2. Археологія знань

Друге питання теми випливає із періодизації творчості М.Фуко. Перший період, археологічний, знаменується працями “Слова і речі” (1966) та “Археологія знання” (1969).

1. Принцип дискретності (“Дискретність історії”)

У зв’язку з вищезазначеним, виникає проблема понятійного апарату та “критичного методу дослідження”.

Фуко є істориком, який поставив собі за мету радикального перегляду уявлень про історію. Передусім на процес історії як еволюційний процес, обумовлений соціально-економічними трансформаціями суспільства. В праці “Ніцше, генеалогія, історія” він наголошує: “Традиційні засоби конструювання всеохоплюючого погляду на історію... як процес неприривного розвитку повинно бути піддано демонтажу... Історія стає “ефективною” лише за умови, коли вона впроваджує ідею розриву в саме наше існування...”(праця не перекладена, 1971).

Отже, найперше стосовно історії – це її розрив неприривності, коли в пізнанні її відсутня закономірність. Історія – дія підсвідомого, “підсвідомий інтертекст”.

Можна так розуміти, для спрощення (Лейч), що Фуко акцентує увагу не на універсальних закономірностях, а на випадковостях, множинності, а не єдності, відмінностях, а не тотожностях, не порядок, а безпорядок.

Фуко пропонує різноманітні класифікації історії які призводять до осмислення історії як видимості порядку хаосу. Тут перегук з позицією Ільї Пригожина, бельгійського фізиохіміка, його праці “Порядок із хаосу”.

Загалом концепція нового порядку як “порядку хаосу”.

2. Епістема

В чому ж все таки спосіб інтерпретації історії?

Фуко, говорячи про історію як нагромадження фрагментів (уривків), пояснює це в руслі структуралістського поняття, висунутого ним же в 60-і роки, “епістеми”. Воно полягає в тому, що існує певний глобальний принцип організації різних проявів життя. Певна структура структу, субструктура. За її законами організуються, “конституюються” і функціонують всі інші структури. В ту епоху (60-і) такою “домінантною структурою” визначалася мова.

Тепер, приблизно так же, виходячи із концепції мовного характеру мислення, Фуко діяльність людей зводить до “дискурсивних практик”. Тобто, для кожної епохи характерним є специфічна “епістема” – “проблемне поле”, яке грунтується на певному рівні “культурного знання”, обумовленого “дискурсами” різноманітних наук.

При всій різноманітності дискурсів (наукових дисциплін), всі вони зводяться до єдиної основи – “епістеми”. Вона представляє собою певний кодекс мовної практики, який зводиться до приписів (розпоряджень, предписаний) і заборон.

Це для сучасників епохи – мовний код, який осмислюється, але не висловлюється ((можливо як це на прикладі з дітьми, коли вони не усвідомлюють, що можна говорити, а що ні)).

Ця мовна норма підсвідомо визначає мовну поведінку, а відповідно й мислення окремих індивідів. “В кожному суспільстві породження дискурсу одночасно контролюється, піддається відбору, організується і обмежується визначеним набором процедур”. ((Приклад із “Надзирать и наказывать” про страту злочинця в 1775 р. За замах на Людовіка 15 – го. Кара тіла до кінця ХІХ ст.).

Якщо узагальнювати, то епістема – це константа характера мовного мислення, неусвідомлююча індивідом, але всепроникаюча її (епістемою) дискурсивністю.

Епістема, як вище зазначено – історично конкретне “пізнавальне поле” наукової властивості. Фуко визначав щонайменше 5 епістем: антична, середньовікова, відродження, просвітницька та сучасна. Перши дві він він експліцитно в своїх творах не розкриває, як зазначає Ільїн (експліцитність, експліцитний автор, персонаж – художній прийом, коли в тексті від імені фіктивного автора, чи читача ведеться оповідь, від першої, але образної, особи).

Що стосується інших трьох (“Слова і речі”). Автономова:

Відродження (15-16 ст.). В цій епістемі слова і речі співвідносні поподібності;

В класичну епоху, класичний раціоналізм (17-18 ст.). Слова і речі співвідносні мислено, репрезентації, засобами мислення, в просторі представлення;

Розпочинаючи з ХІХ ст. слова і речі мають ще більш складний зв’язок – такими засобами як праця, життя, мова – які зв’язуються вже не в просторовому представленні, а в часі, в історії.

Можна ще по-іншому визначити цих три епістеми (Автономова, 1991):

-мова як річ серед речей (Відродження);

-мова як спосіб презентації думки (класичний раціоналізм);

-мова як самостійна система (сучасна епістема).

Тому в сучасних умовах відбувається розрив людини самої з собою. Питання про людину як сутність неможливе. Саме в цьому розумінні в постструктуралізмі говорять про “смерть людини”, “смерть автора”, оскільки залишаються лише “структури”.

Окрім цього епістема має ще одне важливе методологічне значення. Вона носить “децентрований характер”, спрямована на руйнацію структур. Тобто в її основі – принцип відмінностей. Якщо зазвичай історію розглядають як історію традиції, то Фуко наполягає на історії як історії вічних відмінностей.

Отже, Фуко запроваджує в постмодернізм поняття “епістема” (сам Фуко окрім праці “Слова і речі” майже не вживає даного поняття), яким користуються сучсні філософи, культурологи і видозмінюють його первісний (за Фуко) смисл.