний її вплив, аргументованістю.

Виступ на зборах в обговоренні якоїсь проблеми не слід повністю готувати заздалегідь, бо важко передбачити розвиток дискусії. Виступаючи на зборах чи на нараді з короткою промовою, не треба робити великого вступу, бо часом від такої “промови” залишається лише “шапка” (на все інше часу вже не вистачить).

Ювілейна промова звичайно присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю  адже це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Саме тут доречні експромти, імпровізації; манера виголошення  невимушена, безпосередня.

Залежно від змісту й характеру промов їх називають судовими, дипломатичними, виборчими, агітаційними та ін.

Лекція є формою пропаганди наукових знань; у ній, як правило, йде мова про вже розв’язані наукові проблеми, До того ж більш загальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу  також (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка щоразу чимось різниться від попередньої).

Бесіда проводиться звичайно з невеликою кількістю учасників і охоплює всього декілька питань. Головне завдання тут  викликати присутніх на розмову. Для цього треба просто, дохідливо й стисло викласти основні положення теми, а далі розвивати тему через питання та відповіді. Спочатку той, хто проводить бесіду, на свої питання відповідає сам, поступово втягуючи в розмову при­сутніх.

Дискусія. Обговорення будь-якого спірного питання звичайно називають дискусією.

“Золоті правила” і закони риторики. Вплив “золотих правил” на професійну риторику офіцера. Серед усіх численних“ правил риторики, які сформовані на сьогодні її теоретиками, можна виділити три, що є найбільш суттєвим для оратора-початківця, який прагне засвоїти риторичні премудрості. Ці “золоті правила” такі: теза й гасло, формула Цицерона, план і епістема.

Розглянемо тезу і гасло. Теза (грецьк.) – положення (думка), яку автор чи оратор має довести, захистити чи ствердити. Іншими словами, теза є думка, яку необхідно обґрунтувати. Оратор, що не знає цього положення, не доводить свої думки, а лише оголошує їх чи озвучує з трибуни, не може переконати слухачів. Тому частіше його виступ зводиться до наведення окремих думок, слів, закликів при відсутності елементарних спроб обґрунтувати, довести логічно слухачів до потрібних у поданому випадку висновків. Це правило безпосередньо пов’язане з таким предметом навчання – наукою, відомою з часів Давнього Риму і Давньої Греції, як логіка.

Термін гасло (лозунг – нім.) містить у собі поняття мало чи не протилежне тому, що означає “теза”. Гасло – заклик, коротка, чітка фраза, яка так добре запам’ятовується і не вимагає ніяких обґрунтувань чи доведень ні для мовця, ні для слухачів. Наприклад: “Кадри вирішують усе!”

У всі часи були, є і будуть оратори, які промовляють із трибуни не тезами, а гаслами. У такому разі виступ зводиться до вигуків гасел, для розв’язання яких сам автор не знає ні шляхів, ні засобів, хай навіть висловлених у загальних рисах. Такий виступ може подобатися слухачам з невисоким рівнем освіти, оскільки оратор прагне діяти не на інтелект, а на почуття, оперувати не логічними, а емоційними категоріями.

Перша частина цього “золотого” правила риторики вимагає, щоб оратор логічно, уміло і яскраво доводив у аудиторії свої “тези”, друга  ставить вимоги, завдання, закликає до чогось.

Формула Цицерона. Марк Туллій Цицерон сказав одного разу: ”Оратор є той, хто будь-яке питання викладе із знанням справи, струнко і витончено, з гідністю при виконанні”. Якщо перечитати формулу Цицерона, то можна виявити у ній п’ять складових, п’ять вимог, які висуваються до оратора.

Оратор є той, хто будь-яке питання (вимога 1) викладе із знанням справи (2), струнко(3 ), витончено (4), з гідністю (5), при виконанні. Струнко  це зміст, витончено  форма. Форма – слово латинське, тобто зовнішній вигляд, зовнішній обрис, який у свою чергу обумовлений його внутрішнім змістом. Таким чином, форма і зміст впливають одне на одне, знаходячись у складній взаємозалежності. Зміст – означає єдність усіх елементів цілого, його властивостей і зв’язків, існуюче й висловлене у формі і невіддільне від неї. Те, що “струнко”, то наука, те, що “витончено”, то мистецтво (Цицерон).

План і епістема. Термін “епістемічний” походить від грецького слова “епістема”, що означає в античній філософії вищий тип безсумнівного, достовірного, абсолютного знання. Таким чином, творчий процес підготовки оратором свого передбачуваного усного виступу пов’язаний з обдумуванням як самих пунктів плану, так і усієї сукупності його розділів, підрозділів та ін., можливих запитань аудиторії, передбачуваних відповідей оратора на ці питання. Іншими словами, епістемічна підготовленість оратора до виступу припускає, що він підготувався до акту виступу найкращим із можливих для нього варіантів. Тоді автор має думати про обґрунтованість кожного мовленого ним у процесі виступу слова, виявляти почуття впевненості у правдивості кожного із суджень, викладених ним.

Написання плану може бути багаторазовим у тому сенсі, що автор буде декілька разів переробляти свій план, намагаючись зробити його якомога епістемічним, тобто доведеним у всіх його складових аспектах.

Епістемічна підготовка плану виступу співвідносить сам виступ із тим, “як наше слово відіб’ється”, хоча це важко передбачити. Без Вступу і без Висновків (Завершення) досвідчений оратор власний виступ не може собі уявити, не може з’явитися на трибуні з погано продуманим планом.

Як впливають “золоті” правила на професійну риторику офіцера? Кожний офіцер має знати “золоті” правила риторики. У короткому викладі вони можуть бути сформульовані так:

1) кожну свою думку, кожну тезу оратор (офіцер) має довести своїй аудиторії. Обов’язковістю доведення, аргументованістю теза відрізняється від гасла (лозунгу);

2) досвідчений оратор має висловлюватися так, щоб його мова відрізнялася стрункістю, витонченістю, гідністю;

3) план лекції має бути підготовлений на основі античної епістеми, тобто так, щоб лекція (виступ) принесла аудиторії максимум користі і естетичне задоволення для слухачів.

Риторична культура є водночас і наука, і мистецтво. Вона покликана і може діяти на інтелект і на почуття мовця і слухача з урахуванням культурологічної і риторичної традиції оратора й аудиторії.

Особливості формування риторичної культури офіцера полягають у розумінні законів риторики і впровадженні “золотих правил” риторики у діяльність офіцера. Чітко розмежовувати поняття тези і лозунгу, вміти логічно підвести слухачів до потрібних висновків, а не тільки виголошувати лозунги. Підвищувати свій рівень, знати (вміти пояснити) слова, поняття; відшукати “істину” шляхом обговорення проблеми. Формула Цицерона допоможе офіцеру логічно, струнко викласти будь-яке питання. Навчаючись, навчає інших, такий смисл ознаки формування риторичної культури офіцера.

Для того, щоб добре оволодіти риторикою, необхідно знати її специфіку, призначення й основні закони. Закони риторики залежать один від одного, переплітаються і взаємодіють у практичній реальності.

Основний закон риторики – закон ступеневої послідовності – забезпечує системність і єдність розумово-мовленнєвої діяльності, яка спрямована на якісну підготовку і виголошення промови, тобто відображає етапи від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку, виголошення промови та отримання результатів:

• винайдення задуму, ідеї, мети;

• добір і розташування відповідного матеріалу;

• втілення змісту в мовні форми вираження;

• тренування оперативної пам’яті, запам’ятовування;

• виступ, публічне виголошення промови;

• самоаналіз виступу.

Усім етапам підготовчої роботи до публічного виступу мають передувати задум, ідея, вироблення концепції для досягнення цієї ідеї. Ця робота забезпечується концептуальним законом. Завдяки дотриманню концептуального закону людина привчається мислити зібрано, зосереджено, не допускає хаотичності і суєти в думках. Концептуальний закон потребує усвідомленої послідовності дій оратора: обрання предмета розмови і вироблення свого бачення його, вибору проблеми і окремих, особливо важливих питань, вивчення стану проблеми в літературі, ознайомлення з розробкою її іншими дослідниками, зв’язок з іншими проблемами, критичного осмислення власного і чужого досвіду в обраній проблемі.

Закон моделювання аудиторії вимагає від оратора ретельного вивчення ознак аудиторії: індивідуально-особистісних, суспільно-психологічних та соціально-демографічних. Цей процес допоможе забезпечити успіх ораторові, встановити контакт із публікою.

Індивідуально-особистісні ознаки – це тип нервової системи, особливості мислення, темперамент, характер, емоційно-вольова сфера слухачів.

Суспільно-психологічні ознаки аудиторії – потреби, мотиви поведінки, ставлення до проблеми та самого мовця.

Соціально-демографічні ознаки – це видимі соціальні ознаки людини (анкетні): стать, вік, національність, освіта, професія, сімейний стан тощо.

Враховуючи всі ці ознаки, промовець зможе змоделювати для себе аудиторію так, щоб добре підготуватися до зустрічі, передбачити всі запитання чи непорозуміння, успішно залучати всіх до участі в колективній діяльності.

Реалізація концепції промови потребує планування на перспективу і поетапне планування найближчих дій, тобто реалізації закону стратегії і тактики.

Стратегія виступу складається з таких компонентів: визначення цільової настанови, виділення основних питань предмета мовлення і формулювання тез.

Тактичний закон полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації стратегії. Головним у цьому законі є аргументація, яка сприяє активізації мислення та емоційно-вольовій діяльності оратора й аудиторії.

Неабияке значення для успіху оратора має і те, як саме буде виголошена промова. Цицерон підкреслював, що висловлюватися ми повинні, по-перше, чистою й правильною мовою, по-друге, ясно й виразно, по-третє, гарно, по-четверте, доречно, тобто відповідно до гідності змісту. Це мовний закон риторики. Дотримання мовного закону означає ретельну роботу оратора над створенням словесної форми промови. Цієї форми можна досягти, знаючи комунікативні функції мови та працюючи над культурою мовлення. Основними ознаками комунікативного якісного мовлення є його правильність, логічність, доцільність, точність, виразність, ясність, етичність, естетичність.

Особливості підготовки і виголошення промови, доповіді, тематичного виступу. Особливості формування культури мовлення військовослужбовця. Перш за все оратор, мовець повинен бути ерудованим (від лат. eruditіо  ученість, знання), мати всебічні знання, широку багатогранну обізнаність про чимало речей, явищ, у широкому сенсі – про все. Поповнюючи, збагачуючи і вдосконалюючи свої знання, уміння й навички, мовець підвищує власний загальний культурний і професійний рівень у процесі повсякденної і важкої підготовчої роботи, без якої не буває оратора.

У спеціалістів з риторики є термін: “уміння тримати тему”, тобто не збиватися з головного питання на другорядні чи взагалі неспіввідносні темі, не загубитися у прикладах, забувши про назву теми. Це також уміння не підміняти серйозність проблеми дрібними і некоректними нападками на конкретну особу, уміння бути логічним, коротким, стриманим, шанобливим і доброзичливим у ставленні до опонентів, до різних точок зору і до аудиторії у цілому.

Оратор, виступаючи перед аудиторією, завжди має проголошувати щось вагоме й, по можливості, нове (принаймні нове для даної аудиторії). Виступ має бути актуальним, змістовним, тобто мати глибокі знання з теми. Оратор повинен ґрунтовно володіти основними аспектами проблеми, про яку наважується говорити. Той, хто виступає перед аудиторією, має бути освічений у галузі знання, яку пропонує увазі своїх слухачів. Поверховість і малоерудованість одразу помітні, й довіри в аудиторії такий оратор не викликає. Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим вона ґрунтовніша, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже, й переконливіше. А освіченість має таку властивість: чим більше людина знає чужих думок, тим самостійнішим стає її власне мислення, тим оригінальніша вона у поглядах, а звідси – цікавіша для інших.

Для виступу, мета якого полягає в тому, щоб переконати в чомусь слухачів, спрямувати їх на певні дії, зміну поглядів, характерним є те, що він, як правило, звернений і до розуму, і до почуттів. Суть справи промовець звичайно викладає на підставі логічних міркувань, впливаючи на емоції та почуття слухачів. Успіх такого виступу залежить від добору аргументів, прикладів для зацікавлення слухачів. Для того, щоб переконати когось, треба знайти необхідні аргументи, правильно їх упорядкувати і сформулювати.

У своєму виступі оратор має сполучати логічне та емоціональне. “Залізні” докази самі по собі мало що дадуть, якщо ви не пам’ятатимете про людські почуття, основні емоції, якими живуть люди. Роблячи логічний виклад, бажано апелювати до почуття безпеки, шляхетності, справедливості, національно-суспільних інтересів тощо. Слід постійно повертатися до цих “незримих” моментів, що мусять стати головним чинником вашої “агітації”. Їх можна висловити “відкритим текстом” або у “підтексті”, так би мовити, між рядками, але цієї лінії краще дотримуватися протягом усієї промови.

Ні в якому разі не можна звертатися замість доказів чи переконань до псевдопсихологічних доводів на зразок: “А той, хто не розуміє цього, просто дурний”. Докази, подібні до цього, на жаль, ще зустрічаються в ораторів, які не вміють дохідливо пояснити матеріал чи відповісти на запитання.

Отже, при підготовці промови треба брати до уваги її мету та рівень слухачів. Ідею промови передусім уяснити для себе і зрозуміло сформулювати. Свою точку зору промовець повинен підкріпляти ясними й наочними аргументами. Якщо після виступу виникає дискусія, промовець мусить залучити до участі в ній якомога більше людей. При цьому він завжди має говорити спокійно і по-діловому.

Оратор має усвідомити, що під час публічного виступу необхідно також дотримуватися культури мовлення. Існують такі ознаки культури мовлення: змістовність (висловлювання підпорядковується темі й основній думці, усе зайве відкидається); точність і логічність (прагнення якомога точніше виражати свої думки, дотримуючись послідовного зв’язку між ними); правильність (дотримування норм сучасної української літературної мови); чистота (уникнення брутальних і лайливих слів, невиправданих діалектних чи просторічних слів, а також слів-паразитів: “ну”, “е”, “значить”, “розумієш” тощо); доречність (урахування, сприймання співрозмовниками нашого висловлювання, добір слів та виразів відповідно до ситуації); багатство мови (уживання різноманітних слів: синонімів, фразеологізмів; і хоча в діловому українському мовленні не використовують усіх мовних засобів, усе ж слід уникати повторень та одноманітності висловлювань); виразність та образність (діловому мовленню не властива образність, проте виразність повинна бути присутня).

Культура мовлення військовослужбовця повинна характеризуватися перш за все ступенем оволодіння мовленнєвим досвідом сучасників та попередніх поколінь і рівнем використання цього досвіду у повсякденній мовленнєвій діяльності.

Які ж основні вимоги до культури мовлення, пов’язаного з діяльністю військовослужбовця?

1. Володіння літературною мовою, знання її норм є ознакою кожної освіченої людини. В основі цих норм – давні мовні традиції, забезпечення виразності мови, її простоти, дохідливості, милозвучності. Особливо велике значення мають правописні й орфоепічні правила, словотвірні, лексичні, синтаксичні норми, порушення яких нерідко призводить до непорозумінь, неправильного прочитання.

2. У спілкуванні військовослужбовців не повинно бути двозначності, а ясність вислову, конкретність, чіткість.

3. Сучасна молодь, у тому числі й армійська, не приймає загальних фраз, голої дидактики, примітиву, негативно діє на неї і випинання особи того, хто говорить. Що живішим, відвертішим буде мовлення, то інтенсивнішим буде використання засобів розмовної виразності.

4. Боротьба за чистоту мови – важливий засіб культури спілкування військовослужбовців. Зважаючи на специфіку професії військовослужбовця, треба бути уважним і не поринути у схильність до будь-якого роду пропагандистських штампів, сірого казенного стилю.

5. У процесі спілкування військовослужбовці повинні проявляти зацікавленість до інформації співрозмовника, уміння вислухати його, не перебиваючи.

6. Взаємини між військовослужбовцями базуються на основі взаємоповаги, тож не повинно бути місця панібратству, зверхньому ставленню до інших, грубощів і образ.

7. Розширення кола наукових знань, збагачення своєї пам’яті новими фактами, подіями – чинник переконливості та ефективності культури мовлення офіцера. Тому необхідно постійно працювати над собою, творчо використовувати свої професійні знання вкупі з допоміжним матеріалом (цифрами, цитатами).

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що культура мовлення є складовою культури спілкування і однією з основних ознак загальної культури офіцера.

Специфіка роботи з різними аудиторіями. Уміння підпорядковувати аудиторію для досягнення визначеної мети. Оратор потрапляє в атмосферу аудиторії, яка вже певною мірою емоційно налаштована. Це живі люди, що мають власну думку з питань, які ви висвітлюватимете, і відповідний настрій почуттів. Інколи серед них можна відчути “своїх”. Не слід думати, що часто виступати доводиться перед людьми індиферентними, яким усе байдуже, або відверто по-ворожому налаштованою аудиторією. Будь-яку бездоганну логіку може збити брутальний хуліганський вигук, зле, прискіпливе зауваження, “невинне” запитання на зразок: “Чи довго ви ще говоритимете? Час іти на обід” тощо. Тому треба враховувати психологічний настрій аудиторії, зважаючи на неусталеність і конфліктність психіки підлітка та юнака. Ваше завдання – закріпити чи, принаймні, не зрушити позитивні емоції, які зібрали людей, аби подолати все вороже вам.

Насамперед, звертайте увагу на вік аудиторії – це допоможе обрати правильну та цікаву саме для цієї категорії людей тему промови й передбачити реакцію аудиторії. Наприклад, якщо аудиторія дитяча, то потрібно враховувати, що діти не можуть спокійно сидіти протягом, скажімо, години, їхня увага переключається на інші об’єкти. Тому оратор у виступі перед дитячою аудиторією має обов’язково змінювати форми розповіді, не перевантажувати дітей фактами, вводити у розповідь елементи гри, бесіди тощо. Якщо аудиторія юнацька, то слід враховувати, що юнаків і дівчат передусім цікавлять питання кохання, сенсу буття і т. ін. Крім того, молодіжна аудиторія достатньо емоційна та відверта: оратор має бути готовий до найнесподіваніших запитань. Зріла аудиторія менш емоційна, вона, на відміну від юнацької, слухатиме ввічливо, але її важче зацікавити, її не просто захопити якоюсь ідеєю-словом, переконати.

Крім того, щоб не провести “невидиму” межу між собою та аудиторією, досвідчені оратори користуються займенником “ми”, а не “я”: “Ми розглянемо”, “Ми побачимо” і т. п. Це допомагає аудиторії відчути себе активною учасницею творчого процесу, а не суто пасивними слухачами.

Відчуття внутрішнього світу слухачів. Під час публічного виступу слід враховувати звичайні бажання і прагнення, які є у будь-якої людини:

• фізичне благополуччя, пов’язане з прагненням людини зберігати життя і здоров’я, свободу і діяльність; отже, породжуючи почуття загрози всьому цьому, ми одразу ж пробуджуємо увагу аудиторії;

• економічні інтереси, прагнення до власності та гарантій добробуту, насамперед у сфері професійній (скажіть робітникам, що завод буде зачинено, й це одразу викличе більш ніж цікавість);

• суспільні інтереси, що включають прагнення людини до престижу, авторитету та влади, а також до піднесення статусу тієї групи, до якої ця людина належить; життя національної і соціальної консолідації, або ж те, що заперечує і противиться – це завжди “жива струнка” будь-якої аудиторії;

• почуття власної гідності: люди полюбляють, коли оратор підкреслює їхній розум, практицизм, проникливість тощо; натяк на те, що перед оратором сидять не дуже розумні люди, назавжди зруйнує контакт з цією аудиторією.

Проте слід визнавати і прагнення людини до істини, пробуджувати в людях почуття справедливості, співчуття до слабкого, високі душевні поривання. Оратор, який є професіоналом, прямолінійним і щирим закликом до кращих душевних поривань слухачів дістане гарячу підтримку. Умінню підпорядкувати прийоми активізації визначеній меті допомагають образність, стрункість, вишуканість, достоїнство висловлювання та інформаційне оновлення усномовного тексту.

Уміння мислити образно. Люди античного світу любили і вміли мислити образно. Давні ритори і оратори часто порівнювали ораторський виступ з деревом, в якому самі знаходили окремі частини: корені, стовбур, гілки (великі й маленькі), листя, квіти. Усі ці деревні частки вони співвідносили з частинами ораторського виступу, вважаючи, що кожна із частин взаємопов’язана з усіма частинами лекції:

1. Корінь древа – причина, яка привела оратора на трибуну.

2. Стовбур – основна проблема ораторської мови.

3. Основні гілки –основні питання у плані лекції.

4. Більш дрібні гілочки – підпитання, на які ділиться кожне основне питання теми.

5. Крона дерева представлена листям, тобто словами, в які оратор “одягає” своє усне висловлення. Досвідчений оратор використовує за час свого виступу декілька тисяч таких листочків-слів.

6. Квіти, тобто ті прикраси, які можуть зробити мову витонченою, виразною. М.Т.Цицерон називав такі прикраси “лекіфом” (“лекіф”  це античний флакон тонкої роботи, в якому у ті часи жінки зберігали трояндову олію, одеколон і т. ін.).

У теорії риторики прийнятий поділ “квітів” на тропи і фігури.

Троп (від грецького “тропос”) – слово чи фраза у переносному значенні, образний вислів, зсув у семантиці слова від прямого до переносного значення, наприклад метафора, гіпербола, літота, епітет, алегорія та ін.

Фігура (від латинського “образ”, “вид”) – незвичайні за синтаксисом обороти мови, застосовувані для підсилення виразності виступу, впливу на почуття слухачів, наприклад анафора, епіфора, антитеза, градація, інверсія та ін.

Зворотний зв’язок оратора з аудиторією. Засоби, які допомагають контролювати ступінь зворотного зв’язку зі слухачами. Зворотний зв’язок оратора з аудиторією полягає у ставленні до предмета мовлення та промовця з боку слухачів. Реакція їх на промовця і предмет промови може бути байдужа, погоджувальна, конфліктна або конструктивна.

Байдужа чи інфантильна реакція свідчить про те, що промова не викликала інтересу в слухачів і вони не задіяли свій механізм сприймання та усвідомлення дискурсу. Байдужа реакція виявляється у зовнішньому вигляді людини (міміка, жести, очі, обличчя, відсутність уваги). У такому разі оратор зобов’язаний скоригувати свої дії у напрямку активізації уваги слухачів.

Погоджувальна реакція з’являється тоді, коли слухач легко переходить на сторону промовця і вірить йому: може, справді згодний з промовцем, підтримує його; можливо, малокомпетентний у цьому питанні і не може суперечити; можливо, зайнятий іншими справами, важливішими у цей час; можливо, вдає, що погоджується. Оратор зобов’язаний переконатися, чим викликана погоджувальна реакція, чи вона справжня.

Конфліктна реакція є завжди очевидною і виявляється у негативних емоціях, небажанні слухати і розуміти промовця. Як правило, конфліктна ситуація виникає на розходженні фахових, моральних, громадянських, політичних позицій промовця і слухачів. Приводом до конфлікту можуть бути внутрішні причини з боку оратора чи слухачів (зазнайство, самолюбство, завищена самооцінка) і зовнішні (поганий вигляд, необачні дії). Конфліктна реакція може бути у відкритій формі (грубі репліки, некоректні запитання) і в прихованій (саботаж, невизнання позиції промовця, загальний шум).

Конструктивна реакція публіки на промову свідчить, що промовець досягнув мети. Між промовцем і аудиторією встановлюється контакт взаєморозуміння, інтелектуальної співпраці, емоційного переживання і задоволення. У таких випадках слухачі ніби доповнюють оратора, дають пропозиції, пропонують варіанти, охоче виконують завдання і прохання промовця.

Які засоби допомагають контролювати ступінь зворотного зв’язку зі слухачами? Щоб збудити увагу, лектор може поставити слухачам ряд запитань, на які він потім сам поступово відповідає. Ви збираєтесь говорити, наприклад, про інформаційний вибух, запропонуйте слухачам подумати над таким питанням: “Якщо б ви захотіли перечитати все, що було опубліковано у вашій галузі за один рік, скільки б це забрало у вас часу?” Слухачі замисляться над питанням, хоч відповіді вони, звісно, не знають. Тут ви й скажете, що для того, щоб перечитати всі номери газет та журналів, при швидкості читання 30 сторінок за годину, потрібно два з половиною роки. Запитання – одна з найзручніших форм активізації уваги слухачів.

Зацікавлення слухачів можна посилити, навівши несподівані факти. Увагу можна активізувати, висуваючи яку-небудь неправдоподібну гіпотезу. Вам треба довести, наприклад, важливість вивчення іноземних мов. Лекцію ви починаєте так: “Уявіть собі, що б було, якби одного дня в нашій країні сталася катастрофа – загинули всі люди, які знають іноземні мови. Що б сталося з нашою наукою, технікою, культурою, якби не було людей, завдяки яким ми маємо можливість стежити за розвитком науки й техніки в різних країнах світу? Як спілкуватися з іноземцями, що приїздять до нашої країни?” Така неправдоподібна гіпотеза, викладена перед слухачами у формі низки запитань, дасть їм можливість зрозуміти важливість знання іноземних мов краще, ніж будь-які аргументи.

Вплив промови оратора на емоції та почуття слухачів. Уміле прикрашання ораторської мови дозволяє зробити виступ не тільки корисним, пізнавальним, але й насиченим елементами естетики, перетворити доповідь у задоволення, навіть якщо тема мовлення більш серйозна і оратор промовляє про складні теоретичні проблеми науки, мистецтва, релігії.

Ораторський лекіф не обмежується тими “квітами”, які містяться у тропах та фігурах. Є ще немало інших можливостей для прикрашення будь-якого ораторського виступу, наприклад, використання цитат, прислів’їв і приказок, елементів гумору і гострослів’я, різноманітних звертань, риторичних питань, знову поновлених і застарілих слів, виразів, стилізація під мову персонажа, багатьох варіантів і модуляцій голосу.

Усномовний текст можна також оновити інформаційними відомостями, що, звичайно, збагатить доповідь, викличе інтерес аудиторії до теми, яка ускладнена матеріалом різного характеру. Інформаційні відомості діють набагато переконливіше, ніж набір слів, що нічого не дає.

Змістовий модуль 1.4.5