Ораторське мистецтво у професійній діяльності військовослужбовця

Змістовий модуль 1.4.1

Розвиток ораторського мистецтва від античності до сучасності у світовій духовній культурі

Слово “риторика” сприймається і розуміється кожним по-своєму. Це не випадково, адже й тлумачні словники, довідники, словники іншомовних слів подають декілька значень цього поняття: 1) риторика  наука красномовства, яка виникла в Греції у V ст. до н.е.; 2) риторика  положення, поділ мови на вступ, виклад, розробку (доведення свого погляду й спростування протилежного), висновки; 3) риторика  висловлювання, учення про відбір слів, про поєднання слів, про тропи і риторичні фігури, а залежно від використання цих засобів  про простий, середній і високий стиль мови; 4) риторика  запам’ятовування; 5) риторика  вимова.

Сьогодні існує два значення цього слова. Перше збереглося з часів Античності і характеризує риторику як науку про ораторське мистецтво. Друге значення риторики (переносне)  зовнішньо ефектне, але малозмістовне красномовство, порожні фрази. Цілком логічно, що вивчаючи риторику, ми будемо послуговуватися першим значенням. Зауважимо лише, що цей термін походить від грецького ρητορική – наука про ораторське мистецтво, красномовство. Отже, риторика – це наука про спроби переконання, ефективні форми мовного впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Риторика  це не замкнуте у собі знання і не лише академічна дисципліна, предметом вивчення якої є ораторство. Це також прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого промовця. Тому риторика тісно пов’язана з практикою повсякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Так, мовознавство озброює риторику знанням законів формування та розвитку людського мовлення. Літературознавство відкриває закони творення художнього образу словесними засобами. Філософія вводить у світ інтелектуально-духовного пошуку людства, а окремі філософські дисципліни ознайомлюють з цінностями моралі (етика), принципами розуміння та творення прекрасного (естетика), законами мислення (логіка). Психолінгвістика допомагає зрозуміти, наскільки вибір слова зумовлено емоційно-виховним станом людини. Психологія дозволяє ораторові контролювати власний духовний стан і настрій аудиторії; зокрема когнітивна психологія (від cognitio  знання, пізнання) відкриває можливості осягнення світу через слово. Фізіологія знайомить з мовним апаратом оратора, його можливостями та механізмом творення голосу. Допомагають ораторові оволодіти голосом і поставою, жестикуляцією і мімікою такі дисципліни, як методика виразного читання, основи режисури й акторської майстерності. Усе сказане свідчить про те, що оратор може розвинути свої природні здібності. Також зрозуміло, що існує сума знань, яку необхідно засвоїти, аби стати добрим промовцем.

Красномовство діячів Давнього Сходу. Дослідники вважають, що сучасна цивілізація зародилася на Давньому Сході. У ІV тисячолітті до н.е. в Межиріччі Тигру та Євфрату (грец. Месопотамія) постала держава Шумер. Саме їй належить винахід найдавнішої писемності: з вогкої глини ліпили табличку, на якій очеретяним каламом креслили знаки (клинопис). Збереглося чимало обпалених чи просто засушених табличок, які вдалося розшифрувати лише в ХІХ – ХХ ст. Тут існували школи – “будинки табличок”.

У Давньому Шумері існувало судове красномовство: судових справ, пов’язаних із прагненням раба вирватися на волю, було багато (після смерті рабовласника раби подавали позов, доводячи, що вони не можуть перебувати в рабстві у спадкоємців, а ті доводили протилежне, широко використовуючи сімейні архіви, які ретельно зберігалися в кожному домі). На шумерських табличках можна прочитати про драматичні ситуації з приводу вбивства, розлучення, потреби утримувати старих батьків, володіння стадом тощо.

Шумер високо підніс професію писаря, який вважався носієм мудрості, людиною цінною для суспільства.

Особливий інтерес викликає пізньовавилонська філософська дидактика – “Напýчення”, “Повість про невинного страждальця”, “Розмова пана і раба” тощо. У цих творах ораторський монолог сполучається інколи з діалогом, в якому представлені різноманітні точки зору. Серед багатьох дослідників побутує думка, що саме ці твори стали одним із біблійних джерел Екклезіаста та Книги Йова, які згодом помітно вплинули на розвиток і особливості європейської риторики.

Вавилонія була спадкоємицею Шумеру, однак традиції красномовства останньої не продовжувала. Якщо шумерські тексти насичені одноманітними повторами, то вавилонські відзначаються лаконізмом, стилістичною різноманітністю, чіткими описами, художніми тропами.

Саме в цей час сформувалося релігійне красномовство. Особливо відзначилися вавилоняни у сфері юридичної риторики, найдавнішою пам’яткою якої вважають Закони Хамураппі: великий цар Вавилону багатослівно доводить необхідність захищати сироту і вдовицю перед сильними світу цього. Розгляд численних випадків судочинства яскраво вимальовує картину тодішнього життя, а закони зводяться до формули “око за око, зуб за зуб”. Згодом ця модель запанує на всьому Сході, навіть проникає у Біблію – у сферу так званих приписів людського (юридичного) права.

Під час панування в Месопотамії (і не лише в ній) ассирійців певною мірою розвивається політична думка, втілена у системах двірського політесу, покликаного звеличити особистість царя-самодержця. Згодом це переросло в різноманітні міркування щодо політики, права, військової справи, і, будучи перейнятим персами, які підкорили Ассиро-Вавилонію, стало фактом елліністичної свідомості.

Єгипетська цивілізація проіснувала 4,5 тисяч років, майже не змінюючись. Як і в Месопотамії, важливою персоною тут був писар-чиновник; продукували чимало всіляких документів на папірусі, записували фольклор, релігійні твори та закони, була започаткована багата і цікава художня література. Розвивалась філософська дидактика. Високо цінували вдало сказане слово, свідченням чого є “Повчання” вельможі Птаххотепа своєму синові: “Шукаєш слова дорогоцінного, мов той зелений камінь [смарагд], а знаходиш його в рабині, що меле зерно”. Єгипетська цивілізація немислима без розвитку риторичних начал.

Домінувала в теократичному Єгипті релігія, а відтак розвинулося релігійне красномовство. Це підтверджують гробниці-піраміди, бальзамування та заупокійні ритуали. Основу відомої Книги Мертвих становить чиста риторика, тобто красномовство як таке, що має на меті переконати володаря потойбічного світу в правоті промовця. Культ фараона та двірський етикет породжували специфічні урочисті формули. Задля утвердження в суспільстві соціальної гармонії широко використовувалася політична риторика.

У Давньому Єгипті завдяки ораторському таланту можна було досягти успіху у сфері судового красномовства. Відома “Повість про красномовного поселянина”, про те, як селянин не просто переконав володаря в тому, що його скривдив грабіжник, але й отримав все майно кривдника. Цікаво, що володар, прийнявши справедливе рішення одразу, змушував селянина дев’ять разів розповідати історію лише для того, аби насолодитися його красномовством і, записавши його оповідь на папірус, потішити фараона. Тож не випадково у Єгипті ораторське мистецтво визнається потрібним не лише знаті, а й простим людям.

Словесне мистецтво та красномовство в культурі Давньої Індії посідало вельми значне місце. Зокрема, арійські племена принесли з собою усні Веди – гімни богам природи, складені, як складається вся поезія кочових народів: що бачу, про те співаю. Глибока філософічність та образність Вед започаткували релігійну думку Давньої Індії. Водночас місцева культурна традиція базувалась на обожненні сил природи, на самоспогляданні. В обох системах слову надавалася магічна роль. З огляду на це місцеві жерці-брахмани довго не записували тексти Вед, оскільки неправильна вимова могла б, на їх думку, спотворити задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. Каста брахманів створила пріоритет літургійної та навчальної мови перед всіма іншими видами мовлення. Тому теоретичні трактати Давньої Індії містять багатий матеріал, який свідчить про розвій власне красномовства, про тогочасну ораторську майстерність.

У Давній Індії склалися такі різновиди красномовства, як і у всьому світі. Релігійна риторика індуїзму представлена у гімнах Вед (щоправда, тут її буває важко відрізнити від поезії). Великий вплив на розвиток риторики мав буддизм, оскільки надавав риторичному слову, яке аналізувало екзистенціальні проблеми людини, не меншого значення за поетичне слово Вед. Давньоіндійському релігійному красномовству властивий особливий жорстокий ритуалізм, виголошення раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним дотриманням законів фонетики.

Політична риторика Давньої Індії, як на всьому Сході, реалізувалася передусім у царських написах. Наприклад, цар Ашока, який в ІІІ ст. до н.е. запровадив буддизм, декларує нові моральні норми, заперечуючи жорстокість та нелюдяність старих традицій.

Юридична риторика знайшла своє літературне втілення в законах Ману, які закликають царя захищати слабких від сильних.

Судячи з художньої літератури, красномовство було невід’ємною частиною побуту Давньої Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діалоги, сперечаються, доводять своє чоловік з жінкою, суддя з підсудним, володар зі слугою, мудрець з невігласом тощо. Але традиційні формули, подібні до формул релігійного культу, й тут визначали характер красномовства. Існували навіть збірки опису домашніх обрядів та ритуальних заклинань. Недарма в Індії вшановували богиню Вач (“слово”) – “царицю богів”. Вона вважалася покровителькою мудрості і красномовства.

Іран здавна заселений племенами, спорідненими з завойовниками Індії, з якими колись праіранці утворювали один народ. Релігійні конфлікти призвели до того, що з цієї спільноти виокремилося згодом кілька етнічних груп.

Подібно до того, як Веди виникли з гімнів богам, так із гат (уславлення Агура-Мазди та підвладних йому божеств) складалася іранська Авеста – книга, яка сконденсувала проповіді Заратуштри (ІХ  V ст. до н.е.). Ця книга, увібравши безліч яскравих поетичних образів, є передусім релігійною проповіддю і водночас пам’яткою своєрідної натхненної риторики.

Царі, як і у Вавилоні та Єгипті, вважаються охоронцями закону і порядку. Уціліли написи великих царів Ірану, які, підкоривши вавилонську державу, засвоїли клинопис і прославляли себе. Ці написи є важливими пам’ятками архаїчного політичного красномовства.

Однак не збереглося пам’яток, а скоріше не було в Давньому Ірані практики судового красномовства: тиранія царів та їхніх намісників, безправність особистості робили Іран країною, в якій судочинство повністю залежало від волі володаря.

Розвиненим було побутове красномовство, про що свідчать листи давніх іранців, які дійшли до нас з тих часів.

Важливим фактом є те, що давньоіранська риторика, увібравши досвід своїх східних попередників, вступила у складні стосунки з пізнішою біблійною традицією, викристалізувавши ідею полярності добра і зла, висунуту в Біблії, як боротьбу Бога і диявола.

Таким чином, на Давньому Сході склалася різноманітна й багата риторична практика. Але здебільшого вона розвивалася стихійно; красномовці не дуже піклувалися про теоретичне узагальнення свого досвіду. Але роль риторики у суспільному житті була досить помітною. А це з розвитком міждержавних відносин сприяло поширенню риторичного досвіду Сходу на європейських теренах.

Античне ораторське мистецтво. Ораторське мистецтво відіграло велику роль у формуванні культури античного суспільства. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Згодом, після походів Олександра Македонського (ІV ст. до н.е.) грецька культура поширилася майже в усьому світі. Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності “володарем світу”, греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Вже наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл та посібників, які суттєво допомагали розвитку цієї науки.

У суспільстві давніх греків високо цінували добірне слово, виявляли неабиякий інтерес до вдало сформульованої думки. Особливо це стосується колиски демократії – Афін, де буяло політичне життя й змагалися за прихильність демосу (народу) різні партії. Натомість похмура суперниця Афін – Спарта, де панували жорстокий тоталітарний лад та ідеали воєнізованого аскетизму, красномовство зневажала: тут у моді був славнозвісний спартанський аскетизм, надзвичайна стислість вислову. Так, мати-спартанка, проводжаючи сина на війну, простягала йому щит зі словами: “З ним чи на ньому”.

Особливо поширеним у Давній Греції було судове красномовство. У житті давнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не існувало, позивачем міг бути будь-хто. Звинувачений захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки зворушити, повернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші прийоми. Якщо звинувачуваний мав велику сім’ю, він приводив своїх дітей, які благали суддів змилосердитися над їхнім батьком. Якщо він був воїном, оголяв груди, показуючи рубці від ран, отриманих у боях за Вітчизну. В умовах заплутаного судового права судитися в Афінах було справою нелегкою, до того ж не всі мали дар слова, щоб прихилити до себе суддів. Тому ті, хто позивався, вдавалися до послуг осіб досвідчених, а головне, тих, хто мав ораторський талант.

Видатний філософ Аристотель (ІV ст. до н.е.) приписував винахід риторики піфагорійцеві Емпедоклу, який жив на о. Сицилія, що належав Греції, у V ст. до н.е.. Громадський діяч, філософ, лікар-чудотворець, який, згідно з легендою, покінчив життя, кинувшись у кратер вулкана Етна. Він був типово “античною” людиною, яка жила немов напоказ, демонструючи свою ерудицію та обдарованість.

У середині V ст. до н.е. у Греції виникла так звана софістика (від σοφιστική – уміння хитромудро сперечатися). Софісти спекулювали на хиткості, нетривалості явищ буття та непевності людської думки, підтасовуючи висновки, або використовуючи їхні неправильні форми тощо.

Саме софісти, які вправно видавали чорне за біле, коли їм це було вигідно, й стали засновниками риторики. Вони стали складати судові та політичні промови. Оскільки судові справи були дуже поширеними, почали з’являтися логографи, які писали промови для клієнтів суду, а ті, в свою чергу, мусили вивчати написане логографом напам’ять і, оскільки адвокатів тоді не було, самі себе захищати в суді. Логографи були знавцями юриспруденції й стали засновниками судового красномовства в Сицилії у V  ІV ст. до н.е. Вони не прагнули істини, а просто намагалися відробити свої гроші, хитро викладаючи справу клієнта. Тому поняття “софістика” набуло негативного значення (мораль тогочасного суду характеризує сценка з твору афінського комедіографа Аристофана: старі убогі люди сидять на сходах суду, чекаючи, щоб їх хтось запросив за кривоприсяжників).

Першими сицилійськими рúторами-логогрáфами були Коракс, Лісій, Горгій (V  ІV ст. до н.е.). Кораксові належить учення про риторичний твір, який він поділив на вступ, пропозицію, виклад, докази (або “боротьбу”), падіння, висновки. Лісій – виходець з Сицилії. Створив жанр судової промови, визначивши еталонні параметри її стилю та способи аргументації.

Горгій, за словами Платона, відкрив, що можливе є важливішим за істинне; він вправно видавав велике за мале й навпаки, враховуючи специфіку аудиторії, що його слухала; вдавався до таких малошляхетних прийомів, як приниження супротивника, кепкування й т. ін. Горгій щиро захоплювався можливостями слова: “Слово – найбільший володар: з виду мале й непримітне, а справи вершить чудові – може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, підсилити жаль” ¹.

Г оргій мав свою школу. Одним із найвідоміших його учнів був Ісократ (V  ІV ст. до н.е.), для стилю якого властиві пишнота та чіткість логіко-ритмічної побудови промови. В Афінах він заснував школу красномовства, яка обслуговувала суд, політичне життя на агорі (народні збори), а також мала вплив у сфері філософії і мистецтва. Ця школа виробила канон побудови ораторського твору, згідно з яким останній поділяли на вступ, виклад теми, спростування аргументів опонента та висновки.

Ісократ вперше підніс риторику на рівень дисципліни, що увінчує курс навчання.

Софісти вплинули на великого філософа Сократа (V  ІV ст. до н.е.), який, хоч і різко засуджував їхню байдужість до істини, але використав софістичну техніку. Сократ був великим мислителем, який вперше вивів поняття особистого сумління й прославився висловом: “Я знаю, що я нічого не знаю”.

Сократ практикував метод евристичної бесіди: він нічого не заперечував у словах співбесідника, лише просив пояснити незрозумілі місця його тверджень. Поступово він так заплутував співбесідника, що той мусив визнати власні твердження помилковими. Але на відміну від софістів, що ловили людей “мов рибу на гачок”, Сократ шукав саме правди: справжнього мистецтва промови не можна досягти без пізнання істини. Цікава також думка Сократа про те, що до складної душі слід звертатися зі складними, різноманітними словами, а до простої душі – з простими (те, що ми зараз називаємо казуальним моментом промови).

В еликий філософ Платон (V  ІV ст. до н.е.) був блискучим учнем Сократа, заснував учення про світ ідей як основу буття (матерія, за Платоном, є лише відблиском божественних ідей). Платон остаточно розвінчав софістику як “мистецтво ошукання”, бо вірив у точне знання. На його погляд, софісти-логографи спекулювали на можливостях розуму, а по-справжньому думав лише Сократ. Платон виділяв два види здібностей, властивих ораторові:

1) здатність звести все до єдиної ідеї (аналіз);

2) здатність проаналізувати, розкласти явище на його складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги та ін. (синтез).

С правжнім реформатором риторики став учень Платона Аристотель (ІV ст. до н.е.), який написав спеціальний твір “Риторика” (в 3-х книгах) – перше наукове обґрунтування всіх попередніх висновків та спостережень. Аристотель стверджував, що кожна людина мусить уміти красномовно захистити себе й домогтися справедливості.

Загалом же в античній риториці панувала теза Кóракса: “Красномовство є робітниця переконання”¹.

Особливо виразно виявилося нове розуміння риторики в часи розквіту Афін, за правителя Перикла (V ст. до н.е., епоха грецької класики). Красномовство стало одним зі свідчень розвиненості людини. Перикл був блискучим оратором. Відомо, наприклад, що коли він виголосив надгробне слово героям Пелопоннеської війни, які віддали життя за демократію, то афінські жінки засипали промовця квітами, цілували його одяг.

В епоху класичної грецької культури (друга половина V- ІV ст. до н.е.) ораторство у Греції досягає апогею. Найбільш відомим серед риторів був Демосфен (ІV ст. до н.е.), який, за переказами, маючи від природи погану артикуляцію (“кашу в роті”), настільки багато вправлявся (набираючи на безлюдному морському березі камінців до рота), що став чудовим промовцем. Прагнучи покарати родичів, які нечесно опікувалися його майном, поки він був малий, Демосфен з блиском довів на суді їхню провину. Він прославився як ідейний вождь, що прагнув оборонити Грецію від македонського царя Філіпа (уславлені промови – “філіппіки”). За промову, присвячену пам’яті полеглих при Г ероної (338 р. до н.е.), захоплені талантом оратора земляки-афіняни нагородили його золотим вінком. Демосфен зміг домогтися своїми промовами заслання великого поета Есхіла.

У ІІ ст. до н.е. римляни, підкоривши Грецію та більшість еллінізованих країн, переймають грецьку культуру. Саме за часів римського панування грецька риторика набула величезного авторитету в усій Римській імперії (друга софістика ІІ ст. до н.е.).

Після періоду недовіри до грецького риторичного досвіду римське суспільство кинулося його засвоювати, переймаючи всі види красномовства й основні типи промов (урочисті, політичні, судові). Римляни нічого нового до цієї класифікації не додали, а лише зміцнили її широкою практикою свого розвиненого суспільного життя.

У другій половині ІІ ст. до н.е. греки відновили свій вплив, і під їхньою егідою були виховані такі блискучі оратори Риму, як Цицерон, який виступав під час громадянських війн і політичної боротьби між республіканцями та прихильниками диктатури цезарів (імператорів). Будучи республіканцем, Цицерон наклав головою в тій боротьбі, але збереглося понад п’ятдесят його промов і навіть твори з теорії риторики. Цицерон висунув ідеал освіченого оратора-філософа, полум’яного патріота.

Молодий Цицерон був одночасно судовим адвокатом і політичним оратором. Він утвердився як блискучий ритор під час мандрівки по Греції, де брав уроки у відомого оратора Аполлонія Солона. Замолоду Цицерон почав створювати підручник для риторів у грецькому стилі, але не закінчив його.

У зрілі роки написав у стилі критичного діалогу твір “Про оратора” (91 р. до н.е.). Оратор в очах Цицерона – не судовий інтриган, не шкільний декламатор, а передусім виразник інтересів і волі держави. Він мусить володіти всіма знаннями, які личить знати державному мужу.

На думку Цицерона, ораторові постійно доводиться вирішувати такі завдання: “по-перше, він повинен підшукати зміст для своєї промови; по-друге, розташувати знайдене в порядку, зваживши і оцінивши кожен доказ; по-третє, одягти і прикрасити все це словами; по-четверте, закріпити промову в пам’яті; по-п’яте, виголосити її з гідністю і приємністю”. А саме красномовство, за Цицероном, повинно “довести, насолодити, схвилювати”¹.

Судові промови, зокрема звинувачення чиновників-самодурів, викриття претендентів на імператорський трон (Катиліна та ін.) принесли йому славу як класикові римської ораторської школи.

Наступне ІV ст. називають риторичним століттям: риторика домінує в освіті, побуті, поезії. На відміну від елементарних шкіл, граматичні та риторичні школи (що виникли як наслідування грецьких) були школами вищого типу, розрахованими на дітей знаті, і поступово перетворилися на заклади, що готували чиновників для імперського бюрократичного апарату. Красномовство вважалося вищою здатністю людини: адже воно об’єднувало людей, на відміну від спеціальної освіти.

У V ст. риторичні школи були витіснені християнськими, які мали більший вплив, бо зверталися до кожної людини, а не лише до знаті. Але ще довго, особливо в провінціях, риторична програма слугувала освіті, навіть коли на місці Західної Римської імперії постали молоді напівварварські держави.

Розвиток ораторського мистецтва Західної Європи від часів Середньовіччя до сьогодення. У культурну епоху Середньовіччя ораторське мистецтво Європи розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки саме Церква була основним осередком культури. Установка в проповіді робилася не на красу вислову, а на його духовну змістовність, хоча священики як оратори спиралися й на античний ораторський досвід. Світське красномовство − академічне, судове, побутове − перебувало під церковним впливом.

Риторичне мистецтво європейського Середньовіччя розвивалося в річищі патристики. Патристика − сукупність літературних творів Отців Церкви. До них належать твори Августина Аврелія, Ієроніма (IV–V ст.); Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста (IV ст. Візантія); Іоанна Дамаскіна (VІІVІІІ ст.).

Починаючи з ХІІІ ст., з появою в Західній Європі університетів, проповіді складали та виголошували в освіченому середовищі. Новий погляд відобразився в університетських проповідях, більш досконалих за композицією. Стали з’являтися підручники з гомілетики (гомілетика − християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду). Уже в ХIV ст. проповідь “університетська” (“тематична”) потіснила стару проповідь − гомілію, орієнтовану на простолюдина.

В епоху Відродження право починають розуміти як особливий фактор культури. Спостерігається вихід за межі понять традиційного римського права, адаптованого думкою Середньовіччя; виникає ідея права природного, яка стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин (Т.Мор, Т.Кампанелла, Т.Гоббс, Н.Макіавеллі та ін.), все більшого розвитку набуває індивідуалізм.

ХVІІІ ст. − Новий час − увага суспільства остаточно переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну політичного оратора чи судову залу; великого значення набуває також академічне красномовство (Г.-В.-Ф.Гегель, А.Шопенгауер).

До початку ХІХ ст. історики науки фіксують занепад риторики, який розтягнувся майже на сторіччя. Проте з середини ХХ ст. у Західному світі спостерігається спалах інтересу до риторики.

Підґрунтям цього процесу став подальший розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо. З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з’являються нові технологічні матеріали й можливості.

Змістовий модуль 1.4.2