3.Методологічні імперативи:

А) критичний: критика текстуального ізоляціонізму Дерріди

Основна специфічність позиції Фуко зводиться до різко критичного відношення до “текстуального ізоляціонізму”, в чому на його думку суть вчення Дерріди, яке веде до теоретичної ліквідації всіх “позатекстуальних факторів”.

Суть проблеми в тому, що Дерріда, який веде боротьбу проти традиційних дискурсивних практик всього класичного періоду (1500-1800), сам, на думку Фуко, скрито залишається в сфері метафізики і ця скритість полягає в “текстуалізації” дискурсивних практик.

Дерріда є заручником все тієї ж “ідеології”, яка народжувала форми знання. Деконструкція текстів Деррідою залишає його в сфері текстуальності (“текстуального ізоляціонізму”), оскільки він приписує мові (тексту) особливу автономність повідношенню до всіх історичних і соціальних систем. А саме це і є тією “ідеологією”, яка заважає розвитку пізнання.

Для Фуко тест завжди вторинний по відношенню до тих сил, які породжують текст. Для Дерріди ж основна проблема – у виявленні специфіки інтертекстуальної свідомості. (Інтертекстуальність – термін введений Ю.Крістєвою і який став загальним терміном для постмодерністів. Для пізнаючого суб’єкта інтертекстуальність – це поняття, яке є ознакою того способу, яким тест прочитує історію і вписується в неї. В результаті текст наділяється практично автономним існуванням. Різні форми культури сприймаються як інтертекст. Інтертекстуальність тісно пов’язана з теоретичною “смертю суб’єкта” (Фуко), чи “смертю автора” (Барт), тобти письменника).

Загалом цю відмінність можна узагальнити так: Фуко виступає проти концепції автономності мови, яка залежна (обумовлена) від історичних і соціальних систем референції. Тому фуко завжди був привабливим для соціально орієнтованих постструктуралістів, які відкидали автономність, замкнуту на саму себе “пантекстуальність”.

Б) конструктивний: розробка історичного принципу

Другий імператив Фуко – його історизм.

Історичність людської свідомості, згідно Фуко, в тому, що глибоко внутрішня характеристика епохи скрита від людини і не усвідомлюється нею. Це є своєрідним “політичним несвідомим”. А тому виникає проблема всіх тих конвенцій, умовностей і узгоджень, відповідно помилковостей, з якими має справу людина як історична істота. Мова зводиться до “легітимації” історичної свідомості.

Історицистська концепція Фуко, а по суті “постструктуралістський історицизм”, зводиться до того, що люба історична епоха є своєрідною і унікальною з позиції її пізнавального осмислення. Тобто це є фактором своєрідного “епістемологічного розриву”. Заперечується, таким чином, поступальність і наступність, прогрес пізнавального процесу. Це не еволюційність, наступність, не діалектичність думки, а нагромадження дискретних, комулятивних поєднань. Це така ситуація, коли нагромадження кількісних науково-світоглядних характеристик призводить до радикальної трансформації всієї системи поглядів і уявлень. Це призводить до принципового нерозуміння і відчудження між людьми різних епох.