Практика Європейського суду з прав людини

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (далі — Комісія) 17 квітня 1996 року в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справа розпочалася з чотирьох заяв (№ 21363/93, 21364/93, 21427/93 та 22056/93) проти Королівства Нідерландів, що були подані до Комісії, згідно зі статтею 25, паном Хендриком ван Мехеленом (Hendrik van Mechelen) та Віллемом Венеріусом (Willem Venerius) 27 листопада 1992 року, паном Йоганом Венеріусом (Johan Venerius) 8 грудня 1992 року та паном Антоніусом Амандусом Пруймбоомом (Antonius Amandus Pruijmboom) 24 листопада 1992 року. Всі чотири заявники — громадяни Нідерландів.

ЩОДО ФАКТІВ

І. Конкретні обставини справи

А. Фабула справи

9. Поліція отримала відомості про те, що заявники вчинили кілька пограбувань і що діють вони з двох стоянок для будинків-фургонів. 25 січня 1989 року було вирішено виділити групу поліцейських для спостереження за цими стоянками.

10. 26 січня 1989 року, приблизно о 15 год. 15 хвилин, було помічено, що з однієї із цих стоянок невдовзі один за одним виїхали три легкові автомобілі: «Мерседес» із кузовом «універсал», БМВ та «Лансія». Було записано їхні реєстраційні номери.

11. 26 січня 1989 року, приблизно о 18 год., було пограбовано поштове відділення міста Оірсхота (Oirschot). Автомобіль «Мерседес», на якому було встановлено сталеву балку, дав задній хід і розбив вікно поштового відділення. Один із грабіжників, що був одягнений у чорний шолом-маску та озброєний пістолетом, примусив працівників пошти віддати йому близько 70000 нідерландських гульденів. Після цього грабіжники підпалили «Мерседес» і втекли на БМВ.

Поліцейські, викликані сигналом тривоги, почали переслідувати БМВ автомобілем. Машина втікачів звернула на піщану дорогу і зникла в лісі, над яким невдовзі з’явився стовп диму. У цьому лісі було знайдено обгорілий БМВ.

Четверо поліцейських побачили з машини, що з лісу тією самою піщаною дорогою, на якій згубився слід БМВ, виїжджає автомобіль (згодом з’ясувалося, що це «Лансія»). Під час його переслідування втікачі зсередини відчинили багажник, і чоловіки, що сиділи в ньому навпочіпки,  відкрили вогонь по поліцейській машині з пістолета і автомата. Сліпа куля зачепила машину з цивільними людьми, але ніхто не постраждав.

«Лансія», втікаючи на великій швидкості, звернула на бокову дорогу. Коли поліцейська машина наздогнала її, «Лансія» не рухалася, а чоловік, який стояв поруч, почав стріляти з автомата. Влучивши у машину, він поранив поліцейських, після чого разом з тими, хто був у «Лансії», втік з місця події.

12. Пізніше було встановлено, що всі три автомобілі — «Мерседес», БМВ та «Лансія» — саме ті, що їх бачили, коли вони виїжджали з місця розташування будинків-фургонів (див. пункт 10).

3. Провадження у Верховному суді

27. Заявники подали скарги щодо питань права до Верховного суду (Hoge Raad).

Згідно з консультативним висновком заступника прокурора, Верховний суд відхилив скарги, постановивши 9 червня 1992 року рішення, з якого випливає таке: свідчення анонімних поліцейських  вважати прийнятними, оскільки, з одного боку, вони достатньою мірою підтверджуються свідченнями, отриманими з неанонімних джерел, а з іншого — запропонована процедура дізнання достатньою мірою компенсувала ті невигідні умови,  в які було поставлено захист.

Рішення Верховного суду стосовно пана Віллема Венеріуса та пана ван Мехелена  було опубліковано в Nederlandse Jurisprudentie  (Netherlands Law Reports, NJ) за 1992 рік, № 772 та 773 відповідно.

28. Жодному свідкові у цій справі — ні з тих, що фігурували під власними іменами, ні з анонімних — жодного разу не погрожували ні самі заявники, ні будь-хто від їхнього імені.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

43. Пан ван Мехелен та пан Віллем Венеріус звернулися до Комісії 27 листопада 1992 року. Пан Йоган Венеріус — 8 грудня та пан Пруймбоом 24 листопада. Вони, посилаючись на пункти 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції, скаржилися, що їхнє засудження ґрунтувалося переважно на заявах анонімних свідків, щодо яких права захисту були неприпустимо обмежені.

44. 15 травня 1995 року Комісія оголосила заяви (№ 21363/93, 21364/93, 21427/93 та 22056/93) прийнятними. У своїй доповіді від 27 лютого 1996 року (стаття 31) вона висловила думку, що не було порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції (двадцять голосів проти восьми). Повні тексти висновку Комісії та двох думок, що не збігаються з думкою більшості складу Суду, подано як додаток до цього рішення.

НА ПІДСТАВІ ВИКЛАДЕНОГО СУД

1. Постановляє шістьма голосами проти трьох, що допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 (d) тієї ж статті;

А. Скаргу оголошено прийнятною

55. Комісія оголосила прийнятною скаргу заявників за пунктами 1 та

3 (d) статті 6  Конвенції стосовно того, що під час кримінального провадження у справі проти кожного з них вони не мали  справедливого судового розгляду, оскільки національні суди використовували як докази свідчення неназваних осіб, щодо яких право заявників на захист неприпустимо обмежувалося.

В. Питання, що потребує вирішення

56. Питання, що потребує вирішення, полягає у з’ясуванні, чи було допущено порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6  Конвенції.